Текст книги "Купеля"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 18 страниц)

Співбесідник за викликом

Знову чекаю на дзвінок від коханого. Чому знову? Бо мій коханий чоловік Дмитро одружений, а я його коханка вже понад чотири роки. Іноді мене ображає статус коханки, але втішає те, що це слово походить від слова «кохання». І нехай хтось каже, що бути коханкою одруженого чоловіка – підлість, мені байдуже. Не важливо, що більшість свого вільного часу Дмитро проводить зі своєю родиною, бо я впевнена: у той час, коли він лягає спати поруч із нелюбою дружиною, він думає про мене. Головне, що Дмитро мене цінує, він мене розуміє, він уміє слухати й – найголовніше – чує мене. Мені з ним дуже комфортно, бо я почуваюся захищеною, і від цих відчуттів у мене тепло в душі й усьому тілі. Намагаюся не думати про те, що моєму коханому вона подасть на сніданок саме ті страви, які він не любить. Я дочекаюся нашого побачення й приготую його улюблені млинці із сиром та родзинками, ще й помащу густою домашньою сметаною. Однак сьогодні до нашої зустрічі я власноруч наліпила пельменів зі свининою. Ох і ненавиджу тісто! Але що тільки не зробиш для коханої людини! Після години роботи на кухні моє творіння зайняло почесне місце в морозильній камері й теж буде чекати.

Я вкотре підходжу до дзеркала, поправляю зачіску й критично себе оглядаю з усіх боків. Знаю, що повинна бути в сто разів краща за його дружину. І чому всі гарні чоловіки одружені? Як такій понурі, як його «краля», вдалося привабити такого інтелігентного, розумного та ще й красеня? Чи я в Бога теля вкрала, що мені так не таланить? Утім, Дмитро обіцяє, що все одно ми будемо разом. Три роки мені говорить про це за кожної зустрічі. Я йому вірю! Хіба можна сумніватися в людині, яка для тебе так багато значить! Що ж, я вмію чекати, кохання не терпить квапливості. Тільки чому він сьогодні так запізнюється? Нервово поглядаю на годинник на стіні, який він мені колись подарував. Підлі стрілки застигли на місці, їм байдуже до мене, цокають собі, відмірюючи час нашої розлуки, і не здогадаються пришвидшити його плин.

Дмитро мав бути в мене вже півгодини тому. Він майже ніколи не запізнюється. Можливі затори на дорозі, бо настав час пік. Не треба думати про погане, то його й не буде. Від того, що я починаю нервуватися, час не минатиме швидше й нічого не зміниться. Дмитро прийде тоді, коли мусить прийти. Не потрібно розпорошувати свої сили на хвилювання, а витратити їх на щось корисне.

Плетуся на кухню. Уже кілька днів збираюся прибрати на поличці, де лежать чаї-кави, але моя спроба одразу ж зазнає фіаско. Пакетик недешевого чаю вислизає з неслухняних рук і віялом розсипається по підлозі. Швидко збираю чорні закруточки й змиваю в унітаз. Прибирання – річ потрібна, але не зараз.

Я до нестями хочу почути рідний голос бодай у слухавці мобільного телефону, але не можу. Дмитро сам мені телефонує. Для цього він спеціально купив нову сім-карту і, коли хоче зі мною поспілкуватися, вставляє її в телефон. Як потопельник за соломинку, хапаюся за мобільник, набираю наш засекречений номер. Абонент не на зв’язку! Добре! Тоді зателефоную своїм подругам, бо вже й забула, коли з ними теревенила. Дивно, але номер Ольги не обслуговується, Людмила, виявляється, уже вийшла заміж і не може довго базікати по телефону, а Надя (я й не знала!) у пологовому будинку. Усе! Телефонувати колегам немає бажання: вони мені й так остогиділи.

Після ще тридцяти п’яти хвилин чекання починаю розуміти, яка я самотня. Мене забули всі, я нікому не потрібна. Таке відчуття, ніби я на безлюдному острові або як одинокий корабель серед безмежних вод океану. Я нікчема, яка нікому не потрібна, навіть одруженому чоловіку. Ось знайду собі пристойного чоловіка усім на заздрість… Нісенітниця! Де мені його зустріти, коли весь мій світ стільки часу обертається навколо коханого. Я стала рабою чекання, бо всі чоловіки навколо почали мені здаватися сірими мишами порівняно з Дмитром. Усе навколо стало тьмяним, і лише на нього згори лилося світло.

Що ж, хай начувається! Виймаю газету оголошень, шукаю розділ «Зустрічі». Ось зараз знайду собі… Ось що мені треба! «Не тримайте в собі те, що можна з легкістю відпустити! Якщо Вам необхідно відвести душу, висловити своє невдоволення та інші емоції… – ой як потрібно! – сторонній людині, яка повністю ввійде у Ваше становище, не дорікатиме Вам і не осуджуватиме, тоді послуга Співбесідника за викликом саме для Вас!» Те, що треба!

Телефоную. Виявляється, послуга коштує зовсім недорого, до того ж можна зробити індивідуальне замовлення. Замовляю інтелігентного, молодого, вродливого, у гарному костюмі, з краваткою і з квітами. У мене півгодини на збори. Хочу піти в дорогий ресторан. Дмитро мене водив туди лише двічі за чотири роки. Що ж, піду без нього. Дістаю шовкову вечірню сукню кольору смарагдової зелені. Я її пошила рік тому й жодного разу не вдягала: не було слушної нагоди. Як вона мені пасує! Плаття з американським вирізом мимоволі притягує погляд до пишного бюста, щоправда, його підтримує бюстгальтер без бретелей. Взуваю туфлі на високих підборах, і асиметричний поділ спідниці відкриває привабливі та стрункі ноги, а стегна зримо округлює. Останній штрих – французькі парфуми, подаровані Дмитром на Восьме березня. Проте є деякі сумніви щодо їхньої батьківщини.

Знову кидаю побіжний погляд на клятий годинник: Дмитро спізнився на дві години. Дзвінок у двері – і переді мною стоїть Співбесідник на замовлення. Високий, гарний, з квітами в руках і приємним запахом дорогого одеколону. Я ніяковію й за якусь мить уже шкодую, але відступати пізно.

Його звати… Утім, яка мені різниця? Ми сидимо в дорогому ресторані, п’ємо недешеве французьке вино, – бордо, – і в мене приємно шумить у голові. Відчуваю, що трішки захмеліла, хоча на тарілці печеня зі свинини та картоплі. До біса дієти і всі табу! Я хочу, щоб мене вислухали, бо я дуже самотня й мене з’їдає образа за невдале життя. Душу зсередини постійно гризе черв’як ревнощів, бо розумію, що дружина Дмитра краща за мене. Навіть собі не могла зізнатися в тому, що він мене просто дурить, коли обіцяє одружитися зі мною: якби хотів, то ми б уже давно були разом. Я живу чотири роки в оманливому світі, який сама собі вигадала, і тішуся з того. І не такий уже він красень – кругле черевце, рідке волоссячко на потилиці й старомодні окуляри на носі. І не такий вже розумний, бо за стільки років так і залишився рядовим бухгалтером на підприємстві. Навіть зростом не вийшов, бо я вища за нього на півголови й молодша на десяток років. Час від часу мій Співбесідник наливає мені темно-пурпурове вино з ароматом смородини і я охоче п’ю маленькими ковтками. Я заслуговую на те, щоб мене вислухали. Мені байдуже, чи Співбесідник розуміє мене, чи ні, бо з ним більше ніколи не зустрінуся. Дивує лише те, що я можу з легкістю розкрити душу незнайомцеві. Він не дуже балакучий, проте радить: «Хочеш позбутися проблеми, не думай про неї, і вона тебе не чіпатиме». Слушна порада, але не це головне.

Співбесідник поглянув на наручний годинник. Мої оплачені дві години спливли. Так мало часу потрібно, щоб виговоритися й вирватися з пастки самотності, яку я сама собі наставила й у яку піймалася. Усвідомила, що вийшла з темряви своєї душі й відчула під ногами ґрунт, а моя розбита очікуванням особистість знову стала цілісною. По дорозі додому Співбесідник каже мені, що я дуже гарна й приваблива настільки, що вся чоловіча половина в ресторані не зводила з мене очей. Дивно, але я чомусь вірю йому більше, ніж Дмитрові.

Ми піднімаємося сходами, і біля своїх дверей помічаю самотню постать Дмитра. Уперше критично оцінюю його непривабливість.

– Я спізнився… – починає він невпевнено й дурнувато кліпає очима.

– Спізнився, – відповідаю ствердно.

– Надовго? – дурне запитання!

– На все життя! – усміхаюся й беру під руку Співбесідника за викликом.

Однокласник

Ось так завжди! Тільки дочекаюся вихідного дня, коли можна досхочу виспатися, обов’язково прокинуся ні світ ні зоря. Так і є: мій старенький будильник показує лише шосту годину. Сьогодні особливий день, бо ми із сином іменинники. Так уже розпорядилася доля, що ми народилися в один день. Різниця лише в тому, що мій Максим зрадіє, прокинувшись уже десятирічним, а я із сумом констатую, що розміняла четвертий десяток. Понад десять років бачу в снах своє перше й останнє кохання – свого однокласника й батька моєї дитини Богдана. Усі роки я чекаю на нашу зустріч. Моя багата уява малює завжди різні картини нашої зустрічі: то я зустрічаю його на вокзалі, бо він зателефонував і сказав, що більше не може без мене жити й негайно приїздить, то випадково помічаю його в натовпі серед гамірливого міста, то наштовхуюся на нього в переповненій маршрутці. Навіть не знаю, яка уявна зустріч мені більше до вподоби, але впевнена в одному: вона буде незабутньою та доленосною. Сьогодні я відчула, що ми вже ось-ось зустрінемося, бо моє чекання занадто затяглося. У Богдана я закохалася ще в сьомому класі, але він мене вперто не помічав. Та чи й можна було розгледіти закохану тиху дівчинку, яка не мала модного одягу, не користувалася косметикою й у кишені якої завжди було порожньо, коли навколо такого красеня крутилися дівчата модельної зовнішності? І лише коли нам було по вісімнадцять років, почали зустрічатися. Здавалося, що нема у світі щасливішої за мене людини – і небо було вище, і зорі яскравіші, і сам навколишній світ вигравав різнобарв’ям. Десять днів шаленого кохання та неземного щастя – і гірка розплата: понад десять років чекання. Ті дні я пам’ятаю так, ніби все було вчора. Моя свідомість зберегла все до найменших дрібниць: і перший цнотливий, такий солодкий поцілунок тихого липневого вечора, коли я приїхала в село після закінчення першого курсу медінституту, і освідчення в коханні під самотньою столітньою вербою, і його ніжні пальці, які вперше торкнулися мого оголеного тіла на березі річки… Потім доля раптом змінила свої плани стосовно мене, вирішивши, що десять днів кохання з мене досить, аби пам’ятати їх решту життя. Богдан пішов на службу до лав армії, незабаром померла моя бабуся, яка виховувала з дитинства, а мене забрала самотня далека родичка – тітка Ада. Я опинилася в чужій родині за тисячу кілометрів від батьківщини і з дитиною в лоні. Тітка спочатку бубоніла: «Якби знала, що ти з приплодом, то нізащо не погодилася б тебе прихистити», але коли народився Максим, то полюбила його, як сина, і про ті свої слова вже ніколи не згадувала. Вихор життя підхопив мене, закрутив і поніс. Навчання, дитина, робота, дім. Час збігав так швидко, що я не помічала зміну років і лише сьогодні зрозуміла, що десять років не так уже й мало, а Богдан досі не знає про існування сина…

Зі святом першими нас поздоровили тітка Ада й сусід Васько. Він такий кумедний! Сказано «науковець», або, як зараз говорять про таких, «ботанік». Стільки років безнадійно закоханий у мене, хоча я весь час підкреслюю, що ми лише добрі сусіди та друзі. Хіба він може зрозуміти, що кохання не вмирає з роками навіть тоді, коли десь зачепилося в минулому?

Ми з Максимком підходили до кафе, де збиралися влаштувати невеличке свято на двох, коли поруч загальмував «КамАЗ». Нічого дивного в тому не було, бо кафе «Мозаїка» з помірними цінами розташоване понад трасою, тож сюди часто навідуються водії, щоб перекусити та випити філіжанку кави. Але щось дуже знайоме я помітила в постаті водія, який вийшов із кабіни вантажівки. Чоловік повернувся, і ми зустрілися поглядами. Боже мій! Це був Богдан! Люди змінюються з роками, але очі залишаються такими, як і були колись. Його лагідний погляд темно-карих очей я бачила у своїх снах.

– Ти?! – здивовано сказав Богдан.

– Я, – відповіла й не пізнала свого голосу.

– Оце так зустріч!

Він підійшов ближче, і я помітила, що роки безпощадні не тільки до жіночої статі.

– Очам своїм не вірю! – усміхнувся він, показавши відсутність переднього зуба. – Скільки ж ми років не бачилися?

– Понад десять.

– Це ж треба! А ти, Женю, майже не змінилася! – сказав він, і я відчула запах часнику. На ньому була засмальцьована куфайка, спортивні синтетичні штани з відвислими колінами й гумові чоботи. Звичайний робочий одяг водія. – Чому ми стоїмо посеред вулиці? – схаменувся він. – Ходімо в кафешку, тут можна недорого перекусити.

– Ходімо, – погодилася я, бо стояла, як завмерла навіки статуя.

У кафе було малолюдно, тож ми мали змогу вибрати зручне місце за столиком біля вікна. Максим одразу ж почав розглядати меню.

– Твій син? – запитав Богдан.

Господи! Скільки разів я прокручувала у своїй уяві відповідь на це запитання!

– Так, – лише кивнула у відповідь, бо всі мої приготовані заздалегідь слова застрягли десь усередині. – Йому сьогодні десять років, – натякнула я.

– Вітаю! Тож ти сьогодні іменинник! – Богдан витяг із кишені двадцять гривень, подав Максиму. – Візьми, купиш собі якусь машинку.

– Мені десять років, – насупившись, сказав син, – я вже не граюся в машинки.

– То купи морозива! Іди, замов собі щось, а нам із мамою треба побалакати. – Він тицьнув гроші Максиму.

Я вийняла з гаманця двісті гривень.

– Синку, замов нам на свій розсуд щось святкове, – сказала я, віддаючи йому гроші, – а то офіціанта не дочекаєшся.

– Ти заміжня? – спитав він.

– Ні. А ти?

– Женю, віриш чи ні, але я одружений уже втретє. Не щастить мені в особистому житті.

– Чому ж?

– Перша дружина була непогана, народила мені сина, але не завжди мене розуміла. Можливо, іноді я був неправий, але то не я її ображав, а горілка.

– Ти забагато пив?

– Та ні! Я ж водій. Коли мені пити? Хіба що на свята й вихідні. А то попросив її, як людину, щоб принесла ще пляшку горілки, бо ноги не тримають, так вона мене не зрозуміла, зчинила сварку, а я не втримався і як заїду їй прямо в пику! Трохи сили не розрахував – зламав їй щелепу, а вона мені не пробачила, – зітхнув він.

– А друга дружина чим не догодила?

– Та була красуня! Не брешу ні крапельки, така була гарна, що йде селом, а на неї всі чоловіки вирячуються. Тільки й того, що краса неписана… Віриш, як зліпить вареники, то й зуби в тісті залишити можна!

Хотіла бовкнути: «Воно й видно», – але стрималася.

– Що мені з її краси? Врода не нагодує, – засміявся він. – Тільки й дивись, щоб у чуже ліжко не скочила!

– Теперішня дружина влаштовує?

– Галька? О! Вона такі борщі варить – за вуха не відтягнеш! І засмажує їх сальцем. Знаєш, так дрібненько поріже, підсмажить разом із цибулькою, а потім іще мерзле сальце з проріззю до борщу подасть, а ще й сто грамів наллє. Поважає чоловіка! – Він підвів угору вказівний палець, а я чомусь помітила бруд під нігтями.

Я поглянула на сина, який біля барної стійки про щось жваво розмовляв з офіціанткою.

– Женю, а ти пам’ятаєш, як ми з тобою на траві біля річки качалися? – спитав він і підморгнув. Мене ніби варом обдало. – Та не червоній ти, – посміхнувся він і кинув побіжний погляд у бік сина, – молодість-кохання-зітхання. Я ось що подумав. Ти ж живеш сама, напевно, уже й забула, що таке чоловічі любощі, то, може, я навідаюсь до тебе? Малого вкладеш спати, а ми згадаємо минуле.

– А як же твоя Галька? Негарно зраджувати такій гарній дружині, – сказала я, поглянувши на брудний комірець його сорочки.

– Не зітреться! І їй вистачить, – неприємно хихикнув він. – То як? Побавимося в ліжку? Гадаю, не відмовишся?

– Якщо я незаміжня, то це не означає, що я самотня, – відповіла я. – Узагалі в мене все добре і я щаслива жінка.

– Мамо! – підійшов син з офіціанткою. – Дивись, як ми прикрасили торт! – сказав він захоплено, і дівчина поставила на стіл торт із запаленими свічками.

– Яка краса! Зараз ти задуєш свічки, але не забудь загадати бажання, – сказала я сину. – І дядька пригостимо. Так?

– Ні-ні! – Богдан замахав руками й підвівся. – Мені, будь ласка, щось дешевеньке перекусити, – звернувся він до офіціантки. – Радий був тебе бачити! Бувай! – Богдан кивнув мені рукою на прощання й пересів за сусідній столик. За кілька хвилин він уже сьорбав суп і задоволено прицмокував.

– Мамо, а хто той дядько? – запитав син.

– Мій однокласник.

– А чому він такий старий і брудний?

– Таке в нього життя, – відповіла я.

Ми із сином поверталися додому, і я відчула, як у мене після зустрічі з Богданом стало легко на душі. Доленосна зустріч відбулася, хоча вона була зовсім не такою, як мріялося. Дивно, але на душі не було ні смутку, ні розчарування. Було лише відчуття, що все стало на свої місця, і я без жалю усвідомила, що двері за минулим безболісно зачинилися й воно вже більше не чіплятиметься за плечі. Лише одна коротка зустріч може перевернути все. Чи розплющити короткозорі очі й розставити все на свої місця?

– Синку, а як ти дивишся на те, щоб я сказала дядькові Ваську, що згодна стати його дружиною? – запитала я в Максима.

– Здорово! Класно! Ти в мене найкраща мама у світі! – усміхнувся син і міцно, по-чоловічому потиснув мені руку.

І щоб ніхто й ніколи…

Мені завжди здавалося, що живу в гармонії з навколишнім світом, що я вільна й незалежна. Мені вдалося навчитися жити так, щоб дивитися на світ очима щасливої жінки, але мій звичний побут і спокійний світ, який я створила, були одного разу порушені, і я перебуваю в приємному порушенні вже два місяці. А все почалося дев’ятого травня, коли я з чоловіком пішла на головну площу міста. Не можна сказати, що мені подобалися масові гуляння, які в нашого народу полягають у загальному пияцтві, обжиранні шашликами, шаурмою й навіть біляшами з розмазаною всередині подобою фаршу, а закінчуються мордобоєм, а в кращому разі – ранковим головним болем. Проте цього року ми з чоловіком вирішили згадати молодість, поштовхатися в натовпі, поїсти шашлику, подивитися на людей і себе показати, а вечір закінчити спогляданням розсипів святкового салюту на вечірньому небі.

Шашлик був трохи сирий і жорсткий, але мені зовсім не хотілося псувати святковий настрій Андрія, тому я мовчки, ретельно прожувавши гумове м’ясо, подивилася на чоловіка вдячним поглядом.

– Андрійку, – попросила я, – ти не зміг би принести мені мінералки? Страшенно хочеться пити.

– Настуню, – став благати він, – скрізь такі черги, а зараз буде салют. Ти не могла б потерпіти?

– Ні-і, – проспівала я з ангельською усмішкою на обличчі.

В Андрія не було вибору. Він занадто мене любив, можна сказати, навіть обожнював, щоб відмовити мені в такому маленькому проханні. Зник у натовпі тієї самої миті, коли обізвався мелодією мій мобільний телефон. Я подивилася на екран, що світився блакитним вогником, – номер був незнайомий.

– Алло, я вас слухаю, – сказала я.

– Ну, здрастуй, Настусю, – почула в слухавці, і переді мною весь майдан разом із відпочивальниками закрутився каруселлю, у голові зашуміло, як від доброго, витриманого вина, а серце в грудях миттєво почало вибивати там-тами. На мить мені здалося, ніби я бачу продовження своїх снів, що якось вирвалися назовні з моєї підсвідомості, з-під мого ретельного контролю й втілилися в життя маячним звуком у телефоні. Але навколо все шуміло, раділо й було реальним. У цьому я переконалася, коли стояла в позі нерухомої, навічно завмерлої статуї з мобільним телефоном у руках, а в цей час якийсь здоровань боляче штовхнув мене ліктем під бік: «Не спимо! Гуляємо! Веселимося!»

Я одразу впізнала голос у телефоні. Інакше бути не могло – на цей дзвінок із минулого я чекала цілих тридцять років!

– Здрастуй, Андрійку, – озвалася я чужим, запалим голосом.

– Ти впізнала мене?

– Звичайно! Хіба я могла тебе забути?

– І я тебе не забув. Я такий радий почути твій голос! – сказав він схвильовано. – Як ти, Настусю?

– Я така рада, що ти зателефонував! – я миттєво піддалася емоціям, які переповнювали мене й були готові фонтаном бризок радості вирватися назовні. Я не могла вже контролювати себе й не приховувала захоплення: – Господи, скільки ж часу минуло після нашої розлуки?!

– Тридцять років! Подумати тільки! Півжиття!

Прогриміли перші залпи, і в небо під захоплені вигуки натовпу злетіли яскраві спалахи салюту.

– Це салют на честь твого дзвінка! – випалила я радісно, перебуваючи в стані неземної ейфорії, стоячи на тлінній землі серед п’яного волаючого натовпу. У цей час я помітила чоловіка з пластиковою пляшкою в руках. – Я сама тобі передзвоню, – сказала й вимкнула телефон. Я не знала, чи почую ще раз його голос, чи доведеться знову чекати тридцять років, але мій чоловік ішов до мене і я не хотіла, щоб він став свідком нашої розмови.

Усе було мов у тумані. Андрій захоплено дивився на небо в кольорових розсипах спалахів салюту, обнявши мене за плечі, а я тремтіла від хвилювання. На ватяних ногах пішла купити Андрію пляшку пива. Руки не слухалися мене – я її впустила, довелося купити ще одну. Але хіба це важливо? Він мені зателефонував! Хай із запізненням на тридцять років, але подзвонив, отже, не забув. Від цих думок у мене почали тремтіти не тільки руки, але й усі клітини тіла. Удома я сказала чоловікові, що хочу подивитися телевізор, а його відправила в спальню. Мені потрібно було побути на самоті, привести свої почуття до ладу, щоб не накоїти дурниць. Багато років тому ми були молоді, закохані й дурні, як сама юність. Ми – це я і Андрій, який мені зателефонував. Його я кохала все життя. Ми ходили в дитячий садок в одну групу, потім – в один клас, і тільки на випускному вечорі він уперше побачив у мені не друга, а дівчину. З того дня ми почали зустрічатися, і я занурилася з головою в море шаленого кохання. Минуло тридцять років, мені скоро стукне п’ятдесятка, а я досі пам’ятаю всі наші зустрічі, його сильні й ніжні руки, які подібно до рук маестро, торкаючись, зачіпали всі струни мого тіла й душі. Пам’ятаю його губи, пристрасні, м’які та ніжні. Я не забула нашу дурну сварку. Одного разу я побачила, як Андрій ішов, обійнявши за плечі якусь дівчину. Тоді мені здалося, що весь світ завалився в одну мить, як картковий будиночок. Я попросила одногрупника взяти мене під руку й поцілувати на очах в Андрія. Мені хотілося викликати його ревнощі, а вийшло так, що це був останній день, коли я бачила Андрія. Нам було тоді по вісімнадцять років. Андрія забрали в армію, і він уже не повернувся до нашого технікуму. Я попросила адресу Андрія в його матері, написала, як я його люблю, а в його листі-відповіді були вбивчі слова: «Я не бажаю з тобою спілкуватися». Його мати невдовзі померла, і Андрій виїхав із міста, його сліди загубилися в життєвій метушні…

З безодні депресії й відчаю мене витягла зустріч з іншим Андрієм. Зваживши, що це знак долі – у них були однакові імена, – я незабаром вийшла за нього заміж, народила спочатку Сашка, а потім – Олексика. Про себе своїх чоловіків я почала називати Перший і Другий. Я жила з Другим, а чекала Першого. Чекала завжди: удень удома й на роботі, шукала його очима в натовпах на вулиці, чекала вночі, прислухаючись до всіх кроків за дверима. Найдивніше, що це очікування не було для мене виснажливим, навпаки, воно щогодини, щохвилини й щомиті давало мені життєвий стимул. Закінчивши заочно технікум, я вступила до інституту, отримала червоний диплом, незважаючи на те, що в мене була сім’я і двоє дітей. Я мусила обстояти свою честь, зустрівшись із Першим. Я не мала права виглядати втомленою й недоглянутою, тому для мене стало звичкою завжди й скрізь мати бездоганний зовнішній вигляд. У мене обов’язково чисте й доглянуте волосся, свіжий манікюр, карколомний модний одяг та взуття на високих підборах. Я навчила себе так спати зі злегка нафарбованими віями, що вранці під очима не було розмазаної туші. Навіщо? Перший міг знайти мене будь-коли, навіть уночі. Хіба я могла допустити, щоб він побачив мене в непривабливому вигляді? У нашій квартирі завжди ідеальний порядок, а в холодильнику – приготовлені з любов’ю страви. У нас ніколи не валявся брудний одяг, а в кошику для брудної білизни мої трусики лежали на самому дні. Я встигала все: і зробити кар’єру, і бути хорошою дружиною та турботливою матір’ю. Усім, чого я досягла в житті, я зобов’язана Першому, точніше, очікуванню нашої майбутньої зустрічі, яка могла взагалі не відбутися.

Мої Андрійки, як два протилежні полюси, такі різні, і водночас вони доповнення один одного. Перший – ураган, неспокійний бурхливий океан, Другий – рятувальна шлюпка, на якій обов’язково припливеш у тиху гавань. Перший – полум’я, пристрасть, безумство. Другий – тихе домашнє вогнище, упевненість, надійність і спокій. Перший – захоплива пристрасть, жага життя, політ фантазії. Другий – бальзам на рану, з ним не страшна повсякденність. Порівнювати їх важко, але у своєму житті мені судилося й зануритися в бурхливу безодню вод, і плавати в шлюпці, палати у вогні пристрасті й грітися біля тихого домашнього вогнища. І за все це я вдячна долі.

Мене так огорнула тепла хвиля спогадів, що я втратила лік часу. Телевізор тарабанив про щось своє, але я нічого не чула й не бачила, а коли до кімнати зазирнув заспаний Андрій, я ледве встигла заплющити очі й зробити вигляд, що сплю. Чоловік вимкнув телевізор, дбайливо вкрив мене пледом і легенько торкнувся губами моєї щоки. Боже, як шалено я його люблю! Хіба можна любити двох одразу? Парадокс, але, виявляється, ще й як можна! Я багато років люблю їх двох, і це не самообман чи пишномовні слова, і від цієї подвійної любові моє життя таке насичене й повноцінне, що я щаслива удвічі…

Першому я телефонувала щодня, намагаючись пізнати його заново й вловити те, що залишилося від колишнього. Ясно усвідомлюючи, що час безжальний, моя уява малювала його новий образ, до якого я щодня подібно до майстерного портретиста додавала нові штрихи у вигляді зморшок на обличчі й сивини у волоссі, але не могла уявити іншими його очі. Від них завжди виходило чисте, мов весняне небо, м’яке притягальне світло, яке зігрівало мене своїм теплом, і мені хотілося розчинитися в ньому до останку. Я знала, що в його очах заховано небезпечний вогник, який може спалити, але все одно шалено їх любила.

Одного разу я сказала Першому, що ми з чоловіком збираємося в липні в невелике турне на своєму «опелі». Ми вирішили провести відпустку не на морі, не в горах і навіть не за кордоном, а просто вибрати маршрут, на якому багато визначних пам’яток. Їхати куди хочеться, зупинятися там, де заманеться, пити каву в придорожніх кафе й спати в машині.

– А ти чула легенду про Якова та Марічку? – запитав у мене Перший.

– Ні, – відповіла я. – А який стосунок має ця легенда до нашої подорожі?

– Найпряміший. На трасі, якою ви їхатимете, є скеля; піднявшись на неї, закохані загадують бажання, і воно обов’язково здійснюється, якщо тільки вони обоє щирі.

– Якби так було, – сказала я, усміхнувшись, – не було б розлучень. Але все одно розкажи мені цю легенду.

– Дуже давно до маленького села, де жила красуня Марічка, прийшов сирота-єврей Яків. Дівчина була із заможної сім’ї, прекрасна, як саме життя, і бідняк полюбив Марічку. За знатною нареченою упадало багато хлопців, але вона шалено закохалася в Якова. Закохані таємно зустрічалися на скелі за селом і незабаром зрозуміли, що не зможуть жити одне без одного, але батьки дівчини й слухати не хотіли про весілля. Тоді Марічка заявила, що ні за кого не піде. Уночі чи то подбали лихі люди, чи то посприяли знехтувані женихи, чи то сам Яків упав зі скелі в прірву. Марічка щоночі приходила на їхнє місце й проливала сльози. Одного ранку її тіло знайшли в прірві, а зі скелі побігла джерельна вода, немов сльози нареченої, – закінчив Андрій і зітхнув.

– Там і зараз тече джерело? – схвильовано запитала я.

– Так, – сказав він. – А на вершині скелі є невеликий майданчик, на якому можуть вміститися тільки двоє.

– І загадати бажання?

– Так, але воно має бути взаємним та щирим.

– І багато хто там буває?

– Біля підніжжя – так, а от на скелю підіймаються не всі.

– Високо?

– Ні, сама скеля біля дороги невисока, але ліворуч величезна прірва, – пояснив Андрій. – Та не в цьому річ. Якщо пара злукавить, Яків і Марічка можуть затягнути їх у прірву. Кажуть, що такі випадки вже були.

– Ти розкажеш мені, де це місце?

– Там праворуч від скелі кафе «Марічка та Яків», – і докладно описав його місцеперебування.

Не пам’ятаю, хто з нас першим запропонував зустрітися біля скелі. Мною оволоділа нездоланна жага побачити Першого, почути його голос не в телефоні, поглянути в очі. Це спільне бажання було настільки сильним, що ми швидко склали план нашої зустрічі так, щоб Другий ні про що не здогадався. Я почала готуватися до неї. Розуміючи, що вона може стати фатальною в моєму житті, я вечорами перебрала всі свої папери, ще раз перевірила, чи все до ладу в шафах і на книжкових полицях, повитирала все, не залишивши жодної порошинки навіть у потаємних куточках. Потайки від чоловіка я примудрилася за один день узяти два кредити в різних банках і купити синам по квартирі. Я сама не знала, чим закінчиться наша відпустка і які наслідки будуть у нашої зустрічі, але в мене вже вселився буйний дух нерозсудливості…

Мені хотілося бути веселою, смішити своїми жартами чоловіка, який зосереджено вів автівку шумливою трасою, але очікування зустрічі без жалю спалювало всі мої думки й почуття до останку. Я була неуважною, відповідала невлад, удавано усміхалася й від цього виглядала безглуздо. Моя вигадка таким чином зустрітися з Першим мені вже здавалася дурницею й божевіллям. Іноді я кидала погляди на Другого, і сором палив мене зсередини: щодо нього це з мого боку було несправедливо й навіть жорстоко, але хто зрозуміє мене, яка чекала на цей день понад тридцять років? Я до болю в очах вдивлялася вдалину й боялася заплющити очі хоча б на мить, щоб не пропустити обумовленого місця зустрічі.

– А ось і кафе, про яке я тобі розповідала! – звернулася я до чоловіка занадто збуджено. Він пригальмовує, і наш «опель» зупиняється на парковці придорожнього кафе. – Принесеш стаканчик кави? – запитую я.

– Може, удвох зайдемо, посидимо?

– Не хочеться, – я вимушено усміхаюся. – Принеси сюди, будь ласка.

Він іде, а я кидаю йому вслід свій погляд. Пробач мені, Андрію, я ніколи тебе не зраджувала, але зараз не знаю, що зі мною буде за кілька хвилин. Я швидко обходжу машину й тремтячими руками відкручую ковпачок ніпеля. Наш «опель» схилився на бік спущеного колеса. Як могла, я закрутила ніпель і тут побачила Андрія з двома паперовими стаканчиками в руках. Уперше я не відчула смаку кави.

– Дідько! – сказав Андрій, помітивши, що спустило колесо. – Як я люблю оці безкамерки!

– Треба міняти колесо?

– Доведеться, – зітхнув він.

– Ой, глянь, там пшеничне поле! – Я тичу пальцем у бік лісопосадки, яка тягнеться ліворуч за кафе.