Текст книги "Купеля"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 18 страниц)

Розділ 29

Коли Софійка повернулася додому, то почувалася на десятому небі від щастя. Дідусь зустрів її на лавці під яблунею.

– Який ти в мене молодець, – говорила вона, подаючи дідусеві обід. – Я так хвилювалася за тебе.

– Відмий гниди після камери, – пожартував дід, – та збирайся до свого Сашка.

– Добре, але не зараз. Дай мені надивитися на тебе.

– Знайшла, на що дивитися! У мене ж тирса з кожної дірки сиплеться! – усміхнувся дід. – Я свого слова дотримав, тепер твоя черга. Баба Параска вже має досвід, як мені носа підтирати та горщика виносити, тож можеш спокійно їхати.

– Спочатку я відпочину хоча б одну ніч. Добре? – усміхнулася Соня та погладила дідусеві руку з темними жилочками.

А ввечері все село облетіла новина. Олеся дізналася, що Стась її покинув. З горя дівчина ревіла так, що півсела чуло, а потім намагалася накласти на себе руки, тож наковталася пігулок. Кажуть, що бідолашна дівчина залишила записку, у якій написала, що пізнала кохання й тепер уже без нього не зможе жити. Добре, що вчасно нагодилася додому її мати. Спочатку жінка подумала, що донька міцно спить, а потім побачила записку. Олесю відвезли до міста, поклали в реанімацію. Фельдшерка, що супроводжувала дівчину до лікарні, принесла звістку, що Олеся буде жити.

Розділ 30

Генерал Друзь пройшов повз молоденьку медсестру, що розкладала по чарунках ліки, кивнув головою. Дівчина привітно усміхнулася, бо вже не вперше цей чоловік заходив до лікарні навідати одного хворого.

Максим Іванович перетнув довгий коридор, що блищав щойно вимитим лінолеумом на підлозі. У кінці коридору містився кабінет головного лікаря психіатричної лікарні.

– Можна, Сергію Георгійовичу? – запитав генерал, прочинивши двері.

Лікар запросив його до кабінету, привітався за руку.

– Ну, як там Олександр? – вмощуючись зручніше на широкому шкіряному дивані, генерал одразу перейшов до діла.

– Як вам сказати? – відповів лікар. Зняв окуляри, неквапливо поклав їх на стіл, потер стомлені почервонілі очі. – Як і раніше. Його стан стабільний, але зрушень на краще поки що немає.

– Я привіз іще гроші. Прошу вас, не шкодуйте їх на ліки, купуйте все, що потрібно, але приведіть його до нормального стану.

– Ви знаєте, що ми робимо все можливе. Зараз я його перевів до окремої палати. Там він буде сам.

– Це було необхідно?

– Гадаю, що так. Розумієте, Максиме Івановичу, Волошин пережив дуже великий емоційний стрес. Зовні він здається спокійним, але кожен гучний або різкий звук спричиняє в нього нові напади. А в його стані навіть звук зачинених дверей сприймається, як вибух касетної бомби. У палаті, де перебувають іще кілька хворих, не може бути цілковитої тиші. Хтось брязне чашкою, хтось гучно згортає книжку, інший голосно засміється. І всі ці звуки нашому пацієнтові знову й знову на рівні підсвідомості нагадують про трагічний випадок із хлопчиком.

– Ви ж сказали, що він втратив пам’ять.

– Це не зовсім так. Як би вам пояснити?

– Без медичних термінів, – попрохав генерал. – Так, щоб мені було зрозуміло.

– Олександр пережив таку трагедію, що й ворогу не побажаєш! Я навіть не можу уявити те страхіття. Тільки-но він дивиться на живого веселого хлопчика, що танцює, а за мить на нього попадають теплі нутрощі дитини та серце, що пульсує… Мозок людини має свій захист, – помовчавши, продовжив лікар. – Він викреслив із пам’яті хворого геть усе, щоб дати час відпочити і собі, і людині. Тому Сашко нічого не пам’ятає з минулого, а ось звуки, спалахи змушують його мозок запрацювати, нагадуючи той випадок. І пацієнт знову повертається в той час, усе згадує й переживає страхіття ще раз.

– Тому він кричить та махає руками?

– Так, Сашко відкидає від себе тепле серце дитини, яке, як йому здається, знову в нього в руках.

– І довго це буде тривати?

– Можливо, усе життя. Різні бувають випадки.

– Він має шанси на одужання?

– Шанс є навіть в онкохворих на останніх стадіях.

Генерал помовчав. Він знову й знову картав себе, що послав до Грузії капітана Волошина. Колись саме в цій лікарні намагався врятувати свого сина. Тепер знову приходить до того ж лікаря з проханням допомогти названому синові.

– Сергію Георгійовичу, ще одне запитання. Чому він не може ходити?

– До речі, дякую за інвалідний візок для хворого. Він набагато зручніший у користуванні, ніж наші, лікарняні, – промовив лікар. – Поранення хворого не були важкими. Зараз рани вже загоїлися, залишивши тільки шрами, та річ не в них.

– Але ж він чомусь не може самостійно ходити, – зауважив генерал.

– Його тіло зберегло функцію пересування, але від того, що він не ходить, починають атрофуватися м’язи. Скажімо так, мозок надав команду відпочивати і свідомості, і тілу.

– Що ж тепер робити?

– Треба робити масажі, щоб не дати м’язам ослабнути та зсохнутися. Але, на жаль, у нас масажист може працювати з Олександром лише раз на тиждень.

– Йому потрібно частіше?

– Щодня. Але самі розумієте, як фінансують зараз медицину.

– Я залишу гроші для оплати роботи масажиста, однак він повинен щодня сумлінно виконувати її. Ви зможете знайти гарного фахівця? Проконтролювати його?

– Звичайно! Я навіть уже знаю, кого запрошу. Один мій знайомий, масажист із великим досвідом, тепер залишився без роботи. Він працював із волейбольною командою доти, доки її не розформували.

– Ось і добре, – погодився генерал. – У мене, здається, усе. Наразі я хочу побачити Олександра.

– Я вас проведу. – Лікар підвівся з місця. – Але попереджаю: жодних різких та гучних звуків. Домовилися?

…Максим Іванович розумів, що зараз від його настрою багато чого залежить удома. Його жінка після смерті сина часто впадала в депресію. Тому він намагався якось відволікати її від гірких спогадів гарним настроєм та своїми розмовами. Але сьогодні було на душі важко, як ніколи. Сашко його не впізнав. Він не реагував ні на що й ні на кого. До того ж сталася прикрість. Максим Іванович ненароком випустив із рук ключі, які, на своє лихо, за звичкою тримав у руці. Вони дзенькнули об підлогу. Сашко одразу ж почав дико, несамовито кричати та «скидати» щось невидиме із себе. Генерал вийшов, не в силах дивитися на те, як дужі санітари намагалися зафіксувати хлопцеві руки, як кололи йому заспокійливе.

Усю дорогу додому краялося серце генерала. Він відчував свою провину перед цим юнаком, який був здоровий та повний щасливих надій на майбутнє. Олександр збирався одружитися, але Максим Іванович прийняв фатальне рішення, яке змінило все подальше життя хлопця. Простіше: він, генерал Друзь, своїм підписом під наказом перекреслив майбутнє капітана Волошина. Він, лише він поставив крапку на житті Олександра, на його майбутньому. По той бік життя в цього юнака залишилася не тільки кохана дівчина, а й мати. А Сашко був у неї єдиний син. Від цієї думки щось болісно защеміло в грудях, заважало дихати й навіть жити…

Дружина, як це часто бувало, сиділа перед портретом сина з чорною смужкою. По голосно ввімкненому телевізору йшов якийсь фільм, але вона його не бачила. Максим Іванович знайшов на дивані пульт, натиснув на червону кнопку. Він підійшов до дружини ззаду, обійняв її за плечі.

– Знаєш, що я сьогодні вирішила? – сказала вона тихо, не повернувшись до нього, не зводячи очей із портрета сина.

– Що ж?

– Віддаймо нашу міську квартиру, що купували синові, Сашкові. Заради пам’яті нашого сина.

– Я не проти, – відповів він. – Але Сашко ще в лікарні.

– Він одужає та повернеться. Де йому жити з молодою дружиною?

– Ніхто не знає, коли йому стане краще, – обережно зауважив генерал.

– Буде краще. Я завтра піду до церкви та поставлю свічку за його здоров’я. Це обов’язково допоможе – я впевнена. Якщо я й грішна в чомусь, то вже понесла один раз кару. Вдруге навіть злочинців не страчують.

Розділ 31

Софійка сіла біля вікна. Потяг сіпнувся та важко зрушив із місця. За вікном пришвидшено побігли дерева та чагарники. Літо ніяк не хотіло впускати осінь у свої володіння, але та була наполеглива. Вона поплямувала деінде листя дерев у свій золотаво-червоний колір. Тепер на зеленому фоні були помітні мазки жовтої фарби ранньої осені.

Дівчині було тяжко залишати дідуся без свого нагляду, але той був наполегливий та впертий, як віслюк. «Мені вже зовсім добре, – торочив він без упину. – А на тебе страшно глянути, дивись, як змарніла, схудла, зблідла. Ходячий скелет, та й годі! Їдь до свого Сашка, а за мене не турбуйся».

І Соня вирішила, що час настав. Насправді її нестерпно мучила невідомість. Уночі буйна фантазія дівчини вимальовувала різні страхіття, що могли статися з коханим. Тоді вона не могла заснути до ранку, а забувалася в тривожному сні лише по кілька годин на добу. І знову день починався однаково: сніданок, господарка, робота, хворий дідусь. Вона відчувала хронічну втому радше від своїх переживань, аніж від фізичної роботи.

Зараз вона хвилювалася від скорої зустрічі з коханим. Кожен стук коліс по рейках скорочував відстань розлуки. Від цього на душі ставало трохи тепліше. Софійка прикрила очі та вирішила трохи помріяти про їхню зустріч. Тепер вона себе лаяла за те, що свого часу не дізналася адресу квартири, яку винаймав Сашко. Це було просто непростимо з її боку, але хто ж знав, що ця адреса колись їй знадобиться? Можна було б піти до Сашка на роботу, але там їй ніхто б адреси не дав. Добре, що Сашко багато розповідав про свою матір та село Нові Липки, де він народився, ріс, ходив до школи. За його словами, Людмила Орестівна досі там проживала та працювала в школі вчителькою. Тож, діставшись до Нових Липок, дівчина була впевнена, що швидко знайде матір Сашка.

Соня не відчула, як задрімала, прихиливши голову до вікна. Коли прокинулася, то зрозуміла, що потяг прибуває до місця призначення. За вікном були новобудови та схожі один на одного висотні будинки. Вони, мов стовпи, тягнулися все далі й далі, а потім зникали вдалині. Людей та автівок побільшало. Вони метушливо кудись поспішали в справах, губилися поміж будинками.

Виходячи на перон, Софійка ще раз про всяк випадок спробувала набрати знайомий номер, але марно. Дівчина засунула мобільник у задню кишеню джинсів та огледілася. На вокзалі було багато людей. Чомусь їй здалося, що Сашко може бути серед них. Вона почала пильно вдивлятися, шукаючи його очима. Але люди снували по вокзалу, мов мурахи: одні виходили на перон, інші заходили в приміщення. Серед натовпу вона помітила хлопця, схожого на Сашка, але не встигла його добре розгледіти, бо той зник із її поля зору десь серед пасажирів. Софійка чимдуж побігла за ним. Вона наштовхувалася на людей, вибачалася й знову бігла. Серце шалено, несамовито билося, розривало груди, а вона все бігла та бігла, боячись його загубити знову. Від однієї думки, що Сашко був поруч, а вони не змогли зустрітися, у неї перед очима починало все колихатися. Нарешті вона його побачила. Хлопець був майже поруч і ззаду своєю статурою дуже нагадував Сашка. Соня вже збиралася його окликнути та набрала в груди повітря, коли побачила дівчину, що підійшла до хлопця. Тепер Софійка помітила, що юнак тримав у руках червону троянду, яку простягнув дівчині та поцілував її в щоку. Соні стало зле. Невже її коханий зустрів іншу? Молоді люди про щось жваво розмовляли, і Софійка помітила, як дівчина лагідно усміхається до свого обранця. Проте Соня вирішила упевнитися, чи то справді її Сашко. У бідолашної дівчини підкошувалися ноги, і було важко дихати, коли вона прямувала до закоханих.

«Я сильна, – сказала вона собі. – Якщо це Сашко, то я підійду та скажу, що все йому пробачаю. Мені легше не буде, але йому від таких слів напевне». Вона підійшла майже впритул до них, заглядаючи в лице хлопця. Це був не Сашко! У дівчини відлягло від серця, і вона полегшено зітхнула. Молоді люди, поглянувши на дивакувату рудоволосу дівчину, перезирнулися та знову почали про щось жваво розмовляти.

– Вибачте, – бозна-кому тихо сказала дівчина та відійшла вбік, відчувши ніяковість.

Спочатку вона вилаяла себе за надмірну підозрілість, але все одно вирішила обійти весь перон та вокзальне приміщення. Могло ж статися так, що Сашко в цей час зібрався поїхати до неї в село, а вона – до нього? Чому ж і ні? Було б дуже смішно, якби вони розминулися. Безцільно поблукавши з півгодини, дівчина не побачила знайомої постаті. Отже, треба було їхати до Нових Липок.

Коли Софійка сіла в маршрутку, то відчула себе стомленою. Вона подумала, що людям важко, набагато важче жити в місті, аніж у селі. Задушливе повітря, розпечений асфальт, маса людей повсюди, гуркіт великої кількості автівок – усе це, напевне, їх дратувало та стомлювало. А в селі повітря чисте, прозоре, хоч пий його. Стомився – іди до лісу, до річки, на луки. Солодкувато-п’янкий запах річкової м’яти заспокоїть, сиві тумани заколишуть, а джерельна вода втамує спрагу та надасть нових життєвих сил. Дівчина з жалем подивилася на своїх попутників, що тряслися в старенькому «ПАЗі», бо вони справді мали стомлений та змучений вигляд.

За вікном поступово зникало гамірливе місто. На зміну йому з’явилися поля та лісосмуги. Від збудження Софійці не сиділося на місці. Не помічаючи, вона почала нетерпляче соватися. Товстезний дядько, що напівсидів на сидінні поруч, кинув на неї невдоволений погляд. Дівчина, щоб заспокоїтися, почала пильно дивитися у вікно. Вона уявляла, як цією ж дорогою, сидячи, можливо, на цьому ж місці біля вікна, до неї їздив Сашко…

Розділ 32

Софійка одразу ж, коли вийшла на зупинці в Нових Липках, запитала, де живе Волошина Людмила Орестівна. Виявилося, що це зовсім поруч.

– Ось двоповерхова будівля, – охоче пояснила молода жіночка. – Це школа, а далі по вулиці, одразу ж за школою, побачите будинок Людмили Орестівни. Там буде зелений паркан.

– Дякую, – кивнула Соня.

– Вас провести? – поцікавилася жінка радше задля того, щоб дізнатися, хто це приїхав до вчительки.

«У кожному селі є свої баби Параски», – подумала Софійка й відповіла:

– Ні-ні! Дякую, я сама знайду.

Кількасот кроків – і невідомість зникне. Але що криється за нею? Радість зустрічі? Розчарування? Гарні чи погані новини? Соня загаялася. Вона так мріяла про цю подорож, покладала на неї великі сподівання, стільки всього пережила, щоб сюди потрапити, а тепер стояла розгублена й нерішуча серед дороги. Чи правильно вона вчинила, приїхавши до матері Сашка? Чи краще було сидіти вдома, щоб нічого не знати?

Кілька хвилин Софійка вагалася, доки така поведінка не почала її дратувати. «Боягузка! – сказала вона собі. – Врешті-решт не такий страшний вовк, як його малюють». Вилаявши себе за несміливість, дівчина поволі пішла повз школу. Вона виправдовувала свою малодушність тим, що злякалася зустрічі із Сашковою матір’ю, наслухавшись із дитинства оповідей сільських жінок про вередливих та сварливих свекрух.

Вона незчулася, як опинилася біля зеленого паркану, як постукала у хвіртку. Перед нею все було, як уві сні. З хати вийшла невисока на зріст жінка із сивим волоссям та в окулярах. За товстими скельцями Соня побачила сумні та допитливі очі. Жінка не запитала, хто до неї прийшов і в яких справах, а одразу ж запросила до будинку. Від цього Софійка опанувала себе та вже не так хвилювалася.

– Прошу до столу, – привітно запросила жінка. – А я зараз чай зготую. Чайник щойно закипів, і я збиралася заварити чай, коли почула, що хтось стукає у хвіртку.

У жінки був тихий, заспокійливий, добре поставлений голос, але Софійка погано чула її слова. Погляд дівчини був прикутий до письмового столу в іншій кімнаті. Там стояв портрет її Сашка. Він усміхався зі світлини, дивлячись прямісінько на Соню. Заспокоїло дівчину те, що на фотографії не було траурної чорної стрічки. Значить, найстрашнішого з ним нічого не скоїлося, а це було головне.

Жінка поставила на стіл дві чашки на блюдцях, поклала пачку печива «Корівка».

– Беріть, пригощайтеся, – сказала вона, короткозоро вдивляючись в обличчя дівчини.

– Дякую, – відповіла Соня, намагаючись не дивитися в бік світлини Сашка.

– Вибачте, я ніяк не можу вас пригадати, – зізналася жінка. – У якому році я вас навчала?

– Я не вчилася у вашому класі, – відповіла Софійка.

– Ні? А я вирішила, що ви моя колишня учениця.

– Я… – почала Соня й завагалася. Сказати «дівчина Сашка»? Чи це буде правдою? «Колишня дівчина»? «Знайома»? – Я…

– Беріть печиво. – Людмила Орестівна посунула пачку в бік вкрай розгубленої дівчини. – Воно свіженьке, добре.

– Я Соня, дівчина вашого сина, – випалила на одному подиху Софійка й одразу ж зашарілася.

Ложечка в руках Людмили Орестівни цокнула об чашку від слів дівчини, рука дрібно затремтіла, а на обличчі майнула тінь смутку.

– Так, так, – кивнула вона головою. – Мені розповідав про вас син, багато розповідав.

– Я приїхала, щоб дізнатися, де він та як він, – уже сміливіше сказала дівчина.

– То ви… нічого не знаєте?

– Ні. – У Соні похололо в грудях.

– Сашко в лікарні, – тихо сказала жінка, відводячи погляд. – Він хворий.

– Хворий?! То скажіть, як мені знайти ту лікарню? Я одразу ж до нього!

– Ні, – жінка заперечливо похитала головою. – Я не можу тобі (можна так звертатися?) сказати, де він.

– Але… чому? – розгублена Софійка нічого не розуміла. – Він покинув мене? Знайшов іншу дівчину?

– Ні, дитинко, ні, – заперечила Людмила Орестівна.

– Чому ж він мені не зателефонував? Не розумію.

– Соню, послухай мене уважно та зрозумій правильно. Сашко тебе кохав, дуже кохав, – почала жінка. Було помітно, що їй важко дається кожне сказане слово. – Але зараз він дуже хворий. Він, якби міг, то зателефонував би обов’язково, але… він не може цього зробити.

– Я… Я вас не розумію, – з розпачем сказала дівчина, бачачи, що жінці зараз нелегко. – Якщо він мене не покинув, то чому я не можу його навідати? Розумієте, я хочу його побачити і від нього самого почути всю правду. Я кохаю вашого сина!

– Я розумію, Соню, твої почуття, твоє бажання бачити Сашка, але… я не зможу тобі сказати більше. Мій син зараз дуже хворий. Коли йому стане краще, він одразу ж тебе знайде.

– Якщо навіть у нього найтяжча хвороба, я його не покину, – щиро зізналася дівчина. – У нього… рак? Він паралізований? Благаю, скажіть мені правду!

Людмила Орестівна нахилила голову донизу. Від Софійки не приховалося, як на білу скатертину впали дві сльозинки. Жінка зробила рух, ніби поправляє окуляри, і витерла поспіхом очі.

– Ні, у нього не рак, – тихо сказала вона. – Але він у такому стані… Я, як мати, не хочу, щоб мого сина бачив хтось зі знайомих саме зараз. Не хочу й не дозволю, вибач, Соню, навіть тобі.

– Я повинна знати всю правду, – твердо мовила дівчина. – Я не піду звідси, доки ви не дозволите мені з ним зустрітися та поговорити. Якщо Сашко накаже мені йти геть – піду, попрохає залишитися з ним – зостануся. Що мені робити – вирішувати йому, а, вибачте, не вам.

– Зараз мій син не може самостійно приймати важливі рішення, – чітко, наполегливо сказала жінка. – Тому я роблю це за нього. Доти, доки Сашко не вилікується, я буду ним опікуватися та приймати за нього рішення. – Жінка трохи помовчала та вже зовсім іншим, м’яким тоном, по-материнськи заговорила швидко-швидко: – Дитинко, благаю тебе, не думай про мого сина погано. Він у мене гарний, щирий, найкращий. Його не можна не кохати, але зрозумій мене: ваша зустріч тебе може вбити, я маю на увазі моральну травму. Їдь додому, знайди собі іншого хлопця та забудь Сашка. Мовчи! Не кажи, що це важко, бо сама знаю. Ти така гарна та вродлива, тож тобі легко буде знайти інше кохання, вийти заміж, мати діточок. Невідомо, чи Сашко взагалі одужає колись, чи… залишиться хворим на все життя, а твої молоді роки будуть спливати… Нехай мій син залишиться у твоїх спогадах таким, яким був колись. Довірся мені й повір – так буде для тебе краще. Їдь додому! Я зла тобі не бажаю й чітко усвідомлюю, що раджу.

Софійка дивилася на неї широко розплющеними очима й не могла зрозуміти, чому ця жінка так опирається їхній зустрічі. Одне вона зрозуміла напевне, що потрібно будь-що, але зустрітися із Сашком. Дівчину охопили жах і відчай від того, що Людмила Орестівна ні за що не дозволить їй побачити Сашка. Але ж вона не може просто так зупинитися за півкроку до зустрічі з коханим та знову жити здогадками й чеканням! І тоді Соня впала на коліна перед жінкою.

– Благаю! – Дівчина підняла на Людмилу Орестівну свої великі очі, наповнені слізьми. – Благаю вас, дайте мені можливість зустрітися з ним. Я не можу жити без нього. Він моє життя!

Жінка подивилася на дівчину біля своїх ніг, перехопила її погляд. У прекрасних зволожених очах Соні було стільки щирості, смутку, прохання та надії, що жінка не витримала, обхопила Софійку за шию. Сидячи на підлозі, вона довго та невтішно плакала в обіймах незнайомої й водночас такої близької дівчини. Дівчини її сина…

– Тепер, Соню, ти все знаєш, – закінчила жінка свою розповідь. – Зрозуміла тепер, чому я не хотіла, щоб ти бачила мого сина в такому стані? Я мати, і я повинна була його захистити.

– Я хочу цієї зустрічі, – упевнено сказала Соня. – І що швидше, то краще.

– Сьогодні ми вже нічим не зможемо туди доїхати. Доведеться чекати до ранку. Можливо, воно на краще. У тебе буде час заспокоїтися і все ще раз обдумати. Якщо ти передумаєш їхати до Сашка, я тебе не осуджу, і, впевнена, син був би такої ж думки.

– Я не передумаю, – чітко сказала Софійка. – Я буду там, де він.