Текст книги "Кіберіада"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 47 (всего у книги 61 страниц)

Я вирішив перевірити це, зажадав зробити нову реєстрацію сигналу, принаймні його великого фрагменту, і зіставив одержаний від астрофізиків новий текст із відповідними уривками п’яти послідовних незалежних реєстрацій попередніх прийомів.

Дивно, що доти ніхто цього не зробив. Якщо чийсь підпис досліджується на автентичність і при цьому застосовується дедалі потужніша збільшувальна апаратура, то настає мить, коли чорнильні риски літер на папері, які під збільшувальним склом мають вигляд смужок, починають розпадатися на елементи, розкидані на окремих, товстих як конопляні канати, волосках целюлози, і неможливо визначити межу, де зникають особливості почерку того, хто писав, і починається сфера впливу статистичних рухів, вібрації м’язів руки, пера, нерівномірності стікання чорнила, над якими людина вже не має ніякої влади. Але визначити автора підпису все-таки можна – порівнюючи цілу низку підписів, саме низку, а не лише два, бо тоді виявиться те, що є загальним правилом, і відсіється усе другорядне, утворене під впливом мінливих флуктуацій.

Мені пощастило довести, що «розмазаність», «десинхронізація», «розпливчастість» сигналу існують тільки в уяві моїх опонентів. Точність повторень сягала межі роздільної здатності використовуваної астрофізиками реєструючої апаратури, а оскільки важко було припустити, що текст передавався з розрахунком саме на таким чином відкалібровану апаратуру, це означало, що точність ота перевищувала нашу можливість її перевірки та визначення потужності передавача.

Усе це викликало певне замішання. Відтоді мене називали «пророком MAVO» або «волаючим у пустелі». Тому під кінець вересня я працював у що далі, то в більшій ізоляції. Бували хвилини, особливо вночі, коли між моїм мисленням без слів і текстом виникав такий кровний зв’язок, ніби я вже майже осягнув його зміст; не раз, як уві сні, перед безтілесним стрибком через прірву, я, завмираючи, відчував другий берег, але мені завжди не вистачало останнього зусилля.

Тепер це відчуття видається мені оманою. Мені легше сьогодні визнати, що не тільки я не зміг, не зумів, а що саме завдання було понад сили окремої людини. Як тепер, так і тоді, я вважав, що цю проблему не вдасться розв’язати колективним штурмом, – хтось один повинен був відімкнути замок, відкинувши завчені навички і розумові стереотипи, хтось один або ніхто. Таке усвідомлення власної безпорадності, напевно, жалюгідне, а може, й егоїстичне. Схоже на те, що я виправдовуюсь. Але якщо десь і треба відкинути егоїзм, амбіції, забути про того чортика, який десь у глибині душі колінкує перед успіхом, то це, мабуть, саме в такій справі. Тоді мене мучило почуття ізольованості, відчуження. Та найбільш гідне подиву те, що ота поразка, либонь, незаперечна, залишилася у моїй пам’яті хвилинами душевного піднесення, а всі ті години, тижні, проведені над зоряним листом, зараз, коли я згадую про них, чимось мені дорогі Ніколи не думав, що зі мною може статися щось подібне.

XII

В опублікованих звітах і книжках дуже мало або й зовсім нічого не говориться про те, яким був мій більш «конструктивний» внесок у Проект, бо стало правилом – заради уникнення можливих непорозумінь – замовчувати мою участь у «законспірованій опозиції», що могла, як я десь прочитав, стати «найсерйознішим порушенням», і не моя заслуга в тому, що до цього не дійшло. Отже, переходжу до розповіді про мій «злочин».

На початку жовтня спека анітрохи не зменшилася, звісно, вдень, бо вночі у пустелі температура падала нижче нуля. Вдень я з приміщення не виходив, а ввечері, перед похолоданням, йшов трохи прогулятися, намагаючись не губити з очей багатоповерхових будинків селища, бо мене застерігали, що в пустелі, серед високих дюн, легко заблукати. Таке навіть трапилося якось із одним техніком, але близько півночі він повернувся – за дороговказ йому правили відблиски селищних вогнів. Доти я не знав, що таке пустеля, – виявилося, що вона зовсім інша, ніж мої уявлення про неї, сформовані фільмами й книжками, – надзвичайно одноманітна й надзвичайно різнобічна водночас. Найбільше захоплював мене краєвид рухомих дюн, цих повільних великих хвиль, які своїми виразними, чудовими геометричними обрисами втілювали досконалість вирішень, які Природа застосовує там, де чіпка, часом нахабна, часом жорстока стихія біосфери не наважується боротись із мертвим простором пустелі.

Якось, повертаючись із такої прогулянки, я зустрів (потім виявилося, що невипадково) Дональда Протеро. Нащадок у другому поколінні давньої корнуольської родини, він видавався найбільшим англійцем з-поміж усіх знайомих мені американців.

Засідаючи в Раді, між огрядним Белойном і худим як жердина Діллом, на тлі неспокійного Раппопорта й елегантного Іні, він був особливою фігурою саме тому, що в ньому не було нічого особливого. Протеро наче втілював у собі саму пересічність – по-англійському довгобразий, обличчя звичайне, трохи землисте, з глибокими очними западинами й масивною щелепою; завжди з люлькою в роті; голос байдужий, спокійний, аніякісінької виразної жестикуляції, – лише так, називаючи, які риси в ньому відсутні, його можна було найкраще схарактеризувати. І при всьому цьому – неабиякий інтелект.

Признаюся, що я ставився до нього з певним упередженням, бо не вірю в людську досконалість, а людей, позбавлених дивацтв, нав’язливих ідей, комплексів, нальоту якоїсь нешкідливої манії чи фанатичної віри в щось, завжди підозрюю в систематичному удаванні (кожний-бо судить по собі) чи у безликості. Звичайно, багато залежить і від того, в яких її виявах ми людину пізнаємо. Коли я знайомився з кимось через його праці, в нашій професії украй абстрактні, – а переважно бувало саме так, – я пізнавав людину у вияві її найбільшої духовності, тому зіткнення з її, сказати б, тілесною оболонкою, котру я інстинктивно уявляв собі як платонівську еманацію, природно, часто викликало шок.

Втіхою, присмаченою злостивим іконоборчим сарказмом, для мене завжди було споглядання того, як сама думка, сама висока абстракція – кліпає, обливається потом, длубається у вусі, краще чи гірше керуючи своєю тілесною організацією, котра, як носій духу, так часто йому заважає. Пригадую, колись мене віз у своїй машині славетний філософ, який сповідував соліпсизм, і раптом спустила камера. Урвавши монолог на тему феєрії ілюзій, якою є все наше життя, він, стиха чортихаючись, звично заходився піднімати машину домкратом, діставати запасне колесо, а я дивився на це з дитинним задоволенням, немов уздрів застудженого Христа з нежиттю. Користуючись ілюзорною викруткою, він закручував по черзі фантасмагоричні гайки, потім у розпачі глянув на руки, заляпані брудом, який, власне, за його теорією, був лише сном, – але чомусь тоді це йому не спало на думку.

Малим я щиро вірив, що існує категорія досконалих людей, до якої належать передусім учені, а найсвятіші серед них – професори університету; сувора дійсність змусила мене відмовитися від цих ідеальних уявлень.

Але я нічого не міг вдіяти з тим, що Дональд, котрого я знав уже двадцять років, і справді був таким ученим, в існування яких схильні вірити лише старомодні екзальтовані особи. Белойн, також світла голова, але ж і грішник, пригадую, колись настійливо просив Дональда, щоб той, аби зрівнятися з нами, принаймні один-єдиний раз виказав би якийсь свій бридкий секрет чи вчинив щось погане, що зробило б його в наших очах більш людяним. Та Дональд лише всміхався із своєю незмінною люлькою в зубах!

Того вечора, коли ми йшли улоговиною поміж дюнами, освітленими червоним промінням сонця, що вже стояло на вечірньому прузі, і я спостерігав наші тіні на піску, зернятка якого – немов на картинах імпресіоністів – відсвічували ліловим, ніби охоплені мікроскопічними язичками полум’я, Протеро почав говорити про свою працю над «холодними» ядерними реакціями Жаб’ячої Ікри. Я із ввічливості слухав і здивувався, коли він сказав, що наша ситуація нагадує йому ту, яка свого часу склалася у Манхеттенському проекті.

– Якщо навіть в Жаб’ячій Ікрі вдасться викликати ланцюгову реакцію у значному масштабі, – зауважив я, – то й так потужність водневих бомб технічно необмежена, отже, здається, з цього боку нам нічого не загрожує.

Тоді він сховав люльку. То була важлива ознака. Дональд понишпорив у кишені й дав мені розгорнуту котушку з плівкою; джерелом світла послужив набряклий червоний сонячний диск. Я настільки орієнтуюся в мікрофізиці, що зумів розпізнати серію знімків, зроблених з допомогою малої пухирцевої камери. Дональд, стоячи біля мене, неквапом показав мені кілька особливо цікавих кадрів. Малесенька, як головка шпильки, грудочка Жаб’ячої Ікри була в самому центрі камери, а зірочка, створена траєкторіями уламків розірваного ядра, виднілася поруч – за якийсь міліметр від краплини слизу. Я не вбачав у цьому нічого особливого, але Протеро, показуючи наступні знімки, почав пояснювати. Відбувалося неможливе – навіть коли краплину з усіх боків оточили олов’яною захисною оболонкою, зірочки розірваних атомів з’являлися у камері, поза цим панциром.

– Реакція керована на відстані, – підсумував Протеро. – Енергія зникає в одному місці, разом з атомом, що розлітається, і з’являється в іншому місці. Ти бачив коли-небудь, як фокусник ховає яйце в кишеню, а потім виймає його з рота? Це те саме.

– Ну й трюк! – Я все ще не міг, не хотів зрозуміти. – Атоми у процесі розпаду перестрибують через перешкоду?

– Ні. Просто зникають в одному місці і з’являються в іншому.

– Але ж це суперечить закону збереження енергії!

– Не зовсім, бо атоми роблять це дуже швидко, – бачиш, сюди влітає, звідти вилітає. Баланс не порушується. А знаєш, що їх переносить у цей чудодійний спосіб? Нейтринне поле. Причому модульоване специфічним випромінюванням, – я б назвав його «божим вітром».

Я знав, що подібний ефект – неможливий, але й Дональдові вірив. Коли хтось на нашій півкулі знається на ядерних реакціях, то це саме він. Я запитав у нього, яка сфера дії цього ефекту, мабуть, підсвідомо вже відчуваючи щось лихе.

– Не знаю, якою вона може бути. Принаймні не менша, ніж діаметр моєї камери, – два з половиною дюйми. Я робив це ще й у камері Вільсона – відстань десять дюймів.

– Ти можеш контролювати реакцію? Тобто визначати певне місце цього «переносу»?

– З якнайбільшою точністю. Місце обумовлюється фазою – ціль там, де поле досягає максимуму.

Я силкувався зрозуміти, який це різновид дії. Ядра розпадались у Жаб’ячій Ікрі, а траєкторії розпаду тої ж миті з’являлися поза нею. Дональд твердив, що це явище перебуває поза межами уявлень сучасної фізики – з її точки зору воно неможливе. У наших теоріях квантові ефекти заборонені у такій макроскопічній шкалі. Помалу в Дональда розв’язався язик. На слід відкриття він із своїм співробітником Макхіллом натрапив випадково, коли спробував, – власне, наосліп, – повторити досліди Ромні, але у фізичному варіанті. Він піддав Жаб’ячу Ікру дії космічної «передачі», не маючи уявлення, чи щось із цього вийде. Проте вийшло. Це сталося якраз напередодні його від’їзду до Вашінгтона. Протягом його тижневої відсутності Макхілл згідно з їхнім спільним планом конструював потужнішу апаратуру, яка давала змогу переносити й концентрувати реакцію на відстані кількох метрів.

Кількох метрів?.. Я подумав, що недочув. Дональд, з таким виразом обличчя, як у людини, котра довідалася, що в неї рак, але феноменально володіє собою, зауважив – у принципі нічого не стоїть на заваді створенню апаратури, яка дозволить у мільйони разів посилити потужність і збільшити сферу дії ефекту.

Я спитав, хто ще про це знає. Він нічого не говорив нікому, навіть членам Наукової Ради. Пояснив і мотиви цього. Дональд повністю довіряв Белойнові, але не хотів ставити його у складне становище, бо Айвор був серед нас тим, хто безпосередньо відповідав за весь комплекс робіт перед вашінгтонською адміністрацією. У зв’язку з цим Протеро не міг нічого сказати і будь-кому іншому з членів Ради. За Макхілла він ручався. Я спитав, у якій мірі. Дональд глянув на мене, потім знизав плечима. Він був занадто розсудливий, щоб не розуміти – починається гра з такою високою ставкою, що вже не можна поручитися ні за кого. Хоча було вже досить холодно, під час дальшої розмови я увесь змокрів. Дональд признався мені, навіщо їздив до Вашінгтона. Він написав меморандум стосовно Проекту й подав його Рангу, а потім літав за відповіддю; Раш викликав його. У меморандумі він попереджав адміністрацію, що секретність наших праць завдає великої шкоди. Написав і про те, що якби ми навіть здобули знання, що збільшили б наш воєнний потенціал, це тільки спричинило б глобальне зростання загрози людству. Нинішнє становище забезпечує ненадійну рівновагу, і, незважаючи на те, на чий бік схилиться шалька терезів, якщо її рух буде занадто рвучкий, це може призвести до відчайдушних кроків протилежної сторони. Рівновага зберігається завдяки тому, що кожний крок однієї сторони повторює друга. Саме таким є на сьогодні перебіг гонки озброєнь і процес ухвали політичних рішень. І хоч я трохи образився на Дональда, що навіть зі мною він не порадився, але виду не подав, запитав лише, яку він одержав відповідь. Втім, я легко міг про це здогадатися сам.

– Я розмовляв із генералом. Він сказав, що всі вони чудово усвідомлюють те, що я написав, але нам необхідно й далі провадити роботи в тому ж дусі, бо невідомо, чи наші противники не роблять те саме, що й ми… Отже, можливими відкриттями ми не порушимо рівноваги, а навпаки, відновимо її. Отак я ускочив у халепу! – закінчив він.

Я запевнив його, сам у це не вірячи, що той його меморандум сховають у архів, але це його не заспокоїло.

– Пишучи свій меморандум, – сказав Протеро, – я й гадки ще не мав про існування ефекту. Я натрапив на його слід, поки документ лежав у Раша, і навіть думав забрати цей злощасний меморандум, але це якраз могло видатися їм підозрілим! А тепер уяви собі, як пильно вони стежитимуть відтепер за кожним моїм кроком!

Він згадав нашого «приятеля», Вільгельма Іні. Я теж не сумнівався, що той уже мав одержати відповідні інструкції. Я запитав у Дональда, чи не вважає він, що досліди треба припинити, а апаратуру демонтувати або знищити. На жаль, я знав наперед, що він мені відповість.

– Не можна «закрити» вже зроблене відкриття. Крім того, є ще Макхілл. Він слухає мене, поки ми працюємо разом, але я не знаю, що він зробив би, коли б я наважився на те, що ти мені радиш. Втім, якби навіть і в цьому випадку я міг покластися на нього, це нічого не дало б, окрім певної затримки. Біофізики вже склали план робіт на наступний рік. Я бачив чернетку цього плану. Вони збираються робити майже те саме, що робив я. В них є камери, є здібні ядерщики, – скажімо, Пікерінг, – є інвертор; у другому кварталі вони хочуть аналізувати ефекти мікродетонації у мономолекулярних шарах Жаб’ячої Ікри. Їхня апаратура автоматична. Робитимуть кілька тисяч знімків щодня, і ефект сам впаде їм у вічі.

– Наступного року, – сказав я.

– Наступного року, – повторив він.

Ми не знали, що можна до цього ще додати. Поверталися мовчки серед дюн, ледь-ледь освітлених краєчком червоного сонця, яке вже ховалося за виднокруг. Пригадую, що, йдучи, я бачив навколишнє так виразно і воно видавалося мені таким прекрасним, наче я мав от-от умерти. Я хотів запитати Дональда, перш ніж ми розійдемося, чому він звірився саме мені, – але не зробив цього. Справді, не було вже про що говорити.

XIII

Проблема, очищена від лушпиння фахових термінів, була проста. Якщо Протеро не помилявся і наступні дослідження підтвердили б попередні, ставало можливим здійснити ядерний вибух таким чином, щоб його руйнівна енергія, перенесена із швидкістю світла, визволилася не там, де бомбу детоновано, а в довільно обраному пункті земної кулі. Під час нашої наступної зустрічі Протеро показав мені принципову схему апаратури й попередні обрахунки, з яких випливало – якщо ефект залишиться лінійним при зростанні потужності й відстані, то обидва ці параметри нічим не обмежуються. Можна було б навіть Місяць розірвати на шматки, нагромадивши на Землі розщеплюваний матеріал у достатній кількості й сконцентрувавши реакцію на Місяці як на мішені.

То були жахливі дні, а ще страшніші були ночі, коли я по-всякому повертав у думках усю цю справу. Протеро потрібен був ще якийсь час для змонтування апаратури. За це взявся Макхілл, а ми із Дональдом засіли за теоретичну розробку даних, причому, ясна річ, ішлося тільки про їхній суто феноменологічний аспект. Ми навіть не домовлялися, що робитимемо це разом – наша співпраця виникла якось сама собою. Я вперше в житті мусив застосовувати при обрахунках певний «конспіративний мінімум» – тобто знищувати всі записи, стирати пам’ять комп’ютера і не дзвонити до Протеро навіть у незначних справах, бо раптове зростання частоти наших контактів теж могло викликати небажаний інтерес. Я трохи побоювався Белойнової і Раппопортової проникливості, але ми бачилися дедалі рідше. Айвор був дуже заклопотаний у зв’язку з майбутнім візитом впливового сенатора Макмагона, людини з великими заслугами і приятеля Раша, а Раппопортом на той час заволоділи інформаціоністи.

Оскільки я, як член Ради, один з «великої п’ятірки», але «без портфеля», навіть формально не належав до жодної з груп і міг вільно поводитися зі своїм часом, мої довгі нічні посиденьки сам на сам із головним комп’ютером не привертали нічиєї уваги, тим більше, що й раніше, хоч і з інших причин, я це теж робив. Виявилося, що Макмагон приїде, перш ніж Дональд закінчить монтаж апаратури. Не бажаючи робити жодних специфічних замовлень адміністрації Проекту, він просто позичав потрібні йому пристрої у інших групах, що не раз траплялося й раніше. Однак він мусив вигадати для решти своїх співробітників інше завдання, яке не викликало б у них сумніву в його доцільності.

Мені важко сказати, чому, власне, для нас так важливо було прискорити досліди. Про подальші наслідки позитивного (по суті ж, негативного) результату наших експериментів у великому масштабі ми майже не говорили, але я шукав виходу і вдень, і вночі; признаюся – у напівсонних мареннях мені ввижалося навіть, що мене оголошено диктатором усієї планети. Я снив, що такої влади ми досягли у дуумвіраті з Дональдом, звісно, в ім’я загального добра. Хоча добре відомо, по-перше, те, що до загального добра прагнули в історії майже всі, і, по-друге, на що такі прагнення врешті перетворювалися. Той, кому потрапила б до рук Дональдова апаратура, міг би загрожувати анігіляцією усім арміям та країнам. Цю можливість, однак, я всерйоз не сприймав, і не тому, що в мені не було трагічної жилки й передчуття втрати, – на моє переконання, нам уже нема чого втрачати, – просто я був цілком упевнений в тому, що така спроба повинна закінчитися катастрофою. Цей крок не приніс би на Землю мир; і я признаюся у своїх мареннях лише для того, щоб показати, який був мій душевний стан.

Ці й подальші події описувано безліч разів, – але в перекрученому вигляді. Вчені, які розуміли мотиви нашої поведінки, або сприяли нам особисто, як– хоч би Белойн, зображували усе так, ніби ми діяли за вимогами методики, прийнятої у Проекті, чи, принаймні, зовсім не думаючи про якесь приховування результатів. Натомість бульварна преса, завдяки матеріалам, наданим їй нашим «другом» Вільгельмом Іні, змальовувала мене й Дональда зрадниками й агентами розвідок, наприклад, як у відомій серії репортажів Джека Слейєра «Конспірація у MAVO». Тим, що увесь цей галас не поставив нас як безчесних махінаторів перед каральним ареопагом відповідної комісії Конгресу, ми завдячуємо прихильним до нас офіційним версіям, закулісній підтримці Раша й, нарешті, тому, що коли ця справа набула громадського розголосу, вона була вже не актуальна.

Щоправда, я не уникнув неприємних розмов із деякими політиками, яким повторював одне й те саме: усі сучасні антагонізми я вважаю минущими у тому ж розумінні, в якому минущими були держави Александра Великого чи Наполеона. Будь-яку світову кризу можна обмірковувати, послуговуючися стратегічними термінами, доти, доки наслідком її стає наша потенційна загибель як біологічного виду. Коли йдеться про інтереси збереження виду, вибір мусить бути зроблений автоматично, а посилання на дух американського патріотизму й демократії чи якісь іще втрачають усякий сенс Хто обстоює протилежну позицію, той для мене не хто інший, як потенційний ліквідатор людства. Критичний момент всередині Проекту минув, але неодмінно будуть інші кризи. Технологічний розвиток порушує рівновагу нашого світу, і ніщо нас не врятує, якщо ми не зробимо практичних висновків із розуміння такого стану речей.

Довгожданий сенатор нарешті з’явився разом із своїм почтом і був прийнятий з належними йому почестями, причому він виявився людиною тактовною, бо не заходив з нами у балачки, подібні до переговорів білих людей з дикунами. Перед новим бюджетним роком для Белойна дуже важливо було якомога прихильніше настроїти сенатора до роботи і здобутків Проекту, і оскільки він щиро вірив у власний дипломатичний талант, то намагався сам повністю заволодіти увагою Макмагона. Той, однак, спритно ухилився і запросив на розмову мене. Як я пізніше зрозумів, у Вашінгтоні серед утаємничених мене вже вважали «лідером опозиції», і сенатор прагнув довідатись, яка моя «votum separatum»,^[138] а я, обідаючи з ним, навіть гадки про це не мав. Белойн, меткіший у сфері ділових інтриг, весь час намагався дати мені відповідні настанови, але між нами сидів сенатор, тож він тільки подавав мені знаки, строячи міни, які мали бути промовистими, обережними й нагадувальними водночас. Він не встиг заздалегідь проінструктувати мене і під час обіду хотів виправити ситуацію; коли ми встали з-за столу і Белойн хотів був до мене підійти, Макмагон сердечно мене обійняв і повів до своїх апартаментів.

Він почастував мене дуже добрим «Мартелем», – напевно, привіз із собою, бо в ресторані нашого готелю я цього коньяка не бачив, передав мені вітання від наших спільних знайомих, досить дотепно пожартував з того приводу, що не може скористатися тими моїми працями, які мене прославили, і несподівано, наче між іншим, запитав, чи розшифровано код, чи ні. Тут я його й розкусив.

Розмова відбувалася віч-на-віч, бо всьому сенаторовому почту показували тим часом ту частину лабораторій, яку ми називали «вітриною».

– І так, і ні, – відповів я. – Чи змогли б ви встановити контакт з дворічною дитиною? Звісно, змогли б, якщо ви зумисне звертаєтеся до неї, але що зрозуміє дитина з вашої доповіді про бюджет у сенаті?

– Нічого, – відказав Макмагон. – Але чому ви сказали «і так, і ні», коли є тільки «ні»?

– Бо щось ми все-таки знаємо. Ви ж бачили наші «експонати»…

– Я чув про ваш доказ. Ви довели, що «лист» є описом якогось об’єкту, чи не так? Ота ваша Жаб’яча Ікра становить, таким чином, частину цього об’єкту, – я не помиляюся?

– Сенаторе, – сказав я, – прошу не ображатися на мене, якщо те, що я говоритиму, прозвучить не досить ясно. Але цьому вже не зарадиш. Профанові видається найнезрозумілішим в нашій роботі – чи то пак, у безуспішності наших зусиль аж до цього часу – те, що ми частково ніби й розгадали код, а потім зайшли в глухий кут, хоча фахівці-шифрувальники твердять – коли шифр розгадати частково, далі вже робота йтиме як по маслу. Правда ж?

Він тільки кивнув; я бачив, що він слухає мене уважно.

– Якщо підходити найбільш узагальнено, існують два відомі нам різновиди мов. Це звичайні мови, якими послуговуються люди, і, крім того, – мови, не створені людьми. Такою мовою, наприклад, організм промовляє до організму; я кажу про так званий генетичний код. Він не є різновидом звичайної мови, бо не тільки передає інформацію про будову організму, а й може цю інформацію сам перетворити у такий організм. Отже, генетичний код перебуває поза межами будь-якої культури. Щоб зрозуміти природну людську мову, конче треба ознайомитись хоч трохи і з культурою людей. Натомість, аби зрозуміти генетичний код, знання будь-яких особливостей культури непотрібне. Для цього досить відповідних знань з галузі фізики, хімії і т. д.

– Отже, те, що вам частково вдалося розгадати шифр, свідчить – «лист» написано мовою, подібною до «мови» передачі спадковості?

– Якби так було, ми не мали б особливого клопоту. Насправді все не так просто, реальність, як завжди, складніша. Різниця між «культурною» й «позакультурною» мовою, на жаль, не абсолютна. Віра в її абсолютний характер – одна з тих ілюзій, яких нам найважче позбутися. Моє математичне доведення, про яке ви згадали, свідчить лише – «лист» не написаний мовою, котра належить до тієї самої категорії, що й мова, якою ми зараз послуговуємося. А з того, що, крім генетичного коду і звичайної людської мови, ми ніяких інших не знаємо, ще не випливає, що їх нема. Я припускаю – ці «інші мови» існують і однією з них і написано «лист».

– І яка ж вона, та «інша мова»?

– Я можу пояснити вам це лише в найзагальніших рисах. Говорячи спрощено, організми в процесі еволюції можуть «порозумітися», «вимовляючи» певні «фрази», які є генотипами, а відповідниками «слів» є хромосоми. Але коли вчений демонструє структурну схему генотипу, то перед вами вже не «позакультурний» код, бо спадкову інформацію перекладено на мову символів, скажімо, хімічних. Отже, – перейдемо одразу до суті справи, – ви вже здогадуєтеся, що «позакультурна» мова – це, приблизно, щось на кшталт «речі в собі» Канта. Не можна осягнути ані того коду, ані тої речі. Те, що має культурне походження, й те, що походить «від природи» чи від «світу як такого», у своєму довільному вияві є сумішшю двох складників. У мові династії Меровінгів чи мові політичних гасел республіканської партії процентний домішок «культури» дуже значний, а те, що від культури не залежить, або «складова частина, яка походить від навколишнього світу», становить невеликий відсоток. У мові, якою послуговується фізика, все навпаки, – багато «природного», такого, що йде від «самої натури», і мало сформованого культурою. Однак стану досконалої «позакультурної» чистоти в принципі не можна досягти. Цілком ілюзорним є уявлення, нібито, посилаючи іншій цивілізації у конверті схему будови атомів, можливо усунути з такого «листа» всі культурні домішки. Ці домішки можна значно зменшити, але ніхто, ніколи в усьому всесвіті не здатний звести їх нанівець.

– Лист, написаний «позакультурною» мовою, однак, має домішок культури Відправників? Так? У цьому полягає складність?

– В цьому одна із складностей. Відправники відрізняються від нас як культурою, так і рівнем знань, скажімо, про природу. Тому виникає щонайменше подвійна складність. Здогадатись, якою є їхня культура, ми не можемо, – ані тепер, ані, я певен, й через тисячу літ. Вони повинні це чудово розуміти. Тому вислали таку інформацію, для прочитання якої знання їхньої культури майже напевно непотрібне.

– Отже, культурний чинник не повинен нам заважати?

– Сенаторе, ми не знаємо навіть того, що, власне, найбільше нам заважає. Ми спробували дати «листу» оцінку з погляду його складності. Вона приблизно така сама, як і складність багатьох відомих нам систем – суспільних і біологічних. Ми не маємо ніякої загальної теорії суспільних систем, тому були змушені «приміряти» до «листа» моделі генотипів, скоріше навіть не самих генотипів, а того математичного апарату, який застосовують при їхньому вивченні. Ми дійшли висновку, що найподібнішим до коду об’єктом є жива клітина або й живий організм загалом. Це зовсім не означає, що лист і справді є якимось генотипом; просто з усіх відомих нам об’єктів, що їх ми для порівняння «приміряємо» до коду, генотип найбільш підхожий. Чи усвідомлюєте ви, пане сенатор, з яким величезним ризиком пов’язана ця ситуація?

– Не дуже. Увесь ризик може полягати хіба лише в тому, що коли це все-таки ніякий не генотип, вам не вдасться прочитати лист.

– Ми як той, хто шукає загублену річ не скрізь, а тільки під ліхтарем, бо під ним світло. Вам коли-небудь доводилося бачити стрічки для механічного фортепіано – піаноли?

– Звичайно. Це стрічки з відповідною перфорацією.

– До піаноли випадково може пасувати стрічка з комп’ютерною програмою, і хоча ця програма не має зовсім нічого спільного з музикою – стосується, скажімо, якогось рівняння п’ятого ступеня, – введена до піаноли, вона видобуватиме з неї звуки. Може статися й так, що не всі ці звуки будуть суцільним хаосом, інколи вони складуть якусь музичну фразу. Здогадуєтеся, чому я навів цей приклад?

– Здається, так. Ви вважаєте, що Жаб’яча Ікра і є «музична фраза», утворена внаслідок введення до піаноли комп’ютерної програми?

– Так. Саме так я вважаю. Той, хто використовує для піаноли комп’ютерну стрічку, робить помилку, і цілком можливо, що нам, власне, така помилка видається досягненням.

– Але ж дві групи науковців зовсім незалежно одна від одної одержали Жаб’ячу Ікру і Пана Мух, причому це та ж сама речовина!

– Якщо у вас і у вашого сусіда вдома є піанола й ви, як і він, не чули про існування комп’ютерів, то, знайшовши десь стрічку з комп’ютерною програмою, ви обидва, швидше за все, вважатимете стрічку призначеною для піаноли, бо про інші можливості вам просто нічого не відомо.

– Розумію. Це, напевно, і є ваша гіпотеза?

– Так, це і є моя гіпотеза.

– Ви щось казали про великий ризик. У чому він полягає?

– Заміна стрічки для комп’ютера на стрічку для піаноли, звісно, не такий уже ризик, це безневинне непорозуміння, але в нашому випадку може статися інакше, і наслідки помилки можуть бути непередбачувані.

– В якому розумінні?

– Цього я не знаю. Я маю на увазі помилку, подібну до тої, коли хтось у кулінарному рецепті замість слів «сильна кислота» прочитає «синильна кислота» і приготує соус, скуштувавши якого, всі гості помруть. Не забувайте, будь ласка, – ми зробили те, що здатні були зробити, і наші обмежені знання, наші спрощені чи помилкові уявлення нав’язали коду.

Макмагон висловив сумнів, чи могло таке статися, – адже багато що свідчило про успішну розгадку таємниці. Він бачив Пана Мух. Хіба можна, неправильно розшифрувавши код, одержати такі дивовижні результати? Чи може бути помилковим фрагмент перекладу, внаслідок якого постав Пан Мух?

– Може, – відповів я. – Якби ми вислали телеграфом генотип людського організму, а адресат зумів би на його основі синтезувати лише білі кров’яні тільця, він мав би перед собою щось подібне до амеб і велику кількість невикористаної інформації. Адже не можна твердити, що той, хто продукує клітини крові, маючи весь генотип людського організму, правильно прочитав телеграму.