Текст книги "Купеля"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц)

Розділ 9

Олександра Волошина викликав до себе сам генерал Друзь. Це сталося в той час, коли капітан СБУ Олександр Васильович ніс на підпис у штаб заяву на відпустку. Олександр відкрив чорну шкіряну теку, поклав туди аркуш паперу з непідписаною заявою.

Генерал Максим Іванович ставився до Олександра, як до свого рідного сина. Подейкували, що в Друзя був син, який загинув від передозування наркотиків. І хоча Максим Іванович брав із собою Олександра на відпочинок до свого заміського будинку, ніколи про це розмови не вів. Напевно, то були болючі спогади навіть для генерала, який зазнав на своєму життєвому шляху немало випробувань долі, і чоловік тримав згадку про втраченого сина на великому замку в глибині душі. Сашко не знав батьківської ласки, тому всією душею тягнувся до цієї похмурої, мовчазної, вимогливої, але завжди справедливої людини. Іноді генерал викликав Волошина до свого кабінету, щоб просто поговорити, дізнатися, як його справи, тому сьогоднішній виклик у Сашка не збурив ані душевної тривоги, ані хвилювання.

– Дозвольте? – Сашко зайшов до просторого кабінету, уздовж якого тягнувся дерев’яний стіл із натурального дуба без жодної пилинки.

У кінці стола сидів кремезний сивоволосий чоловік. Він підвівся, не поспішаючи пішов назустріч Олександрові.

– Капітан… – почав Олександр по уставу.

– Облиш, Саню, – махнув рукою генерал, і на його обличчі промайнула ледь помітна тепла батьківська усмішка.

Він потиснув руку капітанові, кивнув на стілець.

– Сідай, синку, – мовив генерал та пильно подивився у вічі Сашкові. – Розповідай, як у тебе справи. Усе добре?

– Усе нормально. Збираюся у відпустку.

– Коли?

– Обіцяли відпустити вже завтра.

– Завтра, кажеш?

Лише зараз Сашко помітив, що генерал чимось занепокоєний і стривожений, навіть знервований. Він постукував міцними пальцями по гладкій, натертій до блиску поверхні стола та супив густі брови. Олександр знав, що Максим Іванович завжди робив так, коли або приймав якесь важливе рішення, або був чимось незадоволений.

– Так. Планую завтра ж одразу заїхати до матері в село та поїхати на цілий місяць до Соні. Ми плануємо одружитися.

– Одружитися? – генерал задоволено усміхнувся у вуса. – Це добре, синку.

Максим Іванович знову затарабанив пальцями, зробив паузу.

– Доведеться відкласти весілля на місяць, та й відпустку теж, – зітхнув генерал.

– Щось трапилося? – з тривогою в душі запитав Олександр.

– Ти поїдеш з особливим завданням до Грузії, – сказав генерал. Було помітно, що сказати ці слова йому було непросто. – Лише на один місяць. Неспокійно там, – додав він.

– Так, неспокійно, – задумливо промовив Олександр й одразу, ніби схаменувшись, запитав: – Коли я маю від’їздити?

– Зараз отримаєш інструктаж, дві години на збори і в дорогу.

– Так швидко?! – мимоволі вирвалося в Сашка.

– Потрібно, синку. – Генерал по-дружньому поплескав хлопця по плечу. – Так потрібно. Повернешся за місяць – одразу ж на весілля. Запросиш мене?

– Обов’язково!

В Олександра був час, щоб зателефонувати Софійці та сповістити, що відпустка відкладена на місяць, але він не став гарячкувати й одразу хапатися за мобільника. Якщо сказати зараз, то Соня почне хвилюватися та впаде в розпач, як це було під час останнього його від’їзду. Краще буде, якщо він зателефонує їй уже з Грузії, з місця призначення. Тоді можна буде дати їй новий номер і спокійно, не кваплячись, поговорити.

«Так буде краще», – сказав він собі, збираючись на інструктаж. Складаючи папери до сейфа, Сашко подумав, що восьмого серпня він повинен прибути на місце призначення. Цього дня він мав зустрітися із Сонею. А ще в цей день відбудеться відкриття літньої Олімпіади в Пекіні.

«Три в одному», – усміхнувся він сумно сам до себе, неквапливо повертаючи ключа в сейфі.

Розділ 10

Цієї ночі Соня спала погано. Завжди тиха вулиця здригалася від гуркоту авто відпочивальників, які вузькими сільськими вулицями носилися на шаленій швидкості. Собаки у дворах шалено гавкали, а автівки, проїжджаючи повз їхнє подвір’я, кричали різними голосами клаксонів. Налякані люди повимикали в хатах світло та принишкли.

Софійка не чула, як дід Андрій уранці виганяв корову з хліва на пасовисько, як погодував курей та подибав за хлібом до крамнички. Вона погано спала, тривожно вслухаючись у нічний галас на вулиці. Дівчина прокинулася пізніше, ніж завжди, вийшла надвір, на повні груди вдихнула свіжість ранку. Вона вмилася холодною водою та одразу ж відчула бадьорість. Соня зірвала червонобоке яблуко, яке висіло майже над самим столом. Було таке пахуче й таке прозоре, що, якщо глянути на нього проти сонця, можна було побачити чорненькі зернятка. Софійка струснула яблуко, і зернятка тихенько задзвеніли. Дівчина із задоволенням відкусила соковите яблуко. Здавалося, воно ввібрало в себе всі пахощі літа, пахло медом із різнотрав’я. Коли приїде Сашко, вона збере найкращі, найстигліші та найсоковитіші яблука й поставить у вазі на цей стіл. При згадці про коханого на душі в Соні потеплішало,і за мить спогади про неприємну ніч розвіялися. Дівчина закрутила волосся у вузлик та кинулася готувати сніданок.

Дід повернувся додому похмурий. Мовчки поклав буханець хліба на стіл, тяжко сів під яблунею, чекаючи сніданку.

– Соню, це правда, що такий галас відпочивальники вчинили сьогодні вночі… Ну, що ти в цьому винна? – запитав дід за сніданком.

– Я? – Соня зачервонілася. – Я… Я не знаю, що вони від мене хочуть.

– Не бреши мені, дочко.

– У чому я повинна зізнаватися?

– Усе село гуде, що ти звабила їхнього старшого. – Дід відвів очі в бік.

– Я?! – Соня аж скипіла. – Та я… Я… – Дівчина задихалася від такої несправедливості. – Я ненавиджу таких, як він! – вирвалося в неї.

– Нема, доню, диму без вогню. – Дід зітхнув і пильно подивився на онуку.

– У мене є Сашко, і, крім нього, для мене нікого не існує в цілому світі! Він моє життя, і ти це знаєш! – із запалом мовила дівчина та почервоніла ще більше.

– Кажуть, що в тебе було побачення з кимось із тих дурнів.

– Побачення?! Цей телепень приперся, коли я зачиняла хвіртку. Я його відшила, і все! Хіба це побачення? – схвильовано говорила розгнівана дівчина.

– Виходить, він усе-таки уподобав тебе.

– То його справи. І мене це не обходить.

Дід перестав жувати, замислився.

– Соню, а Мажор – це його ім’я, прізвище чи прізвисько? – запитав дід, заглядаючи Соні в очі.

Софійка не витримала та розсміялася.

– Діду, мажор – це той, хто народився із золотою ложкою в роті!

– Ага, – серйозно мовив дід. – Виходить, що мажор – це синок багача?

– Можливо, якогось депутата чи бізнесмена. Напевне не знаю.

– Тих, хто накрався з державної кишені?

– Авжеж, – усміхнулася Соня. – Та яке нам діло до них, чи не так? Діду, мир?

– Мир, – погодився дід. – Ти, доню, тримайся від таких подалі. Від них можна лиха чекати будь-коли. Розбещені та паскудні, звикли, що все їм дозволено, бо хазяї життя.

– А що вони мені? Завтра приїздить Сашко, і все владнається. Побачать, що в мене є хлопець, то й відчепляться.

– Дай-то Боже. – Дідусь наклав хреста на груди й продовжив їсти.

– А то чого це, дідусю, ішов за хлібом, а виголився, вдягнувся, як на свято? Чи не до баби Параски сватався? – пожартувала трохи заспокоєна дівчина.

– Ах ти, дзиґо! І це помітила! – Дід посварився пальцем. – Сам не знаю, що зі мною сталося. То було в чім ходжу по двору, у тім і по селу пішов. А тепер чомусь стидатися став. Виходжу з двору й перевіряю, чи всі ґудзики на сорочці, чи чистий комірець. Так ось що я подумав: чи то душа моя відчула, що я все ближче й ближче до зустрічі з Богом? Га?

– Діду! – Соня замахала двома руками. – Не лякай мене та не засмучуй! Я не хочу більше про це й чути! Годі!

– Все, все, все! – заспокоїв її дід. – Не буду більше! Краще вже кажи, що до баби Параски залицяюся!

– Про вовка помовка, – Соня кивнула головою в бік вулиці. – А ось, діду, твоя приятелька йде.

Скрипнула хвіртка, і стара зайшла до двору, тягнучи за собою за мотузок свою козу Дашку. Баба Параска була чимось дуже збентежена та схвильована. Соня ніколи не бачила її в такому стані: очі в старої були червоні, губи дрібно тремтіли, обличчя бліде. Дівчина кинулася до неї:

– Що скоїлося?! Щось лихе?

Бабця схлипнула та витерла очі кінчиком картатої хустки.

– Ой, не питай, серденько, не питай, – закивала головою Параска, а на глибокі зморшки щік скотилася сльоза. – Лихо, та й годі!

– Та розкажіть нарешті, що сталося! – не витримала Софійка.

– Горе! Ой, горе мені, горе! – заголосила стара.

– Киньте цей мотузок! Нікуди коза ваша не дінеться. – Соня взяла стару під руку. – Ідіть за стіл та заспокойтеся.

– Моя… моя Дашка… Ой, лишенько, та й годі, – хитала головою в розпачі бабця.

– Годі ревти, – втрутився дід. – Сльозами горю не зарадиш. Іди сюди, побалакаємо.

Баба Параска, не відпускаючи з рук мотузка, подибала до столу, присіла на лавку, тяжко зітхнула.

– Що роблять ці мажори! Що вони творять! Жах! – Бабця зітхнула та, трохи заспокоївшись, почала розповідати. – Злигався з цими відпочивальниками той дурнуватий Грицько. Корів сьогодні пасти не пішов, то погнала їх на пасовисько його мати. Їй уже вісім десятків стукнуло, а довелося брати палицю в руки та йти на роботу, бо той дурень цілу ніч пиячив біля річки. Та чому б йому не пити, коли задарма пригощають?! З нього сміються, як із пришелепуватого, а він гигоче, та й годі!

– А вам до Грицька яке діло? Чи його глотки жаль? – запитала Софійка та знітилася, бо на неї з-під лоба суворо зиркнув дід (чого, мовляв, перебиваєш людину?).

– Це я до того, щоб ви, люди добрі, зрозуміли, що там коїлося, – продовжила бабця. – Ті мажори напоїли його ще з вечора, змусили за пляшку горілки роздягтися догола й бігати берегом там, де жінки обмивалися в річці.

– Тьху, – сплюнув дід. – Гидота яка! Сором, та й годі!

Соня посміхнулася:

– Що тут дивного? Грицько великим розумом ніколи не вирізнявся.

– Це ще нічого. А вранці припнула я на луках козу. Знайшла місце, де трави побільше, і полишила свою Дашку. Чи ж перший раз я це робила? Усе життя тримала кіз, припинала їх на лузі та не мала ніякого клопоту. Коли прибігає до мене Маруська Шершнєва та й кричить, щоб бігла до річки, бо мою козу мажори замордують. Я так летіла, що ледь дух не спустила. Які в мене ноги в такому віці? Відбігала своє, але все-таки нагодилася вчасно. Головному з них заманулося спробувати козячого молока, то й послав Грицька доїти Дашку. А звідки в неї те молоко? – баба Параска знову схлипнула. – Він, звірюка, замучив козу до такого, що в неї кров із дійок пішла! Тоді мажори змусили Грицька ті краплі молока з кров’ю випити, а самі реготали та на кіно знімали.

– Та чи вони зовсім з глузду з’їхали? – обурився дід Андрій так, що аж змінився в обличчі. – Хіба ж можна так над невинною твариною знущатися?!

– Це ще не все. Ви послухайте, що їм іще забажалося. – Стара попестила рукою шию Дашки, що стояла смирно, опустивши голову. – Тому головному мажору забажалося покататися на козі. Він наказав своїм друзям знімати його на кіно, а Грицьку – тягнути мотузка з Дашкою. Сам, покидьок такий, сів на козу, а та одразу і впала на ноги. Бідненька моя, чи втримала б вона на собі того слона? – похитала головою стара. – Я вже думала, що й хребта їй зламав, та, дякувати Богові, лише шкутильгає. Напевне, ногу підвернула.

– Ти диви, що вони творять! Думають, що грошей багато, то все їм дозволено? – дід аж скипів. – І на них управа знайдеться! Іди до міліції, пиши заяву. Не треба цієї погані боятися!

– І піду! Піду й напишу! Усе про них розкажу! – підбадьорилася стара. – Ось лише відведу Дашку додому та піду до дільничного. Доки вони будуть тут бешкетувати? Настав час покласти цьому край.

Софійка полегшено зітхнула – з’явилася надія, що дільничний інспектор приструнчить розбишак і ті нарешті вгамуються й дадуть селу спокій.

Розділ 11

Софійка за день усі очі видивила на дорогу, виглядаючи Сашка. Наближався вечір, а його все ще не було. Дівчина набирала його номер телефону без упину, але нудний голос повторював, що зв’язку з абонентом нема. Дівчина стривожилася не на жарт та почала розмірковувати, що ж могло статися. Спочатку вона подумала, що Сашко хоче з’явитися зненацька саме тоді, коли вона не чекає, зробивши маленький сюрприз. Але коли до саду почали нишком прокрадатися вечірні сутінки, душу оповила справжня тривога. Щось зсередини підказало розгубленій дівчині, що Сашко сьогодні не приїде. Він завжди дотримувався даного слова. Він обіцяв їй сьогодні зустріч, але не приїхав. Чому? Що скоїлося? Хто або що стали на заваді такій довгоочікуваній зустрічі? Думки про те, що коханий її покинув, дівчина відкинула одразу. Такого взагалі не могло бути. Не лише бути, а й приснитися в страшному сні. Він кохав її палко, ніжно, як і вона його, – Софійка стовідсотково була в цьому впевнена. Виходить, щось сталося. Відбулася якась подія, що завадила Сашкові приїхати на зустріч. Але чому ж він не зателефонував? Не попередив її? Вона зрозуміла б та чекала б стільки, скільки було б потрібно. Різні думки буйно вирували в її гарячій уяві, змушуючи серце в грудях шалено колотитися. Був не страх від того, що її покинули, – лише збентеження від несподіванки. Її уява час від часу малювала жахливі картинки, але Соня відганяла їх, як надокучливих мух, щоб за кілька хвилин знову поринути в здогадки.

Дівчина видоїла корову й ненароком зачепила ногою відро з молоком. Воно жалісливо дзенькнуло, і на землю вилилася біла рідина. З розпачу Софійка невтішно розплакалася.

– Не переймайся, доню, – почула вона поруч заспокійливий голос діда. – Грець із ним, із тим молоком! Чи ми голодні сидимо? Чи нема чого поїсти? Є кусень хліба на столі, дякувати Богові.

Софійка підняла на діда очі, повні сліз.

– Сьогодні мав приїхати Сашко, – ледь вичавила із себе дівчина, бо горло стисли спазми. Вони заважали не лише говорити, а й дихати та думати.

– Він на службі, доню, сама розумієш.

– Так. Але він не попередив мене, не зателефонував. Це так несхоже на нього.

– Напевне, сьогодні не мав такої змоги, – заспокоїв дід. – Або приїде завтра вранці. Ось побачиш! Так, напевно, приїде завтра!

Соня кивнула головою, спробувала усміхнутися.

– А зараз іди спати, бо наревешся – ніс буде великий та червоний. Хто тебе таку довгоносу любитиме?

Ось так завжди! Коли сумно, дідусь уміє і знайти слово втіхи, і пожартувати. Софійка постелила дідові постіль і пішла зачиняти хлів та хвіртку. Вийшовши на ґанок, здригнулася від несподіванки. За столом під яблунею сидів на лавці Стась. Він нахабнувато посміхнувся та, узявши з вази червонобоке яблуко, з хрумом відкусив його, почав жувати. У Соні перехопило подих від гніву: як він посмів простягти свої лапи до яблук, які вона приготувала для Сашка?!

– Ти! Ти! Ти! – випалила Соня, задихаючись. – Як ти посмів?!

Вона вихопила з рук Стася яблуко так швидко, що той не встиг й оком кліпнути.

– Нечемно, селяночко, – нахабно сказав він та посміхнувся.

– Ти, нахабо, геть звідси! – Софійка пожбурила в кущі надкушене яблуко, як якусь потвору, та тицьнула пальцем у бік хвіртки. – Негайно йди з мого двору!

– Тобі шкода червивого яблука для гостя?

– Ці яблука не для тебе!

– А для кого ж? Для твого старого? Так у нього ж зубів немає.

– Для мого хлопця. Зрозумів?

– І де ж він? Чому зараз не їсть яблука, які ти для нього підготувала?

– Бо завтра приїде й буде їсти, скільки заманеться. І взагалі нехай тебе це не обходить!

– Більше нема чим нагодувати свого милого?

– А тобі що до того. Я сказала чітко та зрозуміло: іди з мого двору. І не лише з двору. Іди геть із мого життя раз і назавжди, – ледве стримуючи себе, спокійно, але чітко карбуючи кожне слово, сказала дівчина.

– Піду лише з тобою.

– Що ти за людина?! Я тобі кажу, що в мене є хлопець і ми кохаємо одне одного. Що тобі ще сказати? Як тобі втовкмачити, щоб ти це зрозумів?

– Один вечір.

– Що один вечір? – Софійка не зрозуміла.

– Проведемо один вечір разом, і ти побачиш сама, що я вмію бути ніжним та ласкавим. Можливо, після цієї ночі ти не захочеш і чути про свого Сашка.

– Ти здурів, – Соня посміхнулася. – Я кохаю його. І це на все життя.

– Добре. Одна шалена ніч кохання зі мною, а завтра приїде твій Сашко, і ти проведеш із ним решту свого життя. Уяви перед собою терези. Що таке одна ніч і все довжелезне життя?

– Навіжений! Божевільний!

– Так. Нехай буде так, – погодився Стась. – Я дозволяю тобі обзивати мене, як завгодно. Зваж, лише тобі перший раз у своєму житті я спокійно даю змогу мене крити всіма поганими словами. Я згоден на все заради однієї ночі кохання з тобою. Уявляєш, ти будеш жити зі своїм хлопцем, а ночами згадувати наше коротке, але таке палке кохання? Ця маленька таємниця буде тебе збуджувати, коли коханий чоловік приїсться, як щоденний борщ, та обридне серед буденності життя. Навіть усе гарне рано чи пізно стає остогидлим.

– Я не хочу слухати ахінею, яку ти несеш. Іди звідси.

– Виходь за мене заміж. Хочеш? Знаю, що хочеш.

– Ти зовсім дурний, – дівчина зневажливо посміхнулася. – Самозакоханий Нарцис. Чуєш і бачиш тільки себе, та й кохаєш ти лише свою персону.

– У мене під Києвом власний будинок. Будеш жити в таких розкошах, що тобі й не снилося. Я подарую тобі коштовності такі, які ти забажаєш…

– Своїми теревенями ти відбираєш у мене час сну.

– Хіба можна спати, коли ти така молода та гарна? Спати треба на пенсії, а зараз брати від життя все, що можна. Не поспішай казати «ні», щоб потім шкодувати все життя.

– Послухай, – Софійка зітхнула, бо відчула, що в неї уривається терпець. – Я живу в селі, де всі про всіх усе знають. Мені не потрібні розмови про те, що ти до мене ходиш. Я тебе не кликала, то йди туди, звідки прийшов. І припинімо ці пусті розмови.

– Ніхто нічого не дізнається, – зашепотів Стась, і в нього від збудження заблищали очі. Він підхопився, підійшов до Соні так близько, що відчув її п’янкий запах медових яблук. – Я піду, а ти вийдеш пізніше. Ми зустрінемося за селом… – Стась ледь стримував себе, щоб не вхопити в обійми дівчину, уткнутися обличчям у її волосся, що пахло якимись квітами, медом, стиглими яблуками та ще чимось таким, від чого йшла обертом голова. – Ти не пожалкуєш…

– Усе! Мені набридло! – обірвала його Софійка. – Я зараз покличу діда!

Стась зробив крок назад. Не тому, що злякався погроз дівчини. Він мав опанувати себе, відірватися від її чар молодості та свіжості.

– Гадаєш, мені немає з ким провести ніч?

– Мені байдуже. Я хочу лише одного – спокою.

– Я навіть знаю, з ким я буду сьогодні кохатися, – сказав він. – Є в мене слушна думка. Насправді мені такі дівчата ніколи не подобалися. Вона товста й огидна, як твоя корова. Ні, твоя корова має привабливіший вигляд, ніж вона. Але що вдієш? Доведеться зламати її цнотливість задля того, щоб тебе трохи позлити. Можливо, тоді ти станеш поступливішою.

– Помрій!

– Упевнений, що ту дівку не доведеться довго, як тебе, вмовляти.

– Ну то й добре. Іди вже геть!

– А мені здавалося, що доля подружки Олесі тобі не байдужа, – ніби ненароком промовив Стась.

– Що?! – В обличчя Софійки хлюпнула гаряча хвиля. – Не смій її чіпати! Чуєш?!

– А що робити? – Стась театрально знизав плечима.

– Якщо… Якщо… Якщо ти її скривдиш, я тебе…

– Що зробиш?

– Уб’ю! – з гнівом випалила Соня.

– Ні, не вб’єш. Брешеш усе. І те, що завтра приїздить твій Сашко, ти теж брешеш. Він не приїхав сьогодні, але мав би…

Соня відчула, як весь світ почав кружляти довкола та земля захиталася під ногами.

– Ти?! Що… Ти що з ним зробив?! – тремтячим, впалим голосом запитала вона.

– Нічого. Чому так зблідла? Не вистачало, щоб я бруднив руки. Чи не бігала ти до баби Параски домовлятися про її квартиранта? Бачиш, я все знаю. Він тебе покинув, а тепер покидаю я, бо мене чекають захопливі пригоди з товстою селянкою Олесею. Напевне, буде дуже весело. Бувай! – Стась помахав рукою та швидко пішов із двору.

– Погань! – не тямлячи себе від гніву, кинула йому навздогін дівчина, дивлячись, як у сутіні розчинилася постать хлопця.

…Софійці не спалося. Душу поступово, але наполегливо заповнювала якась дивна невиразність почуття та неозначеність смутку. Дивлячись у відчинене вікно, вона спостерігала, як помалу з-за верхівок дерев у саду ліниво викочувався величезний червоний місяць. Він із цікавістю заглянув у кімнату, де в тривозі лежала на ліжку дівчина. Її золотаве волосся розсипалося хвилями по подушці, у широко розплющених очах застигли смуток, тривога та надія одночасно. А у дворі на столі стояла ваза з червоними, блискучими, ніби щойно натертими воском, соковитими яблуками…