Текст книги "Купеля"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 18 страниц)

– А з ними вимирають села, – сумно додала Олеся.

Розділ 3

Як не вмовляли Сашко із Сонею діда Андрія поїхати з ними до міста – нізащо! Не хоче їх слухати, відмахується, як від спасівської мухи: «Діти, поберіться й їдьте без мене! Не вистачало, щоб я своїми старими кістками по світу торохтів та вам заважав жити! У мене є ще, дякувати Богові, трішечки здоров’я, своє господарство, хатина, садок, город. Земля мене народила тут, і піду в неї саме тут. Дружина, напевно, уже зачекалася мене».

Софійка й не сподівалася на іншу відповідь. Вона бачила, як тінь смутку з’явилася на обличчі її коханого. Ще б пак! Доведеться знову невизначений час жити окремо та спілкуватися лише телефоном. Дівчина почувалася незручно, бо їй потрібно було зробити вибір між двома найдорожчими людьми. І розірватися не можна, і полишити когось із них – також.

Дід, випаливши свою палку промову про рідне батьківське обійстя, подякував за обід й потиху подибав до крамниці за хлібом. Софійка ледь стримувала сміх, дивлячись, як він вдягнув щойно подарованого Сашком спортивного темно-синього костюма й із гордовитим виглядом пішов із двору.

– Чому ти усміхаєшся? – запитав Сашко, відкинувшись на лавці під яблунею.

– Ти гадаєш, у нас нема хліба? – не втрималася й пирснула сміхом Соня. – Два буханці лежать на полиці, але треба ж подарунком похвалитися! То й пішов дідусь туди, де щоденні сільські збори проходять, – до крамниці.

– Ну-у, – протягнув Сашко, – це теж важлива справа!

– Ми з тобою також колись думали, що робимо велику та важливу справу, – задумливо мовила Софійка, тісніше притиснувшись до Сашка.

– Ти маєш на увазі помаранчеву революцію?

– Так. Як же я сподівалася, що ще трішки – і ми переможемо, обстоїмо справедливість, свободу слова, що все зміниться в Україні на краще, що прийде зовсім нове, щасливе життя…

– Що бандити сидітимуть у тюрмах, – з іронією в голосі додав хлопець. – А до цього часу саджають невинних, а бандити залишилися при владі. Як процвітали корупція та хабарництво, так і процвітають.

– Ні, вони розцвіли новим, буйним цвітом, – сумно мовила Соня.

– Я, як останній дурень, щиро вірив, що держава надасть мені житло, буде достойна оплата праці. А що маю? Як був у черзі на житло другий, так і до цього часу такий же, хоча п’ять квартир отримали мої колеги.

– А чому так?

– Тому що корупція всюди. Керівництво має немаленькі гроші, бо бере хабарі за всі підвищення на посаді, за зірочки на погонах, за прикриття наркоторгівців, за все, що можна. Ті, хто має змогу дати на лапу, й отримують житло поза чергою, а я не маю. Та, напевне, не зміг би, якби й мав, що дати. Працював не покладаючи рук, збирав гроші, вкладав у банк на депозит. Гадав, що ще трішки – і вже не буду чекати благ від держави, сам зможу купити квартиру, забрати тебе з дідусем, але й тут не так! Своїх коштів не вистачає, а кредитів на житло тепер не дають. Відчуваєш себе безпорадним, загнаним у глухий кут, якоюсь маленькою комахою на дорозі, яку будь-хто може розчавити брудною ногою.

– Що тепер нам робити? – запитала дівчина.

– Продовжувати жити, – Сашко підбадьорив сумну Софійку. – Життя триває, і завжди треба сподіватися на краще.

– Мої сподівання буяли на Майдані. Вони там і залишилися, бо їх розтоптали можновладці. Якщо трапиться так, що люди знову підуть на площу обстоювати свої права, я вже не піду. Я більше не зможу нікому повірити. Ні-ко-му! Коли згадую ті дні, то мені стає соромно за те, що мене було так легко обдурити. Я вірила кожному слову, що звучало з трибуни. Це були слова надії, слова-бальзам. Я дурне дівчисько!

– Ні, неправда, – заперечив Сашко. – Брехали керівники, а ти була щира, тому тобі не повинно бути соромно. Нехай стидаються ті, хто вкрав сподівання народу з Майдану. До того ж ти героїня!

– Це чому ж!

– Пам’ятаєш, як одного дня зросло напруження на Майдані? Як ти, проста сільська дівчина, не маючи й крапельки страху, підійшла до натовпу озброєних людей та простягла їм троянду? Я, відверто кажучи, дуже злякався за тебе та кинувся, щоб урятувати від міліціянтів але під натиском натовпу не встиг цього зробити. Напевне, і на краще, бо твій м’який погляд, відверта, по-дитячому щира усмішка, зробили свою справу. Перші хвилини жодний м’яз не ворухнувся за щитком на обличчі людей зі зброєю, а потім я побачив, як той хлопець усміхнувся тобі у відповідь. Ледь помітно, але все-таки усміхнувся. Я цього ніколи не забуду. І тоді інші дівчата за твоїм прикладом простягли їм гвоздики. Це було незабутнє видовище. Я захоплювався й пишався тобою.

– Кров не пролилася, але й користі мало. Як сказав би мій дід, «пішли по вовну, а прийшли стрижені».

– Не зовсім так, моє сонечко, – сказав Сашко й міцніше притиснув дівчину до себе. – Усе минає, сподівання на краще, можливо, трохи згасли, але якби не ця революція, то ми б ніколи не зустрілися.

– Тоді будемо вдячні Майдану за нашу незабутню й доленосну зустріч, – уже веселіше сказала дівчина. На її щоках з’явилися принадливі ямочки.

– Ось бачиш! У всьому, що стається, можна знайти й гарне. Головне – уміти це помічати, знаходити серед темряви хоча б маленький світлий промінчик.

– Ти маєш рацію. Як завжди, – погодилася Соня.

Вона не раз помічала, що Сашко був набагато розсудливіший та мудріший, ніж вона сама. Можливо, так було тому, що він був старший за неї на сім років і мав більше життєвого досвіду, а можливо, тому, що працював із багатьма різними людьми. А що бачила вона у своєму житті? Вимираюче село, у якому залишалися люди, щоб доживати свого віку.

– Усе минає, але є вічні цінності, – Соню вивів із задуми низький голос Сашка.

– Наприклад?

– Кохання. А що ще – я покажу тобі ввечері.

– Як завжди? Біля річки? – запитала пошепки Софійка, і в її очах засвітилися грайливі іскорки.

– На нашому місці. Як завжди, – стишеним голосом промовив Сашко.

…Понад берегом невеличкої спокійної річки стояли кружком верби, мов зачаровані дівчата, дрімаючи під монотонний шум води. Навколо стояла урочиста тиша. Здавалося, усе принишкло з цікавості, коли в темряві до берега річки, де так пахло береговою м’ятою, соковитою конюшиною та кропивою, наблизилися дві постаті. Вони зупинилися біля тихої заводі, затіненої старезною вербою. Колись давно, коли верба було молодою та могла милуватися своєю вродою у віддзеркаленні води, блискавка влучила в дерево й розчахнула його навпіл. Одна половина дерева залишилася стояти, а друга не витримала, і величезна гілка під своєю вагою завалилася набік. Але верба не хотіла так просто загинути й спробувала поборотися. Жага до життя взяла своє. Частина дерева, що вціліла, годувала поранену та обвуглену другу свою половину через уцілілу кору, напувала цілющою водою річки. Півверби таки вижило, бо дід Андрій обмазав чимось рани, перемотав їх ганчіркою та зафарбував. Так і росли вони до цього часу – один стовбур і два життя. Одне тяглося вгору, друге лежало майже на землі так, що гілля торкалося води.

Софійка та Сашко завжди любили приходити на це місце. Вони сідали на похилений над землею товстий стовбур верби й проводили тут цілі ночі. Місцина вабила закоханих до себе, подаючи живий приклад підтримки одне одного. Цієї напрочуд тихої, майже казкової ночі Соня та Сашко знову прийшли на улюблене місце. Дівчина розстелила стару ковдру, і закохані тихенько сіли, боячись сполохати своє щастя. Софійка відчула себе такою щасливою, що боялася захлинутися від радості, що заповнила все її єство, і якби не нічна річкова свіжість, напевно, не змогла б зробити глибокий вдих.

Із-за лісу помалу викотився величезний повнолиций місяць, й одразу ж верби над водою кинули тихі та м’які тіні. На рівній гладі води, заколисуючи річку, тихо поколихувалися білосніжні лілеї.

– Як же тут гарно, Сонечко, – тихо сказав Сашко. – Здається, сидів би поруч із тобою тут цілу вічність і ніколи б не перестав захоплюватися цією красою.

– А мені в такий час здається, що нікого навколо немає: лише ти і я, – сказала мрійливо Соня, вдивляючись у зоряну безодню нічного неба.

– Так і є. Ти, я і наше кохання.

– Я хочу скупатися, – несподівано сказала Соня, відчуваючи внутрішній жар.

– Зараз?! Вода ж холодна – застудишся. Може, не треба?

– Ні, я все-таки скупаюся, – наполягла вона й швидко скинула із себе одяг. Сашко не став заперечувати. Попри, здавалося, м’який характер дівчини, вона вміла та могла бути наполегливою.

Соня ступила на росяний м’який килим трав та пішла до річки, яка гралася блискітками м’якого місячного сяйва. Вона зайшла у воду по коліна та, охнувши, одразу пірнула. Виринула майже на другому боці річки, там, де росли лілеї. Вони тривожно сполошилися, заколихалися на водяних хвилях, коли Софійка підплила до них.

– Хотіла зірвати квіточку для тебе, – крикнула вона Сашкові. – Але не можу – вони так стривожилися, злякалися мене. Шкода зривати!

– То й не тривож їх! Пливи вже до мене! – крикнув їй Сашко з берега.

Дівчина виринула з води, а на водяній гладі затремтіли, як струни, срібні кола. У сріблястому світлі місяця вона була схожа на казкову русалку. Довге мокре волосся прилипло до пружного тіла, на якому грали сяйвом прозорі крапельки води. Вона підійшла до хлопця, і він відчув, як її тіло привабливо пахло аїром та лілеями. Почуття неймовірної ніжності охопило Сашка. Він простелив ковдру на землю та легенько притяг кохану до себе за руку.

– Іди до мене, моя зіронько, – прошепотів він, зігріваючи гарячим подихом її холодні губи.

– Зіронька чи Сонечко? – Соня обвила його шию прохолодними руками.

– Удень Сонечко, уночі Зіронька, – прошепотів він, проводячи тремтячими долонями по її спині.

Він відчув, як усе тіло дівчини стало пружним, як натягнута тятива, як затремтіло від палкого бажання злитися в одне ціле з коханим. Сашко ніжно знімав вустами з тіла, що так пахло свіжістю, крапельки води одну за одною. За мить світ для коханих спалахнув пристрастю й вони літали на потужних крилах кохання над тихою річкою, над принишклими вербами, над сонним селом, над цілою землею у вишневому цвіті…

– Коханий, ти мені обіцяв щось показати, – нагадала Софійка Сашкові, коли вони сиділи біля багаття.

– Іди-но сюди, – підізвав він Соню до себе. – Дивись туди. Що ти бачиш у річці?

– Зорі. Я бачу зорі.

– А ось там? Біля лілей?

– Дві зірки. Ці зорі в парі. Вони так близько одна від одної, ніби ми з тобою зараз.

– А що вони роблять? – запитав Сашко, з ніжністю кидаючи закоханий погляд на Соню.

Дівчина уважно подивилася на воду. Місяць уже піднявся високо над землею, і було видно, як на воді грають у тому місці маленькі хвилі.

– Зорі купаються! – захоплено, якось по-дитячому скрикнула Соня, ніби побачила якесь диво. – Це неймовірно! Справжнє диво природи! Вони пірнають і виринають! Зорі купаються в річці! Як ти помітив?

– Я помітив це, коли приїздив минулого разу, але промовчав. Наразі, коли ти завела розмову про розбиті сподівання, я знову згадав, бо все в житті минає. Політики сваряться поміж собою, воюють за крісла та товсті портфелі, але ми багатші за них духовно. Я впевнений, що вони не знають такого чудового місця, як ця верба над річкою…

– Де купаються зорі, – тихо додала Соня, боячись сполохати зорі, що пірнають.

Розділ 4

У день від’їзду Сашка Софійка була сумна та ходила, ніби з хреста знята. Хлопець знав, що Соня завжди страждала від його від’їзду, але цього разу вона була якась розгублена, навіть незграбна. Чашка з чаєм вислизнула з її рук і розбилася, розлетівшись на маленькі друзки.

– На щастя, – зауважив Сашко й усміхнувся, щоб хоч якось підбадьорити засмучену дівчину.

Вона натягнуто усміхнулася, але в її великих очах залишився відбиток неприхованого смутку.

– Сонечко, я приїду в серпні. Залишилося тільки два місяці. Я візьму відпустку, і ми будемо цілий місяць разом! – Сашко обійняв Соню за плечі, пильно заглянув їй у вічі.

– Так, – кивнула вона головою й опустила очі, ховаючи сльози. – Якби я не вірила в те, що не можна проводжати в дорогу зі слізьми, то, мабуть, зараз би розревілася, як голодна корова.

– Правильно. Не треба плакати. Ти мені подобаєшся усміхненою та веселою.

Сашко дивився в очі коханої кольору темного шоколаду й не міг відірвати погляду. Хотілося чимось втішити, казати їй теплі слова, але весь запас слів кудись раптом зник, залишивши тільки бажання невідривно дивитися в її прекрасні очі, де сховався сум.

– Добре, добре. Я вже опанувала себе, – згодилася Софійка.

Дівчині дуже кортіло розповісти про те, що сталося минулої ночі. Уранці вона була вже готова про все розказати коханому, але внутрішній голос підказав їй за краще промовчати. Вона не стала розповідати Сашкові, що вночі прокинулася під пугачеві заводи. Птах не сміявся, а плакав, ніби немовля. Соня відразу згадала прикмету, що пугач «плаче» не на добро, а на лихо. Її вразливе серце шалено закалатало в грудях, і туди гадюкою проникла тривога. Душа відчула, що незабаром станеться щось дуже неприємне, важке, несподіване. Відчуття лиха, що вже зависло над нею, не дало змоги дівчині заснути до ранку, не давало спокою й зараз.

Раніше, коли Софійка проводжала Сашка, завжди по дорозі розповідала щось веселе, щебетала, ніби ластівка, – сьогодні йшла мовчки майже весь час. Вони пройшли невеличкий лісок, який потопав у вранішньому яскравому сонці. Сонце, веселе, грайливе, сипало щось радісне, гарне, як саме життя, як увесь світ, на зелене тремтливе листя дерев, польові ромашки, грало в золотавому волоссі дівчини, але вона цього не помічала.

– Соню, щось сталося? Щось не так? – Сашко не витримав, зупинився, легенько провів долонями по її м’якому волоссю.

– Любий, коханий, – Софійка заговорила швидко, ніби їй бракувало повітря. Вона почала поспіхом цілувати Сашка в очі, губи, обличчя. – Благаю тебе, не їдь нікуди! Залишся зі мною!

Хлопець обхопив її худенький стан, міцно притиснув до себе.

– Моя кохана, моя рідненька, – прошепотів він. – Ми незабаром зустрінемося. Ти марно тривожишся. Ми розлучаємося не вперше, але я завжди повертаюся до тебе. Так буде й цього разу, час мине швидко – і ми знову будемо разом.

– Ні, любий, ні! – палко мовила дівчина. – Моя душа відчуває, що станеться щось лихе, щось жахливе! Мені так страшно! Раніше такого ніколи не було. Мені здається, що ти їдеш назавжди, що станеться щось таке, що розлучить нас назавжди. А я не зможу жити без тебе! Якщо з тобою щось станеться, я не витримаю! Ти це розумієш? Не залишай мене, не їдь нікуди, благаю!

– Усе буде добре, усе буде добре, ось побачиш, – казав він, погладжуючи Сонине волосся. – З нами нічого лихого не станеться. Не має права.

– Я не помиляюся. Знаю лише одне: ми зараз не повинні розлучатися. У жодному разі! – схвильованим, тремтячим голосом повторювала Соня.

– Сонечко, моє любе сонечко, – Сашко торкнувся губами її м’яких вуст. – Час сплине швидко. Ти навіть не помітиш, як швидко! Ми цілий місяць будемо разом! Ти хоча б уявляєш, скільки це часу? А якщо місяць перевести в кількість днів, а дні поділити на добу, добу – на хвилини, хвилини – на секунди. Вийде неймовірно багато часу, який ми проведемо разом, – Сашко усміхнувся, подивився в очі дівчини.

– Навіть не знаю, – зітхнула Соня й знову повторила: – Упевнена, що ми не повинні зараз розлучатися, бо станеться щось лихе. Я не знаю, що саме, але відчуваю біду. Навіть не я, душа це відчула, вона зараз плаче, кричить криком: не відпускай його від себе ні на мить.

– Люба, ти просто перехвилювалася, – сказав Сашко, притискаючи до себе тремтяче тіло коханої. – Коли я приїду, то ми поберемося, тоді тобі буде спокійніше. Чи не так?

– Не знаю. – Соня трохи заспокоїлася, але все ще була збентежена та розгублена.

– Хочеш, щоб у нас було гучне весілля? Щоб гуляло все село? Чи будемо святкувати тихо, у родинному колі?

– Ще не знаю. – Соня знизала плечима та усміхнулася куточками вуст.

– Ходімо, бо я спізнюся на потяг.

На залізничній станції було небагато метушливих пасажирів, які снували по перону, підтягуючи важкі валізи на платформу.

Софійка здригнулася від несподіванки, коли гучним басом потяг сповістив про своє прибуття. Він підійшов до невеличкої станції, важко та невдоволено гуркочучи колесами по рейках. Біля відчинених дверей вагона Сашко міцно та гаряче поцілував дівчину в губи.

– Обіцяй не плакати й не сумувати, – попрохав він.

– Обіцяю. А ти точно повернешся до мене? – запитала Соня, ледь стримуючи сльози.

– Обов’язково. Слово офіцера! – сказав він і, нахилившись до Софійки, прошепотів: – Ми підемо дивитися, як купаються зорі?

– Якщо приїдеш до мене, – якось сумно мовила дівчина.

– Я клянуся, що ніколи, запам’ятай, ні-ко-ли тебе не покину. Ти мені віриш?

– Так, – ствердно кивнула Софійка.

Сашко стрибнув до вагона й зустрівся поглядом із дівчиною. Серце в нього защеміло в грудях від того погляду. Скільки ж у ньому було любові, болі та туги одночасно! У прекрасних, зволожених, широко розплющених карих очах Соні застигли прохання не покидати, невимовний смуток і навіть відчай.

Ніколи до цього, жодного разу вона не дивилася так на нього. Сашко на мить відчув слабкість перед цим благальним поглядом, і йому нестерпно захотілося зістрибнути з потяга, що зацокав по рейках, кинути геть усе, схопити в обійми свою кохану, міцно притиснути до себе, сказати лише кілька слів: «Я завжди буду поруч», – але він стримався та замахав рукою на прощання.

– Я буду завжди чекати тебе! Завжди! Ти мене чуєш?! – долинуло до нього крізь гучний стукіт коліс.

Софійка ще довго стояла на безлюдному пероні, дивлячись услід потягу. Останній вагон зник, а тривога залишилася, щемом наповнюючи серце дівчини.

А Сашко ще довго стояв у тамбурі, смалячи цигарку за цигаркою. З його уяви ніяк не зникали сумні, повні відчаю виразні очі Соні.

Розділ 5

Сашко лежав на вузькому ліжку потяга, закинувши руки під голову, і намагався хоча б трохи подрімати. Вслухався в монотонний стукіт коліс, але він не міг розвіяти тривогу, яка засіла десь у глибині душі. Неспокій Софійки нахлинув на нього й щемом наповнив серце.

Сашко підвівся, за звичкою поправив за собою постіль і задивився у вікно. Високі та стрункі тополі швидко бігли назад, але й цей краєвид незабаром почав його дратувати. Олександр дістав із кишені пачку «Мальборо», швидко вийшов у тамбур, з насолодою затягнувся цигаркою. Крізь важкий гуркіт коліс до нього ніби звідкись здалеку долинули слова, повні прохання, відчаю й любові одночасно: «Я буду завжди чекати тебе! Завжди! Ти мене чуєш?!»

– Мара, – подумав він і нервово жбурнув недопалену цигарку у відчинене вікно.

Сашко ліг, але перед ним знову були очі Софійки – великі, гарні, з чорними пухнастими віями, але скільки ж у них було неприхованого відчаю та смутку! Він крутився з боку на бік, але видіння лізло в голову, заважало думати про щось інше, туманом оповивало свідомість. Сашко забувся в тривожному сні лише на кілька хвилин. Басовитий голос провідниці змусив його підхопитися на ліжку:

– Поїзд затримується на годину!

– Як?! – скрикнув Сашко. – Як затримується?! Чому?

– Юначе, це питання не до мене. – Провідниця кинула на нього оцінювальний погляд. Спочатку їй хотілося звично ляпнути якусь грубість, аби не розслаблялися й щоб був у вагоні повний порядок, але, побачивши перед собою гарного, статного, підтягнутого чоловіка, вона широко усміхнулася й грайливо повела нафарбованими очицями. – Я не можу знати, чому ми стоїмо, – зовсім іншим тоном промовила вона.

– Дідько! Я спізнюся на роботу! – у розпачі випалив Олександр. – Чи не можна тут зійти та пересісти на інший потяг?

– Ні. Та ви не хвилюйтеся, таке буває. Ми повинні прибути вчасно… – промуркотіла жінка й запитала: – Чайку принести? Чи, може, кави?

– Дякую, не треба, – відповів юнак і вийшов на свіже повітря із задушливого вагона.

Потяг зупинився десь серед лісу. Догорала тепла сонячна днина та приємно пахло сіном. Але Сашко цього не помічав. Затримка на годину ніяк не входила в його плани. Якби поїзд прибув вчасно, то в нього була б можливість узяти таксі й заїхати на годинку до матері в село. Він уже уявляв непідкупну радість тихої самотньої жінки, що жила одна й дуже чекала на короткі зустрічі із сином. Людмила Орестівна все життя працювала в селі вчителькою математики, сама виховувала сина. Сашко не пам’ятав свого батька, бо той загинув в автокатастрофі, коли хлопець був немовлям. Скільки він пам’ятав себе, завжди поруч була мати – невисока, худорлява, в окулярах. У неї завжди було сиве волосся. Мама розповідала, що коли почула страшну звістку про загибель батька, то за ніч посивіла. Вона не соромилася цього й ніколи не фарбувала волосся, від чого виглядала набагато старшою. Людмила Орестівна не намагалася влаштувати своє особисте життя, вона його присвятила вихованню єдиного сина та ще своїм школярам. Сашко зараз, як ніколи, розумів тягар її самотності та чому ховає за окулярами сумні очі. За першої ж нагоди він завжди їхав до неї хоча б на годину, тому затримка потяга його так нервувала. Він зовсім утратив спокій, коли сплила довга година чекання, але потяг не зрушив із місця. Пасажири повисипали з вагонів й ходили по високій траві, збираючи польові квіти.

Коли Олександрові терпець урвався, він пішов до бригадира поїзда, але й той його не заспокоїв – потяг затримували з невідомих причин. Лише за дві з половиною години змучені спекою пасажири зайняли свої місця та зітхнули з полегшенням. Поїзд неохоче зрушив із місця.

Лише тепер Сашко зателефонував Софійці. Її голос був сумний, хоча вона й намагалася переконати Сашка, що вже заспокоїлася.

– Любий, не хвилюйся за мене. У мене все добре, – сказала Соня, але Сашко добре почув, що її голос тривожно бринить. – Я усміхаюся, як завше.

– Не сумуй, усе буде добре. Я дуже, дуже тебе кохаю, – сказав Сашко.

– Швидше повертайся, – попрохала Соня. – Пам’ятай, що я тебе чекаю.

– Добре, Сонечко. Ми незабаром знову будемо разом. Ти мені віриш?

– Так, – прозвучало тихо, але вже більш упевнено.

Олександр поговорив по мобільному телефону з матір’ю, пояснив, чому не зможе сьогодні її навідати. Людмила Орестівна, звичайно ж, засмутилася, але не подала виду. Час навчив цю худеньку, маленьку жінку бути мужньою та мудрою. Поговоривши зі своїми дорогими людьми, Сашко трохи заспокоївся та почав із цікавістю спостерігати за невгамовним хлопчиськом навпроти. Малюк був головатий, з рудим волоссям, з безліччю веснянок на маленькому кирпатому носикові, але такий рухливий, цікавий та кумедний, що дивитися на нього без усмішки було неможливо. Хлопчик ні хвилини не сидів на місці, весь час крутився, ніби його бісики штовхали в боки, та ставив своїй бабусі безліч запитань. Старенька не встигала відповідати на одне з них, коли він ставив інше. Нарешті бабуся вкрай стомилася й вибилася із сил. Старенька задрімала, а кмітливий хлопчисько одразу ж узув бабусині тапці й швиденько шмигнув по вагону, дістаючи своїми запитаннями інших пасажирів.

Сашко любив дітей. Він не мав братів та сестер і від цього дуже страждав у дитинстві. Мабуть, ще в шкільному віці, десь уже в старших класах, у нього з’явилася мрія мати багато своїх дітей. Про це він нікому ще не розповідав, навіть Софійці.