Текст книги "Кіберіада"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 57 (всего у книги 61 страниц)

Але це було водою на Бартів млин.

– Смертельна мізерія? Чом би й ні! Щось таке, що сприяє таємним нахилам, старанно приховуваним від світу… До того ж це може бути річ, якої б ми з вами не соромилися. Можливо, ця слабість уявлялася б ганебною лише для певної категорії людей…

– Коло замкнулося, – зауважив я, – бо ви повернулися на терен, з якого вигнали мене, – психології…

За вікном пролунала автомобільна сирена. Доктор устав, – він несподівано здався мені молодим, – вихилився з вікна й посварив пальцем. Сирена стихла. Я з подивом зауважив, що сутеніє, глянув на годинника і стуманів – я сидів у нього вже четверту годину! Я підвівся, щоб відкланятися, але він не захотів і слухати.

– Е, ні, любий друже. По-перше, ви залишитесь у нас на вечерю, по-друге, ми нічого не з’ясували, а по-третє, вірніше, найперше, я хочу вибачитись. Я помінявся з вами ролями! Вчепивсь у вас, мов слідчий. Не приховую, я поставив собі певну мету, не гідну господаря… Хотів дізнатися про вас і з вашою допомогою щось таке, чого немає в паперах. Я певен, що атмосферу справи може передати лише людина. Окрім того, я пробував вивести вас із рівноваги, навіть шпильками, і мушу сказати, ви зносили їх добре, хоча у вас зовсім не картярське обличчя, як ви, може, думаєте… Коли щось і виправдовує мене перед вами, то це добрі наміри, бо я ладен впрягтись у цю справу… Але сідаймо. Стіл ще не накрили. У нас дзвонять…

Ми знову сіли. Я відчував велике полегшення.

– Займуся цим, – спроквола промовив Барт, – хоча й не бачу великих шансів… Хотів би поцікавитися, як ви, власне, уявляли собі мою участь?

– Здається, ця справа дозволяє застосувати системний аналіз, – обережно почав я, зважуючи кожне слово. – Я не знаю вашої програми, але знайомий з кількома програмами типу GPS і думаю, що слідча має бути трохи схожою. Це загадка не стільки кримінальна, скільки пізнавальна. Комп’ютер, звичайно, не вкаже винного, але його, як невідому величину, можна спокійно усунути з рівнянь. Розв’язати цю справу – означало б створити теорію загибелі тих людей. Закони, які їх убили…

Доктор Барт дивився на мене, здавалося, зі співчуттям. Можливо, це мені лише здалося, бо він сидів якраз під світильником, і при найменшому порусі на його обличчі коливалися тіні.

– Любий друже, кажучи, що спробую, я мав на увазі роботу з людьми, а не з електронікою. У мене є чудова група інтердисциплінарних учених, кращі голови Франції, які, я певен, візьмуться за це, як хорти за лиса. А програма… Звичайно, ми її склали, і вона виявилася придатною в кількох випадках, але для такої історії, як ця, – ні, ні, – заперечив він, хитаючи головою.

– Чому?

– Дуже просто. Комп’ютер нічого не зробить без кількісних характеристик, а тут, – розвів він руками, – що нам узагальнювати? Припустімо, в Неаполі діє новий ланцюг контрабандистів наркотиків, а готель – один з їхніх розподільчих пунктів. Товар доставляють покупцям у певній сільничці замість солі. Чи не могло б час від часу статися, що сільнички в їдальні підміняли, ставлячи на іншому столі? І чи не виникла б тоді небезпека для людей, що люблять солоне? Як міг би дійти до цього комп’ютер, коли в матеріалах слідства не було й півслова про ті сільнички, наркотики, про смаки жертв?

Я глянув на нього з повагою. Як легко він брав такі гіпотези зі стелі! До нас долинув дзвінок, щораз голосніший, врешті оглушливий, тоді раптом стих і почувся жіночий голос, який вичитував дитину. Барт підвівся.

– Нам пора… Ми завжди їмо о певній годині.

На столі в їдальні горів довгий ряд рожевих свічок. Ще на сходах Барт шепнув мені, що з ними їсть його бабуся, дев’яносторічна, але цілком повноцінна з усіх поглядів особа, хіба що – трохи ексцентрична. Я зрозумів це як пересторогу нічому не дивуватися, але відповісти не встиг, бо почалося знайомство з домашніми. Окрім трьох дітей, яких я вже бачив, і пані Барт, що сиділа за столом у такому самому різьбленому кріслі, як і в кабінеті, я побачив бабусю у воістину єпископській мантії. На грудях у неї виблискував діамантиками старосвітський лорнет, а невеличкі карі очі вп’ялися в мене, мов блискучі камінці. Вона так високо й енергійно подала мені руку, що я поцілував її, хоча ніколи цього не роблю, й несподівано гучним чоловічим голосом, який наче належав іншій особі у погано дубльованому фільмі, сказала:

– Отже, ви астронавт? Я ще не бачила жодного астронавта за цим столом.

Навіть доктор здивувався. Його дружина пояснила, що про мене розповіли діти. Старенька попросила мене сісти біля неї й говорити голосно, бо вона недочуває. Біля її накриття лежав схожий на половинку бобу слуховий апарат, яким вона ніколи не користувалася.

– Будете розважати мене розмовою. Гадаю, така можливість вдруге мені не трапиться. Скажіть, коли ласка, який насправді вигляд має Земля звідти – згори? Не вірю фотографіям!

– І слушно робите, – відповів я, подаючи їй полумисок з салатом і подумки втішаючись її безцеремонністю, – жодні фото не можуть цього передати, особливо коли орбіта низька й Земля стає небом! Замість неба. Не заступає неба, а є ним. Таке створюється враження.

– Чи справді аж так гарно?

– Мені подобалося. Найбільше враження справила на мене безлюдність Землі. Ні сліду міст, доріг, портів – нічого крім океанів, материків і хмар. Зрештою, океани й материки мають більш-менш такий вигляд, як ми вчили у школі на уроках географії. Зате хмари… видалися мені найдивовижнішими, може, тому, що, власне, зовсім не схожі на хмари.

– А на що?

– Це залежить від висоти орбіти. З найбільшої відстані вони нагадують зморщену шкуру дуже старого носорога, таку синювато-сіру, порепану. А коли знизитися – овече руно різної масті, розчесане гребенями.

– Ви були на Місяці?

– На жаль, ні.

Я приготувався до наступних космологічних питань, але вона несподівано змінила тему.

– Ви розмовляєте по-французьки цілком вільно, хоч якось дивно. Вживаєте інших слів… Ви походите з Канади?

– Мої родичі звідти. А я народився вже у Штатах.

– А бачте. Ваша мати француженка?

– Була.

Я бачив, як подружжя Бартів промовисто позирало на стару даму через стіл, намагаючись угамувати її цікавість, але та не зважала.

– І мати розмовляла з вами по-французьки?

– Еге ж.

– Вас звуть Джоном. Але вона, звичайно, звала вас Жаном?

– Еге ж.

– То і я вас так називатиму. Відсуньте, будь ласка, від мене цю спаржу. Мені її не можна їсти. Старість, пане Жан, полягає в тому, що ти вже набув досвіду, яким не можеш користуватися. Тож вони, – кивнула вона на решту родини, – мають слушність, що не зважають на мене. Ви цього зовсім не знаєте, але між сімдесятим і дев’яностим роками життя є величезна різниця. Докорінна, – наголосила вона й замовкла, зайнявшись стравою. Пожвавилася аж тоді, коли міняли тарілки.

– Скільки разів ви бували в космосі?

– Двічі. Але від Землі я віддалявся незначно. Якби порівняти її з яблуком, то на відстань завтовшки в його шкірку.

– Ви скромні?

– Навряд.

Розмова ця була досить дивна, і я не сказав би, що прикра, бо стара мала якусь особливу привабливість. Тому розмова мене не обтяжувала.

– Як ви гадаєте – повинна жінка літати в космос?

– Якось не думав про це, – відповів я, не кривлячи душею. – Якби їм цього хотілося, то чом би й ні?

– У вас там у Штатах зародився ідіотський рух – woman’s liberation,^[171] недозрілий, вульгарний, але принаймні вигідний.

– Ви так гадаєте? Чим же він вигідний?

– Вигідно знати, хто винен у всьому. Ті жінки вважають, що чоловіки. І лише вони, жінки, перетворять світ. Хочуть зайняти ваше місце. Отже, хоч це й нісенітниця, вони мають принаймні виразну мету, а ви не маєте нічого.

Після величезного солодкого пирога з ревенем, поданого на десерт, діти пішли з їдальні, а я почав лаштуватися в дорогу. Довідавшись, що я живу в Орлі, доктор Барт став переконувати мене перебратися до нього. Я не хотів зловживати його гостинністю, але спокуса була велика. Грубо кажучи, я мав сісти йому на шию.

Пані Барт підтримала чоловіка, показавши мені ще чисту книгу гостей: ім’я астронавта, вписане першим, було б добрим знаком. Ми змагалися в ґречності, доки я не згодився. Домовились, що я переберусь до них завтра. Доктор провів мене до машини і, коли я сідав, сказав, що бабусі я явно сподобався, а це буває нечасто. Коли я рушив, аби пірнути в нічний Париж, він стояв у розчинених воротях.

Щоб уникнути тисняви, я об’їхав центр, прямуючи до бульварів над Сеною, майже вільних від руху, – наближалася північ. Я стомився, але відчував задоволення. Розмова з Бартом сповнила мене неясною надією. Я вів машину повільно, бо випив чимало білого вина. Попереду їхав малий «2-ЦВ», тримаючись бордюра з надмірною обережністю. Дорога, власне, була порожня, і над парапетом набережної я бачив великі склади універмагів, що маячіли на тому березі Сени. Зауважував їх підсвідомо, бо мої думки були далеко, і раптом наче два сонця спалахнули в дзеркальці – за мною мчала машина. Я саме обганяв малого «2-ЦВ» і взяв надто вліво, тож зараз, щоб пропустити нічного гонщика, хотів повернутися на своє місце, але не встиг. Світло ззаду залило всю кабіну, й плоский силует з ревом прослизнув між мною і малою машиною. Коли я знову вмостився на сидінні свого «пежо», якого занесло вбік, того вже не було. Справа чогось не вистачало. Від дзеркальця, зрізаного з крила, лишилось лише кріплення. Я рушив далі й думав про те, що, якби випив менше, лежав би зараз у зім’ятій машині, бо встиг би загородити просвіт, у який той ударив. Ренді мав би про що думати! Як чудово вписалася б моя смерть у неаполітанську схему! Ренді був би твердо переконаний, що вона пов’язана з симуляційною операцією. Та мені, видно, не судилося стати дванадцятим: до готелю я доїхав без пригод.

* * *

Барт хотів надати участі своєї групи в операції характеру безпосередності, а може, похвалитися новим будинком, в усякому разі на четвертий день мого перебування в нього, в неділю, він улаштував прийом. Запросили більш як двадцять осіб. Не готовий до офіційних зустрічей, я хотів був поїхати в суботу до Парижа за відповідним костюмом, але Барт мене відрадив. Отож я став біля входу поруч подружжя Бартів у своїх старих джинсах і пошарпаному светрі, бо всі кращі речі знищила італійська поліція. Стіни кімнат першого поверху розсунули, і весь низ будинку перетворився на просторий салон. Прийом був досить своєрідний. Серед бородатих юнаків і вчених жінок у перуках я почував себе то як випадковий гість, то як один з господарів дому, оскільки разом з Бартами трохи розважав гостей. Я знайомився з ними, підстрижений і виголений, наче якийсь старий скаут. Зрештою, тут не було ні світської церемонності, ні її гіршої протилежності – бунтарської буфонади інтелектуалів. Взагалі, після останніх подій у Китаї маоїсти кудись зникли. Я намагався порозмовляти з усіма, адже вони приїхали, щоб познайомитися з астронавтом, який має нежить та ще й виконує роль комівояжера-детектива ad interim.^[172]

Невимушена розмова відразу ж перекинулась на світові проблеми. Зрештою, це була не стільки невимушеність, скільки безвідповідальність, бо цивілізаторська місія Європи закінчилася, і випускники Нантера й Еколь Суперіор розуміли це краще ніж їхні земляки. Європа вийшла лише з економічної кризи. Процвітання повернулося, але самопочуття не поліпшилось. Це був не страх оперованого на рак перед метастазами, а свідомість, що дух історії пішов у небуття, і якщо він і повернеться, то не сюди. Франція була безсила, тому вони, перетворившись з акторів на глядачів, могли спокійно обговорювати світові проблеми. Збуваються пророцтва Маклюена, але, як це часто буває з пророцтвами, у вигляді їх заперечення. З’являється це його «глобальне село», щоправда, розполовинене. Бідніша половина страждає, а багатша експортує ці страждання по телебаченню і співчуває здаля. Всі знають, що так далі не може тривати, однак триває. Мене не питали, що я думаю про нову доктрину державного департаменту, доктрину «перечікування» всередині економічних санітарних кордонів, тож я мовчав. Після світових проблем розмова перекинулася на безумства світу. Я дізнався, що відомий французький режисер вирішив зробити фільм про «бойню на сходах». Роль таємничого героя мав грати Бельмондо, а роль врятованої ним дівчини – замість дитини, з якою не можна переспати, – славетна англійська акторка. Ця кінозірка саме виходила заміж і запросила на модну останнім часом прилюдну шлюбну ніч багатьох магнатів, щоб навколо подружнього ложа влаштувати збір коштів на користь римських жертв. Відколи я почув про бельгійських черниць, які вирішили благодійною проституцією покутувати фарисейство костьолів, я навіть не відчуваю огиди, чуючи щось подібне. Розмовляли і про політику. Останньою новиною було розкриття аргентінського руху «захисників вітчизни» – найманців уряду. Висловлювали навіть побоювання, щоб у майбутньому чогось подібного не виникло у Франції. Фашизм пережив себе, примітивні диктатури – теж, принаймні в Європі, але проти екстремістського терору нема дійовішого засобу, як превентивна ліквідація активістів. Певна річ, демократія не може дозволити собі профілактичних убивств, але може дивитися крізь пальці на проурядові розправи під егідою непрямого контролю і обмеженої відповідальності уряду. Це вже не колишні таємні вбивства, репресії іменем держави, а конструктивний терор per procura.^[173] Я почув про філософа, який пропонує цілковиту легалізацію насильства. Ще де Сад назвав такий лад розквітом справжньої демократії. Конституція гарантуватиме всі антиурядові, так само, як і проурядові, виступи, а оскільки більшість зацікавлена у збереженні статус-кво, держава після зіткнення обох основних течій екстремізму залишиться неушкодженою, навіть якби дійшло до громадянської війни.

Близько одинадцятої Барт запросив цікавих оглянути весь будинок, внизу стало порожньо, і я приєднався до трьох гостей біля прочинених дверей тераси. Двоє з них були математиками з ворогуючих таборів: Соссюр, родич Лагранжа, займався аналізом, тобто чистою математикою, а другий був програмістом, статистиком за освітою. Вони кумедно контрастували один з одним. Соссюр – худорлявий, миршавий, з кістлявим, обрамленим баками, обличчям, носив золоті окуляри на стрічці, наче позичені зі старого дагеротипа, і японський калькулятор, що теліпався на шиї, наче командорський хрест. Це, очевидно, мав бути жарт. Статистик, масивний, з золотистими кучерями, нагадував неповороткого боша з французьких листівок часів першої світової війни і, справді, походив з німецької родини. Його прізвище було Майєр, а зовсім не Майо, як я думав спочатку, бо саме так він назвався. Математики не квапилися з розмовою, зі мною заговорив третій з присутніх, фармаколог доктор Лапідус. Він запускав бороду і мав такий вигляд, наче щойно повернувся з безлюдного острова. Запитав, чи не виявило слідство випадків незавершених, тобто таких, у яких прояви божевілля почалися, але припинилися самі по собі. Я відповів, що серед справ, змікрофільмованих до останньої картки, таких випадків, якщо не вважати незавершеним випадок Свіфта, власне, й не було.

– Дивна річ!

– Чому?

– Прояви різної інтенсивності, а коли когось клали в лікарню, як того, що вискочив з вікна, – слабшали. Якщо прийняти гіпотезу, що психоз викликаний хімічними речовинами, це означало б незрозуміле наростання дози. Невже ніхто цього не зауважив?

– Я не зовсім розумію, про що йдеться.

– Не існує психотропної сполуки, котра діяла б із таким сповільненням, щоб ужита, скажімо, в понеділок, дала перші симптоми у вівторок, галюцинації – в середу, а максимальний ефект – у суботу. Звичайно, можна створити в організмі «склад», вводячи, скажімо, під шкіру таку сполуку, що буде розходитися навіть тижнями, але ця процедура залишила б сліди на шкірі, що виявились би при розтині, – однак у справах я не знайшов нічого.

– Не знайшли, бо нічого подібного не виявлено.

– Власне, це й вражає!

– Але ж вони могли приймати препарат кілька разів, і він накопичувався…

Він несхвально похитав головою.

– Яким чином? Від освоєння з новою обстановкою до появи перших симптомів завжди минало кілька днів, шість – вісім, а то й десять. Препарату з такою сповільненою дією чи з такою кумуляцією не існує. Якщо припустити, що цю сполуку вони починали приймати з першого чи другого дня після приїзду, прояви мали б з’явитися за сорок вісім годин. Коли б ці люди мали хворі нирки чи печінку, ще можна було б сперечатися, але ж таких не було!

– І що ж ви думаєте?

– Складається враження, що їх отруювали систематично, поступово і безперервно.

– Ви вважаєте, що це зумисне отруєння?

Він сяйнув золотими зубами.

– Ні. Хто зна, може, діяли гноми, може, мухи зліталися на їхні грінки просто з якоїсь фармацевтичної лабораторії, попередньо прогулявшись по ароматичних похідних лизергіну, в усякому разі, концентрація сполуки в крові жертв наростала поволі.

– А якщо це якась невідома сполука?

– Нам?

– Так. Вам. Хімії. Чи це неможливо?

Він примружився, блиснувши золотим ротом.

– Невідомих сполук більше, ніж зірок на небі. Але сполук, одночасно і стійких, і нестійких до тканинного метаболізму, не може бути. Кола є в кількості незліченній, але квадратові кола не існують.

– Не розумію.

– Це зовсім просто. Сполуки, що дають різку реакцію, творять в організмі стійкі зв’язки, наприклад, чадний газ чи ціаніди з гемоглобіном. Такі зв’язки завжди виявляються при аналізі, зокрема, із застосуванням мікроаналізу – наприклад, хроматографії. Її застосували, але нічого не знайшли! Якщо так, ця сполука легко розпадається. Отже, її потрібно давати часто малими дозами, або однією великою! Але якби її ввели відразу, симптоми виявилися б за кілька годин, а не днів. Розумієте?

– Так. Отже, на вашу думку, немає жодної альтернативи?

– Чому ж, є. Це може бути сполука, зовсім нешкідлива в ту хвилину, коли її приймають, така, що набуває психотропних властивостей лише при розкладі в крові чи тканинах. Наприклад, у печінці. Намагаючись видалити з організму нешкідливу речовину, печінка переробляла б її в отруту. Це була б цікава біохімічна пастка і водночас чиста вигадка, бо ж такого нема і, гадаю, не може бути.

– Чому ви так упевнені в цьому?

– Бо такої отрути, такого «троянського коня» фармакологія не знає в жодному вигляді, а коли щось ніколи не траплялося, малоймовірно, щоб воно могло статися.

– Отже?

– Не знаю.

– Це все, що ви хотіли мені сказати?

Ввічливою мою поведінку не назвеш, але цей Лапідус дратував мене. Зрештою, він не образився.

– Ні, є ще дещо. Такий ефект міг бути випадковим.

– Введення різних речовин? Отрут?

– Так.

– Але це вже безперечно вказувало б на умисні замахи?

Замість хіміка несподівано озвався Соссюр.

– Якась дівчина з Ломбардії служила в паризького лікаря, що жив на другому поверсі будинку сорок вісім на вулиці святого Петра. Сестра, поїхавши її провідати, забула назву вулиці і зробила зі святого Петра святого Михайла. Пішла на бульвар Сен Мішель, знайшла сорок восьмий будинок, піднялася на другий поверх, побачила табличку лікаря, подзвонила й запитала Марі Дюваль, свою сестру. Так склалося, що на іншій вулиці, у зовсім іншого лікаря, служила дівчина, яка теж мала прізвище Дюваль і навіть таке саме ім’я – Марі, як і сестра приїжджої, але була зовсім іншою особою. От і питання, яка була апріорі ймовірність такої події, лишається взагалі без вірогідної, тобто математично достовірної відповіді. Справа, здавалось би, дріб’язкова, та запевняю вас – це безодня! Єдиною ділянкою, де можна моделювати теорію ймовірності, є світ за Гіббсом, світ повторюваних явищ. Явища виняткові, тобто непідвладні статистиці, бо одноразові, трапляються, але ми не можемо говорити про їхню ймовірність.

– Явищ виняткових немає, – втрутився Майєр, який досі робив гримаси, випихаючи щоку язиком.

– Є, – заперечив Соссюр.

– Але не як серія.

– Ви є унікальною серією явищ. Як і кожен інший.

– Дистрибутивно чи колективно?

Починалася абстрактна дискусія, але Лапідус, поклавши руки їм обом на коліна, промовив:

– Панове!

Обидва усміхнулися. Майєр став і далі робити свої мімічні вправи, а Соссюр сказав:

– Можна, звичайно, скласти частотний графік прізвища Дюваль, квартир паризьких лікарів, але як зіставити зміну назв паризьких вулиць – святого Петра на Святого Михайла? І якого числового значення надати випадку, коли б та дівчина потрапила в будинок, де живе якась Дюваль, але на третьому, а не на другому поверсі? Одне слово, де кінчається множина співвідношень?

– Очевидно, не в безконечності, – докинув Майєр.

– Можу довести, що вона не лише класично нескінченна, а й трансфінальна.

– Вибачте, – втрутився я, маючи на думці своє, – докторе Соссюр, ви, очевидно, говорили до речі, але про що?

Майєр співчутливо глянув на мене і вийшов на терасу. Соссюр, здавалося, був здивований моєю нездогадливістю.

– Ви були тут у саду за альтанкою, де ростуть суниці?

– Був.

– Там стоїть круглий дерев’яний стіл, оббитий по краю мідними цвяхами. Звернули увагу?

– Так.

– Як ви гадаєте, чи можна з піднятої піпетки випустити стільки краплин, скільки є цвяхів, щоб кожна крапля втрапила в головку цвяха?

– Ну… якщо добре поціляти, то чому ж…

– А коли крапати наосліп, то вже ні?

– Звичайно, що ні.

– Але ж, шановний, досить п’яти хвилин дощу, і кожен цвях неодмінно дістане свою краплю…

– Як це… – аж тепер починав я розуміти, до чого він хилить.

– Так, так, так! Мої погляди радикальні. Загадки взагалі не існує. Можливість залежить від потужності множини явищ. Чим більша множина, тим не ймовірніш і явища можуть у ній виникати!

– То серії жертв немає?

– Жертви є. Їх викликав механізм лотереї. З безодні безмежності, про яку я згадував, розповідаючи анекдот, ви висмикнули певну невеличку фракцію, що вирізнилася багаточинниковою схожістю. Ви вважаєте її серією, звідси і вся загадковість.

– Ви, як і Лапідус, вважаєте, що треба шукати незавершених випадків?

– Ні. Не вважаю, бо ви їх не знайдете. Множина фронтовиків включає підмножину вбитих і поранених, але вам не вдасться виділити підмножини солдатів, яких куля оминула за волосинку, бо вони нічим не відрізняються від тих, яких кулі минали за кілометр. Тому в цій вашій справі ви дізнаєтесь про щось не інакше, як випадково. Супротивника, який використовує стратегію випадковості, можна перемогти лише такою ж стратегією.

– Що ви тут знову оповідаєте, докторе Соссюр! – пролунало за нами. Це був Барт із сивуватим худим чоловіком. Він познайомив нас, але прізвища я недочув. Барт трактував Соссюра не як члена своєї групи, а як тип. Я дізнався, що математик рік тому працював у «Футюрібль», звідки перейшов до французької філії СЕТІ, що займається космічними цивілізаціями, але ніде не загрів собі місця. Я запитав, що він думає про ті цивілізації. Чи теж вважає, що їх нема?

– Це вже не так просто, – відповів він, встаючи. – Інші цивілізації існують, хоча й не існують.

– Як це зрозуміти?

– Не існують як відповідник наших про них уявлень, оскільки того, що становить їхню цивілізацію, людина не може визначити як цивілізацію.

– Можливо, – погодився я, – але в їхній множині повинно якось окреслюватися й наше місце, правда? Ми або сіра пересічність космосу, або ж відхилення, можливо, навіть крайнє.

Слухачі нашої розмови зареготали. Я з подивом почув, що саме така аргументація змусила Соссюра залишити СЕТІ. Сам він навіть не всміхнувся, мовчки граючись своїм калькулятором-брелоком. Вийшовши з кола, що оточувало нас, я провів його до столу, подав чарку вина, сам узяв другу й випив за його уявлення тих цивілізацій, просячи при цьому втаємничити мене у свою концепцію.

Це найкраща тактика, я навчився її у Фітцпатріка: поводитися так, щоб ніхто не знав, говориш ти серйозно чи жартуєш. Соссюр почав пояснювати, що прогрес – це не що інше, як поступова відмова від простоти світу. Людина хоче, щоб усе було просто, хоча при цьому воно й буде таємничим. Єдиний тип бога, до того ж в однині, єдиний тип розвитку природи, єдиний тип виникнення розуму у Всесвіті і таке інше. Візьмімо астрономію. Вважалося, що все суще – це зірки, теперішні, колишні й майбутні, плюс їхні уламки у вигляді планет. Однак тепер астрономія схиляється до того, що безліч явищ космосу виходить за межі цієї схеми. Людське прагнення простоти сприяло популярності «леза Окхема», що забороняло множити буття, тобто збільшувати число класифікаційних комірок над необхідність. Сьогодні фізики вже перекинули Окхемове твердження з ніг на голову, доводячи, що можливим є все, що не заборонене. А різновидів цивілізацій іще більше, ніж фізичних явищ.

Я залюбки послухав би його ще, але Лапідус потягнув мене до лікарів і біологів. Їхня думка була одностайною: мало даних! Належить вивчити гіпотезу серії смертей як результату взаємодії вроджених особливостей організму жертв з якимись складниками мікробіосфери Неаполя. Потрібно взяти дві групи, чоловік сорок у кожній, п’ятдесятирічних огрядних мужчин, вибраних жеребкуванням, мочити їх у сірководні, гріти на сонці, масажувати, змушувати пітніти, припікати кварцом, потроху лякати фільмами жахів і збуджувати порнографією – й чекати, поки хтось із них не збожеволіє. Тоді проаналізувати їхню спадковість, генеалогію, відшукати там несподівані й нез’ясовані смерті, і тоді комп’ютер неодмінно допоможе! Говорили зі мною і між собою про склад води у ваннах, повітря, про адренохроми, про хіміко-біологічні можливості маячної шизофренії на грунті порушення обміну речовин, доки мене не визволив доктор Барт, познайомивши з юристами. Дехто з них казав про мафію, інші припускали існування таємної організації, що не квапиться пожинати плоди загадкових смертей. Мотиви? А з яких мотивів той японець повбивав у Римі сербів, голландців і німців? А сьогоднішні газети ви бачили? Новозеландський турист, протестуючи проти викрадення австралійського дипломата в Болівії, намагався захопили в Хельсінкі літак з паломниками до Ватікану. Принцип римського права «id fecit, cui prodest»^[174] вже недійсний. Ні, це швидше мафія, бо мафіозо може бути кожен італієць, перекупник, портьє, службовець грязелікарні, водій. Гострий психоз свідчив на користь галюциногенів, у ресторані подати їх нелегко, а коли людина усмак одним ковтком вип’є освіжаючого напою, як не після гарячої ванни в бальнеологічному закладі, добре пропітнівши?

Юристів оточили лікарі, від яких я відійшов, і розгорілася суперечка навколо лисини, яка, однак, нічого не з’ясувала. Все це, звичайно, було навіть цікаво. Близько першої розрізнені групи злилися в бурхливий натовп, і за шампанським вигулькнула проблема сексу. Списки ліків, знайдених у жертв, були явно неповні. Ну, звичайно ж, бракує новітніх любистків, збуджуючих засобів! А їх літні чоловіки неодмінно вживали! Їх безліч: топкрафт, біос-6, дюлонг, антипрекокс, оркасфлюїд, секс тонікум, санурекс еректа, єгипетський еліксир, еректовіт, топформ, екшн крем. Ця ерудованість спантеличила мене і збентежила – вони відкрили прогалину в слідстві: психотропної дії таких препаратів ніхто не досліджував. Треба цим зайнятися! Невже ж ніде і ні в кого їх не знайдено? Це, власне, досить підозріло. Молода людина не крилася б із чимось подібним, але ж ці літні чоловіки, лицеміри й ханжі, пристойні на вигляд…

Було гамірно, всі вікна повідчиняли навстіж, стріляли корки, усміхнений Барт з’являвся то в одних дверях, то в інших, дівчата-іспанки снували з підносами, перламутрово-золота блондинка, здається, Лапідусова дружина, чарівна в напівтемряві, казала, що я нагадую їй давнього приятеля. Вечір, без сумніву, вдався, але на мене найшла меланхолія, пом’якшена шампанським, я чув себе одуреним. Жоден із цих симпатичних ентузіастів не мав божої іскри, запалу слідчого, якому в мистецтві відповідає талант, не був здатний виділяти суть з нагромадження фактів. Замість думати про розв’язання завдання, вони розширювали його, ставлячи щоразу нові питання. Ренді володів цим даром, але йому бракувало знань, якими був забитий дім Барта, знань, які, на жаль, не вміли сконцентруватися.

Я лишався в салоні до кінця, провів з господарями останніх гостей, машини одна за одною роз’їхалися, алеї спустіли, дім ще світився всіма вікнами, а я пішов нагору з почуттям поразки, невдоволений не так ними, як собою. Париж горів за вікном понад темною масою садів і передмість, але не міг затьмарити Марса, що сяяв в асцензії,^[175] наче хтось поставив над усім жовту крапку.

* * *

Бувають знайомі, з якими тебе не єднають ні зацікавлення, ні якісь переживання, з ними не листуєшся, бачиш їх рідко й випадково, але те, що ці люди існують, має для тебе важливе, хоча й незрозуміле значення. В Парижі таким знайомим є для мене Ейфелева вежа, не як символ міста, бо Париж мені якось і не світить, і не гріє. Що вона для мене значить – я зрозумів, коли прочитав газетну замітку з проектом її демонтажу і злякався.

Скільки буваю в Парижі, завжди ходжу подивитися на неї. Подивитися, та й годі. На прощання заходжу під неї, між чотирьох потужних ніг, звідки видно з’єднувальні арки, що гратують небо, й великі старомодні маховики ліфтів. Так було й наступного дня після званого вечора. Вежа не змінилася, хоч була оточена коробками хмарочосів.

День був гарний. Я сів на лаву й думав, як мені відкараскатись від усього, бо саме з таким рішенням прокинувся вранці. Справа, якій я віддав стільки зусиль, стала мені чужою, непотрібною і облудною. Тобто облудним був мій запал у ній. Я мовби раптово прокинувся чи помудрішав, помітив свою власну незрілість, те саме хлоп’яцтво, яке стояло за кожним моїм життєвим рішенням. Хлоп’яча примха штовхнула мене у вісімнадцять років стати десантником, я навіть побачив Нормандський плацдарм, щоправда, з нош, бо планер, підбитий зенітками, скинув нас, тридцять чоловік, на німецькі бліндажі далеко від цілі. Після цієї ночі я попав до англійського госпіталю з тріщиною куприка. Та й з Марсом вийшло так само. Коли б я побував там, то напевно, не згадував би цього до кінця життя, але мені швидше загрожувала доля другого космонавта на Місяці, якого не задовольнили запропоновані великими фірмами місця в контрольних радах і він усе носився з думкою про самогубство. Один з моїх колег став керувати розподілом пива на Флоріді. Коли я беру в руки бляшанку пива, то бачу, як він входить до підйомника в сліпучо-білому скафандрі. Я кинувся в цю аферу, щоб не повторити його долю.

Дивлячись на вежу, я зрозумів це дуже добре. Фатальна професія, що вабить обіцянкою «великого кроку людства», який, за словами Армстронга, є лише «малим кроком людини», а по суті – піком, апогеєм не лише орбіти, а Голгофою, символом людського життя з його всемогутньою жадобою неосяжного. Тільки й різниці, що кращі роки нашого життя на Землі відповідають там годинам. Олдрін знав, що сліди його гігантських підошов на Місяці переживуть не лише пам’ять програми «Аполлон», а й саме людство, що змете їх лише сонячне полум’я за півтора мільярда років. Але ж як може людина, що торкнулася вічності, вдовольнитися продажем пива? Знати, що все вже позаду, відчути це так раптово, так безповоротно – це більше, ніж поразка, це глум над колишнім злетом. Дивлячись отак на залізний монумент, споруджений солідним інженером дев’ятнадцятому століттю, я щораз більше дивувався своєму засліпленню, якому піддавався стільки років, і лише сором не дозволяв мені кинутися в Гарж і спакувати речі. Сором і обов’язок.