Текст книги "Кіберіада"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 56 (всего у книги 61 страниц)

– То ви були великим оптимістом! Неаполітанська пастка існує – в мене щодо цього немає сумнівів. Але це не годинниковий механізм, швидше – лотерея. Симптоми відзначаються коливаннями, примхливістю, можуть зменшуватися, а то й зовсім зникати. Адже так?

– Безперечно.

– Отож бо. За модель може правити обстрілювана місцевість. Вас можуть убити, або, взявши на мушку, або ж – випадковою кулею, внаслідок густоти обстрілу. Але хоч так, хоч інакше, а по той бік є хтось такий, кому потрібні трупи!

– Он ви про що! Сліпий випадок не виключає злочину?

– Ясна річ. А ви так не вважали?

– Мабуть, ні. В мене, правда, якось з’явилась була така думка, але було сказано, що коли це підтвердиться, то скоригують і слідство.

– Ти ба! Або лиха людина, або лиха доля! Але ж навіть у мові утвердився вираз «corriger la fortune».^[167] Так-то. А чом ви не вдалися до двостороннього зв’язку?

– Це було б дуже марудно. Не міг же я ходити нашпигований електронікою. До того ж був сумнів, який виник у випадку зі Свіфтом. Отим, що його врятував приятель, зупинившись у тому ж готелі. Свіфт так впевнено викладав свою маячню, що майже переконав його.

– Ага. Folie en deux.^[168] Йшлося про те, щоб ви не переконали свого ангела-хранителя у власних видивах, на випадок, якби ті з’явилися?

– Саме так.

– Поправте, якщо я помиляюсь: з одинадцяти чоловік двоє вціліло, а один зник. Його звали Брігг. Так?

– Так, але Брігг був би вже дванадцятим. Його ми не включили до серії.

– Замало даних, правда? А тепер – черговість у часі. З цього погляду вашу розповідь скомпоновано неправильно. Ви подаєте випадки за порядком їхнього виявлення, що цілком випадкове, а не за черговістю подій. Скільки було сезонів? Два?

– Так. Тітц, Кобарн і Осборн – це два роки тому. Тоді ж зник і Брігг. Всі інші – торік.

– А в цьому році?

– Коли що й сталося, однаково довідаємось не раніше як восени. Тим більше, що слідство, яке розглядало серію як певну цілість, припинено.

– Якщо ви ретельно все прочесали, це має вигляд прогресуючої серії: першого разу три жертви, другого – вісім. Авжеж, авжеж! Ви були приманкою не лише в Неаполі, а й тут, у Парижі…

– Що ви цим хочете сказати?

– Ви мене спокусили. Признаюсь вам – це захоплює! Ви все так змалювали, що справа постає надзвичайно промовисто. І її «реальність» просто напрошується. Але з того, що всі поламали на ній зуби, я роблю висновок про її підступність. Підступність, хоча з кожним випадком зростає переконання, що це певний вид божевілля, якого ніхто навмисно не викликав. Ви теж такої думки?

– Звичайно. Так усі вважають. Інакше слідства не припинили б.

– А звідки ж сумніви, що це може бути злочин?

– Як вам сказати… це ніби фотокартка. Я кажу про репродукцію з сіткою. Неозброєним оком видно загальні риси образу, але без деталей. Розглядаємо через лупу – щось ніби вимальовується краще, але водночас ніби й розпливається. А при максимальному збільшенні образ зникає, розпадається на окремі цяточки. Кожна з них сама по собі й разом вони вже нічого не означають.

– Ви хочете сказати, що гіпотеза про серію випадкових отруєнь тим переконливіше руйнується, чим уважніше її вивчати?

– Саме так.

– А як же з гіпотезою про винуватців?

– Те саме. Результати більш-менш такі самі: ніхто нікого не отруював, і ніхто не мав чим отруюватись. Однак…

Я знизав плечима.

– Чого ж ви вперлися в цю альтернативу – злочин чи випадок?

– А що нам лишається?

– Хоча б оце, – він кивнув на «Франс Суар», що лежала на столі. – Ви читали сьогоднішні газети?

Барт показав мені великі заголовки «Бомба в Лабіринті», «Бойня на сходах», «Таємничий рятівник дитини».

– Так, – відповів я. – Я знаю, що там сталося.

– Будь ласка. Класичний приклад злочину наших днів, навмисного й водночас випадкового. Загинули ті, що опинилися в його оточенні.

– Але ж це зовсім інше!

– Це не те саме. Звичайно ж. Певні особисті риси зумовили смерть у Неаполі, але не в римському аеропорту. Зрозуміло! Але й той чоловік, Адамс, писав дружині про злочин без визначеної жертви, вживши образ цвяхів, розсипаних на дорозі. Це, певна річ, надто проста модель. Але ж так само ясно, що коли хтось і стоїть за тими смертями, то йому ніщо так не потрібно, як створити враження, ніби його взагалі немає!

Я мовчав, а Барт, кинувши на мене швидкий погляд, встав, пройшовся кабінетом, повернувся на своє місце й запитав:

– А що ви думаєте про це все?

– Можу лише сказати про те, що мене найбільше вражає. Якщо припустити отруту, то слід чекати завжди тих самих симптомів.

– А вони не завжди були такими самими? Мені здалося, що завжди. Період досить типовий, фаза збудження й агресивності, фаза маячіння, найчастіше про переслідування, фаза втечі: з Неаполя або з життя. Втікали, хто як міг, – машиною, літаком, навіть пішки. І засоби – скло, бритва, мотузок, постріл у рот, йод…

Мені здалося, що він хоче похвалитися своєю пам’яттю.

– Так, ці ознаки були подібні, але якщо уважно дослідити біографію кожної жертви, виявиться несподіване…

– Ну, ну?

– Взагалі вид смерті не залежить від вдачі людини, яка вмирає. Незалежно від вдачі помирають в автокатастрофі, від раку, запалення легенів. Є й винятки, наприклад, професійна смерть льотчика-випробовувача… але, як правило, між способом життя і смертю залежності немає.

– Одним словом, смерть щодо індивідуальності не специфічна. Гаразд. А далі що?

– А тут – специфічна.

– Слухайте, це вже якась демонологія! Як це зрозуміти?

– Буквально. Добрий плавець потопає. Альпініст розбивається. Автоманіяк гине в лобовому зіткненні на дорозі.

– Стривайте! Той автоманіяк – Тітц?

– Так. Мав три машини. Дві спортивні. Вбився у «порціє». Слухайте далі: боязкий гине при втечі…

– Хто це?

– Осборн. Загинув, коли кинув машину, вдаючи шляхового робітника.

– Ви нічого не казали про його боягузтво!

– Вибачте. Скорочений варіант, який я вам виклав, багато чого обминає. Осборн працював у системі страхування, сам був застрахований, його знали як такого, що ухиляється від будь-якого ризику. Відчувши загрозу, він сів писати в поліцію, але злякався, спалив листа й утік. Адамс, чоловік ексцентричний, загинув, як і жив, – незвично. Відважний репортер тримався до кінця, поставивши крапку пострілом…

– А це не було втечею?

– Не думаю. Він мав завдання летіти в Лондон. Якоїсь хвилини він не витримав і перетяв собі жили, але потім зробив перев’язку й полетів виконувати завдання. Застрелився, бо не міг його виконати. Певно, був дуже гордий. Не знаю, який би мав бути Свіфтів кінець, але замолоду Свіфт був звичайний слабак, блудний син, замки з піску, ексцеси. Завжди потребував когось сильнішого – жінки, приятеля. Все це було продемонстровано в Неаполі.

Наморщивши чоло й підперши пальцем підборіддя, Барт незрячим поглядом втупився в простір.

– Ну, в принципі це пояснюється. Регресія… повернення до попереднього періоду життя. Я не фахівець, але галюциногени, мабуть, викликають… а що кажуть токсикологи? Психіатри?

– Певні аналогії з ЛСД, але ЛСД не діє так індивідуально. Коли я знайомився з життям тих людей, склалося враження, що ніхто з них, втративши глузд, не відійшов від свого єства, навпаки, їхня натура виявилась у якомусь карикатурному збільшенні. Ощадний ставав скнарою, педант… той антиквар цілий день різав валізу паперів на тоненькі смужки… це справжні поклади. Якщо хочете, я залишу вам папери, й ви самі побачите.

– Я буду вам дуже вдячний. Отже, чинник «ікс» – отрута особистості? Це істотно… але навряд чи таким шляхом можна дійти до розгадки. Психоаналіз може з’ясувати, як діє цей чинник, але не як він потрапляє в жертву.

Барт сидів, опустивши голову, нахилившись уперед і дивлячись на пальці, переплетені на коліні. Раптом він глянув мені в очі.

– Чи можна поставити вам особисте запитання?

Я кивнув.

– Що відбувалося з вами під час симуляції? Як ви себе почували? Весь час упевнено?

– Ні. Взагалі було неприємно – в Америці я уявляв собі все це інакше. Неприємно не тому, що користувався речами померлого, до цього я швидко звик. Вважали, що я найбільше підходжу для цієї операції з огляду на мою професію…

– Так? – брови його піднялися.

– Всім іншим вона видається цікавою, але насправді це рутина, нудьга, ще раз рутина й короткі моменти збудження.

– Ага, майже те саме, що в Неаполі, еге ж?

– Авжеж. Зокрема нас тренують для самоконтролю. Прилади можуть помилитися, й тоді останнім покажчиком є людина.

– Отже, нудьга й рутина. А коли ж у Неаполі було збудження? Коли й де?

– Коли боявся.

– Ви боялися?

– Боявся, принаймні двічі. Це дало мені певне задоволення.

Я вимовив це через силу. Барт не зводив з мене погляду.

– Вам подобається боятися?

– Не можу ані стверджувати, ані заперечувати. Добре, коли можливості людини збігаються з її бажаннями. А я завжди прагнув того, чого не міг. Існує безліч відтінків ризику, але мене не приваблює ризик банальний, такий, скажімо, як рулетка. Цей страх безплідний… натомість те, чого не можна визначити, передбачити, окреслити, мене завжди захоплювало.

– Тому ви стали астронавтом?

– Не знаю. Може, й тому. Нас вважають кмітливими шимпанзе, якими на відстані керує земний комп’ютер. Програма й план. Найвищий лад – це тавро цивілізації, а його противага – ось, – показав я на газету з великим фото римських сходів на першій сторінці. Я проти цього. Але якщо навіть так є, то на Марсі ми мали бути самі. Я з самого початку знав, що моя фізична вада висітиме наді мною дамокловим мечем, бо шість тижнів у році, коли цвітуть трави, я ні на що не здатний. Щоправда, я розраховував на відсутність трав на Марсі… це цілком певно, та й моє керівництво так вважало. Але врешті той нежить таки зіпхнув мене на запасну позицію, де в мене не було шансів.

– Полетіти на Марс?

– Так.

– Але ви зосталися в резерві?

– Ні.

– Aut Caesar, aut nihil?^[169]

– Можна й так.

Барт розчепив руки і глибше вмостився в кріслі. Примруживши повіки, він, здавалося, перетравлював мої слова. Тоді поворухнув бровами, усміхнувся.

– Вернімося на Землю! Чи всі ті люди хворіли на алергію?

– Майже напевно. Цього не вдалося довести лише в одному випадку. Алергія була різною – переважно на пилок трав, астма…

– Чи можете сказати, коли ви боялися? Щойно ви про це згадували…

– Пригадую два такі моменти. Перший – у готельному ресторані, коли до телефону викликали Адамса. Це поширене прізвище, йшлося про іншу людину, але якусь мить мені здавалося, що це не випадковість.

– Вам здалося, що до телефону викликають небіжчика?

– Ні, чому ж! Я думав, що щось починається. Що це пароль, гасло, кинуте мені так, щоб ніхто з присутніх про це не дізнався.

– А ви не подумали, що це хтось із вашої групи?

– Ні. Цього не могло бути. Їм ні в якому разі не можна було спілкуватися зі мною. Якби щось змушувало припинити операцію, скажімо, війна, зі мною мав зв’язатися Ренді – керівник операції. Але лише в такому випадку.

– Вибачте, що я так випитую, але для мене це важливо. Отож викликали Адамса. Але якби за вами спостерігали, це означало б, що вашу гру розкрито і вам дають про це знати. Адже ви не виступали в ролі Адамса!

– Авжеж. Мабуть, саме тому я й злякався. Хотів підійти до телефону.

– Навіщо?

– Щоб вступити в перший контакт з ними – тією другою стороною. Це все-таки краще, ніж нічого.

– Розумію. Але не підійшли?

– Ні, бо знайшовся справжній Адамс.

– А вдруге?

– Це було вже в Римі, вночі у готелі. Я мав той самий номер, у якому вві сні помер Адамс. Що ж, скажу вам і це. Обговорювалися різні варіанти. Я не повинен був іти слід у слід саме за цією людиною, пропонували інших, але я брав участь у нарадах і переважив на користь Адамса… – я замовк, побачивши, як зблиснули його очі.

– Здогадуюсь. Ні маячіння, ні море, ні автострада – просто звичайний замкнутий номер – самотність, вигоди й смерть.

– Може й так, але тоді я не думав про це. Тоді, здається, вирішили, що я вибрав його маршрут, розраховуючи знайти сенсаційний матеріал, відкритий ним і десь захований, але вони помилились. Просто той чоловік був мені чимось симпатичний.

Хоча хвилину тому Барт і дітнув мене своїм «Або Цезар, або ніхто», я й далі був відвертий, як ніколи, – так мені було це потрібно. Я й сам не знаю, коли ця справа стала для мене манією. Безособовість я спершу трактував як рутину, до якої мушу пристосуватися, бо вона була ставкою у грі. Я й не помітив, коли вона захопила мене всього, аби врешті відкинути. Я повірив у обіцяну небезпеку, врешті, мав і докази, що це не вигадка, вже майже потрапив у її поле, і це, власне, виявилося ілюзією. Мені не розкрилася таємниця. Зіграв Адамса, як зумів, але не зазнав його долі, не пережив нічого й тому нічого не знав. Може, тому такими дошкульними були Бартові слова, що зачепили мене за живе. Фітцпатріків приятель фрейдист Керр сказав би, мабуть, що я хотів поставити все на одну карту, воліючи загинути, аби не програти, власне, загинути, бо програвав. А мій вибір Адамса звів би у фрейдистську схему потягу Танатоса. Так би й сказав. Та байдуже. Допомога цього француза була наче порушення кодексу альпінізму – я поступався місцем, даючи йому можливість першому піднятися на линві, але робив це, бо зазнав цілковитої поразки. Я не хотів, не міг зректися цього, мов випханий за двері.

– Поговорімо про метод, – наче розбудив мене голос Барта. – Перше – припинення збору відомостей про жертви. Відокремлення серії. Тут ви діяли надто свавільно.

– Ви так гадаєте? А чому саме?

– Бо самі випадки не розділилися, це ви розбили їх на суттєві й несуттєві. Особливістю істотних вважали божевілля й смерть, принаймні божевілля, коли навіть воно не спричинило смерті. Але ж порівняйте поведінку Свіфта й Адамса. Свіфт ошалів, так би мовити, з явним розмахом, натомість про галюцинації Адамса ви дізналися лише з його листів до дружини. Скільки ж могло бути випадків, у яких вам забракло такої подробиці!

– Даруйте, – відповів я, – але тут нічого не вдієш. Те, що ви нам закидаєте, – класична дилема при дослідженні невідомих явищ. Щоб їх відмежувати як слід, потрібно знати причинний механізм, а щоб пізнати цей механізм, потрібно чітко відмежувати явища.

Він глянув на мене з неприхованою приязню.

– Е, то ви знайомі і з нашою мовою! Але навчилися її не від поліцейських?

Я не відповів, лише потер підборіддя.

– Так, це справді класична дилема індукції. Давайте-но розглянемо відкинуті факти. Стежки, які ви визнали хибними. Чи були якісь довші заманливі сліди, які, врешті, урвалися? Було щось таке?

Тепер уже я глянув на нього з визнанням.

– Було. Один цікавий. Ми багато чекали від нього. З усіх жертв, ті, хто був американцем, усі перед тим як їхати до Італії пройшли через одну з клінік доктора Стелли. Ви чули про нього?

– Ні.

– Про нього говорять різне: одні кажуть, що це чудовий лікар, інші – що шарлатан. Усіх пацієнтів з ревматичними болями він посилав на сірководневі ванни до Неаполя.

– Он як!

– Я теж підскочив, почувши це вперше, але слід хибний. Він вважав такі ванни поблизу Везувія кращими від інших, хоча й у нас у Штатах є багато подібних джерел. Ті з його хворих, які зважилися на подорож, все ж становлять меншість, бо насправді американці не такі вже й марнотратні. Коли пацієнт заявляв, що Везувій для нього задорогий, Стелла посилав його на курорт в Америці. Ми розшукали тих людей, майже сотню. Всі живі й здорові, тобто, дехто покручений ревматизмом, як і перед лікуванням. В усякому разі, ми не знайшли жодної смерті «італійського» типу. З цими пацієнтами Стелли нічого надзвичайного не траплялося. Вони помирали в ліжку – від серця чи раку.

– Може, мали жінок, сім’ї, – задумливо мовив Барт.

Я мимоволі посміхнувся.

– Докторе, ви вже починаєте говорити тим ідіотським жаргоном, тими зворотами, якими оперують агенти… Певна річ, майже у кожного була сім’я, але не бракувало і вдівців, старих холостяків. Зрештою, чи жінка й діти – це панацея? Антидот? Та й від чого, власне?

– Лише через море дурниць доходимо до істини, – повчально, але з веселими очима відповів Барт. – Ну, а вам відомо, скількох пацієнтів той Стелла послав до Неаполя?

– Відомо. І це одне з найдивніших місць у всій історії; Кожен раз, коли думаю про це, мені здається, що я за крок від істини. Таких ревматиків він послав двадцять дев’ять. Серед них, власне, й п’ятьох наших американців: Осборна, Бреннера, Кобарна, Гейне і Свіфта.

– З семи американців?

– Так. Ні Еммінгс, ні Адамс не лікувалися у Стелли. Як і Брігг, але цього, як ви знаєте, ми не зарахували до жертв.

– Це дуже суттєво! А решта хворих? Ті двадцять чотири пацієнти Стелли?

– Статистику знаю напам’ять… Шістнадцятьох він посилав у ті роки, коли ще не траплялися ці випадки. Всі повернулися до Штатів нормально. Торік послав тринадцятьох. Власне, з них оті п’ятеро жертв.

– П’ятеро з тринадцяти? А чи серед тих восьми, з якими нічого не сталося, не траплявся «тип жертви»?

– Чому ж, аж тричі: самотні, заможні, під п’ятдесят. Усі повернулися живі.

– Лише чоловіки? Стелла не лікував жінок? А чому?

– Та лікував. В минулі роки, що передували цим смертям, він послав до Неаполя чотирьох жінок, торік – двох, а цього року – жодної.

– Чому така диспропорція статей?

– Клініки Стелли рекламувалися переважно для чоловіків. Розлади потенції, облисіння, – це з часом забулося, але переконання – те, що називають «імідж», – буцімто Стелла є чоловічим лікарем, утвердилося. Так що диспропорція пояснюється цілком природно.

– Ви так гадаєте… а все-таки жодна жінка не загинула, хоча і в Європі не бракує самотніх літніх дам. Чи має Стелла якусь клініку в Європі?

– Ні. Жертви з Європи не мали з ним нічого спільного. Це вдалося встановити. Жоден з тих європейців не бував у Штатах протягом останніх п’яти років.

– Чи припускали ви, що могло діяти два незалежні механізми, – один – для американців, а другий – для європейців?

– Припускали. Ми порівнювали ці групи всередині серії, але з цього нічого не вийшло.

– А чому, власне, той Стелла посилав усіх до Неаполя?

– Дуже просто. Він італієць у другому коліні, і його родина походить з-під Неаполя. Очевидно, він мав з того й зиск, контактуючи з італійськими бальнеологами, з доктором Джіоно, наприклад. До листування, щоправда, ми не дісталися, – лікарська таємниця, – але це випливає само собою, коли лікар з-за океану спроваджує своїх пацієнтів до італійських колег. У кожному разі, в цьому ми не побачили нічого підозрілого. Припускаю, що за кожного пацієнта він діставав якийсь процент.

– А як ви пояснюєте загадкового листа з чистим аркушем, надісланого після його смерті Міттельгорну?

– Гадаю, його послав хтось із родичів, хто знав про обставини його смерті, прагнучи, як і пані Барбур, продовжити слідство, але не бажаючи чи не маючи змоги діяти так явно, як вона. Хтось, переконаний у кримінальному характері справи, хотів підживити підозріння і змусити поліцію до дальших пошуків. Міттельгорн мав у Швейцарії родичів, а лист прийшов саме звідти…

– Чи були серед пацієнтів Стелли наркомани?

– Були. Два, але не затяті. Обидва вже в літах, вдівець і старий холостяк, приїхали наприкінці травня – на початку червня минулого року, купалися, загоряли, тобто, згідно статистики, наражалися на максимальну небезпеку, але обидва повернулися неушкоджені. Скажу більше – один мав алергію до пилка трав, а другий – до суниць.

– Жах! – скрикнув Барт, але нам було не до сміху.

– Ви покладалися на алергію? Я теж.

– А що вживали ті два?

– «Суничний» – марихуану, а «сінний» – ЛСД, так, вряди-годи. Запаси у нього скінчилися якраз перед поверненням до Штатів. Може, він саме тому й повернувся швидше, перервавши процедури? Поїхав, бо в Неаполі нічого не роздобув. Якраз тоді поліція викрила на Близькому Сході великий ланцюг контрабандистів з італійською базою, контрабанда урвалася, а незаарештовані постачальники принишкли, мов миші під мітлою…

– «Суничний»… – буркнув Барт. – Гаразд. А психічні захворювання?

– Дані виключно негативні. Знаєте, як буває, – майже завжди можна щось знайти у предків, але ж це стрілянина наосліп. Як серед жертв, так і серед уцілілих пацієнтів Стелли панувало психічне здоров’я… Якась там вегетативна неврастенія, безсоння – ото й усе. Тобто – серед чоловіків. Щодо жінок – було три випадки: меланхолія, клімактерична депресія, спроба самогубства.

– Самогубство? І що ж?

– Типова істерика, так зване «волання про поміч», випила отруту, маючи гарантію порятунку. А в нашій серії завжди було навпаки: там ніхто не афішував своєї манії самогубства. Типовою була рішучість, з якою у випадку невдачі повторювався замах.

– Чому лише Неаполь? – спитав Барт. – А Мессіна? Етна? Там нічого?

– Нічого. Ви, певно, розумієте, що ми не могли охопити всі сірководневі джерела світу, але італійські обстежила спеціальна група. Абсолютно нічого. Когось з’їла акула, хтось потонув…

– Кобарн теж потонув.

– Так, але в нападі божевілля.

– Це точно?

– Майже. Про нього ми дізналися порівняно мало. Власне, лише те, що він не з’їв принесеного сніданку, а заховав грінки, масло і яйця в порожню коробку з-під сигар, а решту, перш ніж вийти з готелю, поклав за вікно на карниз.

– Он воно як! Мав підозру на отруту й хотів, щоб пташки…

– Отож. А коробку, певно хотів віднести до токсиколога, але потонув.

– А що показала експертиза?

– Два товстенні томи машинопису. Застосували навіть дельфійський метод, голосування фахівців.

– І..?

– Більшість висловилась за невідому психотропну отруту, дія якої в чомусь схожа на ЛСД. Звичайно, це зовсім не означає, що у них подібний хімічний склад.

– Невідомий наркотик? Дивне визначення.

– Не обов’язково невідомий. На їхню думку, це могла бути суміш відомих усім субстанцій, оскільки в синергічному прояві часто неможливо визначити дію окремих складників.

– А що сказала меншість?

– Гострий психоз на етіологічно невстановленому грунті. Бачите, як багато можуть сказати фахівці, лікарі, коли нічогісінько не знають.

– Так, мені це добре відомо. Коли ваша ласка, викладіть іще раз усе щодо типології смертей.

– Прошу. Кобарн потонув мимоволі чи навмисно. Бреннер вискочив з вікна, але не вбився.

– Вибачте, а як він тепер?

– У Штатах, хворий, але живе. Загалом пам’ятає події, але не хоче до них повертатися. Кельнера він прийняв за мафіозо, почувався переслідуваним. Чогось більшого він не зумів сказати. Можна, я розповідатиму далі?

– Розповідайте.

– Осборна переїхали. Винуватець утік машиною, і його не знайшли. Еммінгс намагався покінчити з життям двічі. Застрелився. Швед Лейге приїхав до Рима і впав із Колізею. Шіммельрайтер помер у лікарні своєю смертю від запалення легенів після гострого приступу божевілля. Гейне тонув, у лікарні перерізав собі вени, але його врятували. Помер від гострого’ запалення легенів. Свіфт уцілів. Міттельгорн теж двічі намагався відібрати собі життя снодійним і йодом. Помер від опіків шлунка. Тітц загинув у аварії на автостраді. Нарешті, Адамс у римському «Хілтоні» – наче задушений, хтозна-як. Про Брігга не знаємо нічого.

– Дякую. Чи ті, що зосталися живі, запам’ятали якісь перші прояви?

– Так. Тремтіння рук і зміну смаку їжі. Це ми довідалися від Свіфта. Щодо Бреннера, той наполягав, що їжа «справді змінила смак», а тремтіння рук не пам’ятав. Очевидно, у Бреннера лишився від цих подій так званий резидуальний ефект, тому він так твердив. Такої думки лікарі.

– Діапазон смертей на схемі досить значний, а самогубці вдавалися до доступних засобів – що потрапляло під руку. А що дали пошуки за принципом «cui prodest?»?^[170]

– Розшуки матеріально зацікавлених? Спадкоємці знайшлися, але що з того, коли немає жодного зв’язку між ними й кожною з тих смертей.

– Преса?

– Цілковита блокада інформації. Звичайно, місцеві газети згадували про кожну смерть, але ці повідомлення губилися у звичних рубриках випадків. Йшлося про те, щоб не утруднювати слідства. Тільки якась газета в Штатах, забув яка, спекулювала на темі фатальної долі пацієнтів Стелли. Останній запевняв, що до цього доклали руки конкуренти. Однак цього року він не спровадив до Неаполя жодного ревматика.

– Бачте, не послав! Чи це не підозріло?

– Не дуже, бо ще один випадок – і подібна стаття могла б завдати більше збитків, ніж його заробітки на цьому ділі. Зрештою, це був досить скромний бізнес.

– А тепер я запропоную таку гру, – сказав Барт. – Вона буде називатися «Як таємничо загинути в Неаполі?». Тобто, які риси для цього треба мати. Ви мені допоможете. Згодні?

– Залюбки. Список включає стать, вік, статуру, недуги, матеріальні статки та дещо інше, про що я постараюся згадати. Отож треба бути чоловіком десь так років під п’ятдесят, вище середнього зросту, огрядної чи атлетичної статури, нежонатим або вдівцем, принаймні в Неаполі – самотнім. З огляду на випадок Шіммельрайтера треба визнати, що заможність – умова не обов’язкова. Натомість потрібно зовсім чи майже зовсім не знати італійської мови.

– Жодна з жертв не розмовляла по-італійськи вільно?

– Жодна. Переходжу до специфічних рис. Щоб загинути, потрібно не хворіти на діабет.

– Що?..

– Жодна особа з нашої серії не була діабетиком. Натомість серед спроваджених Стеллою до Неаполя ревматиків, які повернулися додому живими, їх було п’ятеро.

– Як же це пояснювали ваші фахівці?

– Навіть не знаю, що вам відповісти. Казали щось про перетворення матерії, про ацетонові тільця, які можуть бути антидотом. Щоправда інші, може, й не такі дуже вчені, а просто чесніші (це лиш моє припущення) заперечували. Ацетонові тільця з’являються лише в такому організмі, якому дуже бракує інсуліну, але ж у наш час кожен діабетик регулярно вживає відповідні ліки. Наступною неодмінною рисою є алергія на трави, сінний нежить, астма. Хоча були особи, які відповідали всім цим вимогам і з ними нічого не сталося. Той, наприклад, пацієнт Стелли, якого я назвав «суничним», і другий – з нежитем.

– Заможні, самотні, купалися в сірководні, мали алергію, не знали італійської?

– Так. Вживали тих самих протиалергійних ліків, що й решта, наприклад, плімазин.

– Що це таке?

– Антигістаміновий препарат з домішкою риталіну. Риталін – це хлористоводневий ацетилований фенілоальфапіпериділ. Перший зі складників плімазину, пірібензамін, усуває прояви алергії, але викликає сонливість, сповільнює реакцію, тому водії мусять вживати його з домішкою риталіну, який належить до збудників.

– Але ж із вас хімік!

– Просто вживаю це багато років. Кожен алергік потроху займається самолікуванням. У Штатах я вживав тамтешній відповідник, бо плімазин – це швейцарський препарат. Той, що мав нежить, – Чарльз Декер, – теж ним користувався, але з його голови не спала й волосина… стривайте.

Я остовпів з відкритим ротом. Барт мовчки дивився на мене.

– Вони всі лисіли… – врешті сказав я.

– Лисина?

– Початки. Заждіть-но. Так. Декер теж мав тонзуру на тім’ї – і нічого.

– Зате ви не лисієте, – зауважив Барт.

– Як ви сказали? Не лисію? Може, це вада? Але з Декером нічого не сталося, хоча й лисів… зрештою, який може бути зв’язок між лисінням і буйним божевіллям?

– А який зв’язок між цим же божевіллям і діабетом?

– Маєте рацію, докторе, цього питання не варто торкатися.

– Ви що, зовсім не звернули на це уваги?

– Майже так. Ми порівнювали список загиблих з уцілілими в Неаполі, і ця риса, звичайно, виявилась. Однак складність полягала в тому, що полисіння можна було ствердити напевне лише у загиблих, бо дехто з тих, хто вцілів, не признався, що носить перуку. Щодо цього людська гордість буває несамовито вразлива, а смикати їх за волосся чи розглядати зблизька важко, коли люди цього не хочуть. Для встановлення діагнозу потрібно ще знайти косметичний кабінет, де та чи інша людина замовила перуку або й зробила пересадку волосся, а це вже було б забарно.

– Чи це так уже важливо?

– Думки були різними. Дехто вважав, що це не має значення, тим більше, що йшлося про те, чи приховують лисину кілька вцілілих пацієнтів Стелли, а який це може мати зв’язок з трагічними випадками інших ревматиків?

– Ну, гаразд, але якщо ви не обминули питання про стан волосяного покриву, то чому це вас щойно так вразило?

– На жаль, це зворотний зв’язок. Те, що жоден із загиблих не приховував своєї лисини. Ніхто з них не носив перуки, не мав ні пересадженого, ні вшитого в шкіру волосся… є така операція.

– Я знаю. То й що?

– Нічого, хіба що тільки таке – всі жертви лисіли й не приховували цього, натомість серед уцілілих були як лисі, так і люди з нормальними чупринами. Я усвідомив, що Декер, власне, мав лисину, от і все. Мені здалося, що я натрапив на свіжий слід. Але таке не раз було. Зрозумійте, я так глибоко вліз у цю справу, що бачу часом міражі. Духів…

– Е, це вже має присмак історій про богоявлення, таємничі прокляття, привидів… а може, в цьому щось є?

– Ви вірите в духів? – витріщився я на нього.

– Може, досить того, щоб вони вірили. Як ви гадаєте? Скажімо, в Неаполі діє якийсь ворожбит, що полює на багатих чужинців…

– Припустімо, – засовався я в кріслі. – І що далі?

– Можна легко уявити собі, як за допомогою різних трюків і сеансів він втирається до них у довір’я, безкоштовно дає їм дози чудодійного еліксиру звідкись з Тібету, тобто якогось наркотичного відвару, який має поставити їх у цілковиту залежність від нього, оскільки призначений лікувати найрізноманітніші хвороби. І от серед, скажімо, серед сотні таких людей знаходиться десятеро чи одинадцятеро легковажних, які вживають відразу завелику дозу.

– Ага, – вигукнув я. – Припустімо, що це так, але італійці про це б дізнались. Поліція. Зрештою, поведінку декого з жертв ми відтворили так ретельно, що знаємо, о котрій годині вони виходили з готелю, як були одягнуті, в якому кіоску купували газети і які саме, в якій кабіні роздягалися на пляжі, де і що їли, на якій виставі були в опері. Тож проминути такого знахаря чи «гуру» ми могли б у одному-двох випадках, але не в усіх. Ні, нікого подібного не було. Та це й не дуже правдоподібно. Італійської всі майже не знали, та й чи міг швед із вищою освітою, антиквар чи солідний підприємець ходити до італійської ворожки? Та вони, зрештою, не мали на таке часу…

– Переконаний, але не переможений, я стрілятиму ще раз! – підвівся Барт з крісла. – Якщо вони попадалися на якийсь гачок, на якусь непомітну приманку, то цей гачок не залишив слідів. Згодні?

– Згоден.

– Отже, «те» забирало їх особисто, приватно, інтимно, а разом з тим – непомітно. Секс?

Я задумався.

– Ні. Звісно, дехто з них мав випадкові еротичні контакти, але це не те. Ми вивчали їх життя так старанно, що не могли проминути чогось такого «великого», як жінки, ексцеси чи будинки зустрічей. Тут, очевидно, щось зовсім мізерне…

Я сам здивувався останнім словам, бо досі, власне, не думав про таке.