Текст книги "Кіберіада"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 60 (всего у книги 61 страниц)

– Це маячня! – спробував я вигукнути.

Слова озвалися, мов луна з колодязя. Відштовхнувшись від стіни, я став, широко розставивши ноги, що грузли у м’якій масі паркету, повернув голову, мов баню величезної вежі, й побачив на нічному столику годинник. Циферблат став дном променистої лійки. Секундна стрілка дріботіла по ньому страшенно повільно. За стрілкою лишався біліший від емалі циферблата – слід який розширився й перетворився на видну з пташиного польоту рівнину, вкриту шеренгами військ. Вибухи шматували вапняк між шеренгами, дим угризався в обличчя, в м’які маски беззвучної агонії. Маси піхоти наче оскліли, їх кров розтікалася круглими плямами червоного болота, а вони, закривавлені, вкриті курявою, наступали далі під розмірений гуркіт барабанів. Коли я відсунув годинник, битва зменшилася, але не зникла. Кімната похитнулася. Вона поволі повернулась, відкидаючи мене на стелю. Щось затримало моє падіння. Я став навколішки. Лежав коло ліжка, а кімната рухалася дедалі повільніше, речі займали свої місця, все зупинилося. Лежачи головою на підлозі, я боком, наче пес, глянув на годинник, що стояв на столику, спертий на лампу. Була за чверть перша На циферблаті вже нічого не відбувалось, секундна стрілка бігла спокійно, мов мурашка. Я сів на паркет, його прохолода витвережувала. Кімната виринула в білому світлі, наче суцільний литий кристал із вплавленими променистими предметами, повна нечутних звуків. Кожна річ, кожна згортка штор, тіні, що падали від столу, існували в цьому просвітленні з невимовною досконалістю. Я не звертав на цю красу жодної уваги, напружений, наче пожежник, що очікує в амфітеатрі диму, не помічаючи чарів сцени. Підвівся легкий і кволий. Перемагаючи неслухняність пальців, дописав на бланку:

«12,50 ПОЛЕГШЕННЯ

ПЛІМАЗИН ЗРАНКУ

ОРЛІ – ПЕРУКАР».

Це все, що я знав. Схилившись над столом і далі дивлячись на кривулясті літери, відчув чергову зміну. Відблиски на поверхні столу затріпотіли, мов крильця метеликів, злетіли, стіл залопотів мені в обличчя сірими крильми кажанів, затьмаривши світло нічного світильника, край стола під моїми пальцями обм’як – я не міг ні утекти від нових перетворень, ані встигнути за ними, а в наступну годину швидкість перевтілень стала запаморочливою. Жахливі, величні, знущальні, вони прошивали мене наскрізь, як вітер, навіть при заплющених повіках, – очі стали зайвими. Пригадую невпинне зусилля, з яким я викидав із себе цю чужу стихію, наче хотів виблювати її, – все було марно, але я боронився і дедалі рідше залишався глядачем, ставав часткою безлічі видінь.

Після першої години виринув іще раз. Процес ішов хвилями, як перистальтика, кожна хвиля здавалася останньою, але наступна виявлялась іще сильнішою. Примари відступили між другою і третьою ночі, і це було ще гірше, бо все навколо мене набрало нормального зовнішнього вигляду, але в іншій подобі. Як це пояснити? Меблі й стіни закам’яніли, запеклися, застигли в несамовитих перетвореннях; час зупинився, і все навколо, що лавиною накочувалося на мене звідусіль, виглядало наче в незвично довгому спалаху магнію. Вся кімната була мов пауза між двома зойками, а наступне з неприхованою ворожістю проглядало на стиках шпалер, у зображеннях замків над Луарою, що висіли над ліжком, у зелених газонах цих замків. Ця зелень була моїм вироком; стоячи на колінах, я зрозумів, що неминуче програю. Тоді я накинувся на кімнату, так, на кімнату, подер шнури штор і занавісок, стягнув їх з вікон, вхопив постіль з ліжка, вкинув цей смертоносний клубок до ванної, замкнув її, а ключ зламав у вхідних дверях. Але спершись, задиханий, на віконну раму серед бойовиська, я зрозумів, що це нічого не дасть. Мені не знищити вікон і стін. Викинувши речі з валіз на підлогу, я вхопив плоскі наручники з металевим ланцюжком – їх мені з усмішкою дав у Неаполі Ренді, щоб я надів їх на вбивцю, коли знайду. Я його знайшов. З-поміж сорочок посипалися темні грудочки – мигдаль із розірваного пакуночка, про нього я вже не писав, боячись, що не встигну, а просто кинув жменю на телеграфний бланк, тоді присунув крісло до радіатора, вмостився в ньому, впершись хребтом у спинку, а ногами в підлогу і, прикутий до труби опалення, чекав ЦЬОГО, як старту. Але стартував не вгору й не вниз, а в глибину – в жовтогарячій імлі, серед круговерті стін, на прив’язі не міг дістатися ні до чого, крім ніжки ліжка, хоч рвався, як пес з ланцюга. Мені вдалося підтягнути його, і, наче збиваючи полум’я, я притиснув голову до матраца, прогриз його до поролону, але губчаста маса не душила, і я, стогнучи у відчаї від того, що не можу відібрати собі життя, стиснув вільною рукою горло. Останнє, що запам’яталося мені перед тим, як втратив свідомість, були спалахи в мозку. Очевидно, бився головою об труби. Пригадую, саме тоді промайнула остання надія, що, може, нарешті вдасться. І все. Я вмер, і нітрохи не здивувався, що знаю про це. Згодом плив чорними водопадами по незнаних гротах, чуючи шум і ревіння, наче лише мій слух помер не зовсім. Чув дзвони. Темрява порожевіла. Відкривши очі, побачив над собою велике, чуже, бліде, неприродно спокійне обличчя. Це було обличчя доктора Барта. Я одразу впізнав його й хотів сказати про це, але втратив свідомість.

Прикутого до батареї, мене знайшли о четвертій ранку, бо італійці з сусіднього номера повідомили службу, а оскільки це нагадувало приступ божевілля, мені зробили заспокійливий укол і відвезли в лікарню. Милий Барт, почувши зранку, що рейси літаків затримано, зателефонував до Орлі й, довідавшись про мою долю, поїхав до лікарні, де я лежав, усе ще не опритомнівши. Я прийшов цілком до тями аж через тридцять годин. У мене були пошкоджені ребра, прокушений язик, на голові в кількох місцях накладено шви, рука в наручнику нагадувала бідон, так я рвався з прив’язі. На щастя, регулятор, до якого я себе прикував, був залізний, пластмасовий не витримав би такого, і я викинувся б з вікна; я, власне, нічого в світі не прагнув так, як цього.

Один канадський біолог зауважив, що в шкірній тканині людей, що не лисіють, наявна та сама нуклеїнова сполука, як у вузьконосих мавп, що теж не лисіють. Ця речовина, названа «мавп’ячим гормоном», виявилася дійовою в боротьбі з облисінням. У Європі гормональну мазь почала виготовляти три роки тому одна швейцарська фірма за американською ліцензією Пфіцера.

Швейцарці видозмінили препарат, зробили його ефективнішим, але й більш чутливим до тепла, під дією якого він швидко розкладався.

У шкірі людей, що багато загорають, препарат змінює свою структуру і може під впливом риталіну перетворитися на препарат X доктора Дюнана – психічний депресор, однак, викликає отруєння лише у великих дозах. Риталін знаходиться у крові осіб, що його вживають, а гормон застосовується зовнішньо у вигляді мазі з домішкою гіалуронідази, яка допомагає лікам проникнути через шкіру у кровоносні судини. Але для отруєння з психотичним ефектом потрібно втирати в шкіру хоча б двісті грамів мазі на добу, вживаючи при цьому більші від максимальних дози риталіну.

Каталізатором, що в мільйони разів посилює дію депресора, є сполуки ціанідів з сіркою – роданіди. Три літери, три хімічні символи С становлять ключ до таємниці. Сліди ціанідів є в гіркому мигдалі. Саме це надає йому характерної пекучої гіркоти. Кілька фабрик Неаполя, які випускали смажений мигдаль, страждали від нашестя тарганів. Для дезинфекції кондитери вживали препарат із значним вмістом сірки. Її частинки потрапляли до емульсії, в яку перш ніж смажити, занурювали мигдаль. Доки температура печі була низькою, це не давало побічного ефекту. Лише при перевищенні карамелізації цукру ціаніди мигдалю утворювали з сіркою родан. Але й родан, потрапляючи в організм, ще не стає дійовим каталізатором препарату X. У тканинах реагентів мусять бути вільні іони сірки. Такі іони у вигляді сульфатів і сульфітів давали сірководневі ванни. Отже, гинув той, хто застосовував гормональний препарат, риталін, брав сірководневі ванни й ласував мигдалем, по-неаполітанськи підсмаженим у цукрі. Роданіди каталізували реакцію в таких мізерних кількостях, що виявити їх можна було лише хроматографією. Умовою несвідомого самогубства були ласощі. Хто не міг їсти солодощів через діабет чи не любив їх, лишався живий. Швейцарську видозміну мазі продавали в усій Європі останні два роки, тому раніше подібних випадків не зафіксовано. В Америці їх не було, бо мазь монопольно виготовляв Пфіцер, а його препарат не розкладався від тепла, як європейський. Жінки не вживали мазі, призначеної для чоловіків, отже, й не могли стати жертвами.

Бідолаха Прок потрапив у пастку іншим шляхом. Він не лисів, тобто не потребував гормональної мазі, не ходив на пляж, не брав сірководневих ванн, але іони сірки потрапили в його кров із сульфітного проявника, пари якого він вдихав у лабораторії, риталін вживав від сонливості, а препарат X приніс йому доктор Дюнан, розбивши свої окуляри. Освічений і терплячий доктор, розтираючи на порошок кожен клаптик, кожну пучку пилу з майстерні Прока, досліджуючи фанерну перегородку й шліфувальний камінь, не знав, що таємнича субстанція, яку він шукав, лежить у вигляді кулька зацукреного мигдалю в шухляді старого комода метрів за чотири над його головою.

Мигдаль, знайдений на столі разом із моїми записами, відкрив очі на відсутню ланку Бартовим хімікам.

Можливо, несуттєва, але досить цікава, певна анекдотична деталь. Уже в Штатах один мій знайомий сказав, що сірчаний цвіт, яким мене лікував малий Петрусь, жодною мірою не міг спричинитися до отруєння, оскільки тверда сірка, перетворена на пил шляхом сублімації, вже не розчиняється. Цей хімік висунув ad hoc^[182] таку гіпотезу. Іони сірки потрапили в мою кров з сульфітного вина. Як прийнято у Франції, я пив щоразу, коли обідав чи вечеряв, але виключно в домі Барта, бо більше ніде не їв, а хіміки НЦНД, знаючи про це, змовчали про таку можливість, аби не бентежити шефа підозрою, що він подає гостям якесь пійло.

Згодом мене питали, чи той мигдаль був моєю «еврикою». Найпростіше було підтвердити чи заперечити, але я просто не знав. Ще раніше, нищачи те, що потрапляло під руку, і вкидаючи все, що могло загрожувати моєму життю, у ванну, я діяв несамовито, але в цьому шаленстві була іскра методу самозбереження, отож і з мигдалем могло бути подібне. Я хотів, в цьому певний, додати його до записів, і цей жест міг бути лише наслідком багаторічних тренувань. Мене вчили фіксувати події в умовах максимального стресу, вимагаючи виконання, що не залежало від моїх міркувань про істотність того чи іншого факту. Це міг бути й проблиск інтуїції, який з’єднав воєдино ранкову грозу, приступ чхання, таблетку, що застрягла в горлі, мигдаль, яким я її заїв, і образ Прока, що востаннє входить до кондитерської на розі рю Амелі. Таке припущення видається надто гарним, щоб бути правильним. Очевидно, я пов’язував мигдаль з неаполітанською справою тому, що кондитер виклав з нього на вітрині Везувій. Оскільки Везувій не мав з цим нічого спільного він виявився чисто магічною зв’язкою, хоча й наблизив мене до суті справи.

Щоправда, уважно читаючи мій рапорт, можна зауважити, що слідство не раз мало такі близькі до розв’язання факти, але результату вони не дали. До суті наблизився Барт, правда, він помилився щодо політичних мотивів випадків, але слушно сумнівався в принципах відбору «групи одинадцяти» й правильно визначив, чому жертвами ставали лише іноземці, та ще й самотні, тобто ізольовані від італійського оточення подвійно – незнанням мови й відсутністю близьких. Провісником отруєння була зміна поведінки, помітити яку на цьому етапі могла лише близька людина.

Згодом вдалося виявити й кілька незавершених випадків, коли отруювалися італійці чи іноземці, які були в Неаполі з дружинами. Події, звичайно, розвивалися однаково. Жінка, занепокоєна дивацтвами чоловіка, спостерігала за ним щораз пильніше, а коли доходило до галюцинацій, всіма силами схиляла його до від’їзду. Прагнення втекти додому було природною реакцією на незрозумілу загрозу. Натомість італійці вже на початковому етапі отруєння опинялися під наглядом психіатра – найчастіше під тиском родини, – отож і в цих випадках наставала цілковита зміна способу життя, людина переставала їздити машиною, вживати плімазин, припиняла водні процедури, і симптоми швидко зникали. Слідство не виявило цих незавершених випадків через просту дрібницю. З оточення хворого завжди знаходилася людина, яка анулювала сплачений абонемент, реєстраційні ж книги фіксували фінансове сальдо, а не факт припинення процедур, і потенційні жертви не лишали в них жодного сліду.

Зрештою, слідству заважали й інші фактори. Ніхто не афішує вживання мазі від облисіння. Хто зовсім не дбав про лисину чи віддавав перевагу перуці, обминав небезпеку, але ж як це було з’ясувати? Хто не вживав гормону, того, живого й здорового, не було про що розпитувати, а хто вживав, той гинув. Серед речей жертв не знаходили коробок від швейцарської мазі, бо її слід було зберігати в холодильнику, що легко робити вдома, а не в готелі, тому педантичні літні чоловіки не возилися з маззю, а просто відвідували місцевих перукарів. Мазь слід було втирати раз на десять днів, тому кожна з жертв лише раз відвідала в Неаполі перукаря, але нікому й на думку не спало під час слідства випитувати перукарів, що вони втирають в голови деяких клієнтів.

Нарешті, жертви відзначалися фізичною схожістю, оскільки мали певні спільні риси характеру. Це були чоловіки на порозі старості, але з претензіями, вони боролися зі старістю і водночас приховували це. Хто переступив цей поріг і, лисий як коліно, в шістдесятирічному віці перестав молодитися, той не шукав більше чудотворних ліків, хто ж лисів передчасно, років у тридцять, той не хворів на ревматизм і не лікувався ваннами. Отже, загроза висіла лише над тими, хто увійшов у смугу згасання й старів. Чим уважніше розглядали ми факти, тим більше бачили їхню подібність. Отруєння траплялося в період квітування трав, бо водії в іншу пору не вживали плімазину, а хто мав тяжку форму астми, не їздив машиною і не вживав препарату, призначеного для водіїв.

Відвідуючи мене в лікарні, Барт виявив стільки сердечності, що перш ніж полетіти до Штатів я відвідав його з прощальним візитом. Петрусь чекав біля сходів, але зник, побачивши мене. Я зрозумів, у чому справа, й запевнив малого, що неодмінно вишлю йому свій шолом. У Барта був доктор Соссюр, вже без сюртука, зате в сорочці з мереживними манжетами. Замість калькулятора він мав на шиї годинник. Переглядав книжки в бібліотеці, а Барт повідомив мені цікаву річ: спроба застосувати у слідстві комп’ютер вдалася чудово, хоча сама машина, незапрограмована й незапущена, нічого, власне, не робила. Але коли б я не прилетів до Парижа1 саме з таким наміром, не зупинився б у нього, не викликав симпатії у його бабусі, а малий Петрусь не лікував би мене сірчаним цвітом після падіння зі сходів – одне слово, роль комп’ютера у вирішенні загадки безсумнівна, хоча й чисто символічна. Сміючись, я зауважив, що карамболь зовсім випадкових подій, який скерував мене до самого центру таємниці, здається мені зараз ще неймовірнішим, ніж власне таємниця.

– Типово егоцентрична помилка! – обернувся від книжкового стелажа Соссюр. – Ця серія випадків – не так знамення сучасності, як провісник майбутнього. Це його попередження, ще незрозуміле…

– А ви розумієте його?

– Здогадуюся про його значення. Людство настільки розмножилося й ущільнилося, що ним починають керувати атомні закони. Кожен атом газу рухається хаотично, але саме цей хаос породжує лад, тобто сталий тиск, температуру, питому вагу тощо. Ваш випадковий успіх виглядає парадоксальним – у довгій серії надзвичайних збігів. Але так здається лише вам. Ви скажете: не досить було впасти з Бартових сходів, вдихнути сірку замість тютюну, потрібна була ще ваша вилазка на рю Амелі, викликана історією Прока, чхання перед бурею, мигдаль, куплений для дітей, відміна рейсів на Рим, перукар і навіть те, що він був гасконець, – щоб відбулася ланцюгова реакція.

– Більше того, – підхопив я, – якби моя участь у визволенні Франції не обмежилася тріщиною куприкової кістки, то контузія не дала б себе знати на ескалаторі в Римі, отже, й тут я швидко б прочумався. Якби я не потрапив на римські сходи відразу перед терористом, моє фото не з’явилося б у «Парі-матч», а без цього я не добивався б номера в готелі «Ейр Франс», а повернувся б ночувати в Париж, і знову нічого не трапилось би. Та й сама ймовірність моєї присутності при замаху апріорі була астрономічно мала. Я міг полетіти іншим літаком, міг стати в іншому місці. Що й казати, коли до того й після того все складалося саме з таких астрономічних неймовірностей! А коли б я не довідався про справу Прока, не вибрався до Рима саме тоді, коли відклали польоти – а це теж чистісінький збіг обставин.

– Те, що ви дізналися про справу Прока? Не думаю. Ми саме говорили з доктором про це перед вашим приходом. Вас ознайомили зі справою завдяки незгоді між Сюрте й міністерством оборони, яка виникла через політичну гру. Хтось прагнув скомпрометувати певного військового, покровителя Дюнана, що бавився в політику. Такий собі більярд.

– Я мав бути кулею чи києм?

– Припускаємо, що ви мали підняти з архіву справу Прока, а це посередньо зашкодило б Дюнанові…

– Нехай так, але який же зв’язок між метою мого приїзду в Париж і політичними інтригами у Франції?

– Звичайно, жодного. Саме тому такий збіг стількох випадковостей, що привів вас до самого центру загадки, здається вам неймовірним, позбавленим здорового глузду. Тож скажу: геть цей глузд! Справді – кожен фрагмент ваших перипетій, узятий зокрема, здається ще досить імовірним, але траєкторія випадковостей, складена з цих фрагментів, скидається на чудо. Адже ви так гадаєте?

– Саме так!

– Тим часом сталося те, про що я казав вам, любий друже, тут, унизу, три тижні тому. Уявіть собі стрільбище, де замість мішені поставлена поштова марка – за півмилі від стрільців. Це десятисантимова марка з Маріанною. На її чолі муха поставила цятку. Тепер нехай візьмуться стріляти кілька снайперів. Вони нізащо не влучать у цю цятку, хоча б тому, що її взагалі не видно. Тоді приведемо на стрільбище сотню посередніх стрільців, але нехай гатять цілими тижнями. Зрозуміло, що зрештою куля одного з них влучить у цятку. Влучить не тому, що він феноменальний стрілець, а через густоту обстрілу. Згодні з цим?

– Так, але це не пояснює…

– Я не закінчив. Зараз літо, і на стрільбищі не бракує мух. Імовірність вцілити у цятку була дуже мала. Імовірність поцілити одночасно в цятку і в муху, що пролітає перед рушницею, ще менша. А імовірність влучити в цятку і в трьох мух тією самою кулею буде, як ви казали, астрономічно мізерна, але запевняю вас, що й такий збіг можливий, коли стріляти досить довго!

– Ви говорите про батальйон стрільців, а я був сам…

– Це вам тільки так здається. На даному відтинку часу куля, влучаючи в цятку і три мухи, теж буде лише одна. Стрілець, з яким це трапиться, дивуватиметься так само, як і ви. Те, що саме вцілив він, зовсім не чудо, адже хтось мусив уцілити. Розумієте? Сталося те, що я вам пророкував. Загадку Неаполя породив механізм долі, і той-таки механізм розв’язав її. В обох частинах рівняння діяв закон великих чисел. Звичайно, не виконавши хоч однієї з множини умов, ви б не отруїлися, але рано чи пізно хтось інший виконав би ці умови. За рік, за три, за п’ять років. Це сталося б, оскільки ми живемо вже в такому, власне, пересиченому випадковостями світі. У молекулярному газі людей, хаотичному і вражаючому неймовірностями, лише окремі атоми – особистості. Це світ, у якому вчорашнє незвичне стає нинішнім звичним, а сьогоднішня крайність – завтрашньою нормою.

– Так, але я…

Він не дав мені договорити. Барт, добре знаючи його, підморгнув мені, наче стримуючись від сміху.

– Вибачте, але справа зовсім не в вас.

– А якби не я, то хто? Якийсь детектив?

– Не знаю й не хочу знати. Хтось. Я чув, ви маєте намір написати книжку про цю справу?

– Вам сказав Барт? Так, маю уже навіть видавця… але чому ви про це питаєте?

– Питаю, бо це стосується справи. Якась куля мусить вцілити на тому стрільбищі і якась людина мусила вцілити в суть цієї справи. А якщо так, то коли не брати до уваги автора й видавця, то написання такої книги – теж математична неминучість.

Листопад, 1975 р.

ФАНТАЗІЯ Й РЕАЛІЗМ СТАНІСЛАВА ЛЕМА

Як літературний жанр фантастику можна вважати своєрідним продуктом людської зарозумілості. Коли вчені, передусім фізики та біологи, внаслідок «запаморочення від успіхів» почали провіщати, що, мовляв, скоро, буквально ось-ось, не зостанеться жодних таємниць у природі й людині, то митці відреагували на це неоднозначно.

Одні, чия творча фантазія не могла погодитись із перспективою зникнення усього таємничого й загадкового, почали створювати щось на зразок резервацій «надприродного», населених людьми-невидимками, машинами часу та іншими цілком антинауковими речами.

А інші навпаки, охоче поділяючи наукову ейфорію, почали створювати так звану наукову фантастику, Science Fiction, свого роду белетристичну футурологію. Твори цього напрямку невдовзі набули великої популярності в читача, і що далі, то більший попит на них обумовив появу на книжковому ринку чималої кількості суто комерційної фантастики, де увесь політ авторової уяви зводився до експлуатації одних і тих самих прийомів, що зрештою перетворилися на «фанта-штампи»: галактичні подорожі, гуманоїди та інопланетні цивілізації, бунти роботів тощо (аргументовані міркування з цього приводу містить книга Станіслава Лема «Фантастика й футурологія»).

Як здорова реакція справжньої літератури на такі комерційні підробки, з’явилися твори фантастично-пародійного характеру. Водночас виявилося, що жанр Science Fiction цілком надається не лише до пародіювання, або ж літературної сатири, а й до сатири суспільної, навіть політичної. Це підтвердила ціла низка прекрасних творів. Одне з чільних місць серед них належить пародійно-сатиричній фантастиці Станіслава Лема, який за кількістю перекладів на десятки мов світу вже віддавна тримає першість у польській літературі, випередивши навіть А. Міцкевича і Г. Сенкевича, Б. Пруса та Ч. Мілоша.

Станіслав Лем народився 12 вересня 1921 року у Львові, там же минули його дитячі та юнацькі роки, про які він розповів згодом у книзі «Високий замок» (1966). Батько його був лікарем, тож і майбутній письменник, закінчивши гімназію, 1939 року вступив до медичного інституту в рідному місті. Німецька окупація Львова влітку 1941 року перервала Лемове навчання. Після кількарічних блукань у воєнному лихолітті (відбитих у трилогії «Незмарнований час»), юнак опиняється у Кракові й вступає на медичний факультет Ягеллонського університету. Ще студентом він 1946 року друкує оповідання, а в 1948 році пише роман «Шпиталь перетворення», який згодом включає до трилогії «Незмарнований час», значно «обтесавши» його під тиском тодішньої догматичної критики. Але й це не допомогло, і опублікувати трилогію він зміг лише 1955 року, коли змінилася політична ситуація в країні.

Можливо, саме невдача із реалістичною прозою наштовхнула молодого автора на думку про фантастику. 1951 року виходить у світ його книга «Астронавти». Успіх додає снаги, і письменник починає працювати досить-таки інтенсивно, видаючи майже що рік то нову книгу. «Сезам» (1954), «Магелланова хмара» (1955), «Зоряні щоденники» (1957), «Едем» (1959), «Навала з Альдебарана» (1959), «Повернення з зірок» (1961), «Книга роботів» (1961), «Щоденник, знайдений у ванні» (1961), «Соляріс» (1961), «Вихід на орбіту» (1962), «Місячна ніч» (1963), «Казки роботів» (1964), «Непереможений» (1964), «Кіберіада» (1965), «Полювання» (1965), «Рятуймо космос» (1966), «Розповіді про пілота Піркса» (1968), «Ідеальна порожнеча» (1971), «Маска» (1976), «Нежить» (1978), «Повторення» (1979), «Голем XIV» (1981) та чимало інших творів. У 1988 році вийшов у світ іще один роман письменника – «Фіаско».

Переважно це були твори класичної Science Fiction, про космічні подорожі, роботів, далекі планети, а також твори сатирично-пародійні («Кіберіада», «Казки роботів», «Полювання», «Повторення»). Чимало зробив С. Лем у царині есеїстики, розмірковуючи над проблемами свого жанру, а через них – над шляхами розвитку науки, технічного прогресу і, зрештою, усього людства. Йдеться про книги «Діалоги» (1957), «Summa technologiae» (1964), «Філософія випадку» (1968), «Фантастика й футурологія» (у 2-х томах, 1970), «Уявна величина» (1973), «Роздуми та шкіци» (1975), «Бібліотека XXI століття» (1986).

Брався С. Лем і за традиційний детективний жанр, але поки що це лише одна книга – «Слідство» (1959).

Повість «Нежить» дехто з критиків відносить до детективного жанру, хоча детективного в ній, власне, зовсім небагато, до речі, так само як і фантастичного (згадки про польоти на Марс, описи неіснуючих препаратів, пригода в неіснуючому аеропорту тощо).

За змістом і за стилем ця повість належить, вочевидь, що того ж жанру, що й «Голос Неба», «Конгрес футурологів», «Бібліотека XXI століття» – тобто до белетризованої есеїстики. Беззахисність людства перед випущеним на волю джином науково-технічного прогресу і, навпаки, безпорадність будь-якої науки й техніки перед похмурими безоднями нашого суспільства (епізод з терористом у римському аеропорту) – така, на нашу думку, головна ідея твору, написаного за кілька років до Чорнобильської аварії та появи СНІДу.

Зауважимо одну цікаву деталь, що характеризує творчу манеру автора. Так, письменники, що довго й продуктивно працюють у якомусь вузькому амплуа (детективному, фантастичному, сатиричному), за логікою речей тяжіють до експлуатації одного чи двох-трьох «наскрізних персонажів», змінюючи лише навколишнє середовище та обставини, в яких вони перебувають. Цей прийом дозволяє одразу ж заполонити уяву читача, радого зустрічі з «давнім знайомим». Такі комісар Мегре в Сіменона, патер Браун у Честертона, Еркюль Пуаро та міс Марпл у А. Крісті, такий Остап Бендер у Ільфа та Петрова, хлопчик Чік у Фазіля Іскандера, та й постійний оповідач у М. Зощенка теж належить до «наскрізних персонажів».

Станіслав Лем таких героїв має кілька: Ійон Тихий, пілот Піркс, професор Тарантога, вчені роботи Трурль та Кляпавцій. Але кожен із них має свою «шухлядку», слугуючи за «фірмений знак» певного піджанру, і неможливо уявити собі героями одного й того ж твору, скажімо, пілота Піркса та конструктора Трурля.

Виробивши спочатку у книгах-циклах «Зоряні щоденники», «Розповіді про пілота Піркса» та «Кіберіада» своєрідні чисті культури трьох напрямків літературної фантастики (класична Зсіепсе Рісїіоп, белетризована фантастико-футурологічна есеїстика, пародійно-сатиричні «казки роботів), Лем потім не раз повертається до згаданих циклів, додаючи нові й нові розповіді. Так, одна з його книг – «Suplement», тобто «Додаток», цілком складається з нових історій про Ійона Тихого, Трурля та Піркса.

Перші новели циклу «Кіберіада», в якому автор об’єднав «Казки роботів», власне «Кіберіаду», та всі твори, що розповідають про приводи конструкторів Трурля і Кляпавція, вийшли у світ понад двадцять років тому. Любителі фантастики, які підійшли до книги з традиційною міркою, були, певне, здивовані. Адже сюжети більшості «казок роботів» – цілком традиційні, фольклорні, із тих, що їх назбирав і розклав по структуралістичних поличках іще В. Пропп, хіба що де-не-де іронічно перекручені. «Фантастичність» нової книжки також була досить несерйозна, бурлескна – замість фольклорних вогнедишних зміїв у ній діяли якісь кібернетичні потвори, хоча і з цілком аналогічними функціями; місце тридев’ятих царств посіли віддалені галактики, – оце й уся фантастика.

Отже, спародійовані сюжети, спародійовані реалії, а що ж справжнє? Чи вся величенька-таки книга – лише пародія? Аж ніяк. Вдумливий читач знаходив у ній чимало дотепних спостережень цілком сучасної дійсності, гіркувато-іронічних, але досить глибоких роздумів про людину й людство.

Через кільканадцять років по виході «Кіберіади» С. Лем вміщує у книзі «Маска» іще одну казку – розділ під назвою «Цифраньове виховання», що складається зі вступу та двох новел. Перша новела, що має назву «Розповідь першого розмороженого», незважаючи на увесь традиційний для «Кіберіади» антураж, не містить ані чогось фантастичного (навіть у фольклорному розумінні), ані навіть футурологічного, оскільки всі алюзії спрямовано тут виключно в минуле, давнє й недавнє. Отже, це своєрідна ретрологія у стилі Science Fiction. Ознайомившися з новелою, читач безперечно зрозуміє, чому Лемові вдалося надрукувати її аж через десятиріччя після самої книги і чому до радянського читача тільки тепер приходить її переклад. Бо «Розповідь…» – то дошкульна, безжальна і до того ж дуже смішна пародія на сталінізм. Саме на сталінізм, як на втілену концепцію казарменого соціалізму, а не лише на «сталінщину», адже Лем не оминає своєю увагою ані ефемерних «відлиг», ані кишенькової гласності «у межах згори дозволеного», ані маріонеткових «демократизацій», які усе міняють, нічого не змінюючи…

Марксові слова про те, що соціалізм – не ідеал, з яким слід узгоджувати дійсність, перегукуються із яскраво-гротесковою Лемовою картиною «простування до Гармонії Сфер»:

«– Є в них і докладні директиви, є й прадавні традиції, бо ж грати вони завжди грали, але не так, не на тому і не в той спосіб, що слід було, але тепер уже знають, отож від їхньої музики дух забиває, і зір, і слух…»

Фантастичний антураж перетворюється в новелі на інструментарій літературної гротесковості, який дає можливість змоделювати абсурдність, ірреальність певних явищ нашого минулого.

«Цифраньове виховання» містить ще й «Розповідь другого розмороженого», не менш гостру й дошкульну сатиру на сучасне буржуазне суспільство, на дегуманізаційні процеси, що в ньому відбуваються.

«Розповідь другого розмороженого» являє собою твір, який ніби стоїть на межі між фантастикою пародійно-сатиричною та белетризованою есеїстикою – жанром, до якого С. Лем звертається дуже охоче й досить успішно. За доказ цього може служити повість «Голос Неба», вміщена в томі, який ви тримаєте в руках.

Твір, написаний як спогади вченого-математика Хогарта про його участь у науковому проекті «Master’s Voice», розповідає про спробу розшифрування «зоряного листа» – таємничих сигналів, що напливають до Землі з певної точки у Всесвіті у формі нейтринного випромінювання. Найвидатніші науковці – математики, фізики, хіміки, лінгвісти, філософи – об’єднують свої зусилля для розкриття таємниці «листа». Власне, це їх об’єднують, а не вони самі себе – урядовий проект під назвою «Master’s Voice» тримається в цілковитій таємниці, його виконавці працюють ізольовано десь у пустелі, в лабораторіях, збудованих для якихось військових досліджень. Навіть назва проекту – «Голос Неба» – відбиває двозначність їхнього становища, бо не ясно, чийого голосу слід більше слухатися – Космосу чи Вашінгтону, як жартує один із персонажів.