Текст книги "Купеля"
Автор книги: Світлана Талан
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 18 страниц)
Оповідання з циклу «Грані сьогодення»
ОсобистеМало хто задумується над поняттям «особисте». Люди часто кажуть «моє особисте життя», «мій особистий щоденник», «моя особиста зубна щітка», не надаючи таким фразам якогось особливого значення. Особисте – це власність окремої особи, безперечна їй належність, персональне: особисті речі, охорона, уподобання й таке інше. Не роблячи особливих висновків щодо особистого, я знала про це поняття з того часу, відколи почала свідомо пізнавати життя, у якому в кожного є щось особисте. У дитячому будинку, де я зростала, вихователька нас привчала користуватися лише особистими речами. І що я мала? Особисту нижню білизну, рушник та зубну щітку. Щоправда, були светрики, спіднички, сукні, але їх не можна було вважати особистими, бо щойно я отримувала новий одяг, старші дівчатка віддавали мені свої недоноски й забирали моє вбрання.
Не пам’ятаю навіть, коли я почала мріяти про щось більш особисте. Лежачи в ліжку, уявляла час, коли в мене з’явиться перша моя особиста чашка. Переді мною вона поставала ніби наяву: то біла із синіми волошками вздовж обідка, то синя з білими ромашками. До моїх мрій поступово додалися кілька мисок, ложка, виделка й обов’язково дві-три каструльки та пательня. Згодом мої потреби в особистому зростали, і я вже мріяла про особисте житло. Ночами моя багата уява малювала нездійсненне: охайну маленьку кімнатку зі свіжими білосніжними фіранками, ліжком у кутку та вікном із видом у сад. Мрії мене втішали. Уявляла, як повертаюся з роботи до свого особистого житла, де найменша дрібничка є моєю. Напевно, такі думки з’являлися лише в того, хто виріс у дитбудинку й мав майже все спільне.
Мріям властиво здійснюватися. Іноді вони справджуються навіть більше, ніж можна сподіватися. Я закінчувала навчання, коли дізналася, що моя двоюрідна бабця померла, залишивши мені в спадок невеличкий будинок у селі на Луганщині. Переступивши поріг хати, я відчула себе по-справжньому щасливою. Ніби найдорожчий скарб у світі, я перебирала нехитрий спадок: посуд у шафі, чистенькі каструльки, килимок, вазу для квітів і навіть два новенькі постільні комплекти. Вікно виходило в садок, за ним простягався город. І все це стало моїм особистим!
Усе йшло добре. Я влаштувалася на роботу в сусідньому селищі і з легкістю щодня долала сім кілометрів. Житло перетворювалося на мою мрію, додаючи то свіженькі шпалери, то пофарбоване вікно, то приємні дрібнички в шафі за склом. Восени зібрала перший врожай із городу – і в погребі на поличці рівним рядочком вишикувалися скляні банки з помідорчиками, огірочками та варенням.
Сусіди в мене всі дібрані, пенсіонери. Але не біда, я з ними в добрих стосунках. Бачать у мені то доньку, то онуку, тому завжди готові прийти на поміч. Іноді до них приїжджають онуки, тож молоді хлопці починають залицятися, часом переходячи межі дозволеного. Хто я для них? Сирота, за яку нікому вступитися. Дехто з них вважав, що забрати мене із собою до міста – то велика честь для мене, але вони помилялися – я все ще не могла натішитися тим, що маю все своє. Щоб почуватися більш захищеною, я придбала щеня вовкодава, яке на очах почало перетворюватися на великого й сердитого пса. Демір став моїм найліпшим другом. Раніше мене ніхто не чекав, а з ним я дізналася, яке це щастя, коли ти поспішаєш додому, бо знаєш, що на тебе чекають. Свого собаку я не посадила на ланцюг біля будки, як роблять усі мої сусіди. Друг повинен бути поруч зі мною – і він жив у будинку. Коли поверталася додому, ми з Деміром обціловували одне одного на радощах і вдвох виходили надвір.
Здавалося, що доля, одного разу відібравши в мене батьків, стала поблажливою, але щастя тривало лише півтора року. Восени наше невеличке село опинилося між двома блокпостами: з одного боку українські бійці, з другого – бойовики. Мешканці села, відчуваючи біду, виїхали на військовому мікроавтобусі, залишивши на своїх оселях великі замки.
– А ти чому не їдеш? – спитав у мене військовий. – Залишай собаку й сідай.
– Ми звідси нікуди, – упевнено сказала я йому.
– Можеш загинути. Потрібно зробити розумний вибір між своїм життям і його, – чоловік указав на Деміра.
– Тут моя земля, мій дім, тож я не можу все полишити, – відповіла я. – Не я прийшла на чужу землю, а ворог прийшов до нас, тож нехай він забирається геть, а я залишаюся.
Так і зосталися лише я з Деміром, сліпа баба Ганя, якій не було куди їхати, самотній дід Семен та тітка Варя з чоловіком Петром. Я втратила роботу, бо село зайняли загарбники, тож весь час була вдома. Два-три рази на тиждень я пекла пиріжки з картоплею, обгортала їх рушником, складала у валізу й несла на блокпост нашим хлопцям. Сусіди почали косо позирати на мене.
– Бігаєш до них, – кивав головою в бік блокпосту дід Семен, – а бойовики прийдуть сюди й нас постріляють.
– Не вас, а мене, – відповідала й знову пекла пиріжки.
Лихо нас не оминуло, усе-таки прийшло. Воно з’явилося зненацька ввечері у вигляді броньовиків із бойовиками. Серед них кілька росіян, два хлопці із сусіднього села й троє бороданів кавказької зовнішності. Вони не пішли в порожні хати, бо там давно не топилося, зайняли мою. Ніби давні господарі, розкидали свої речі, кадирівець упав на моє особисте ліжко, навіть не знявши взуття. Мені наказали приготувати їм вечерю, а Деміра зачинити в сараї. Готуючи на розжареній плиті борщ, я мліла серцем, вслухаючись у жалібне скавчання свого вірного друга, і молила Бога, щоб його не пристрелили.
Уранці загарбники наказали діду Семену вигнати «Москвича» на вулицю, майже силоміць всадили в машину подружжя й змусили виїжджати із села. Дід, клянучи під ніс бойовиків, сів за кермо, а тітка Варя та дядько Петро – на заднє сидіння. Мені наказали лишитися, бо смачно готую. Стара автівка поволі рушила слизькою дорогою, і незабаром пролунав вибух у районі нашого блокпосту. До сліз реготали бойовики, а кадирівець волав «Аллах Акбар!» і навіть дав у повітря чергу з автомата. Увечері з їхніх розмов я дізналася, що на «Москвич» вони встановили вибуховий керований пристрій. Ось чому так наполягали, щоб дід Семен зателефонував їм, коли буде на українському блокпосту. Як жорстоко й підло! Усе кипіло в мені від гніву, але я знайшла в собі сили, щоб приготувати цим нелюдам вечерю.
Коли вони поснули, я з жалем та болем у серці востаннє кинула прощальний погляд на все своє особисте. Тихенько вийшла надвір, повісила на двері замок, облила вікна та двері керосином, який залишився в спадок від бабці. Випустила Деміра на волю й черкнула сірником.
– Ходімо, мій друже, швидше! – сказала собаці й побігла.
Дорога здавалася нескінченною. Я задихалася від швидкого бігу, спотикалася, ноги ковзали по обледенілій трасі, а я боялася озирнутися. Лише коли перед очима побачила обриси бетонних плит блокпосту, зупинилася й подивилася назад. Чорноту темного неба осявала яскрава заграва. Жадібне полум’я швидко нищило все моє особисте. Однак втішала думка, що в ньому згинуть загарбники, яких я не запрошувала в гості й не кликала на свою землю. Напевно, вони забули, що, заходячи до чужої оселі, потрібно постукати у двері й спитати дозволу, а не відчиняти двері ногою.
Грудень, 2014, Луганщина
Мій Тарас1995 рік
За мною гучно грюкнули тюремні ворота. Я не повернувся на той звук, хоча чекав на нього довгі три роки, лише вслухався з неприхованим задоволенням. Наразі грюкіт металевих дверей був для мене найбажанішою, найчарівнішою музикою у світі. Я вільний! Підвів голову і, як звільнені в кіно, подивився в чисту, майже прозору синь неба, вільного від ґрат. Напевно, відчуття свободи повною мірою може осягнути лише той, хто був у неволі. Весняний вітер загравав до мене, по-дружньому тріпав по чисто виголеному обличчю, кликав за собою. Йому добре, бо він завжди вільний. Я вдихнув на повні груди весняне повітря свободи. Чим пахне воля? Зараз вона мала запах квітучих яблунь та вишень, що вишикувалися в ряд обабіч алеї, яка вела до автобусної зупинки; воля пахла зеленою травою, яка килимом стелилася під деревами. Свобода мала солодкий присмак весни і ще чогось нового, незбагненного, щемливого, від чого серце шалено калатало в грудях і, здавалося, життя тільки-но починається.
Я попрямував до зупинки. У наплічнику, серед мотлоху мого одягу, лежала моя цінність, мій щирий і найліпший друг – «Кобзар» Тараса Григоровича. Навіть не знаю, чи зміг би я вижити в неволі, якби не ця книжка. Її мені подарував сусід по тюремній камері – старий та хворий Кузьмич. Схожий на воскову фігуру, він був на той час смертельно хворий. Здавалося, що не хвороба, а сірі, облуплені стіни тюремної камери виссали з нього не лише кров, а саме життя. Побачивши, що я, потрапивши за ґрати, можу не витримати тиску неволі й зламатися, Кузьмич вийняв із тумбочки книжку, подав її мені.
– Подивися сюди, – сказав він, тикаючи тремтячого вузлуватого пальця на якусь сторінку.
– Дякую, але мені зараз не до книжок, – сказав я, бо перед очима весь час стояв мій трирічний син.
– Ти схожий на нього.
Я подивився на автопортрет молодого Шевченка. Справді, ми були в чомусь схожі: однакові зачіски, високе чоло, відкритий погляд. Наші сусіди по камері підтвердили:
– Твоя копія! Ще й імена однакові! Два Тараси Григоровичі! Тобі зараз двадцять шість років, і на автопортреті Шевченку стільки ж. Містика!
– Я Георгійович, – зауважив, – і прізвище моє – Іванченко.
Однак відтоді мене почали звати Тарасом Григоровичем. У в’язниці час сповільнив свій хід. Щоб пришвидшити його, я всі вільні години віддав читанню «Кобзаря». Незабаром я полюбив Шевченка, як рідного брата. Досі я не зустрічав людини, яка б могла так уміло поєднувати розум і почуття. Він не вмів лукавити, був відкритий, я б сказав, навіть оголений, бачив правду, відкинувши всі завіси ілюзій. Я запоєм читав його твори, вивчав напам’ять, цитував сусідам по камері й собі, коли було тяжко й нестерпно боляче від несправедливості. У найважчі хвилини навіть розмовляв із Тарасом, щоправда, подумки. І чим більше проймався творами Великого Кобзаря, тим більше дивувався його вмінню зробити чіткий поділ на добро і зло, без компромісу. Розбираючи по фразах його твори, всотував у себе їхню людяність і не дав зачерствіти своєму серцю. Був вражений тим, як вдалося співцеві боротьби за справедливість не забувати про милосердя, співчутливе ставлення людини до людини й осудити тих, хто принижує беззахисних і зневажає їхню гідність. Я повірив кожному слову Тараса Григоровича, бо що не слово – то пророцтво. Завдяки його творам я вижив, не зламався, дожив до дня свого звільнення. Кузьмич помер, залишивши мені в спадок «Кобзар» із потертими, зачитаними до дір сторінками…
Нарешті я в потязі, який за кілька годин довезе мене до родини. Я всівся біля вікна і з полегшенням зітхнув, коли колеса монотонно застугоніли по рейках. Навпроти мене – чоловік мого віку. Він зняв кепку, повісив на гачок й одразу ж почав порпатися у своїй валізі. На столі з’явилися два солоні огірки, поруч із ними на пожмаканій газеті – нарізаний хліб і шматки соленого сала. Сьогодні я ще нічого не їв, тож у животі одразу ж зрадливо заскавчало, і я відвів погляд від спокусливого сала з рожевою проріззю.
– Мене звати Іван, – сказав мій сусід. – Пообідаємо разом?
Я чемно відмовився, утішаючись думкою про смачнючий борщ своєї дружини. Щоправда, я звільнився на два дні раніше, ніж очікував, але був упевнений, що наваристий борщ із м’ясом має вдома бути.
– Звідки й куди їдеш? – запитав Іван, дістаючи пляшку із самогоном.
– З тюрми додому, – зізнався я.
– О! Тоді неодмінно треба відзначити таку подію!
Поруч із пляшкою вже стояла склянка. Іван налив мутнуватої рідини, і одразу ж рознісся давно забутий горілчаний запах. Я піддався на вмовляння попутника, і незабаром ми разом обідали, час від часу запиваючи сало самогоном.
– І скільки ж ти відсидів? – поцікавився сусід.
– Три роки.
– А стаття яка?
– Сто сорок четверта, частина друга. Здирництво, – пояснив я одразу, щоб уникнути зайвих запитань. —
– не проминув я нагоди процитувати Шевченка, бо звик так робити. – Вільний я, Іване, вільний! Навіть не віриться!
– І що ти зідрав і в кого?
– Не повіриш, – усміхнувся я, – але нічого й ні в кого.
– За що ж тоді сидів?
– Бо дурний був. За правду на «сім світі»[2]2
Т. Г. Шевченко, «Чигрине, Чигрине…».
[Закрыть].
– Добився тієї правди?
– Ні. Лише строк отримав.
– Розкажи, Тарасе, може, легше стане на душі, – попрохав Іван, підсовуючи ближче до мене шматки сала.
– Можу розповісти, але не знаю, чи повіриш.
– А ти розповідай, не тримай біль у душі.
– Що моя душа? Звичайно, вона ще ниє, бо рубці образи залишилися, але я маю справжні ліки, – сказав я, дістаючи книжку. Обережно розгорнув газету, поклав на стіл «Кобзар». – Ось, Іване, хто мені допоміг вижити й не зневіритися в людях.
– Книжка? – від здивування в нього підскочили брови на лоба.
– Саме так! Таке буває, повір мені.
– А дружина? Ти жонатий?
– Так! Моя Валентина чекає на мене разом із сином. Вона підтримувала, приїздила до мене, присилала пакунки, писала листи, тож у цьому сенсі все гаразд. Ти хотів дізнатися, за що я був засуджений?
– Якщо твоя ласка…
– Три роки тому я був щасливою людиною, – почав я. – У двадцять шість років мав свою квартиру, люблячу дружину й трирічного сина. Після закінчення інституту працював на великому промисловому заводі, потім мене обрали головою профкому. Усе, здавалося б, добре, але став свідком того, як бідували люди, як стояли годинами в чергах за макаронами, за милом, за цукром…
– Ми всі свідки того, – перебив мене співбесідник.
– Але ж того цукру, за яким люди непритомніли в чергах, було вдосталь! На місто приходили його цілі ешелони, потяги розвантажували вночі. Цукру на місто приходило стільки, що вдосталь би вистачило на всіх жителів, але він не потрапляв до крамниць. У той час, коли моя дружина, як і багато інших жінок, варила варення з кабачків і лимона, міський голова та прокурор міста продавали цукор цілими вагонами. Їхні статки росли, як гриби після літнього теплого дощу, а матері не знали, чим засолодити кашу своїм дітям.
– І ти вирішив вивести їх на чисту воду? – посміхнувся Іван.
– Так, – зітхнув я. – Гадав, що мій відкритий виступ проти корупції у владі зможе щось змінити.
– знову я не втримався, щоб не процитувати свого Тараса.
– Дон Кіхот знайшовся! – незле дорікнув сусід.
– Мені дали відкрито виступити лише один раз, – продовжив я. – На тому моя боротьба скінчилася.
– І як же тобі, друже, пришили здирництво?
– Був у мене друг Юрко. Давно ми з ним товаришували, а коли я влаштувався на роботу, то допоміг йому. Він працював начальником цеху й так лизав халяви керівництву заради підвищення, що аж прицмокував. Часи були нелегкі, тож він почав приторговувати автозапчастинами. Юрко їздив у Польщу, щось привозив, продавав, нічого в тому дивного не було, бо всі виживали, як могли. Якось він попрохав у мене гроші в борг, я дав, бо ми частенько один одного виручали. Звичайно ж, що ніякої розписки в нього не брав, навіть думки такої не допускав. Я помічав, що мій друг не вилазить із кабінету директора заводу, без участі якого були б неможливі крадіжки цукру в таких розмірах, але тоді не надав тому особливого значення. Юрко не повернув борг у визначений термін, і я нагадав йому про те. Наступного дня по обіді, коли ми були на роботі, він мені зателефонував і призначив місце зустрічі, куди принесе гроші. У мене майнула думка: якось дивно, що він борг поверне на роботі, а не прийде до нас додому, як зазвичай. У призначений час я пішов на зустріч, але замість друга звідусіль на мене налетіла міліція із собаками, ніби я якийсь злочинець. Мені заламали руки й уже пізніше пояснили, що я затриманий за здирництво.
– Тобто, – мій співбесідник навіть жувати перестав, – твій так званий друг написав заяву, що ти вимагав від нього гроші?!
– Так! Уже пізніше я зрозумів, що таким чином мене прибрало керівництво міста, щоб не патякав зайвого й не сував носа, куди не просять.
– Але ж… Він був твоїм другом!
– Я так вважав, але виявилося, що вища посада важливіша за дружбу.
– От мерзотник! Я б своїми руками його задушив!
– А я не буду, – зізнався я. – Один у полі не воїн. Хто мені скаже спасибі за революційні пориви? Син, що три роки ріс без батька? Чи дружина, яка по крихтах збирала мені посилки та передачі? «У всякого своя доля…»[4]4
Т. Г. Шевченко, «Сон».
[Закрыть] Хочу сімейного затишку й спокою.
– А в очі хочеш йому подивитися? – запитав Іван, зітхнувши.
– Можливо.
…Нарешті я майже вдома! Майже, бо стою під дверима власної оселі, тримаючи палець на кнопці дзвінка, і не наважуюся натиснути. Три роки мріяв про таку мить, а зараз ноги підкошуються й серце так стугонить у грудях, що, здається, чути на весь наш обшарпаний під’їзд. Нарешті наважуюся й чую знайоме тілікання.
– Хто там? – за дверима запитує син.
– Синку, це я, твій тато! – кажу я й не впізнаю свого голосу. У горлі застрягла грудка й заважає дихати.
Клацнув дверний замок, і я побачив свого Максимка.
– Заходь… те, – каже він несміливо і з неприхованою дитячою цікавістю оглядає мене з ніг до голови.
– Здоров, сину! – тисну його теплу долоньку.
– Привіт! – усміхається до мене.
Я не стримуюся, обнімаю його, притискаю до себе, вдихаючи такий знайомий дитячий запах. Він торкається моєї щоки пальчиком.
– Ти мій тато? – запитує, коли я сідаю на диван і саджаю його собі на коліна.
– Звичайно! Ти що, мене не пам’ятаєш?
– Я згадав тебе. Ми ходили в зоопарк, там була така смішна мавпочка! Ти не забув?
– Ні, – кажу я, хоча не впевнений, чи запам’ятав ту мавпочку.
– Ти мені дав яблуко, а я віддав мавпі. Вона так кумедно його їла!
– Еге ж, – погоджуюсь я. – А де це наша мама?
– Вона пішла до дяді Юри, бо в нього сьогодні день народження, – пояснив Максимко.
Якесь погане передчуття поповзло холодком по спині. Я знав одного дядю Юру, у якого саме сьогодні день народження.
– Мама не казала, коли повернеться додому? – спитав я в сина.
– Вони з дядею Юрою повернуться, коли захочуть спати.
– Увечері?
– Мабуть. Вони ось тут сплять, – показав пальчиком на наш диван.
– Завжди? – поставив дурне запитання.
– Ага! А ще вони цілуються й незабаром одружаться, – охоче пояснив хлопчик. – Тоді дядя Юра буде моїм татком. А ти ким тоді мені будеш?
– Максимку… – Я подивився йому у вічі. – Запам’ятай, у кожної дитини є лише один батько. Твій тато – я. Я ним був і залишуся. Зрозумів?
– Так!
– Синку, ходімо надвір погуляємо, – запропонував я, підводячись із дивана. – У тебе незабаром день народження, то пішли купимо подарунок. Що ти хочеш отримати?
– Машинку на дистанційному управлінні! – загорілися його оченята.
– То ходімо купимо!
Ми сиділи на лавці у сквері. Максимко, перевіривши на справність іграшку, вклав її в коробку.
– Удома буду гратися, – пояснив він, – а то ще піском двигун заб’ється й зламається.
Він сів поруч зі мною й залюбки їв морозиво.
– Ти будеш жити з нами? – запитав він.
– На жаль, ні. Але я буду приходити до тебе.
– А правда, що ти зек?
– Колишній.
– Зек – це погано?
– Так, синку.
– А ти який? – запитання, яке загнало мене в глухий кут.
– Я? Хороший.
– Тобто є зеки погані, є хороші. Ти хороший зек?
– Звідки ти взяв це слово?
– Мама й дядя Юра так кажуть про тебе.
– Синку… – Я обійняв його за худенькі плечі, притиснув до себе. – Я вже не зек. Я твій тато, і я тебе дуже-дуже люблю. На жаль, я не зможу бути поруч із тобою щодня, але обіцяю, що завжди буду думати про тебе й любити.
– Ти більше не поїдеш на зону?
– Ні. Я буду тебе навідувати, ми разом гулятимемо, купуватимемо морозиво. Згода?
– А мама дозволить?
– Так!
– Ти добрий, – сказав він і довірливо поклав свою долоньку на мою руку…
Я відвів сина додому заздалегідь, щоб не зустрітися з Валентиною та якимось дядею Юрою. Забрав свій наплічник і пішов до подруги дружини Ольги, щоб дізнатися правду. Було незрозуміло, чому Валентина всі три роки писала мені листи, приїздила на побачення, казала, що чекає на мене й кохає, коли мала іншого чоловіка. Брехала? Прикидалася? Але який у тому сенс? Можливо, дитина все наплутала? Чи нафантазувала? Сподіваючись почути відповіді на ці запитання, я натиснув кнопку дзвінка квартири Ольги.
– Ти?! – здивувалася Ольга. – Ти ж повинен був звільнитися через два дні.
– Впустиш чи будеш мене допитувати біля дверей?
– Ой! Заходь, будь ласка! – Вона розчинила переді мною двері.
Я наївся домашнього борщу, про який так мріяв, на жаль, не в себе вдома.
– А тепер поп’ємо чаю з печивом, і можна поговорити, – сказала Ольга, бо ні про що не хотіла чути, поки я не пообідаю.
– А чогось міцнішого немає?
– Як це нема? Є!
Ольга принесла почату пляшку коньяку. Я розлив у низенькі горілчані чарочки.
– За зустріч! – усміхнулася мені Ольга.
– Будьмо! – Я залпом випив напій. – Олю, розкажи мені все, як є, – попрохав я. – Я хочу почути всю правду.
– Правда буде болючою.
– Усе одно. У Валентини хтось є?
– Так.
– Хто він?
– Твій «друг» Юрко.
До останнього я не хотів вірити, що коханцем моєї дружини є саме той Юрко. Я обхопив голову руками й довго сміявся. Це ж треба! Він засадив мене за ґрати, спав із Валентиною, з його ліжка вона їхала до мене. Цікаво, чи торби для мене вони разом збирали?
– Тарасе, не треба, – спокійний голос Ольги повернув мене до реальності. – Випий іще й заспокойся.
– Вибач, Олю. Я готовий слухати далі. Вони давно разом?
– Вони… – Оля опустила очі. – Вони були коханцями ще тоді, коли ти був тут. Твоє ув’язнення Юрко спланував заздалегідь. Він убив одразу двох зайців: дістав підвищення на роботі й на додачу – твою дружину, – випалила вона на одному подиху.
Мені здалося, що всередині щось обірвалося й вискочив із мене той стрижень, який тримав мене. Усе навколо захиталося так, ніби мене вдарили обухом по голові.
– Вибач. Я не мала наміру зробити тобі боляче, але ти хотів знати правду.
– Навіщо тоді вона мені брехала?
– Я теж її запитувала. Сказала, щоб сумління не мучило.
– Дивне поняття про сумління.
Ольга сіла поруч, обняла за плечі. Вона налила ще коньяку, я випив. На душі було гидко й сумно. Моя свобода втратила солодкий присмак і стала гірка, як полин.
– Тарасику, – вона пестила моє волосся, притискалася всім тілом до мене, – не переймайся так. Я буду з тобою поруч, я допоможу тобі все пережити, не даремно ж я тебе кохаю з шостого класу. Я весь час тебе кохала, а ти обрав мою подругу. Чому?
У голові шуміло чи від випитого, чи від близькості жінки, запаху її волосся та парфумів, чи від несподіваних новин. Я почав поспіхом розстібати ґудзики її халата, цілувати оголені пружні груди.
– Іди до мене, – шепотіли її гарячі вуста. – Мій, тільки мій, коханий, рідний, довгожданий, мій єдиний…
Уранці я сказав Олі, що поживу в неї кілька днів, поки отримаю паспорт. У її великих очах застигли смуток, розчарування й докір.
– Ти… Куди ти підеш? – спитала вона впалим голосом. Я не витримав її погляду, відвів очі вбік.
– Ще не знаю. Я не маю житла, тож, мабуть, поїду в Сибір до свого знайомого на заробітки.
– Зрозуміло, – вичавила вона із себе.
Я почувався паскудою, останньою свинею. Я ненавидів себе.
– Оленько, вибач, якщо я тебе образив.
– Не треба вибачень. Усе добре. – Вона усміхнулася куточками вуст.
Чекаючи отримання паспорта, я цілими днями вештався містом та його околицями. Воно було схоже на великий мурашник, але була одна різниця: у мурашнику комахи працюють злагоджено, а люди жили самі по собі, добуваючи кошти на життя, хто як може. Моя колишня співробітниця з вищою освітою стояла за базарним прилавком, на якому були викладені три срібні ложки та тепла ковдра. Побачивши мене, вона відвернулася й вдала, що не впізнала. Мені було боляче дивитися на зіяючі темними дірами вибиті вікна-очі покинутих заводів, потяги, у вагони яких іще на ходу застрибували люди з великими поліпропіленовими картатими торбами, аби щось продати-купити в сусідній Росії; на бабусь, які тримали в руках свою мізерну пенсію, якої ледь дочекалися, але не мали змоги за неї щось купити. Порожні прилавки крамниць, напівзруйновані корпуси підприємств, занедбані парки і сквери, заклопотані люди. Здавалося, що якась невидима руйнівна машина котиться Україною, давлячи, знищуючи на своєму шляху не лише міста й села, а й людські цінності. Серед цих руїн і я сам маленька піщинка серед людського всесвіту. Я сушив голову й ніяк не міг зрозуміти, чому мене не радує та свобода, до якої я так прагнув довгі три роки.
Я поринув у глибокі роздуми. З 1991 року моя країна веде відлік Незалежності. Але чомусь у багатомільйонній державі, яка прагнула до свободи й демократії, люди не стали такими щасливими, як мріяв мій Тарас. У його мріях про майбутнє вільні люди вільної країни мають бути щасливими, шанувати рідну мову, історію, культуру; талановиті, щирі, прекрасні душею українці повинні бути вільні від соціального ярма. Ось у чому річ! Державна машина зруйнувала особисте «я» українців, і вони не мають свободи вибору. Покидаючи в’язницю, я надіявся, що відчую себе вільним, але почуття неволі мене й тут не покинуло. В’язні є по два боки – за ґратами й без них. Сумно, мій Тарасе, сумно й боляче. А ще мені прикро від свого вчинку стосовно Ольги. Схоже, що в цьому світі залишилося дві душі, які мене люблять, – син і Оля. Я плюнув у жіночу душу й не зроблю її щасливою. Я виявився нікчемним батьком і не зможу бути поруч зі своїм сином. Знаю одне: мені потрібно розібрати мотлох у своїй душі й заробити кошти на житло. Пробач, мій Тарасе, але я також «німий раб». Мені не байдужа доля країни, але дух боротьби в мені зламала руйнівна машина. Незабаром я поїду з міста, забравши із собою «Кобзар». Мій друже Тарасе, я не справдив твоїх сподівань, тож пробач мені. Прошу, будь зі мною поруч, не покинь у скрутну хвилину й допоможи не зламатися!
