Текст книги "Купеля"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)

Він, вона і вино

Вона. Не можу й не хочу бачити свого чоловіка в такому стані. Коли він п’яний, стає все більш агресивним. Боюсь агресії з дитинства, з того часу, як батько на моїх очах у такому ж стані бив матір. Гріх так думати, але ми зітхнули з полегшенням, коли батько потрапив за ґрати й за місяць там помер. Усе життя я намагаюся уникати п’яних компаній на вулицях, обходжу десятою дорогою сплячого на вулиці п’яничку й боюся заходити не те що в ресторан, а й у відділ горілчаних виробів. Мій патологічний страх не дозволив мені народити дитину ні від першого чоловіка, ні від другого. Мені навіть страшно подумати, що моя дитина теж заглядатиме в чарку. Щоправда, перший чоловік був справжнім алкоголіком. Як я не уникала долі матері, утекти не вдалося. Він пив багато й усю свою нікчемність у житті виливав на мені за допомогою кулаків. Три роки я вірила в те, що люди можуть змінюватися, доки не зрозуміла, як помилялася. Можливо, я б і надалі вірила в чудесні перетворення, якби кілька його ударів не вклали мене надовго на лікарняне ліжко. Струс мозку, мікроінсульт, довічна гіпертонія й рік самотності, доки не зустріла Романа. Справжній інтелігент, начальник цеху великого підприємства, він умів вести за собою не лише підлеглих, а й мене. Після півроку наших зустрічей мені хотілося чути його гарні слова не лише на побаченнях, а щодня: уранці, удень і ввечері. Жіноче серце має властивість відроджуватися заново, тому я погодилася на його пропозицію стати дружиною. Уперше почувалася щасливою. Я була потрібна йому, а він – мені. Проте зла доля мене не полишила. За кілька місяців Роман уперше прийшов додому п’яний. Навіть не знаю, як і чому так сталося, що незабаром він почав пити кожного вихідного дня. Я зненавиділа свята, бо за чотири роки спільного життя забула, що то таке. Напевно, мені було потрібно піти від нього одразу ж, проте є одне важливе «але». Я кохаю його до безтями, коли він тверезий. Ми ніколи не сваримося й завжди разом, бо навіть кілька годин розлуки для нас стають тортурами. Я ненавиджу його п’яного, навіть тоді, коли він напідпитку. Чи можуть співіснувати такі протилежні почуття? Виявляється, так. Навіть не пам’ятаю, коли востаннє сама куштувала хоча б вино – зненавиділа запах спиртного. Але в житті людини бувають переломні моменти, коли, наприклад, можна за мить зненавидіти того, кого кохала багато років. Не знаю, що зі мною сталося, але одного разу мені до нестями захотілося доброго червоного домашнього вина. Це сталося тоді, коли я по роботі вперше потрапила на Закарпаття та відвідала ярмарок. Проходячи повз ряди діжечок із домашніми винами, я відчула не огидний запах спиртного, а п’янкий солодкий аромат, у якому був цілий духмяний букет смородини, вишні, малини, якихось квітів, меду й квітучих Карпат. Не вагаючись, я вибрала смородинове вино. Була здивована своєму незвичному бажанню й сміливості, бо змогла так легко пройти крізь кам’яну стіну, яка стільки років стояла між мною й спиртними напоями. Мені люб’язно дали скуштувати темний напій, і я без вагань, навіть із задоволенням зробила кілька ковтків. Повертаючись додому, уявляла, як буду пити божественний напій вечорами маленькими ковточками, насолоджуючись не лише вишуканим смаком, а й запахом літа. Поруч із моєю пляшкою у валізі була інша – домашній медовий трунок, подарунок Романові.

Він. Леська пішла з дому, бо образилася на мене. До цього часу вона ніколи не покидала мене, навіть коли я напивався до свинячого писку. Нехай іде! Завтра повернеться, я попрошу вибачення, і все буде добре. Усе! Післязавтра мені на роботу, і я повинен бути у формі, тому п’ю сьогодні востаннє. Так, я накричав на неї, бо справді гадав, що вона на зло мені забрала мій телефон. Я свиня, бо не повірив їй і викликав міліцію, зробивши заяву про те, що моя дружина вкрала в мене телефон, але ж потім я його знайшов і відмінив виклик. Чого тоді ображатися. Я ж не такий ідіот, як її перший чоловік, який піднімав на неї руку? Я її жодного разу навіть пальцем не зачепив. Так, накричав, але можна мене зрозуміти? У мене теж нерви, і я маю право у свої вихідні розслабитися. Лесьці це не подобається, але ж нема людей без вад. Крутнула хвостом і пішла, напевне, до подружки Ольги. Нехай там сидять, перемивають мені кісточки, а я хочу ще трохи випити, заспокоїтися й заснути. Чорт! І чому пляшка завжди порожніє саме тоді, коли зростає нервове напруження?! Але є пляшка вина, яку Леська привезла із Закарпаття. Від нього користі, як із цапа молока, тільки в роті посмердить, але я його вип’ю на зло їй, щоб не тікала з дому.

Вона. Моя пляшка була порожня! Як він міг?! Роман добре знав про моє минуле життя, знав, що я стільки років не могла змусити себе зробити навіть ковток шампанського на Новий рік, а моє вино… Я не плакала тоді, коли повернулася додому й дізналася, що він десь загубив сп’яну всю зарплатню; не плакала, коли бігав навколо мене, як навіжений, звинувачуючи мене в крадіжці свого дешевого телефону. Я не плакала навіть тоді, коли він викликав міліцію, ніби я якась злодійка, але я не стрималася, коли побачила порожню пляшку з-під духмяного вина, яке ще не встигла скуштувати.

Він. Таку істерику влаштувати через якусь нещасну пляшку вина! Я попросив пробачення за свою нестриманість, бо дійсно кохаю Леську. Пропонував піти й купити будь-яке вино на її вибір, але вона відмовилася. Хоче таке, як було? Я дістану його, якщо це так принципово. Так, я наробив дурниць, але то все сп’яну. Мало що може утнути чоловік у такому стані? Невже не можна мене зрозуміти? І чи варта та пляшка того, щоб так плакати?

Вона. Роман пообіцяв дістати мені пляшку гарного вина із Закарпаття. Навіщо? Я здобула перемогу над своїми страхами, а він цього не зрозумів. Він добре знає, що ефірні олії доброго вина можуть знизити мій кров’яний тиск. Сам пропонував не раз пити потроху на ніч, щоб позбутися безсоння й зменшити кількість снодійних пігулок. Він знав, що червоне вино має здатність захистити мозок від ушкоджень після інсульту. Роман знає, що ресвератрол, який є в складі вина, знижує ризик утворення тромбів і холестеринових бляшок. Він знав, що моя мати, і не тільки вона, а й близькі родичі померли від крововиливу в мозок, тож до моїх хвороб додалися ще й спадкові. І все це не завадило йому прикластися до моєї єдиної пляшки вина. Я збираю свої речі, щоб піти від нього назавжди. Звичайно ж, одна пляшка вина не може позбавити мене від усіх хвороб і не стане панацеєю, але ж вона могла подовжити відведене мені життя бодай іще на кілька днів. Людина, яку я кохаю понад усе, свідомо вкрала в мене ті дні.

Він. Нарешті! Я дістав вино для Леськи, хоча й добряче довелося переплатити провідникові з потяга, що йшов з Ужгорода. Мені для неї нічого не шкода, але не потрібно їй робити трагедію через ту випиту пляшку вина. Прибігаю додому в гарному настрої, а її речей немає. На столі записка – вона пішла від мене назавжди. Як так можна? Я ж усе робив для неї! Хіба я не дбав про неї? Якщо й пив, то за свої гроші, з дому, як її колишній, нічого не виносив. Образилася за вино. Навіть смішно. Написала, що сама подасть на розлучення. Цікаво, як вона пояснить причину розлучення? Укаже, що я випив її пляшку дешевого червоного вина? Ох, Лесько! Ще пошкодуєш, що так вчинила. Я ж тебе, дурна, так кохаю! Справді, жіноча логіка ніколи не буде зрозуміла чоловікам.

Вона. Не знаю, як поясню подрузі причину свого розлучення. Навіть вона не зрозуміє, тим паче суддя. Як пояснити, що одна пляшка духмяного смородинового вина може змінити раз і назавжди життя людини? Сумніваюся, що справжню причину зрозуміє Роман. Байдуже! Я йду від нього, поки кохаю, щоб потім не зненавидіти. Головне – вчасно піти.

Запізніле зізнання

Напевно, у житті кожної людини бувають моменти, коли душа наповнюється по самі вінця емоціями й почуттями. Їх стає так багато, що для них не залишається навіть маленького закутка в глибині душі. І тоді виникає непереборне бажання виплеснути їх назовні, звільнивши місце для нових почуттів. Зараз такий стан у мене. Скільки ж часу я мовчала! Придушувала в собі почуття власника, не давала злобі вирватися назовні й зруйнувати наш із тобою, Максе, примарний світ щасливої сім’ї. Сьогодні вранці я зрозуміла: усе, що нагромадилося за останній рік, не може далі вміщуватися в моїй такій ніжній і чуттєвій душі. Максе, я повинна тобі в усьому зізнатися, полегшити свою зболену, змучену душу, щоб жити далі. Настав час дізнатися тобі правду.

З того дня, як ми з тобою познайомилися, мені завжди здавалося, що живемо в повній гармонії. Ти завжди дбайливо й трепетно ставився до мене, боявся заподіяти мені біль, не хотів, щоб я розчарувалася в тобі. Я також боялася ненароком зробити необережний рух, аби не зруйнувати наш такий ідеальний шлюб. Ми жили й дихали одне одним. Наша любов горіла таким яскравим, рівним полум’ям, осяваючи наше майбутнє, що я не допускала навіть думки про те, що це полум’я колись може згаснути. Наша любов зміцнилася, розгорілася ще яскравіше, коли народилися гарні, завжди усміхнені діти – Сашко й Марійка. Їхня поява на світ іще більше зміцнила наш шлюб. Як не дивно, памперси, соски, пляшки з молоком, нічні недосипання – усе це врізноманітнило наші стосунки, внесло нові, більш соковиті барви в нашу родину. Ти запропонував мені залишити роботу й присвятити своє життя вихованню малят. Я погодилася. Навіщо мені робити кар’єру, якщо є вищі цінності? Тобі довелося більше працювати, і ми стали рідше бачитися. Максе, ти не повіриш, під час твоєї відсутності я могла розмовляти з твоїм одягом. Я могла обійняти твою сорочку, вткнутися в неї обличчям, вдихнути твій запах і… поговорити з нею так, немов ти поруч. Скажеш, дурна? Можливо, але любов часто буває безрозсудна. Я жила тобою й нашою любов’ю, нічого й нікого не помічаючи навколо. Вірила, що наше щастя таке міцне, що його жодна у світі сила не в змозі зруйнувати. Тоді я не знала, що й у найміцнішому металі може бути маленька тріщинка, і варто завдати навіть слабкого удару – метал розколеться…

Зла доля не дрімала, вона шукала, де й коли зруйнувати чиєсь щастя. І треба ж їй було вибрати нашу сім’ю! Того березневого теплого дня я згадала, що забула купити картоплю. Добре, що супермаркет за рогом сусіднього будинку. Я швидко скупилася, але тільки вийшла з магазину, як у пакета відірвалися ручки. Дзвін розбитої банки – і в пакеті змішалися картопля з яйцями й майонезом. Розсерджена, я озирнулася, виглядаючи сміттєвий бак. За будівлею супермаркету стояв великий бак, і я попрямувала туди. Максе, якби я тоді викинула цей нещасливий пакет у найближчу урну, усе склалося б інакше, але зла доля повела мене за ріг будівлі. Там я помітила твій сріблястий «опель», з якого ти вийшов із величезним букетом білих троянд і одразу потрапив в обійми гарної й молодої рудоволосої жінки. У цю мить мені захотілося зникнути, розчинитися, випаруватися в повітрі назавжди. Я стояла, приголомшена, не в силах відірвати погляду від вас. Я бачила, як ти пристрасно її поцілував, як вона обвила твою шию руками, як ви сіли в «опель» і проїхали майже повз мене. Страх втратити в одну мить усе, що було для мене таким дорогим, скував мене по руках і ногах. Він не давав мені дихати, роблячи тіло безвольним, а ноги – ватяними. Але вдома мене чекали діти, тому я побрела до них.

У моєму розпорядженні було шість годин до твого повернення. За той час я мусила для себе прийняти рішення. Доведена до нестями, затиснута диким тваринним страхом, деякий час я взагалі була не здатна зробити якісь висновки. Максе, я досі не знаю, як я в той день змогла усвідомити, що трапилося, і прийняти рішення. У мене було два виходи. Перший: назавжди викреслити чоловіка-зрадника зі свого життя й почати жити заново. Другий: зробити вигляд, що нічого не сталося, і зайняти вичікувальну позицію в надії, що та жінка – твоя помилка. Жах майбутньої розлуки тупим холодним обручем тиснув душу так, що я зрозуміла: я не зможу жити у світі, у якому немає тебе. Залишалося тільки сподіватися, що твоє захоплення невдовзі мине.

Увечері ти повернувся додому. У тебе був усе той же відкритий погляд і промениста тепла усмішка. Мені коштувало величезних зусиль приховувати свої почуття й емоції, але виявилося, що я сильна жінка. Ти, як завжди, жартував, бавився з дітьми, цілував мене, похвалив вечерю. Мені навіть здалося, що твоя зрада – просто жахливий сон або мара, що в нас усе як раніше. Я не стрималася і в наступні дні влаштувала за тобою стеження. І знову через тиждень побачила вас разом на тому ж місці, тільки ви пішли в під’їзд будинку. Відтоді для мене час зупинився. Кожен день чекала тебе, розуміючи, що одного разу ти не повернешся додому. Я почала жити тим, що ловила промінчики сонця, коли ти був зі мною, і зігрівалася ними, коли ти усамітнювався з рудоволосою жінкою. Восени по кругленькому животику рудоволосої я зрозуміла, що вона чекає дитину. Це було жорстоко стосовно мене й до тремтіння в тілі несправедливо. Моя душа до того часу була настільки змучена й понівечена, але моя любов до тебе, Максе, була такою сильною, що не дала мені піддатися нудьзі й виглядати у твоїх очах обдуреною, дурною й жалюгідною. Щось обірвалося в мене всередині, але я, як і раніше, не могла допустити думки про життя без тебе. Можливо, принизливо, бридко й неприємно зізнатися в цьому, але я кохала тебе не менше. Ти продовжував вечорами повертатися додому, ми пристрасно кохалися, а я робила все, щоб наші стосунки не сплелися в брудний і липкий, огидний клубок із взаємних докорів, образ, суперечок і ревнощів. Єдине, що я перестала робити, – розмовляти з твоїми сорочками.

Я бачила, як ти привіз рудоволосу жінку до її будинку з новонародженою дитиною. Про те, що це була дівчинка, я здогадалася по рожевих бантиках на мереживному згортку. Я була майже поруч, але ти так світився щастям, що мене не помітив. А ввечері ти знову був удома, уклав дітей спати й нахвалював мої фірмові пельмені. І я задовольнялася цими маленькими крихтами щастя.

За два місяці після народження доньки я помітила, як ти, Максе, змінився. Весь чимось стривожений, заклопотаний, неуважний, одного вечора ти не повернувся додому. Зателефонував мені й сказав, що твою далеку родичку спіткало лихо й ти змушений виїхати на кілька днів. Я не стала влаштовувати допит, знаючи, що ти виховувався в дитбудинку й ніяких родичів до цього не мав. Наступного дня я заглянула в сусідній двір. Там стояла твоя машина. Ти знову телефонував, казав, як нас любиш, як сумуєш, але змушений затриматися. На третій день я побачила біля знайомого під’їзду труну, у якій лежала бліда рудоволоса жінка. Ти стояв поруч, тримаючи на руках немовля. Я бачила вираз відчаю й горя на твоєму обличчі. Хотілося підійти до тебе й втішити, сказати, що я з тобою, я поруч, але це було б дуже нерозумно. Я не мала права підглядати за чужим горем і пішла. Максе, зараз я можу чесно сказати, що, побачивши покійну, я не зраділа й не відчула полегшення. Я виросла без матері, тому мені щиро було шкода дитини, що залишилася сиротою. До того ж ти був щасливий із тією жінкою, а хіба я могла бажати побачити твоє нещастя?

Увечері ти не забув про нас. Ти зателефонував і впалим голосом повідомив, що родичка померла, залишивши новонароджену дівчинку.

– Ти не проти, щоб дитина пожила в нас деякий час? – запитав ти в мене.

Так у нашому будинку з’явилася руда Сонечка – маленька копія своєї мами. Я зрозуміла, що мені треба навчитися жити з думкою про те, що це дитина не жінки, з якою ти мені зраджував, а твоє малятко. День від дня привчала себе до цієї думки і з кожним наступним днем бачила в Сонечці не її матір, а тебе. З трепетом у душі я чекала, коли ти заговориш про подальшу долю Сонечки. Минув місяць, коли ти зателефонував із роботи й сказав, що купиш торт, великий, бананово-ананасовий, і ми ввечері обговоримо це питання.

Я не знаходила собі місця від хвилювання. Тоді я ще не знала, що доля підготувала мені новий «сюрприз» і твоя, Максе, зрада виявиться такою дрібницею порівняно з тим, що сталося, бо через кілька хвилин після нашої розмови твій «опель» опиниться під кузовом великого «КамАЗу».

І ось сьогодні я вирішила розповісти тобі, Максе, про все. Ти не хотів мене образити, тому вигадав святу брехню про далеку родичку. І я вдячна тобі за це. Аналізуючи минуле, я зробила висновок, що правильно вчинила, не давши нашим почуттям занепасти й випаруватися. Я довго не могла зрозуміти, чому мовчала. Чому не виставила тебе за двері в той день, коли дізналася про зраду? І тільки сьогодні я усвідомила, що всепоглинальна любов має все прощати. Не знаю, можливо, я помилялася, коли тиснула у своїй душі образу, як погану гадюку, і мовчала. Але сьогодні, на сороковий день після твоєї загибелі, я зважилася в усьому тобі зізнатися. Відчула, що не буде мені спокою, якщо я тобі все не розповім. Пробач, якщо щось було не так. І я прощаю тобі, Максе, і відпускаю. Можливо, моє зізнання запізніле, але саме в цей день я хочу, щоб твоя душа знайшла спокій. Дивися на нас із небес і не докоряй собі ні за що. Ти подарував мені щастя й неземну любов, а це не всім дано. Ми будемо любити тебе завжди, навіть після смерті. Ми – це я, Сашко, Марійка й Сонечка.

Новий міст

Андрій ішов, ледь пересуваючи ватні ноги, не помічаючи ні зірчастого вечора, ні повнолицього місяця, ні поодиноких перехожих на спорожнілих притихлих вулицях, ні розчинених у сутінках постатей закоханих. Іноді він спотикався, ніби йшов не заасфальтованою дорогою, а суцільними вибоїнами. Час від часу холодний вітер шарпав за поли розстібнутої куртки, обдавав крижаним подихом його обличчя, і тоді очі чоловіка зволожувалися, а обриси будинків ставали розмитими, ніби були намальовані акварельними фарбами. Щоправда, художник забув, що існує велика гама барв, і все навколо розфарбував у сірі кольори невизначеності. Усе навколо сіре, як його нікчемне й безглузде життя. Два дні тому воно здавалося світлим, а майбутнє – прекрасним. Один день перекреслив усе, закривши назавжди залізною брамою минуле й відкривши чорну прірву майбутнього. П’ятнадцять років життя коту під хвіст!

…У двадцять років Андрій одружився. Він так кохав Таню, що ладен був небо до її ніг прихилити. Десять років тому взяли кредит для купівлі власного житла, і, коли вони ввійшли у свою квартиру, Таня цілувала стіни, вбрані в нові шпалери, танцювала, як вона сказала, «власний танок щастя». Його дружина була немісцева, але на той час мала більшу зарплату, ніж Андрій, тому вирішили, що кредит оформлять на дружину, а він буде прописаний у матері, допоки не виплатять кредит. Десять років виснажливої праці на двох роботах і весь час у нервовій напрузі, навіть не можна було й думати про дитину – тримали невизначеність і невпевненість у завтрашньому дні. Вони мріяли про той день, коли зможуть скинути із себе ярмо кредиту й почати вільно дихати, і ось два дні тому зробили останній внесок. Того вечора Таня зателефонувала й сказала, що затримається надовго, бо в них дівочі посиденьки. У такий день Андрій не хотів тримати в душі образу, а щоб не сидіти на самоті, поїхав до матері.

– Синку, – сказала того вечора мати, – я дуже рада, що ви виплатили кредит. Тобі тепер можна виписатися з моєї квартири, бо я виходжу заміж і в нього нема свого житла… Ти мене розумієш?

Звичайно, що він її добре розумів, хоча заява матері була несподіванкою. Утім, вона була привабливою жінкою й після загибелі батька жила багато років сама. Уранці Андрій виконав прохання матері, виписавшись із її квартири. Тоді він іще не знав, що то був початок його кінця. Наступного дня на роботі шеф зробив заяву, що їхнє підприємство ліквідується й усі працівники будуть скорочені. Новина не з приємних, але втішало те, що вчасно виплатили всю суму кредиту. Андрій повернувся додому раніше від дружини. Йому хотілося зробити щось приємне до її повернення. Почухавши потилицю, вирішив насмажити картоплі, а зверху посипати тертим сиром – так любила Тетянка. Наспівуючи якусь пісеньку, Андрій витяг відро для сміття, щоб одразу кидати туди лушпайки, і раптом помітив використаний тест на вагітність. Він не повірив своїм очам: там було дві смужки! І мовчала ж! Напевно, хотіла зробити йому приємну несподіванку. Тоді й він повинен чимось поздоровити дружину. Андрій помчав до найближчого квіткового кіоску. Коли відчинилися вхідні двері, вискочив назустріч дружині з великим кошиком троянд.

– З якої нагоди? – запитала вона, знімаючи плащик.

Він запроменився щастям і покрутив у руках знайдену смужку тесту. Таня довго сміялася, майже до сліз, а він стояв розгублений із папірцем щастя в руках. Таня різко обірвала свій сміх.

– Я й сама хотіла сьогодні поговорити з тобою на цю тему. Дурненький! Ти зрадів, що я вагітна? Я тебе розчарую: дитина не твоя, і взагалі я кохаю іншого.

Так просто й буденно! Вона кохає іншого!

– І давно? – чомусь спитав Андрій, ніби це мало якесь значення.

– Давно. Передбачаючи нове запитання, скажу одразу, що я залишуся жити в цій квартирі, – дивлячись йому в очі, сказала вона спокійним голосом.

Це вже було занадто! Андрій, не випускаючи кошика з рук, почав щось плести про те, як він багато працював, як вони мріяли про власне житло, і про те, що він навіть не має прописки.

– Будьмо цивілізованими людьми, – Таня перебила його розпливчасту розповідь. – Ти можеш подати заяву до суду, але то марна справа. Я сплачувала кредит, хоча лише за документами, тож і житло моє. Потребуєш свою частину? Нічого не отримаєш, бо ми з дитиною будемо жити тут! Крапка!

Андрій навіть не розкрив рота, щоб сказати: «Я – безхатченко». Від нахабності дружини й несподіванки в його голові все змішалося в якийсь брудний, липкий клубок. Було огидно й неприємно. Він подав Тані квіти, швидко вдягнув курточку й пішов.

Ноги Андрія самі побрели на Новий міст – найвищий міст над бурхливою річкою. Два дні тому він був щасливою людиною й вважав, що міцно тримає птаха щастя в руках, зараз стало зрозуміло, що двобій із життям програв.

Пронизливий холодний вітер вдарив йому в обличчя, коли Андрій досяг мети. Він одразу ж переліз через поручні мосту, став лицем до води на маленькому виступі. Чоловік тримався за поручні, завівши руки назад. Думки вже не вирували у свідомості, віддаючи усі тривоги темним водам, що клекотіли внизу. Охопили почуття неминучості й байдужість до всього. Ще мить – і щасливе минуле буде поховане назавжди під Новим мостом, а майбутнього в нього не було.

– Сьогодні перше листопада, – почув він голос десь поруч, здригнувся від несподіванки, ноги підкосилися, і він похитнувся. Бічним поглядом помітив неподалік жінку, яка дивилася не на нього, а вниз із мосту. – Десять років тому моя рідна сестра стрибнула вниз саме з цього місця, – продовжила жіночка у в’язаній шапці. – Я завжди приношу квіти на її роковини. – Вона випустила з рук квіти. Андрію здалося, що минула ціла вічність, поки десь далеко внизу почувся легкий сплеск води. – Ми із сестрою були близнята, різниця лише в тому, що в мене росла донька, а в неї не було дітей, – продовжила жінка, хоча було незрозуміло, кому й навіщо вона розповідає. – Чоловік сестру допікав своїми докорами, а першого листопада сповістив, що йому не потрібна бездітна дружина. У відчаї сестра стрибнула з цього мосту вниз. До свого щастя вона не дожила кілька днів. Коли робили розтин, то виявилося, що вона була вагітна із терміном три тижні. Шкода, що люди не можуть знати, коли стануть по-справжньому щасливі.

– А якщо щастя залишилося в минулому? – хрипким голосом запитав Андрій.

Жінка до нього навіть не повернула голови.

– Часто люди чіпляються за минуле, бо застрягли в ньому. Осліплені своєю метою зачепитися в минулому, не розуміють, що його вже немає, воно лопнуло, як мильна булька, – продовжила незнайомка. – Ні, у спогадах минуле є, воно сяє блискітками, як та булька. Спробуй доторкнися до неї руками! Залишаться одні дрібні крапельки й більш нічого. Тож навіщо за них триматися?

– Але як жити, коли минулого немає, а майбутнього не видно?

– Потрібно навчитися бути щасливим у сьогоденні. Моя донька Аліса зрозуміла це, коли змогла вижити після жахливої аварії. Рік у гіпсі, прикута до ліжка, кожен день – боротьба за життя. Новий день – нові перемоги. Вона змогла підвестися, почала ходити. Аліса не нарікає на долю, вона настільки полюбила це життя у всіх його проявах, що захлинається від щастя, радіє кожному новому дню так, ніби він у її житті перший і, можливо, останній. До речі, на середині цього мосту, на перилах, є два металеві леви. Кажуть, якщо при місячному сяйві погладити гриву й загадати бажання, неодмінно здійсниться. Рік тому я приходила сюди – у мене все здійснилося.

– Як ваша донька зараз?

– Уже ходить по кімнаті, але з ногою є ще проблемка. Маю намір піти до лева, погладити його гриву. Ходімо, покажу про всяк випадок!

Не знаючи чому, Андрій, піддавшись владі спокійного, врівноваженого голосу незнайомки, переліз назад, пішов за нею.

– Ось вони! – з дитячою радістю сказала жінка. – Тепер я його пещу й про себе загадую бажання. Усе! – сказала вона, і Андрій уперше побачив осяяне радістю її обличчя. – До речі, у мене є невеличка проблема, – продовжила жінка, не давши йому оговтатися. – Потрібно терміново поїхати на кілька днів у село до мами, а Алісу саму залишати вдома боязко. Звичайно, вона впорається, але ж іще слаба, тільки-но з ліжка. Ти не зможеш мене виручити?

Андрій не встиг розтулити рота, як жінка взяла його під руку.

– Тут недалечко, ми живемо майже поруч!

Вони повільно йшли спорожнілими освітленими вулицями, поки в очі Андрію не вдарило світло з прочинених дверей.

– Заходьте! – почув він голос Аліси.

Довгий халат із пояском підкреслював тоненьку талію дівчини, але не міг приховати її кульгавість.

– Ми змерзли й хочемо чогось гаряченького, – сказала жінка доньці, знімаючи куртку з Андрія.

Він сидів на кухні, цокаючи зубами, коли Аліса поставила перед ним чашку чаю. Вона принесла теплу ковдру, накрила нею чоловіка. Аліса торкнулася своїм волоссям його щоки, і він зустрівся з нею поглядом. Очі сині, глибокі й бездонні, як осіннє небо, вони справді променіли щастям. Дівчина сіла навпроти нього, пригостила печивом і цукерками. Рух її тонких, майже прозорих пальців із рожевими нігтиками гіпнотизував. Як уві сні, почув Андрій слова жінки про те, що вона ще встигає на нічний потяг і задоволена, що залишає доньку в надійних руках.

Аліса старанно добирала слова, і все в ній, і речі навколо неї, скромно, але гарно сервірований стіл здавалися іншими, світлими, дуже домашніми. Від неї йшло жіноче тепло, від якого чоловіки не тікають, яке притягує, бо може зігріти в будь-яку життєву негоду…

Прокинувшись уранці, Андрій відчув гостру огиду до минулого. Він зрозумів, що кожного з нас змінює не життя, а люди, які оточують. Андрій відкрив навстіж вікно, впускаючи ранок. Він відчув, що порожнеча в душі зменшилася, біль потроху вивітрюється, а минуле вже не чіпляється привидом за плечі…