Текст книги "Купеля"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 18 страниц)

Розділ 48

Коли повнолиций місяць розсипав густим горохом яскраві зорі по чорному полю, до віддаленого села звернула самотня автівка. У ній було троє людей, які поспішали прибути до села вчасно, доки Соня із Сашком не поснули. Однак по вщент розбитій дорозі авто просувалося повільно, розхитуючись у різні боки, ніби жирна качка. Люди в авто не звернули особливої уваги на червону пожежну машину, яка їх обігнала та помчала в бік села, лише Максим Іванович відзначив про себе, що, напевно, десь спалахнула пожежа.

Людмила Орестівна, яка дрімала, притулившись до теплого плеча Андрія Андрійовича, раптом здригнулася всім тілом і різко випрямилася.

– Що сталося? – стривожено спитав чоловік.

Жінка поправила рукою зачіску, звичним рухом торкнулася окулярів на переніссі.

– З ними щось скоїлося, – придушеним голосом стиха мовила жінка.

– Усе добре, – промовив Андрій Андрійович і підбадьорливо усміхнувся. – Щось лихе наснилося?

– Не знаю, – стенула худенькими плечами жінка, – задрімала, і раптом щось стрельнуло у все тіло, пронизало, мов блискавка, і я відчула біду навіть не тілом, душею.

– Незабаром будемо на місці, і ви впевнитеся, що то лише пуста тривога, – втрутився в розмову Максим Іванович.

– Ні, з дітьми трапилося щось жахливе, – повторила жінка.

Марно Андрій Андрійович намагався заспокоїти не на жарт схвильовану жінку. Він дав їй попити води, відчинив вікно, наказав глибоко дихати свіжим повітрям, але нічого не допомогло – жінка вся тремтіла й лише просила швидше їхати.

Назустріч їм мчався на шаленій швидкості легковик, тож Максим Іванович завбачливо скерував автівку вправо.

– Як можна по такій дорозі так носитися? – невдоволено сказав він.

Андрій Андрійович також звернув увагу на машину, що швидко наближалася.

– Напевно, куплена не за чесно зароблені кошти, – стиха промовив він, мимоволі згадавши Стася.

Легковик порівнявся й озвався довгим гудком. Андрій Андрійович у той час подивився у вікно, намагаючись розгледіти шаленого водія. Була темрява, але чоловікові знадобилася лише одна мить, щоб помітити у водієві знайомі риси обличчя.

«Стась?! – майнула в голові думка, і чоловіка одразу обдало жаром. – Він знову їздив у село!»

Андрій Андрійович розхвилювався, але зміг стримати свої почуття, сховавши їх у глибині душі, там, де так багато всього нагромадилося. Дещо з тих «надбань» із роками закаменіло, перетворилося на холодну крижану брилу від того, що не знайшлося теплих рук та вуст, які б торкнулися й змогли розтопити кригу. Зараз він промовчав, але зросла впевненість у тому, що якщо і є людина на землі, яка зможе зігріти його своїм теплом, то лише ось ця худенька, непримітна, схвильована жінка, яка сидить поруч із ним. Чоловік обережно обняв жінку за плечі, лагідно притиснув до себе.

– Не хвилюйтеся, – сказав він стиха, – усе буде добре.

– Не буде, – промовила вона у відповідь. – Бачите, горить хата? Упевнена, що наших дітей.

Максим Іванович натиснув на педаль газу…

Чи не все село збіглося гасити пожежу. Люди бігали з відрами, дістаючи воду з найближчих колодязів, але вогонь не піддавався й ласо смакував дерев’яним будиночком. Баба Параска встигла вивести з хліва перелякану корову, яка ревла й опиралася. Потому люди познімали із сідала курей, понесли до сусідів, хтось ловив гусей, бо вогонь уже перекинувся на стріху сараю. Нарешті приїхала пожежна машина, і люди з полегшенням зітхнули.

Над Сонею стояла навколішках фельдшерка, намагаючись привести її до тями.

– Дайте мені мобільника врешті-решт! – нервово крикнула жінка.

– У тебе він у руках, – сказав хтось із натовпу.

– Нема грошей на рахунку, – пояснила жінка, – постраждалих потрібно негайно направити до лікарні! Та дайте мені того клятого телефона!

– Не брали їх із собою на пожежу!

– Зараз я збігаю додому! – сказав хтось із чоловіків.

– Та швидше ж бо! – крикнула йому навздогін фельдшерка.

Несподівано на вулиці пригальмувала незнайома автівка. З неї вибігли два чоловіки та жінка й одразу кинулися до потерпілих.

– Синку! – скрикнула жінка, підбігаючи до Сашка.

– Мамо?! – здивувався він. – Звідки ти тут? У тебе є мобільник? Потрібно викликати «швидку».

Андрій Андрійович без зайвих слів підхопив дівчину на руки, поніс до машини.

– Доки «швидкої» дочекаєшся… Самі швидше доїдемо, – сказав він.

Людмила Орестівна перебувала в шоковому стані, то й не одразу збагнула, що до сина повернулася пам’ять.

– Синку, у тебе усі руки обпечені, – сказала вона, узявши його руки у свої. – Тобі також потрібно… Ти… ти все згадав?! – промовила вона тремтячим голосом, сіла поруч із ним на землю, обійняла за шию, і сльози градом покотилися з очей.

– Синку, ти можеш підвестися? – спитав у Сашка Максим Іванович.

– Зараз, – відповів хлопець.

Він зіперся на руки й лише зараз відчув у них пекучий нестерпний біль. Сашко подивився на долоні – земля змішалася з кров’ю, а кров – із кіптявою. Зціпивши зуби, зробив іще одну спробу підвестися, але слабке тіло не послухалося і він упав на землю.

– Ох, ці діти, – скрутно похитав головою Максим Іванович і допоміг Сашкові дістатися до машини. – Тепер усе буде добре, – сказав він, сідаючи за кермо. – Я вас швиденько доставлю до лікарні.

Чоловік повернув ключ запалювання й додав:

– Уперше буду мчати, не шкодуючи машину. Що автівка? Лише шматок металу, душі вона не має.

Розділ 49

– Запам’ятай, Стасю, – сказав Андрій Андрійович сину, гальмуючи біля свого будинку, – це останній раз я тебе витягаю з халепи. Ти спалив чужу оселю, тож можеш назавжди забути про маєток під Києвом.

– Я це вже зрозумів, – зітхнув Стась.

– Це ще не все, – додав батько, виходячи з автівки. – Тобі потрібно буде ще дещо зрозуміти – є важлива розмова.

Син із батьком не встигли переступити поріг, як на них накинулася жінка. У матері Стася були заплакані очі, вона не тямила себе від гніву.

– Що ти, мерзотнику, накоїв?! – закричала вона синові. – Де мої прикраси?! Це ти в усьому винен! – Жінка ткнула пальцем у груди чоловікові. – Ти залишив його без копійки в кишені! Ви змовилися, щоб пустити мене по світу голою й босою?! Це така ваша вдячність?!

Андрій Андрійович узяв її за плечі, відсторонив із дороги.

– Не треба, – спокійно сказав він, – не зараз, потім.

– Коли потім?! – верещала жінка. – Не знаю як, але поверніть мені все! Обоє! Чуєте мене?!

– Не зараз! – з притиском промовив Андрій Андрійович і звернувся до Стася: – Ходімо до мене в кабінет.

– Який кабінет? – Жінка шарпнула сина за руку. – Зачекай! Я це так не залишу!

Стась мовчки пройшов повз матір, зайшов до кабінету батька, і той зачинив двері на ключ.

– Я міліцію викличу! – Жінка затарабанила у двері. – Ви мене обікрали! Злодії! Крадії!

Син із батьком дочекалися, поки за дверима стихне істеричний крик, і Андрій Андрійович указав Стасеві на крісло навпроти.

– Сідай, настав час тобі дізнатися всю правду…

Нелегко далася розповідь Андрію Андрійовичу. Кілька разів він замовкав, запалював цигарку й дивився у вікно, даючи змогу приголомшеному синові осмислити почуте, потім знову продовжував розповідати. Не мало сенсу приховувати правду й надалі, бо рано чи пізно вона все одно відкрилася б. Чоловік розумів, що потрібно було почати цю розмову раніше, тоді б Стась, напевно, не накоїв стільки лиха. Андрій Андрійович відчував і свою провину за зволікання, тому кожне слово давалося йому так тяжко. Він попросив вибачення в сина за те, що здійняв на нього руку, і за ті дулі, за які йому зараз було соромно.

– Тепер ти знаєш усе, – він підвів риску під розповіддю.

Стась, розгублений, схвильований, ошелешений новинами, довго сидів у завмерлій позі.

– То, виходить, ти і мама…

– Так, сину.

– А Соня…

– Твоя рідна сестра.

Стась тяжко підвівся, похитуючись, з опущеними плечима, ніби на нього тиснув важкий тягар, мовчки підійшов до дверей, повернув ключ.

– Мені потрібно побути на самоті, – тихо промовив він і вийшов.

– Нарешті! – перед ним стояла розлючена мати.

Стась мовчки пройшов повз неї, зачинився у своїй кімнаті. Даремно жінка тарабанила у двері, звертаючись до його совісті. Коли настав вечір і син не виходив із кімнати, вона стривожилася.

– Стасю, можеш зі мною поговорити? – уже спокійно спитала мати, вслухаючись у тишу.

– Не зараз, – почула у відповідь, – дай мені спокій.

Рано-вранці, поки ще батько був удома, Стась постукав у двері його кабінету.

– Відчинено, – почув він голос батька й зайшов.

Андрій Андрійович не впізнав свого сина. Про безсонну, фатальну ніч свідчило все: і почервонілі очі Стася, і темні кола під ними, і стомлений вигляд.

– Тату, – промовив син, і в Андрія Андрійовича відлягло від серця: назвав його батьком, – у мене є два прохання, це останні, обіцяю.

– Слухаю тебе, сину.

– Допоможи мені перевестися в інший інститут – це перше прохання.

– Не питаю чому, але здогадуюсь, що на краще, – відповів чоловік. – Добре, я допоможу тобі. Що ще?

– Я хочу поговорити із Сонею.

– Не впевнений, що в цьому я тобі помічник. Ти ледь не занапастив її життя, тож чи захоче вона з тобою спілкуватися, чи ні – усе залежить від її рішення.

– Розумію, – зітхнув Стась, – але я хотів би попросити тебе, щоб ти їй сказав, що я… її брат.

– Гаразд, – погодився батько, – вона добра дівчина, тож, думаю, погодиться вислухати тебе.

– До речі, як вона там?

– Добре. Соню перевели з реанімації у звичайну палату, тож уже рветься додому. У Сашка трохи гірші справи – опіки гояться не так швидко, як хотілося б.

…Коли батько зателефонував Стасеві й повідомив, що Соня погодилася на зустріч із ним, хлопець одразу поїхав до лікарні.

Соня вийшла до нього у фойє лікарні, засунула руки в кишені халатика, зупинила погляд на обличчі Стася. Він не витримав її погляду, відвів очі вбік.

– Соню, мені дуже прикро, що так сталося, – промовив він стиха. Було помітне його нервування. Дівчина мовчала. – Я дурень, набитий дурень, – продовжив Стась. – Знаю, що нема мені прощення, але все-таки я прошу в тебе вибачення за все-все-все…

Дівчина нічого не відповіла, і Стась не знав, як підібрати потрібні слова, – він ніколи ні в кого не просив вибачення й не знав, як це робити, хоча добре зараз усвідомлював, що його подальше життя багато в чому залежить від відповіді Софійки.

– Якби я знав, що ти моя сестра, усе було б інакше.

Соня промовчала.

– У твоїх очах я монстр із черствою душею – знаю, – продовжив він. – Але нещодавня розмова з батьком, його зізнання, перевернули шкереберть мою свідомість. Я навіть дорікнув батькові, що мене багато балував і мало шмагав у дитинстві, але і його можна зрозуміти й пробачити, бо він так мріяв про дитину… А коли я з’явився в сім’ї, сліпо любив мене й не хотів образити, бо я чужа дитина.

– Як ти смієш?

– Ні, я напевно не так висловився! – Стась почесав потилицю. – Я безмежно вдячний батькам за все, що вони мені дали, але зараз мова не про те. Соню… – Він подивився їй прямо в очі. – Пробач мені, прошу тебе!

– Бог пробачить, – тихо промовила дівчина.

– Соню, хочеш, я стану перед тобою на коліна? Як мені далі жити з таким тягарем на душі?

– Тільки тому, що ти мій брат, – сказала Соня.

– Дякую, – мовив Стась, і в горлі в нього застряг клубок.

– От нагородив Бог мене братиком! – Соня усміхнулася кутиком вуст.

– Соню, коли ти одужаєш, то можеш… можете переїхати із Сашком жити в мою кімнату.

– Дякую, нам є де жити. Одна добра родина подарувала нам квартиру, – пояснила дівчина, – тож ми незабаром туди переїдемо.

– А на весілля запросите? – Стась усміхнувся.

– А як же без брата?

– А… до матері… ти поїдеш її запросити? – обережно спитав хлопець.

– Не знаю, – похитала головою дівчина.

– Усе-таки вона тебе… нас народила.

– Подумаю.

– Я хочу поїхати з тобою. Можна буде?

– Ти добре подумав? Чи варто? – Соня уважно подивилася на хлопця.

– Я хочу її побачити.

– Гаразд, – зітхнула дівчина й додала: – Поїдемо разом із Сашком, щойно він одужає, він також повинен знати всю правду.

Розділ 50

Сашко зупинив автівку біля кладовища, кинув запитливий погляд на Софійку.

– Я піду сама, – сказала вона, – хочу наодинці поговорити з дідусем.

Дівчина взяла великий букет троянд, повільно пішла вузенькою стежкою. Біля могили діда вона стала навколішки й довго стишеним голосом говорила з рідною людиною так, ніби дідусь був поруч, ніколи її не покидав і ладен був хоч зараз порозмовляти з онукою, пожартувати, зрозуміти.

– Ось так, дідусю. – Соня витерла сльози, які весь час котилися обличчям, попри те, що вона намагалася не плакати, але невтішно ридала її душа, – твоя дзиґа незабаром стане дружиною, буде чекати чоловіка з роботи, народить йому маля. Ти не сумуй, мій любий, я завжди про тебе пам’ятатиму, а коли в нас буде дитинка, я прийду до тебе знову і ти зможеш на неї подивитися. Нашу корівку Ласочку я віддала хрещеним, подарувала за умови, що вони не здадуть її на м’ясо, дозволять померти своєю смертю. Ти ж знаєш, дідусю, що вони тримають немало худоби, щоб мати змогу допомагати своїй доньці. Питаєш, чи пробачила я Галю? Хай живе, як знає, Бог їй суддя – ти мене так учив, і я повторюю твої слова. А птицю нашу я роздала сусідам – нехай не тримають на мене зла.

Дівчина замовкла. Вона ще трохи посиділа біля могили на землі, вдивляючись у портрет дідуся. Він лагідно усміхався онуці, добрий, милий дідусь у старому кашкеті. Соня підвелася, поцілувала портрет, стиха промовила:

– Пробач, що не вберегла тебе.

Вона повернулася, і Стась, що вийшов з автівки й нервово ходив навколо, попросив показати, де похований старий.

– Навіщо? – спитала Софійка.

– Я перед ним дуже завинив, хочу попросити вибачення, – пояснив хлопець.

Соня не стала перечити й вказала на доріжку, яка вела до могили дідуся…

Біля садиби матері Соня занервувалася. Дівчина невміло намагалася приховувати тривогу, але Сашко це помітив і взяв її за руку.

– Ти впевнена? – стиха спитав він у дівчини.

Вона кивнула головою і вже рішуче попрямувала до паркану, відчинила хвіртку. Непроханих гостей зустрів гавкотом собака і невдоволеним поглядом незнайомий чоловік із мітлою в руках.

– Хто такі і що треба? – запитав він, з цікавістю розглядаючи незнайомців.

– Господиня вдома? – спитав Сашко, поглянувши на розгублену Софійку.

– Тут я, де ж мені бути? – почула Соня голос матері, що поспішала до них із хліва.

На мить погляди доньки й матері зустрілися, і Соня вловила в її погляді збентеження, невдоволення й навіть страх.

– Це до тебе? – спитав чоловік. – Хто вони такі?

– Ми… ми, – Соня хотіла сказати, що родичі, але не встигла.

– Звідки я знаю, хто вони?! – грубо відповіла жінка, уникаючи зустрічі з поглядом доньки. – Напевно, помилилися садибою. Ідіть своєю дорогою, не заважайте працювати! Цим міським нема чого робити, ось білоручки й вештаються в пошуках пригод.

Стась до цього часу стояв мовчки, з цікавістю розглядаючи жінку, і лише кліпав очима.

– Можна зайти? – спитав він невпевнено.

– А хто тебе сюди запрошував? – Чоловік міцніше стиснув розтріпану мітлу в руках. – А-а-а! Я знаю хто! Це ти, курво, поки мене не було вдома, їх покликала? – Він недобре зиркнув з-під лоба на жінку.

– Та ти що?! Схаменися!

– Я вам зараз усе поясню, – сказав Стась. – Ми лише хотіли на хвилинку зайти до…

– Я так і знав, що ти брешеш! – Чоловік смикнув жінку за руку. – Зізнавайся, що їм треба? Хто вони? Ментів на мене наслала?!

– Здурів, чи що?! Я їх не знала й не хочу знати! – Жінка відійшла на крок далі від чоловіка. – Якщо вони зараз не заберуться геть, я сама викличу ментів!

– Ти точно їх не знаєш? – Чоловік примружив очі.

– Ось тобі хрест! – Жінка перехрестилася. – Уявлення не маю, хто такі! Забирайтеся звідси, щоб духу вашого не було!

– Ми вже йдемо, – сказала Соня й нарешті піймала погляд матері. – Ніколи не повертатися, кажете?

– Ніколи! – закричала жінка. – Щоб більше ніколи я вас тут не бачила! Я зрозуміло кажу?!

– Ясніше не буває, – сказала Соня. – Ми ніколи сюди не повернемося, – вона зробила притиск на слові «ніколи».

– Ось і добре! Домовилися по-мирному. Ідіть собі геть! У кожного своє життя, своя дорога, нехай вони не перетинаються.

– Так, – кивнула головою Соня.

Вони пішли до автівки, і дівчина почула, як чоловік заявив, що дуже перенервував, а жінка заспокоїла тим, що має в сховку «маленьку».

Зворотну дорогу всі мовчали, поринувши в роздуми. Софійка ні про що не питала в Стася. Було й так зрозуміло, що після побаченого й почутого приголомшений хлопець осмислить усе й більше цінуватиме те, що зробила для нього нова сім’я, і це допоможе налагодити стосунки з батьками. Лише тоді, коли під’їжджали до рідного села Соні, Стась порушив мовчанку.

– Мої батьки розлучаються, – сказав він. – Я не засуджую батька: у них давно вже не було сім’ї. Кожна людина має право на щастя. Мій батько переїздить у маєток під Києвом разом із Людмилою Орестівною.

Схоже, для Сашка це не було новиною.

– Я приїхав до мами й не впізнав її, – усміхнувся він. – Уявляєш, Соню, вона пофарбувала волосся, зробила стрижку, купила нове плаття й навіть черевички на невеликих підборах! Я вперше побачив маму з нафарбованими віями та губами й зрозумів, на що здатна косметика – вона творить дива!

– Ох, ти! Не косметика, а кохання здатне змінити людину до невпізнання, – промовила замріяно Соня, – лише воно робить людину щасливою й сильною.

Розділ 51

До весілля залишалося три дні, і майбутнє подружжя нарешті облаштувалося в новому помешканні. Софійка критичним поглядом оглянула квартиру й залишилася задоволеною. Вона із Сашком вирішила поїхати в село, щоб особисто запросити на урочистості своїх хрещених батьків. Щойно про їхні наміри дізнався Стась, почав проситися поїхати разом із ними.

– Що тобі там робити? – не втрималася Соня й пустила шпильку. – Там село, усе смердить, на кожному кроці коров’яче лайно.

– Минулого разу дядько Василь обіцяв мене навчити їздити верхи, – ображено сказав Стась. – Коли ще така нагода трапиться?

– Для цього одного вечора замало.

– А тітка Ліда обіцяла показати, як роблять із молока сметану, сир та масло, – не здавався Стась.

– А то ти не знаєш, – пхикнула дівчина.

– Ні, не маю жодного уявлення! – зізнався Стась так щиро, що Соня розсміялася.

– Гаразд, – погодилася вона, – поїдемо разом.

Коли хлопець пішов, Сашко спитав у дівчини, чи насправді Стась змінюється на очах, чи то йому здається.

– Зміни є, – відповіла Софійка. – Він обірвав зв’язки зі старими друзями, перевівся в інший інститут, нових іще не встиг завести. Якщо знову не познайомиться з такими ж, то є надія. Попри всі свої бажання, людина не може одразу стати іншою, але Стась намагається, і я буду його підтримувати. Помітно, що останні події спонукали його замислитися над сенсом життя, новими очима подивитися на батьків після зустрічі з біологічною матір’ю. До того ж закохатися в рідну сестру… Таким людям стрес іде лише на користь.

– Тобто є надія на зміни на краще, – повагом промовив Сашко.

– Подальша його доля залежатиме лише від нього, утім, як і в кожного з нас. Життя іноді дає людині ще один шанс. Сподіваюся, що Стась ним скористається, – задумливо сказала Соня. – Його батьки розлучаються, і незабаром йому потрібно буде навчитися жити без опіки батька, поруч із матір’ю, з якою в нього не дуже добрі стосунки. Брата чекає нове життя, нові випробування. Я знаю, як тяжко, коли нема підтримки, нема на кого розраховувати, тож намагатимуся його підтримувати.

…Тихо спускався на землю лагідний осінній вечір. Стась залишився з тіткою Лідою опановувати мистецтво перетворення молока на сир та сметану, а Софійка із Сашком пішли до річки. До болю знайома вузька стежинка луками привела закоханих на улюблене місце.

– Стась натякнув, що тут на мене чекає приємна несподіванка, – сказала Соня, зупинившись біля спиляної верби.

– Здається, я її бачу, – сказав Сашко.

Він обійняв дівчину за плечі, повернув трохи праворуч, і вона побачила щойно посаджену вербичку. Деревце було ще невисоке, з тоненьким стовбурцем, але вже тягнуло до неба рідке незміцніле гілля. Дівчина усміхнулася, підійшла до вербички, лагідно торкнулася гілочок.

– Ось і зміна, – промовила вона. – Життя триває, старе дерево загинуло, виросте нове, міцне, буде давати людям тінь у спеку, якісь закохані прийдуть на це місце, щоб освідчитися в коханні…

– Моя ти мрійнице, – лагідно сказав Сашко і міцніше пригорнув дівчину до себе.

– Знаєш, любий, чомусь останнім часом я часто згадую Майдан, – зізналася Соня. – Прикро, образливо до сліз від того, що ми так щиро вірили в зміни на краще, а наші сподівання були розтоптані. Таке відчуття, що ти довірила сокровенне найкращій подрузі, а вона плюнула тобі в саму душу та ще й виставила посміховиськом. Не знаю чому, але все одно я вірю в прекрасне майбутнє нашої країни. Не думай, що це просто пишномовні слова. Мені справді шкода, адже Україна найгарніша, а ось із керівниками їй чомусь не щастить.

– Усе найкраще попереду.

– Ти так вважаєш?

– Упевнений. Якби ми не прийшли на Майдан, то й не зустрілися б. Навіть не можу уявити, як могло бути інакше.

– І ніколи б не дізналися, що зорі ночами таємно можуть купатися в нашій річці, – додала Софійка. – Лише закохані здатні побачити таке диво природи. Ой! Дивись! Ось вони, наші любі зірочки! – захоплено мовила дівчина, указуючи на річку. – Мої милі, ви дочекалися нас? Ну й пустунки!

– Моя ти зіронько! – сказав Сашко лагідно. – Моє ти щастя неземне.

– Коханий, я не просто так привела сьогодні тебе сюди, – стишеним, схвильованим голосом сказала Софійка, ніби боялася, що хтось їх підслухає. – Хотіла зробити тобі подарунок на весілля, але вирішила, що це місце більше підходить.

– Місце, де я тобі вперше освідчився в коханні, – додав він.

– Так, це незвичайна місцина. – Соня загадково усміхнулася. – Тому саме тут я хочу тобі сказати, що в нас буде дитинка.

– Справді?!

Сашко схопив в обійми Соню, ніжно поцілував уста.

– Дякую, кохана!

Його очі світилися щастям, яке теплом розлилося по всьому тілу, заповнюючи кожну клітинку. Він знову й знову цілував її губи, обличчя, пухнасті вії, волосся, на яке впала роса від туману, що поступово розлягався над річкою.

– Якщо буде хлопчик, назвемо його Андрійком? – пошепки спитала дівчина.

– Так, кохана, так.

Софійка відчувала всю повноту людського щастя, уже не такого дівчачого, коли, здавалося, від радощів захлинається, а вистражданого, спокійного, жіночого, родинного, такого теплого та довгого, що вистачить на все життя, життя з людиною, яку вона безмежно кохає.

А в небі сяяли, мигтіли різними кольорами, раділи та заглядали в річкову воду дві веселі зіроньки…