Текст книги "Кіберіада"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 61 страниц)

Аж йому в очах зарябіло і закричав він щосили, бо не міг більше витримати, але інформація вже сповила й обмотала його тристатисячними паперовими милями так, що він не міг ані поворухнутись і був змушений читати далі про те, який початок другої «Книги Джунглів» написав би Редьярд Кіплінг, якби у нього тоді болів живіт, і про що думає засмучений кит, що не має пари, і як залицяються трупні мушки, і як залатати стару торбину, і що таке «стрібло», і чому кажуть «швець» і «кравець», а не «шевець» і «кравць», а також, скільки за один раз можна набити синців. А потім стрічка принесла цілу серію відмінностей між трелями і морелями: що перші – лисі, а другі мають волосинки, а далі – які є рими до слова «капустка», і якими словами образив папа Ульм з Пендери антипапу Мульма, і хто має гребінцеву гармонійку. Тоді вже справді доведений до розпачу розбійник пробував видобутися з паперової пастки, але швидко ослаб; відпихав стрічку, шматував її й відкидав, але мав він надто багато очей, щоб хоч перед якісь із них не втрапила нова інформація, тож він мимоволі довідався, що входить до компетенції домового сторожа в Індокитаї і чому Надойдери з Флуторсії завжди скаржаться, що вони ходять напідпитку.

На цьому він закрив очі й знерухомів, привалений інформаційною лавиною, а Демон і далі обкручував і сповивав його паперовими бинтами, страшно караючи дипломованого розбійника Морданя за його непомірну жадобу до будь-якого знання.

І понині сидить отак той розбійник на самому дні своїх смітників і смітниць, горами паперу накритий, а в півмороці пивниці найчистішою іскоркою б’ється й тремтить діамантове писальце, нотуючи все, що Демон Другого Порядку вилущує з атомних танців повітря, яке струмує крізь дірку в старій бочці, і довідується нещасний Мордань, затоплюваний інформаційним потопом, безконечні подробиці про помпони й терикони і про власну пригоду, отут нами описану, бо й вона перебуває десь на котромусь кілометрі паперової стрічки – як і багато інших історій та передбачень долі, усього сущого, аж до згасання Сонць; і немає для нього порятунку, бо так суворо покарали його конструктори за розбійницький напад, – хіба що колись кінчиться нарешті стрічка, бо забракне паперу.

ПОДОРОЖ СЬОМА,

АБО ЯК ВЛАСНА ДОСКОНАЛІСТЬ

ПРИВЕЛА ТРУРЛЯ ДО БІДИ

^[24]

Всесвіт нескінченний, але і обмежений, а тому промінь світла, хоч би в який бік спрямувався, через мільярди століть, якщо матиме досить сили, повернеться до вихідного пункту. Так само буває і з чутками, що кружляють поміж зірок і планет. Дійшов раз до Трурля поголос про двох могутніх конструкторів-добродійників, таких розумних і таких досконалих, що не було їм рівних. Трурль одразу ж подався до Кляпавція, а той пояснив йому, що це не якихось їхніх таємничих суперників, а їх самих, облетівши Космос, славить чутка. Однак слава має й таку особливість, що зазвичай мовчить про поразки, навіть і такі, що сталися завдяки найвищій досконалості. А хто б у цьому засумнівався, нехай пригадає собі останній із семи Трурлевих походів; здійснив він його сам, оскільки Кляпавція затримали на той час пильні справи, тож не міг скласти йому товариства.

Трурль був тоді безмірно самовдоволений, і всі почесті, що їх йому виявляли, сприймав як щось належне. Полетів він своїм кораблем на північ, бо найменше знав цей край. Довго летів він крізь пустку, оминаючи й ті планети, де клекотіли війни, і ті, що їх уже вгамувала тиша мертвого мовчання, поки не трапилась йому випадково невеличка планетчина, власне окрушина загубленої матерії, просто-таки мікроскопічна.

По тому скелястому уламку хтось бігав туди-сюди, підстрибуючи й дивно жестикулюючи. Здивований такою самотністю і занепокоєний такими виявами чи то розпачу, чи то гніву, Трурль мерщій опустився на планетчину.

Назустріч йому, брязкотячи і дзеленькаючи, йшов муж могутньої статури, увесь іридієво-ванадієвий, котрий повідомив, що він, Ексилій Тартарейський, володар Панкритії й Ценендери, що мешканці обох королівств у приступі царевбивчого гніву скинули його з монаршого престолу і, вигнавши, завезли на цей пустельний уламок, аби він довіку мандрував на ньому, дрейфуючи у темних потоках гравітації.

Довідавшись зі свого боку, з ким має справу, той монарх почав домагатися, аби Трурль, як-не-як професійний добродійник, не гаючись, повернув йому втрачене становище, і на саму думку про такий поворот справи очі йому зблиснули передчуттям майбутньої помсти, а крицеві пальці почали стискатися так, наче він уже хапав за горло своїх вірнопідданих.

Трурль не міг та й не хотів виконувати Ексилієвих бажань, бо це потягло б за собою багато лиха й злочинів, але водночас він намагався хоч якось заспокоїти й потішити зневажену королівську величність. Отож, подумавши якусь хвилину, дійшов висновку, що хоч би там що, а ще не все втрачено, адже можна зробити так, щоб і король був ситий, і його колишні піддані – цілими. Тому, прикликавши на поміч усю свою майстерність і попрацювавши як слід, Трурль сконструював йому зовсім нову державу. Там було повно міст, річок, гір, лісів і струмків, було й небо з хмарами, і загони сповнених бойового запалу вояків, вартівні й фортеці, динеркамери й фрейліни; були там і ярмарки в яскравому сонці, і дні, сповнені тяжкої праці, і ночі з танцями й співами до ранку, і брязкіт мечів. Він делікатно вмонтував іще в ту державу чудову столицю, усю з мармуру й гірського кришталю, і раду мудрих старійшин, зимові палаци й літні резиденції, списки царевбивць, наклепників, мамок, донощиків, табуни прегарних рисаків і кумачеві плюмажі, які мають на вітрі; потім ще прошив усю ту атмосферу срібними нитками фанфар і кулястими розривами гарматних салютів, докинув також повну жменю зрадників і другу – героїв, дрібку віщунів і пророків, по одному спасителю й поетові незламної сили духу. Тоді, присівши над готовою державою, здійснив пробний запуск і, користуючись у його ході мініатюрними інструментами, наділив жінок у цій державі вродою, а чоловіків – мовчазністю і схильністю до п’яних сварок, чиновників – пихою і запопадливістю, астрономів – зоряним запоєм, а дітей – галасливістю. І все це, складене, відшліфоване й допасоване, містилося у скриньці, не дуже великій, а саме такій, щоб Трурль міг її легко підняти. А тоді подарував її Ексилієві на вічне володіння, спершу показавши, де розташовані входи й виходи цього новісінького, як з голочки, королівства, як там програмуються війни, як придушуються заколоти, як накладаються данини й побори, навчив його, де знаходяться у цьому мініатюрному суспільстві критичні вибухонебезпечні точки, тобто де максимуми двірцевих і суспільних переворотів, а де їх мінімуми. Пояснив він це так добре, що король, з давніх-давен звиклий до тиранічного владарювання, схоплював науку просто на льоту і тут-таки, на очах у конструктора, видав кілька пробних указів, відповідним чином рухаючи прикрашені королівськими орлами й левами ручки регуляторів. Це були укази про впровадження надзвичайного стану, поліційної години, і особливого податку; потім, коли в тому королівстві минув рік, а для Трурля й короля ледве одна хвилина, актом найвищої ласки, тобто порухом пальця на регуляторі, король скасував один смертний едикт, зменшив данину, а надзвичайний стан зволив анулювати, – зі скриньки долинув радісний крик вдячності, схожий на мишачий писк, коли потягти мишку за хвостик, а крізь опукле скло, що закривало зверху скриньку, було видно, як на світлих курних дорогах, над берегами лінивих річок, у воді яких віддзеркалювались пухнасті хмарки, радів люд і славив незрівнянну шляхетну милість владаря.

І хоча спершу монарх відчув себе ображеним на Трурля за той подарунок, бо держава була надто мала і надто подібна до дитячої забавки, проте, побачивши, яким великим стає у ній все, коли дивитися крізь опукле верхнє скло, а може, навіть підсвідомо відчуваючи, що суть зовсім не у розмірах, бо державних справ не виміряєш ані в метрах, ані в кілограмах, а велетнів і пігмеїв хвилюють загалом однакові почуття, – він подякував конструкторові, – правда, крізь зуби й досить сухо. Хто знає, може, він навіть залюбки наказав би, щоб двірцева сторожа негайно схопила Трурля, закувала в кайдани і про всяк випадок замордувала його до смерті, бо, напевно, найліпше було б знищити в самому зародку всілякі чутки про те, що начебто якийсь голодранець, зайда, ремісник, та подарував могутньому володареві королівство.

Однак Ексилію вистачило розважливості, аби зрозуміти, що нічого не вдасться через явну диспропорцію; легше було б блохам узяти в полон свого годувальника, аніж королівському військові схопити Трурля. Отож, кивнувши ще раз спроквола головою, він запхав скіпетр і державу за пазуху, насилу підняв скриньку з королівством і заніс її до своєї хатинки. А коли, в ритмі обертів планетоїда, скриньку напереміну то освітлювало сонце, то вкривала мороком ніч, король, визнаний своїми підданими найбільшим монархом у світі, ретельно правив, наказував, забороняв, стинав голови, нагороджував, безнастанно заохочуючи в такий спосіб свою малечу до вірнопідданства й любові до трону.

Трурль, повернувшись додому, не без вдоволення оповів своєму приятелеві Кляпавцієві, як завдяки конструкторській майстерності йому вдалося погодити монарші прагнення Ексилія з республіканськими – його підданих. Проте Кляпавцій, як не дивно, не висловив свого захоплення. Навпаки, Трурль прочитав у приятелевих очах щось схоже на докір.

– Чи правильно я тебе зрозумів? – спитав Кляпавцій. – Ти подарував тому катові, вродженому наглядачеві над невільниками, тортурофілові й мучителю у вічне володіння ціле суспільство? І ще розказуєш мені про радість, яку викликало скасування частини жорстоких указів! Як ти міг таке вчинити?!

– Ти, певно, жартуєш? – закричав Трурль. – Врешті-решт уся та держава поміщається у скриньці, форматом метр на шістдесят п’ять і на сімдесят сантиметрів – і це не що інше, як модель…

– Модель чого?

– Як це «чого»? Суспільства, зменшеного у сто мільйонів разів.

– А звідки ти знаєш, чи не існують суспільства, у сто мільйонів разів більші від нашого? І чи тоді наше не могло б бути моделлю для тих велетнів? І взагалі, яке значення мають розміри? Чи у тій скриньці, тобто державі, подорож від столиці до околиць не триває місяцями – для тамтешніх мешканців? Хіба вони не страждають, не працюють тяжко і не вмирають?

– Ну, ну, мій любий, ти сам знаєш, що всі ці процеси відбуваються так лише тому, що я їх запрограмував, а не насправді…

– Тобто як це, не насправді? Чи, може, ти хочеш сказати, що скринька порожня, а походи, тортури, смертні кари – це лише ілюзія?

– Ні, не ілюзія, бо процеси справді відбуваються, але тільки як певні мікроскопічні явища, до яких я змусив атомні рої, – сказав Трурль. – В кожному випадку, всі ці народження, кохання, геройства, доноси – це не що інше, як метушня у вакуумі найдрібніших електронів, упорядкованих завдяки моєму непересічному хистові, який…

– З мене уже досить того самовихваляння! – перебив його Кляпавцій. – То ти кажеш, що це самоорганізаційні процеси?

– Ну звичайно!

– І що вони відбуваються між малесенькими електронними хмаринками?

– Сам чудово про це знаєш!

– І що феноменологія світанків, заходів, кривавих битв зумовлена взаємодією істотних змінних?

– Так воно і є!

– А хіба ми самі, якщо нас досліджувати фізичними методами, чи причинно-наслідковими, чи так, на дотик, не є тими самими танцюючими хмарками електронів? Хіба ми не додатні й від’ємні заряди, вмонтовані у порожнечу? І хіба наше існування не є результатом зіткнення тих частинок, хоча самі ми відчуваємо танок молекул як тривогу, прагнення чи роздуми? І хіба у твоїй голові, коли ти мрієш, не відбувається бінарна алгебра перемикань і невтомний рух електронів?

– Любий мій Кляпавційку! Ти ототожнюєш наше буття з буттям цієї замкнутої у скляній скриньці ніби-держави?! – закричав Трурль. – Ні, це вже занадто! Адже я мав намір зробити лише імітацію державності, кібернетично досконалу модель і нічого більше!

– Трурлю! Наша досконалість – то водночас і наше прокляття, бо непередбаченими наслідками обтяжує кожне наше творіння! – підвищивши голос, сказав Кляпавцій. – Бо недосконалий наслідувач, прагнучи завдавати комусь мук, змайстрував би собі з дерева чи воску безформного боввана, і, надавши йому деякої зовнішньої схожості з розумною істотою, знущався б із нього штучно! Але подумай, мій любий, над подальшим ходом вдосконалення таких практик! Уяви собі скульптора, який зробить ляльку з грамофоном у животі, щоб вона стогнала під його ударами; уяви собі ще таку, що, коли її вдарити, благатиме про милосердя, таку, яка з ляльки перетвориться у гомеостат, уяви собі ляльку, яка ронитиме сльози, стікатиме кров’ю, ляльку, яка боятиметься смерті, хоча водночас і жадатиме її ні з чим незрівнянного спокою! Хіба ти не бачиш, що досконалість наслідувача призводить до того, що позірне стає сутнім, а вдаване – справжнім? Ти віддав жорстокому тиранові у вічне володіння незліченну кількість істот, здатних страждати, отже, ти вчинив ганебно…

– Усе це софістика! – досить запально вигукнув Трурль, бо приятелеві слова зачепили його за живе. – Електрони рухаються не лише всередині наших голів, а й усередині грамофонних платівок, і з цієї їхньої повсюдності не виникає нічого такого, що давало б тобі право робити такі гіпостатичні аналогії! Піддані цього негідника Ексилія і справді гинуть на плахах, накладають головами й життям, плачуть, б’ються і кохаються, але тільки тому, що я відповідним чином сконструював параметри, але хто знає, Кляпавцію, чи вони щось при цьому відчувають, невідомо, Кляпавцію, бо електрони, які вистрибують у їхніх головах, нічого тобі про це не розкажуть!

– Якби я розтовк тобі голову, то так само нічого, крім електронів, не побачив би там, – відповів Кляпавцій. – Ти. мабуть, вдаєш, що не розумієш того, про що я тобі кажу, бо добре знаю, що ти не такий дурний. Грамофонної платівки ні про що не спитаєш, вона не благатиме в тебе пощади і не падатиме на коліна. Ти кажеш, хто знає, чи стогнуть вони під ударами тільки тому, що так підказують їм зсередини електрони, які при русі породжують звук, чи справді кричать від нестерпного болю? А це таки різниця! Адже не той страждає, хто дає тобі потримати своє страждання в руках, щоб ти міг його помацати, спробували на зуб і зважити, а той, хто своєю поведінкою виявляє страждання! Ось доведи мені зараз, що вони нічого не відчувають, що не думають, що не існують взагалі як істоти, свідомі того, що вони замкнені між двома безоднями небуття, – тією, яка перед народженням, і тією, яка після смерті, – доведи мені це, і я не чіплятимусь до тебе! Доведи мені зараз же, що ти тільки імітував страждання, а не створив його!

– Ти добре знаєш, що це неможливо, – тихо заперечив Трурль. – Бо ще тільки взявши до рук інструменти перед порожньою скринькою, я вже мав передбачити можливість такого доказу саме для того, щоб запобігти їй при проектуванні Ексилієвої держави, щоб у монарха не виникло враження, що він має справу з маріонетками, лялечками, замість абсолютно реальних підданих. Я не міг вчинити інакше, зрозумій! Бо все, що порушувало б ілюзію цілковитої реальності, звело б нанівець усю правдоподібність володарювання, зводячи його до механічної гри…

– Розумію, все чудово розумію! – вигукнув Кляпавцій. – Наміри в тебе були благородні – ти тільки хотів створити механічну державу, якомога подібнішу до реальної, щоб їх не можна було розрізнити, і з жахом усвідомлюю, що тобі це вдалося! Від часу твого повернення минули заледве якісь кілька годин, але для них, замкнених у тій скриньці, – цілі століття. Скільки вже знівечено життів, і все задля того, щоб дати більше поживи для Ексилієвої пихи!

Не кажучи більше ні слова, Трурль рушив до свого корабля і побачив, що приятель іде слідом за ним. Розкрутивши вакуумний корабель як дзигу, Трурль скерував його ніс поміж два великі скупчення одвічних вогнів і так наліг на кермо, що Кляпавцій зауважив:

– Ти невиправний. Завжди спершу щось робиш, а тоді вже думаєш. І що ж ти збираєшся зробити, коли ми туди прилетимо?

– Відберу в нього державу!

– І що з нею зробиш?

– «Знищу її», – хотів був крикнути Трурль, але затнувся на першому ж звукові, який не міг видобутися йому з горла. Не знаючи, що сказати, він буркнув:

– Влаштую вибори. Хай вони самі підшукають собі справедливих володарів.

– Ти запрограмував їх як феодалів і васалів, що їм з тих виборів, хіба вони вплинуть на їхню долю? Треба спершу зруйнувати усю структуру тієї держави й почати ще раз спочатку…

– Але де кінчається зміна структури й починається переробка свідомості? – заволав Трурль. Кляпавцій нічого йому на це не відповів, і так вони летіли в понурій мовчанці, аж поки нарешті побачили Ексилієву планету, і коли робили останній виток перед посадкою, їх вразив її незвичайний вигляд.

Всю планету вкрили незліченні ознаки розумової діяльності. Мікроскопічні мости, як рисочки, виднілись над водами струмочків, а в калюжах, у яких відбивалися зірки, було повно корабликів, наче стружки плавали… Затінений бік планети, її нічна півкуля була всіяна вогниками міст, а на освітленій півкулі було видно міста, але самих мешканців, через їхні мізерні розміри, розгледіти не вдалося навіть у найсильніші біноклі. Тільки короля там не було й сліду, наче його поглинула земля.

– Нема його… – прошепотів вражений Трурль. – Що вони з ним зробили? Видно, їм вдалося розбити стіни скриньки й посісти усю цю планетчину…

– Глянь! – сказав Кляпавцій, показуючи на невеличку хмаринку в формі грибка для церування панчіх, яка поволі розпливалася в атмосфері. – Вони вже знають про атомну енергію… А он далі – бачиш ту скляну штуку? То рештки скриньки, яку вони перетворили на якусь святиню…

– Не розумію. Все-таки, то була лише модель. Лише процес із безліччю параметрів, тренажер монархії, імітація, створена зі змінних у мультистаті, – бурмотів здивований, отетерілий Трурль.

– Так. Але ти зробив непростиму помилку надмірної досконалості у наслідуванні. Не бажаючи створити простий годинниковий механізм, ти через свій педантизм мимоволі збудував те, що можливе й за своєю суттю цілком протилежне механізмові…

– Годі! – крикнув Трурль.

Вони мовчки вдивлялись у планету, аж раптом щось легенько стукнулось об їхній корабель, ледве його зачепивши, – вони побачили той предмет, – він залишав позад себе смужку тьмяного світла. Був то космічний кораблик, а може, тільки штучний сателіт, дивовижно схожий на один із сталевих капців, що їх носив тиран Ексилій. А коли конструктори поглянули вгору, то високо над планеткою побачили світне тіло, якого тут раніше не було. І вони впізнали в його округлій, бездоганно холодній поверхні сталеві риси Ексилія, який став таким чином Місяцем Мікромініантів.

КАЗКА

ПРО ТРИ МАШИНИ-ОПОВІДАЧКИ

КОРОЛЯ ГЕНІАЛЬЙОНА

^[25]

Якось раз з’явився до Трурля незнайомець, у якому, ледве він висів з фотонного паланкіна, відразу було видно неабияку особу, що прибула з далеких країв, бо там, де у всіх звичайно бувають руки, у нього лише легкий вітерець повівав, де у всіх ноги, в нього тільки вигравала чудова веселка, і навіть замість голови він мав коштовний капелюх. Та й говорив якось зсередини, бо сам являв собою ідеально виточену кулю з приємною поверхнею, оперезану розкішним плазматичним шнурком. Привітавшись із Трурлем, він відрекомендувався, сказавши, що їх двоє, а саме – півкуля верхня і – нижня: першу звуть Синхронізієм, а другу – Синхрофазієм. Захоплений таким чудовим конструкторським вирішенням розумної істоти, Трурль признався, що йому ще ніколи не довелося бачити такої старанно викінченої, із такими досконалими манерами та діамантовим полиском особи. Прибулець і собі похвалив Трурлеву будову і після цього обміну люб’язностями розповів, що його сюди привело: як приятель і вірний слуга знаменитого короля Геніальйона він прибув до Трурля, щоб замовити у нього три машини-оповідачки.

– Мій король і владар, – сказав він, – віддавна вже не королює й не владарює, а спонукала до цього подвійного зречення його мудрість, яка випливає з глибокого розуміння того, що діється у світі. Залишивши своє королівство, він оселився у прохолодній і сухій печері, щоб віддатися роздумам. Проте буває, що бере його журба або й відраза до себе самого, й тоді ніщо не може його розрадити, окрім зовсім незвичайних оповідок. Але ті, що зосталися вірні йому й не відступилися від нього, коли король зрікся трону, давно вже пооповідали йому геть усе, що знали. Отож, не бачачи іншої ради, ми просимо конструктора допомогти нам розвіювати королівську журбу тими хитромудрими машинами, що ти їх збудуєш.

– Це я можу, – відповів Трурль. – Але навіщо вам аж три машини?

– Ми б хотіли, – сказав, легко погойдучись то в один, то в другий бік Синхрофазонізій, – щоб перша оповідала історії заплутані, але спокійні, друга – хитромудрі й дотепні, а третя – глибокі й зворушливі.

– Тобто, щоб перша слугувала кмітливості, друга – розвазі, а третя – науці? – підхопив Трурль. – Розумію. Про гонорар зараз домовимося, чи потім?

– Коли збудуєш машини, потри оцього персня, – відказав прибулець, – і перед тобою з’явиться паланкін, сядеш до нього разом із машинами, і він ту ж мить занесе тебе до яскині короля Геніальйона, а там уже скажеш йому сам, що ти хотів би мати, і він, безперечно, по можливості, вдовольнить твої бажання.

Кажучи це, він вклонився, подав Трурлеві перстень, сліпуче зблиснув і поплив до паланкіна, і його зразу ж огорнула ясна хмара, щось безгучно блиснуло – і Трурль зостався сам перед будинком з перснем у руці, не дуже вдоволений з того, що сталося.

– «По можливості», – бурмотів він, заходячи до майстерні. – Ох, і не люблю я такого! Знаємо, як воно буває: тільки-но доходить до платні, як де й діваються гречність та інші викрутаси, і не дістаєш нічого, крім мороки та ще вряди-годи гуль…

Тоді блискучий перстень у його руці ворухнувся й зауважив:

– «По можливості» тому, що король Геніальйон, зрікшись королівства, не так уже й багато має; проте він звернувся до тебе, конструкторе, як мудрець до мудреця; і, як на мене, то він не помилився, бо я бачу, що слова, сказані перснем, тебе зовсім не дивують, отож не дивуйся й королівській бідності, бо матимеш щедру платню, хоча, може, й не золотом, адже не всякий голод можна втамувати золотом.

– Що ти мені тут розказуєш, мій персню, – відповів Трурль. – «Мудрець, мудреця, мудрецем», а електрика, іони, атоми та інші дорогі речі, необхідні для будівництва машин, достобіса коштують. Я люблю чіткі угоди, підписані, з параграфами й печатками; я не ласий на кожний гріш, але золото люблю, надто як його чимало, і з цим не криюся! Його блиск, його жовтий полиск, приємна вага так на мене діють, що як висиплю собі торбинку-другу дукатів на підлогу і – на них поваляюсь, а вони милозвучно побрязкують, – відразу мені на душі розвидняється, наче хтось вніс туди сонечко й засвітив. Так, люблю золото достобіса! – вигукнув трохи розпалений власними словами Трурль.

– Але навіщо тобі треба, щоб золото приносили інші? Хіба ти сам не можеш наробити його собі скільки захочеш? – здивовано блиснувши, спитав перстень.

– Не знаю, який там той король Геніальйон мудрий, – відказує на це Трурль, – але ти, персню, як бачу, зовсім темний. То я мав би сам собі робити золото? Де ж таке чувано! Хіба швець живе з того, що сам собі шиє чоботи, а кухар собі готує, а солдат собі воює? А окрім того, існує ж якась собівартість, чи ти ніколи про неї не чув? Зрештою, коли хочеш знати, окрім золота, я ще люблю нарікання. Так що можеш мені більше нічого не казати, бо мушу вже братися до роботи.

Трурль поклав персня до старої бляшанки, а сам став коло верстата й узявся до діла. За три дні, не виходячи з дому, побудував три машини, а тоді замислився, якої б їм надати зовнішньої форми, оскільки відзначався замилуванням до простоти й функціональності. Припасовував до машин по черзі то одне, то інше покриття, а що перстень весь час пробував докинути із бляшанки і свої три копійки, Трурль накрив її, аби той не перешкоджав йому своїми недоречними зауваженнями.

Нарешті він пофарбував машини: першу – в білий, другу – в блакитний, а третю – в чорний колір. Потім потер персня, ту ж мить з’явився паланкін, Трурль повантажив машини, сів до нього сам і став чекати, що буде далі. Як не свиснуло, як не пшикнуло, знялася хмара пилюки! А коли вона опала, Трурль визирнув крізь віконце паланкіна й побачив, що знаходиться у просторій, з посиланою білим пісочком долівкою яскині; спершу він зауважив кілька дерев’яних лав, що аж вгиналися під фоліантами й книгами, а тоді рядок чудових світляних куль. В одній із них він упізнав чужинця, котрий замовляв у нього машини; у середній же, більшій і трохи подряпаній від старості, вгадав короля, тож вклонився йому й вийшов з паланкіна. Король зичливо привітав Трурля і сказав:

– Є два види мудрості: одна уможливлює діяльність, а друга від неї стримує. Чи не вважаєш, славетний Трурлю, що ця друга мудрість більша? Адже лише надзвичайно далекосяжна думка може передбачити надзвичайно віддалені наслідки здійснюваних учинків, наслідки, які роблять проблематичною дію, котра їх спричинила. Отже, досконалість може виявитись у відмові від дії – ось у тому й полягає відмінність між мудрістю й розумом, що мудрість здатна до такого розрізнення…

– З дозволу Вашої Королівської Величності, – відповів Трурль, – слова Ваші можна тлумачити двояко. Або йдеться про делікатний натяк, який має на меті применшити мою працю, як дію, яка спричинилась до появи трьох замовлених машин, що лежать у паланкіні. Така інтерпретація була б для мене неприємною, оскільки свідчила б про приховане за почутим мною небажання платити. Або ж ідеться лише про доктрину бездіяльності, недолік якої бачу в її внутрішній суперечливості. Щоб могти не діяти, треба спершу могти діяти, бо той, хто утримується від того, щоб перевернути гори через брак засобів для цього, а каже, що відмовився від дії, бо так йому підказує мудрість, виставляє себе на посміх дешевенькою філософією. Бездіяльність – то щось певне, оце й усе, що про неї можна доброго сказати. Діяльність – то щось непевне, і в цьому її чар; а втім, щодо подальших наслідків проблеми, то, якщо такою буде воля Вашої Королівської Величності, я можу збудувати відповідну машину для дискусій.

– Гонорарні справи залишмо аж на самий кінець тих приємних обставин, які привели тебе до нас, – сказав король, легко заточуючись від стримуваної веселості, що охопила його після Трурлевої промови. – А тепер, конструкторе, прошу тебе бути моїм гостем, сідай разом із моїми вірними друзями на лаву до цього скромного столу і розкажи, коли твоя ласка, про свої діяння чи про те, як ти відмовляєшся від них.

– Якщо Ваша ласка, королю і владарю, – озвався Трурль. – Боюсь, що я не досить красномовний. Проте мене чудово заступлять оці три машини, що їх я привіз із собою. Це було б доречним, бо принагідно їх і випробуємо.

– Хай буде по-твоєму, – погодився король.

Після цього всі посідали в таких позах, що виказували їхню цікавість і очікування чогось незвичного. А Трурль дістав із паланкіна покритий білим лаком корпус, натиснув на кнопку і сів праворуч від Геніальйона. Тоді перша машина сказала:

– Якщо Ви не знаєте історії про Численців, про їхнього короля Мудрильйона, про його Досконалого Дорадника та про Трурля-конструктора, котрий спершу створив Дорадника, а потім його знищив, то слухайте!

Держава Численців славиться своїми громадянами, які відзначаються тим, що їх сила-силенна. Одного разу, коли конструктор Трурль перебував у шафранових околицях сузір’я Деліри, він трохи збився з дороги й побачив планету, яка, здавалось, уся ворушилася; знизившись, він зрозумів, що планета геть уся вкрита юрмами істот, і, ледве нагледівши якихось кілька квадратних метрів відносно вільного грунту, приземлився. Відразу ж позбігалися тубільці й оточили його, демонструючи, як їх багато; але оскільки вони кричали про це всі разом і навперебій, він довго не міг зрозуміти, про що йдеться. А коли зрозумів, запитав:

– Вас справді так багато?

– Справді!!! – заверещали вони з нечуваною гордістю. – Ми незліченні.

А інші гукали:

– Нас – як маку!

– Як зір на небі!

– Як піску! Як атомів!

– Припустімо, – відказав Трурль. – І що з того, що вас так багато? Чи, може, ви весь час рахуєте, скільки вас є, і маєте з того приємність?

– Неосвічений чужоземцю, – вони йому на те, – знай же, що коли кожне з нас тупне ногою, – гори двигтять, коли хукнемо всі разом – такий вихор зривається, що дерева валить, а коли всі посідаємо, то вже ніхто не може ворухнути ані рукою, ані ногою!

– А навіщо треба, щоб двигтіли гори, страшний вітер виривав дерева і ніхто не міг поворухнути ані рукою, ані ногою? – спитав Трурль. – Хіба не краще, коли гори стоять спокійно, вітер здіймає вихори, і кожен рухається, як хоче?

Тоді вони страшенно обурились з тієї легковажності, з якою він поставився до їхньої могутньої чисельності і чисельної могутності; отож тупнули, хухнули й сіли, аби довести, як їх багато і що з того виникає. Внаслідок цього землетрус поперевертав половину дерев, давлячи тих, що стояли попід ними, вітер від хухання повалив решту людей, розчавивши при цьому іще сімдесят тисяч чоловік, а ті, що зосталися живі, не могли поворухнути ані рукою, ані ногою.

– О милосердні небеса! – заволав Трурль, затиснутий серед тих, що сиділи, як цеглина в стіні. – Яке нещастя!

Як виявилось, цими словами він ще більше їх образив.

– Дикий чужоземче! – репетували вони. – Що значить втрата кількохсот тисяч для Численців, яких ніхто не може перелічити! Того, що не помітне, взагалі не можна назвати втратою; ми тільки показали тобі, які ми могутні, коли тупнемо, хухнемо чи сядемо, а що ж було б, якби ми взялися до більших справ?!

– Авжеж, – сказав Трурль, – ви не думайте, що мені незрозумілий спосіб вашого мислення. Відомо, що все велике й численне викликає загальну повагу. Так, наприклад, смердючий газ, який ліниво клубочиться на дні старої діжки, не викликає нічийого захоплення, але якби його вистачило на Галактичну Туманність, це одразу викликало б у всіх подив і захоплення. А проте це той самісінький протухлий звичайнісінький газ, тільки у великій кількості.

– Нам не подобаються твої слова! – закричали Численці. – Ми не хочемо слухати тут про якийсь смердючий газ!

Трурль роздивлявся на всі боки, шукаючи допомоги поліції, але тиснява була така, що годі було б і протовпитися.