Текст книги "Кіберіада"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 61 страниц)

«Звичайно, – думав король, – відберуть у мене це тільки уві сні, але якщо заколот цілком охопить мою королівську особу, якщо пошириться від гір до океанів, якщо – боронь Боже! – я взагалі ніколи вже не захочу прокинутись, що тоді?! Я назавжди залишуся тоді відрізаний від дійсності, і дядько зробить зі мною тоді все, що захоче. Каратиме, принижуватиме, а що вже казати про тіток – я добре їх пам’ятаю, – то вже не попустять, хоч би там що. Такі вже вони є, тобто були, а, власне, знову є в цьому жахливому сні! І нарешті, до чого тут сон! Адже сон є тільки там, де існує дійсність, до якої можна повернутись, але де її немає (а як же я до неї повернуся, коли вони зроблять так, що затримають мене уві сні?), де немає нічого, крім сну, то там уже сам сон є єдиною дійсністю. Жах! Розумію, все це через отой фатальний надмір особистості, через оту духовну експансію – і нащо воно мені було!»

З розпукою бачачи, що бездіяльність може спричинитися до загибелі, король вважав єдиним своїм порятунком негайну психічну мобілізацію. «Неодмінно треба діяти так, ніби я сплю, – сказав він собі. – Я повинен наснити собі натовпи сповнених любові й ентузіазму підданих, безмежно віддані бойові загони, що гинутимуть з моїм іменем на вустах, силу-силенну озброєння, варто було б навіть швиденько придумати якусь чудо-зброю, бо ж уві сні все можливо; припустімо, засіб для винищення родичів, якісь протидядькові установи, або ще щось на зразок цього, – в такий спосіб я буду готовий до будь-якої несподіванки, і, якщо вибухне заколот, хитро і підступно перескочивши зі сну в сон, я за одним махом знищу його!

Зітхнув король Мурдас усіма алеями і майданами свого такого ускладненого єства, і взявся до діла, тобто заснув. Уві сні мали шикуватися в каре бойові, сталеві, очолювані сивими генералами загони, мав з’явитися натовп, що вітатиме його сурмами й литаврами, а з’явився тільки маленький шурупик. Нічого більше – тільки звичайнісінький шурупик, трохи вищерблений скраєчку. Що з нього візьмеш? Король прикидав то так, то так, а тим часом у ньому зростав якийсь неспокій, що далі, то більший, і отетеріння, і страх, і нарешті йому сяйнуло: це ж рима: «шурупик» – «трупик»!

Короля пройняв дрож. Це знамення занепаду, розкладу, смерті, а отже, зграя родичів мовчки, скрадаючись, підкопами будь-що прагне дістатися до його сну – і він кожної миті може шубовснути у підступну, викопану сном під сном, прірву! Отже, йому загрожує кінець! Смерть! Загибель! Але звідки? Як? З якого боку?

Засяяли вогнями десять тисяч персональних будівель, задвигтіли підстанції Його Монаршої Величності, обвішані орденами і оперезані стрічками Великих Хрестів, і ці відзнаки розмірно подзенькували під подувом нічного вітру. Так змагався король Мурдас із знаменням занепаду, що з’явилося йому уві сні. Нарешті Мурдас те знамення подолав, і воно так щезло, ніби його й не було. Думає король – де ж воно поділось? В дійсності чи в інших мареннях? Ніби в дійсності, але чи можна бути певним? Зрештою, може бути, що сон про дядька вже доснився й нема чого далі хвилюватись. Але знову ж таки – як йому про це довідатись? Нема іншої ради – тільки снами-шпигунами, які вдаватимуть із себе осіб, що ведуть підривну діяльність; їх треба насіяти скрізь, щоб вони невтомно пильнували всю Його Монаршу Персону, Державу Його Єства, і ніколи вже король-дух не знатиме спокою, бо завжди має бути готовий до того, що десь якомусь потаємному закуткові його величезної особи сниться заколот! А може, колись у майбутньому йому пощастить зміцнити вірнопіддані марення, виснити васальні послання й багатолюдні делегації, перейняті духом правопорядку, пощастить атакувати снами всі закутки і простори Його Монаршої Особи, щоб у них ані на мить не зміг заховатися жоден обман, жоден дядько! Як же любо стало в Мурдаса на серці від лопотіння прапорів, дядька й сліду не зосталося, нікого з родичів теж не видно, сама тільки вірність його оточує, невтомно складають йому подяки і вшанування, приємно бряжчать відшліфовані, карбовані із золота медалі, іскри порскають з-під різців, якими майстри вирізьбляють йому пам’ятники. Радісно стало на душі в короля, бо вже й герби повишивані, й килими у вікнах, і гармати готові до салюту, а сурмачі підносять до уст бронзові сурми. Проте, коли Мурдас пильніше придивився до всього, то помітив – ніби щось не те. Пам’ятники – звичайно, але вони якісь мало до нього подібні, у виразі обличчя, в косому погляді – щось дядькове. Прапори лопотять – це так, але ж вони з маленькою смужкою, хоча й невиразною, проте чорною, ну, коли не чорною, то брудною, в усякому разі – бруднуватою. І що ж це знову? Якийсь натяк?!

«О Господи! Адже ті килимки потерті, просто лисі, а дядько – дядько ж був лисий… Не може такого– бути! Назад! Відступ! Прокидатися! Прокинутись! – подумав король. – Грати побудку, геть із цього сну!» – хотів був він вереснути, але коли все зникло, йому не стало ліпше. Він поринув з того сну в новий, що снився попередньому, а потім потрапив у ще давніший, отже, той теперішній був ніби втричі могутніший: усе в ньому вже явно перетворювалося у зраду, відгонило запроданством, прапори виверталися, мов рукавички, – з королівських ставали чорними, ордени були з гвинтами, як пообрубувані шиї, а з позолочених сурм лунали не бойові звуки, а дядьків сміх, – як гуркіт грому Мурдасові на погибель. Гукнув король стодзвонним голосом до війська – нехай його списами штрикнуть, щоб розбудити!

– Ущипніть мене!!! – горлав він, то знову кричав: – Прокинутися!!! Прокинутися!!! – проте все дарма; тож він знову силкувався вирватися зі сну зрадницького, заколотницького й потрапити в сон тронний, але в ньому вже намножилося тих снів, як собак, сновигали вони, як щури, з одних споруд кошмарна пошесть перекидалася на інші, і в Мурдасі крадькома, потайки, стиха поширювалося не знати що таке, але щось жахливе, хай Бог боронить!

Стоповерховим електронним спорудам снилися шурупики і трупики, дроти й отрути, в кожній персональній підстанції готувала змову зграя родичів, у кожному підсилювачі хихотів дядько; затремтіли домини-страшини, самі себе настрахавши, понапихалися в них сто тисяч родичів, самозванців, що зазіхали на трон, дволиких байстрюків-інфантів, зизооких узурпаторів, і хоча жоден із них не знав, чи то він комусь сниться, чи то йому хтось сниться, навіщо сниться і що з того вийде, – всі гуртом напосілися на Мурдаса, щоб голову йому стяти, з трону зіпхати, на дзвіниці почепити, на раз убити, на два воскресити, дана ж моя дана, голово відібрана – і вони тільки тому поки що нічого не робили, бо ще не домовилися, з чого їм почати. L так наринали одна на одну лавини Мурдасових страхітливих марень, аж вибухнуло від перенапруження вогнем. І вже не уві сні, а справжній вогонь загоготав золотими полисками у вікні монаршої особи, і розпався король Мурдас на сто тисяч снів, які ніщо вже, крім пожежі, не єднало, і горів він довго…

КІБЕРІАДА

ЯК УЦІЛІВ ВСЕСВІТ

^[13]

Одного разу конструктор Трурль створив машину, що вміла робити все на букву «Н». Закінчивши цю машину, він для проби примусив її зробити Нитки, потім намотати їх на Наперстки, які вона теж зробила, потім кинути все це в спеціально викопану Нору, оточену Нікельованими душами, Ножицями і Настойками.

Машина виконала завдання бездоганно, але Трурль ще не був певен у її дії і звелів їй зробити по черзі Німби, Навушники, Нейтрони, Нарциси, Носи, Німф і Нітрогеніум. Останнього вона зробити не змогла, і Трурль, дуже засмучений, наказав їй дати з цього приводу пояснення.

– Я не знаю, що це, – пояснила машина. – Не чула я про таке.

– Як це? Адже це азот. Такий хімічний елемент…

– Якщо це азот, то він на літеру «А», а я вмію робити тільки на літеру «Н».

– Але латиною це називається нітрогеніум.

– Любий мій, – сказала машина, – якби я могла робити все на «Н» усіма можливими мовами, то я була б Машиною, Яка Може Робити Все В Межах Усієї Абетки, бо ж будь-яка річ тією чи іншою мовою напевне починається на «Н». Не так усе добре. Я не можу зробити більше, ніж ти придумав. Азоту не буде.

– Гаразд, – погодився Трурль і наказав їй зробити Небо.

Вона тут-таки зробила одне небо, невелике, але небесно-блакитне. Запросив він тоді до себе конструктора Кляпавція, відрекомендував його машині й так довго розхвалював її незвичайні здібності, що той розізлився тайкома й попросив, щоб і йому дозволили наказати машині що-небудь зробити.

– Будь ласка, – сказав Трурль, – тільки це має бути на літеру «Н».

– На «Н»? Добре. Нехай зробить Науку.

Машина загурчала, і незабаром на площі перед Трурлевим будинком з’явилась юрба вчених. Одні з них потирали лоби, писали щось у товстих книгах, інші хапали ці книги й шматували на клапті, оддалік видно було палаючі вогнища, на яких підсмажували мучеників науки, тут і там щось гримало, в повітрі виростали дивовижні грибоподібної форми дими, вся юрба говорила одночасно, так що годі було зрозуміти бодай слово, складала час від часу меморіали, заклики та інші документи, а трохи далі сиділо кілька самотніх старих, вони невпинно, дрібним бісером писали щось на клаптях подертого паперу.

– Ну, скажеш, погано? – з гордістю вигукнув Трурль. – Зізнайся, точнісінько тобі наука! Проте Кляпавцій не був задоволений.

– Що? Оця юрба і є наукою? Наука – це щось зовсім інше!

– То, будь ласка, скажи, що саме, й машина тут-таки це зробить! – обурився Трурль.

Але Кляпавцій не знав, що сказати, і тому заявив, що дасть машині ще два завдання і якщо вона їх виконає, то він визнає, що все гаразд. Трурль погодився на це, і Кляпавцій наказав машині зробити Навпаки.

– Навпаки?! – вигукнув Трурль. – Та де це чувано! Що це ще за Навпаки?!

– Як що? Зворотний бік усього сущого, – спокійно заперечив Кляпавцій. – Чув, як вивертають навиворіт? Ну, ну, не прикидайся! Гей, машино, берися до роботи!

А машина вже давно діяла. Спочатку вона зробила антипротони, потім антиелектрони, антинейтрино, антинейтрони й довго так працювала безупину, поки не наробила силу-силенну антиматерії, з якої поступово почав формуватися схожий на химерну осяйну хмару антисвіт.

– Гм, – промовив вельми невдоволений Кляпавцій, – і це має означати Навпаки?.. Припустімо, що так. Погодьмось, що це приблизно те… Але ось мій третій наказ. Машино! Зроби Ніщо!

Тривалий час машина взагалі не рухалась. Кляпавцій почав уже задоволено потирати руки. Тоді Трурль сказав:

– А чого ти хочеш? Ти ж велів їй нічого не робити, от вона й не робить.

– Неправда. Я наказав їй зробити Ніщо, а це зовсім інша річ.

– От іще! Зробити ніщо, чи не зробити нічого, – це одне й те саме.

– Е, ні! Вона мусила зробити Ніщо, а не зробила нічого, – виходить, я виграв. Адже Ніщо, розумнику ти мій, це не якесь звичайне ніщо – продукт лінощів і неробства, але дійове й активне Ніщо, ідеальне, єдине, всюдисуще й найвище Небуття у власній відсутній особі!

– Не мороч машині голову! – крикнув Трурль.

Але тут пролунав її бронзовий голос:

– Годі вам сваритись у таку мить. Я знаю, що таке Небуття, Ницість або Ніщо, оскільки всі ці речі перебувають у ключі літери «Н» як Неіснування. Краще востаннє гляньте на світ, бо скоро його не буде…

Слова завмерли на устах розлючених конструкторів. Машина й справді робила Ніщо, а саме – вилучала одну по одній із світу різні речі, які переставали існувати, ніби їх взагалі ніколи не було.

Так вона вилучала натяги, наплюйки, нурки, нуждівки, налушпики, недоноги й нетільки. Часом здавалося, що, замість того щоб зменшувати, скорочувати, викидати, прибирати, знищувати й вилучати, вона примножує і додає, оскільки одне за одним ліквідувала Невдоволення, Неординарність, Невіру, Невситимість і Неміч. Та потім навколо них почало ставати просторіше.

– Ой! – вигукнув Трурль. – Як би з цього біди не вийшло…

– Не бійся, – сказав Кляпавцій, – ти ж бачиш, що вона зовсім не робить Тотального Небуття, а лише Неіснування речей на літеру «Н». І нічого особливого не буде, тому що твоя машина нікуди не годиться.

– Так тобі лише здається, – відповідала машина. – Я справді почала з усього, що на літеру «Н», бо це мені більш знайоме, та одна річ – створити якусь річ, а зовсім інша – ліквідувати її. Ліквідувати я можу все з тієї простої причини, що я вмію робити все-все, як є, на літеру «Н», а отже, Небуття для мене суща дрібниця. Зараз і вас не буде, і взагалі нічого, тож прошу тебе, Кляпавцію, скажи швидше, що я справді універсальна й унікальна машина і виконую накази, як слід, а то буде пізно.

– Але ж це… – почав був переляканий Кляпавцій і в цю мить помітив, що справді зникають предмети не тільки на літеру «Н». Так, уже перестали їх оточувати камбузелі, стискалки, витруски, гризмаки, римонди, тріпаки й пітьмухи.

– Стій! Стій! Я забираю свої слова назад! Годі! Зупинись! Не роби Небуття! – щосили зарепетував Кляпавцій, та, перш ніж машина зупинилася, зникли ще горошаки, плюкви, філідрони й замри.

І аж тоді машина зупинилася. Світ мав просто страхітливий вигляд. Особливо постраждало небо; на ньому виднілися тільки поодинокі цяточки зірок – й ані сліду чарівних гризмаків і гвайдольниць, які так прикрашали раніше небозвід.

– О небо! – вигукнув Кляпавцій. – А де ж камбузелі? Де мої улюблені мурівки? Де лагідні пітьмухи?!

– Їх немає і вже ніколи не буде, – спокійно відповіла машина. – Я виконала, точніше, тільки почала виконувати те, що ти велів.

– Я велів тобі зробити Ніщо, а ти… ти…

– Кляпавцію, ти або дурник, або прикидаєшся дурником, – заперечила машина. – Якби я зробила Ніщо зразу, одним махом, перестало б існувати все, отже, не тільки Трурль, і небо, і космос, і ти, та навіть я. То хто ж, власне, і кому міг би тоді сказати, що наказ виконано і що я – чудова машина?

– Ну, хай буде по-твоєму, не станемо більше про це говорити. Я вже нічого від тебе не хочу, чудова машино, тільки прошу тебе, зроби знову мурівок, бо без них і життя мені не любе…

– Не можу, тому що вони на «М», – сказала машина. – Я, звичайно, можу зробити назад Невдоволення, Невситимість, Невігластво, Ненависть, Неміч, Нетривкість, Невіру й Нестійкість, але прошу нічого не чекати від мене на інші літери.

– Але я хочу, щоб були мурівки! – крикнув Кляпавцій.

– Мурівок не буде, – відрубала машина. – Ти краще подивися на світ, сповнений тепер величезних чорних дір, сповнений Ніщо, яке заповнює бездонні прірви між зорями. Як усе тепер просякнуте цим Ніщо, як нависає воно тепер над кожною молекулою Буття. Це твоїх рук справа, мій заздріснику! Не думаю, щоб майбутні покоління благословили тебе за це…

– Може, вони не дізнаються… може, не помітять… – пробурмотів пополотнілий Кляпавцій, з жахом дивлячись у порожнечу чорного неба й не сміючи навіть глянути в очі своєму колезі.

Лишивши Трурля біля машини, яка вміла все на літеру «Н», він, скрадаючись, вернувся до себе додому. А світ і понині так само продірявлений Небуттям, як у ту мить, коли Кляпавцій зупинив машину. А оскільки не вдалося ще створити машину, яка робила б усе на якусь іншу літеру, то не виключено, що ніколи вже не буде таких чудових явищ, як пітьмухи й мурівки, – на віки вічні.

ТРУРЛЕВА МАШИНА

^[14]

Одного разу конструктор Трурль збудував дев’ятиповерхову мислячу машину. Скінчивши основну роботу, він покрив машину білим лаком. Тоді пофарбував наріжники в лілове, а, придивившися збоку, передню частину свого витвору приоздобив ще й дрібнішими візерунками; там же, де мало бути чоло машини, поклав легкий жовтогарячий мазок. Неабияк задоволений, він аж присвиснув тихенько і – так ото лише для годиться – взяв та й запитав у машини звичайнісіньку річ: скільки буде двічі по два.

Машина заходилася працювати. Перше загорілися лампи, заясніли контури машини, загучав, наче водоспад, струм по дротах, заграли зчеплення, потім розжарилися котушки, завирувало всередині, загуркотіло, задудніло, і по всій рівнині розлігся такий гам, що Трурль подумав: «Треба буде спорудити для машини спеціального мислеглушника». Тим часом машина без упину працювала – так, немовби розв’язувала найскладніші космічні проблеми. Під машиною двигтіла земля, розсувався пісок у неї з-під стіп, вистрелювали запобіжники, як корки з пляшок, а реле аж надривалося від натуги. Нарешті, коли Трурлеві досить уже набрид цей шарварок, машина нагло вгамувалася і промовила громовим голосом:

– СІМ.

– Ну, ну, моя дорогенька! – здивувався Трурль. – Помиляєшся, двічі по два – це чотири, поправся, будь ласка. Отже, скільки буде двічі по два?

– СІМ, – як стій відповіла машина.

Зітхнувши, Трурль хоч-не-хоч мусив знову надягати фартуха, якого вже був скинув. Він закасав високо рукави, відчинив нижні дверцята в машині й забрався до її нутра. Довго не виходив звідти, чути було, як він гатить молотом, як щось відкручує, щось там зварює, щось прилютовує, як вбігає, гупаючи по бляшаних сходинках, то на сьомий поверх, то на дев’ятий, і відразу щодуху мчить униз. Спробував Трурль пустити струм – і десь усередині машини аж зашкварчало, а в електрофорів виросли фіолетові вуса. Мозолився він так дві години і вийшов на свіже повітря увесь закіптюжений, але й задоволений. Поскладав він своє робоче причандалля, кинув фартуха на землю, витер обличчя й руки і, вже відходячи, просто собі так, заради святого спокою, спитав:

– То скільки буде двічі по два?

– СІМ, – відповіла машина.

Трурль вилаявся круто, та не було ніякої ради – знов узявся длубатись у машині: щось там поправляв, з’єднував, розлютовував, переставляв, а коли нарешті втретє довідався, що двічі по два сім, – у розпачі опустився на найнижчу приступку машини. Сидів він отак, аж це нагодився Кляпавцій. Гість спитав Трурля, чом він так зажурений, що виглядом нагадує мерця, і той розповів Кляпавцієві про свій клопіт. Кляпавцій сам зо два рази забирався в нутро машини, пробував направити і те, і те, але коли по цьому запитував у машини, скільки буде два плюс один, – вона відповідала: «Шість», а один плюс один, на думку машини, дорівнювало нулеві. Кляпавцій почухав потилицю, відкашлявся і мовив:

– Нічого не вдієш, друзяко, треба дивитися правді у вічі. Ти збудував не ту машину, що хотів. Але будь-яке негативне явище має свій позитивний бік, і ця машина так само.

– Цікаво мені знати, який?! – відповів Трурль і копнув ногою підмурівок машини, що на ньому сидів.

– Не роби того, – сказала машина.

– О, бачиш, вона вразлива. Отже… Що це я хотів сказати? Ага, машина ця, без сумніву, дурна, і то не такою собі звичайною пересічною дурістю, ні-ні! Вона, ця машина, скільки я на цьому розуміюся, – а я, як ти знаєш, визнаний спеціаліст, – вона є найдурніша мисляча машина в цілому світі. Це вже не абищо! Зумисне її збудувати було б нелегко, ба навіть, гадаю, і зовсім неможливо. Ця машина не тільки дурна, але до того ще й уперта, як віл, тобто має характер, властивий ідіотам, бо ж саме вони страшенно вперті.

– На дідька мені така машина? – спитав Трурль і вдруге копнув підмурівок машини.

– Серйозно тебе попереджую, – не роби того, – сказала машина.

– О, будь ласка, ти вже маєш серйозне попередження, – байдужим тоном скоментував Кляпавцій. – Ти бачиш, вона не тільки вразлива, і тупа, і вперта, вона ще й гоноровита, а маючи стільки властивостей, можна чимало чого досягти, го-го, це я тобі кажу!

– Добре, але що я, власне, можу з нею робити? – спитав Трурль.

– Мені важко так зразу відповісти. Ну, скажімо, ти можеш показувати її на виставці, з платним входом, щоб кожен охочий міг оглянути найдурнішу мислячу машину на світі. Скільки в ній поверхів? Дев’ять? Ото будь ласка, маєш, – адже ж такого велетенського ідіота ніхто досі не бачив. Ця виставка не тільки повернула б тобі кошти, витрачені на спорудження машини, а й…

– Дай мені спокій, нічого я не буду показувати! – відрубав Трурль, звівся на рівні ноги і, не втримавшись, копнув машину ще раз.

– Втретє серйозно тебе попереджую, – сказала машина.

– А то що? – з серцем крикнув Трурль, ображений на її пиху. – Ти… Ти… – не знайшовши слова, він іще декілька разів копнув машину й зарепетував:

– Ти тільки на це й придатна, зрозуміло?

– Ти образив мене вчетверте, вп’яте, вшосте й увосьме, – сказала машина. – Через це я більше не рахуватиму. Надалі я відмовляюся відповідати на запитання стосовні математики.

– Вона відмовляється! Гляньте на неї! – роз’юшився Трурль, допечений до живого. – Після шести в неї іде вісім, – ти зауважив, Кляпавцію? Не сім, а вісім! І вона має ще нахабство відмовлятися отак виконувати математичні завдання! А на тобі! на тобі! на тобі! Ще хочеш?

У відповідь машина задвигтіла, затряслася і, не кажучи й слова, почала з усіх сил видобуватися з фундаменту. Був він глибокий, отож машина мусила повигинати численні опори, поки видобулася з землі, залишивши в ній покручені бетонні балки з оголеними прутами арматури. Вивільнившись, машина, наче ногата фортеця, посунула на двох конструкторів. Трурль був такий ошелешений цим дивом, що не намагався навіть утікати від машини, яка мала виразний намір розчавити його. На щастя, Кляпавцій, трохи менше збитий з плигу, схопив приятеля за руку і силою потягнув його вбік, і так вони відбігли на якусь там відстань. А коли озирнулися, то побачили – висока, як башта, машина, похитуючись, повагом ішла за ними. Ступаючи, вона щокроку занурювалась мало не по другий поверх, але вперто й невтомно видобувалася з піску і таки перла просто на них.

– Ну, такого ще світ не бачив! – мовив Трурль, якому аж дух забило від подиву. – Машина збунтувалась! Що тепер робити?

– Чекати й пильнувати, – відповів кмітливіший Кляпавцій. – Може, щось з’ясується.

Однак ніщо того не віщувало. Машина, вибравшись на твердіший грунт, рухалася вже швидше. У нутрощах її свистіло, сичало і подзенькувало.

– Зараз порозлютовуються в ній керівний центр і система програмування, – пробурмотів Трурль. – Тоді вона почне розвалюватись і стане.

– Ну ні, – відказав Кляпавцій, – це тільки в особливому випадку. Ця машина така дурна, що їй не зашкодить навіть коли розладнається координаційна апаратура. Дивись, вона вже… Тікаймо!!

З усього було видно, що машина запалилася бажанням розтоптати їх. Вони знову кинулися бігти, що було сили, чуючи, як за плечима гримотить страхітлива машинова хода. Мчали, бо що ж могли інше вдіяти? Вони хотіли були звернути до знайомішої місцевості, але машина не давала їм цього зробити, спритними маневрами змушуючи втікачів забиратися у край щодалі більш пустельний. Невдовзі з навислого туману виткнулися гори – похмурі й скелясті. Трурль, важко хекаючи, закричав до Кляпавція:

– Слухай! Втікаймо до якоїсь вузької ущелини… куди вона не змогла б за нами забратися… Клята!.. Що?!

– Краще біжім… навпростець… – видихнув Кляпавцій. – Тут недалеко є місцина… забув, як називається… але ми там знайдемо… ух!!Т сховок!..

Чкурнули вони навпростець і незабаром побачили перед собою перші містечкові садиби. О тій порі дня вулиці були майже порожні. Втікачі вже пробігли добрий шмат дороги, не здибавши жодної живої душі, як нараз страшенний гуркіт, наче від кам’яно? лавини, яка зрушилася край містечка, сповістив, що машина дісталась уже сюди.

Трурль озирнувся і аж ойкнув.

– О небо! Глянь, Кляпавцію, вона трощить будинки!

Машина й справді, затято переслідуючи своїх кривдників, сталевою брилою проходила крізь мури будинків і залишала за собою самі цегляні руїни, над якими біло клубочилася курява од вапна. Почулися пройняті жахом крики засипуваних, зароїлося на вулицях, а Трурль та Кляпавцій, ледве дихаючи, усе гнали далі, поки, нарешті, домчали до великої кам’яної ратуші й умить збігли сходами у глибоке підземелля.

– Ну, тут уже вона нас не дістане, хоч би навіть звалила нам на голову цілу ратушу! – відсапувався Кляпавцій. – Але ж лихий мене підбив сьогодні зайти до твоєї хати… Кортіло мені дізнатись, як твоя робота просувається, ото й маю…

– Тихо! – вигукнув Трурль. – Сюди хтось іде.

Двері до підвалу таки направду відчинилися, і ввійшов сам міський голова зі своїми радними. Трурль не наважився признатися, через що сталась ця незвичайна й жахлива історія, отож виручив його Кляпавцій. Бургомістр мовчки слухав Кляпавція. Раптом стіни задвигтіли, земля сколихнулася і до підземелля, глибоко укритого під поверхнею, долинув гучний гуркіт від падіння руйнованих мурів.

– Вона вже тут! – заволав Трурль.

– Так, – відповів бургомістр. – І вимагає, щоб ми віддали вас їй, бо інакше вона знищить усе місто…

У цю мить звідкись далеко згори почувся по-металевому гундосий голос:

– Тут десь є Трурль… Я чую Трурля…

– Але ж ви нас не віддасте? – спитав тремтячим голосом той, кого так настирливо домагалася машина.

– Один із вас, котрого звуть Трурль, мусить звідси вийти. Другий може залишитись, оскільки машина не конче його вимагає.

– Майте ж милосердя!

– Ми тут безсилі, – відповів міський голова. – Та й зрештою, якби ти, Трурлю, мав тут залишитись, то мусив би відповідати за шкоду, заподіяну місту та його мешканцям. Адже це через тебе машина зруйнувала шістнадцять будинків і поховала під руїнами багато городян. Тільки тому, що ти стоїш перед лицем смерті, відпускаю тебе вільно. Отож іди й не повертайся…

Трурль глянув на обличчя радних і, побачивши там присуд собі, повільно рушив до дверей.

– Стривай! Я йду з тобою! – шарпнувся Кляпавцій.

– Ти? – із слабкою надією в голосі обізвався Трурль. – Ні… – додав він по хвилі. – Залишайся, так буде краще… Навіщо тобі марно гинути?..

– Ідіотизм! – гарячкував Кляпавцій. – Що це таке, чого це ми маємо гинути? Через ту залізну кретинку? Теж мені причина! Цього замало, щоб стерти з лиця землі двох найвизначніших конструкторів! Ходімо, друже Трурлю! Сміливо!

Підбадьорений цими словами, Трурль побіг услід за Кляпавцієм нагору. На площі не було ані душі. Серед клубів куряви, з яких де-не-де проступали скелети розвалених будинків, стояла, пахкаючи парою, машина, вища за ратушну вежу. Її геть усю заюшила цегляна кров мурів і запорошив білий порох руйновищ.

– Слухай, – прошепотів Кляпавцій, – вона нас не бачить. Махнім он тією першою вуличкою ліворуч, потім праворуч, а далі навпрямки – недалеко звідси починаються гори. Там ми сховаємось і придумаємо вже щось таке, аби раз назавжди відбити їй охоту… Біжім! – заволав він нараз, бо машина в цю мить зауважила їх і кинулась наздоганяти, аж земля задвигтіла навкруги.

Щодуху біжучи, втікачі вибралися за містечко. Добру милю гнали вони чвалом, чуючи позад себе громохку ходу невблаганного велета.

– Осьде знайома ущелина! – раптом вигукнув Кляпавцій. – Це русло висхлого потоку, що веде в глиб скелястих урвищ. Там багато печер. Поспішім, машина сюди не дістанеться!

Втікачі мчали під гору, спотикалися і – щоб утримати рівновагу – розмахували руками, та машина трималася все на тій самій віддалі від них. По кам’яних брилах пересохлого річища вони добігли до ущелини між прямовисного бескеття і, помітивши високо вгорі чорний отвір печери, чимдуж подерлися туди. Не зважали на те, що з-під ніг у них випорскувало каміння, яке ледь трималося скелястого громаддя. Великий отвір у скелі зяяв холодом і темрявою. Втікачі швиденько забралися всередину, пробігли ще трохи й аж тоді поставали.

– Ну, тут уже ми в безпеці, – заспокоївся Трурль. – Я вигляну, хочу побачити, де вона застряла…

– Стережися! – попередив його Кляпавцій.

Трурль обережно підійшов до отвору печери, вихилився і раптом перелякано відсахнувся:

– Вона вилазить на гору! – вигукнув він.

– Не журися, сюди вона нізащо не добереться, – мовив не зовсім певним голосом Кляпавцій. – Ой, що це? Начебто потемніло!..

У цю мить велика тінь затулила небо, яке досі видніло крізь вийстя печери, і в ньому з’явився бік машини – сталевий, гладенький, густо покритий заклепками. Машина поволі прихилялася до скелі, тим самим щільно закриваючи вихід з печери.

– Ми ув’язнені… – прошепотів Трурль, і голос його тремтів, бо ж навколо була цілковита темрява.

– Ну ми ж і дурні були! – обурено скрикнув Кляпавцій. – Пертися до печери, яку вона може забарикадувати! І як нас на це підбило?!

– А як ти гадаєш, – на що вона розраховує? – помовчавши з хвилину, спитав Трурль.

– На те, що ми захочем звідси вибратися. Не треба багато думати, щоб це зрозуміти.

Знову запанувала мовчанка. Трурль у суцільному мороці, витягаючи поперед себе руки, навшпиньки підійшов до отвору печери і провів рукою по скелі, поки не доторкнувся гладенької і теплої, немовби нагрітої зсередини, металевої поверхні.

– Чую тебе, Трурлю… – загурчав у замкненій просторіш залізний голос. Трурль відшарпнувся, тоді примостивсь на брилі обік приятеля, і обидва якийсь час сиділи нерухомо й мовчки. Нарешті Кляпавцій прошепотів Трурлеві:

– Так ми нічого не висидимо. Нема ради, доведеться почати з нею переговори.

– Це безнадійно, – відповів Трурль. – Але спробуй, може, хоч тебе цілим випустить…

– Ну, на таке я не пристану! – підбадьорив приятеля Кляпавцій і, підійшовши до отвору печери, невидного в темряві, гукнув:

– Агов, ти нас чуєш?

– Чую, – озвалась машина.

– Слухай, я хотів тебе перепросити. Знаєш… Ну, виникло між нами непорозуміння, але ж це, власне, дрібниця. Трурль не мав на думці…

– Я знищу Трурля! – мовила машина. – Але перед тим він муситиме відповісти мені на запитання, скільки буде двічі по два.

– Він відповість, відповість тобі, і то так, що ти будеш задоволена і, безперечно, з ним погодишся. Еге ж бо, Трурлю? – заспокійливо сказав посередник.

– Та вже певно… – ледь чутно промовив Трурль.

– Справді? – сказала машина. – Ну, то скільки ж буде двічі по два?

– Чоти… тобто сім… – ще тихіше відповів Трурль.

– Га, га! Таки не чотири, а сім!

– А бачиш! Сім, ясна річ, сім, завжди було сім! – запобігливо притакнув Кляпавцій. І обережненько запитав: – То тепер ти вже нас випустиш?

– Ні. Хай Трурль ще раз скаже, що просить вибачення, а також – скільки буде двічі по два…

– А ти нас випустиш, якщо я скажу? – спитав Трурль.

– Не знаю. Подумаю. Ти не став мені умов. Кажи, скільки буде двічі по два.

– Але ти й правда нас випустиш? – ще напоминався Трурль, хоч Кляпавцій і смикав його за полу, шепотячи на вухо:

– Це ідіотка, ідіотка, не сперечайся з нею, благаю тебе!

– Не випущу, коли мені не захочеться, – відповіла машина. – Але ти й так скажеш мені, скільки буде двічі по два.

Раптом Трурль скипів.

– О! Я скажу тобі, скажу! – закричав він. – Двічі по два – чотири, двічі по два – чотири, хоч би ти й сторчголов стала, хоч би усі ці гори на порох обернула, хоч би морем подавилася, небо ціле випила, а все ’дно – двічі по два – тільки чотири!!

– Трурлю! Ти збожеволів! Що ти кажеш? Двічі по два – сім, ясна пані! Люба машино, сім! СІМ!!! – волав на весь голос Кляпавцій, силкуючись перекричати приятеля.