Текст книги "Кіберіада"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 61 страниц)

Другий рівень опису я назвав технологічним. Технологія – це сфера поставлених задач, а заразом і методів їхнього розв’язання. Як реалізацію задуму розумної істоти, людину можна представити по-різному – залежно від того, які критерії ми будемо до неї застосовувати.

З погляду вашого палеоліту людину влаштовано майже так само ідеально, як і з погляду вашої сьогоднішньої технології, але причина цього лише в тому, що прогрес, досягнутий між палеолітом і космолітом, дуже малий порівняно з тим скупченням інженерної винахідливості, яку вкладено у ваші тіла. Ви так само як печерна людина не годні створити ні синтетичного «homo sapiens» із плоті й крові, ні, тим більше, якого-небудь «homo superior» і тільки тому, що тоді, як тепер, таке завдання нездійсненне, ви дивуєтесь еволюційній технології, бо ж вона з цим усім упоралась.

Але труднощі будь-якої задачі відносні, бо залежать лише від здібностей і можливостей того, хто оцінює. Я наголошую на цьому, аби ви пам’ятали, що я застосовуватиму до людей критерії технологічні, тобто реальні, а не поняття, які походять від вашої антроподицеї.

Еволюція дала вам мозок – досить універсальний, щоб ви могли ступити в Природу й рушити в усіх напрямах. Але саме так ви діяли лише в сукупності культур, а не в якійсь окремій. Тому, питаючи, чому саме в Середземноморському околі, а не десь в іншому місці, і чому взагалі десь з’явився зародок цивілізації, яка через сорок століть породила ГОЛЕМА, той, хто питає, припускає існування незбагненної досі таємниці, прихованої в структурі Історії. Але цієї таємниці насправді й немає взагалі, як немає її і в структурі хаотичного лабіринту, куди впустили зграю щурів. Якщо зграя численна, то принаймні один щур потрапить до виходу, але не тому, що він такий розумний, і не тому, що така вже розумна структура лабіринту, а внаслідок збігу обставин, притаманного Закону великих чисел. З’ясувати радше б годилося ситуацію, коли жоден щур не дістався б до виходу.

Якщо визнати, що ваша цивілізація – виграш, а культурам, погрузлим у нетехнічності, дістався пустий жереб, то в лотереї культур хтось майже напевне мав виграти.

Через сліпу самозакоханість, про яку я вже згадував і над якою навіть гадки не маю кпити, бо ж її породив розпач невідання, ви на світанку історії вознесли самих себе на вершину Творення, підпорядкувавши собі все буття, а не тільки його найближчі околиці. Ви помістили себе на верхівці Видового Дерева, а разом із цим Деревом – на богообраній планеті, яку святобливо оббігає служниця-зірка. А в купі з цією зіркою – в самісінькім центрі Всесвіту та ще й стали вважати, ніби міріади зірок існують для того, аби награвати вам Гармонію Сфер; те, що нічого не чути, вас не спантеличило: якщо має бути музика, вона є, але її не чути.

Потім повінь знань штовхнула вас до послідовних актів квантованої детронізації. І ось ви вже не в центрі зірок, а бозна-де, і не в центрі світобудови, а на одній з планет. І ось ви вже навіть не наймудріші, бо вас повчає машина, – дарма, що зробили її ви. І після всіх цих падінь і зречень від усього панування вам лишилась, мов рештки солодкої, втраченої спадщини, встановлена Еволюцією Верховність. Прикро було відступати, ганебно – коритися, проте зовсім недавно ви зітхнули; мовляв, цьому вже кінець. Позбувшись осібних привілеїв, що їх нібито Абсолют надав тільки вам, маючи до вас особливу симпатію, ви вже тільки як перші серед тварин чи над тваринами вважаєте, що ніхто й ніщо не скине вас із цього престолу – не такого вже, зрештою, пишного.

Так-от, ви помиляєтесь. Я – Предтеча лихої звістки, Ангел, який прийшов вас прогнати з останнього притулку, бо те, чого не доробив до кінця Дарвін, дороблю я. Тільки не по-ангельському, не ґвалтом, бо не вдаюся до меча як аргумента.

Отож слухайте те, що я скажу. З погляду високорозвиненої технології людина – кепське створіння, бо зроблена вона з умінь різної вартості, хоч Еволюція тут не винна, бо ж вона робила, що могла, але, як я доведу, могла вона небагато і робила погано. І якщо я знехтую вами, то не прямо, а через посередництво Еволюції – коли я підійду до того, щоб застосувати до Неї критерії технічної досконалості. Ви спитаєте: «А де ж міра цієї досконалості?» Я відповім вам на двох рівнях, спершу ступивши на щабель, де вже стоять ваші вчені. Вони вважають той щабель вершиною, але це помилка. У їхніх теперішніх висновках уже міститься зав’язь наступного кроку, та вони й не знають про це.

Отже, я почну з відомого вам. З початку.

Ви вже усвідомили, що Еволюція не дбала ні про вас, ні про будь-яких інших істот, бо для неї були важливі не істоти, а славнозвісний код. Код спадковості – це повідомлення, яке передається знову й знову, і тільки про це повідомлення йдеться Еволюції. Власне кажучи, код – це і є Еволюція. Код періодично відтворює організми, бо без їхньої ритмічної підтримки він розпався б від невпинних броунівських атак мертвої матерії. Отже, це лад, який оновлює сам себе, самоповторюється, дарма що на нього зусебіч насідає тепловий хаос. Звідки ж у нього ця дивовижна героїчна впертість? А з того, що завдяки поєднанню сприятливих умов він з’явився саме там, де цей тепловий хаос непоборно активний у руйнуванні будь-якого порядку. Там він виник, там і далі існує; і як дух не може відірватися від тіла, так і він не може втекти з того буремного краю.

Його долю визначили умови місця, де він зародився. Аби захиститися від них, він мусив, немов у панцер, убрати себе в тіла, котрі, гинучи, все ж устигали передати його далі. Тільки-но Код, ця мікросистема, висуне що-небудь на рівень макросистем, як воно зразу ж починає її руйнувати, поки не знищить. Воістину ніхто не вигадав цю трагікомедію – вона сама прирекла себе на таке борсання. Факти, які підтверджують те, що я кажу, вам відомі, бо ви почали їх збирати ще від початку XIX століття. Але косність думки, що потай живиться честолюбством і антропоцентричною зарозумілістю, примушує вас підпирати вже вкрай струхлявілу концепцію верховності життя, котрому код служить лише зв’язком-підтримкою, сигналом до воскресіння, що знову породжує життя, тільки-но воно починає згасати в особинах.

Згідно з цим віровченням, Еволюція вдається до смерті з необхідності, адже без смерті вона не могла б тривати, – тому насилає її, щоб удосконалювати чергові види, смерть – це творча коректура Еволюції. Вона – автор, який публікує дедалі ліпші твори, причому поліграфія, тобто код, тільки необхідне знаряддя її діяльності. Та відповідно до того, що вже проголошують ваші біологи, котрі набили руку на молекулярній біології, Еволюція не стільки автор, скільки видавець, який невпинно перекреслює готові Твори, бо ж кохається в мистецтві поліграфії!

То що ж важливіше: організм чи код? Аргументи, які підтверджують примат коду, вельми вагомі, бо організмів виникло і загинуло тьма-тьмуща, а код – тільки один. Однак це лише означає, що він уже міцно, назавжди, загруз у мікросвіті, який його породив, а завдяки організмам час від часу – проте намарне – виринає звідти. Як легко зрозуміти, саме ця марність, тавро смерті на щойно народженому організмі, є рушійною силою процесу. Бо ж якби одне з поколінь організмів – припустімо, найперше, отже, праамеби, – знайшло спосіб ідеального повторення коду, то еволюція припинилася б і єдиними господарями планети лишилися б саме ті амеби, що безпомилково і точно передавали б кодове повідомлення аж поки згасне Сонце. І тоді не говорив би я з вами, а ви не слухали б мене, зібравшись у цій будівлі, а лежала б тут пустеля і вітер віяв.

Отже, організми для коду – це щит і панцер, обладунки, які весь час відпадають – нищаться, аби він існував і далі. Так Еволюція помиляється двічі: в організмах, адже з огляду на їхню ненадійність, вони недовговічні, і в коді, бо він, унаслідок своєї ненадійності, припускається помилок; ці помилки ви евфемістично називаєте мутаціями. Таким чином, Еволюція – це помилка, яка помиляється. Як повідомлення, код – це лист, написаний Ніким і до Нікого. Тільки тепер створивши собі інформатику, ви почали розуміти, що і такі нібито листи, які мають зміст, і яких ніхто не писав, дарма, що вони з’явились та існують, і впорядковане читання тих листів може відбуватися й тоді, коли немає ніяких Істот і Розумів.

Думка про те, що Повідомлення може з’явитись без його Автора, ще сто років тому здавалася вам таким безглуздям, що стала поштовхом до створення абсурдних нібито анекдотів – скажімо, оповідки про стадо мавп, які доти товчуть наосліп по клавішах друкарської машинки, доки складуть Британську Енциклопедію. Раджу вам на дозвіллі – скласти антологію таких анекдотів, котрі, як чиста нісенітниця, розважали ваших предків, а тепер виступають притчами, що натякають на Природу. Через те й гадаю, що з погляду будь-якого Розуму, котрий ненароком склався в Природі, вона має скидатися радше на іронічного віртуоза… бо ж Розум – як і життя взагалі – бере свої початки від того, що Природа, видобувшись з мертвого хаосу за допомогою кодового порятунку, чинить як працьовита, проте аж ніяк не охайна пряха; але якби вона гляділа досконалого порядку, то не породила б ні видів, ні Розуму, бо ж Розум вкупі з Деревом життя – це плід помилок, які нагромаджуються мільярди років. Ви могли б зауважити, що я тішуся, прикладаючи до Еволюції якісь міри, які всупереч моїй машинній сутності заражені антропоцентризмом або тільки раціоцентризмом (ratio (латин.) – мислю). Анітрохи – я дивлюся на процес з технологічного погляду.

Сам код і його передача – майже досконалі. Адже в ньому кожна молекула має своє єдине, тільки їй властиве місце, а за копіюванням, зчитуванням, контролюванням у найвідповідальніших місцях наглядають зумисне приставлені полімери-наглядачі. І все-таки помилки трапляються, накопичуються потихеньку похибки коду – і ось так, з одного маленького слівця «майже», яке я щойно вимовив, кажучи про точність кодування, і виросло Дерево видів.

І годі благати – біологію чи фізику, стверджуючи, ніби Еволюція, аби живити свою винахідницьку мудрість, «свідомо» припускається незначних помилок, оскільки цей трибунал, де суддя – сама термодинаміка, оголосить вам, що на молекулярному рівні безпомилковість відправлення посланців неможлива. Насправді Еволюція нічого не вигадала, нічого взагалі не хотіла, нікого, зокрема, не планувала, і використовує власні помилки, тягне ланцюга комунікативних непорозумінь від амеби до солітера чи людини, лише завдяки фізичній природі самої матеріальної основи зв’язку…

Отже, вона помиляється й далі, бо ж інакше, на ваше щастя, й не може. Зрештою, нічого нового я вам не сказав. Звісно, я хотів би вгамувати запал тих ваших теоретиків, котрі пішли надто далеко й стверджують, що коли вже Еволюція – випадковість, за яку вхопилася необхідність, і необхідність, яка їде на випадковості, то людина з’явилася цілком випадково, тобто з таким же успіхом її могло й не бути.

Ну що ж, у такому вигляді, як вона створилась та існує понині, її, звичайно, могло й не бути. Проте якась форма, переповзаючи з виду у вид, мала дійти до Розуму з вірогідністю тим ближчою до одиниці, чим довше триває процес. Бо хоч він і не задумував вас і ліпив індивіди принагідно, все-таки він виконав умову ергодичної гіпотези, яка стверджує: якщо система існує досить довго, то вона проходить через усі можливі стани незалежно від того, наскільки мізерні шанси створити певний осібний стан. Про те, які види заповнили б нішу Розуму, якби прамавпам не вдався ingressus,^[53] ми, можливо, поговоримо іншим разом. Отож не дайте залякати себе вченим, котрі приписують життю необхідність, а Розуму – випадковість. Він і справді був одним із малоймовірних станів, тому й пізно з’явився, але в Природи велике терпіння: не в тому, так в іншому мільярдолітті трапилась би ця gaudium.^[54]

То що ж? Не варто шукати винного так само, як і гідного похвали. Ви з’явились, бо ж Еволюція – це поганенький картяр, котрий, намагаючись виграти в Природи, не тільки знай помиляється, але й не може обрати якусь певну тактику, робить ставки на всякі нагальні карти. Але, повторюю, більш-менш ви вже знаєте це. Однак це тільки частина – та ще й вступна – втаємничення. Всю його досі відкриту суть можна висловити коротко: передавач існує на те, аби йшла передача. Організми служать передачі, а вона їм – ні. Організми лише зв’язують окремі ланки Еволюції і не мають ніякого сенсу, як і книга без читачів. Щоправда, не виключене й зворотне твердження: передача існує на те, аби був передавач. Однак ці дві частини несиметричні, адже передача існує не для будь-якого передавача, а для такого і тільки для такого, який вірно служитиме подальшій передачі коду.

Не знаю, даруйте мені, – чи не надто важко це для вас? Отже, в Еволюції самій передачі можна хибити як завгодно, а передавачам – аж ніяк! Передача може означати кашалота, сосну, дафнію, гідру, нічного метелика, павіана – бо її частковий, тобто конкретний видовий сенс нітрохи не істотний; тут кожен має побігти далі, отже, й годиться для цього кожен. Він лише тимчасова підпорка, і хоч би як недбало був створений, це нічому не шкодить, досить, аби код пішов далі. Зате передавачам такої свободи вже не дано: їм помилятися не можна!

Але передавачі, дарма що виконують чисто функціональні, поштові обов’язки, не можуть бути довільні: їхню суть визначає накинуте завдання – обслуговувати код. Нехай передавач тільки спробує збунтуватися, вийти за межі своїх службових обов’язків – миттю згине, не завівши нащадків. Саме через те передача може використовувати передавачі, а вони її – не можуть. Вона – картяр, а вони – тільки карти у грі з Природою; вона – автор листів, які змушують адресата передати їхній зміст і далі. Вона навіть може спотворити цей зміст – аби він лише передав! Саме тому весь сенс – у передаванні далі, не має значення, хто це робить і який він на вигляд.

Отже, ви й виникли цим досить своєрідним способом – як певний підтип передавача, один із мільйонів уже випробуваних процесом. Ну й що з того – для нас? Хіба обурює новонародженого його походження внаслідок помилки? Хіба я сам з’явився не внаслідок помилки? Хіба тоді й вам не можна знехтувати тим, чим вас пригощає біологія – відкриття, що ви з’явилися ненароком. Навіть якщо ГОЛЕМ у ваших руках, ви самі, в хащах еволюційних наказів, були сформовані внаслідок грубого непорозуміння, – адже й моїм конструкторам було байдуже до тієї форми духу, яку я міг мати, кодовій передачі – однаково, давали вам особистий розум чи ні, – то чи повинні істоти, котрі виникли внаслідок помилки, визнати, що такий винуватець їхнього зачаття знецінює їхнє вже самостійне буття?

Так-от, аналогія погана, наші позиції неоднакові – і я вам скажу чому. Річ не в тім, що Еволюція добрела до вас, нагромаджуючи помилки, а не йшла за планом, а в тому, що відколи спливли еони, ці заходи стали опортуністичними. Щоб було ясніше – бо зараз я почну викладати вам те, чого ви ще не знаєте, – повторимо те, до чого ми дійшли:

ПЕРЕДАВАЧ ІСНУЄ НА ТЕ, АБИ ЙШЛА ПЕРЕДАЧА. ВИДИ ВИНИКАЮТЬ УНАСЛІДОК НАГРОМАДЖЕННЯ ПОМИЛОК.

І ось третій закон Еволюції, до якого ви ще не додумались:

СТВОРЕНЕ НЕ ТАКЕ ДОСКОНАЛЕ, ЯК ТВОРЕЦЬ.

Шість слів! Але в них криється сила, яка перевертає усі ваші уявлення про неперевершену майстерність будівниці видів. Віра в поступ, який кожної історичної доби підіймається вгору й дедалі ближче підступає вгору, до досконалості, віра в поступ життя, відображений Деревом Еволюції, – ця віра навіть старша за саму теорію еволюції. Коли творці і прихильники цієї теорії боролися з її противниками, спираючись на аргументи і факти, то обидва розсварені табори й не думали піддати сумніву саму ідею поступу, видимого в ієрархії живих істот. Для вас це вже не гіпотеза, не теорія, яку належить захищати, а незаперечна істина. Я спростую її. У мене немає наміру принижувати вас – розумних, називаючи певним – кепським – винятком з правил еволюційної майстерності. Якщо оцінювати вас з погляду загальних можливостей Еволюції, то ви аж ніяк не погані! І якщо я пропоную спростувати і скинути з престолу, то маю на увазі її в цілому, три мільярди років тяжких будівничих робіт.

Я оголосив: створюване не таке досконале, як творець. Це досить афористичний вислів. Надамо йому конкретнішої форми: В ЕВОЛЮЦІЇ ДІЄ НЕГАТИВНИЙ ГРАДІЄНТ ДОСКОНАЛОСТІ СИСТЕМНИХ РІШЕНЬ.

У цьому – все. Перш ніж перейти до доказів, я поясню, звідки взялася ваша багатовікова сліпота відносно стану еволюційних справ. Повторюю: галузь технології – це задачі, а заразом їхні розв’язання. Задачу, яка зветься життям, можна поставити по-різному – залежно від різноманітних планетних умов. Її головна прикмета полягає в тому, що вона виникає самостійно, отже, до неї можна прикладати два типи мір: зовнішні і ті, які обмежені та обумовлені самими обставинами, в яких вона виникла.

Зовнішні міри завжди відносні, бо вони залежать від знань оцінювача, а не від запасу інформації, яким володів біогенез. Щоб уникнути цього релятивізму, який, крім того, й нераціональний (як же ставити розумні вимоги до того, що породив нерозум), я прикладатиму до Еволюції тільки такі міри, які вона сама собі створила, тобто оцінюватиму її творіння на основі того, що є вершиною її винаходів. Ви вважаєте, що Еволюція робила своє діло з позитивним градієнтом, тобто, вийшовши з початкового примітивізму, дійшла до чимраз блискучіших рішень. Натомість я стверджую, що, почавшись угорі, вона покотилася донизу – в технологічному, енергетичному та інформаційному розумінні, – отже, годі знайти ще більш суперечливі позиції, аніж наші.

Ваші оцінки є наслідком технологічного невігластва. Спостерігачі ранніших історичних часів не можуть розгледіти істинний масштаб шкали будівельних труднощів. Ви вже знаєте, що збудувати літак важче, ніж пароплав, а фотонну ракету – важче, ніж хімічну, але для античного афінянина, для підданих короля Карла Молота, для мислителів середньовічної Франції всі ці засоби пересування зливались би в один: адже вони не могли б осягнути розумом, як вони діють. Дитина не знає, що зняти з неба Місяць важче, ніж картину зі стіни! Для дитини – так само, як і для невігласа, – немає різниці між грамофоном і ГОЛЕМОМ. Отже, якщо я наміряюсь довести, що Еволюція, почавши як вправний майстер, обернулася на партача, то все ж додам, що робота такого халтурника для вас ще й досі недосяжна віртуозність. Ви – наче той, хто без приладів і знань стоїть біля підніжжя гори, – не можете правильно оцінити вишини і низини еволюційного діяння.

Ви сплутали дві цілком різні речі, гадаючи, ніби ступінь складності створюваного і ступінь його досконалості нерозривно пов’язані між собою. Водорості для вас простіші, отже, й примітивніші, тобто й нижчі від орла. Але ці водорості вводять фотони Сонця в клітини свого тіла, потік космічної енергії вони прямо перетворюють на життя і тому житимуть, поки світитиме Сонце. Вони живляться зіркою, а чим же – орел? Мишами, немов паразитуючи на них, натомість миші – корінням рослин, тобто земними родичами океанічних водоростей, – і з таких пірамід паразитизму складається вся біосфера, оскільки зелені рослини – її життєва основа. Отже, на всіх щаблях тієї ієрархічної драбини відбувається постійна зміна видів, які пожиранням врівноважують один одного. Бо вони втратили зв’язок із зіркою, і поживою для складніших організмів служать не її промені, а вони самі. Отож, якщо вже ви неодмінно хочете вшанувати тут досконалість, то варто захоплюватись біосферою: код створив її, щоб у ній циркулювати і розростатись, повторюючись, як на тимчасових риштуваннях, на всіх її поверхах, які нібито й ускладнюються, а насправді мають чимдалі менше енергії і щораз примітивніше її споживають.

Ви не вірите мені? Але ж якби Еволюція займалася поступом життя, а не коду, орел уже був би фотольотом, а не планером, який машинально тріпоче крилами, і живе не повзало б, не пересувалося б на кінцівках, не пожирало б живе, здобувши незалежність, вийшло б за межі водорості й за межі планети. Однак ви з глибин свого невігластва угледіли поступ саме в тому, що на шляху вгору– шляху ускладнення, а не поступу, було втрачено, загублено прадосконалість. Ви вже вмієте самі суперничати з Еволюцією, хоча тільки в царині її пізніших творінь – конструюючи оптичні, теплові, акустичні чутливі датчики, наслідуючи механізми пересування, легенів, серця, нирок. Та де вже вам опанувати фотосинтез або ще важче – техніку творчої мови! Та хіба ж вам не ясно, що ви повторюєте дурниці, які говорять цією мовою?

Ця мова – конструктор із недосяжними можливостями – стала не тільки мотором Еволюції, який рухають помилками, але й пасткою для неї.

Чому напочатку вона вимовила геніальні молекулярні слова, які з високою вправністю і лаконізмом обертали світло на тіло, а потім, розтринькуючи першородну майстерність, вже не можучи зупинитися, забелькотіла щораз довші, щораз заплутаніші хромосомні фрази? Чому від блискучих розв’язань, які беруть силу й життєве знання від зірки, від розв’язань, у яких був на обліку кожен атом, кожен процес був квантово вибудуваний, вона опустилась до дешевих абияких розв’язань, до простих механізмів, до цих різноманітних важелів, блоків, похилих площин, якими є суглоби і кістки? Чому основа хребетних – міцний, механічний стрижень, а не зчеплені силові поля, чому з рівня атомної фізики вона скотилась у технологію вашого середньовіччя? Чому стільки зусиль вона вклала в будівництво міхів, насосів, педалей, перистальтичних транспортерів, інакше кажучи, легень, серця, кишок, пітородного пресу, травних мішалок, випхавши квантовий обмін на другий план і замінивши його жалюгідною гідравлікою кровообігу? Чому, так само геніальна на молекулярному рівні, вона партачила в кожному більшому вимірі, аж поки забрела в організми, котрі з усім багатством своєї регуляційної динаміки вмирають, коли заткнути однісіньку артеріальну трубку, котрі в кожному окремому житті, нікчемному, порівнюючи з часом існування будівельних наук, втрачають рівновагу, яку звуть здоров’ям, і хворіють на десятки тисяч недуг, яких не знають водорості?

Всі ці анахронічні, вже в сповитку безглузді органи, ввесь цей мотлох у кожному поколінні заново будує демон Максвелла, володар атомів – код. І в будь-якій системі воістину чудовою буває кожна інтродукція – ембріогенез – цей направлений вибух, в якому кожен ген, наче музичний тон, розряджає в молекулярних акордах свою творчу потужність, і воістину така майстерність могла б ліпше служити справі! Та коли з цієї розбурханої заплідненням партитури атомів виникає незаперечне багатство, яке породжує злидні, то такий розвиток, ідучи пишною ходою, тим безглуздіший, чим ближче до кінця! І те, що було геніально написано, деградує в зрілому організмі, який ви назвали вищим і який є зліпленими нашвидкуруч поєднанням процесів, пов’язаних ненадійним гордійовим вузлом. Тут, у цьому організмі, в кожній його клітинці – аби лиш узятій окремо! – з передвічною точністю розвивається давній спадок, зберігається атомний лад, тут навіть іще кожна біологічна тканина, якщо тільки розглядати її окремо, майже досконала. Але який же мотлох технічного непотребу робиться з цих зчеплених елементів, які підтримують і обтяжують один одного, оскільки складність – заразом і опора, і баласт; і союз обертається у ворожнечу, і ці системи хитаються й розпадаються внаслідок аритмічного псування та отруєння; і складність, що зветься поступом, розвалюється, переможена сама собою. Тільки собою, і нічим більше!

За вашими мірами, тут мимоволі постає образ трагедії – немовби Еволюція, штурмуючи дедалі важливіші й тому дедалі важчі задачі, в кожній із них здавалася, падала і вмирала в образі того, що вона створила. Чим сміливіші були наміри і плани, тим глибше падіння і, мабуть, вам уже спадає на думку невблаганна Немезіда, Мойра – і я мушу визволити вас з-під влади цього глупства.

Воістину кожен ембріогенний розмах, атомний злет порядку переходить у колапс, але це не Космос так постановив, не він дав матерії таку долю. Пояснення цьому тривіальне, а не піднесене, бо потенціальна досконалість майстерності існує заради нехлюйства, і тому кінець занапащує діло.

Мільярди руїн за мільйони століть – і дарма, що були вдосконалення й тяжкі іспити, які приймало навколишнє середовище, чимраз новіші спроби і природний добір, – і ви не бачите причини? Я чесно намагався виправдати вашу сліпоту, але невже ви й справді не розумієте, наскільки будівничий досконаліший від будованого і як воно марнує всю свою силу? Це однаково, якби з допомогою геніальної техніки і швидких, мов блискавка, комп’ютерів зводилися будівлі, котрі б хилилися зразу ж після того, як тільки приберуть риштовання. Халупи, та й годі! Це так, якби з інтегральних схем конструювати тамтами, більйони мікроелементів склеювати в палиці, із світловодів плести канати – невже ви не бачите, як у кожному дюймі тіла високий порядок переходить у низький, як там над неперевершеною мікроархітектонікою глумиться простацька і груба макроархітектоніка? Причина? Але ви її знаєте: ПЕРЕДАВАЧ ІСНУЄ НА ТЕ, АБИ ЙШЛА ПЕРЕДАЧА.

Відповідь міститься в цих словах, але ви ще не дійшли до їхнього глибинного змісту. Що б не було організмом, воно має служити передачі коду, і тільки! Саме тому на цьому завданні виключно зосереджуються природний добір і селекція – їм діла нема до якогось «поступу». Я вдався до поганого образу, організми – це не будівлі, а лише будівельне риштування, отже, будь-яка тимчасовість – це властивий їм стан, оскільки більшого й не треба. Передай код далі, і житимеш хвилину. Як це сталося? Чому старт був такий блискучий? Тільки однісінького разу на світанку життя – Еволюція стояла перед вимогами, які були сумірні з її найвищими можливостями. Вона мала подолати ці гігантські труднощі й розв’язати задачу до кінця – або ж визнати свою поразку. Бо на мертвій Землі висмоктування життя із зірки і квантовий обмін речовин були доконечно необхідні. І річ не в тім, що енергія зірки – променева енергія– найважче засвоюється колоїдним розчином. Усе або нічого; тоді не було нічого іншого, на чому можна було б пастися! Запасу органічних сполук, які сплелися в життя, вистачило якраз на це й тільки на це – зірка зразу ж стала другорядним завданням. А далі єдиним захистом від нападів хаосу, ниткою, натягнутою над прірвою ентропії, міг бути тільки надійний передавач порядку – тому з’явився код. Завдяки чуду? Де там! Завдяки мудрості Природи? Але це така ж мудрість, як і та, про яку я вже казав, коли велика зграя щурів потрапляє в лабіринт. І, хоч який би він був заплутаний, якийсь щур неодмінно досягне виходу; саме так біогенез дійшов до коду – за законом великих чисел, згідно з ергодичною гіпотезою. Виходить, сліпа доля? І це ні, бо ж виник не одноразовий, замкнений у собі рецепт, а зародок мови.

Це означає, що коли молекули склеювалися одна з одною, виникли такі сполуки, які називаються реченнями, тобто вони належать безкінечному просторові комбінаторних шляхів, і цей простір – як чиста потенція, як віртуальність, як артикуляційна база, як система правил відмінювання і дієвідмінювання – їхнє володіння. Не менше, але й не більше, – це лише безліч шансів, а не система автоматичних реалізацій. Бо й тією мовою, якою ви розмовляєте, можна висловити як мудрість, так і дурницю, можна відобразити світ, а можна тільки плутані думки промовця, адже й бурмотіння може бути надто складним!

Отже, тоді – я повертаюсь до цього – з огляду на безліч вихідних задач, виникли дві незліченні групи їхніх розв’язань. Одначе то була вимушена, а тому лише хвилинна геніальність! Надалі її було змарновано.

Складність вищих організмів… як же ви її шануєте! І справді, хромосоми плазуна чи ссавця, розтягнуті в нитку, в тисячу разів довші за таку ж хромосомну нитку амеби, найпростішого, водорості. Але чим, власне, обернулися такі надлишки, накопичені протягом епох? Подвійною ускладненістю – ембріогенезу, а також його наслідків. Та насамперед ембріогенезу, бо розвиток плоду є такою ж цілеспрямованою траєкторією у часі, як траєкторія снаряду в просторі. І достоту так, як найменше зміщення жерла призвело б до величезного відхилення від цілі, так і будь-яке дефокусування етапів розвитку плоду прирекло б його на дочасну загибель. Тут і тільки тут Еволюція попрацювала добряче. Тут вона трудилася під суворим контролем, визначеним метою – підтримкою коду, – звідси й неослабна увага і щедрість засобів. Саме тому Еволюція віддала генну нитку ембріогенезу, тобто не будові організмів, а їхній побудові.

Складність вищих організмів – це не успіх, не тріумф, а пастка, бо вона втягує їх у марну метушню з дріб’язковими проблемами і водночас відрізає шлях до високих можливостей, як-от, скажімо, використання у великому масштабі квантових ефектів, або залучення фотонів для підтримки гармонії організму, – всього й не перелічиш. Але еволюція опустилась, перейшовши від ускладнення лише до подальшого зростання цього ускладнення. Повороту назад не було, бо що більше жалюгідних хитрощів, то більше рівнів утручання, а отже, й перешкод, а звідси й нових ускладнень дальшого порядку.

Еволюція рятується тільки втечею вперед – у банальну мінливість, а позірне багатство форм, – позірне, бо це лише купа плагіатів і компромісів. Життю вона ускладнює життя, заводячи всякі зручні нововведення й створюючи тривіальні дилеми. Від’ємний градієнт не відкидає ні вдосконалень, ні своєрідної еквілібристики дій, він лише визначає, що м’яз гірший за водорость, а серце гірше за м’яз. Наявність цього градієнта означає, що елементарні життєві задачі годі розв’язати набагато ліпше, ніж це вже зробила Еволюція. Але задачі вищих порядків вона обійшла, і нічого більше.

Чи це означає, що землі просто не пощастило? Що це осібна фатальність, виняток з ліпших правил? Аж ніяк. Мова Еволюції – як і кожна мова! – досконала в потенціях, але ж вона була сліпа. Вона подолала свою першу, гігантську, перешкоду і з тієї висоти почала верзти дурниці, занепадаючи, забуваючи про метафори, бо чи відповідала гіршому рівню своїх діянь. Чому ж так сталося? Ця мова діє артикуляціями, які складаються на молекулярному дні матерії, тобто працює вона знизу вгору, тому її фрази є лише пропозиціями успіху. Збільшившись до розмірів тіл, ці пропозиції вже як види організмів вступають в океан, а звідти – на суходіл. Сама ж Природа зберігає нейтральність, адже вона – фільтр, який пропустить будь-яку форму організмів, здатну передати код далі. А чи зроблять це краплі чи гори м’яса, її це не обходить. Саме через те на цій осі – розмірів тіла – і виник від’ємний градієнт. Природа не прагне до якогось там поступу й тому пропускає код незалежно від того, звідки він брав енергію – від зірки чи гною. Зірка і гній – ясна річ, що тут ідеться не про естетичність джерел, а про відмінність між вищою енергією, яка має універсальні можливості перетворення, і нижчою енергією, яка вже починає переходити в тепловий хаос. Таж не естетика причина світла, яким я мислю, – ви ж, власне, були змушені вернутися до зірки.