Текст книги "Кіберіада"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 61 страниц)

Щоразу, як згадаю оту мою невизнану працю, не можу позбутися невеселої думки, що таких праць, мабуть, на світі є чимало. Поклади потенціальних відкриттів лежать, напевно, у різних бібліотеках, але вони залишились непоміченими компетентними людьми.

Ми звикли до чіткої ситуації, коли все темне й невідоме перебуває перед монолітним фронтом науки, а все здобуте й зрозуміле становить її тили. Проте по суті все одно, чи невідоме ховається в лоні Природи, чи поховане у ніким не прочитаних нагромаджених у книгозбірнях старих паперах, бо знання, які не ввійшли до кровообігу науки й не циркулюють там, даючи імпульси новим пошукам, практично для нас не існують. У кожну історичну добу сприйнятливість науки до радикально відмінного розуміння явищ насправді невелика. Божевілля й самогубство одного з творців термодинаміки^[103]є лише ще одним підтвердженням цього.

Наша культура і її нібито передова частина – наука – є явищем вузьким, баченням обмеженим, історично усталеним поєднанням безлічі чинників, серед яких збіги обставин, що вважаються непорушними засадами методології, можуть відігравати першорядну роль. Я не пишу усього цього навмання.

Якщо наша культура не здатна належним чином засвоїти навіть концепцій, що виникають у людських головах поза її основною течією, хоча творці тих концепцій – діти того ж історичного часу, що й інші люди, то чи можемо ми розраховувати на те, що будемо здатні успішно зрозуміти культуру, цілковито відмінну від нашої, коли вона звернеться до нас через космічний простір? Порівняння з армією крихітних створінь, що мали велику користь, наштовхнувшись на мертвого філософа, здається мені й тут доречним. Поки до такого зіткнення не дійшло, мої судження могли видаватися певним перебільшенням, а погляди – чудернацькими. Проте зустріч відбулася, а поразка, якої ми під час цієї зустрічі зазнали, становила справжній experimentum cruris,^[104] доказ нашої безпорадності, і от його наслідки було зігноровано! Міф про наш пізнавальний універсалізм, про нашу готовність сприйняти і зрозуміти цілковито нову – з огляду на її позаземне походження – інформацію, і досі живе й зостався непорушним, хоча, одержавши послання з зірок, ми зробили з ним не більше, аніж зробив би дикун, котрий, гріючись біля вогнища, в якому палають знайдені ним книжки найбільших мудреців, вважає, що чудово використав свою знахідку!

Тож написання історії наших марних зусиль може бути корисне – хоча б для майбутнього, пізнішого дослідника Першого Контакту. Адже опубліковані повідомлення, офіційні протоколи зосереджуються на так званих успіхах, або ж на тому приємному теплі, яким віє від палаючих книжок. Про гіпотези, які ми по черзі перевіряли, там майже нічого не сказано. Чинити так можна було б, якби – я вже згадував про це – об’єкт дослідження, зрештою, відокремився від дослідників. Адже тих, хто вивчає, скажімо, фізику, не засипають повідомленнями про те, які помилкові, неточні гіпотези, які фальшиві домисли висували її творці, як довго блукав Паулі,^[105] перш ніж правильно сформулював свою засаду, скільки помилкових концепцій випробував Дірак,^[106] поки дійшов до щасливого здогаду про оті свої електронні «дірки». Але історія проекту «Голос Неба» є історією поразки, тобто блукань, що не вивели на пряму дорогу, тож не можна зневажливо перекреслювати отих зигзагів нашого походу, бо, крім них, у нас не залишилося нічого.

Після тих подій минуло багато часу. Я довго чекав на таку книжку, як оця. Довше чекати – з суто біологічних причин – не можу. У моєму розпорядженні була певна кількість нотаток, зроблених одразу після закриття Проекту. Чому я не робив їх під час роботи у Проекті, буде пояснено трохи згодом. На одному я хотів би наголосити. Ми стали біля підніжжя величезної знахідки вкрай непідготовлені й водночас вкрай самовпевнені, одразу ж обліпили її з усіх боків, – швидко, жадібно й спритно, з традиційною вправністю, як мурашки. Я був однією з них. Перед вами розповідь мурашки.

II

Мій колега за фахом, якому я показав вступ, сказав, що я спаплюжив себе, щоб у наступних розділах дати волю своїм нахилам правдолюба, бо тим, про кого я, не пожалівши їх, напишу правду, важко буде пред’явити мені претензії, адже першим я не пожалів себе. Це зауваження, хоч і напівжартівливе, змусило мене замислитись. І хоча такого підступного наміру в мене й на думці не було, ми всі досить добре розуміємось на механізмах душі, аби знати, що подібні присягання нічого не варті. А може, зауваження було слушне. Може, мене спрямовувала неусвідомлена хитрість: я відверто показав усю потворність моєї злостивості, локалізував її, щоб відмежуватися від неї, -але зробив це тільки на словах.

Тим часом вона, непомітно просякнувши мої «добрі наміри», весь час спрямовувала моє перо, і я повівся наче проповідник, котрий, картаючи мерзенні людські вчинки, знаходить таємну втіху в тому, що може хоча б говорити про них, коли вже сам грішити не сміє. При такому перевернутому погляді на речі, те, що я вважав прикрою, продиктованою вимогами теми необхідністю, стає головним джерелом натхнення, а сама тема – «Голос Неба» – приводом, який вдало підвернувся під руку.

Зрештою, схему цього міркування, яке слід було б назвати карусельним, – бо думка обертається в колі, де причини й наслідки весь час міняються місцями, – своєю чергою, можна перенести на саму проблематику Проекту. Наше мислення повинно стикатися з непорушною сукупністю фактів, які витвережують його і коригують, без такого коректора воно легко стає проекцією таємних вад (або достоїнств, – однаково) на досліджуваний об’єкт. Зведення філософських систем до життєвих похибок їхніх творців вважається (мені про це дещо відомо) заняттям таким же банальним, як і недозволенним. Проте на самісінькому споді філософії (яка завжди хоче сказати більше, ніж це в даний час можливо, бо являє собою спробу «впіймати світ» у замкнену клітку понять), а особливо у працях найвизначніших мислителів, завжди прихована зворушлива вразливість.

Пізнавальні зусилля людини – це процес, обмежений безконечністю, а філософія – спроба досягнути цієї межі одним махом, наче в короткому замиканні, що дає упевненість у досконалому й вічному знанні. Наука тим часом посувається дрібною ступою, іноді поповзом, а часом навіть тупцює на місці, однак кінець кінцем сягає до різного роду неподоланних, виритих філософською думкою окопів і, зовсім не зважаючи на те, що саме там мав пролягати ультимативний кордон для розуму, простує далі.

Як же філософам не впасти від цього в розпач? Однією з форм такого розпачу був позитивізм, що відрізнявся своєю агресивністю, бо, вдаючи з себе вірного союзника, насправді був ліквідатором науки. Те, що руйнувало й нищило філософію, спростовуючи її великі відкриття, треба було суворо покарати, і фальшивий спільник – позитивізм виніс свій вирок, доводячи, що насправді наука нічого не може відкрити, оскільки є звичайнісіньким стислим записом досвіду. Позитивізм прагнув принизити науку, змусити її мало не до визнання своєї неспроможності щодо будь-яких трансцендентних питань (що, однак, йому, як ми знаємо, не вдалося).

Історія філософії – це історія послідовних і нетотожних відступів. Спершу вона пробувала розкрити основоположні категорії світу, потім – абсолютні категорії розуму, а ми тим часом, в міру накопичення знань, дедалі краще помічали її вразливість. Адже кожний філософ мав визнати себе взірцем людського роду або й навіть усіх, що тільки є, розумних істот. Але ж наука є, власне, трансценденцією досвіду, яка стирає на порох вчорашні категорії мислення; вчора зазнали поразки абсолютний простір і час, сьогодні розсипається нібито вічна альтернатива між аналітичністю й синтетичністю тверджень, тобто між детермінізмом і випадковістю. Проте жодному з філософів чомусь не спало на думку, що вивільняти своє мислення від законів, важливих для всього людства, починаючи від кам’яного віку і до часів, коли згасатимуть сонця, – річ, хоч би там що, необережна.

Те, що у вступі я поставив себе на місце невідомого фактора норми для всього біологічного виду, було, визнаю критично, безвідповідально. Виправданням цього щоразу ставало прагнення «зрозуміти все», прагнення, що має тільки психологічну цінність. Філософія говорить про людські сподівання, страхи й прагнення набагато більше, ніж про сутність абсолютно байдужого до нас світу, який лише одноденкам здається споконвічною незмінністю законів і правил.

Навіть коли вже ми відкрили такі закони, що їх жодному подальшому поступові не скасувати, то ми однаково не зуміємо відрізнити їх від тих, що будуть відкинуті. Тому я завжди сприймав усерйоз філософів тільки як людей, переслідуваних цікавістю, але не як провісників правди. Хіба, формулюючи тези про категоричний імператив, про відношення думки до спостереження, вони сумлінно опитали спершу силу-силенну людей? Де там! – питали завжди й тільки себе самих. Тому оте їхнє піднесення власної особи за кожним разом на п’єдестал, мовчазне проголошення себе взірцем Hominis Sapientis завжди обурювало мене й утруднювало читання найглибших філософських праць, бо я досить швидко доходив до того місця, де очевидне для автора не було очевидним для мене, тож далі він розмовляв уже тільки сам з собою, розповідав мені про самого себе, звертався до самого себе, втративши право виголошувати усталені істини, прийнятні і для мене, а тим більше – для решти двоногих істот, що заселяють планету.

Як мене смішила, наприклад, упевненість тих філософів, котрі доводили, що не існує іншого мислення, крім мовного. Ці філософи не здогадувалися, що вони є тією частиною людського роду, що не обдарована математично. Скільки ж то разів у своєму житті, осяяний новим відкриттям, так міцно осягнувши його суть, що неможливо вже було її забути, я годинами мучився, аби вбрати моє відкриття у мовні шати, бо воно народилося в мені поза будь-якою, чи то природною, чи то формальною, мовою.

Для себе я назвав цей феномен станом поступового виринання; описати його неможливо, оскільки те, що виникає у підсвідомості й важко, повільно знаходить для себе гнізда-слова, існує у формі цілого, перш ніж опиниться всередині цих гнізд, але я не здатний видобути з себе жодного натяку, щоб пояснити, у якому, власне, вигляді з’являється ота безмовність і перед-мовність, котру провіщує діткливе відчуття, що чекати її не марна річ. Філософ, який не переживав сам такого стану і не знає його із самоспостережень, – це людина з погляду дії певних механізмів мозку зовсім інша, ніж я; незалежно від ступеня біологічної подібності, відмінність між нами значно більша, ніж хотілося б таким мислителям.

Власне, якщо говорити про вразливість і той величезний ризик, який бере на себе філософ, то подібним було й становище учасників Проекту щодо визначення його центральної проблеми. Що ми мали? Перед нами була таємниця й непролазні хащі усіляких здогадів. Від таємниці ми відколупали уламки фактів, проте, не склавшися в одне ціле, не розрісшись у міцний масив, здатний коригувати наші припущення, ці факти стали поступово брати гору, а ми – блукати у хащах домислів, заснованих на здогадах. Наші побудови ставали що раз, то натхненніші й сміливіші, дедалі більше віддаляючись від тилів набутих знань, – ми ладні були розхитувати їхні підвалини, руйнувати найсвятіші засади фізики чи астрономії, аби лишень розгадати таємницю. Принаймні так нам здавалося.

Читачеві, котрий дійшов аж до цього місця і з дедалі більшим нетерпінням жде втаємничення в meritum^[107] славетної загадки, сподіваючись, що це вкине його в дрож насолоди, як на сеансах фільмів жахів, коли у присутніх застигає у жилах кров, раджу відкласти мою книжку, бо він буде розчарований. Я не пишу сенсаційну повість, я розповідаю, в який спосіб нашу культуру було піддано іспитові на космічну – принаймні не тільки земну, – універсальність, і що з того вийшло. Від самого початку робіт у Проекті я вважав його саме таким критерієм універсальності земної культури, незважаючи на те, яку користь сподівався мати хтось інший від діяльності моєї і моїх колег.

Той, хто стежить за ходом моєї думки, може, помітив, що, переносячи проблему «карусельного мислення» із взаємин між мною і моєю темою на саму цю тему (тобто на стосунки між дослідниками і «Голосом Неба»), я зумів викрутитись із скрутного становища, оскільки закид щодо «прихованих джерел натхнення» поширив так, що в ньому вмістився увесь Проект. Власне, таким і був мій намір, ще до того, як я вислухав критичні зауваження. Дещо перебільшуючи, щоб акцентувати свою думку, скажу: вже в процесі роботи (важко пригадати, коли саме) в мене виникла підозра, що «зоряний лист», який ми намагалися розгадати, ставав для нас чимось на зразок психологічного асоціативного тесту, наприклад, особливим чином ускладненого тесту Роршаха. Адже так само, як той, хто, помічаючи у барвистих плямах обриси ангелів чи зловісних птахів, насправді домальовує своєю уявою невиразність тих плям, і ми за заслоною незрозумілих знаків силкувалися виявити те, що містилося передусім у нас самих.

Ця підозра ускладнила мою роботу, й тепер вона змушує мене до зізнань, яких я волів би уникнути, однак я вирішив, що науковець, аж такий безпорадний, вже не може вважати свої фахові здібності чимось на зразок відокремленої залози або якоїсь жуйки і не повинен приховувати жодної з найделікатніших особистих проблем. Ботанік, класифікуючи квіти, має обмежені можливості для відображення в утворюваних ним схемах власних фантазій, видінь чи, скажімо, ницих пристрастей. На дослідника стародавніх міфів чатує вже більший ризик, бо – через їхній надмір – він самим своїм вибором того чи іншого міфу свідчитиме скоріше про те, що тривожить його сни і його позанаукове буття, ніж про те, що становить структурні інваріанти самих міфів.

Дотичні до Проекту люди змушені були зробити наступний карколомний крок – піти саме на такий ризик у не знаних доти масштабах. Тому ніхто з нас не скаже, наскільки ми були знаряддям об’єктивного аналізу, наскільки – сформованими сучасністю, типовими для неї, представниками людства, і якою мірою, врешті, кожний репрезентував лише самого себе, і натхненницею гіпотез щодо змісту «листа» була його власна психіка, – може, хвора, може, схильна до маячні, – в її вже не контрольованих ділянках.

Коли я висловлював такі побоювання, більшість моїх колег трактували їх як «забивання памороків». Вони вживали інші вирази, але суть була саме така.

Я чудово їх розумів. Проект створював прецедент, в якому, наче маленькі дерев’яні ляльки у великій, ховалися інші прецеденти. Насамперед, ніколи доти фізики, технологи, хіміки, ядерщики, біологи, кібернетики не мали у своїх руках такого предмету досліджень, який не тільки являв собою певну матеріальну, тобто природну, загадку, а й був з певним наміром створений і надісланий Кимось, причому йшлося про потенційних адресатів. Оскільки ці вчені провадять так звані «ігри з Природою», яка аж ніяк не є супротивником, наділеним особистістю, вони не припускають можливості, що за досліджуваним об’єктом справді стоїть Хтось, і що розібратись у тому об’єкті можна буде тією мірою, якою хід міркувань доведе їх до отого цілковитого анонімного винуватця. Тож, хоча вони знали й навіть говорили, що Відправник «листа» реальний, увесь їхній життєвий досвід, уся здобута ними фахова підготовка суперечили цьому.

Фізикові й на думку не спаде, що Хтось навмисне вивів електрони на орбіти, щоб він мусив сушити собі голову над конфігураціями цих орбіт. Фізик добре знає, що гіпотеза про «винуватця» орбіт у його науці цілковито зайва, більше того, взагалі неприпустима. Але в Проекті неможливе стало реальністю, а фізика у своєму попередньому вигляді – непридатною; ми з цим добряче намучилися. Сказаного мною, напевне, достатньо, щоб з’ясувати, що моє становище у Проекті було скоріше відокремлене (зрозуміло, у теоретичному, загальному аспекті, а не в адміністративній ієрархії).

Мені дорікали, що я недостатньо «конструктивний», бо завжди маю напохваті свій гріш, який докидаю до чужих міркувань, порушуючи й перепиняючи таким чином їхній перебіг, натомість сам я вніс, мовляв, не дуже багато корисних концепцій, «з якими можна було б щось зробити». А от Белойн у доповіді Конгресу висловлюється про мене якнайкраще (сподіваюся, не лише тому, що ми з ним друзі), й це, може, почасти обумовлено його посадою (адміністративною також). Якщо після періоду сумнівів і вагань на кожному окремому дослідницькому рівні різні погляди зводилися до певної колективно виробленої думки, той, хто засідав (як Белойн) у Науковій Раді, добре бачив, що погляди окремих груп часто діаметрально протилежні. Зрештою, саму координаційну структуру Проекту з її взаємною ізоляцією окремих рівнів я вважав надзвичайно продуманою, бо вона унеможливлювала виникнення таких явищ, як «епідемія помилок». Подібний інформаційний карантин мав і свої негативні наслідки. Проте я вже починаю – передчасно – заглиблюватись у деталі. Отже, час перейти до викладу подій.

III

Коли Блейдергроен, Немеш і група Шигубова відкрили інверсію нейтрино, виник новий розділ астрономії – нейтринна астрофізика. Вона одразу ж стала надзвичайно модна, і в усьому світі розпочалися дослідження космічного випромінювання цих частинок. Маунт-Паломарська обсерваторія також встановила в себе, і то одна з перших, апаратуру з високим ступенем автоматизації і з роздільною здатністю, як на той час, найвищої проби. До цієї апаратури, а конкретно до так званого нейтринного інвертора набралася ціла черга бажаючих проводити дослідження, і директор обсерваторії (тоді це був професор Райан) мав багато клопоту з астрофізиками, особливо молодими, бо кожний з них вважав, що першість належить саме його програмі досліджень.

Серед щасливчиків виявилося двійко таких собі молодиків – Хейлер і Мегоун, обидва дуже амбітні і загалом здібні (я був трохи знайомий, з ними); вони реєстрували максимальне нейтринне випромінювання визначених ділянок неба, шукаючи слідів так званого ефекту Штьогліца – німецького астронома старшого покоління.

Цього ефекту, що мав становити нейтринний відповідник «почервоніння» старих фотонів, чомусь не вдавалося виявити, бо, як з’ясувалося через кілька років, теорія Штьогліца була хибна. Та Хейлер і Мегоун не могли про це знати, отже, вони, як леви, боролися за те, щоб у них передчасно не відібрали апаратуру, і завдяки своїй заповзятливості мали ту апаратуру в своїх руках майже два роки, щоб кінець кінцем залишитися ні з чим. Цілі кілометри реєстраційної стрічки пішли тоді до архіву обсерваторії. Через кілька місяців значна частина тих стрічок потрапила до рук спритного, хоча не дуже талановитого фізика, якого за аморальні вчинки вигнали з маловідомого навчального закладу на Півдні. Йому пощастило уникнути судового процесу, бо в цій справі замішані були кілька впливових осіб. Невдаха фізик, на прізвище Свенсон, одержав ті стрічки за нез’ясованих обставин. Згодом його допитували про це, але так нічого й не дізналися, бо він щоразу говорив щось інше.

То був цікавий тип. Він виконував функції постачальника матеріалів, але ще й… банкіра і навіть духовного розрадника сили-силенної маніяків, які колись прагнули тільки збудувати perpetuum mobile або обчислювали квадратуру кола, а сьогодні винаходять різноманітні види лікувальної енергії, розробляють теорію космогенезу і дошукуються способів застосування телепатичних явищ у промисловості. Таким людям замало паперу й олівця; для побудови «орготронів», детекторів «суперсенситивних» флюїдів, електричних паличок, що самі шукають воду, нафту і скарби (звичайні вербові палички – то вже анахронізм, старий мотлох), потрібні численні, часто-густо важкодоступні й дорогі матеріали. Свенсон за певну суму доларів умів дістати їх хоч би й з-під землі. До його контори вчащали парафізики й оргоністи, творці телепаторів і пневматорів, з допомогою яких можна було повсякчас підтримувати зв’язок з духами; перебуваючи, таким чином, на найнижчому рівні наукової сфери, там, де вона непомітно переходить у сферу, що підлягає вже психіатрам, Свенсон, однак, засвоїв певну суму корисних відомостей, бо навдивовижу добре орієнтувався в тому, на що якраз був найвищий попит у схибнутих титанів духу.

Він, зрештою, не гребував і заробітком нижчого гатунку, постачаючи, наприклад, невеликим лабораторіям хімічні реактиви сумнівного походження; в його житті не було такого періоду, коли б його не притягали до участі у судовому процесі, хоча він уникав в’язниці, балансуючи на грані дозволенного. Мені завжди подобалося вивчати психологію таких, як Свенсон. На мою думку, він не був ані «чистим» шахраєм, ані циніком, що наживається на чиїхось відхиленнях від норми, хоча, здається, мав досить здорового глузду, аби усвідомлювати, що переважна більшість його клієнтів ніколи не здійснить своїх ідей. Були серед них такі, якими він опікувався, надаючи їм апаратуру у кредит, навіть коли вже не можна було цілком довіряти їхній платоспроможності. Мабуть, ті підопічні чимось вабили його до себе, як і мене – тип людей, подібних до нього. Він вважав справою своєї честі добре обслужити клієнта, тож, коли хтось конче потребував кісток носорога, бо сконструйований з іншого матеріалу пристрій залишився б німий на поклик духів, він діставав саме кістки носорога, а не волячі чи баранячі; принаймні мене в цьому запевняли.

Одержуючи – а може, купуючи, – стрічки від невідомої йому людини, Свенсон мав у цьому свій інтерес. Він достатньо розумівся на фізиці, щоб знати – на стрічках записано так званий «чистий шум», і йому спало на думку укладати з допомогою цих стрічок так звані лотерейні таблиці. Такі таблиці – їх іще називають серіями випадкових чисел – потрібні для багатьох видів досліджень; їх або укладають спеціально запрограмовані обчислювальні машини, або одержують за допомогою обертових дисків, краї яких позначені цифрами, що фіксуються нерегулярними спалахами точкової лампи. Таблиці можна виготовляти й іншими способами, але ті, хто цим займається, часто мають халепу, бо одержані серії рідко коли бувають достатньою мірою «випадкові»; коли докладно вивчити їх, то можна виявити, що окремі цифри з’являються з більш-менш явною регулярністю і чомусь схильні – надто в довгих серіях – випадати частіше від інших. А цього досить, щоб визнати таку таблицю непридатною. Отже, свідомо утворити «абсолютний хаос», до того ж у «чистому вигляді», – не завжди легке завдання. Водночас на такі таблиці існує сталий попит. Тож Свенсон розраховував на непоганий зиск, тим більше, що його швагер працював складачем-лінотипістом в одній з університетських друкарень; саме в ній друкувалися оті таблиці, які Свенсон потім продавав, висилаючи їх поштою, тобто без посередництва книготорговців.

Якийсь із примірників таблиць потрапив до рук Д. Ф. Н. Лейзеровітца, людини такої ж непевної. Так само, як Свенсон, Лейзеровітц відзначався неабиякою заповзятливістю, теж з відтінком своєрідного ідеалізму, бо не все робив тільки задля грошей. Лейзеровітц був не тільки членом, а інколи й засновником багатьох ексцентричних товариств, типу Ліги дослідження літаючих тарілок, і часто потрапляв у скрутне фінансове становище, бо у бюджетах цих товариств виявлялися незрозумілі збитки. Проте ніколи не вдавалося довести, що Лейзеровітц допустився зловживань. Цілком можливо, що він просто був недбалий.

Усупереч трьом літерам «Д. Ф. Н.» перед прізвищем, Лейзеровітц не закінчив фізичного факультету й не мав права називати себе «доктором фізичних наук». Хоч скільки силкувавсь я загнати його на слизьке в цьому питанні, він твердив, що скорочення «Д. Ф. Н.» означає всього лише псевдонім, яким він підписує свої статті, а саме «Дуглас Філіпп Невус». І справді, як «Д. Ф. Н. Лейзеровітц» він писав до багатьох науково-фантастичних журналів, був відомий у колах любителів цього жанру як доповідач на численних з’їздах і конференціях, де виступав на «космічні» теми. Спеціальністю Лейзеровітца були сенсаційні відкриття, які йому щастило робити принаймні двічі на рік. До речі, він заснував музей, де було зібрано експонати, нібито залишені пасажирами «літаючих тарілок» у різних місцях Сполучених Штатів; одним з таких експонатів був обстрижений, пофарбований у зелений колір і заспиртований мавп’ячий ембріон, – я бачив його фотографії. Ми недооцінюємо того, яка сила-силенна аферистів і божевільних напхалася в простір, що являє собою проміжок між сучасною наукою і психіатричною лікарнею.

Лейзеровітц був також співавтором книжки про «конспірацію», до якої вдаються уряди великих держав, щоб приховати будь-яку інформацію про приземлення «тарілок» і навіть про контакти визначних політичних діячів з посланцями інших планет. Збираючи різноманітні, менш чи більш безглузді «докази» діяльності «інопланетян», він, врешті, натрапив на слід реєстраційних стрічок з Маунт-Паломарської обсерваторії і вийшов на їхнього тогочасного власника – Свенсона. Він спочатку не хотів передати ті стрічки Лейзеровітцу, але той висунув поважний аргумент у вигляді трьохсот доларів, бо якраз тоді якийсь багатий дивак підтримав один з його «космічних фондів».

Невдовзі Лейзеровітц опублікував ряд статей з гучними заголовками, повідомивши, ніби на стрічках з Маунт-Паломару окремі періоди шумів розділені смугами мовчання таким чином, що одне з другим укладається у крапки й тире азбуки Морзе. У подальших дедалі сенсаційніших публікаціях він уже посилався на Хейлера й Мегоуна як на авторитетних астрофізиків, котрі можуть засвідчити автентичність відкриття. Коли ці повідомлення передрукували кілька провінційних газет, розгніваний доктор Хейлер послав до них спростування, коротко зазначивши, що Лейзеровітц – абсолютний невіглас (звідки інопланетяни могли б знати азбуку Морзе?), його товариство зв’язку з Космосом – шахрайське, а так звані «смуги мовчання» на стрічках – просто незаписані місця, бо реєструюча апаратура час від часу вимикається. Лейзеровітц не був би Лейзеровітцем, якби покірно стерпів таку наругу: він ні з чим не погодився, ще й записав Хейлера у свій «чорний список» ворогів «космічного контакту», куди вже було занесено чимало світлих умів, бо вони мали необережність легковажно піддати сумніву його попередні досягнення.

Тим часом, незалежно від цієї історії, що мала неабиякий розголос у пресі, сталася справді незвичайна подія. Почалося з того, що доктор Ральф Луміс, за освітою статистик, власник агентства по вивченню громадської думки (воно переважно обслуговувало різноманітні невеликі торгові фірми), звернувся до Свенсона з рекламацією, скаржачись на те, що мало не третина чергового тиражу Свенсонівських лотерейних таблиць є ідеальним повторенням попередньої серії, а саме – першого тиражу. Цим Луміс давав зрозуміти, що Свенсон, якому не хотілося утруднювати себе систематичним закодовуванням «шуму» у шереги цифр, зробив це тільки раз, а потім, замість давати у наступних серіях подальші випадкові послідовні ряди чисел, механічно копіював першу серію, лише незначним чином перетасовуючи окремі сторінки. Але Свенсон мав – принаймні у цій справі, – чисте сумління, тож заперечив Лумісові претензії і, вкрай обурений, написав йому кілька різких слів. Луміс, у свою чергу, відчувши себе ображеним і ошуканим, звернувся до суду. Свенсона було покарано штрафом за образу особи, крім того, суд схилявся до підтримки звинувачення позивача, що нова серія таблиць була ошуканством, бо повторювала першу. Свенсон подав апеляцію, але через п’ять тижнів відкликав її і, сплативши накладений на нього штраф, безслідно зник.

Канзаська «Морнінг стар» кілька разів уміщувала кореспонденції з процесу «Луміс проти Свенсона», оскільки був «мертвий сезон» і кращих матеріалів бракувало. Одну з цих заміток прочитав, їдучи на роботу, доктор Сол Раппопорт з Інституту перспективних досліджень (він говорив мені, що знайшов газету на сидінні у вагоні – сам ніколи її не купував).

Це було в суботу, і газета, аби заповнити свої збільшені того дня шпальти, крім репортажа із залу суду, вмістила поряд із гнівним спростуванням доктора Хейлера висловлювання Лейзеровітца про «братів по розуму». Отже, Раппопорт міг ознайомитися з усіма деталями досить дивної хоча на перший погляд дріб’язкової, афери. Коли він відклав газету, йому нараз спало на думку щось таке чудне, аж комічне: Лейзеровітц, вважаючи «місця тиші» на стрічках сигналами, без сумніву, плів нісенітниці. Але водночас він мав слушність, вбачаючи в стрічках реєстрацію «повідомлення», – якщо цим повідомленням був шум!

Думка була божевільна, – але Раппопорт не міг її позбутися. Потік інформації, наприклад, людської мови, не завжди виявляє перед нами, що він є саме інформацією, а не хаосом звуків. Чужу мову ми часто сприймаємо як суцільне белькотіння. Окремі слова розрізняє тільки той, хто цю мову розуміє. А для того, хто її не розуміє, є лише один-єдиний спосіб зробити таке важливе розрізнення. У випадку, коли ми чуємо справжній шум, окремі серії сигналів ніколи не повторюються у тій самій послідовності. У цьому розумінні «шумову серію» становить, наприклад, тисяча цифр, які випадають на рулетці. Абсолютно неможливо, щоб у наступній тисячі ігор могли повторитися у такій самій послідовності результати попередньої серії. Власне, суть «шуму» й полягає в тому, що черговість появи його елементів – звуків чи інших сигналів – передбачити неможливо. Якщо, однак, серії повторюються, це свідчить, що «шумова» природа явища була позірною, що насправді перед нами передавач, який надає інформацію.

Доктор Раппопорт подумав, що, можливо, Свенсон не брехав на суді й не копіював увесь час одну стрічку, а послідовно використав стрічки, на яких протягом багатьох місяців реєструвалося космічне випромінювання. Якщо воно було умисною сигналізацією і якщо у цей час одна серія передачі «повідомлення» закінчилася, а потім його почали передавати спочатку, в результаті вийшло б те, на чому наполягав Свенсон. Чергові стрічки зафіксували б точно такі самі серії імпульсів, які своєю повторюваністю засвідчили б, що їхній «шумовий вигляд» – тільки ілюзія!

Усе це було найвищою мірою неправдоподібне, а проте можливе. Раппопорт – чоловік досить врівноважений, небайдужий до вигод і комфорту, та коли його осявала подібна до цієї думка, він виявляв надзвичайну спритність та енергійність. Оскільки в газеті було вміщено адресу доктора Хейлера, він легко міг із ним зв’язатись. Найважливіше для Раппопорта було дістати стрічки. Тому він написав до Хейлера, не розкриваючи, однак, йому своїх здогадів – бо то було занадто фантастично, – а тільки запитуючи, чи міг би він позичити йому стрічки, які залишились іще в архіві Маунт-Паломарської обсерваторії. Невдоволений тим, що його ім’я вплутали в аферу Лейзеровітца, Хейлер відмовив. Аж тоді Раппопорт заповзявся по-справжньому досягти свого й написав просто до обсерваторії. Його прізвище було досить добре відоме у наукових колах, і незабаром він одержав десь із добрий кілометр стрічок, які передав своєму другові, доктору Ховіцеру, щоб той дослідив на обчислювальній машині, як розкладаються елементи за частотою, тобто зробив так званий дистрибутивний аналіз.