Текст книги "Купеля"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 18 страниц)

Розділ 40

Андрій Андрійович узяв на тиждень відпустку. І не тому, що хотів побути вдома чи поїхати кудись на відпочинок. Він багато думав і ніяк не міг дати ладу своїм думкам. На роботі почав зриватися на своїх колег, а на улюблену чарівну секретарку так накричав за ненароком розсипаний цукор, що та від несподіванки випустила з рук філіжанку з кавою та розплакалася. Чоловік відчував, що щось у ньому зламалося і настав час зробити переоцінку життєвих цінностей. Безсонними ночами він перебирав у пам’яті все своє життя, перегортав його, ніби сторінки книжки, вчитуючись у кожен прожитий день. Хотілося відкопати в пам’яті щось тепле, добре, варте уваги.

Він чомусь дуже часто згадував студентські роки – недоїдання, недосипання, хвилювання перед іспитами. У нього був друг Максим. Вони навчалися в одному інституті та навіть в одній групі. Максим одразу ж виявив у собі організаторські здібності, тож студенти без вагань обрали його старостою групи. З Максимом вони прожили в одній кімнаті гуртожитку чотири роки. Дарма, що кімната мала дев’ять квадратних метрів, що був один на двох старий стіл, а під ліжком схована електроплитка, на якій пізно ввечері, коли комендант ішов додому, смажили картоплю на салі. Андрій Андрійович усміхнувся, згадавши витівки студентів. А ще в них із Максимом була домовленість: коли хтось із них приводив дівчину до кімнати на ніч, інший мусив вийти. А куди йти? Доводилося брати ковдру та стукати до сусідньої кімнати, щоб попроситися на нічліг.

Максим був справжній друг. У них не було таємниць один від одного, вони привозили із села торби з продуктами й харчувалися разом. Коли не було чого їсти, то на залізничній станції цілу ніч розвантажували вагони. А вранці очі злипалися, але все одно йшли на заняття. Тоді вони клялися у вічній дружбі, обіцяли підтримувати стосунки все життя. Обіцяли й щиро вірили, що так воно й буде. Як же сталося, що вони загубили один одного? Максим захотів стати військовим і поїхав до іншого міста. Деякий час вони ще листувалися, поки Андрій Андрійович не оженився та не став пнутися вгору по службовій драбині. Він і сам не помітив, коли почав працювати ліктями, пробиваючи собі дорогу, та забув про друга.

Андрій Андрійович зітхнув і перевернувся на другий бік. Тепер він знову не зможе заснути до ранку, бо розбудив свої спогади. Якби ж то можна було знайти Максима!

Андрій Андрійович почав згадувати всіх своїх знайомих і колег, розмірковуючи, кого б іще він хотів побачити. Здавалося б, навколо нього стільки людей, а душу розкрити нікому. У нього була довірена особа – Сергій Олегович, який знав про Андрія Андрійовича більше, ніж інші. Сергій Олегович був надійною людиною. Він зумів втоптати в багнюку його конкурентів, коли відбувалася передвиборча кампанія. Спритно, уміло, хитро він розробив цілу власну систему, як позбутися конкурентів. І не лише розробив, а й утілив у життя так уміло, що Андрій Андрійович має депутатське посвідчення вже не перший термін. Йому можна було довірити все за одного «але». І це «але» були гроші. Андрій Андрійович добре розумів, що той буде мити йому ноги та воду пити доти, доки буде поповнюватися його банківський рахунок. А там, де замішані гроші, дружба закінчується. Отже, у нього немає жодного надійного друга.

Андрій Андрійович запалив цигарку, вийшов на терасу. У пам’яті сплила ще одна людина, яку він бачив тільки раз у житті, але чомусь зараз нестерпуче захотілося знову її зустріти.

Нещодавно, коли він їздив, щоб побачити Стасеву біологічну маму, Андрій Андрійович повернув праворуч і за рогом при дорозі побачив жінку, яка махнула рукою, прохаючи підвезти. Спочатку хотів проїхати повз неї й не зупинятися, але передумав. Обабіч дороги був ліс, а ця маленька та худенька жінка в окулярах здавалася такою безпорадною й самотньою серед величезних дерев. Він зупинився.

– Підвезете до села? – запитала вона, розглядаючи водія крізь товсті скельця окулярів. Лінзи спотворювали її очі, але все одно було помітно, що вони гарні: голубі, великі, але чомусь такі сумні.

– Сідайте, – відповів Андрій Андрійович.

– А я вже битий час тут стою, – почала жінка. – І, уявляєте, жодної машини.

Слово за слово почалася розмова. Вони познайомилися. Як виявилося, Людмила їздила навідати свого сина. Жінка розповіла, як тяжко було одній виховувати його.

– Я дуже боялася, що хлопчик відчує мою надмірну до нього любов і стане егоїстом, – розповідала жінка. – Тому зібрала в собі всю свою мужність і намагалася відкрито її не показувати. Пригостять мене в школі учні цукеркою, а я її сама не з’їм, несу синові. Діти щиро діляться зі мною, а що я могла йому купити на мізерну учительську зарплатню?

– Ви ту єдину цукерку несли синові?

– Так. Але не пригощала одразу, а клала мовчки на стіл і вдавала, що забула про неї. Уявляєте, він жодного разу її не поцупив. Ходить коситься, як вовченя, на той стіл, а не бере, бо змалку вчила не красти. А потім увечері зізнаюся, що мене пригостили цукеркою, і ми ділили її навпіл.

– Ви з’їдали свою половинку при ньому?

– Не вгадали, – жінка так приємно усміхнулася, що Андрію Андрійовичу чомусь захотілося зробити чи сказати ще щось, щоб знову побачити цю усмішку на сумному обличчі. – Я її ховала, щоб знову вдати, що мене пригостили.

– А я купував синові найдорожчі цукерки та сміявся, як останній дурень, коли той кидав їх у мене, – зізнався чоловік. – Його дитячі пустощі мені здавалися такими милими.

– Не можна так із дітьми, – серйозно зауважила жінка. – Дітей не обдуриш. Вони душею відчувають, любимо ми їх чи ні.

І Андрій Андрійович сам не зрозумів, як розповів майже все про Стася. До села доїхали швидко та непомітно якось, але жвава розмова про дітей не закінчилася. Людмила запросила його до своєї хати. Після його просторих кімнат із вікнами на півстіни кімнати Людмили здалися такими маленькими, але в них було так спокійно, так затишно. Андрій Андрійович запам’ятав, як приємно пахли пиріжки з домашнім грушевим повидлом, так, як у далекому дитинстві. Коли Людмила була біля нього близько, бо ставила миску з домашніми пиріжками на стіл, він відчув, як її сиве волосся пахне ромашкою. Він звик до запахів, що завжди були в його будинку. Від дружини завжди несло так, ніби вона щойно вийшла із салону краси, а цей п’янкий запах ромашки… Він навіть забув, як вона пахне, і… раптом згадав.

Йому не хотілося покидати цю затишну кімнату, жінку, що не могла похвалитися вродою, але мала якусь невидиму чарівність, однак треба було їхати, і він попрощався.

– Візьміть пиріжків на дорогу, – запропонувала вона. Її турбота вразила чоловіка, проте він відмовився. Зараз йому дуже захотілося тих пиріжків. А ще більше він хотів спокою, щирості та надійності, які випромінювала та жінка із села в садибі за зеленим парканом…

Розділ 41

Стась постукав у двері кімнати матері, зайшов. У ніс одразу вдарив запах дорогих парфумів, які були повсюди. Кімната нагадувала крамницю, де на всіх полицях, біля великого, на всю стіну дзеркала, на тумбочці біля ліжка рівними рядами були вишикувані всілякі тюбики з кремами та пляшечки різних форм із парфумами.

– Мамо, – звернувся Стась до матері, примощуючись біля неї на ліжку. – Мені треба з тобою серйозно поговорити.

– Що сталося? – Жінка перестала розглядати свої розмальовані нігті та перевела погляд на сина. – Ти погано виглядаєш.

– Ще б пак! Сьогодні ходив до студентської їдальні.

– Господи! Ти там, бува, не отруївся?

– Здається, ні, але там такий жах, якби ти знала!

– Антисанітарія?

– Те, що там на кухні живуть таргани, ще не найстрашніше. Але ж там продають булочки, якими можна людину вбити, а сосиски… Мамо, там такі сосиски, що я б їх і собаці не дав. Вони гумові!

– Як то?

– А ось так. Одна соя й туалетний папір – і все. А потім купив сік під назвою «апельсиновий». І що ж ти думаєш? Там концентрат якийсь, а натуральним навіть не пахне. У мене від нього в животі так гуло!

– Який жах! – сплеснула мати долонями та зробила великі очі. – Навіщо ти туди пішов? Від такого харчування недалеко до виразки шлунку. Ми з батьком тобі завжди говорили, що на їжу не треба шкодувати грошей, бо втрачене здоров’я за гроші не купиш.

– А за які, мамо, грошенята я маю харчуватися? Батько дав мені п’ятдесят доларів – і все.

– Що ти говориш? – мати здивувалася. – Я вважала, що він на мене сердиться й поки що не дає грошей. Ходить насуплений та злий, як із ланцюга зірвався.

– Ні, це він мене зненавидів після того, як та дівка спалила мою автівку.

– Але ж ти не винен!

– Він мені не вірить. То де ж мені взяти гроші? Сьогодні після тієї їдальні мене лише знудило, але я не знаю, що буде зі мною завтра. До того ж я не можу їздити тролейбусом до інституту, бо завжди запізнююсь і приходжу на заняття у м’ятій та брудній сорочці.

– Ні, так далі не може бути. – Жінка зав’язала пасок халатика та піднялася. – Ходімо до нього поговоримо.

– Іди сама.

– Ходімо разом.

– Я не хочу.

– Чому? Не вдарить же він тебе?

– А хто його знає? – промимрив собі під ніс Стась, але поплівся за матір’ю.

В Андрія Андрійовича після безсонної ночі тріщала голова, як стиглий кавун. Він не міг заснути до ранку, бо прокинулися його спогади. А коли забувся в тривожному сні, то бачив перед собою худеньку жінку у великих окулярах та її маленькі руки з пульсуючими жилками. На них не було ані манікюру, ані перснів, але він відчував їхній невидимий лагідний та м’який дотик…

– Треба поговорити. – Увійшла дружина із сином, відірвала від спогадів.

– Говоріть, – зітхнув він.

– Ти вже перестав дутися на нас?

– Що потрібно? – запитав Андрій Андрійович, хоча передбачав розмову.

– Стасик погано харчується, – почала жінка, бо Стась стояв поруч мовчки та тихо. – Після обіду в студентській їдальні його знудило.

– То виблював би – полегшало б.

– Я поважаю твоє почуття гумору, але зараз нам не до жартів. Чому ти нас зневажаєш?

– Я?! Вас?! – Андрій Андрійович хмикнув. – І в чому це виявилося?

– Ти не виділяєш нам коштів на життя.

– Нічого не даю? А хто ж тоді вас утримує?

– Ми нічого не маємо. У кишенях свище вітер.

– Будинок маєте? Маєте за комунальні послуги борги? Ні. За навчання Стася заплачено? Так. Холодильник порожній? Ні. Ви взуті, одягнені? Так. Є ще запитання?

– У хлопчика немає грошей на нормальне харчування.

– Звик їсти омарів під соусом, а довелося скуштувати сосиску чи бутерброд? Нічого страшного в цьому немає. Я був студентом і про сосиски міг лише мріяти. Дивіться, зі мною нічого не сталося. І ти, Стасю, будеш живий. Скільки студентів так харчуються – і нічого. Чим ти кращий за них? У тебе не такого кольору кров? Чи ти царського роду?

– Тату, – почав Стась спокійно, бачачи, що батько не дуже налаштований на спокійну розмову. – Я співчуваю тим студентам, бо в них немає такого батька, як ти. Вони не мають удосталь грошей, щоб повноцінно харчуватися, а ти… У тебе ж є гроші.

– У мене є. А тобі треба навчитися їх заробляти.

– Ну, – втрутилася жінка. – Це вже несерйозно. Хлопчик іще навчається, і його завдання зараз – закінчити інститут, щоб потім мати змогу влаштуватися на гарну роботу й уже тоді самостійно заробляти.

– Гм, – Андрій Андрійович дістав із кишені цигарку, запалив її та смачно затягся димом.

– Не пали в кімнаті, бо буде смердіти, – зробила зауваження жінка.

– Це моя кімната, – відповів він. – Я маю право робити те, що мені хочеться, хоча б тут, у своїй кімнаті?

– Ми живемо під одним дахом, і правила проживання повинні бути в сім’ї єдині, – з пафосом сказала жінка.

– А де ти бачиш сім’ю? – Чоловік іронічно посміхнувся. – Я її тут не помітив, бо вона кудись зникла давно-давно, так давно, що я й не пам’ятаю коли. Напевне, тоді, коли ти, люба, забула дорогу до мого ліжка.

– Андрію! Тут же наш син, – дорікнула жінка, кивнувши в бік Стася.

– Чи тоді, коли ти перестала мені готувати вечерю? Чекати мене з роботи? Чи тоді, коли в тебе з’явився перший коханець?

– Куди ти гнеш?! – Очі жінки спалахнули гнівом.

– Я давно став для вас обох робочою конякою, що працює день і ніч, заробляючи вам на життя. Та робочого коня добрий хазяїн жаліє, власноруч годує сіном, сипле вівса, напуває. А ви навіть цього не робите! Домогосподарка прибере, випере білизну, наготує страви, які я сам розігріваю в мікрохвильовій печі.

– Якщо тобі це важко, то я можу наказати домогосподарці розігрівати тобі вечерю.

Андрій Андрійович іронічно та гірко посміхнувся.

– Я зрозумів прохання Стася, – сказав він. – Йому потрібні гроші на харчування в ресторані.

– Так, – кинув головою Стась. Він подумав, що батько вже виплеснув із душі всі образи та настав час просити. – Тату, я спробував їздити до інституту тролейбусом, але це ж неможливо! Там така тіснява, що я не можу навіть поворухнутися в тому натовпі! Просто жах!

– Ти хочеш, щоб я тобі зробив броню на окремий тролейбус?

– Не смішно.

– Натяк зрозумів. Але в тебе, Стасю, було дві автівки. Одну з них ти одразу ж побив, другу – спалив. Тобі потрібна третя?

– Ти ж розумієш, що без коліс я нікуди, – тихо сказав Стась, усе ще сподіваючись, що батько вже охолов.

– Добре, Стасю, – сказав Андрій Андрійович, втискаючи недопалок у попільничку. – Твої прохання я зрозумів. По-перше, тобі потрібні гроші на харчування. По-друге, хочеш нову автівку.

– Так. – Стась схвильовано закивав головою.

– А чого ж хоче твоя мати?

– Я? – живо заговорила жінка. – Добре, що ти запитав, бо я майже місяць чекала своєї черги на ін’єкції біополімерного гелю.

– Чого, чого? – перепитав чоловік.

– Гелю, за допомогою якого роблять більшими губи, – охоче пояснила жінка.

Андрій Андрійович розсміявся. Він сміявся від душі довго, до сліз, а син із дружиною кліпали очима, не розуміючи, що означає його сміх. Коли чоловік заспокоївся, то витер долонею сльози на очах.

– Автівку, Стасю, хочеш? – запитав батько вже серйозно.

– Так.

– Ось тобі, а не автівка! – скрикнув Андрій Андрійович та тицьнув синові величезну дулю.

Стась витріщив очі та почервонів від гніву.

– Я… Я не піду до інституту! – заверещав хлопець.

– Я вже казав, що це твоє рішення, а не моє. За навчання я заплатив, тепер роби, як вважаєш за потрібне.

Стась вилетів із кімнати, гучно грюкнувши дверима.

– Я… А я… я… – почала жінка розгублено.

– А ти, люба, підеш і скажеш, що тобі цей лікар не підходить.

– Чому? Його всі хвалять, він має гарні рекомендації.

– Попрохай його знайти іншого, такого, що губи не збільшує, а закочує.

– Як ти смієш?! – спалахнула жінка. – Що ти собі дозволяєш?!

– І взагалі, люба, – спокійно, урівноважено та чітко сказав Андрій Андрійович, – я подаю на розлучення.

– Що-о-о?! – Жінка не повірила своїм вухам. – Що… Що я повинна робити?

– Шукати собі роботу, люба.

Розділ 42

Дивно, але після такої напруженої розмови із сином та дружиною Андрій Андрійович відчув полегшення. На душі стало спокійно, ніби він скинув із грудей камінь, який весь час тиснув так, що не можна було дихати. Тепер він добре та чітко усвідомлював, чого хоче. По-перше, він змінить місце роботи й почне все спочатку. Не треба буде жити у вічному напруженні після того, як дадуть конверта з грошима. По-друге, здихається Сергія Олеговича, бо він йому вже не потрібний. Зважаючи на те, що той знав забагато зайвого, він дасть йому відкупні та перепродасть іншому, кому надалі буде потрібний депутатський мандат. Такий хвацький та верткий, як в’юн, Сергій Олегович буде в ціні. Будинок він залишить дружині та синові, а сам переїде до заміського будинку під Києвом. Андрій Андрійович похвалив себе хоча б за одне правильне рішення – цей будинок він оформив не на сина, а на себе. Він платитиме за навчання Стася та надсилатиме на його рахунок гроші в розумних межах.

А ще він був упевнений, що необхідно розшукати Людмилу, і зробити це треба негайно, не зволікаючи, зараз, доки в нього є вільний час.

Андрій Андрійович зовсім без жалю покинув дім, який так і не став йому рідним, та виїхав автівкою з подвір’я. Добре пам’ятав дорогу на Нові Липки та будиночок біля сільської школи.

«Після візиту до Людмили, – розмірковував він під тихий шелест м’яких гумових шин по асфальту, – потрібно буде знайти Максима. Людмилі я теж обов’язково розкажу про свого студентського друга».

Якщо хтось зможе його зрозуміти, то лише вона, тиха та самотня жінка в смішних окулярах. Андрій Андрійович не припускав навіть думки про те, що малознайома жінка може виставити його за двері, навіть не вислухавши. Інтуїтивно відчував: вона не така, як його дружина, тим паче, повна протилежність Анжелі, яка вміла слухати, але не могла думати.

Розділ 43

– Я не знаю, – схлипувала мати Стася, – просто не знаю, що мені з ним робити. Твій батько хоче зі мною розлучитися.

– Чи й не трагедія! – хмикнув Стась.

– Що ти говориш?! Ти розумієш, що ми залишимося без засобів до існування? Де ми будемо брати гроші? За що жити? Я навіть не уявляю. У мене голова йде обертом!

– Мамо, невже ти повірила йому? Це звичайнісінький блеф! Набиває собі ціну, та й усе, хоче нас принизити, змусити перед ним плазувати, лизати по-собачому руки, – сказав упевнено Стась. – Нікуди він від нас не подінеться.

– Ти так гадаєш? – Жінка з надією підвела червоні очі на сина.

– Захотілося показати свою всемогутність – нехай блефує, якщо йому так подобається. А взагалі батько – тупе ягня. Куди вівчар його поверне, туди й піде.

– Якби ж то! – зітхнула жінка.

– Тож будь, мамо, мудрим вівчарем, – дав пораду син.

– Спробую.

– А зараз, мамо, дай мені трохи грошей. Я так стомився від ваших чвар, що в мене також голова обертом іде. Хочу піти до нічного клубу й трохи розважитися, бо нерви геть розхиталися.

– Ти добре знаєш, що в мене в гаманці порожньо.

– Мамо… – В очах Стася з’явився недобрий блиск. – Синові потрібні грошенята. Або труси гаманця, або я віддам батькові фото твого рудого знайомого.

– Якого… знайомого? – запитала жінка та відчула, як її кинуло в жар. – Ти про що?

– Не про що, а про кого, – нахабно відповів Стась. – Про того, хто ночував у твоєму ліжку, коли батько був у відрядженні. Уранці рудий натягнув твого халата та взув батькові капці, коли йшов до туалету. Напевне, він провів бурхливу ніч, тож втратив обачність, бо я легко зміг його сфотографувати так, що той навіть не помітив.

– Ти… ти… ти… – Жінка задихалася, не могла знайти потрібних слів.

– Якщо я віддам це фото батькові, – продовжив Стась, – то подружнє життя стане вже точно неможливим. Матусі доведеться йти працювати, а її губки ніколи не збільшаться в розмірі.

– Свиня! – скрикнула жінка в гніві. – Я вважала тебе порядним сином!

– А я гадав, що в мене порядна мати. – Стась нахабно посміхнувся й вкинув до рота жувальну гумку.

– Ти справжня свиня, – повторила жінка.

– Свиня хоче гроші, а матуся – фото. Що ж нам робити? Га?

– У мене справді нічого немає.

– Тоді фото руденького буде в мене доти, доки в матусі не з’являться грошенята. Можливо, попросиш їх у рудого?

Стась криво посміхнувся та вийшов із кімнати. За півгодини він уже був у Льошки.

– Грошей немає, – сказав той одразу, – і не проси більше.

– Я прошу в борг, а не в подарунок, – зауважив Стась.

– Ти ж мене знаєш, – виправдовувався Льошка. – Якщо я повний, бери, скільки завгодно, а зараз…

– Льошко… – Стась поклав другові руку на плече. – Скажи відверто, чи мало ти гуляв за мій рахунок?

– Пред’явиш рахунок? Увімкнеш лічильник?

– Дурень ти, Льошко, – сказав Стась і поплескав його по плечі. – Був дурнем і помреш ним. Брак у мене коштів – явище тимчасове. Мені для тебе нічого не було шкода раніше, не буде й надалі.

– Припустімо, я дам тобі ще п’ятдесят баксів. Вони тебе врятують? Ти ж їх розтринькаєш за один день. А завтра знову прийдеш просити?

Стась посміхнувся, підійшов до вікна, примружив очі. Він завжди так робив, коли приймав якесь рішення.

– Ось дивись. – Стась повернувся, вивернув кишені. – Покажу один фокус. Бачиш, що тут нічого немає, ані цента. Чекай мене за годину, побачиш, що в них буде.

– Агов, що ти надумав?

– Вдягнися пристойніше й чекай на мене, – сказав Стась якось загадково. – Сьогодні ми будемо гуляти по повній.

…Нікого вдома не було. Стась був у цьому впевнений, бо кілька разів телефонував на домашній стаціонарний телефон і на тому кінці ніхто не брав слухавки. Незабаром він зайшов до своєї кімнати, перевдягнувся в нові джинси, натягнув свіжу чорну футболку із зображенням вампірів та потоками крові, огледів себе в дзеркало. Потім упевненою ходою зайшов до кімнати матері, відкрив шкатулку. Коштовні материні прикраси виблискували різнокольоровими камінцями. Не вагаючись, Стась згріб їх у жменю, сунув до кишені. У шкатулці залишилося ще доволі перснів та сережок. «Нам, мамо, – Стась подумки звернувся до матері, – вистачить цього мотлоху на двох».

За кілька хвилин коштовності перекочували з кишені хлопця до спритних рук працівника ломбарду, а в руках Стася зашелестіли такі бажані купюри…

Він був із Льошкою в одному барі, потім поїхали на таксі до нічного клубу. Стась знову опинився у своїй стихії, де почувався комфортно. Він замовив пляшку найкращого коньяку, але захотілося їсти, і він забажав щось із японської кухні. Офіціант довго перед ним вибачався, пояснюючи, що в них немає японських страв, і пропонував замовити щось інше.

Стась поклав на столик стодоларову купюру.

– Вона буде твоя, – сказав він офіціанту, – якщо за двадцять хвилин на цьому столі буде стояти підігріте рисове вино та місо-суп із водоростями.

Офіціант почухав потилицю та одразу ж хутко зник. Йому треба було лише перетнути дорогу, щоб потрапити до іншого закладу та взяти замовлені страви. За сто баксів варто було хутко збігати через дорогу й повернутися за кілька хвилин.

Стась гуляв так, як було раніше, до цієї клятої поїздки на відпочинок до села. Після японської кухні йому забажалося випити чогось особливого, і він замовив собі та другові коктейль «Лонг Айленд».

Потім він шалено танцював, підхоплював привабливих дівчат за талію, а ті дурнувато верещали та викручувалися перед ним, намагаючись звабити красеня-юнака, який смітив грошима на всі боки. Він вдивлявся в їхні обличчя, які на перший погляд здавалися привабливими, але одразу ж відводив очі. Усі дівчата чомусь ставали негарними, хоча деякі з них мали оксамитову шкіру обличчя, великі очі, тонкі талії та довгі ноги. «Чому так?» – думав він і не міг збагнути.

Стась стомився, присів відпочити. Він і далі дивився на танцювальників у мерехтливих різнокольорових променях освітлення та намагався уявити серед них Соню не в простій сукні, а одягнену в наймодніший одяг, але нічого не виходило. Вона якось не пасувала до цього натовпу, що невтомно ворушився, нагадуючи великий мурашник. Натомість Соня знову й знову поставала перед очима такою, якою він побачив її вперше. Густий туман. Вершниця на коні. Її руде волосся розсипане по плечах, а на ньому перли вранішньої роси. Обличчя свіже, очі широко розплющені, а в них грають веселі промінчики самого життя.

– Що замріявся? – Льошка плюхнувся на стілець поруч, вивівши Стася із задуми.

Стась відчув, що вже добряче захмелів, але хотілося ще випити, щоб образ рудоволосої вершниці зник раз і назавжди. І хлопець замовив іще пляшку коньяку.

– Вип’ємо? – запитав він Льошку.

– Сподіваюся, що вона не буде зайвою, – відповів той, залпом ковтнувши пекучу рідину з чарки.

– Ось скажи мені, друже, – почав Стась, нахилившись до Льошки. – Ти віриш у те, що бувають відьми?

– У казках, – відповів той. – Отямся, друже, ми живемо не в середньовіччі.

– А я вірю.

– Наклюкався так, що вже відьом бачиш? – засміявся Льошка.

– Я не жартую, – продовжив Стась. – Колись я читав одну книжку про село, у якому жило багато відьом. Вони таке витворяли з чоловіками!

– Що ж вони з ними робили?

– Зваблювали їх! – прошепотів Стась майже у вухо друга. – А ті божеволіли, і жодні лікарі не могли зрозуміти, що з ними коїться, бо чари не піддаються ані діагнозу, ані лікуванню. Ось так!

– Маячня! – махнув Льошка рукою.

– Ні, відьми все-таки існують. Вони бувають не лише чорні, а й біляві. Навіть руді.

– Стасю, годі пити, а то ти таке вже верзеш, що ні в які ворота не лізе, – зауважив Льошка. Хоча й сам був добре напідпитку, однак помітив в очах Стася якийсь нездоровий блиск. – Поїхали краще додому, здається мені, що ми вже й так добре сьогодні гульнули.

– А знаєш, як люди позбувалися відьом? – продовжив Стась, не звернувши жодної уваги на його слова. – Їх спалювали на вогні! Іншого способу позбутися відьомських чарів немає.

– Стасю, ти курив драп?

– Ну то й що?

– Обкурився, перепився, тож досить на сьогодні. Їдьмо по домівках!

– Ні, – заперечливо похитав головою Стась та примружив очі. – Я сьогодні хочу гуляти до кінця, бо я не знаю, що зі мною буде завтра.

Він схопив Льошку за руку й майже силоміць потяг із приміщення.

– Хочу розваг! – сказав Стась та підійшов до чорного джипа. – Дивись, майже такий, як був у мене.

– Піймаймо таксі…

– Ти мені друг чи ні?

– Друг, ну то й що?

– Тоді будь зі мною до кінця розваг, – сказав Стась, вправно відкриваючи чорну автівку. – Бо я не люблю зрадників. Сідай у машину! – наказав Льошці.

– Це ж… це чужа автівка. За це можна загриміти на кілька років за ґрати.

– А ми її повернемо за кілька годин, – мовив Стась і майже силоміць заштовхнув хлопця в салон. – Ось побачиш, Льошко: буде весело! Обіцяю, що не засумуєш! Розваги лише починаються!

За кілька хвилин автівка з хлопцями виїхала за місто. Льошка був не на жарт збентежений та наляканий. Він бачив, що Стась перебрав зайвого, що з ним щось коїться, але зупинити друга було вже неможливо. Він знав одне: якщо Стась щось замислив, то вже ніхто його не зупинить.

– Чому сумуєш, Льошко? – весело запитав Стась.

– Скажи хоча б, куди ми їдемо.

– До села, де живе руда відьма. Тобі весело? Не сиди надутий, як сич на погоду. Усміхнися, Льошко! Я дав слово, що буде весело, і дотримаю його. Ці розваги ти запам’ятаєш надовго! – сказав Стась і голосно зареготав. Від його нездорового сміху хлопцеві стало моторошно, і він щільніше втиснувся в сидіння машини, ніби намагаючись уникнути лиха.