Текст книги "Купеля"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц)

Розділ 25

«Добре, що дідусь приліг відпочити», – подумала Софійка, побачивши, як біля їхнього двору різко загальмував, здійнявши стовп дорожнього пилу, чорний джип Стася.

Вона нишком вийшла з двору, причинивши за собою хвіртку.

– Чого тобі? – невдоволено запитала дівчина в Стася, який поважно вийшов із салону автівки.

– Гарна в мене автівка? – Стась примружив очі, з неприхованою цікавістю розглядаючи Соню.

– Гарна. Що з того?

– У тебе ніколи такої не буде.

– Не велика біда.

– Мені шкода таких, як ти.

– Пожалів вовк кобилу – залишив хвіст та гриву.

– Я не вовк. Хочеш, я подарую тобі свого джипика?

– Не хочу.

– А якщо просто так?

– Ніяк не хочу, – стомлено промовила дівчина.

– Чому?!

– Бо від тебе нічого не хочу, – Софійка зробила притиск на словах «від тебе».

– Ось. – Стась покрутив на пальці ключі від автівки. – Я залишаю їх тобі. Документи на джип давати?

– Подавися ти своїми документами й ключами разом! – кинула Соня.

– Якщо не приймеш мій дарунок, то я його спалю.

– Не спалиш, бо жаба задавить.

– Ти так гадаєш?

– І до ворожки ходити не треба.

– Так ти береш подарунок чи мені його спалити зараз же?

Софійка помітила, що в Стася з’явився якийсь злий, несамовитий вираз на обличчі. Дівчина перелякалася та подумала, що, напевне, перегнула палицю.

– Послухай, Стасю, – спокійно сказала Соня. – Ти або п’яний, або навіжений. Не мели дурниць, а їдь своєю дорогою. Поплескали язиками, та й годі.

– Я ніколи, запам’ятай, ніколи не плещу язиком. Якщо я щось сказав, то так і буде. Я пропоную тобі без усяких домовленостей прийняти від мене подарунок. Ти береш його?

– Ні, – Софійка похитала головою. – Я піду. Дідусь може прокинутися.

– Стій! – наказав Стась.

Він прудко витяг звідкілясь каністру та швидко почав обливати автівку бензином.

– Отямся, Стасю! – скрикнула не на жах сполохана Соня. – Не роби цього!

– Не робити? – Стась не зважав на її слова. – Як це не робити, коли мусить бути так, як я сказав! Усе буде так, як хочу я! Я сказав, що спалю цю кляту автівку, то й нехай горить синім полум’ям! Ти думаєш, мені шкода? Ні! Анітрішечки! Я хотів її подарувати тобі, то шкодуй ти, що відмовилася від такого дорогого подарунка! А я ніколи ні про що не шкодував і надалі не буду!

Софійка не встигла нічого сказати, як Стась присів та чиркнув запальничкою. Вогонь швидко побіг доріжкою з бензину, дістався автівки. Соня дико скрикнула.

– Тобі ніхто, чуєш, ніхто в житті не зробить такого подарунка! – несамовитим голосом закричав Стась і прожогом побіг до річки.

Він зупинився біля річки, сів на спиляну вербу, відхекався. Хлопець тремтячими руками дістав цигарку, поліз до кишені за запальничкою. Її там не було. Стась жбурнув цигарку під ноги, із силою придавив її кросівкою. Потім дістав мобільного телефона.

– Привіт, тату, – сказав він. – У мене неприємності, але цього разу я, клянусь тобі, ні в чому не винен… Що сталося? Одна сільська дівиця в мене закохалася по самі вуха. А що я їй міг відповісти, коли в мене є Ірина? Я їй відмовив, то вона… вона спалила мою автівку… Так. Ущент. Благаю тебе: виклич міліцію! Вона повинна відповісти за все. За все, що накоїла… Дякую, тату. Я знав, що ти допоможеш.

Розділ 26

Софійка благала, умовляла людей у міліцейській формі спочатку її вислухати, у всьому розібратися та не поспішати заарештовувати, але марно. Ті взяли покази свідків – відпочивальників біля річки та самого потерпілого, і металеві двері з гуркотом зачинилися за нею.

Була найдовша ніч у її житті, коли вона мало не збожеволіла. Софійка вимірювала кроками тісне приміщення, яке давило на неї з усіх боків, і цей прес вона відчувала не лише фізично, він мало не розчавив її морально. Усі думки вдома, де залишився на самоті дідусь Андрій. Він уже міг потроху, за допомогою милиць пересуватися по хаті. Учора вперше самостійно вийшов на ґанок та заявив, що дівчина повинна дотримати свого слова і їхати до Сашка. Софійка при денному світлі роздивилася дідуся і про себе відзначила, який він став худий та змарнілий. Лікар, який нещодавно приїздив, сказав, що це не страшно, але потрібно й надалі продовжувати лікування, тоді з часом усе буде гаразд.

У задушливому, сумному приміщенні серед глухої ночі дівчина благала Бога, щоб до їхньої хати нагодилася баба Параска. «Вона, напевне, почула про спалену автівку, тож одразу прибігла побачити все на власні очі, – розмірковувала Соня. – А це значить, що зайде до хати та не полишить дідуся самого». Ця думка її трохи заспокоювала, але інша дуже турбувала. Софійка боялася, що в діда знову станеться напад. Тоді всі її старання та приниження виявляться марними, а дідусь навряд чи повернеться з того світу ще раз.

Сльози душили дівчину так, що вона час від часу втрачала над собою контроль і починала ридати та схлипувати. А ніч як вічність – довга, нескінченна, як Усесвіт. Коли нарешті настав ранок, вона вже не плакала, бо вилила всю журбу сльозами. На зміну розпачу прийшов спокій, нездоровий, оманний. Соня відчувала, що ще трішки – і вона не витримає, полишить це життя, бо вже дуже стомилася. Стомилася жити, щодня, щогодини боротися за життя. Непомітно на зміну спокою прийшла апатія. Соня прилягла на дерев’яний поміст, який слугував ліжком, стомлено заплющила очі. «Мені байдуже, що зі мною буде, – думала вона. – Хочу лише забуття».

Чи то вона забулася в тривожному сні, чи задрімала, як прямісінько перед собою побачила Сашка. Її милий, коханий, найкращий у світі чоловік лагідно усміхався, простягав до неї руки.

– Я стомилася. Я більше не можу так жити. Просто не хочу, – прошепотіла дівчина.

Вираз обличчя коханого змінився, він став сумним.

– А як же я, Сонечко? Як наше кохання?

– Буду благати зорі забрати нашу любов у вічність…

– Ти потрібна мені, Сонечко. Мені погано без тебе. Допоможи мені, – долинув до неї звідкілясь здалеку знайомий до болю голос.

– Коханий, не йди! Зачекай! – скрикнула Соня та підхопилася з місця.

Дівчина озирнулася. Навколо нікого не було. Лише одна вона – самотня та схвильована за металевими дверима в чотирьох стінах із маленьким віконечком із ґратами. Соня тяжко зітхнула, але тепер знала напевне: за своє життя під сонцем вона буде боротися до кінця, чіплятися за нього зубами, руками, здирати нігті до крові, до болю, як колись на Майдані в Києві.

Розділ 27

Здається, усе сходилося та було схоже на правду. Друзі Стася були свідками, як знехтувана, оскаженіла від нерозділеного кохання сільська дівчина облила бензином та спалила джип. Усі хлопці дали свідчення у відділку. Дівчини не мала свідків, але свою провину заперечувала. Стась, здається, теж був не в доброму гуморі. Він став тихий, не огризався батькові та був засмучений від того, що залишився без автівки. Але щось тут було не так, і Андрій Андрійович це відчував нутром. Він дуже багато працював із різними людьми та іноді, попри всі незаперечні докази, інтуїтивно відчував невинність людини. Будучи депутатом уже не один рік, спілкувався з багатьма людьми. Бувало, що звернеться людина по допомогу, а він відмовляв, бо відчував, що вона лукавить. Андрій Андрійович знав, від кого взяти хабаря, а від кого ні. Якби не міг відрізняти щирість та хитрість від правди, то вже давно втратив би і посаду, і посвідчення…

Зараз він чітко відчував брехню. Нею несло, нестерпно смерділо від Стася та його так званих друзів. Хоча й шкода було порушувати відносний спокій у домі, прокурор вирішив докопатися до істини. Тим паче він знав, що затишшя буває завжди перед бурею. Андрій Андрійович, щоб розвіяти всі сумніви, вирішив сам зустрітися із затриманою дівчиною й вислухати її версію нічної пригоди.

Прокурор постукав у двері кабінету № 2, де в цей час слідчий брав свідчення в дівчини, та, не чекаючи дозволу ввійти, за звичкою широко розчинив перед собою двері. Андрій Андрійович закляк на місці та мало не випустив від несподіванки з рук чорну шкіряну теку. Перед ним за столом, навпроти слідчого, сиділа рудоволоса молода жінка. Та сама жінка, яку він бачив один раз у житті багато років тому, але запам’ятав назавжди. Це вона покинула маленького Стася в пологовому будинку!

Андрій Андрійович кілька хвилин перебував у стані оціпеніння, коли паралізовані не лише м’язи тіла, а й здатність мислити.

«Маячня, – була його перша думка, коли він трохи опанував себе. – Минуло майже двадцять років, а цій дівчині зараз десь стільки ж».

Прокурор попрохав слідчого залишити його тет-а-тет із затриманою. Дівчина дивилася йому прямо у вічі. Були в тому погляді й одчайдушність, і глибокий смуток, і жага до життя та надія одночасно.

– Я хочу знати всю правду, – сказав Андрій Андрійович, сідаючи навпроти Соні.

– Я її розповідаю, але тут мені ніхто не вірить, – сказала Софійка та сумно усміхнулася.

– Якщо ти мені розповіси правду, я повірю.

– Про що мені розказати? З чого починати?

– З анкетних даних.

– Агафонова Софія Андріївна, – почала Соня стомлено.

Дівчина називала свій вік, місце народження, але Андрій Андрійович уже не чув її слів, бо в голові зашуміло й думки вмить сплуталися в липке павутиння. Те саме прізвище, по батькові теж Андріївна, але ім’я… Здається, ту жінку звали Ольгою. Чи Софією? Збіг чи ні?

– Хто твої батьки? – запитав прокурор глухим, низьким голосом, якого й сам не пізнав.

– Я живу з дідусем Андрієм. Розумієте, він зараз ледь-ледь почав ставати на ноги після інсульту…

– А мати? Батько? Вони є в тебе?

– Звичайно, кожна людина має батьків. Мати мене записала по батькові Андріївною, бо так звати мого діда, її батька. А хто мій батько? – Дівчина знизала плечима. – Напевне, вона й сама достеменно не знає.

– З ким… ти зростала? – ледве вичавив із себе Андрій Андрійович, бо спазми стиснули горло.

– Скільки себе пам’ятаю, поруч зі мною завжди був дідусь.

Андрій Андрійович не зводив очей із дівчини. Відчував, як від неї віє щирістю. Він давно забув про це почуття, бо звик не довіряти людям. Поруч не було нікого, кому можна було відкритися, поділитися думками, переживаннями, ваганнями та навіть радістю. Іноді, коли на душі було важко, він ішов до сауни, де зустрічався з Анжелкою. Вона була трохи дурнувата, але вродлива, так собі, звичайна дорога повія з гарними очима та тоненькою талією. Вона вміла слухати та, на диво, тримати язика за зубами, а говорити їй не було потреби. Там він хоча б на деякий час за випитою чаркою коньяку міг розслабитися, поплакатися на гарному плечі Анжели та забути на якусь мить усі свої життєві негаразди.

Але ця дівчина була така відверта, по-дитячому наївна та по-дорослому розумна. Андрій Андрійович намагався бодай щось дізнатися про її матір, але та вміло уникала відповіді. Він не помітив, як почав балакати з дівчиною не на службових правах, а на батьківських. І тоді дівчину прорвало. Вона почала розповідати все-все, починаючи з того часу, як поїхав її коханий хлопець, натомість у селі з’явилися (на лихо) відпочивальники.

Софійка й сама не зрозуміла, чим у неї викликав довіру цей незнайомий чоловік. Можливо, на душі вже стільки всього накипіло, що далі втримати було неможливо. До подробиць, не криючись, вона розповіла, як сумує за коханим, як Стась добивався її кохання, і навіть те, як ходила по селу з простягнутою рукою.

Прокурор сховав свої руки під стіл, щоб дівчина не помітила, як він стис кулаки до болю так, що суглоби на них стали білими. Але Софійка була надто схвильована, щоб щось бачити.

Нарешті розповіла Софійка й про свою матір. Сумніву майже не було. Агафонова Ольга, її мати, жила до цього часу в Олександрівці, у тому самому селі, куди нещодавно їздив Андрій Андрійович.

– Мати… Ти в матері одна дитина? – запитав прокурор.

– Вона говорила, що народила хлопчика Петрика та залишила в пологовому будинку, – відповіла Соня. – Спочатку я їй повірила, а зараз уже сумніваюся.

– Чому?

– Хто його знає? Чи правду казала, чи то була п’яна маячня.

– А коли? Не казала, коли вона народжувала? – запитав Андрій Андрійович і відчув, що стілець під ним чомусь заколихався й знову загуло у вухах.

– Плела, що десь за три роки після мене.

Сумніву не було. Софійка була сестрою Стася. Андрій Андрійович відчув задуху. Щось стиснуло, запекло в грудях так, що неможливо було вдихнути повітря. Катастрофічно бракувало кисню, ще хвилина, і він знепритомніє. Чоловік важко піднявся та, похитуючись, підійшов до відчиненого вікна. Ковток свіжого повітря дав йому змогу дихати, але в голові шуміло ще дужче.

– Вам зле? – звідкілясь до нього долинув стурбований голос дівчини.

Від цього в Андрія Андрійовича защеміло в очах так, ніби в них зненацька сипнули жменю піску. Він стояв біля вікна, вдихаючи повітря на повні груди, та намагався пригадати, коли та хто востаннє цікавився, чи йому добре, чи погано. Намагався, але так і не згадав.

– Ні, – нарешті відповів він. – Бувало й гірше.

– Ви мені допоможете? – Софійка з надією подивилася на чоловіка, який викликав у неї довіру. – Мені обов’язково потрібно бути вдома. Нехай мене потім засудять за злочин, який я не скоювала, але зараз я потрібна дідусеві, як ніколи.

– Не хвилюйся, – відповів він, опанувавши себе. – Усе буде добре.

Андрій Андрійович пройшов повз чергового відділку. У кімнаті очікування побачив літню жінку та якогось чоловіка. Бабця одразу ж хутко підхопилася з місця та потягла за рукав чоловіка. Вона підбігла до Андрія Андрійовича й одразу ж заторохтіла:

– Любий чоловіче, я бачу, ви порядна людина. Розумієте, ми приїхали здалеку, із села, а нас ніхто не хоче слухати. Якщо ми досидимо тут до сутінків, то не зможемо повернутися додому. Не йти ж нам пішки? Та й чи дійду я, чи розвалюся, як трухлява деревина, десь по дорозі? Чи не зможете ви нас вислухати?

– Узагалі-то…

– Я вас надовго не затримаю, – зраділа стара тому, що хоча б когось зачепила. – Тут сидить невинна людина. Розумієте, у нас у селі відпочивали мажори; гадаю, що ви знаєте, хто це такі. Так ось, один із них, якого звати Стась, спалив свою автівку, а всю провину переклав на бідолашну, ні в чому не винну дівчину. А Микола… іди сюди, боягузе! – Старенька знову сіпнула за рукава чоловіка. – …сусід дівчини, усе бачив. Він головний свідок! І він знає, що то не Соня, а сам Стась підпалив своє авто. Сам на свої очі Микола все бачив і готовий заприсягатися хоч перед самим Ісусом!

– Чому ж він одразу не розповів усю правду? – стомлено запитав Андрій Андрійович.

– Узагалі-то Микола – порядний чоловік, – швидко заговорила бабця. – В Афганістані воював, нагороди має, поранення, але іноді, знаєте, як часто буває, зривається та п’є по кілька днів. Побачивши, як заарештували Соню, він злякався, що мажори його вб’ють. Зірвався, як завжди, то й пиячив сам собі в хаті, а потім не витримав, усе мені розповів. Може б, мовчав ще й досі, так, дякувати Богові, з’їхали із села ті нелюди. Я йому сказала прямо у вічі: «Боягуз ти, Миколо!» І це істинна правда. Першого разу він злякався тих іродів, коли була його черга пасти корів. Воно й не дивно: сполохана ворона куща боїться…

– Добре, – відповів прокурор, зрозумівши, що стару й за день не переслухаєш. – Вас приймуть.

– Ви тут найстарший? – поцікавилася стара.

– Ні, але вас обов’язково зараз же вислухають, – пообіцяв Андрій Андрійович.

Розділ 28

Андрій Андрійович цього дня зателефонував на роботу й повідомив, що сьогодні вже не буде, бо почувається зле. Додому він не поїхав і довго кружляв автівкою містом, доки зрозумів, що треба десь зупинитися. Різні думки лізли в голову. Їх було так багато, що він на деякий час втратив пильність на дорозі й мало не потрапив в аварію. Чоловік припаркував автівку біля невеличкого тихого тінястого скверику, стомлено сів на лавку.

Не давали спокою гнітючі думки. Двоє дітей однієї матері були протилежні, як два полюси. Соня така щира, добра, м’яка, роботяща, а Стась… Він любив його, як свою дитину, та від цього було ще більш прикро. Як він міг виплекати такого егоїста? Можливо, Стась сам по собі був такий, але Андрій Андрійович не помічав цього? Чи, навпаки, дозволив йому одного разу сісти собі на плечі, а той ніжки звісив? Чи дитина відчула, що між ним та дружиною залізобетонна стіна непорозуміння, і таким чином виявила свій протест?

Андрій Андрійович любив у всьому порядок. На його столі папери ніколи не лежали у безладі, ручка завжди мала своє місце, степлер – своє, книжки на полиці були виставлені в ідеальному порядку. Він міг із заплющеними очима безпомилково знайти будь-яку книжку. Його можна було б сміливо назвати педантом. Але зараз він зовсім заплутався. Що далі намагався привести свої думки в такий ідеальний порядок, як книжки в шафі, то важче було це зробити. Було дуже багато запитань і жодної відповіді. Хотілося з кимось поговорити, вилити все, що нагромаджувалося в душі роками, але, як виявилося, нікому. І тоді він зателефонував Анжелі.

…Сьогодні він перебрав. Андрій Андрійович відчував, що хильнув зайвого, але це дало змогу хоча б на мить забутися, відволіктися від гнітючих думок. Він говорив Анжелі все, що було на душі. Вона погоджувалася, кивала головою та з чарівною усмішкою пила мартіні маленькими ковточками.

– Задля нього я брав і беру хабарі, – Андрій Андрійович варнякав, не помічаючи, як сильно заплітається неслухняний язик. – І мене не мучать докори сумління. Розумієш?

Анжела кивнула головою та завченим гарним граціозним жестом відправила до ротика шматочок шоколадки.

– Якщо дають гроші, то значить, що їх мають удосталь і з ними не шкода розлучитися. Хоча грошей багато не буває. Правильно я міркую? І все для Стася, усе для нього. Я хотів, щоб він мав те, чого не мають його друзі. Але навіщо це було мені? І що тепер я маю? Сина-егоїста? Брехуна, я маю брехуна.

Анжела усміхнулася, знизала плечима та грайливо закотила очі.

– Гадав, що я маю все, а з’ясувалося, що не маю нічого. Я жебрак.

– Ні-і-і, – проспівала дівчина та знову потяглася до келиха з мартіні. – У тебе багато грошей. Твій гаманець тріщить від «зелених». Я знаю. – Анжела грайливо посварилася пальчиком із нарощеними нігтями.

– Тепер я не маю друзів, не маю дружини, не маю сина, – не слухаючи дівчину, продовжив Андрій Андрійович.

– А я? – Анжела обвила його шию. – У тебе є я.

– Так. У мене є ти, – гірко посміхнувся він. – Я маю дівку-шльондру та радію з того. Дурень, я набитий дурень!

– Ну-у! – Анжела легенько сіпнула його за вухо та вдала на своєму обличчі невдоволення та образу.

– Геть! – Андрій Андрійович відштовхнув від себе руки дівчини. – Іди геть! Ти мені набридла! Тобі теж потрібні лише мої гроші. Бери та згинь із моїх очей.

Він жбурнув гаманець у бік Анжели.

– Залиште мене всі! Я хочу побути на самоті, – закричав він та, похитуючись, пішов геть. Анжела підняла гаманець, невдоволено хмикнула.

– Козел! Старий козел! – кинула вона навздогін чоловікові, але той уже не чув її слів.

…Знайомий таксист доставив його додому, допоміг відчинити двері. Андрій Андрійович зайшов до вітальні, вийняв із холодильника пляшку горілки та почав пити з горла. Як дістався свого ліжка, він не пам’ятав. І то було на краще. Йому хотілося забуття…

– Стасю, – сказав Андрій Андрійович, зайшовши вранці в кімнату сина. – Нам треба серйозно поговорити.

Стась вимкнув телевізор.

– Я слухаю тебе.

– Ти можеш бути цього разу зі мною відвертим?

– Так, – кивнув головою син на знак згоди.

– Я тебе зрозумію й, чим зможу, допоможу. Іноді люди заплутуються в житті, їм ні до кого звернутися за порадою. Але в тебе є я, твій батько. Я тебе дуже люблю та завжди намагаюся зрозуміти. Лише не треба мені брехати. Добре, сину?

– Гаразд.

– Розкажи мені про те, що сталося в селі.

– Я вже все тобі розповів, – зітхнув Стась. – Скільки ще можна розказувати? Гадаєш, мені приємно те знову згадувати?

– Та дівчина тобі дошкуляла чи все-таки ти їй?

– Навіщо вона мені? Сам подумай! У мене є Ірка, з якою я колись поберуся.

– Та-а-к. А автівку ти сам спалив чи та дівчина?

– Я що? Ненормальний, чи що?! За кого ти мене маєш? Я можу, як і всі люди, робити помилки, напитися, загуляти, розбити автівку сп’яну, але спалити свою новеньку автівку?.. Звичайно ж, це зробила вона. Тату, я навіть не знаю, як мені тепер їздити на навчання. Мені дуже незручно перед тобою, але зрозумій, що я не винен у тому, що сталося. Усі хлопці, мої друзі, мають свої автівки, а я… Якби ти бачив ту дівку! Вона божевільна нахаба! Звідки я міг знати, що в неї клепки в голові не вистачає?!

Стась навіть не встиг зрозуміти, як сталося, коли важка рука батька з усією силою врізалася болем у його обличчя. Від удару він відлетів в інший бік кімнати. Стась від несподіванки спочатку сполохано витріщав очі, потім підхопився та підбіг до батька.

– Як?! – закричав він. – Як ти посмів?! Мене? Свого сина?

– Запам’ятай, сучий ти сину, – зціпивши зуби від люті, процідив батько. – Не смій наближатися до Соні на десять кілометрів. Не смій, бо…

– Бо що?! Що ти мені зробиш? Ще раз вріжеш по пиці? Давай, ти це можеш, ти ж усе в нас можеш!

– Те, що зробив Тарас Бульба зі своїм сином Андрієм!

– Ха! Ха! Ха! – Стась істерично засміявся і тут же отримав іще один удар в обличчя.

– Автівку хочеш? – кинув йому Андрій Андрійович та, скрутивши дулю, тицьнув її в пику Стасеві. – Ось тобі автівка!

– І не треба! – огризнувся Стась. – Я не буду ходити на навчання.

– То й не йди, – спокійно відповів чоловік. – На базарі повно вакансій вантажників.

– Я піду до мами!

– І для неї там робота знайдеться – продавчині оселедців із бочки. Гадаю, що в неї це добре вийде.