Текст книги "Купеля"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц)

– Якщо ти мене зараз зґвалтуєш, то решту свого часу гнитимеш у в’язниці! – кинула вона в гніві.

– Не вийде, бо мій батько – головний прокурор, – сказав він.

Проте щось його змусило відпустити дівчину, але від дверей не відійшов. Розчервоніла, з розтріпаним волоссям, з палаючими від гніву темними очицями, вона була прекрасна!

– Соню, я кохаю тебе, – сказав він тихо, спокійно.

– Не бреши мені та й сам собі, – зневажливо мовила дівчина. – Ти не вмієш кохати, бо не знаєш, що таке кохання.

– Чому ти так думаєш?

– Бо якби знав, то зрозумів би мої почуття. Я кохаю іншого, і ти це знаєш.

– Іншого? Кого? Вітру в полі? Та він покинув тебе напризволяще. Тебе й твого старого, що при смерті!

У Софійки закипіло все всередині від гніву та такої несправедливості. Не роздумуючи, вона знову дала йому ляпаса.

– Не смій так казати! – несамовито, хрипко закричала вона. – Чуєш?! Не смій!

– Іди! – Стась відчинив двері. – Іди під три чорти! Кому ти потрібна, селянка в старому платті?! Приповзеш до мене по допомогу. Будеш плазувати переді мною, до землі будеш кланятися, – прошипів він по-зміїному.

– Не дочекаєшся! – скрикнула Соня, біжучи навмання кудись по коридору.

Вона вискочила на вулицю та вдихнула повітря на повні груди. Її сумочка з гаманцем залишилася там, усередині приміщення, у яке вона більше не повернеться. Насправді в гаманці були гроші лише на зворотну дорогу, але назад нема ходу. Софійка спіймала таксі та поїхала до села.

Охолонувши, їдучи в автівці додому, вона подумала, що ця поїздка виллється їй у копійчину. Але дарма. Пусте, що доведеться віддати таксистові майже всі заощадження, що тримала вдома. Головне – швидше повернутися до рідної домівки, щоб не бачити й не чути ані Стася, ані Галі, чи пак Гелі.

Розділ 22

Софійка їхала до незнайомого села під назвою Олександрівка. Трясучись у старенькому «ПАЗі» по ґрунтовій дорозі, вона до цього часу дуже хвилювалася та не могла зрозуміти, як у неї вистачило сил зробити такий вирішальний крок.

Зі слів діда, в Олександрівці жила її мати Агафонова Ольга Андріївна. Що вона знала про неї, окрім прізвища, імені та по батькові? Майже нічого. Лише те, що та колись вела розпутне життя. Але це було давно, а час має властивість змінювати людей. Можливо, мати вже шкодує, що так вчинила з нею? Може, настало каяття, але жінка так і не наважилася зробити перший крок назустріч?

А ще Соню хвилювало те, що доведеться, можливо, уперше в житті звернутися до незнайомої жінки зі словом «мама». Від цієї думки ставало якось лячно. Таке просте, а водночас складне слово «мама». Коли вона була дитиною, то потайки мріяла про матір. Її багата дитяча уява малювала завжди одну картину: відчиняються двері, і заходить гарна, усміхнена жінка з великою валізою.

– Донечко, вибач мені, – каже усміхнена, осяйна жінка, – я не могла раніше приїхати додому, але йди до мене, я тебе обніму, поцілую, моє маленьке сонечко!

І Соня так уявляла свою маму, що відчувала на щоці її поцілунок. Губи в мами теплі, м’які, і сама вона найдобріша, найгарніша. Потім мама розпаковує величезну валізу, а там платтячка, кофтинки, шкарпетки, цукерки і… намиста. Не знати чому, дитиною дівчині уявлялися подарунками саме намиста – різного кольору, розміру, форми, але їх було багато-багато, яскравих, як саме уявне життя…

Дівчина зійшла на зупинці й огляділася навколо, підставивши під подув пустотливого вітерцю своє обличчя. Село було перед очима, як на долоні, бо зупинка на пагорбі, а хатини розкинулися вздовж дороги, розсипалися, розтяглися вервечкою по балці, потонули в зелені з домішками золотавого кольору. Десь унизу блищала на сонці невеличка річечка, яка згори здавалася тихою, спокійною, схожою на маленький потічок.

Софійка угледіла чоловіка, який ішов дорогою. Вона підійшла до нього, як водиться в селі, привіталася, запитала, де живе Агафонова Ольга. Той охоче розповів, як знайти її подвір’я. За старим дерев’яним парканом із потрісканою зеленою фарбою Соня побачила невеличку хатку, яку, мов гігантська парасолька, накривала величезна липа. У грудях шалено калатало серце, коли Соня зважилася постукати залізною клямкою.

– Є хтось удома? – погукала дівчина чужим, тремтячим голосом.

Загавкав песик, і на подвір’ї з’явилася жінка. Соня одразу зрозуміла, що то її мати, не було ніяких сумнівів: таке саме золотаве хвилясте волосся, як і в Соні, така ж худенька, дуже схожа на неї, але під очима синюваті кола, лице несвіже, жовте, змарніле. Напевне, жінка одразу пізнала гостю. Вона завмерла посеред двору, потім чомусь почала швидко-швидко терти руки фартухом.

– Можна? – Софійка першою опанувала себе.

Жінка підійшла, відчинила хвіртку й одразу кинулася обіймати дівчину.

– Соню, Соню, – повторювала вона та почала плакати. – Доню моя…

Серце дівчини наповнилося щемом. Соня в цю хвилину пошкодувала, що не приїхала раніше. Жінка їй здалася такою безпорадною, нещасною та сумною.

– Ходімо, ходімо до хати, – запросила вона. – Шарику, кинь гавкати! А кістка тобі в глотку! Не звертай на нього, Соню, уваги, він не кусається.

Софійка зайшла до хати, і в ніс одразу ж ударив стійкий запах перегару, який швидко почав витісняти примарні надії дівчини.

– Не звертай уваги, – сказала жінка. – У нас не прибрано, ми ж не чекали гостей. А в селі, сама розумієш, роботи непочатий край, то те, то се – завше якісь невідкладні справи.

Жінка нервово заметушилася, згрібаючи розкиданий брудний одяг зі стільців. На ліжку стара ватяна ковдра без пішви, на столі пожовклі газети, недопита пляшка горілки, старі, жовті, перестиглі огірки та заляпані брудними пальцями чашки.

– Ну, як ти, доню? – Жінка сіла навпроти.

Лише тепер Софійка побачила, як багато зморшок на її жовтому обличчі, а під очима сині кола. Жінці ще не було й сорока років, а вона виглядала на всі шістдесят.

– Я? Потихеньку. А як… ви?

– Ми? Теж помаленьку. Чоловік на роботі, ходить на шабашки. Знаєш же, як воно зараз. Роботи путньої не знайдеш, то ходить на будівництво, підсобником працює. Та що там ми? Розкажи про себе. Ти вивчилася? На кого? У місто виїхала чи застрягла, як я ось, у селі? – сипала запитаннями жінка.

– Ні. Живу, де й жила, – тихо промовила Соня й стенула плечима.

– До цього часу в селі?! У тій самій хаті?

– Так.

– Заміжня? Дітки є?

– Ні. Ще немає.

– Овва! Яка красуня й одна? А хлопець у тебе є?

– Є.

– То онуків скоро чекати?

– Побачимо, – відказала Соня й знову ніяково знизала плечима.

Зовсім не такою уявляла собі зустріч із матір’ю, але Софійка не поспішала робити висновки. Вона лише збентежено й розгублено вдивлялася в риси обличчя жінки, на яку так чекала в дитинстві, а зараз, коли зустріла, не знала, як із нею говорити.

– Знаєш, доню, ти на мене зла не тримай. Я не винна, що так життя склалося.

– Я не тримаю.

– Одним випадає доля гарна, живуть усе життя, як сир у маслі, купаються, а мені… Така в мене доля. Молодець, що приїхала. Справді, ти молодчина. Я довго чекала на нашу зустріч.

Софійка дивилася на матір, намагаючись зрозуміти, чи та з нею щира, але не могла стримати хвилювання й нічогісінько не розуміла.

– Чому ж ви не приїхали до мене? – спитала коротко, хоча б мала говорити багато й довго, щоб дізнатися все-все, розпитати про її життя до маленької дрібнички.

– Чому? Чому? – жінка удавано схлипнула, налила собі в брудну чашку горілки. – Будеш?

– Ні. Я не п’ю.

– А за зустріч? Чи ти не рада мені? – запитала жінка та, не чекаючи відповіді, перехилила чашку. Вона скривилася, поморщила носа, відкусила шматок огірка й одразу ж виплюнула на газету. – Гіркий! Бачиш, до чого дожилися? Працюєш удень і вночі, а до рота вкинути нема чого. Може, вип’єш? За компанію, лише п’ять крапель.

– Ні, дякую. Так чому ж ви до мене не приїжджали? – Софійка повторила запитання, відповідь на яке чекала стільки років.

– Куди їхати? До батька, який мене не хотів бачити? Він вигнав мене, як собаку, бо, бачите, йому не подобалося, як я живу. А я хотіла жити так, як мені до вподоби. Чи я не так кажу?

– У вас була я, – промовила спокійно Соня, зробивши наголос на останньому слові.

Жінка налила собі ще, випила, уже не закусуючи.

– Чи ти думаєш, що я не пам’ятала про тебе? Я лягала спати та вставала з думкою про тебе. І про Петруся ніколи не забувала, – жінка розпустила нюні, шморгнула носом.

– Про Петруся? Хто це?

– Це я його так назвала. – Вона витерла сльози долонею. – Свого синочка, твого братика. А взагалі офіційно, коли я його полишила, то він ще не мав імені.

– Де… Де ви його полишили? – упалим голосом запитала Соня.

– Де? Де? У пологовому будинку. Де ще можна? – буркнула жінка. – Тільки ти про це нікому на селі нічичирк. А то я підпила, розпустила язика. Добре?

– Добре. У мене, виходить, є рідний брат?!

Новина Соню вкрай шокувала. Її розум іще не встиг у повному обсязі сприйняти зізнання матері, тому дівчина намагалася дізнатися якомога більше про свого брата.

– Де він зараз? Що ви знаєте про нього?

– Десь є. Я не знаю де він, з ким він. Розумієш, доню, я тобі розповім усе, як на сповіді. Ти мене, як жінка, зрозумієш. Мені треба висловитися, виплакатися, комусь пожалітися, бо камінь на душі маю. Якби не вона, – жінка кивнула на пляшку, – збожеволіла б давно. Я вже жила зі своїм Миколою, коли сталося так, що завагітніла. Спочатку все було добре, а потім він як сказився. Не моя, каже, дитина в тебе буде – і все! Аборт робити вже запізно було, то я й приховувала від сусідів свою вагітність. Шкода було Петруся залишати в пологовому будинку, шкода. Гарний був хлопчик, повненький, чорнявий. Так, не рудий, як ми з тобою, а чорнявий – це я точно пам’ятаю. Він на три роки молодший за тебе, так, точно на три, я ще не зовсім розум пропила.

– І ви його… полишили там?

– А що мені було робити? Микола сказав, що краще нехай держава виховає сина, аніж він колись придушить його. Я вчинила правильно, бо врятувала життя дитині. Чи не так?

Жінка вилила в чашку останню горілку, покрутила в руках порожню пляшку, випила, задоволено прицмокнула.

– Спочатку я гадала, що перебіситься мій Микола та й заспокоїться, а я тоді поїду та заберу синочка додому. Поїхала до міста десь за місяць, щоб навідати дитину. Приїжджаю й дізнаюся, що його вже всиновила якась заможна родина. Ось такі справи, Соню.

З жінки знову полилися горохом п’яні сльози.

– Тепер я не знаю, де мій Петрусь, а може, він і не Петрусь, та грець із ним! Що було, то було. Минуле не повернеш, а майбутнє… його в мене нема, так, сірість, буденність і все. Ти як, доню?

– Я-то добре, а ось дідусь – не дуже.

– Помер?

– У нього інсульт. Лежить прикутий до ліжка. На лікування потрібно багато грошей, то я приїхала до вас просити допомоги, – одним подихом випалила Софійка.

– Так ось чого ти приїхала. – Жінка похитала головою. – Грошей просити. – Помовчала. – А я дурна думала, що захотіла рідну матір побачити, запитати, чи добре їй мається, чи не потрібна яка поміч.

– Якщо зараз не продовжити лікування, то дідусь може назавжди залишитися лежати в ліжку, – не зважаючи на її докір, продовжувала Соня. – Мені дуже потрібні гроші на ліки.

– Ти працюєш?

– Так. Звичайно ж.

– Де?

– Поштаркою.

– Зарплатню отримуєш?

– Звичайно. Але я вже взяла в борг під зарплату. Мені ще потрібні гроші.

– А я не працюю. І не тому, що лінива. Я до роботи хвацька! Тобі дід говорив про це?

– Так.

– А ще що розказував? Що я розпусниця?

– Це неважливо, принаймні зараз.

– А я не розпусниця. Я хотіла простого жіночого щастя. Мені хотілося, щоб мене кохали, щоб я кохала. Я не винна, що на моєму шляху одні покидьки попадалися. Чи я винна? Ось скажи мені, доню, у чому моя провина? – Жінка дихала перегаром в обличчя дівчини. Та не витримала, відсунулася від неї якнайдалі.

– Мій дідусь, ваш батько, зараз потребує невідкладної допомоги, – нагадала Соня.

– У мене немає грошей. Нема і все! Де ж я їх візьму? Микола що заробить, то все його. А я що? Я ніщо, так, порожнє місце.

– Воно й видно, – тихо сказала Софійка, а вголос промовила: – Виходить, ви мені нічим не допоможете?

– І рада б, доню, та нема чим. Хочеш, я тобі картоплі внесу?

– Дякую, у нас своєї вдосталь, – Соня піднялася. – Я, напевне, піду.

– Добре, добре. Воно, можливо, і на краще. Допомогти я тобі не зможу, а ось про тебе мій Микола не знає. Навіщо йому все знати? Менше знає – краще спить. Чи не так, доню? – засміялася жінка. Вона не мала передніх зубів.

Соня нічого не промовила у відповідь. Вона ще не знала, що робитиме далі, але те, що ніколи в житті не зможе назвати цю жінку матір’ю, знала напевне. Гірка образа стисла її металевим обручем так, що все хиталося навколо. Проте дівчина зробила глибокий вдих, востаннє окинула поглядом брудне приміщення, де назавжди залишаться похованими її мрії про добру маму, підвелася, вийшла з хати. Жінка провела Софійку до хвіртки.

– Автобус буде за півгодини, – сказала вона. – Тобі не доведеться довго чекати. Доки дійдеш нагору, то він і прийде. А Миколі я скажу, що до мене далека родичка приїздила, бо сусіди все геть розплещуть. Ти не проти?

– Добре, – кивнула Соня.

Їй було байдуже до всього, зокрема й до жінки, яка так і не стала їй матір’ю.

Дівчина зупинилася, обернулася, не знаючи чому, промовила:

– Приїздіть до нас.

– Ага, – закивала жінка головою. – Колись, коли будуть гроші на дорогу, приїду.

– До побачення, – сказала Соня й пішла по дорозі. Вона знала, що мати ніколи до них не приїде.

– Соню! – окликнула її жінка.

Соня завмерла, чекаючи на теплі, жадані слова, повільно повернулася. Невже вона помилилася? Серце завмерло в очікуванні. Найбільше хотілося почути щось тепле, лагідне, по-справжньому материнське.

– Доню, ти не можеш дати мені на «маленьку»? У борг.

– На що? – спочатку Софійка не зрозуміла, про що йдеться.

– На «маленьку» самогончику. Розумієш, мій прийде додому пізно, а в мене після вчорашнього так болить голова… – жінка якось винувато усміхалася.

– Можу дати пігулку, – сказала Соня холодно та, не чекаючи відповіді, пішла геть.

Повертаючись додому, дівчина намагалася не думати про матір, щоб не краяти собі серце. Останні надії розтанули, як туман від перших променів сонця. Усе! Забути й не думати, стерти з пам’яті, щоб не рвати на шматки зболену душу. Усе життя до цього жила без матері, треба жити й далі. Почуття не можна купити ні за які гроші, бо вони ними не вимірюються. Потрібно спрямувати думки в інший бік: треба добре подумати, де ще можна попрохати в борг. Майнула думка продати корову, та Софійка одразу ж відкинула її. Щоранку вона здавала молоко. За нього платили мало, але щодня в домі була жива копійчина. Треба було знайти якийсь інший вихід. Вона повинна його знайти! Просто мусила!

Коли вечір затінив подвір’я та затишний сад, у дворі маячила одинока постать дівчини. Софійка дивилася в темне небо, де щербатий місяць рясно розсипав зорі по чорному полю. Там були дві яскраві зірочки. «Зараз вони, напевне, купаються в річці, – думала дівчина. – Можливо, на них теж дивиться мій коханий та думає про мене»…

Розділ 23

У Софійки не було іншого виходу. Рано-вранці вона поцілувала сухеньку, безвольну, з покрученими суглобами руку діда та вислизнула з хати. Цього чудового сонячного дня заради спасіння дідуся вона стала жебрачкою. Дівчина йшла від хати до хати, як і кожного дня, коли розносила по домівках листи, газети та журнали, але зараз вона не давала, а просила. Прохала людей допомогти, хто чим може, і люди давали дівчині гроші. Хто протягував п’ять гривень і, ніби вибачаючись, казав, що не може дати більше. Хтось давав дві-три гривні та сором’язливо відводив очі в бік. Багато людей не шкодували останнього та віддавали все до останньої копійчини. Дівчина була вдячна кожній копійці, розуміючи, що більшість жителів села в скрутному матеріальному становищі. Тут залишилися жити в основному люди похилого віку з мізерними пенсіями. Лише ті, що мали силу тримати хоча б якесь господарство, жили трохи ліпше. А хто ніс на собі тягар більшого господарства, робили це заради допомоги своїм дітям, які випурхнули з рідного села та поїхали шукати кращої долі у великих містах.

Софійці було безмежно соромно та прикро. Ніколи у своєму житті дівчина не відчувала себе такою приниженою. Сором пік зсередини, вона червоніла, ніяково кліпала очима, заїкалася, але не забувала щиро дякувати односельцям. Земля хиталася під ногами, але дівчина, переборюючи сором, знову йшла від хати до хати. Зважитися на такий відчайдушний крок змусила її біда. Їй потрібно було будь-яким чином підняти з ліжка хворого дідуся, щоб потім поїхати до коханого. Він, як і дід, потребував її допомоги – це Соня знала напевно. Вона навіть уявити не могла, що з ним сталося, але в тому, що коханий був у біді, дівчина ані на крихту не сумнівалася.

Кожна оселя як взяття нового бастіону, але потрібно витримати все, бо вона сильна, і Соня з червоними від жару щоками, нічого не бачачи перед собою від сліз, що застилали весь білий світ, ішла далі. Гроші, що подавали люди, швидко клала до сумочки, бо обпікали долоні. Гроші жебрачки.

Софійка не оминула садибу Олексія Павловича. Чоловік у цей час сидів на балконі другого поверху свого новозбудованого будинку, підставивши обличчя приємним теплим промінцям сонця. У дворі поралася його дружина, до якої Софійка звернулася з проханням допомогти. Голова добре чув прохання дівчини. Він невдоволено покинув своє тепле місце та спустився вниз. Підізвавши жінку, Олексій Павлович пошепки дав їй якусь вказівку. Та хутко кудись побігла та швидко повернулася з грошима в руках.

– Тут сто гривень, – сказала жінка голосно і вже тихо додала: – А це від мене, бери, але так, щоб він не почув.

Жінка тицьнула дівчині дві купюри по двісті гривень. Соня з вдячністю подивилася на жінку, уголос подякувала, ненароком кинувши погляд на балкон. Олексій Павлович уже сидів на своєму улюбленому місці в шезлонгу, у блаженстві заплющивши очі…

Дівчина одразу ж побігла до аптеки та накупила ліків для діда. Також заскочила до фельдшерки та заплатила тій наперед на цілий тиждень. Прийшовши додому, Софійка перерахувала решту грошей і сховала в шухляду стола на чорний день.

Лише після цього вона відчула, що дуже-дуже стомилася. Нелюдська втома сковувала все її тіло: були несамовито важкі руки, ноги, тіло, голова й навіть повіки. Не залишилося сил навіть для того, щоб розплющити очі. Сидячи в кріслі, дівчина відчула, що попала в міцні обійми сну. Вона змушувала себе підняти важкі повіки, але марно…

Розділ 24

Софійці наснилася тиха зоряна ніч. Вона та Сашко біля річки сидять на похиленій вербі. Слів не потрібно. Та чи потрібні вони закоханим? Кохання не потребує гарних слів, воно вміє говорити серцем, душею, очима. Їм усе зрозуміло й так. Як же добре бути поруч одне одного, відчувати тепло тіла, вслухатися в подих, вгадувати думки! Вона чує, як б’ється серце її коханого, як стугонить у грудях її власне. Ось їхнє дихання зливається в одне тіло, і вже замість стукоту двох сердець з’являється одне на двох. Чи, можливо, вони так б’ються в унісон?

Дві бешкетниці-зірки, майнувши в небі золотавими хвостами, пірнають у води річки, виниряють і знову пірнають. Софійка готова заприсягнути, що чула їхні голоси, схожі на звуки тонкоголосого дзвіночка. Зірки щасливо сміються, бо їм дуже добре. І Соні теж добре. Бо поруч надійне плече Сашка і в них одне на двох серце. Але її хтось кличе. Софійка не хоче, щоб хтось заважав їхньому щастю. «Напевне, – думає вона, – мені здалося». Та чий це голос? Він знайомий до болю, до щему в серці, але чомусь дуже тихий та хрипкий.

– Дзиґо, дзиґо, – повторює голос кілька разів.

Дівчина десь чула цей голос, він знайомий їй до болю, до щему в серці. Вона намагається згадати, чий це голос, але сон знову стискає її у своїх обіймах. «Треба прокинутися та згадати», – мигає в підсвідомості, але розплющити очі сил не вистачає. Чому такі важкі повіки? І чому цей голос заважає їй спати? Чи не можна дати їй спокій хоча б іще на кілька хвилинок?

– Дзиґо, дзиґо, – знову кличе знайомий голос, але виснажена дівчина не може підняти важкі повіки та згадати, чий же це голос заважає їй відпочивати. І раптом Соня все згадує. Блискавкою проноситься думка: це кличе її дідусь! Вона прокидається, але не хоче розплющувати очі. Сон прекрасний – реальність така гнітюча. Як шкода, що сон так швидко минув!

– Дзиґо, – чує вона, але все ще думає, що це продовження сну, бо вже свідомо розуміє, що дідусь скований паралічем та не може говорити.

– Дзиґо.

Софійка розплющує очі та швидко підхоплюється з місця. Сну, утоми як і не було. Вона дивиться на обличчя діда та не вірить своїм очам. На неї дивиться дідусь, а на його змарнілому обличчі грає легенька, така довгоочікувана усмішка. Соня все ще не йме віри та протирає очі руками.

– Дзиґо, – знову повторює дід. – От соня!

– Дідусю… – Соня зрозуміла, що це не сон, до неї наяву звертається дідусь!

Дівчина впала на коліна перед ліжком, почала цілувати натруджені руки, такі рідні зморшки на обличчі.

– Діду, діду, дідусю, – без кінця повторювала вона, не в силах нічого більше сказати. Вона сміялася та одночасно плакала від щастя.

– Ну, досить, досить, – каже тихенько дідусь. – Від твоїх сліз другий потоп почнеться.

Помітно, що слова дідусеві даються ще важко, вони нечіткі, але хіба це важливо?

– Діду, – нарешті Соня опановує себе та свариться пальцем. – Якщо ти ще раз надумаєш мене так лякати… Якщо ти…

– Що тоді мені буде? – Дід намагається усміхнутися.

– Я тебе відшмагаю, як шкідливого кота! – випалює Софійка. – Не смій більше так робити! Ти чуєш мене? Усе зрозумів чи ще раз повторити?

– І довго я лежу правцем?

– Не дуже, – відповідає Соня, сміється й заливається сльозами. – Як ти посмів так вчинити? – свариться дівчина й знову обіймає старенького.

До самого вечора вони розмовляли – не могли наговоритися. Софійка не хотіла розповідати дідові про те, як просила по селу гроші, ходячи в прямому сенсі з простягнутою рукою, як їздила до вже колишньої подруги, яку поміч надав голова сільради.

– Мені ще б Ольгу побачити, – дідусь уперше назвав свою дочку на ймення, а не сказав «твою матір».

– Я була в неї, – зізналася Софійка. – У неї все добре. Вона сумує за тобою та дуже хоче побачити.

– Чому ж сама не приїхала?

Софійці крутилося на язиці збрехати дідові, що та приїздила його навідати, коли він був непритомний, але одразу ж згадала бабу Параску. Та все знає, і брехня буде розкрита, а Соні найменше хотілося засмучувати дідуся, який, можна сказати, повернувся з того світу.

– Розумієш, як на лиху годину, вона підвернула ногу, – мовила Соня тихо. – Нічого страшного, але тільки зможе на неї ставати, одразу ж приїде до нас. Вона дуже шкодує, що так повелася… з нами. Навіть грошей дала тобі… трішки.

Софійка не хотіла брехати, але так кортіло потішити дідуся! Вона взагалі не вміла лукавити, але зараз зробила це чи не вперше в житті. Збрехала та, на свій подив, навіть не почервоніла, не відчула докору сумління – напевно, і справді є свята брехня.

– Справді? – запитав дід, і в цьому слові було стільки задоволення, що Соня ладна була брехати ще й ще.

– Не дуже велику суму, – продовжила дівчина. – Бо я не могла забрати всі гроші, бачачи, що в неї хвора нога.

– Правильно вчинила.

– Я теж так розсудила.

– Як вона живе? Чи є сім’я?

– Звичайно! Чоловік у неї гарний, працьовитий, непитущий. Лише на свято може випити сто грамів, і то тільки неміцного вина. Він любить «Кагор», каже, що церковне вино не зашкодить здоров’ю.

– Так, так, – задоволено сказав старий. – А яка в них хата?

– Невеличка, але така охайна, чистенька. Затишно в них, як у раю!

Софійка помітила задоволення дідуся. Напевне, розлучення з донькою на довгі роки каменем давило йому груди. Тепер він почув добрі новини. Соня розповідала дідові те, що він хотів почути за довгі часи очікування. Заради цього блаженного задоволення на дідусевому обличчі дівчина зараз ладна була плести, що завгодно! Але коли мова зайшла про Сашка, збрехати не могла. Довелося зізнатися, що до цього часу від нього не було жодної звістки.

– Ти впевнена, що він тебе не покинув? – обережно запитав дідусь.

– Так. Серцем відчуваю, – відповіла Соня.

– Тобі треба поїхати до нього та самій про все дізнатися.

– Обов’язково поїду, але не тепер. На кого ж я тебе покину?

– Обіцяй мені одну річ, – попросив дід.

– Обіцяю, – усміхнулася Софійка. – Проси, що завгодно. Сьогодні такий день, що я ні в чому тобі не відмовлю.

– Того дня, коли я самостійно вийду на ґанок, ти поїдеш до нього.

– Добре! – Соня ствердно закивала головою.

– Тоді доведеться мені постаратися, – дід усміхнувся. – А то так належався, що всі боки аж тріщать, а сил зовсім немає.

– Будуть, будуть сили. – Соня погладила руку старого. – Тепер у нас із тобою на все знайдуться сили.