Текст книги "Купеля"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц)

Розділ 12

Андрій Андрійович останнім часом геть утратив спокій. Він уже лаяв себе, що дав пораду Стасеві поїхати на відпочинок до села. Знаючи вдачу сина, його здатність вляпуватися в якесь лайно, чоловік нутром відчував, що ця поїздка Стася добром не закінчиться. Тому він часто, по кілька разів на день, телефонував синові, але той або не брав слухавку, або грубо відповідав, щоб не заважав йому відпочивати.

Цю ніч до Андрія Андрійовича знову не йшов сон. Він прийняв перед сном пігулку снодійного, але даремно. У голові знову й знову мимоволі прокручувалося все його життя, починаючи від дня весілля. Він одружився з Мариною, яку палко кохав, одразу після закінчення навчання в інституті. Тоді вона була миловидною брюнеткою з темними очима та тоненькою, осиною талією. Спочатку все в них було добре. Він працював удень і вночі, цілком віддаючись роботі, не шкодуючи ані здоров’я, ані часу. Андрій Андрійович швидко просувався службовою драбиною вгору. Він рухався, не помічаючи, як Марина в той час із такою самою швидкістю від нього віддалялася. Чи був зовсім сліпий, чи заклопотаний справами – тепер не розберешся, та й чи потрібно? Схаменувся тоді, коли пролетіло п’ятнадцять років подружнього життя. У нього були свої жінки на одну ніч, у неї – коханець. Коли зрозумів, що йдуть вони по життю поруч, але паралельними дорогами, що не сходяться разом, схопився за голову, але було пізно. Їхній шлюб перетворився на щоденні тортури, а Марина – на товсту та грубу жінку. До того часу його дружина жодного разу не вагітніла. Андрій Андрійович зрозумів, що вони живуть окремими життями, бо немає тієї ниточки, яка б їх поєднувала, – дитини. Він сам наполіг на обстеженні в лікарні їх обох. Зробити це було доволі важко, бо дружина звикла жити для себе й не хотіла щось у цьому змінювати. Вирок лікарів був невтішним – Марина не могла мати дітей. Ще кілька років йому знадобилося, щоб умовити дружину усиновити дитину. Врешті-решт вона погодилася. Чи то був благородний жест, чи на знак подяки за багато років безтурботного життя, яке він їй забезпечив, чи прокинулися в неї приспані материнські почуття – він не знав. Але був безмежно щасливий, коли зателефонував за його проханням знайомий лікар із пологового будинку та сказав, що одна жінка відмовилася від немовляти, тож можна приїхати подивитися на дитину.

Андрій Андрійович добре, на все життя, запам’ятав той доленосний день, коли вперше побачив маленького Стася. Дитина була й справді гарнесенька: пухкенька, жвавенька, з ямочками на рожевих щічках. Марина одразу ж погодилася забрати хлопчика, і незабаром їхній дім наповнився новими турботами. Поява дитини в сім’ї на деякий час їх знову зблизила. Андрію Андрійовичу з дружиною та немовлям довелося переїхати до іншого міста, покинувши тепле місце на роботі, але він не шкодував. Щодня тоді поспішав додому, щоб швидше побачити сина. На другий план відійшли і коханки, і друзі, навіть деякою мірою робота. Він давав Стасеві все, що той хотів, не помічаючи, що дитина росте розпещеною, непокірною та невдячною. Як часто буває, він був засліплений батьківською любов’ю. Знову наступив на ті самі граблі: не помітив, як дружина поступово вже вдруге віддалилася від нього. Спочатку в дитячу кімнату на ніч, потім в іншу кімнату, у своє, окреме ліжко. Навіть не в ліжко, а у своє, невідоме йому життя.

Коли Стась підріс та почав влипати в різні халепи, до щоденних чвар та непорозумінь у його бік посипалися докори. Марина звинувачувала чоловіка в тому, що непотрібно було брати немовля, треба було взяти в сім’ю підлітка, у якого б уже мав бути сформований характер. «Гени, – любила вона повторювати, – у хлопчика погані гени від батьків».

«Можливо, мала рацію», – іноді думав він. І це була одна думка, яка з’єднувала розхитану родину.

Андрій Андрійович пам’ятав, як у пологовому будинку в той такий світлий, сонячний та радісний день він розмовляв із лікарем у фойє. Лікар розповів, що жінка, яка народила Стася, походить із села. Вона приховувала вагітність, бо не мала чоловіка та можливості виховати дитину. Окрім того, у неї вже була одна дитина, яка теж зростала без батька. Жінка вирішила відмовитися від хлопчика, щоб не осоромитися перед односельцями. У цей час породілля вийшла з лікарні, і лікар не втримався, показав-таки її Андрію Андрійовичу. Він бачив жінку лише якусь мить, але назавжди запам’ятав її: гарна, струнка, з довгим золотавим, напрочуд блискучим та хвилястим волоссям. Тоді він був спокійним, бо своїми очима побачив матір хлопчика й упевнився, що та не інвалід, а напрочуд красива та здорова жінка. Лише з роками, коли Стась зовсім відбився від рук та його поведінка стала неконтрольована, Андрію Андрійовичу спало на думку більше дізнатися про цю жінку. Він навіть сам не знав, навіщо це йому, але бажання знову побачити біологічну матір Стася, дізнатися все про неї було невгамовним. Чоловік не став довіряти свої думки дружині, бо між ними вже давно не було порозуміння. Дізнатися, де живе ця жінка, було для нього неважко. Однієї днини Андрій Андрійович плюнув на всі невідкладні справи, бо вони були нескінченні, та нишком поїхав до села, де мешкала біологічна мати Стася – з його зв’язками та добрими стосунками з лікарем не склало великих труднощів дізнатися адресу жінки.

Він кілька разів проїздив повз хату колишньої матері Стася, але так і не зупинився: забракло сил. Суворий прокурор великого міста виявив легкодухість перед незнайомою сільською жінкою, так і не наважившись зайти до хати. Зараз йому було соромно перед самим собою за боягузтво. Так, він злякався. Боявся почути щось погане про цю жінку, про її невідомого чоловіка, біологічного батька Стася. Залишив собі надію, що рано чи пізно Стась зрозуміє, як він його любить та скільки сил віддав для того, щоб син ні в чому не міг собі відмовити. «Усе буде добре, – втішав себе Андрій Андрійович, повертаючись додому. – Усе минеться. Хлопець перебіситься, і все буде добре».

Того дня Андрій Андрійович, поринувши у свої думки, не помітив, як збився з дороги, що траплялося вкрай рідко. Він потрапив на дорогу, що проходила повз тиху річку, яка ховалася серед кучерявих верб. Стомлений чоловік зупинився та вийшов з автівки, щоб скупатися. Місцина так йому сподобалася, що пізніше він розповів про неї синові та на свій клопіт запропонував поїхати туди відпочити.

Розділ 13

До місця свого призначення, грузинського міста Горі, капітан Волошин добирався на військовому автомобілі «хаммер» кольору хакі. Окрім водія, йому дали в супровід двох військових, бо в останню ніч із сьомого на восьме серпня почалися активні бойові дії.

Олександр ніяк не міг утамувати душевний біль та тривогу. Він не попередив Софійку про свій від’їзд, а тепер уже шкодував про це, знаючи, яке в дівчини вразливе та чутливе серце. Але було вже запізно. Лише по прибутті в Горі він матиме змогу купити сім-карту та зателефонувати Соні. А зараз йому не залишалося нічого, окрім споглядання у вікно гірських краєвидів та… чекання.

Олександр отримав наказ не зупинятися без потреби, але вона виникла сама по собі. Було дуже спекотно. Здавалося, що сонце вирішило познущатися над військовими й влаштувало випробування на міцність. Військові та водій хотіли пити, а вода, яку вони прихопили із собою, уже давно скінчилася. Подивившись на змучених спрагою молодих хлопців у повному камуфляжі, капітан прийняв рішення зупинитися в найближчому поселенні. Незабаром ліворуч від дороги вони помітили ряд будинків, що тяглися хвилястою стрічкою понад гущавиною дерев та потопали у виноградних сплетіннях.

Важко похитуючись, «хаммер» звернув наліво та наблизився до крайніх ошатних будинків. Першими на вулицю висипали чорноокі засмаглі хлопчаки. Вони з цікавістю спостерігали, як новенька, але вже припилена автівка зупинилася біля першого будинку, з неї вийшли військові зі зброєю в руках. З дому кулею вилетіла налякана молода жінка – мати хлопчика, що стояв біля своєї хвіртки, схопила дитину, притиснула до себе.

– Добридень, – привітався Олександр.

– Здрастуйте, – відповіла з острахом жіночка.

– Чи можна у вас попросити напитися? Спека нас зовсім змучила.

– Будь ласка, заходьте, – жінка зробила запрошувальний жест.

Люди зайшли до невеличкого заасфальтованого охайного дворика. По всьому периметру ріс виноград, який не лише густо обліпив паркан, а й шатром висів над головою, утворивши приємну рятувальну тінь.

– Є вино, молоко, вода. Що бажаєте? – запитала жінка.

– Холодної води, будь ласка, – відповів Сашко.

Жінка безшумно кудись зникла, а посеред двору залишився її син. Хлопчикові на перший погляд було десь років шість-сім. Чорноокий, кучерявий, дуже засмаглий та жвавий, в одних шортах, босоніж він із неприхованою цікавістю оглянув військових із ніг до голови та зупинив свій погляд на блискучій зброї.

– У вас справжній автомат? – запитав хлопчик, указуючи на зброю.

– Звичайно, – відказав Олександр.

– А він стріляє? – запитав хлопчик, знову вказуючи пальчиком на автомат.

– Стріляє, якщо потрібно, – відповів Сашко.

– Сину, не заважай людям, – зупинила дитину жінка, ставлячи на лавку миску з водою. – Бачиш, вони стомилися від дороги та хочуть пити. Можете вмитися, ось чистий рушник, – звернулася вона до гостей.

– Я принесу їм холодної води, – хлопчик, блиснувши очима, залопотів п’ятами по доріжці.

Люди освіжилися, на мить присіли на лавці, ховаючись у тінь від спекотного сонця хоча б на деякий час.

– Відпочивайте, – сказала жінка. – Я зроблю вам бутерброди в дорогу.

За мить повернувся хлопчик із глечиком прохолодної води.

– Пийте, будь ласка, – простяг рученята з глиняним глечиком.

Коли спрага була вгамована, Сашко звернувся до дитини:

– Як же тебе звати, малий?

– Каха, – відповів той й усміхнувся, блиснувши зубами. – Але я не малий. Я перший клас закінчив, піду до другого.

– А я дядько Олександр, – Сашко простягнув йому руку. – Будьмо знайомі?

Хлопчик поклав у його долоню свою ручку, Сашко її потиснув. Вона була по-дитячому ніжною, м’якою та теплою.

– Ти будеш моїм другом? – запитав Каха, дивлячись прямо в очі Сашкові. Його оченята були гарні, майже чорні, зволожені, з довгими пухнастими віями та молочними білками. Вони, схожі на темні блискучі намистинки, були повні захоплення від зустрічі з незнайомцями. Коли хлопчик усміхнувся, то все його обличчя освітилося, запроменилося, стало ще круглішим і на пухкеньких щічках з’явилися малесенькі ямочки.

«Який живий вираз очей, – подумав Сашко. – А ямочки на щоках точнісінько такі, як у Софійки».

– Звичайно! Тепер будемо друзями, – відповів Сашко, неохоче відпускаючи ручку хлопчика зі своєї долоні. – Як тобі тут живеться?

– Добре! – знову усміхнувся хлопчик. – А в нас уночі стріляли.

– У вас?

– Ну, не в нас, а десь далеко. Але я все чув, хоча мама думала, що я міцно сплю. А я очі заплющив і вдав, що спав, а сам не спав, – сказав хлопчик і хитро примружив оченята.

– Обманював маму?

– Ні, я майже спав.

– А ти спорт любиш?

– Ага! Я у футбол люблю грати.

– А ти знаєш, що сьогодні по телевізору показуватимуть відкриття Олімпіади в Пекіні?

– Знаю. Мама мені вже дозволила подивитися, – похвалився Каха. – А я вмію танцювати лезгинку!

– Справді?

– Так! Усі грузини повинні вміти гарно танцювати! Хочеш покажу? – запитав Каха, і його очиці знову хитрувато блиснули.

– Кахо, не можна хвалитися, так нечемно, – зробила зауваження жінка, що вже принесла бутерброди, загорнуті в пакет. У її очах світилася любов до сина.

– Я лише хотів показати, як я вмію танцювати, – засмутився хлопчик.

– Ну то ми всі просимо тебе показати, як ти вмієш це робити, – підтримав бажання хлопчика Сашко. Той знову усміхнувся, і від простодушної та веселої усмішки дитини всім стало легко на душі.

Каха вийшов на середину подвір’я та з гордістю від такої уваги ще раз усміхнувся. Хвацько відкинувши рученята в один бік, він став навшпиньки та під підбадьорливі оплески пішов у танок. Його обличчя якось променилося, в оченятах блищав пустотливий вираз, а на засмаглих розчервонілих щічках були маленькі ямочки.

Сашко дивився Касі прямо у вічі, коли в якусь мить одночасно щось просвистіло, рвонуло та в широко розкритих очах хлопчика з’явився жах. Усе відбулося в одну шалену мить, коли Сашко побачив розпанахані від вибуху касетної бомби груди хлопчика та відчув на своєму обличчі, руках, тілі щось тепле й липке, що бризнуло в нього. Це були нутрощі дитини! Сашко швидко перевів погляд з обм’яклого тіла дитини на свої руки та побачив там іще пульсуюче серце хлопчика. В одну мить несамовито, дико скрикнули мати дитини й Сашко. Олександр стріпнув руками від несподіваного жаху, скидаючи з долонь живе серце Кахи, відчув різкий, пронизливий біль у всьому тілі. Враз перед очима все потемніло та миттєво зник кудись у темряву весь цей жах…

Розділ 14

Усе село потерпало від незваних гостей-відпочивальників. Одного дня хлопцям із наметів забажалося гусятини. Недовго думаючи, вони спіймали, на місці зарізали та засмажили найжирнішого гусака баби Дусі без жодного на те дозволу. А вже іншого дня влаштували справжнісіньке полювання на качок. Селяни ввечері на своїх подвір’ях недорахувалися дев’ятьох качок. Далі ще гірше: почали відпочивальникам заважати корови. Вони прогнали їх із пасовиська, де було багато соковитої трави. Грицько вже давно перестав ганяти череду, то селяни, як і раніше, пасли корів по черзі, дворами. Коли дійшла черга до сусіда Софійки – дядька Миколи, той навідріз відмовився пасти.

– Робіть мені, що хочете, – заявив він. – Не пожену корів, не буду критися – боюся. В Афганістані не так лячно було, як зараз. Там хоча б вороги були, а тут свої свавілля чинять таке, що можуть забити людину, як тих нещасних качок.

Зібралися люди біля крамниці, щоб вирішити, що робити. Обговорили питання поміж собою та й вирішили йти за порадою до сільського голови та до дільничного писати заяву.

– А що з того, що я написала? – не могла ніяк вгамуватися баба Параска. – Пішов до них наш дільничний, хай йому грець, а ті йому тицьнули в лапу пляшку горілки, а мені передали п’ятдесят гривень. Та ще й познущалися як із мене, старої жінки! Десять гривень, кажуть, за кожну ногу кози та ще десять за моральний збиток. Ото й усе!

– Треба ж якось їх угамувати, – гаряче наполягав дід Андрій. – Має ж бути на них управа! Перед законом усі повинні бути рівні! Не серед дикунів живемо, а в правовій державі!

Гомонів натовп, а серед нього лише одна жінка стояла зажурена й мовчазна. Це була мати Олесі. Що вона могла сказати? Чи мала право розкривати рота, якщо її донечка, її Олеся, зовсім із глузду з’їхала. Була дитина як дитина: тиха, чемна, працьовита, а тепер усе село знало, що вдома не ночує, злигавшись із мажором, пиячить там та сміється так голосно, що півсела чує.

Дільничного Максимовича, як його всі звали, довелося чекати з півгодини, доки його жінка підняла з ліжка. Нарешті з’явився він перед обуреним натовпом. Сорочка така ж пом’ята, як і обличчя, – напевне, міцно спав з учорашнього перепою.

– Добридень, – привітався хрипким голосом Максимович та потер кулаком червоні очі. – Що знову скоїлося?

Загомоніли на різні голоси, скаржачись та прохаючи щось зробити, бо нема далі сил терпіти таке свавілля.

– Я вас розумію. Ще й як розумію! Ви гадаєте, я нічого не знаю, нічого не чую, нічого не бачу? – відкашлявшись, сказав Максимович. – А що я можу з ними вдіяти?

– Ти влада, то й роби, що хочеш! – загомонів люд.

– Чи ви думаєте, що я лише штани на службі протираю? Ходив я до берега, балакав із ними – усе дарма. Кажуть, якісь будуть претензії, то приходьте, ми заплатимо.

– Заплатити за забиту птицю вони повинні й так, бо є на те закон, – розсудив дід Андрій. – А як щодо корів? Хто буде худобу пасти, якщо люди бояться йти на луки? Вона ж нас годує, а якщо завтра не погнати, то такий рев буде по дворах, що не дай Боже! Та якби ж то один день не випасати, то можна було б і вдома потримати корів, але ті мажори не дають узагалі корів виганяти!

– То, можливо, потримаєте вдома худобу кілька днів, доки відпочивальники не поїдуть? Га? – Максимович із надією подивився на односельців. – Не навічно ж вони тут оселилися! Наберемося терпіння та й зачекаємо ще трішки.

– Ти що? – вийшла з натовпу баба Параска й поставила руки в боки. – Теж їх боїшся? То ми підемо всім селом самі! З вилами та сокирами!

– Люди добрі, – звернувся до юрби Максимович. – Я вам допомагав усе життя, як міг. Але зараз прошу вас потерпіти, бо мені залишився до пенсії один місяць. Що зараз буде, якщо я поїду до району, а там дадуть зверху вказівку від батьків мажорів – і не бачити мені пенсії, як своїх рідних вух! Пожалійте мене, не губіть, бо не маю здоров’я більше працювати!

Люди на мить затихли. Хоча й любив Максимович заглянути в чарку, але справді багатьом із них допомагав. І шкода людини, і треба щось робити. Знову загомоніли поміж собою, уже впівголоса. Побалакали та й вирішили всім гуртом іти до голови сільради.

– Не в пустелі ж живемо, – розсудили так. – Повинна ж бути на них якась управа.

Вийшов до людей сільський голова Олексій Павлович, за звичкою дістав із кишені білу хусточку, витер спітніле чоло. Він був високий, кремезний, товстий і зовсім лисий. Лисина в нього завжди пітніла і від спеки, і від хвилювання, а то й просто так. Олексій Павлович, напевне, тому без кінця тер хусточкою чоло, щоб піт не заливав завше червоне обличчя. Вислухав він людей, тяжко зітхнув та знову за звичкою потер чоло.

– Згоден, в усьому з вами згоден. Це добре, що ви прийшли до мене за допомогою. Я людина маленька, самі розумієте, мало що можу. – Олексій Павлович перевів подих, бо від хвилювання геть увесь спітнів. Від цього піт стікав тоненькими цівками понад червоними вухами, затікав за комірець сорочки. – Але буду телефонувати до району…

– Коли?! – загомонів натовп. – Завтра не знаємо, що з худобою робити!

– Доведеться, мої любі, потерпіти. Обіцяю, що завтра я все залагоджу. Ви ж розумієте, що це не прості відпочивальники, а діти великих людей. Тут треба акуратненько, потихеньку, щоби не нашкодити собі ж. Розумієте, про що я?

– Куди ти хилиш, Павловичу? – Дід Андрій невдоволено насупив брови. – Вони, по-твоєму, люди і в них діти, а в нас, виходить, свині?

Заклекотів обурений натовп:

– То ми, сільські люди, годуємо їх усе життя, а нас за людей не вважають? Чи закони не для всіх писані?

– Ви мене не зрозуміли, – знову заговорив Олексій Павлович. – Треба спочатку вияснити, чиї то діти. Про це ми з Максимовичем дізнаємося. Бо може вийти так, що там є син нашого мера, а той, як ви знаєте, обіцяв нам нову дорогу до села прокласти.

– Він уже третій рік обіцяє! Обіцянка – цяцянка, – перебив його хтось із натовпу.

– А якщо я плигну через голову та наскаржуся на сина мера? Що тоді? Ви подумали, яка може статися халепа, коли впаде на мою та й на вашу голову гнів начальника? Та через два роки цією дорогою й хліба до села не зможуть привезти! А я все розвідаю, усе виясню, щоб знати, до кого і з яким питанням звернутися.

Запала гнітюча тиша.

– То що ж усе-таки з худобою нам робити? – запитав Микола, бо була саме його черга корів пасти.

– Потерпіть один день, – підсумував дід Андрій. – А там побачимо. Не допоможе влада – усім селом поженемо худобу. Німців у війну прогнали, а цю погань (тьху!) не можемо, чи що?

– Дякую, мої любі, що зрозуміли мене, – Олексій Павлович протер уже мокрою хусточкою лоба. – Дякую за розуміння.

Наступного дня ревли невдоволені корови по дворах, пориваючись на пасовисько, і здивовано кліпали очима на своїх господарів.

Розділ 15

Софійка ходила, мов із хреста знята. Сашко не давав про себе знати вже тривалий час. Вона звично робила все по господарству, поралася на городі, ходила на роботу, але живий блиск в очах згас, а під опущеними довгими пухнастими віями дівчина невміло приховувала свій смуток. Дід Андрій, як міг, намагався її розважити, заспокоював, сипав жартами. Соня усміхалася, але та усмішка була якоюсь вимушеною та несправжньою. Якби ж дідусь знав, якими неймовірними зусиллями вона знаходила силу опанувати себе, підкорити волі кожен свій рух і кожну думку. Іноді їй здавалося, що десь за тяжкими металевими дверима залишилися її щастя, мрії та навіть усе життя. Серцем відчувала, що із Сашком скоїлося щось лихе. І дарма, що все село вже гуло про те, що її покинув хлопець, що забув про сільську дівчину. Пусте! Собака лає – вітер носить. А вона була впевнена, що Сашко не міг зрадити її надії, її сподівання. Біда була в невизначеності, бо Софійка не відала, що їй робити, як жити далі. Знала лише одне: треба чекати, а чекання ставало тортурами душі.

Дівчина зібрала в кошик червонобокі яблука, що опадали з дерева, так і не дочекавшись гостя. Вони глухо вдарялися об землю, і від кожного такого звуку Софійка здригалася. «І цього яблука не з’їсть Сашко», – думала вона щоразу, коли воно важко падало на землю, розколювалося від удару та бризкало в різні боки запашним густим соком. «Ні, годі вже, – вирішила Соня одного вечора. – Так можна збожеволіти». Увечері вона принесла із саду сухого гілля, поклала його поміж двома цеглинами й розпалила багаття. У велику миску насипала цукру й почала з кошика брати соковиті яблука. Дівчина різала їх на скибки, кидала в миску, щоб зварити варення. Серце Софійки краялося, коли лезо ножа нещадно полосувало червонобокі плоди, які мав би з’їсти Сашко. Найкращі з них, які ще поодиноко висіли на гілках, дівчина пошкодувала різати. Вона зібрала їх та знову з надією залишила на столі у вазочці.

Софійка любила варити варення. Вона робила це завжди ввечері, коли спека вже не дошкуляла, а з боку річки тягнуло приємною вологістю та прохолодою. Їй подобався запах диму, який ішов від сухих гілочок яблуні та вишні. Незабаром до нього приєднувалися пахощі соковитих яблук, які пахли квітами та медом.

Дівчина помішувала в мисці великою дерев’яною ложкою, коли до двору не ввійшла, влетіла захекана Олеся.

– Сонечко, я до тебе на хвилинку, – сказала Олеся, вмощуючись на ослінчику біля подруги. – Бігла повз тебе, то вирішила заскочити.

– Привіт, Лесю. – Соня усміхнулася.

– Чула, що в тебе кепські справи. – Олеся близько нахилилася до Соні, і дівчина відчула від неї запах перегару.

– І що ти чула?

– Кажуть, що тебе Сашко покинув. Співчуваю, подружко.

– Нехай язиками плещуть. Треба ж про щось говорити, щоб у роті не засмерділося.

– Воно-то так, – погодилася Олеся. – На людський роток не накинеш платок. Але ж Сашко насправді не приїхав до тебе?

– Не приїхав зараз. Потім приїде. Треба почекати.

– Ой, Соню, так можна чекати вічність! А життя… воно не чекає, воно є сьогодні, і треба жити сьогоднішнім днем, а не якимись невизначеними надіями.

– Якщо треба буде, то почекаю, я вмію чекати. А ти як?

– Ой! Я така щаслива, що ти й не уявляєш! – вихопилося із захватом в Олесі. Очі дівчини заблищали, щоки зарожевілися. – Я тепер зрозуміла, яке воно, кохання! Це щось неймовірне! Чарівне! Вражаюче! Я не живу, літаю над землею! І мені начхати на те, що про мене говорять по селу. Розумієш, я кохаю Стася. Так кохаю, що не можна передати словами!

– А він?

– Він теж. У нас такі почуття… Скажу тобі по секрету: ми кохаємося з ним без кінця! Я навіть не знала, що це так… приємно, – зашепотіла Олеся. – Стась сказав, що він розбудив у мені жінку. І це так! Він говорить, що я дуже сексуальна. Уявляєш?! Ти можеш собі уявити, скільки в нього було дівчат до мене, а тут я… Ні, я досі не можу сама собі повірити, що таке сталося зі мною. Чому ти мовчиш, Соню? Ти за мене не хочеш порадіти?

– Хочу, – зробивши паузу, сказала Соня. – Але буду щирою: не можу.

– Це чому ж?!

– Він… тебе дурить, – тихо промовила Софійка, помішуючи варення.

– Ні! Це неправда! Стасик мене кохає!

– Лесечко, моя люба подружко! Послухай мене, – Соня говорила швидко, ніби боячись, що подруга її не зрозуміє, не дослухає до кінця. – Я тобі зла не бажаю та й дурного не пораджу. Але цей матусин синочок не може нікого, окрім себе, любити. Він звик отримувати все, що заманеться, і ти для нього чергова іграшка – не більше…

– Ні! Ні. Ні… – Олеся захитала головою. – Це неправда. Ти мені просто заздриш! Ти заздриш моєму щастю? Скажи, що це так! Принаймні це буде відверто!

Олеся підхопилася з місця, стала напроти Соні. Відблиски полум’я робили її схожою на розгнівану фурію.

– Ти думаєш, якщо я трохи пухкенька, то мене не можна покохати? А Стасеві подобаються такі, як я! Ось так! А якщо тебе кинув хлопець, то тепер і я повинна бути самотня? Цього не буде, бо Стась мене забирає із собою до міста. У нього під Києвом власний маєток. Ось як!

– І ти віриш у це?

– Так! Я йому вірю, а тобі ось ні! Напевне, сама жалкуєш, що відшила Стася, чекаючи Сашка? Пізно, Соню. Поїзд пішов, і не ти в ньому пасажир! Стасик мій, і ми будемо разом завжди. А ось ти, Соню, лишилася сама, тож не заздри іншим!

– Лесю, одумайся! Зніми рожеві окуляри та подивися на нього! Це ж не людина…

– Усе! Досить із мене! Я… я ніколи не думала, що ти зсередини така… така червива! – кинула зле Олеся й швидко побігла з двору.

– Лесю, – спробувала зупинити її Софійка, але марно.

Дівчина підсунула під миску трохи хмизу. Дрова одразу ж почали тихенько потріскувати в червоних обіймах полум’я, сипати іскорками. Рожеві відблиски затанцювали на її грудях, теплим дотиком залоскотали щоки, потонули в очах, туманіючи задумою. Та задума щемом наповнила дівоче серце…

– Де ти була так довго? – запитав в Олесі Стась, коли та, зовсім захекана та схвильована, прибігла до його намету.

– До подруги забігла лише на хвильку. Ти мене ревнуєш? – запитала, поправляючи розпатлане волосся.

– До якої подруги?

– А! – махнула рукою Олеся. – До колишньої. До Соні.

– І що?

– Вона сказала, що ти мене не кохаєш.

– Ти їй повірила?

– Ні! Нізащо! Я вірю лише тобі, – палко сказала Олеся, підставляючи Стасю губи для поцілунку.

Він поцілував її, а дівчина навіть не помітила, що зробив це Стась неохоче, навіть із якоюсь огидою, ніби цілував бридку жабу.

– Правильно зробила. Ця сучка бігала за мною, як найда.

– Справді?! – Олеся голосно розсміялася. – Я підозрювала, що Сонька – ще та штучка! У тихому болоті, як відомо, чорти водяться. Вона мені просто заздрить! А ще подругою називалася!

– Вип’єш? – Стась простягнув відкриту пляшку з горілкою.

– Як ти накажеш, так і вчиню.

– Пий! – прозвучало як наказ. – Сьогодні гуляти будемо!

…Софійка ще не встигла доварити варення, як вулицею почали літати на шаленій швидкості автівки відпочивальників. Вони несамовито та різноголосо кричали клаксонами. Іноді чулися то тут, то там постріли. Хлопці в автівках щось кричали, і серед їхніх голосів було чути гигикання п’яної Олесі. У дворах розривалися від несамовитого гавкоту собаки, а люди перевіряли, чи зачинені хвіртки, та знову поспіхом гасили світло в хаті.

Софійка хлюпнула з кухлика води в багаття. Воно невдоволено зашипіло та пустило клуби диму. Дівчина не стала прибирати миску. Навколо ще довго лунали постріли та солодко пахло яблучним варенням.