Текст книги "Купеля"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 18 страниц)

Розділ 33

– Я не розумію, дівчино, навіщо вам це побачення, – роздратовано мовив лікар у відповідь на прохання Софійки негайно побачити Сашка.

– Я наполягаю, – уперто повторила Соня.

– А я відмовляю!

– Ви не маєте права заборонити мені з ним побачитися.

– Маю! Я його лікар і зараз маю всі права. Відсторонять мене від посади, тоді не буду мати права. Це вам, панянко, зрозуміло?

– А вам зрозуміло, що я кохаю цю людину, чи ні?! – миттю спалахнула Софійка. – Чи вже долікувалися до того, що замість серця маєте в грудях камінь? Я залишила хворого дідуся, який після інсульту ледь сп’явся на ноги, подолала сотні кілометрів заради зустрічі з ним, а тепер якийсь лікар мені забороняє? У вас нічого не вийде! Якщо потрібно буде, то я зламаю ґрати на вашому клятому віконці та пролізу в палату! Я стану водою, щоб протекти потічком під дверима до його палати! Я вітром залечу крізь відчинені двері! Я стану ким завгодно, щоб із ним зустрітися, – затямте це собі! Навіть маленькою мишкою!

– Дурна. – Лікар похитав головою, усміхнувся. – Почала тут мені віршами балакати з «якимсь» лікарем, лірику розвела. Якби в мене в грудях був камінь замість серця, я б не зміг лікувати душі хворих. А ось ти навіжена та оскаженіла від кохання дівка.

– Це мій діагноз, лікарю? – відхекавшись, запитала Софійка та, трішки заспокоївшись, усміхнулася. – Я згодна. Я дурна, несамовито закохана дівчина, яку в найтяжчі хвилини її життя рятувала одна лише думка про зустріч із коханим.

– Що тобі дасть ця зустріч? Навіщо тобі бачити юнака в такому стані? Нехай він залишиться у твоїй пам’яті таким, яким був раніше. А зараз що? Хворий нікого не пізнає.

– Можливо, мене впізнає. Є така надія?

– Усе в нашому житті може бути. Але в цьому випадку найліпше дочекатися одужання хворого. Хоча… – Лікар знизав плечима.

– Тоді проведіть мене, будь ласка, до нього та залиште наодинці, – попрохала Софійка й з надією заглянула лікареві у вічі.

– Ходімо, – нарешті погодився той. – Оскаженіла від кохання, – додав уже з легкою іронією. – От навіжена! Таких іще не бачив!

Перед палатою лікар зупинився.

– Головне, – дав він пораду, – ніяких різких звуків, підвищених голосів і в жодному разі скиглення.

Від хвилювання Софійка втратила дар мовлення, тому лише кивнула головою на знак згоди.

– Дивись, не грюкни дверима, – додав лікар. – Розмовляй із ним лагідно, спокійно, бажано впівголоса.

– Так, – тихенько сказала дівчина.

Лікар підбадьорливо підморгнув дівчині та тихенько прочинив перед нею двері. У вузькій палаті Софійка побачила Сашка, який сидів спиною до дверей в інвалідному візку. На мить почуття страху паралізувало її волю й дівчина не могла ворухнутися. Здавалося, що та невгамовна сила життя, яка вела до цієї зустрічі через усі випробування, зараз покинула її. Дівчина відчула себе безпорадною. Але вона знайшла в собі приховані сили й зробила перший несміливий крок. Ще один крок назустріч тому, кого кохає. Ще на один крок вона ближча до нього. І ось вона позаду нього, відчуває тепло, запах його тіла,і від цього паморочиться в голові.

Тихенько, майже навшпиньках, Софійка обходить візок, знесилено сідає перед ним на підлогу.

Соня бачить його знову, але очі коханого затуманені й дивляться байдуже повз неї, кудись у глуху сіру стіну непривітної палати. Обличчя в Сашка змарніле, бліде, схудле, а на скронях сивина, якої раніше не було.

– Любий – тихо шепоче Софійка, намагаючись піймати його погляд. – Коханий, мій єдиний, подивися на мене. Я твоя Соня, твоє сонечко, твоя зіронька.

Лагідний, тихий голос змушує хлопця відірвати байдужий погляд від сірої стіни, і він зупиняє його на дівчині. Він дивиться на неї, але погляд порожній, нічого не значущий.

– Пам’ятаєш, як ти приїздив до мене? Як я тебе зустрічала? Ні? То я допоможу тобі все згадати. Удень ти був у баби Параски, – продовжувала дівчина, пестячи прохолодну руку Сашка. – А вночі, коли на небі висипали горохом зорі, ми завжди йшли до річки. Там була завалена верба, яка своїм віттям сягала самої води. Це було наше з тобою улюблене місце. Одного разу ти мені показав, як зорі купаються в річці. – Соня з надією дивилася на коханого. – Про це знають лише дві людини у всьому світі – ти і я. І більше ніхто. Коли тебе не було, то я не ходила жодного разу підглядати за зірками, бо це було б нечесно. Хочеш, ми знову будемо разом? Підемо до річки зоряної ночі…

Софійка побачила, як погляд Сашка знову ковзнув повз неї, та цього разу зупинився десь в іншому кутку палати. Вона проковтнула клубок, що застряг десь у горлі, і знову почала говорити, не втрачаючи надії. Слова, як завжди, знаходилися самі по собі, вони навіть не йшли, а лилися від щирого серця, але не зачіпали Сашка. Він не сприймав жодного слова дівчини.

Софійка тихенько піднялася, стала збоку хлопця, обняла за шию.

– Нічого, коханий, – прошепотіла вона. – Усе минеться та буде добре. Так буває в житті. Находять хмари, гримить грім, спалахують блискавки, а потім, після дощу, розпогоджується, виглядає сонечко і все навколо радіє змінам, змінам на краще. Тепер головне, що ми разом. Удвох нам буде легше здолати всі перешкоди. Для кохання немає нічого неможливого.

Дівчина поцілувала Сашка в щоку. Від її легенького дотику його повіки ледь здригнулися, але порожній погляд так і не відірвався від кутка…

Коли Софійка повернулася до кабінету лікаря, то там на неї чекала заплакана Людмила Орестівна. Жінка поспіхом витерла хусточкою червоні очі та наділа окуляри.

– Ну що? – звернувся до Софійки лікар. – Задоволена? Я не певний, що тобі полегшало.

– Я забираю Сашка до себе додому, – заявила Соня.

– Що?! – в один голос перепитали лікар та жінка.

– Я звідси поїду лише з ним, – наполегливо повторила дівчина й різко підняла голову, закидаючи волосся за спину.

– Ні, – сказав лікар. – Це неможливо. Пацієнт перебуватиме в лікарні… скажімо, ще деякий час.

– Я забираю вашого пацієнта, – у голосі дівчині були тверді ноти. Так говорять люди, коли впевнені у своїй правоті та не приймають заперечень.

– Як це? – розвела руками Людмила Орестівна. – Йому потрібне лікування.

– Він продовжить лікування вдома, поруч зі мною, – відповіла Софійка. – Сидячи в палаті-одиночці, будь-яка людина, навіть повністю здорова, може збожеволіти. Його палата схожа на тюремну камеру. Там і я б збожеволіла за кілька днів.

– Соню, невже ти думаєш, я б не забрала сина додому на долікування, якби це було можливо? – Людмила Орестівна була розгублена.

– Його найкраще лікування – моє кохання.

– Ні! Це вже занадто! – лікар обурився. – Якщо кожен почне ставити свої діагнози та призначати лікування, то що ж воно буде?! Ви, дівчино, перегинаєте палицю. Вам так не здається?

– Я не поїду без нього, – повторила Софійка й додала: – Якщо навіть ви мене силоміць викинете з кабінету.

– Прошу вас, – лікар звернувся до Людмили Орестівни. – Залишіть нас наодинці з цією панянкою. Я хоча б трішечки приведу її до тями!

– Будь ласка, – упівголоса мовила жінка та безшумно вийшла з кабінету, тихо причинивши за собою двері.

– Можете обзивати мене дурною, божевільною чи будь-як, як вам забажається, – спокійно сказала Соня. – Я на все згодна.

– Ти хоча б розумієш, що плетеш при матері хворого? – Лікар постукав себе по чолі.

– Так, я контролюю свої слова та ясно усвідомлюю свою заяву. Це не пусті слова, а моє остаточне рішення.

– Твоє рішення, – перекривив її лікар та нервово заходив по кабінету. – День-два пограєшся в кохання, а потім що? Що, я тебе питаю, зробиш потім? Зателефонуєш бідній жінці та заявиш, щоб забирала його собі? Що ти стомилася, що молода та маєш право на влаштування особистого життя? Батьки, матері, навіть вони знову повертали сюди своїх дітей, бо були не в змозі впоратися фізично та морально з такими хворими! І я не осуджую їх, бо повністю відмовитися від особистого життя не всі в змозі. Якщо такий хворий удома, то треба майбутнє своє перекреслити жирною рискою. Ось так, панночко.

– Ви мене зовсім не знаєте. Як ви можете так заявляти?

– Бо прожив більше від тебе удвічі чи втричі і всього набачився. Повторюю, якщо ти мене ще не зрозуміла: рідні матері не витримували такого тягаря від своїх психічно хворих дітей та приходили до мене з проханням помістити недужих знову в лікарню, уже назавжди. А ти? Хто ти йому? Мати Тереза знайшлася… Ти диви яка! – хмикнув лікар.

– Я заберу його звідси, – уперто повторила Софійка.

– Тобі розповідали про його напади? Від дуже хворий, і все, що зберегла його пам’ять, – серце в руках, яке він намагається від себе відкинути, бо воно ще живе, іще пульсує, а дитина ще не встигла навіть упасти, ще дивиться на нього, хоча груди розірвані на шматки!

– Я це знаю.

– Ці напади можуть повторюватися багато разів на день.

– Я буду завжди поруч.

– Хворому потрібно регулярно давати заспокійливе.

– Я буду виконувати всі ваші приписи.

– Він навіть не знає, хто ти! І нема гарантії, що через багато років він пізнає тебе.

– Згадає, коли я буду поруч.

– Хворий не контролює своїх потреб, він ходить під себе.

– Я знаю. Це мене не лякає. Я маю деякий досвід доглядання, бо дідусь після інсульту був у комі.

Лікар стомлено сів на стілець.

– Дівчино, ти розумієш, що про кохання не йдеться. Хворий не може тебе кохати, бо… Він зараз не людина, а рослина, яку треба годувати, за якою треба прибирати, яку треба лікувати. Рослина хоча б своєю квіткою тебе зможе порадувати, а він… Навіть простої вдячності ти не побачиш у його погляді. Для нього ти не існуєш, для нього немає матері, нічого немає. Ти це усвідомлюєш?

– Усе буде. І я буду, і його мати.

– Ти казала, що в тебе дід хворий.

– Так.

– Як же ти збираєшся одна опікуватися двома хворими?

– Знаєте, як кажуть матері, у яких діти-погодки: «Де один, там і двоє».

– Ти занапастиш своє життя. У тебе стільки принад: краса, молодість. Навіщо він тобі? Скажи мені відверто.

– Бо без нього я занапащу своє життя. Його біль – це мій біль.

– Ти справді божевільна, – зітхнув лікар.

– Лайте мене, але віддайте мені моє кохання. Пошкодуйте мою, як ви кажете, молодість. Я не зможу без нього жити. – Софійка покірно очікувала відповіді, але лікар мовчав. Вона вже не знала, як достукатися до його серця. Тоді запитала: – Скажіть, у нього є шанси повернутися до нормального життя?

– Дуже мало.

– Наскільки мало?

– Один шанс зі ста.

– Це вже не мало, – в очах дівчини з’явився живий блиск надії. – Лікарю, що може повернути Сашкові пам’ять та вивести його з такого стану?

– Важко сказати. Якась подія, що нагадає про колишнє життя та дійде до його свідомості. Іноді це може бути звичайний звук, голос, предмет чи щось іще.

– Наприклад?

– У мене колись був такий хворий. Його намагалися розстріляти в робочому кабінеті. Ми майже рік робили все, щоб повернути йому пам’ять, але марно. Жінка забрала його додому, а ми втратили надію вилікувати хворого. Десь за рік вона випадково купила точнісінько таку ручку для письма, яка була в того чоловіка в той день, коли на нього вчинили напад. Жінка перед хворим випустила ручку з рук, та впала на підлогу й покотилася. І хворий, побачивши це, отямився і все згадав. Як потім з’ясувалося, останнім, що він пам’ятав до поранення, було те, що він випустив ручку з рук, – лікар закінчив розповідь, стомлено потер чоло.

– Отже, у Сашка є шанс, – думаючи про щось своє, протягла Соня.

– Маленький, але все ж таки є.

– Коли будуть готові документи на виписку?

– Ох, ти ж і швидка! – усміхнувся лікар. – Для цього потрібно здати всі аналізи, дочекатися їхніх результатів, видати епікриз…

– Скільки це займе часу?

– Щонайменше три дні.

– Швидше не можна?

– Аж ніяк. А ти не забула взяти згоду матері хворого? Можливо, вона буде проти.

– З Людмилою Орестівною я знайду спільну мову. – Софійка задоволено усміхнулася. – Щиро дякую вам. Готуйте документи.

…Після обіду Соня вирішила зателефонувати на пошту та попрохати колег-дівчат переказати дідусеві, що затримається на три дні. Почала шукати мобільник, але його ніде не було. Обшукавши все, що можна, дівчина зрозуміла, що його або вкрали, або сама десь загубила.

– Не переймайся, Соню, – заспокоїла її Людмила Орестівна. – Скористайся моїм телефоном.

– Я не пам’ятаю жодного номера, – у відчаї сказала дівчина та лаяла себе за те, що все збиралася переписати телефонні номери в записник, але так і не дійшли до цього руки.

«Врешті-решт, – подумала Софійка, вкладаючись спати на Сашковому ліжку, – дідусь залишився під наглядом баби Параски. Вона й догляне його, і нагодує».

Здавалося, що подушка коханого ще тримає на собі запах його тіла. Соня обійняла її та вперше за останній місяць заснула міцним глибоким сном.

Розділ 34

Проводжали «збожеволілу від кохання» (так називали медпрацівники Соню позаочі) усім відділенням. Хворі поприлипали до віконного скла та дивилися крізь ґрати: хто – з цікавістю, хто – із заздрістю. Молоді медсестри нишком витирали непрохані сльози, бо не кожному випало на долю таке кохання – неземне та трагічне. Жінки поважного віку також вийшли подивитися на закохану дівчину. Стоячи на ґанку лікарні в білосніжних халатах, вони мовчали, бо кожен думав про своє кохання. У когось воно було палке, гаряче, як полум’я, але коротке, як спалах блискавки. Іншим випало на долю кохання на все життя. Були такі, що вже давно забули про це яскраве почуття, але рудоволосе дівча своїм учинком сколихнуло минуле в їхній пам’яті, і згадалося все: і перший несміливий поцілунок, і цибатий хлопчисько, який здавався найкращим у світі, і таємничі гарячі ночі кохання.

Сергій Георгійович ще раз і ще раз давав поради щодо лікування схвильованій дівчині у своєму кабінеті.

– Так, я все зрозуміла, – кивала Софійка головою.

– Не загуби номер мого телефону, – повторив лікар. – Якщо буде щось незрозуміло, одразу ж телефонуй.

– Добре. Ви ж мені розписали все лікування майже по годинах.

– І якщо помітиш хоча б незначні зміни в стані хворого, – не зважаючи на слова дівчини, продовжував лікар, – одразу ж дай мені про це знати.

– Обов’язково. Дякую вам за все.

– За що? Це моя робота, мій обов’язок.

– За людяність. – Соня щасливо усміхнулася. – Ну, все? Я можу йти?

– Зачекай, – сказав Сергій Георгійович. – Ліки я тобі віддав, а решту грошей мало не забув. Ще пришиєш мені корупцію чи хабарництво.

– Які гроші? – Соня не зрозуміла, про що йдеться.

Лікар пояснив, що лікування оплачував генерал зі своєї кишені. Софійка не перечила та поклала гроші в сумочку. Вона вже знала, скільки коштує «безкоштовне» лікування в країні. Чомусь у цю мить у Соні промайнула згадка про помаранчеву революцію, коли вона щиро вірила, що настануть (нарешті!) часи, коли медицина буде справді безплатна та доступна для кожного. «Ось чого дочекалася, – сумно подумала вона, – знову беру гроші на лікування, як жебрачка».

Дівчина підійшла до вікна та побачила, що до під’їзду лікарні прибула автівка, яка приїхала за ними.

– Мені час, – сказала вона лікареві та подивилася на нього з неприхованою вдячністю.

– Пацієнтові зробили укол снодійного, – тихо сказав лікар. – Доки ви прибудете додому, він буде міцно спати.

– Дякую вам, – ще раз повторила дівчина. Повернулася до лікаря та побачила в його погляді співчуття.

– Не жалійте мене, – сказала вона. – Мені випало на долю неземне кохання, я пізнала його у всій красі. Але не буває в житті все рівно та гладенько, як на чистому аркуші паперу. Зараз нашому коханню послано нелегкі випробування. І я цей іспит витримаю задля того, щоб воно стало ще більшим, усеосяжним. Лише так ми вчимося цінувати кожну хвилину, проведену поруч із коханою людиною. Мені треба заздрити, а не жаліти мене.

– Соню, – лікар уперше звернувся до дівчини на ймення. – Знаєш, що я хотів тобі сказати?

– Ні. – Софійка усміхнулася. – Кажіть, бо поїду й не почую. Вигадали для мене нове прізвисько?

– Соню, ти неймовірна дівчина! У цьому жорстокому світі бракує таких, як ти.

Коротке, але таке щире зізнання старого лікаря змусило Соню зашарітися.

– Я? – Софійка знизала плечима. – Яка там я неймовірна! Освіти ніякої не маю, одне й те ж плаття ношу по три роки, а про дорогу косметику годі й мріяти. А Сашка забираю тому, що так вчинила б кожна закохана дівчина.

– Тобі не треба косметики. Ти сама чарівність. Природа нагородила тебе і розумом, і красою, і душевними принадами. Головне – збережи все це в собі, не розтринькай на дрібниці, не зламайся під тягарем життя. Час від часу ми повинні проходити через чорні смуги, щоб гідно дожити до світлих, – мрійливо мовив лікар, дивлячись на дівчину.

Вони замовкли, присіли, як годиться, «на доріжку».

– Якщо я зараз не поїду, то Сашко прокинеться після снодійного ще до від’їзду, – пожартувала Соня.

– Іди вже, дзиґо, – усміхнувся лікар.

– Що? Як ви мене назвали? – Софійка зупинилася на півдорозі.

– Дзиґою. А що?

– Та нічого, – махнула вона рукою, але ще раз глянула на лікаря та запитала: – Так хто ж я насправді: «збожеволіла від кохання» чи «дзиґа»?

Лікар так щиро та голосно розсміявся, як уже давно цього не робив.

Хворий був в автівці, коли Соня підійшла попрощатися з Людмилою Орестівною. Бідолашна жінка була сама не своя й стояла як із хреста знята.

– Людмило Орестівно! – Соня взяла її за руки. – Я хочу поїхати звідси з чистою совістю. Скажіть мені відверто: чи не думаєте ви, що я забираю у вас сина?

– Ні. – Жінка похитала головою. – Ти не сина взяла, а велику відповідальність. Я б назвала твій вчинок героїчним.

– Вибачте. – Софійка подарувала жінці лагідну усмішку. – Але, здається, ви забагато начиталися книжок. Я повинна бути поруч із коханим і в щасливі години, і в час випробувань. Я впевнена, що Сашко одужає й незабаром ми приїдемо до вас удвох та постукаємо у хвіртку. Ви мені вірите?

– Чи я б довірила тобі свою єдину кровинку, якби не вірила? Ось… – Людмила Орестівна покопалася в сумочці та дістала гроші, стягнені червоною гумкою. – Візьми, знадобляться.

Спочатку Софійка хотіла відмовитися, але потім подумала, що цим образить матір, яка віддає свої скромні збереження на лікування сина.

– Дякую, – промовила Софійка й на прощання щиро розцілувала жінку.

Дівчина підійшла до автівки й ще раз помахала на прощання тоненькою рукою людям у білих халатах.

Вона сіла в кабіну машини та зачинила за собою дверцята. За мить автівка везла її додому, де повинно було початися нове життя, у якому вже не було невідомості, туди, де мала жити її надія.

Розділ 35

Дивне почуття незрозумілої тривоги охопило серце Софійки, коли автівка завернула на рідну вулицю. Дівчина швидко вистрибнула з кабіни та побігла до свого двору. Вона відчинила хвіртку й ніби скам’яніла. Під серцем боляче шпигнуло від підсвідомого розуміння неминучості. На дверях висів замок, дідуся не було. З городу зайшла у двір баба Параска, запнута в чорну хустину. Соня все зрозуміла. Від відчаю в дівчини з грудей мимоволі вирвався дикий тваринний крик, вона похитнулася, бо підкосилися коліна та по тілу пробіг холодок від жаху. Дідусь помер!

– Нема, Соню, нашого Андрія, – сумно сказала бабця, кинувши в миску сухі початки кукурудзи. – Поховали без тебе.

Софійка, не стримуючи себе, невтішно розридалася. Вона довго сиділа за столом, де завжди любив відпочивати дідусь, поклавши голову на стіл, і плакала від відчаю та безпорадності.

– Що вже тепер удієш? – намагалася втішити її баба Параска. – Нікого звідти не вернеш. Зла доля, Соню, не дрімає, у неї завжди напоготові низка неприємностей. Шкода, що ти не встигла з ним попрощатися. Андрій тобі все своє життя присвятив, усе до останку.

У голосі бабці дівчина почула докір. Від цього стало ще болісніше, бо Соня відчувала таку велику провину перед дідусем, що навіть не знала, чи зможе собі пробачити.

– Коли? – запитала Софійка, не витираючи сліз. Голос був у неї чужий, впалий, хрипкий. – Коли це сталося?

– Позавчора вночі. Андрій помер уві сні. Може, воно й на краще, але все одно шкода, що не дочекався тебе. З пошти дівчата намагалися тобі зателефонувати, але в них нічого не вийшло, – розповідала баба Параска, сівши поруч дівчини. – Тож ми зібралися із сусідами, порадилися з головою сільради та й вирішили самі поховати. Хто ж знав, що ти сьогодні приїдеш?

– Отож ви самі поховали? – чомусь перепитала дівчина.

– Люди гроші принесли, хто скільки міг, сільрада оплатила труну, дівчата з пошти вінки купили. Ти не думай, що ми про Андрія погано подбали. Зробили все, як годиться: і обмили, і батюшку запросили, і пом’янули. Я вдягла на нього нового костюма, а Микола прикріпив усі Андрієві медалі. Довелося зарубати трьох гусей, а твої хрещені готували обід, хліба в лавці купили. Микола, твій сусіда, приніс три літри самогону. Тож було все, як годиться, скромно, але з честю. Людям за звичаєм потрібно було хусточки та рушники роздавати, то я витратила ті гроші, що ти мені залишила на ліки. Навіщо вони йому тепер? Тепер у нього вже нічого не болить і ні за що душа не тривожиться. Нехай спочиває з Богом. – Баба Параска перехрестилася.

– Дякую вам, – тихо сказала Соня та запитала: – Де поховали дідуся?

– Ясне діло, що поруч із його дружиною. Хочеш, я тебе відведу до могили?

Софійка заперечливо похитала головою.

– Я сама. Я піду сама й усе дідусю поясню. Він зрозуміє, повинен мене зрозуміти. Він завжди мене… розумів, – мовила дівчина, подумавши про те, що надалі про дідуся доведеться завжди говорити в минулому часі.

– А ти ж як? Знайшла свого Сашка?

– Так. Я приїхала з ним.

– Я ж казала людям, що Сашко – гарний, серйозний хлопець. Хто краще за мене на селі його знає? Не міг він тебе кинути заради іншої, не міг! Де ж він є?

– В автівці.

– То нехай швидше йде сюди, я хоча б привітаюся з ним.

– Він хворий, – пояснила Соня, витираючи сльози з обличчя. – Я вас дуже прошу: допоможіть мені вкласти його в ліжко.

– Паралізований?! – скинула брови стара.

– Майже. До того ж він втратив пам’ять.

– Ой лишенько! – сплеснула руками баба Параска. – Потрапив в аварію?

– Ні. Був на війні, – неохоче пояснила дівчина. – Так ви мені допоможете?

Уперше в житті Соня поклала Сашка у своє дівоче ліжко. Звичайно, не про таке колись мріялося, зовсім не про таке. Хлопець до цього часу ще був уві сні, тож Софійка, попрохавши бабцю приглянути за хворим, пішла на цвинтар.

Вона підійшла до свіжої могили з айстрами в руках, упала на сиру землю та невтішно розридалася.

– Дідусю, любий, милий, мій найкращий, – примовляла Софійка, обливаючись сльозами та схлипуючи. – Пробач, пробач мені, будь ласка. Я знаю, що мені немає прощення за те, що я тебе послухалася та поїхала. Пробач.

Ще довго на старому сільському кладовищі серед високих дерев було чути чи то завивання вітру, що розгулявся серед віття, чи плач бідолашної дівчини, яка відчула, що в неї щось обірвалося всередині. Від цього дикого стогону ставало моторошно людям, що проходили дорогою повз цвинтар.