Текст книги "Кіберіада"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 61 страниц)

Тут він зупинився, поміркував, і ця гіпотеза видалася йому зовсім не обгрунтованою. Вона не мала під собою ніякої підстави, розумних доказів, аргументів, передумов.’ Тоді він визнав її безглуздою, узурпаторською, дуже засоромився і сказав собі:

– Про те, що є поза мною, якщо взагалі там щось є, я нічого не знаю, про те ж, що в мені, буду знати, як тільки про щось подумаю. Бо хто ж іще, коли не я сам – достобіса – має розумітися на моїх думках?! – і він знову придумав Гозмоз, але тепер уже помістив його у власному духовному внутрішньому світі. Це здалося йому значно скромнішим, пристойнішим і доречнішим, чого він і прагнув. Він почав наповнювати той свій Гозмоз вигаданою всячиною. Спершу, не маючи досвіду, вигадав пацьоркітів, які вихвіндрювали все підряд, а також поклепцитів, котрі кохалися у шваях. Поклепцити відразу ж побилися з пацьоркітами за шваї, аж у Маймаєша-Самосина розболілася голова, і нічого, крім мігрені, в нього з того творення світу не вийшло.

Тоді він став обачніше провадити далі свої творчі спроби й вигадав основні елементи, такі як: шляхетний газ, або досконалий елемент кальсоніум, і духовний елемент думаліум і розмножував буття, тільки часом помиляючись, але за кілька віків уже набув певної вправності, отже, досить непогано створив подумки свій власний Гозмоз, у якому існували різноманітні племена, створіння, буття і явища, і там узагалі було навіть мило, оскільки закони цього Гозмозу він виробив досить ліберальні, бо йому не імпонувала думка про суворі закономірності того казарменого статуту, який застосовує Мати-Природа (хоча він не знав її і нічого про неї не чув).

І був тоді самосинський світ, сповнений примхливої чарівності. І коїлося в ньому раз так – і вже, а раз – інакше, зовсім навпаки, також без ніякої на те причини. А якщо хтось мав у тому світі загинути, то цього завжди ще можна було уникнути, бо Маймаєш постановив собі не допускати непоправних подій. І в його думках добре велося гондралам, калеусам, які добували кальсоніум, і клофундрам, і бенігнам, і отримкам упродовж цілих віків, а тим часом у Маймаєша повідпадали його руки зі сміття й ноги з відходів, і забарвилася іржею вода в калюжі довкола пишної колись його талії, і його тулуб поступово занурювавсь у багно. А він саме уважно й делікатно розвішував нові плеяди у вічному мороку своєї свідомості, котра була для нього Гозмозом, і, як умів, безкорисливо дбав, аби точно пам’ятати все, що створив думкою. І хоча через те в нього боліла голова, він не відступав, бо чувся потрібним своєму Гозмозові і дуже йому зобов’язаним. Але іржа тим часом прогризла йому верхні бляхи, про що він і не здогадувався, а денце Трурлевого горщика, який тисячоліття тому спричинив його появу, гойдаючись на хвилях калюжі, поволі наближалося до Маймаєша, нещасне чоло якого ще стирчало з води. І в ту хвилину, коли Маймаєш саме вимріяв собі чистосклисту лагідну Баукіс і вірного їй Ундрагора, і коли вони обоє мандрували посеред темних сонць його уяви під загальну мовчанку всіх Гозмозових народів, включаючи пацьоркітів, і тихенько перемовлялися між собою, – денце горщика, підштовхнуте вітром, легенько стукнулось об його проіржавілий череп – і той тріснув. У глиб мідних звивин ринула брунатна вода й погасила струм логічних контурів, і Маймаєшів Гозмоз обернувся в найдосконаліше ніщо, а ті, хто дав йому початок, разом із громадами світів, ніколи про це не дізналися.

Тут чорна машина вклонилася, а король Геніальйон сильно й глибоко замислився, аж усі співбесідники почали невдоволено поглядати на Трурля, що засмутив королівський розум таким оповіданням. Та король посміхнувся і спитав:

– Ну, моя машино, маєш у запасі ще щось?

– Пане, – відповіла вона, низько вклонившись. – Я розповім тобі предивно глибоку історію Хлоріяна-Теориція Кляпостола, інтелектрика і мудранта Мамонського.

Якось трапилося, що знаменитий конструктор Кляпавцій, бажаючи відпочити після великої праці (він саме спорудив королю Гробомилові Машину, Якої Не Було – та це історія окрема), потрапив на планету мамонидів. І проходжався нею туди-сюди, шукаючи самотності, аж побачив на узліссі в густих заростях дикого кібербарису хатинку, над якою вився димок. Хотів був її обійти, але побачив перед нею порожні бочки з-під чорнила і, здивований цим, зазирнув до хатини. За столом, витесаним з величезної брили, на другому, меншому, камені, що правив за стілець, сидів дід, такий обсмалений, поіржавілий і поскручуваний дротом, аж дивно глянути. Чоло в багатьох місцях було повгинане, очі з великим скреготом оберталися в оправах, скрипіли незмащені кінцівки, і весь він сяк-так тримався лише завдяки дротам і шнуркам, страждаючи від страшенного безструм’я, про що красномовно свідчили порозкидані тут і там шматочки бурштину: тручи їх, нещасний добував собі життєдайний струм! На вигляд такої вбогості милосердна Кляпавцієва душа аж перевернулася. Він уже нишком сягнув був по гаманець, коли дід, щойно тепер угледівши його каламутним оком, пискливо вереснув:

– Прийшов нарешті?!

– Та прийшов… – буркнув Кляпавцій, здивований тим, що його чекали там, де він узагалі не збирався бути.

– Тепер? Ну, то згинь, пропади, поламай собі руки, шию й ноги! – аж надривався від страшних прокльонів дідуган, кидаючи в остовпілого Кляпавція всім, що потрапляло йому під руки, а було це переважно всіляке сміття. Коли дід врешті стомився й угамувався, Кляпавцій почав його лагідно питати, чому він завдячує таким прийомом. Дід ще буркотів:

– А бодай тебе замкнуло! А бодай тебе навіки заїло, корозіє! – Та згодом, утишившись, він так піддався на умовляння, що, почмихуючи та час від часу сиплячи прокльони й густо порскаючи іскрами, аж озоном смерділо, підніс пальця догори й оповів Кляпавцієві свою історію.

– Знай, чужоземче, що я перший мудрант з мудрантів, онтолог за покликанням, на ім’я (блиск якого затьмарить колись блиск зірок) Хлоріян-Теорицій Кляпостол. Народився в убогій родині і вже змалку мав нахил до роздумів про буття. Коли мені було шістнадцять років, я написав першу працю під назвою «Боготрон». Це загальна теорія апостеріоричних божеств, тих божеств, що їх розвинені цивілізації пристосують до Космосу, оскільки, як відомо, матерія – первинна, отже, на самому початку ніхто не мислить, тому на світанку історії повинна панувати повна бездумність. Ну й справді, ти тільки подивися на цей Космос, який він має вигляд! – Тут старий аж задихнувся від гніву, затупотів, а потім ослаблим голосом повів далі: – Отже, я довів необхідність достосування богів ззаду, адже їх не було спереду, і кожна цивілізація, яка займається інтелектрикою, нічого іншого не прагне, як тільки створити Ультимативну Всемогутність, чи ректифікатор зла, тобто випрямляч шляхів Розуму. В отій своїй праці я помістив план першого Боготрона, а також характеристику його енергії, одиницею якої є богон. Така одиниця всемогутності є еквівалентом чудотворення в радіусі мільярда парсеків. Коли ця праця моїм власним коштом вийшла з друку, я швиденько вибіг на вулицю, переконаний, що люд зараз же понесе мене на руках, увінчає квітами й обсипле золотом, та де там! Навіть кульгавий кібернардин не гавкнув. Більше здивований цим, ніж розчарований, я негайно засів за роботу і написав працю «Молот для розуму» в двох томах, у якій пояснив, що кожна цивілізація має перед собою два шляхи: або саму себе замучити, або запестити насмерть. Вона робить те або інше, поволі пожираючи Космос і переробляючи залишки зірок на унітази, колеса, триби, цигарнички і подушечки. А це йде від того, що, неспроможна зрозуміти Космос, цивілізація намагається це Незбагненне якось перетворити на Зрозуміле і не зупиняється доти, доки не переробить туманностей у клоаки, а планети в ліжка і бомби, маючи при тому на оці Вищу Ідею Порядку. Оскільки лише забрукований, каналізований, каталогізований Космос здається їй достатньо пристойним. А в другому томі під заголовком «Advocatus Materiae» я довів, що Розумові, внаслідок його захланності, тільки тоді добре, коли йому вдається поневолити якийсь космічний гейзер або запрягти рій атомів, аби виробляти крем проти ластовиння. А потім він накидається на наступне явище, щоб приторочити його як трофей до пояса наукових завоювань. Але і ці два блискучі томи світ зустрів мовчанкою. Тоді я сказав собі, що терпіння і наполегливість – понад усе. Після захисту Космосу від Розуму, котрий я вивернув навиворіт, як і Розуму від Космосу, безневинність якого полягає в тому, що Матерія лише через свою бездумність допускається всіляких паскудств, я написав у раптовому натхненні «Кравця Буття», де логічно довів, що суперечки філософів не мають ніякого сенсу, оскільки кожен повинен мати власну філософію, припасовану до себе, як свитка. А що й цю працю привітала німа тиша, я відразу ж створив іще одну. У ній виклав усі можливі гіпотези на тему Космосу: першу, згідно якої його взагалі не існує, другу, що він є наслідком помилок якогось Творчика, який пробував створити світ, не маючи ані найменшого поняття, як це робиться, третю, яка твердила, що світ – шаленство певного Супермозку, котрий збожеволів через власну безмежність, четверту – що це недоречно зматеріалізована думка, п’яту – що це матерія з кретинським мисленням. Певний свого, я чекав запеклих суперечок зі мною, розголосу, докорів, захватів, увінчань, зрештою, критичних нападів і проклять. Але знову зовсім нічого не сталося. Тоді вже я здивувався безмежно. Подумав, що, може, надто мало вивчаю інших мудрантів і, негайно придбавши їхні праці, по черзі перечитав найславетніших, а саме, Френезія Пацьора, Бульфона Струнцеля, творця школи струнцелістів, Турбульйона Кратафалка, Сфериція Логара, а також самого Лемюеля Лисого.

Та нічого вартого уваги я в них не знайшов. Тим часом мої праці потроху розходилися, тож я подумував, що хтось їх читає, а коли читає, то й наслідки будуть. Зокрема, я не сумнівався, що мене покличе Тиран і зажадає, щоб я займався тільки ним і прославляв його. Я навіть докладно продумав свою відповідь йому. Що Правда для мене – понад усе, що я за неї ладен життя віддати. Тиран, прагнучи похвал, які міг би скласти йому мій досконалий розум, намагатиметься купити мене ласкою, кине мені до ніг дзвінкі монети і, бачачи мою непохитність, за намовлянням софістів, скаже, що коли вже я вивчаю Космос, то годилося б зайнятись і ним, бо й він є певним фрагментом Космосу. На це я відповім убивчим сарказмом, отож він віддасть мене на муки. Тоді я заздалегідь почав гартувати тіло, щоб витримати найстрашніші муки. Та минали дні й місяці, а Тиран хоч би що. Даремно я гартувався. Лише один-єдиний перогриз на ймення Душимил написав у вечірній бульварній газетці, що, мовляв, блазень Хлоріянчик править теревені в книжці під назвою «Боготрон, або Остаточний Всенічник». Я кинувся до своїх праць – і справді, внаслідок друкарської помилки, в назві «Всемічник» вкралося «н» замість «м»… Спершу я хотів його вбити, але розважливість перемогла. – Настане ще й мій час! – сказав я собі. – Не’ може бути, щоб хтось удень і вночі сипав, як горохом, найвищими істинами, аж блиск Ультимативного Пізнання бухав від них – і нічого! Прийде визнання, прийде слава, трон із слонової кості, титул Першого Мисляги, всенародна любов, спокій у тиші садів, власна школа, люблячі учні й вівати юрби! Бо саме такі мрії живить кожен з мудрантів, мій чужоземче. Звісно, вони запевняють, що єдина їхня пожива – Пізнання, а напій – Правда, що вони не прагнуть ані земних благ, ані обіймів електриток, ані блиску золота, ані орденських зірок, ані слави й хвали. Не вір цим брехням, заморський добродію! Всі жадають того самого, а різниця між мною і ними та, що у величі свого духу я відверто й не соромлячись визнаю ці слабості. Та спливали роки, а інакше, як Хлоріянчиком, Хлорчиком-блазнем ніхто мене й не називав. Коли настало моє сорокаліття, я здивувався, що вже так довго чекаю на загальне визнання, а його нема. Отож я сів і написав працю про енеферців, найрозвиненіший народ у всьому Космосі. Що? Ти не чув про них? Я теж ні, бо не бачив їх і не побачу, а їхнє існування я довів чисто дедуктивним, логічним, остаточним і теоретичним способом. Я міркував так: якщо в Космосі є цивілізації різного рівня розвитку, найбільше повинно бути пересічних, середніх, а інші або відстали в розвитку або вихопилися наперед. Маючи перед собою таку статистичну викладку, бачиш, що так, як у групі осіб, де найбільше середніх на зріст, тільки одна-єдина повинна бути найвищою, так само і в Космосі має десь існувати цивілізація, що досягла найвищої фази розвитку. Її мешканці, енеферці, вже знають усе те, що нам і не снилося. Я описав це в чотирьох томах, витратившись і на крейдяний папір, і на портрет автора. Та і ця тетралогія розділила долю своїх попередниць. Рік тому я перечитав її від дошки до дошки і аж плакав з високої насолоди, так геніально вона написана, так дихає абсолютом, що годі сказати. Е-хе-хе, а під п’ятдесят літ я мало не збожеволів! Бувало, накуплю собі праць і статей мудрантів, які досягли розкошів і багатства, щоб довідатись, про що ж там ідеться. Це праці про різницю між передом і задом, про чудову будівлю монаршого трону, про його солодкі підлокітники і справедливі ніжки, трактати про шліфування прикрас, докладні описи сього й того, причому ніхто там сам себе зовсім не хвалить, якось воно так складається, що Струнцель захоплюється Пацьором, а Пацьор Струнцелем, а обох засипають почестями Логарити. Зростає також популярність трьох братів Вирвацьких – з них Вирвандер тягнув угору Вирвація, Вирвацій – Вирвислава, а той у свою чергу Вирвандера. І коли я вивчав їхні праці, пойняла мене якась страшенна лють, я кинувся на ті праці й дер їх, м’яв і навіть жував… Аж нарешті заспокоївся, втер сльози й швиденько сів писати працю про «Еволюцію Розуму як Двотактне Явище», бо, як я в ній доводжу, блідавців із роботами єднає колоподібний зв’язок. Спершу внаслідок загусання мулистого слизу на березі моря виникають клейкі істоти, білясті і тому звані Альбуменсами. Минають віки, поки вони навчаються оживляти метал, вдихати в нього душу й робити Автомати своїми підневільними слугами, а через деякий час, – за зворотнім порядком речей, – Автомати, звільнившись з-під влади клейких істот, починають експерименти, чи не вдасться, бува, вдихнути свідомість у кисіль. І коли пробують на білку – то їм це вдається. Але синтетичні блідавці через мільйони років знову беруться до заліза, і так відбуваються постійні зміни. Як бачиш, таким чином я розв’язав одвічну суперечку про те, що було первинним – робот чи блідавець. Цю працю я послав до Академії. Вона була в шести томах, оправлена у шкіряні палітурки і на її видання я витратив решту спадщини. Чи варто говорити, що жорстокий світ її теж замовчав? Стукнуло мені шістдесят, наближався й сьомий хрестик, і надії на минущу славу згасли. Що ж було робити? Став я роздумувати про вічну славу, про нащадків, про наступні покоління, які відкриють мене, впадуть переді мною ниць. Правда, тут мене опосіли сумніви: що мені, власне, з того, якщо мене вже не буде. І я змушений був у відповідності до мого вчення, викладеного в сорока чотирьох томах з супровідним науковим апаратом і додатками, дійти висновку, що – нічогісінько. Закипіло в мене в душі, і я сів писати «Заповіт для Нащадків», щоб як слід їх потоптати, обплювати, спаплюжити, зганьбити і зневажити, як тільки вдасться, найкращими методами. Що? Кажеш, що це несправедливо? Що я мав би звернути свій гнів проти своїх сучасників, які знають мене? Ба, шановний! Адже коли моя майбутня слава осяє кожне слово того «Заповіту», сучасники вже давно розсиплються на порох. Кого ж я тоді мав би проклинати? Тих, кого немає? Якби я вчинив так, як ти оце кажеш, нащадки вивчали б мої праці в солодкому спокої, зітхаючи лише задля пристойності: «Бідолаха! Яким тихим героїзмом була його невизнана велич! Як справедливо гнівався він на наших дідів, із зворушливою відданістю пожертвувавши нам справу свого життя!» Отак би й було! То що ж? Винних нема? Ідіотам, які поховали мене живцем, смерть має стати щитом перед блискавицею помсти? Та мені вже на саму думку про це мазут у жилах закипає! Вони будуть спокійно насолоджуватись моїми працями, тільки задля годиться ремствуючи за мене на своїх батьків? А не діждете!!! Та я хоч звіддаля, хоч із могили копну їх носаком! Нехай знають ті, хто буде мастити моє ім’я медом і малювати золоті німби навколо моїх портретів, що саме за це я їм зичу, аби поламали собі всі клапани до останнього, аби похворіли на довге замикання, щоб їм корозійна зараза голови поїла, якщо вони тільки на те й здатні, що вигрібати прах із цвинтарів минулого! Може, серед них ростиме якийсь новий великий мудрант, а вони, зайняті пошуками решток моєї кореспонденції з пралею, взагалі його не помітять! О, хай тоді неодмінно знають, що моє сердечне прокляття і мій найщиріший гнів з ними і серед них, що я маю їх за лизогробів, труполюбів, шакалістів, які тому живляться рештками, що ніхто з-посеред них не здатний розібратися в живій мудрості! Нехай же, видаючи повні зібрання моїх творів, ті некроманти, ті прахолюби змушені будуть опублікувати й цей «Заповіт», сповнений останніх проклять, адресованих їм, нехай позбудуться самовдоволення від того, що з-посеред них походив незрівнянний мудрець Хлоріян-Теорицій Кляпостол, котрий навчав навіки-віків наперед! Нехай знають, зводячи мені постаменти, що бажав я їм усього найгіршого, що тільки має в собі Космос, а ненависть мого прокляття, скерованого в майбутнє, дорівнює тільки його безсиллю. А тому бажаю, аби знали, що я не признаюся до їхнього роду і немає між мною й ними нічого, крім щирої огиди, яку я відчуваю до них!!!

Марно намагався Кляпавцій під час цієї промови заспокоїти несамовитого дідугана. Викрикуючи останні слова, той зірвався на ноги і, погрожуючи кулаком наступним поколінням, аж пінився від жахливих прокльонів, невідомо звідки взятих при такому скромному житті, розлючений, посинілий, затупав, загарчав, увесь спалахнув і від холеричного замикання гепнувся мертвий долі. Кляпавцій, дуже засмучений таким неприємним поворотом справи, сів віддалік на камені, підняв «Заповіт» і почав читати його. Але від густоти епітетів, призначених майбутньому, вже на другій сторінці йому замиготіло в очах, а закінчивши третю, мусив витерти спітніле раптом чоло, бо доброчесний покійний Хлоріян-Теорицій явив зразки абсолютно неперевершеного космічного лихослів’я. Цілих три дні, вилупивши очі, читав Кляпавцій той «документ», та й задумався, чи повідомити про нього світ, чи знищити? І досі так сидить, неспроможний вирішити це…

– Виразно бачу, – сказав король Геніальйон, коли машина, закінчивши оповідання, відійшла вбік, – якийсь натяк на справи оплати, які вже стали на черзі в нас, оскільки після чудової ночі оповідей до печери заглядає світло нового дня. А тому скажи, мій любий конструкторе, якої нагороди бажаєш?

– Пане, – сказав Трурль, – ти ставиш мене в незручне становище. Хоч би що я побажав, отримавши його, може, потім шкодуватиму, що не попросив більше. І водночас я не хотів би образити Вашу Королівську Величність надто високими вимогами. Тому визначення розміру гонорару полишаю на Вашу Монаршу ласку…

– Хай буде й так, – приязно відповів король. – Оповіді були чудові, машини – досконалі, а тому не бачу іншого способу, як тільки обдарувати тебе найбільшим скарбом, якого б ти, і цього я цілком певен, не поміняв на жоден інший. Дарую тобі здоров’я і життя – оце, я думаю, гідна нагорода. Всяка інша здавалася б мені невідповідною, оскільки вона не зрівноважить ані золота Правди, ані Мудрості. Отож будь здоров, приятелю, і надалі приховуй від світу свої істини, занадто жорстокі для нього, і, щоб їх не розпізнали, вкладай у казки.

– Пане, – мовив здивований Трурль, – невже ти спершу мав намір позбавити мене життя? Невже такою мала б бути моя винагорода?

– Розумій мої слова як хочеш, – відповів король. – Що ж до мене, то я розумію це так: якби ти мене тільки розважив, щедрості моїй не було б меж, але ти зробив більше, і тому ніякі багатства не можуть дорівнятися твоєму творінню. Даючи тобі змогу і далі проводити таку діяльність, якою ти прославився, не маю для тебе ані вищої плати, ані винагороди…

АЛЬТРУЇЗИН, АБО ОПОВІДЬ ПРО ТЕ,

ЯК ПУСТЕЛЬНИК ДОБРИЦІЙ

ЗАХОТІВ ОЩАСЛИВИТИ КОСМОС

І ЩО З ТОГО ВИЙШЛО

^[26]

Якогось літнього дня конструктор Трурль, підстригаючи у своєму садку кібербарис, побачив, що дорогою йде якийсь обірванець. Своїм виглядом він викликав водночас і співчуття, і страх. Всі кінцівки в того робота були пообв’язувані шнурками й подоточувані закіптюженими трубами від грубок, а за голову йому правив старий дірявий горщик, у якому від мислення так гуло, що аж іскри сипалися. Шию так-сяк підтримував уламок штахети, а у відкритому череві дриготіли й чаділи катодні лампи, котрі той бідолаха притримував вільною рукою, другою безперестанку підкручуючи розхитані гвинтики. Коли він, кульгаючи, минав Трурлеву хвіртку, в нього перегоріли відразу чотири запобіжники, тож він на очах у конструктора почав розсипатись у клубах диму і смороді перепаленої ізоляції. Охоплений співчуттям, Трурль одразу вхопив викрутку, обценьки та ізоляційну стрічку і поспішив на допомогу мандрівцеві. Той уже кілька разів зомлів, при цьому триби від загальної десинхронізації жахливо скреготіли, однак Трурлеві нарешті вдалося повернути йому сяку-таку притомність і, вже перев’язаного, він посадив його у вітальні. А поки бідолаха жадібно підзаряджався від батареї, Трурль, неспроможний довше стримувати цікавості, почав розпитувати, що довело його до такого жалюгідного стану.

– Милостивий пане, – відповів незнайомий робот, ще тремтячи всіма магнітами, – мене звуть Добрицієм, а сам я є, тобто був, пустельником-анахоретом; шістдесят і сім років пробув у пустелі, віддаючись побожним роздумам. Та одного ранку мені спало на думку, чи правильно я чиню, живучи самітником. Чи можуть усі мої глибокі роздуми й духовні дослідження втримати на місці хоча б одну заклепку, бо хіба ж не першим моїм обов’язком є поміч ближнім, а тільки потім – турбота про власне спасіння? Хіба…

– Ну, гаразд, гаразд, пустельнику, – перебив його Трурль, – стан твоєї душі того ранку я вже більш-менш розумію. Розкажи, будь ласка, що було далі.

– Я подався до Фотури, де випадково познайомився з одним славетним конструктором на ім’я Кляпавцій.

– Та ну! Не може бути! – вигукнув Трурль.

– Що таке, пане?

– Та ні, нічого! Розказуй, будь ласка, далі.

– Тобто – не відразу з ним познайомився; то був великий пан, він їхав автоматичною каретою, з якою міг собі розмовляти, як оце я з тобою; та карета, коли я, незвиклий до міського руху, став посеред вулиці, обізвала мене непристойним словом, так що я мимоволі торохнув її костуром по ліхтарю. Як вона тоді розлютувалася! Але пасажир присоромив її, а мене запросив досередини. Тоді я розповів йому, хто я і чому полишив пустелю, а також сказав, що не знаю, чим зайнятися далі; він похвалив моє рішення і, в свою чергу, відрекомендувався, досить довго розповідав про свої праці й творіння, а наприкінці розповів дуже зворушливу історію про Хлоріяна-Теориція Кляпостола, славного мудранта і зофомана, при сумному сконанні якого був сам присутній. З усього, що він розповідав про «Книги» того Великого Робота, найбільше мене зворушила оповідь про енеферців. Ти, милостивий пане, чув про тих істот?

– Звичайно. Йдеться про єдиних істот у Космосі, які досягли вже Найвищої Фази Розвитку, авжеж?

– Так, так, пане, ти чудово поінформований! Коли я сидів поруч зі знаменитим Кляпавцієм у кареті (котра невгаваючи сипала найдобірнішою лайкою в натовп, що неохоче розступався перед нами), мені спало на думку, що хто-хто, а вже ті найрозвиненіші з істот напевно знають, що належить робити, коли є таке, як у мене, прагнення до добра і таке бажання чинити його ближнім. Отож я негайно звернувся до Кляпавція з питанням, де перебувають енеферці і як їх знайти. Але він лише якось чудно всміхнувся, похитав замислено головою і нічого не відповів. Я не смів йому набридати, але потім, коли ми вже опинилися в корчмі (бо карета зовсім захрипла і втратила голос, отож дальшу подорож пан Кляпавцій змушений був відкласти до наступного дня), за дзбаном іонної наливки гумор мого господаря поліпшився. Спостерігаючи за парами, які під гучну музику шпарко втинали кіберика, він, пройнявшись до мене довір’ям, розповів таку історію… Але, може, вам нудно мене слухати?

– Ні, ні, – жваво заперечив Трурль. – Я уважно слухаю.

– Любий мій Добрицію! – сказав мені пан Кляпавцій у тій корчмі, де від танцюристів аж іскри сипалися. – Знай, що я дуже перейнявся історією нещасного Кляпостола і постановив собі, що повинен невідкладно вирушити на пошуки отих досконало розвинутих істот, доконечність існування яких він довів суто логічним і теоретичним способом. Та головна складність здійснення цього наміру, на мою думку, полягала в тому, що кожна космічна раса вважає себе найдосконаліше розвинутою, отож самим лише розпитуванням я нічого не досягну. А летіти навмання – надто непевна справа, адже, за моїми підрахунками, в Космосі існує близько чотирнадцяти центигігагептатрибільйонардів досить розумних суспільств. Отож сам бачиш, що знайти потрібну точку не так уже й легко. Я обмірковував справу так і сяк, нишпорив по бібліотеках, перечитував давні книги, аж поки знайшов згадку в праці якогось Трупуса Малігнуса, який відзначився тим, що дійшов до аналогічного з Кляпостолом висновку, але на триста тисяч років раніше, і був зовсім забутий. Як бачимо, під жодним із сонць нема нічого нового, і своє життя Трупус закінчив подібно до Хлоріяна… Але справа не в тому. Так з напівзотлілих сторінок я довідався, як шукати енеферців. Малігнус доводив, що треба перетрушувати зоряні тлуми, аби віднайти неможливе; і коли знайдеш щось подібне, то це напевне буде саме там. Безперечно, на перший погляд це була невиразна вказівка, але звідки ж тоді ясність розуму? Я навів лад на кораблі й вирушив у дорогу. Про те, чого я зазнав у дорозі, промовчу; скажу лише, що помітив нарешті серед зоряного пилу одну зірку, яка відрізнялася від усіх інших тим, що була квадратна. Ох! Яке то було потрясіння! Адже кожна дитина знає, що геть усі зірки мають бути округлі й ні про яку ребристість, а тим більше про правильну чотирикутність, і мови не може бути! Я одразу ж наблизився кораблем до тієї зірки й тут помітив її планету, теж чотирикутну, та ще й з масивним окуттям по всіх ріжках. Трохи віддалік кружляла інша, вже зовсім звичайна, планета. Я навів на неї люнет і побачив ватаги роботів, які трощили один одному кості. Це не викликало в мене особливого бажання приземлитися. Тому я повернувся до планети-скрині, яка залишилася за кормою, і ще раз добре оглянув її в підзорну трубу. Я аж затремтів від радості, коли на одній з її багатомільйонних заклепок прочитав збільшену лінзами вигадливо прикрашену монограму, що складалася з трьох літер: «НФР!» «О небеса! – мовив я сам до себе. – Ось воно!»

Кружляв довкола неї, аж у голові запаморочилося, однак не міг зауважити на її піщаних рівнинах ані живої душі. Лише наблизившись на відстань шести миль, розгледів скупчення темних цяток, які під об’єктивом супертелескопа виявилися мешканцями цього небесного тіла. Їх було близько сотні. Вони без руху лежали на піску, і цей мертвий спокій мене поважно занепокоїв, та потім я переконався, що час від часу той чи інший смачно почухується, і ці очевидні ознаки притомності схилили мене до приземлення. Я не міг дочекатися, поки охолоне розжарена, як завжди, тертям повітря ракета; я вискочив з неї, перестрибуючи по три східці, й побіг до лежачих, уже здалеку гукаючи:

– Вибачте! Чи це тут Найвища Фаза Розвитку?!!

Ніхто мені не те що не відповів, а й не звернув на мене аніякісінької уваги. Вражений такою байдужістю, я розгубився й почав уважно розглядатися на всі боки. Рівнина була залита промінням квадратового сонця. З піску там і сям стирчали якісь поламані коліщата, віхті, клапті паперу та інше сміття, а місцеві жителі порозлягалися посеред цього всього хто як: той на спині, той на животі, а якийсь, лежачи віддалік, задер обидві ноги і знічев’я поціляв ними в зеніт. Я обійшов довкола одного, що лежав найближче. То був не робот, але й не людина або інша білкова істота з роду драглистих. Він мав досить велику голову й рум’яні щоки, замість очей – дві малі сопілки, а у вухах тихо чаділи кадила, оповиваючи голову хмарою запашного диму. Одягнений він був у панталони – орхідеєві, з синіми лампасами, обшиті стяжками брудного списаного паперу, взутий у пантофлі з задертими носами, в руках тримав бандуру, зроблену з глазурованого медівника з уже обгризеним грифом. Він тихо й розмірено хропів. Я спробував був, протираючи очі, що сльозилися від диму кадил, прочитати базгранину на папірцях, ушитих у лампаси штанів. Мені вдалося розібрати лише деякі. Це були досить дивні написи, такі, наприклад: № 7 – ДІАМАНТ, ГОРА ВАГОЮ 7 ЦЕНТНЕРІВ; № 8 – ТІСТЕЧКО ДРАМАТИЧНЕ, РИДАЄ, ЯК ЙОГО ЇСИ, ЧИТАЄ МОРАЛІ З ЖИВОТА, НАСПІВУЄ ТИМ ВИЩЕ, ЧИМ ВОНО НИЖЧЕ; № 10 – ГОЛКОНДРИНА ДЛЯ ДЗЮМБАННЯ, ДОРОСЛА – та інші, яких уже не пам’ятаю. А коли я, ошелешений цим, доторкнувся до одного з папірців, щоб розрівняти його, в піску біля самісінької ноги того, що лежав, зробилась ямка і тихий голосок запитав звідти:

– Вже можна?

– Хто це говорить? – закричав я.

– Це я, Голкондрина… Починати?

– Ні, не треба! – квапливо відповів я і відійшов звідти.

Наступний тубілець мав голову у формі дзвона з трьома рогами, кільканадцять рук, більших і менших – причому дві маленькі масували йому живіт; довгі, порослі пір’ям вуха, шапку з невеликим пурпуровим балконом, на ньому якихось двоє невидимих сварилися, бо літали тільки малесенькі тарілочки, розбиваючись то тут, то там, а спиною він лежав на чомусь схожому на маленьку діамантову подушечку. Ця істота, коли я зупинився перед нею, вийняла з голови один ріг, понюхала його і, невдоволено відкинувши, насипала собі досередини трохи брудного піску. Тут таки поряд лежало щось таке, що Здалося мені парою близнюків; потім я подумав, що то коханці в обіймах, і вже, хотів був делікатно відійти, але то була ані одна особа, ані дві, а – півтори. Голову вона мала зовсім звичайну, людську, лише вуха щохвилини відривалися й пурхали довкола, махаючи крильцями, як метелики. Повіки в тієї істоти були заплющені, зате численні бородавки на чолі й щоках, що мали малесенькі очиці, дивилися на мене явно неприязно. Груди у цього дивного створіння були широкі, як у рицаря, дуже подірявлені, так ніби недбало попросвердлювані, з них стирчало полите малиновим соком клоччя; ногу мав лише одну, зате дуже товсту, взуту в сап’янець із фетровою китичкою. Поряд з його ліктем лежала купка корінчиків від груш чи яблук. Щораз більше дивуючись, я пішов далі й зустрів робота з людською головою; у носі він мав малесенький водограй з рибками; ще один лежав у калюжі полуничного варення, третій мав у спині вічко, крізь яке було видно кришталеві нутрощі. Там механічні гномики розігрували Цікаві сценки, але те, що вони виробляли, було таке непристойне, що я, почервонівши, відскочив од вічка, як ошпарений. Відскакуючи, я втратив рівновагу і впав, а встаючи, побачив просто перед собою ще одного мешканця планети: голий, він золотою скребницею чухав собі спину й задоволено потягався, хоч і був без голови. А голова, зручно увіткнута шиєю в пісок, широко відкривши рота, рахувала язиком зуби. Чоло в неї було мідне з білим обідком, в одному вусі – сережка, а в другому – паличка; на паличці друкованими літерами написано: МОЖНА. Сам не знаю, чому я потягнув за ту паличку і слідом за нею з вуха тієї голої особи потяглася нитка з цукрового льодяника і візитна картка, на якій був напис: ДАЛІ! Отож я тягнув далі, аж поки та нитка не кінчилася – а на кінчику теліпався маленький папірець, теж заповнений словами: ЦІКАВО, ЩО? ТО ГЕТЬ!