Текст книги "Купеля"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 18 страниц)

– Де?

– Там, за посадкою, – белькочу я. – Там мають рости волошки. Поки ти поратимешся з колесом, я збігаю зберу букет, а заразом сходжу в туалет. Добре? Скільки тобі потрібно часу для заміни колеса? – Я запитую про час і з нетерпінням чекаю відповіді – скільки ж хвилин він дасть мені для зустрічі, на яку я чекала десятки років?

– Хвилин двадцять.

– Добре! За двадцять хвилин я буду на місці! – схвильовано обіцяю, гарячково намагаючись зрозуміти: двадцять хвилин – це багато чи мало?

– Тільки далеко не заходь! – крикнув мені чоловік навздогін.

Мій добрий і турботливий Андрійку! Ще раз пробач мені, але я вся тремчу від хвилювання, і винен тут не ти.

Я здалеку бачу автомобіль Першого за посадкою, а поруч він. У мене голова пішла обертом, і я майже побігла назустріч невідомості. Усе було немов у туманних клубах сну. Від нього, як колись, ішов запах гарного одеколону й дорогих сигарет – це я відчула, пригорнувшись до його грудей.

– Ну, здрастуй, Андрійку, – прошепотіла я, вдихаючи до болю знайомий запах його тіла.

– Настусю, моя мила Настусю, – казав він схвильовано, намагаючись подивитися на мене. Я вперше злякалася своїх років і сховала обличчя на його грудях. Він ніжно повернув мою голову, і я побачила його очі. Від його погляду тихе полум’я ніжності огорнуло мене, проникло прямо в серце, приємно зігріло, і я відчула, як тілом пульсуючими поштовхами побігла хвиля крові. З останніх сил я боролася з бажанням цілком, до останку піддатися неприборканій владі чарівності його очей, і тремтіла вся, мов пташка, що потрапила в сильце.

– Ти не змінився…

– Ні, я постарішав, а ти так само гарна… Ні, ти стала краща.

– Чому?

– Наразі ти запаморочливо жіночна. Жіночна й зворушлива.

– Твої очі… Люди змінюються, час накладає на них свій відбиток, а очі… Вони в тебе такі самі, як і були.

– Я завжди пам’ятав тебе, Настусю.

– Якби ти знав, як я на тебе чекала!

– Я не знав цього. Пробач, моя хороша, пробач мені за все.

– І ти мені…

Він торкнувся моїх губ. У нього були все такі самі вологі й теплі губи.

– Ми збожеволіли, – шепочу я й легенько торкаюся кінчиками пальців його обличчя. Він реальний, це не сон. Від дотику до реальності мої руки немов обпекло. Я проводжу пальцями по його щоках, намагаючись вдивитися в його душу.

– Чому ти мене не шукав?

– Я завжди кохав тебе.

– Як нерозумно люди розлучаються.

– Не можна приймати поквапні рішення – можна зламати собі життя…

Я тридцять років чекала на цю зустріч і ще два місяці готувалася до неї, відшліфовувала кожне слово, кожну фразу, які приготувала для нього за всі ці роки й мала вмістити у двадцять хвилин, а кажу різні дурниці. Ми говоримо й говоримо, вслухаючись у голос душі одне одного, і я розумію, що зараз уже не важливо, що ми скажемо. Хіба слова мають значення, якщо заговорила душа? Крізь пальці я пропускаю його душу, впускаю в себе.

– Дурненький, я так тебе люблю. Чому ти не знайшов мене раніше?

– Ще не пізно все змінити. Зараз ми поїдемо звідси удвох.

– Ні. Пізно.

– Ми почнемо все заново.

– Не кажи дурниць. Пам’ятай, що нам відпущено лише двадцять хвилин.

– У нас попереду ціле життя.

– Воно пройшло без тебе, а я ж так на тебе чекала! Не знаю тільки навіщо. У мене чудова сім’я, діти… – кажу я, погано усвідомлюючи, що верзу нісенітницю. Я не це хотіла йому сказати під час зустрічі.

– Настусю, я тебе не відпущу. Ми повинні бути разом.

– Пізно. Не можна побудувати майбутнє на руїнах минулого.

Він іще щось говорить, але слова тануть під його тремтливим поглядом.

Я намагаюся закарбувати в пам’яті кожну частку секунди і вбираю кожне його слово, як вбирає в посуху земля дощову воду.

– Тепер ми будемо завжди разом, – повторює він. Якби ці слова прозвучали тридцять років тому!..

– Кожен із нас іде своїм шляхом, – кажу я схвильовано.

– Ми підемо одним, спільним…

– Я не висмикну тебе з протоптаної тобою стежки життя. Ніколи.

– Наша доля зараз у твоїх руках.

– Ми самі своїми руками зруйнували майбутнє, убили його. Ми – вбивці. Хіба є нам прощення? – кажу я, купаючись у його усмішці щастя й відчаю.

– Скажи, що ми тепер не розлучимося, – молить його чи то голос, чи то душа.

Я кидаю швидкий погляд на його руку. Годинник показує, що наш час вичерпано. Зараз я мушу вирішити нашу подальшу долю.

– Ми зустрілися через тридцять років, щоб розлучитися вже назавжди, – сказала я й судомно зітхнула. Це підсумок нашої зустрічі. Здавалося, час зупинився, а всередині мене щось обірвалося. Непросто виносити жорстокий вирок своїй долі. Його погляд застиг на мені.

– Ні, – озвався він пригніченим голосом.

– Так, – вичавила я із себе. – Ми підемо далі по життю кожен своєю стежкою, – мовила, придушивши в собі хвилювання. – Я казала, що в мене два сини? Так, звичайно ж, казала! Старшого звати Сашком, він дуже хороший і… вродливий.

– Я пам’ятаю, – говорить він неуважно. Мені здається, що він не чує моїх слів. – Коли я зможу тебе побачити?

– Не знаю, – усміхаюся куточками вуст (на більше немає сил), беру букет волошок, які відповідно до наших планів він зібрав заздалегідь. – Прощавай! – кидаю я, різко повертаюся і йду. Тільки б він мене не окликнув! Лише б не зробити ще одну помилку! Швидше, треба швидше йти звідси, щоб ніхто ні про що не здогадався!

На ватяних ногах я віддалялася від свого минулого, і з кожним кроком зростав мій відчай. Ця зустріч була нам призначена на небесах, і мій щасливий світ звалився в прірву. До цього я не знала, що мені робити далі, але тут мене стрілою пройняла думка осяяння.

Я перейшла дорогу й побачила перед собою скелю Якова та Марічки. Піднятися на її вершину для мене не становило труднощів. З височини я добре бачила і Першого Андрія, і Другого. Можна загадувати бажання. А які можуть бути в мене бажання, якщо я доживаю останні дні? Ні Перший, ні Другий не знають, що в мене остання стадія раку, і лікар сказав, що мені відпущено максимум місяць. Я помру в муках і болях, як і моя мати. Досі стоять у вухах її дикі крики від болю: жодні знеболювальні не могли позбавити маму від нелюдських мук. Я не хочу повторити її долю.

Я підводжу руку й махаю букетом волошок Першому. Він так і не дізнався, що Сашко – його син. Він не здогадався, а я не змогла зізнатися. Час зізнання вже минув, його не повернути. Другою рукою я махаю своєму чоловікові. Він так і не зміг полюбити свого сина Олексика так, як любив чужого. Вибачте, мої хороші! Я любила вас обох однаково, тому ви повинні пробачити мені мою брехню. Головне, щоб ніхто й ніколи не здогадався про це.

Я чую, як десь унизу дзюрчить джерело й падає в глибоку прірву.

– Якове, Марічко! Від вас у мене немає таємниць. Своїм дітям я купила квартири, а перед від’їздом відправила їм ключі. Думаю, що їм сподобається мій подарунок. Перший ніколи не дізнається, що в нього є такий прекрасний син. Другий не засумнівається, що Сашко не його дитина. Я не буду доживати свої останні дні в муках, а піду з життя в найщасливіший свій день.

Зараз я на мить підведу погляд угору, у мене запаморочиться в голові… Я зробила все, що хотіла й могла. Головне, щоб ніхто й ніколи не здогадався…