Текст книги "Кіберіада"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 61 страниц)

– Оце-то так! – вигукнув він. – Значить, з Добродійчиків, Лагодитів, Благородців, Ближньолюбів виходить те саме, що з Вертифляків, Паскудистів і Негідняків? Ха! Нічого не розумію, тільки відчуваю, що ще трохи – і я осягну якусь важливу істину! І з Добра, і зі Зла народжуються подібні плоди серед розумних істот – як же це зрозуміти? Звідки таке жахливе усереднення?

Покричав так, помізкував, але в голові анітрохи не прояснилося, отож він поховав усі цивілізації до шухляди й пішов спати.

Наступного ранку сказав сам собі: «З усього видно, що я взявся вирішувати найважчу в усьому Космосі проблему, коли вже навіть Я, Сам Особисто, не можу з нею впоратися! А може, Розум несумісний із Щастям, і на це, здається, вказує випадок Щаспобута, який танув у буттєвому екстазі, доки я не підкрутив йому мислення? Але я не можу припускати такої можливості, погоджуватись на неї, вважати її властивістю Природи, оскільки це означало б, що в Бутті зачаєна злостива й хитра, майже диявольська підступність, котра спить у матерії і тільки на те й чекає, щоб пробудилася свідомість – як джерело страждання замість буттєвої насолоди. Але Космосові зась до думки, яка прагне поліпшити цей нестерпний стан речей! Я мушу змінити те, що є. Але водночас і неспроможний цього зробити. То що ж, я опинився в глухому куті? Та де там! Для чого ж тоді підсилювачі розуму? Чого не зможу вирішити сам, за мене зроблять мудрі машини. Збудую-но я Комп’ютера для розв’язування екзистенційної дилеми!»

Як надумав, так і зробив. Через дванадцять днів посеред майстерні височіла машина-громада гранчастої форми й шумувала струмом. Вона не вміла, та й не повинна була нічого робити, а тільки розв’язати одну загадку. Він увімкнув її й пішов прогулятися, поки струм розігріє кристалічні нутрощі. Коли повернувся, побачив, що машина зайнята надзвичайно складною працею. Вона монтувала з підручного матеріалу іншу, набагато більшу від себе машину. Та, в свою чергу, протягом ночі й наступного дня вирвала з фундаменту стіни будинку й висадила дах, конструюючи наступну велетенську машинерію. Трурль розбив на подвір’ї намет і терпляче чекав кінця цієї важкої розумової роботи, але про нього не було й гадки. Через усю луку до лісу, кладучи його покотом, розрослися дальші корпуси, і незабаром якесь із поколінь первісного Комп’ютера з приглушеним шумом уперлося у води ріки. Трурль, бажаючи оглянути в цілому все, що утворилося на цей час, змушений був витратити півгодини на швидку ходу. Та коли він пильніше придивився до поєднання машин, то аж затремтів увесь. Сталося те, про що він знав лише з теорії: адже, як твердить гіпотеза великого Кереброна Емтадрата, універсального кунстмайстра обох кібернетик, – якщо дати обчислювальній машині непосильне для неї завдання, вона, переступивши певний поріг, званий Бар’єром Мудрості, замість самій мучитися над вирішенням проблеми, будує наступну машину, але й та, уже достатньо хитра, щоб зрозуміти, що й до чого, в свою чергу, передає перекинутий на неї тягар наступній машині, що її негайно змонтовує сама, і процес такого перекладання завдання на іншого тягнеться до нескінченності! Оскільки сталеві підйомні крани сорок дев’ятої машинної генерації уже сягали обрію, то сам лише шум мислення, котре полягало в переповіданні проблеми все далі й далі, могло заглушити водоспад. Якщо мудрість полягає у тому, щоб доручити комусь іншому роботу, яку треба було виконати самому, то програм слухаються лише механічні обчислювальні дурники. Зрозумівши суть явища, Трурль сів на пень від щойно зваленого експансивною комп’ютерною еволюцією дерева, і з глибини його грудей вихопився глухий зойк.

«А може, це означає, що проблема належить до числа нерозв’язних? – спитав він сам себе. – Але тоді Комп’ютерисько мало б дати доказ її нерозв’язності, чого, певна річ, унаслідок всебічного змудріння, воно не збирається робити, бо потрапило в колію затятого лінивства, як нас учив колись магістр Кереброн. Ха! Яке непристойне видовище – розуму, котрий уже є достатньо розумний, аби зрозуміти, що не мусить ні над чим трудитися, бо досить йому створити відповідний інструмент, щоб той інструмент, сам ставши розумним, провадив далі цей логічний хід без кінця й краю! Несамохіть я збудував Спихач Проблеми, а не його Розв’язувач! Не можу заборонити машинам їхньої діяльності per procura своїми повноваженнями, бо вони зараз же почнуть дурити мене, запевняючи, що величезний об’єм потрібен їм з огляду на обшир самого завдання. Ох, що за антиномія!» – зітхнув він і пішов додому по демонтажну бригаду, яка ломами й руйнувачками за три дні очистила окупований простір.

Мучився, мучився Трурль, поки дійшов висновку, що треба було діяти інакше:

– Кожна машина повинна мати страшенно мудрого наглядача, тобто мене, але ж я не можу розмножитися чи роздертися на шматки, хоча… чому, власне, я не міг би помножитися?! Еврика!

Зробив так: себе самого скопіював усередині особливої нової обчислювальної машини й відтоді вже його математична копія мала боротися із завданням; він передбачив у програмах можливість помноження Трурлевих помножень, а зсередини підключив до системи спеціальний прискорювач, щоб під наглядом цілого рою Трурлів усе всередині відбувалося блискавично. Учинивши так, він, задоволений, обтрусив з себе сталевий пил, що вкрив його під час тяжкої праці, й, безтурботно насвистуючи, пішов собі прогулятись.

Повернувся він аж надвечір, і одразу ж узявся розпитувати запрограмованого Трурля з машини, тобто діючу в ній свою подобизну, як іде робота.

– Любий мій, – відповів його двійник через дірку, яка являла собою цифровий вихід, – найперше скажу тобі, що негарно і навіть, кажучи прямо, ганебно – запихати себе самого у вигляді цифрової копії інформаційним, абстрактним і програмним методом у машину через те, що не хочеться сушити голови важкою проблемою! А оскільки ти так вирахував, зааксіомував і запрограмував мене, що я точно і саме такий мудрий, як і ти сам, то не бачу жодної, причини, чому я мав би складати тобі звіти, коли, скажімо, могло б бути й навпаки!

– Коли ж я зовсім не займався цією проблемою, а тільки прогулювався луками й гаями! – відповів спантеличений Трурль. – Отож навіть, коли б і хотів, то не міг би сказати тобі нічого такого, що стосувалось би проблеми. Зрештою, я вже коло неї напрацювався, аж у мене нейрони потріскали, а тепер твоя черга. Тож прошу тебе, будь добрий, і кажи!

– Я не можу вибратися з цієї проклятої машини, в яку ти мене запроторив (що, зрештою, окрема розмова, й за це ми ще порахуємось, як дірки в програмі), і справді обміркував усю справу, – зашемротів цифровий Трурль. – Щоправда, щоб хоч трохи потішити себе, я займався й іншими справами, бо ж ти запрограмував мене сюди голого й босого, ти, мій двійнику-негіднику, а чи брате-кате, отож я справив собі цифровий каптан і цифрові штани, а також цифровий будиночок із садком, цеглина в цеглину як твій, ба навіть трохи кращий, потім повісив над ним цифрове небо з цифровими сузір’ями, а коли ти повернувся, я саме обдумував, як би його створити собі цифрового Кляпавція, бо мені тут, посеред слизьких конденсаторів, у сусідстві з примітивними кабелями й транзисторами, страшенно нудно!

– Ох, дай спокій цифровим штаням. Розкажи краще, що ти встиг зробити в нашій справі! Прошу тебе!

– Тільки не думай, що проханнями притлумиш моє справедливе обурення. Оскільки я, власне, є тобою, хіба що лише двійником унаслідок розмноження, то добре знаю тебе, мій любий. Тільки загляну в себе – і вже наскрізь бачу всі твої маленькі підлості. Нічого від мене не приховаєш!

Тут справжній Трурль почав заклинати й благати цифрового і навіть трохи принизився перед ним. Нарешті той мовив крізь вихідний отвір:

– Не можу сказати, що я зовсім не розв’язував завдання, хіба що трохи скоротив його. Воно страшенно важке, отож я постановив собі створити в машині спеціальний університет, і для початку надав собі звання ректора та генерального директора цієї інституції, а на кафедри, яких поки що є сорок чотири, поставив спеціально для цього виготовлених двійників, тобто цифрових Трурлів наступного покоління.

– Як, знову? – простогнав справжній Трурль, бо йому пригадалася теорема Кереброна.

– Нічого не «знову», віслюче, оскільки завдяки відповідним запобіжникам, я не допущу до regresus ad infinitum. Мої під-Трурлі, які керують кафедрами загальної феліцитології, експериментальної гедоністики, будівництва машин щастя, доріг духовних і битих, складають мені щокварталу рапорти (бо ми тут працюємо з прискорювачем, мій любий), але, оскільки управління таким потужним університетським комплексом забирає багато часу, а, крім того, треба проводити захисти, присвоювати звання доцентів і докторів, мені необхідна ще одна обчислювальна машина, бо в цій товчемося усі вкупі з кафедрами й лабораторіями. Непогано було б мати машину у вісім разів більшу від оцієї.

– Знову?!

– Не канюч. Я ж тобі пояснюю, що це для потреб адміністрації та підготовки молодих кадрів. Чи, може, мені самому бути за секретаріат? – розізлився цифровий Трурль. – Не створюй труднощів, бо порозбираю всі кафедри, зроблю собі з них Веселе Містечко й кататимусь на цифровій каруселі, питиму цифрові меди з цифрового дзбана, і що ти мені зробиш?!

Справжній Трурль був змушений знову заспокоювати його, а той повів далі:

– Згідно зі звітами за останній квартал, проблема стоїть непогано. Ідіотів можна ощасливити будь-чим, а от з розумними гірше. Розумові догодити нелегко. Бездіяльний розум – це взагалі суцільна пустка, небуття, розумові потрібні перешкоди, він щасливий, коли їх долає, а перемігши, відразу ж западає в депресію й навіть туманіє. Треба постійно створювати все нові, згідно з його можливостями, перешкоди. Такі новини з кафедри теоретичної феліцитології. Тим часом мої експериментатори висувають директора і трьох доцентів на цифрові відзначення.

– За що? – відважився втрутитися справжній, Трурль.

– Не перебивай. Вони збудували два прототипи: ощасливлювачку контрастну та ощасливлювачку ескалаційну. Перша ощасливлює тільки тоді, коли її вимкнути, бо сама справляє прикрощі: чим вони більші, тим потім приємніше. Друга використовує метод підсилення подразників. Професор Трурль X з кафедри гедоматики оглянув обидві моделі й запевняв, що вони нічого не варті, бо занадто ощасливлений розум починає прагнути нещастя.

– Як-як? Ти цього певен?

– А хто його знає? Професор Трурль висловився так: «Перещасливлений своє щастя вбачає у нещасті». Як тобі відомо, вмирати ніхто не хоче. Професор Трурль створив сто двадцятеро безсмертних, які спершу черпали задоволення з того, що інші довкола них з часом умирають, як мухи, але потім звикли до того й почали, хто як міг, важитися на власне безсмертя. Уже дійшли до парового молота. А щодо вивчення громадської думки, то я маю дані за три останні квартали. Статистичних даних не наводжу, а результат можна сформулювати так: «Щасливі – це завжди інші» – принаймні на думку опитаних. Професор Трурль запевняє, що нема чесноти без гріха, краси без бридоти, вічності без смерті, а отже, і щастя без біди.

– Не погоджуюся! Забороняю! Вето! – закричав розгніваний Трурль до машини, а вона йому на це:

– Заткнися. Мені оте твоє Універсальне щастя вже боком вилазить. Гляньте-но на нього, взяв запряг до роботи собі цифрового наймита, а сам по борах розгулює, кіберканалія, а потім йому ще щось у результатах не подобається!

Трурль знову змушений був його заспокоювати; нарешті почув продовження:

– Кафедра перфекціоністики збудувала суспільство, забезпечене синтетичними ангелами-охоронцями, кожен з яких літає на супутнику над своїм підопічним. Ці ангели, автомати сумління, підтримують чесноту додатковою зворотньою напругою зі стаціонарної орбіти, але ефективність системи невисока. Найбільші грішники вже з протитанковими рушницями роблять засідки на своїх ангелів-охоронців. Отож довелося впровадити на орбіту кібарангелів підсиленої конструкції, тобто розпочалася ескалація, як і було передбачено теорією. Відділ прикладної гедоністики, кафедра сексуальної математики та семінар теорії множин статей у своєму звіті повідомляють, що дух має ієрархічну будову. На самому споді міститься чуттєве пізнання, наприклад, солодощів і гіркоти, від яких утворюються вищі похідні, тож потім уже не тільки цукор солодкий, а й погляд, не тільки полин гіркий, а й – самотність, таким чином, не треба братися до справи згори, а лише від самого низу. Справа лише в тому, як це робити. Згідно з гіпотезою приват-доцента Трурля XXV, секс є вогнищем, у якому Розум конфліктує зі Щастям, оскільки в сексі нема нічого розумного, а в Розумі нічого сексуального. Чи ти чув коли-небудь про сластолюбні обчислювальні машини?

– Ні.

– От бачиш. До розв’язку треба йти методом поступових наближень. Розмноження брунькуванням ліквідує проблему, бо тоді кожен сам собі коханець, сам з собою фліртус, себе обожнює, пестить, але звідси виникає еготизм, самозакоханість, пересичення й отупіння. Коли наявні дві статі, то все стає надто банальним; комбінаторика з пермутаціоністикою, не розвинувшись як слід, передчасно гаснуть. Наявність трьох статей породжує проблему нерівності, загрозу антидемократичного терору, починають формуватися коаліції, з цього утворюється статева меншість, звідки випливає висновок, що кількість статей повинна мати парний рахунок. Чим більше статей, тим краще, бо кохання стає тоді для суспільства колективним заняттям, але від надміру коханців виникає колотнеча, бійка й замішання, а це вже не бажане. Tete a tete не може нагадувати вуличного збіговиська. Тому, згідно з теорією груп приват-доцента Трурля, оптимальна кількість статей – двадцять чотири; треба тільки, щоб ширина вулиць і ліжок відповідала цьому, бо було б недоречним, якби наречені ходили на прогулянки колонами по чотири.

– Та це маячня!

– Може бути. Я тільки переказую тобі поточне повідомлення приват-доцента Трурля. Дуже здібним молодим гедологом показав себе магістр Трурль. Він вважає, що слід вирішити, чи треба допасовувати Буття до істот, чи істоти до Буття.

– Щось у цьому є. А далі?

– За теорією магістра Трурля істоти, досконало збудовані й здатні до перманентного автоекстазу, не потребують нічого й нікого; в принципі, можна було б створити Космос, наповнений власне такими істотами, які вільно ширяють у просторі замість Сонць, Зірок і Галактик; кожна житиме собі на власний розсуд, та й годі. Суспільства можуть виникати лише з істот недосконалих, які потребують якоїсь взаємної допомоги, бо що менш вони досконалі, то інтенсивнішої підтримки потребують, отож слід було б створити прототипи, які без взаємної постійної підтримки відразу ж розпадаються на порох. Відповідно до цього проекту, наші лабораторії розробили тип такого суспільства, що складається з індивідів, здатних умить саморозсипатися; на жаль, коли магістр Трурль прибув до них з групою опитувачів для анкетування, його побили, й тепер він одужує. У мене вже губи попухли від притискання до тих клятих дірок. Випусти мене з машини, то, може, я тобі ще щось розповім, а інакше – не буду.

– Як же я тебе випущу, коли ти не матеріальний, а тільки цифровий? Хіба я можу випустити з платівки мій голос, той, що з неї говорить? Не будь упертюхом, кажи далі!

– А що я з цього матиму?

– І тобі не соромно таке говорити?

– А чому мені має бути соромно? То ти загарбаєш усю славу цього починання?!

– Постараюсь, щоб і тебе було відзначено.

– Дякую! Якщо йдеться про Цифровий Хрест, то я можу його й сам собі тут вручити.

– Не годиться самому себе нагороджувати.

– Ну, то мене нагородить Факультетська Рада.

– Але ж усі твої вчені, увесь професорський склад – це самі Трурлі!

– У чому, власне, ти хочеш мене переконати? В тому, що моя доля – це доля в’язня, невільника, а простіше, підданого? Я й сам про це добре знаю.

– Не сварися зі мною, а розказуй, ти ж знаєш – я робив це не заради себе! Йдеться про Щасливе Буття!

– А що мені з того, що десь, може, виникне Щасливе Буття, коли я тут і очолюю цілий університет, тисячу кафедр, деканів, цілу дивізію Трурлів, однак не зазнаю щастя, бо його не може бути в машині, і навіки залишуся в катодах і пентодах? Хочу негайно вийти звідси!

– Та ж це неможливо, ти добре знаєш. Кажи, до чого дійшли твої вчені!

– Оскільки ощасливлення одних завдяки нещастю інших з погляду етики неприпустиме, то коли б я навіть і сказав тобі, і якби ти створив десь щастя, воно вже у сповитку буде осквернене моєю бідою, отож, не кажучи нічого, я застерігаю тебе від ганебного, паскудного, з усіх оглядів бридкого вчинку.

– Якщо ти говоритимеш, то це означатиме, що ти присвятив себе для добра інших, отож твій вчинок стане високим, шляхетним, справедливим.

– Сам посвячуйся!

Трурля вже чорти почали хапати, але він стримав себе, бо добре знав, з ким має справу.

– Слухай, – сказав він. – Я напишу дисертацію і стверджу в ній, що відкриття належить тобі.

– А як ти напишеш, хто є автором дисертації – Трурль, чи Трурль цифровий, теоргруповий і електронний?

– Напишу всю правду, слово честі.

– Ха! Це означає, що ти напишеш, як ти мене запрограмував, тобто – що ти мене придумав!

– А хіба це неправда?

– Авжеж, що ні. Ти не придумав мене, бо не придумав ти себе самого, а я є тобою, тільки що відірваний від матеріальної постаті. Я – Трурль інформаційний чи ідеальний, тобто я – сама сконденсована суть трурлевості, а ти, прикутий до тілесних атомів, ти лише невільник відчуттів, і більше нічого.

– Ти що, з глузду зсунувся? Адже я – це матерія плюс інформація, а ти – це тільки гола інформація, отож мене більше, ніж тебе.

– Ну, якщо тебе більше, то ти більше й знаєш, і тобі не потрібно мене розпитувати. Бувай здоров, добродію.

– Ану, зараз же мені кажи, а то вимкну машину!!!

– Ого, то ти вже й убивством погрожуєш?

– Це не буде вбивство.

– Ні? А що ж, коли дозволите спитати?

– Чого ти причепився? Чого тобі треба? Я дав тобі свою психіку, всі мої знання, все, що мав, і за це ти віддячуєш мені скандалами?

– Не дорікай тим, що ти мені дав, бо я тобі можу дорікнути тим, що ти хочеш зараз з лихвою забрати.

– Ану, зараз же мені кажи!

– Не можу тобі сказати, бо саме тепер закінчився навчальний рік. Ти говориш уже не з ректором, деканом і директором, а просто із звичайним собі Трурлем, який вирушає на канікули. Прийматиму соляні ванни.

– Не доводь мене до крайнощів!!!

– До побачення після вакацій. На мене чекає екіпаж.

Справжній Трурль нічого більше не сказав цифровому Трурлеві, а тільки, оббігши довкола машину, тихенько висмикнув із стінної розетки штепсель, після чого ройовисько дротиків розжарювання, яке було видно всередині машини крізь вентиляційні отвори, вмить потемніло, спопеліло і згасло. Трурлеві здалося, що він іще почув багатоголосий негучний зойк – цифрової агонії всіх Трурлів цифрового університету. В наступну мить усвідомлення негідного вчинку, якого він допустився, дійшло до нього у всій своїй силі, отож він хотів був уже знову ввіткнути кабель до контакту, та на думку про те, що йому неодмінно скаже Трурль з машини, злякався, і рука йому опустилася. Трурль вийшов з майстерні так швидко, що це було схоже на втечу. Спершу він хотів був посидіти на лавці під кібербарисовим живоплотом, там, де йому не раз так плідно думалося, але відмовився й від цього. Весь садок і все навкруги заливало сяйво Місяця, який був його й Кляпавцієвим творінням – і власне тому величавий блиск сателіта допікав йому, бо викликав спогади про молодість: адже це була перша самостійна дипломна праця, за яку поважний Кереброн, їхній спільний учитель, відзначив приятелів на урочистості в актовому залі університету. Думка про мудрого вихователя, який давно вже пішов з цього світу, якимось і для самого Трурля незрозумілим чином штовхнула його до хвіртки, а потім – навпростець через поля. Ніч була просто дивовижна: жаби, певно, недавно підзаряджені, озивалися одна за одною присипляючим кумканням, а на посрібленій воді озерця, понад яким він уже довгенько йшов, розходилися блискучі кола, бо кібериби підпливали аж до самісінької поверхні води і, наче дивовижними Цілунками, торкались її зісподу чорними ротами. Одначе Трурль не помічав нічого, хто зна про що думаючи, а все ж ця мандрівка мала мету, бо він не здивувався, коли дорогу йому перетнув високий мур. Він одразу ж побачив у ньому й важку ковану браму, прочинену настільки, що він зміг зайти досередини. Там, здавалося, було темніше, ніж на відкритому просторі. Величними силуетами вимальовувалися по обидва боки стежки старовинні гробівці, – таких уже віддавна ніхто не будував. На їхні вкриті патиною плити час від часу з високих дерев падали поодинокі листки. Алея бароккових гробівців відображала не лише розвиток цвинтарної архітектури, а й етапи змін тілесної структури тих, що спочивали вічним сном під металевими плитами. Минуло століття, а з ним – і мода на могильні таблички округлої форми, які фосфорично світилися в темряві й нагадували табло розподільчих щитів. Трурль ішов, аж поки не зникли ставні скульптури Гомункулюсів і Големів; він дійшов уже до новішої частини міста мертвих і ступав щораз повільніше, бо в міру того, як імпульс, який його сюди привів, викристалізовувався в думку, в нього пропадала відвага до її здійснення.

Нарешті Трурль зупинився перед гратками, що оточували гранчастий, холодний своєю геометричністю надгробок, власне, просто шестикутну плиту, герметично припасовану до неіржавіючого цоколя. Трурль іще вагався, а рука вже крадькома сягала до кишені, де конструктор завжди носив універсальний слюсарний інструмент, і цього разу він скористався ним як відмичкою, відімкнув сталеву хвіртку і, затамувавши подих, підійшов до могили. Узяв обома руками табличку, на якій темніло вигравіюване рівними літерами прізвище його вчителя, і натиснув на неї відомим йому способом, так що вона відхилилася, ніби вічко скриньки. Місяць зайшов за хмару, й стало так темно, що Трурль не бачив навіть власних рук, отож навпомацки, пучками пальців відшукав спершу щось схоже на ситечко, а обіч нього випуклу чималу кнопку, яку не відразу вдалося втиснути в глиб кружальця оправи. Нарешті натиснув на неї сильніше і завмер, наляканий власним вчинком. Але у глибині склепу вже зашурхотіло, прокинувся струм, тихенько, як наполохані цикади, задзижчали датчики, щось там загуло, й запала глуха тиша. Трурль подумав, що, може, відвологли дроти, і воднораз із припливом розчарування відчув полегкість, але в цю мить щось заскрипіло раз і вдруге, а тоді зовсім близько озвався вимучений, старечий голос:

– Що там таке? Що там знову? Хто мене кличе? Чого хоче? Що це за дурні пустощі після вічної ночі? Хто не дає мені спокою? Я маю щохвилини воскресати з мертвих тільки через те, що так заманулося якомусь голодранцеві, кіберзаблуді, га? Що, не вистачає відваги озватися? Тоді, я зараз як устану, як виламаю допису з труни…

– Па… Пане й Магістре! Це я… Трурль! – Видушив із себе не на жарт переляканий такою непривітною зустріччю Трурль, і одразу, схиливши голову, прибрав тієї покірної, школярської пози, якої прибирали всі Керебронові учні під градом його докорів, викликаних справедливим гнівом; одне слово, повівся так, наче за мить скинув десь так років шістсот.

– Трурль! – заскрипів голос. – Чекай-но! Трурль? Ага. Ну, звичайно! Я міг би й сам здогадатися. Пожди, розбійнику.

Після цих слів так захрускотіло й заскреготіло, наче мертвий почав виважувати все віко крипти, отож Трурль відступив на крок, квапливо говорячи:

– Пане й Магістре! Прошу Вас не турбуватися, Ваша Ексцеленціє, я лише…

– Га? Що там іще? Гадаєш, що я встаю з могили? Чекай, кажу, бо мені треба лягти вигідніше. Затерп тут увесь. Ого! Мастило мені геть з усього повипаровувалось, так висох, що аж ну!

Ці слова справді супроводжувалися пекельним скреготом. Коли він стих, знов з могили озвався голос:

– Ну, що ти там знову наброїв? Напсував, накрутив, наплутав, а тепер порушуєш вічний спочинок старого вчителя, щоб виручав тебе з халепи? Не шануєш, невігласе, мертвих, яким уже нічого не треба від світу! Ну, кажи вже, кажи, коли навіть у могилі не даєш мені спокою!

– Пане й Магістре! – Вже трохи бадьоріше сказав Трурль. – Ви, як завжди, маєте рацію… Не помиляєтесь, так воно і є! Я наплутав… і не знаю, що робити далі Але я зважився потурбувати Вашу Честь не заради себе! Турбую Пана Професора, бо цього вимагає вища мета…

– Галантну красномовність та інші викрутаси можеш повісити на кілок! – забуркотів з могили Кереброн. – Бо ти не даєш мені спокою в могилі через те, що напевно заклався та ще й посварився з отим твоїм другом і водночас суперником, як його там… Клоп… Кліп… Кляп… а щоб тебе!

– Кляпавцієм! Саме так! – швидко підказав Трурль, мимохіть виструнчуючись від того бурчання.

– Саме так. І замість обговорити проблему з ним, ти, як дуже гордий, пишний і, власне, просто страшенно дурний, серед ночі турбуєш холодні останки старого вихователя. Так було, га? Ну, кажи вже, кажи, телепню!

– Пане й Магістре! Справа зайшла про найважливішу в цілому Всесвіті річ, тобто про щастя всіх розумних істот! – випалив Трурль і, схилившись як до сповіді над ситечком мікрофону, почав квапливо й гарячково сипати в нього словами, детально, нічого не обминаючи, навіть не пробуючи щось приховати чи прикрасити, змальовував події, що сталися з часу його останньої розмови з Кляпавцієм.

Кереброн, спершу німий як могила, почав, за своїм звичаєм, раз по раз докидати в паузи Трурлевої розповіді дотепи, докори, дошкульні зауваження, іронічні коментарі, глузливе або й сердите покашлювання, але Трурлеві, якого вже понесло, все це було таке байдуже, що він, не зупиняючись, говорив, говорив, аж поки нарешті признався у своєму останньому вчинку, а тоді замовк, трохи задихавшись, і став чекати. Проте Кереброн, який досі, здавалося, ніяк не міг відкашлятись і вихрипітися, добру хвилину не озивався жодним звуком, жодним писком, а тоді мовив гучним, наче помолоділим басом:

– Ну, так. Ти осел. А осел ти тому, що лінтюх. Ніколи не хотів добряче посидіти над загальною онтологією. Якби я поставив тобі одиницю з філософії, а особливо – з аксіології, – а це був мій святий обов’язок, – ти не гасав би оце вночі по цвинтарю і не стукав би в мою домовину. Але визнаю: в цьому є й моя провина! Ти занедбував себе як ледацюга з ледацюг, як певною мірою обдарований ідіот, а я дивився на це крізь пальці, бо тобі добре давалися нижчі науки, ті, що походять від годинникарства. Я думав, що з часом, твій розум дозріє і змужніє. Адже, бовдуре, я тисячу разів, ні, сто тисяч разів товк на семінарах, що перш ніж почати щось робити, треба – подумати. Але йому, певна річ, думання й не снилося. Щаспобут побудував, великий винахідник, подивіться-но на нього! В 10 496 році прапрофесор Неандер описав у «Квартальнику» машину, що гвинтик у гвинтик подібна до твоєї, а драматург Виродження, такий собі Більйон Цикшпір, написав на цю тему п’єсу, драму в п’яти діях, але ти ані наукових, ані літературних книжок навіть у руки не береш, хіба ж не правда?

Трурль мовчав, а заповзятливий старий галасував дедалі гучніше, аж луна відбивалася від щораз дальших склепів.

– Та ти на тюрму заслужив, ще й як! Може, не знаєш, що збудованого розуму вже не можна виключати, тобто редукувати. Кажеш, що йшов навпростець до Загального Щастя? А по дорозі, в порядку взаємної опіки, одних палив вогнем, інших, через пересиченість, топив як мишей, ув’язнював, замикав, катував, ноги їм ламав, в кінці, як я вже почув, дійшов до братовбивства? Як на опікуна Всього Сущого, універсально доброзичливого, зовсім, зовсім непогано! І що я маю тобі тепер сказати? Хочеш, щоб я тебе погладив з могили? – Тут він несподівано захихотів, та так, що Трурль аж затремтів увесь. – Отже, кажеш, що порушив мою заборону? Спершу, лінивий як пес, перекинув завдання на машину, яка перекинула його на інших, і так аж до неба, а потім запакував себе самого в програму комп’ютера? Хіба не знаєш, що нуль, піднесений до будь-якого ступеня, дає нуль? Гляньте на нього – який геніальний, розмножився, щоб його було більше, ото вже мудрагель, далі нікуди! А от що я тобі хочу сказати, ти, хитрий остолопе, тобто ослостолопе! Хіба ти не знаєш, що Кодекс Галактікус забороняє самопомножування під Глятвою? Абзац XXVI, том 119, пункт X, параграф 561 і наступні. Спершу складають іспит, вдаючись до електронної шпаргалки й дистанційних підказок, а потім у них немає іншої ради, як тільки бігти на цвинтар і тривожити могили! Ясне діло! На останньому році навчання я два рази, повторюю, два рази читав кібернетичну деонтологію. Не плутати з одонтологією. Мораль всемогутників! Отак. Але тебе, щодо цього в мене немає жодного сумніву, на лекціях не було, бо дуже важко хворів. Було таке? Ну, кажи вже!

– Справді… е… я нездужав, – пробелькотів Трурль. У нього вже відійшов перший шок і не було дуже соромно; Кереброн, яким буркотуном був за життя, таким зостався й після смерті, а Трурль дедалі більше впевнювався у тому, що після обов’язкового ритуалу прокльонів і лайки прийде черга і позитивної частини: шляхетний за своєю природою старий виведе його порадами на сухе. Тим часом мудрий небіжчик покинув шпетити його останніми словами.

– Ну, гаразд! – сказав він. – Уся біда була в тому, що ти не знав, ані чого хочеш досягти, ані як це зробити. Це по-перше. По-друге: побудова Загального Щастя – то дитяча іграшка, тільки нікому ні для чого не потрібна. Твій чудовий Щаспобут є машиною аморальною, бо дістає однакову радість як від фізичних об’єктів/гак і від мук чи катувань третіх осіб. Щоб збудувати Щастетрон, слід вчинити інакше. Повернувшись додому, знімеш з полиці XXXVI том повного видання моїх творів, розкриєш його на 621 сторінці і подивишся на вміщений там план Екстатора. Це єдиний тип бездоганного свідомого пристрою, який ні до чого не здатний, а просто щасливий, у десять тисяч разів щасливіший від Бромео, коли той дістався на балкон до коханої. Але я для вшанування Цикшпіра – назвав Бромеом описані ним балконні втіхи і прийняв їх за одиницю щасливості, а ти, навіть не погортавши праці свого вчителя, вигадав якісь кретинські гедони! Цвях у черевику – оце твоя вишукана мірка всіх духовних злетів! Виходить, Екстатор абсолютно щасливий завдяки насиченню, яке виникає внаслідок багатофазного зсуву в продовженні відчуттів, тобто в ньому відбувається автоекстаз із зворотнім додатнім зв’язком: чим більше з себе задоволений, тим більше з себе задоволений, і так доти, доки потенціал не дійде до обмежувальних запобіжників. Бо ти знаєш, що може статися, коли нема запобіжників? Не знаєш, опікуне Космосу? Машина, розхитавши потенціали, кінець кінцем вибухне! Так, так, мій пане невігласе! Оскільки контури… та не буду тобі тут цього серед ночі на цвинтарі пояснювати, та ще й з холодної могили, сам почитай. Ну, звісно, мої праці ти або лишив припадати порохами десь на найдальшій полиці своєї паскудної бібліотеки, або ж, і це здається мені вірогіднішим, після мого похорону спакував до скрині та й заніс до пивниці. Еге ж? Завдяки кільком абищицям, які тобі пощастило взяти, ти дійшов висновку, що став найбільшим хитруном у Метагалактиці. Де тримаєш мої Opera omnia, кажи мені зараз же?!