Текст книги "Кіберіада"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 45 (всего у книги 61 страниц)

Я залишив їх, таких розпалених, що вони й не зауважили моєї відсутності, і повернувся до себе. Єдиним, у чому я був упевнений, залишався ефект Ромні – Моллера; зоряний сигнал збільшував імовірність виникнення життя. Біогенезис був, певна річ, можливий і без нього – але протягом тривалішого часу і в меншому відсотку випадків. Констатація цього факту якось заспокоювала мене: я дуже добре розумів тих, хто діяв у подібний спосіб.

Чи можна було вважати, що цей суто матеріальний «животворний» аспект сигналу є цілковито незалежним, повністю віддаленим від його змісту? Бути не могло, що він взагалі не ніс ніякої змістовної інформації поза своїм «прихильним» стосунком до живого, – доказом цього була хоча б Жаб’яча Ікра. Отже, чи не міг отой зміст якось пов’язуватися з тим, що утворював його носій? Я усвідомлював, що ступаю на хисткий грунт; концепція коду як послання, що і своїм змістом також мало «ощасливлювати», «чинити добро», напрошувалася вже сама собою. Проте (як чудово сказано у Вольтера) коли падишахові везуть збіжжя, хіба обходить капітана те, як ведеться мишам на кораблі?

Гостей із зовнішнього світу у нас називали не «віпами» («Very Important Persons»^[130]), а «фемами», від «Feeble Minded».^[131] Це прізвисько утворене навіть не так через загальну думку про розумову упослідженість усіх важливих персон, а просто тому, що ми завжди відчували труднощі, коли типові для Проекту проблеми треба було пояснювати людям, які не знали фахової мови науковців. Щоб зробити доступнішою для них проблему співвідношення «животворної форми» зоряного послання та його «змісту», з якого поки що ми видобули тільки Пана Мух, я вигадав таке порівняння.

Скажімо, складач з металевих літер набере на лінотипі строфу вірша. Ця строфа щось означає мовою, якою її набрано. Може статися так, що хтось проведе по металевому шрифту еластичною вібруючою пластинкою і виникнуть звуки, які випадково утворять гармонійний акорд. Але неймовірно, щоб ці звуки, знов-таки чисто випадково, склалися в перші такти П’ятої симфонії Бетховена. Якби так сталося, ми швидше подумали б, що ця гармонія не виникла випадково, а хтось, умисне добираючи потрібні розміри літер та проміжки між ними, поскладав їх саме в такий спосіб. Причому те, що є дуже мало правдоподібним для відлитого друкарського набору (як ота «побічна гармонія звуків»), для повідомлення з зірок було б просто неможливим.

Інакше кажучи, «животворність» цього повідомлення не могла бути випадковістю. Відправник мав умисне надати таку модуляцію нейтринному випромінюванню, щоб воно виявило властивість «підтримки біогенезису». Тож оце поєднання «форми» і «змісту» настійливо вимагало спеціальних пояснень, а найпростіше припущення підказувало – оскільки «форма» сприяє життю, то й зміст має бути теж «позитивний». Якщо ж гіпотезу такої «усезагальної зичливості», що підключала до «прямої животворної дії» і зміст листа як «сприятливий для адресатів», відкидали, то дослідники були приречені на діаметрально протилежну концепцію. Згідно з нею Відправник «зичливого», з огляду на свою «животворність», послання з диявольською підступністю передавав згубний для одержувачів зміст.

Коли я говорю, що «ми були приречені на диявольську версію», то не тому, що я сам був її прихильником; я просто констатую те, що й справді відбувалось у Проекті. Зрештою, у всіх опублікованих документах про історію MAVO помітна наполегливість у відстоюванні певних гіпотез. Ця наполегливість завжди мала два полюси: або «лист» мав бути виявом «турботливої зичливості», спробою поділитися прикладним знанням, яке наша цивілізація вважає найвищим благом, або – актом майстерно закамуфльованої агресії, ніби те, що мало утворитися шляхом матеріалізації «листа», прагнуло заволодіти Землею, людством або навіть знищити його. Я завжди заперечував таку інертність припущень. Відправники могли бути, наприклад, істотами практичними, які скористалися з першої ж, що трапилася їм, «енергетичної оказії»; колись вони розпочали «біофільну емісію», а згодом, прагнучи встановити зв’язок із розумними мешканцями планет, просто з ощадливості, замість конструювати спеціальні передавачі, використали вже діюче джерело енергії і наклали на потік нейтрино певний текст, який не мав нічого спільного з «животворним» характером потоку. Подібним чином зміст надісланої нами телеграми ніяк не пов’язаний з властивостями електромагнітних хвиль бездротового телеграфу.

І хоч усе це було цілком зрозуміле, в нашому середовищі переважали інші думки. З’явилися навіть надзвичайно вигадливі гіпотези, – приміром, про те, що «лист» діє «на двох рівнях». Творить життя, немов сіяч, що кидає в землю зерно, а потім приходить удруге, щоб перевірити, чи сходи такі, як треба. Лист і мав, власне, на своєму другому, змістовому, рівні бути чимось на зразок садового секатора – інструментом ліквідації «звироднілих психозоїків». Це означало, що Відправники безпардонно й безжально хочуть знищувати ті утворені еволюційним шляхом цивілізації, які розвиваються не так, «як належить», наприклад, «саморуйнівного», «деструктивного» типу і т. ін. Отже, вони немовби пильнували за початком і кінцем біогенезису, за корінням і кроною дерева еволюції. Зміст листа для певних адресатів мав бути подарунком на зразок бритви, якою вони перерізали б собі горлянку.

Такі фантазії я відкидав. Образ цивілізації, яка у такий незвичайний спосіб знищує інші – «звироднілі» чи «недорозвинені», я вважав нічим іншим, як іще однією проекцією на таємницю листа – «асоціативного тесту» – страхів, властивих нашій добі. Ефект Ромні-Моллера свідчив, нібито Відправник позитивним чином оцінює життя як форму існування. Але я не наважувався зробити наступний крок – приписати свідому доброту також і інформаційній «підкладці» коду чи, навпаки, надати їй негативного значення. «Чорні» думки виникли в деяких головах автоматично, коли передане нам у листі було визнано дарами данайців, що викликають лише підозру: інструмент, але такий, що поневолить Землю, істота, але така, що заволодіє нами.

Усі ці концепції билися між дияволом і ангелом, як мухи між шибками. Я пробував поставити себе на місце Відправника. Я не послав би нічого, що могло б бути використане всупереч моїм намірам. Дати будь-які знаряддя хтозна-кому в руки – це ж те саме, що пороздавати гранати дітлахам. Що ж тоді все-таки нам прислали? План ідеального суспільства, оснащений описом енергетичних джерел для нього (у вигляді Пана Мух)? Але такий план – це система, обумовлена властивостями її складових елементів, тобто істот певного виду. Не існує якоїсь однієї системи, оптимальної для всіх часів і місць у Всесвіті. План цей мав би враховувати також і біологічні властивості, – а я не вірив, що людський організм є в цьому відношенні якимось космічним еталоном.

Не схоже було й на те, що лист становить повідомлення-фрагмент «міжпланетної розмови», яку ми цілком випадково підслухали. Адже це не узгоджувалося з постійною повторюваністю передачі; розмова ж не полягає в тому, що один з її учасників весь час, протягом цілих років, знову й знову повторює те саме. Проте тут знов-таки слід було враховувати шкалу відліку часу; повідомлення у незмінному вигляді передавалося на Землю щонайменше два роки – це було певне. Може, «розмовляли» між собою автоматичні пристрої, і апаратура однієї сторони висилала своє повідомлення доти, доки надходив сигнал, що воно прийняте? У такому випадку повторення могло тривати і тисячу років, якщо цивілізації-співрозмовниці перебували на значній відстані одна від одної. Ми нічого не знали про те, чи можна на «животворне випромінювання» накладати різноманітну інформацію, – a priori^[132] це було правдоподібне.

Незважаючи на це, гіпотеза «підслуханої розмови» виглядала дуже непереконливо. Якщо між «запитаннями» і одержаними «відповідями» цілі століття, важко назвати розмовою такий обмін інформацією. Слід було швидше сподіватися на те, що кожна із «сторін» переказуватиме другій суттєві відомості про себе. Отже, ми повинні були прийняти не одну передачу, а принаймні дві. Однак цього не сталося. Нейтринний «ефір», як засвідчували прилади астрофізиків, був абсолютно порожній – за винятком отого єдиного каналу зв’язку. І в цьому полягало, мабуть, найтвердіше ядро цього загадкового горішка. Найпростіше пояснення переконувало, що нема ані розмови, ані двох цивілізацій, а є лише одна, яка передає ізотропний сигнал. Констатувавши це, доводилося знову повертатися до головоломної загадки про двоїсту природу сигналу… da capo al fine.^[133]

Звичайно, лист міг містити в собі щось відносно просте. Міг, наприклад, бути всього лише схемою пристрою для встановлення зв’язку з Відправниками. Тоді він являв би собою «план передавача» на «елементах» типу Жаб’ячої Ікри. А ми, наче малі діти, що сушать голову над схемою радіоприймача, не спромоглися нічого скласти, окрім кількох найпростіших деталей. Лист міг бути і «матеріалізованою» психокосмогонічною теорією, яка пояснювала б, як виникає, розміщується і функціонує розумне життя в Метагалактиці. Коли відкидалися «маніхейські» упередження, які нашіптували нам, нібито Відправник неодмінно мусить бажати нам чи зла, чи добра (або добра й зла водночас, наприклад, якщо згідно з власними критеріями він мав найкращі наміри, був для нас «добрий», а згідно з нашими – «злий»), – відгадування дедалі вільніше народжувало ідеї, подібні до названих, і ставало трясовиною, так само небезпечною, як і ота фахова обмеженість, що ув’язнила емпіриків Проекту в золотих клітках їхніх сенсаційних відкриттів. Дехто з нас вважав, що, досліджуючи Пана Мух, можна буде врешті дійти до суті таємниці Відправників – як по ниточці до клубка. Я дотримувався думки, що це вторинна спроба раціонального пояснення: оскільки, крім Пана Мух, вони не мали нічого, то й конвульсивно трималися за нього у своїх дослідженнях. Я визнав би слушність такої позиції, якби йшлося про природознавчу проблему, – але перед нами постала інша; з хімічного аналізу чорнила, яким написано лист до нас, неможливо дізнатися про розумові здібності його автора.

Може, нам належало бути скромнішими й поступово розгадувати наміри Відправників, послідовно наближаючись до мети? Але тоді знову поставало болюче запитання, чому вони поєднали в одне ціле повідомлення, призначене для наділених розумом адресатів, і біофільну дію його носія?

На перший погляд це здавалося незвичайним, навіть зловісним. Насамперед, загальні міркування підводили до висновку, що цивілізація Відправників має бути неймовірно давньою. За приблизними розрахунками передача сигналу потребувала витрати енергії, яка дорівнювала щонайменше енергії Сонця. Це чимала витрата навіть для суспільства, що забезпечене високорозвиненою космічною технікою. Тому Відправники повинні були діяти, виходячи з переконання, що така «інвестиція», хай і не для них, вигідна, в розумінні її реальних «животворних» наслідків. Утім, планет, де природні умови нагадують ті, які були на Землі чотири мільярди років тому, у Метагалактиці зараз відносно небагато. Їх навіть дуже мало. Адже Метагалактика – більш ніж зрілий зоряний чи утворений з туманностей організм; через якийсь мільярд років вона почне старіти. Період молодості, бурхливого і стрімкого народження планет для неї вже минув. Саме тоді, нарівні з іншими планетами, утворилася й Земля. Відправники мали про це знати. Отже, вони почали посилати свої сигнали не тисячу й навіть не мільйон років тому. Боюся, – бо важко інакше визначити почуття, що виникає внаслідок таких думок, – вони роблять це вже мільярд років! Але якщо це так, тоді (залишаючи осторонь той факт, що ми абсолютно неспроможні уявити, яким стає суспільство протягом такого неймовірно довгого геологічного часу) відповідь на запитання про причину «двоїстості» сигналу була досить проста, навіть банальна. Вони могли з найдавніших часів висилати «животворний фактор», а коли вирішили зайнятися міжпланетним зв’язком, замість того, щоб створювати для цього спеціальні технології й конструювати передавачі, використали вже спрямований у космос потік випромінювання. Досить було тільки відповідним чином змодулювати цей потік. Отже, тільки через звичайну технологічну ощадливість вони загадали нам цю загадку? Адже проблеми, розв’язання яких вимагала програма модуляції, мали бути технічно та інформаційно страшенно складні, – принаймні для нас, а от для них? Тут я знову втрачав грунт під ногами. Тим часом дослідження тривали: безліччю способів учені намагалися відділити «інформаційну фракцію» сигналу від «біофільної». Це не вдавалося. Ми були безпорадні, хоч іще не відмовилися від подальших спроб.

IX

Наприкінці серпня я відчув себе таким розумово вичерпаним, як, мабуть, ніколи доти. Творчий потенціал, здатність людини розв’язувати проблеми мають свої припливи й відпливи, які важко пояснити навіть самому собі. Своєрідним тестом для мене стало читання моїх власних праць, тих, які я вважаю найкращими. Коли я помічаю в них вади, прогалини, коли бачу, що можна було написати краще, – значить, перевірка пройшла успішно. А от коли я читаю власний текст не без захоплення, це означає, що зі мною не все гаразд. Саме так сталося наприкінці літа. Багаторічний досвід свідчив, що мені потрібно було не так відпочити, як розважитись. Тому я дедалі частіше заходив на багатогодинні розмови до свого сусіда доктора Раппопорта. Про зоряний код ми з ним говорили вряди-годи й досить стримано. Одного разу я застав його біля великих пакунків, з яких висипались акуратні томики у блискучих кольорових, казкової краси обкладинках. Виявляється, він спробував у ролі «генератора різноманітності», що її так бракувало нашим концепціями використати плоди літературної фантазії того популярного, особливо у Сполучених Штатах, гатунку, який через непорозуміння чомусь уперто називають «науковою фантасті кою». Доти він ще ніколи не читав таких книжок, і тепер був злий, навіть обурений, бо вони розчарували його своє однаковістю. Він сказав, що в них є усе, крім фантазії. Звичайно, то було непорозуміння. Автори псевдонаукових казочок пригощають публіку тим, чого вона прагне: трюїзмами, заяложеними істинами, стереотипами, достатньою міро завуальованими, прикрашеними, щоб читач міг захопитися ними, залишаючись водночас вірним своїй життєвій філософії. Якщо у культурі існує прогрес, то передусім поняттєвий, чого література, зокрема фантастична, не торкається.

Я дуже цінував розмови з доктором Раппопортом. Йому була властива така особлива різкість і безоглядність формулюваннях, яку я залюбки запозичив би. Теми наших дискусій були трохи учнівські: ми говорили про людину. Раппопорт вважав себе деякою мірою «термодинамічним психоаналітиком» і обстоював думку, що, власне, усі основі рушійні сили людських дій можна вивести безпосередні з фізики, якщо тільки розуміти її досить широко.

Так, нахил до руйнування народжується просто з термодинаміки. Життя є облудою, спробою зловживань, намаганням обійти закони, взагалі-то неминучі й невблаганні; життя ізольоване від решти світу, одразу ж стає на шлях розпад і ця похила площина веде до нормального стану матерії – тривкої рівноваги, яка означає смерть. Щоб існувати, життя мусить підтримувати певний лад, а оскільки поза ним високоорганізованого порядку ніде немає, воно приречене на самознищення; треба нищити, аби вижити, треба годуватися ладом, який є поживою в тій мірі, у якій дозволяє себе зруйнувати. Не етика, а фізика обумовила цю закономірність.

Здається, першим це помітив Шредінгер, але він, залюблений у своїх греків, не зауважив того, що можна було услід за Раппопортом назвати ганьбою життя, іманентно вадою, вкоріненою у самій структурі реальності. Я заперечував це, посилаючись на фотосинтез у рослин; вони не нищать, принаймні не мусять нищити інші живі організм завдяки живленню сонячним світлом, на що Раппопорт відповів – увесь тваринний світ паразитує на рослинному. Іншу рису людини, зрештою, ту, яку вона поділяє майже з усіма організмами, – а саме, стать, «Раппопорт теж, філософуючи на свій лад, виводив з термодинамічної статистики в її інформативному відгалуженні. Хаос, що чигає на будь-яку впорядкованість, спричинює спотворення інформації при її передачі; щоб протидіяти згубним шумовим перешкодам, щоб поширювати здобутий ненадовго лад, конче необхідно постійно порівнювати між собою «спадкові тексти». Потреба такого зіставлення, «зчитування» з метою усунення помилок, власне, і обумовила виникнення двох статей. Отже, в інформативній фізиці передачі, у теорії зв’язку закладені причини появи статі. Зіставлення спадкової інформації у кожному поколінні було необхідною умовою, без якої життя не могло б зберегтися, а вся біологічна, альгедонічна, психічна, культурологічна решта – це вже похідне, це той ліс наслідків, що виріс з отого твердого, сформованого законами фізики зерна.

Я звертав його увагу на те, що таким чином він робить наявність двох статей універсальним законом, своєрідною космічною константою; він тільки усміхався, нічого прямо не відповідаючи. В іншу епоху, в іншому столітті він, без сумніву, став би суворим містиком, засновником стрункої теорії; у наш час, тверезий від надміру відкриттів, які, немов шрапнель, розривають будь-яку системну цілісність, у добу, коли поступ набув небаченого прискорення і разом з тим зросло розчарування в ньому, Раппопорт був лише коментатором і аналітиком.

Пригадую, якось він говорив мені, що зважував можливість побудови чогось на зразок метатеорії філософських систем або такої загальної програми, яка дала б змогу автоматизувати цю роботу: відповідним чином запрограмована, машина спершу створювала б уже існуючі системи, а потім, у прогалинах, залишених через недогляд чи непослідовність великих онтологів, – нові системи, з продуктивністю автомата, що виробляє гвинтики чи там черевики. І він навіть узявся вже до цієї роботи, уклав словник, граматику, правила транспозиції, ієрархію категорій, щось подібне до семантично доповненої метатеорії типів, але потім вирішив, що це завдання – марна, не варта дальших зусиль забавка, бо нічого з неї не виходило, крім можливості створення отих споруджених зі слів мереж, комор чи будівель, хоча б навіть і кришталевих палаців. Він був мізантроп, і нема нічого дивного, що біля його узголів’я, як біля мого – Біблія, лежав Шопенгауер. Концепція підміни поняття «матерія» поняттям «воля» видавалася йому кумедною.

– З однаковим успіхом можна, власне, назвати «це» просто таємницею, – казав він, – і квантувати, розсіювати, заломлювати у кристалах, концентрувати й розріджувати оту таємницю; якщо ж ми визнаємо, що «воля» може бути повністю відокремлена від створінь, наділених почуттями, а ще припишемо їй різновид «саморухливості», схильність до вічної метушливої біганини, яка так дратує нас в атомах, бо завдає самих лише клопотів, і не тільки математичних, – то що ж тоді заважає нам погодитися з Шопенгауером?

Раппопорт твердив: надійде ще час відродження отого шопенгауерівського погляду. Втім, він зовсім не був тільки апологетом цього низенького, несамовитого, затятого німця.

– Його естетика непослідовна. А може, він просто не зумів висловити своїх ідей, «genius temporis»^[134] не дав йому змоги це зробити. У п’ятдесятих роках мені якось довелося бути свідком випробного атомного вибуху. Чи знаєте ви, пане Хогарт (інакше він до мене не звертався), що немає нічого красивішого за кольори атомного «гриба»? Жоден опис, жодні кольорові знімки не в змозі передати того дива, яке триває, зрештою, лише кільканадцять секунд, бо потім знизу піднімається бруд, втягнутий роздмуханим вогненним пухирем. А тоді вогняна куля, немов повітряна кулька, що вирвалася з рук, летить до хмар, і на мить увесь світ стає наче вирізьбленим з рожевої піни – Eos Rhododaktylos…^[135] У дев’ятнадцятому столітті свято вірили – усе вбивче має бути огидним. А ми вже знаємо, що воно може бути красивіше за облиті цвітом апельсинові гаї. Після того видовища усі квіти здаються тьмяними, зім’ятими, – і це діється там, де радіація вбиває за якусь частку секунди!

Сидячи в глибокому кріслі, я слухав його і часом, мушу признатися, навіть до пуття не розумів зміст того, що він казав. Мій мозок, наче старий кінь молочаря, вперто повертався на звичний шлях – до таємниці коду, отож я свідомо змушував себе не думати про неї; мені здавалося, що коли я обминатиму цю наїжджену колію, можливо, щось там само по собі визріє. Такі речі часом трапляються.

Ще одним моїм співрозмовником був Тайхемер Ділл, точніше, Ділл-молодший, фізик, я знав його батька, – та це окрема розповідь. Ділл-старший викладав математику ще в університеті у Берклі. Він був тоді досить відомим математиком старшого покоління, мав репутацію чудового педагога, врівноваженого й терплячого, хоча й вимогливого, – я не знаю, чого не здобув його прихильності. Напевно, в нас був різний стиль мислення, до того ж, я захоплювався ергодикою, якої Ділл не сприймав поважно, проте я завжди відчував, що тут ідеться не лише про суто математичні аспекти. Я приходив до нього із своїми ідеями, – до кого ж іще мав іти? – а він гасив мій ентузіазм як свічку, наче ненароком відсував убік те, що я прагнув довести, водночас вирізняючи з-поміж студентів мого колегу, Майєрса, – Ділл тремтів над ним, як над ніжним трояндовим пуп’янком.

Майєрс був його послідовником, зрештою, треба визнати, що він непогано знався на комбінаториці, яку я, однак, уже тоді вважав усихаючою галузкою математики. Учень розвивав ідеї вчителя, тож учитель вірив у нього, – проте все це не було таке вже просте. Може, Ділл відчував до мене інстинктивну, майже тваринну антипатію? А може, я був занадто нав’язливий, занадто самовпевнений, переоцінював свої можливості? Дурний то я був напевно. Я нічого не розумів, але зовсім не ображався на Ділла. Звісно, Майєрса я терпіти не міг, і досі пам’ятаю те почуття втіхи, що наринуло на мене під час випадкової зустрічі з ним через багато років, – він працював усього-на-всього статистиком у якійсь автомобільній фірмі, здається, у «Дженерал Моторс».

Однак мені не досить було того, що Ділл так помилився у своєму обранцеві. Зрештою, я прагнув не його поразки, а того, щоб Ділл повірив у мене. Тож, працюючи чи не над кожною з моїх ранніх більш-менш важливих робіт, я уявляв собі, як цей мій рукопис читатиме Ділл. Скільки я доклав зусиль, аби довести, що варіаційна комбінаторика Ділла є лише недосконалою апроксимацією ергодичної теореми! Мабуть, жодну зі своїх робіт ні тоді, ні згодом я не шліфував так старанно; гадаю, цілком слушним може бути припущення, що вся концепція груп, названих пізніше групами Хогарта, зродилася з того тихого божевілля, у тривалому нападі якого я переорав усю аксіоматику Ділла. Потім, немов прагнучи зробити ще більше, хоча, власне, робити там уже було нічого, я став удавати з себе метаматематика, щоб поглянути на всю його анахронічну концепцію наче згори, мимохідь; мені байдуже було до того, що багато хто з тих, котрі вже тоді провіщали мені великий успіх, дивувалися з мого зацікавлення такими «периферійними» питаннями.

Звісно, я нікому не відкрив справжніх рушійних сил і прихованих мотивів моєї праці. На що я, власне, сподівався? Адже я не розраховував на те, що Ділл оцінить мене, вибачиться за Майєрса, визнає, як глибоко він помилявся. Думка про якусь там Каноссу цього схожого на яструба міцного старигана невизначеного віку була занадто абсурдна, щоб хоч на хвилину прийти мені в голову. Отож зовсім нічого подібного до його каяття я собі не уявляв. Бо ж ішлося про занадто дражливі й інтимні речі. Не раз буває, що людина, яку всі цінують, шанують, навіть обожнюють, в глибині душі найбільше стурбована тим, що думає про неї хтось такий, що байдуже стоїть поза колом шанувальників і здається всім постаттю другорядною, зовсім незначною.

Ким, зрештою, був Ділл-старший? Звичайнісіньким викладачем математики, яких у Сполучених Штатах десятки. Але подібні раціональні виправдання нічим би мені не зарадили, тим більше, що тоді я навіть перед самим собою не зраджував сенсу й мети моїх амбітних реакцій. Однак, коли я одержував із друкарні новенькі, блискучі, щойно з-під преса, примірники своїх праць, мені, як ясновидцеві, не раз ввижався сухорлявий, випростаний, прямий як жердина Ділл, обличчя якого нагадувало обличчя Гегеля на портретах, а Гегеля я не терпів, читати його не міг, такий він був певний того, що сам абсолют промовляє його вустами, звеличуючи прусську державу. Втім, Гегель, як мені тепер здається, був тут ні до чого – я підставляв його на місце іншої особи.

Кілька разів на з’їздах і конференціях я бачив Ділла здаля, але обминав його, вдаючи, що не впізнаю. Якось він навіть сам до мене звернувся, ввічливо, розважливим тоном, а я вдав, що мушу негайно вийти, власне, я вже нічого від нього не хотів, – немов він був мені потрібний тільки в уяві. Після публікації моєї головної праці на мене дощем посипалися схвальні відгуки, було написано першу мою біографію, я відчув, що близький до своєї невисловленої мети, і саме тоді зустрів його. Чутки про його хворобу, щоправда, до мене доходили, але я не припускав, що вона так його змінить. Побачив я його у великому магазині самообслуговування. Він штовхав перед собою візок з консервними бляшанками, а я йшов за ним. Навколо було повно людей. Крадькома кинувша на Ділла швидкий погляд, я зауважив, які набряклі, одутлі в нього щоки. Упізнавши його, я в ту ж хвилину відчув щось подібне до розпачу. Переді мною стояв змізернілий, череватий дідуган з каламутним поглядом, відвислими губами, що ледь ступав ногами у великих калошах; на комірі в нього танув сніг. Він штовхав свій візок, а його штовхало людське юрмище; я поспіхом відійшов подалі від нього, вражений, заклопотаний лише тим, аби якнайшвидше вийти, власне – втекти з магазину. За мить я згубив з очей суперника, який, мабуть, так ніколи й не дізнався про те, що був ним. Потім протягом певного часу я відчував у собі порожнечу, наче після втрати когось дуже близького. Несподівано зник отой збудливий стан виклику, який змушував мене напружувати всі свої розумові здібності. Найпевніше, отой Ділл, котрий повсякчас ходив за мною й зазирав з-за мого плеча в покреслені рукописи, ніколи не існував. Коли через кілька років я прочитав про його смерть, це вже зовсім мене не схвилювало. Але ще довго я носив у собі оту порожнечу.

Я знав, що в нього є син. З Діллом-молодшим я познайомився лише у Проекті. Його мати, здається, була мадярка, звідси його незвичайне ім’я, через яке мені на думку спадав Тамерлан. Ділл-молодший, утім, не був уже юнаком. Він належав до категорії підтоптаних молодиків. Є люди, котрим немовби судилося весь час перебувати в якомусь одному віці. Белойн, наприклад, наче призначений для того, щоб бути могутнім старим, і він, немов свого природного стану, прагне якомога швидше досягти цього віку, бо знає, що не тільки не втратить тоді своєї енергії, а й набуде біблійної поважності й стане вище за будь-яку підозру про слабість. Бувають люди, у вдачі яких немов консервуються риси періоду дозрівання, зокрема, юнацька безвідповідальність. Таким був Ділл-молодший. Від батька він успадкував манеру поважно триматися, старанно виважені жести, і напевно не належав до людей, яким байдуже до того, що діється кожної миті з їхніми руками чи обличчям. Він був так званим «неспокійним фізиком», так само як я – неспокійним математиком, бо постійно переходив з однієї групи до іншої і протягом певного часу працював у колективі біофізиків під керівництвом Андерсона. Ми зблизилися завдяки Раппопорту, й це коштувало мені певних зусиль, бо Ділл не викликав у мене симпатії; але я пересилив себе в ім’я пам’яті про Ділла-старшого. Якщо всі ці психологічні нюанси не дуже зрозумілі, то можу лише засвідчити, що й для мене, власне, теж, але було саме так.

Фахівці широкого профілю, яких у нас часом називали «універсалами», цінувалися дуже високо; Ділл належав до творців синтезу Жаб’ячої Ікри. Але під час вечірніх розмов у Раппопорта ми переважно уникали тем, безпосередньо пов’язаних з Проектом. До своєї праці у Андерсона Ділл перебував у дослідницькій групі, створеній під егідою ЮНЕСКО, яка розробляла проекти протидії демографічному вибухові людства. Він охоче розповідав про це. У групі було кілька біологів, соціологів, генетиків, антропологів. Серед них і знаменитості – Нобелівські лауреати.

Один із них вважав атомну війну єдиним порятунком від людського потопу. Його міркування, зрештою, були досить логічними. Ані пігулками, ані умовляннями натуральний приріст не загальмувати. Необхідне якесь втручання в родинну сферу з метою її планування. І річ не в тім, що кожний проект звучить або загрозливо, або гротескно – наприклад, пропозиції, щоб «дозвіл на дитину» можна було одержати, тільки набравши певну кількість очок: за психофізичні якості, виховні здібності тощо.

Можна вигадувати такі більш чи менш раціональні програми, але не можна втілити їх у життя. Адже все кінець кінцем зведеться до обмеження тих свобод, зачіпати які не наважувався від народження цивілізації жоден суспільний устрій. У жодного із сучасних устроїв також не було для цього ні сили, ні авторитету. Довелося б боротись і з наймогутнішим з людських інстинктів, і з більшістю релігійних учень, і з традиційними підвалинами прав людини. Тим часом після атомного катаклізму сувора регламентація статевих зв’язків і народжень стала б невідкладною життєвою необхідністю, бо інакше звиродніла під впливом радіації спадкова речовина дала б початок незліченній кількості потвор. Ця тимчасова регламентація могла б потім перейти в узаконену систему, що відала б розмноженням людини як біологічного виду, у потрібному напрямку спрямовувала б його еволюцію й керувала чисельністю.

Атомна війна – то, без сумніву, страшне лихо, але її віддалені наслідки можуть бути добрими, навіть рятівними. В такому дусі висловилася частина вчених, а інші їм заперечили, і до формулювання однозначних пропозицій справа не дійшла.

Ця розповідь дуже розхвилювала Раппопорта, але що більше він гарячкував, тим холодніше, з прихованою іронією, відповідав йому Ділл. Зводити розум на п’єдестал, – говорив Раппопорт, – означає поклонятися облудному ідолові логіки. Скажімо, радість, батька, викликана тим, що його дитина схожа на нього, позбавлена раціонального виправдання, особливо коли батько – особа пересічна, нічим не обдарована, – ergo,^[136] слід закладати «банки сперми» людей, найкорисніших для суспільства, і шляхом штучного запліднення розмножувати дітей, подібних до таких запліднювачів, тобто цінних за своїми якостями. Ризик, пов’язаний з утворенням сім’ї, можна вважати суспільно невиправданим, – ergo, треба з’єднувати пари згідно з критеріями генетичної селекції, яка передбачає позитивну кореляцію фізичних і психічних рис подружжя. Невгамовані пристрасті породжують психічні перенапруження, що порушують нормальний перебіг суспільних процесів, – ergo, усі пристрасті слід або заспокоювати природним способом, або врівноважувати технічними засобами, або, врешті, хімічним чи хірургічним шляхом усувати ті центри в мозку, які їх породжують.