Текст книги "Кіберіада"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 49 (всего у книги 61 страниц)

– Фізика як аскетизм?

– О, це не таке просте. Християнство було мутацією іудаїзму як «замкненої», бо призначеної лише для обраних, релігії. Тобто іудаїзм як доктрина був чимось на зразок Евклідової геометрії; досить було глибше замислитись над його основоположними аксіомами, щоб, незважаючи на їхню універсальність, дійти до більш загального вчення, яке «обраними» вважає вже всіх людей.

– Виходить, християнство – відповідник узагальненої геометрії?

– У певному розумінні так, – з погляду чисто формального, внаслідок зміни знаків у тій самій щодо цінностей і значень системі. Така операція, крім усього іншого, спричинилася до визнання правомочності теології Розуму. То була спроба не відмовлятися від будь-яких притаманних людині рис; оскільки людина була розумною, вона мала тим самим право користатися зі свого Розуму, – і це, після відповідної кількості поєднань і перетворень, дало нам фізику. Ясна річ, я висловлюю свою думку дуже спрощено.

Християнство є узагальненою мутацією іудаїзму, пристосуванням системної структури до всіх можливих людських існувань. Це була суто структурна риса іудаїзму вже з самих його витоків. Подібної операції не можна проробити з буддизмом чи брамінізмом, не кажучи вже про вчення Конфуція. Отже, вирішальним було виникнення іудаїзму кілька тисяч років тому. Існувала й інша можливість. Головною проблемою, яку на самому початку мусить розв’язати кожна релігія, є секс. Можна оточити його шанобою, – отже, зробити позитивним додатком до релігійної доктрини; можна його відсікти, відокремити й зробити нейтральним, а можна визнати його ворогом. Найбезкомпромісніше – останнє рішення, і християнство обрало його.

Отже, якби секс був феноменом біологічно менш важливим, залишався, як у деяких ссавців, періодичним, фазовим явищем – пульсуючим, минущим, – він не мав би вирішального значення. Але його характер було обумовлено близько півтора мільйона років тому. Відтоді секс і став, власне, punctum saliens^[144] кожної культури, бо його не можна було просто ігнорувати, а треба було «цивілізувати». Представник західної культури завжди відчував: його гідність уражена тим, що inter faeces et urina nascimur…^[145] Саме ця рефлексія і ввела до генезису людини Первородний Гріх на правах Таємниці. Так уже сталося. Інший різновид сексуальності та її періодичності або інша релігія могли спрямувати нас іншим шляхом.

– Цивілізаційної стагнації?

– Ні, просто шляхом затримки у розвитку фізики.

Раппопорт звинуватив мене у «неусвідомленому фрейдизмі». Він сказав, що, як вихованець пуританської родини, я накидаю світові власні упередження. По суті, я не звільнився від бачення всього в категоріях Гріхопадіння й Спасіння. А оскільки землян я вважаю безнадійно пропащими грішниками, то Спасіння переношу в Галактику. Мої прокляття скидають у пекло людей, – однак не зачіпають Відправників, які залишаються бездоганно добрими й невинними. Та саме в цьому моя помилка. Думаючи про них, треба, насамперед, запровадити поняття «порогу солідарності». Будь-яка думка рухається в напрямку дедалі універсальніших узагальнень; і це правильно, бо Космос «схвалює» саме такі дії, – той, хто належним чином робить узагальнення, може заволодівати світом у що далі, то більших масштабах.

Еволюційна свідомість, або розуміння того, що дух виникає у процесі гомеостатичного піднесення проти ентропійної течії, дає змогу почуттям солідарності охопити еволюційне дерево, яке народило розумну істоту. Але солідарністю не можна охопити всього дерева еволюції, бо «вища» істота неодмінно мусить живитися «нижчими». Необхідно десь провести межу солідарності. На Землі ніхто ніколи не проводив її нижче того розгалуження, де рослини відокремлюються од тварин. Зрештою, практично не можна вважати, наприклад, комах охопленими солідарністю. Якби ми знали, що з якихось причин для успішного обміну сигналами з Космосом конче потрібно винищити всіх земних мурашок, напевно, ми вирішили б, що «варто» пожертвувати мурашками. Отож ми, на нашому рівні розвитку, можемо бути для Когось мурашками. З погляду вищих істот, необов’язково охоплювати солідарністю таких планетарних амеб, як ми. Може, вони мають щодо цього переконливі аргументи. Може, знають, що, згідно з галактичною статистикою, земний тип психозоїка заздалегідь приречений на неприхильність техноеволюції, отже, додаткова загроза нашому існуванню не є чимось таким уже жахливим, бо й так «нічого путнього з нас не вийде».

Я викладаю тут зміст наших нічних розмов напередодні експерименту, але не їхній послідовний стенографічний запис, бо докладно я їх не пам’ятаю і не знаю, коли саме Раппопорт розповів мені отой епізод із своїх європейських поневірянь, про який я згадував вище. Це, здається, було тоді, коли ми вже покінчили з генералами, але ще не почали шукати потаємні пружини близького епілогу. Тоді я сказав йому приблизно от що:

– Докторе Раппопорт, ви помиляєтеся ще більше, ніж я. Ви зробили з Відправників «вищу расу», яка солідаризується лише з «вищими формами життя» в Галактиці. Для чого ж тоді вони намагаються поширювати біогенезис? Навіщо їм сіяти життя, якщо вони могли б проводити політику експансії та колонізації планет? Ми обидва просто не здатні у своїх міркуваннях вийти за межі доступних нам понять. Можливо, ви маєте слушність, і я тому шукаю причин нашої поразки на Землі, що мене так виховували з дитинства. Єдине, що замість «людської вини», на мою думку, у глухий кут нас завів стохастичний процес. А ви, утікач із країни вбитих, завжди надто сильно почували власну безневинність перед лицем загибелі й тому шукаєте джерела катастрофи десь поза Землею – у середовищі Відправників. Не ми самі до цього призвели – вони зробили це за нас. Так закінчується будь-яка спроба трансценденції. Нам потрібен час, якого в нас уже не буде.

Я завжди говорив, що коли б знайшовся достатньо розумний уряд, який прагнув би витягти з ями все людство, а не тільки свій народ, може, ми б усі з неї врешті вилізли. Але кошти федерального бюджету були завжди до послуг лише дослідникам «нової зброї». Коли я говорив політикам, що треба задіяти антропологічну «crash program»,^[146] будувати машини для моделювання соціоеволюційних процесів за такі ж гроші, які витрачаються на ракети й антиракети, вони посміхалися й знизували плечима. Ніхто цього всерйоз не сприймав, і можу тепер хіба що відчути гірку втіху з того, що я таки мав слушність. Слід було насамперед дослідити людину, визнати її пріоритет. Ми не дослідили її, а того, що ми знаємо про неї, недостатньо, врешті-решт, треба признатися собі в цьому. Ignoramus et ignorabimus,^[147] бо вже не маємо часу.

Шановний Раппопорт вже не намагався заперечувати, а провів мене – п’яненького – до моєї кімнати.

Перш ніж ми розійшлися, він сказав:

– Пане Хогарт, даремно ви так засмучуєтесь. Без вас усе скінчилося б так само погано.

XIV

Дональд запланував проведення дослідів на тиждень наперед, по чотири щодня. То був максимум можливостей, які надавала збудована за тимчасовим принципом апаратура. Після кожного експерименту вона частково псувалася, і треба було братися до ремонту. Робота просувалася повільно, бо з радіоактивно зараженими матеріалами доводилося працювати в захисних комбінезонах. Ми розпочали її після нашої нічної бесіди; працював, власне, Дональд, я був лише свідком. Ми вже знали, що представники Ghost Voice, або Контрпроекту, прибудуть до нас через вісім днів. Дональд збирався розпочати роботу вранці, бо хотів, щоб його люди, зайняті й далі камуфляжними дослідженнями, які він їм нав’язав, їхньою канонадою перекривали гуркіт неминучих у наших експериментах вибухів. Та оскільки пізно ввечері (отже, тоді, коли я в обчислювальному центрі препарував незліченні варіанти глобальної катастрофи) все вже було готове, він поспішив з початком.

Взагалі вже не мало значення, коли саме Іні, а за ним – і наші великі покровителі довідаються про все. Після того, як Раппопорт, провівши мене, пішов, я забувся у тяжкому сні, але кілька разів прокидався й схоплювався з ліжка, бо мені вчувалося відлуння детонації, та це тільки здавалося. Бетонні стіни будинків було розраховано ще й не на такі вибухи. О четвертій ранку, почуваючи себе великомучеником, я ледве підняв своє розбите тіло з ліжка і, вже не в змозі всидіти в кімнаті, наважився, відкинувши рештки «конспіративних» застережень, піти до лабораторії. Ми так не домовлялися, але я просто не міг повірити в те, що Протеро, маючи все готове, спокійно піде відпочивати. І я не помилився: його витримка теж мала свою межу.

Я хлюпнув собі в обличчя холодною водою і вийшов. Минаючи в кінці коридора двері Іні, я помітив під ними світло й мимохіть уповільнив ходу. Усвідомивши всю безглуздість такої поведінки, з кривою посмішкою, яка здавалася мені чужою, бо аж до болю розтягла мою немов жорстко видублену шкіру обличчя, я, не викликаючи ліфта, збіг сходами униз.

Доти я ніколи так рано не виходив з готелю; на першому поверсі світло не горіло, я зачепився за розставлені стільці, – місяць був уповні, але бетонна брила перед входом застувала світло. Зате вулиця мала дивовижний вигляд, втім, може мені так здавалось. На адміністративному будинку палали рубінові попереджувальні вогні для літаків; окрім них – лише поодинокі ліхтарі на перехрестях. Будинок групи фізиків був темний і на перший погляд наче вимерлий; пробігши добре знайомою мені дорогою, через розхилені двері я потрапив до головного залу. Я зрозумів одразу, що все вже закінчено, бо сигнальні табло, що червоно горять під час роботи інверторів, були вимкнені. У залі панував напівморок, велике кільце інвертора робило зал подібним до фабричного цеху чи машинного відділення корабля; на щитках керування ще жевріли лампочки сигналізації, але біля камери я вже нікого не знайшов. Я знав, де шукати Дональда; вузьким проходом між витками багатотонних електромагнітів я дістався до маленького внутрішнього приміщення, щось ніби комірчини, де Протеро тримав усі протоколи, відзняті стрічки, нотатки, – і справді, там світилося. Дональд, побачивши мене, аж підхопився з місця. З ним був Макхілл. Не кажучи й слова, він подав мені якісь покреслені картки.

Я не усвідомлював сам, в якому я стані, і зрозумів це аж тоді, коли не зміг сприйняти знаків, чудово мені відомих, – дивився дурнувато на стовпчики цифр, силкуючись зібратися з думками. Коли значення координат четвертої серії спроб дійшло врешті до моєї свідомості, я відчув, що коліна мені підгинаються.

Під стіною стояв стільчик, я сів і ще раз, уважніше й повільніше, проглянув усі результати. Раптом папір посірів, і перед очима в мене все розпливлося. Та ця кволість тривала лише кілька секунд. Коли вона минула, по всьому тілу в мене виступив холодний липкий піт. Дональд, нарешті, помітив, що зі мною коїться щось дивне, але я сказав, що мені вже ліпше.

Він хотів забрати картки, але я йому їх не віддав. Вони ще були мені потрібні. Що більша була енергія, то менш точна локалізація вибуху. Хоча чотири спроби ще не давали можливості статистичного опрацювання, ця залежність впадала в око. За потужності десь понад мікротонну (ми вже без застережень оперували одиницями виміру ядерної балістики) розкид дорівнював половині відстані від цілі до місця, де заряд було детоновано. Досить було ще трьох, щонайбільше, чотирьох, спроб, щоб це уточнити, щоб остаточно довести непридатність Трексу як зброї. Але я в цьому вже не сумнівався, бо відразу ж надзвичайно докладно згадав усі попередні результати й мою суперечку з прихильниками феноменалістичної концепції. Переді мною постало навдивовижу просте співвідношення, яке й окреслювало всю проблему; воно було звичайним перенесенням на ефект Трексу індетерміністичної засади: що більша енергія, то менша точність її концентрації; а що енергія менша, то точніше можна сконцентрувати ефект. При кілометровій відстані ефект можна було сконцентрувати на цілі завбільшки з квадратний метр, підриваючи тільки купку атомів; отже, не було ніякої руйнівної сили, ніякого знищення, нічого.

Піднявши очі на Дональда, я зрозумів, що він теж усе це знає. Нам досить було кількох слів. Була ще одна заковика: подальші дослідження, із збільшеною на порядок енергією, необхідні для остаточного вирішення долі Трексу, наражали б експериментаторів на небезпеку через невизначеність місця вивільнення енергії, його цілковиту непередбачуваність. Потрібен був якийсь спеціальний полігон десь у пустелі і апаратура, керована з великої відстані. Дональд і про це вже подумав. Ми перемовилися кількома словами, стоячи під голою, запорошеною лампочкою. Макхілл за весь час не обмовився й словом. Мені здалося, що він не так вражений і приголомшений, як розчарований, але, може, я несправедливий до нього.

Ми ще раз усе докладно обговорили, у мене в голові так проясніло, що я відразу накреслив схему співвідношення, навіть з екстраполяцією на потужніші заряди, порядку кілотонни, а потім – на результати, одержані раніше. Все збігалося до третього знаку після коми. Дональд глянув певної хвилини на годинник. Було близько п’ятої. Він повернув головний вимикач, відключивши струм від усіх агрегатів, і ми разом вийшли з лабораторії. Надворі вже розвиднилося. Повітря було холодне й прозоре, мов кришталь. Макхілл пішов, а ми ще стояли перед входом до готелю у неймовірній тиші й пустці, такій мертвій, немов крім нас не було більш нікого живого; подумавши про це, я здригнувся, – але то вже був тільки звернений у минуле душевний порух. Мені хотілося сказати Дональдові такі слова, які рішуче підвели б під усім риску, передали б мою полегкість, радість, та раптом я зауважив, що, власне, їх не відчуваю. Я був спустошений, страшенно вичерпаний, байдужий, ніби нічого вже не могло й не повинно було статися. Не знаю, чи відчував і він те саме. Хоча ми, як правило, цього не робили, на цей раз ми потисли один одному руки й розійшлися. Якщо хтось завдав комусь удару ножем, а вістря ковзнуло по непомітно прихованому панциру, то в тому, що людина залишилася живою, ніякої заслуги напасника нема.

XV

Ми вирішили представити історію ефекту «Трекс» на Науковій Раді тільки через три дні, бо потрібен був деякий час, щоб як слід систематизувати результати й написати детальніші протоколи спостережень, а також збільшити окремі фотознімки. Але вже наступного дня опівдні я пішов до Айвора. Він вислухав моє повідомлення на диво спокійно; я недооцінював його витримку. Найбільше його зачепило, що свою таємницю ми приховували від нього до кінця. Я довго говорив з ним на цю тему; ми опинилися в ситуації, протилежній тій, яка склалася відразу після мого прибуття до селища, – тоді він, як міг, намагався пояснити, чому мене обминали й не залучили до Проекту раніше. Однак тепер ішлося про незрівнянно важливіші речі.

Я намагався підсолодити пілюлю усіма можливими аргументами; Белойн супроводжував їх мугиканням. Він іще довго був на мене трохи ображений, і це зрозуміло, хоча кінець кінцем начебто й визнав, що ми повелися правильно. Тим часом Дональд так само приватним чином попередив Ділла, отож єдиним, хто про все довідався лише на засіданні, був Вільгельм Іні. Хоч як я не терпів його, проте змушений був віддати належне його витримці, бо, слухаючи Дональдову доповідь, він і оком не змигнув. Я спостерігав за ним увесь час. Цей чоловік народився політиком, хоч, може, й не дипломатом, бо дипломат не повинен бути занадто злопам’ятним, а Іні, майже точно через рік після того засідання, коли Проект уже припинив своє існування, через посередництво третьої особи – одного журналіста – передав пресі купу відомостей, серед яких на чільному місці фігурувала наша з Дональдом акція, відповідним чином висвітлена й прокоментована. Коли б не він, ця справа взагалі не з’явилася б у тому сенсаційному вигляді, який змусив різних високопоставлених осіб, зокрема Раша й Макмагона, захищати мене й Дональда.

Як міг переконатися читач, коли ми й завинили у чомусь, то це у непослідовності, бо наша секретна праця так чи інакше мала в кінцевому рахунку потрапити до офіційного механізму Проекту. Але її було представлено як «ліву роботу», дуже шкідливу, з ницими намірами зашкодити Проекту, бо ми, замість звернутися одразу до компетентних фахівців (тобто до армійських ядерних балістиків), вовтузились як кустарі у малих масштабах, даючи тим самим «протилежній стороні» шанс обігнати нас і створити для нас смертельну загрозу.

Я забігаю так далеко вперед, щоб показати, що Іні не був таким невинним, як це здавалося на перший погляд. Єдине, що він дозволив собі під час того знаменного засідання, – це кілька поглядів з-під окулярів у бік Белойна, якого він напевно підозрював у спільній з нами конспірації; і хоча ми намагалися так сформулювати свій попередній звіт, щоб таємність наших робіт видавалася продиктованою вимогами методики і невпевненістю в успіхові (ясна річ, під «успіхом» ми розуміли те, чого найбільше боялися), ці пояснення ані на хвилину не ввели Іні в оману.

Потім почалася дискусія, під час якої Ділл досить несподівано зауважив, що реалізація Трексу могла б принести світові мир, а не загибель, бо скасувала б доктрину EW (early warning – завчасного попередження), побудовану на тому, що між запуском міжконтинентальних ракет та їхньою появою на екранах радарів у вищих точках орбітального польоту існує часовий інтервал. Зброя, що вражає із швидкістю світла на відстані діаметру земної кулі, не припускає можливості «завчасного попередження»; обидва ворожі табори опиняються у становищі суперників, кожен з яких тримає в руці револьвер, приставлений до скроні другого. І це, цілком можливо, зумовило б загальне роззброєння. Але Дональд заперечив йому, що подібна шокова терапія могла б скінчитися й зовсім інакше.

Белойн тим часом відчув спрямовану на нього підозріливість Іні, й розпочався отой невідворотний розпад Ради, якої склеїти чи залатати не вдалося аж до кінця існування Проекту. Іні відтоді перестав удавати, що він є тільки кимось на кшталт нейтрального посланця чи спостерігача Пентагону; це виявлялося в різний спосіб, але завжди в неприємний для нас. Наприклад, приїзд армійських фахівців – ядерщиків і балістиків, – який розпочався через двадцять чотири години після цього засідання, нагадував уже операцію по захопленню ворожої території (вертольотів налетіло як сарани), коли нарешті Іні повідомив про це телефоном Белойнові. Водночас було відкладено обіцяний приїзд представників Контрпроекту. Я був цілковито впевнений у тому, що ядерщики армії, яких я ніколи не вважав за вчених у будь-якому розумінні цього слова, тільки підтвердять наші результати дослідами у масштабах полігону, але спосіб, у який з наших рук вихопили всі дані, забрали апаратуру, фотоплівку, протоколи, позбавив мене решток ілюзій, якщо я взагалі колись їх мав.

Дональд, якого ледве терпіли у його власній лабораторії, зніс усе це по-філософськи і навіть пояснив мені, що інакше й бути не могло, а якби й могло, то це було б лише збереженням тонкого нальоту умовностей, на які не слід зважати. Що такі дії є логічним наслідком становища у світі і т. д. У певному розумінні він мав слушність, однак того добродія, який прийшов до мене вранці (я ще лежав у ліжку) і попросив дати йому мої обрахунки, я спитав – чи має він ордер на обшук і чи прийшов мене заарештувати. Це трохи його спантеличило, і я міг принаймні почистити зуби, поголитися і вдягтись, поки він чекав на мене в коридорі. Природно, все це пояснювалося відчуттям цілковитої безпорадності. Я лише повторював собі, що, власне, маю тішитися, бо який би був мій душевний стан, коли б довелося вручати йому обрахунки, що віщували б finis terrarum.^[148]

Ми, наче сонні мухи, повзали по селищу, а тим часом армія вивалювала з неба свої, здавалося, нескінченні загони й матеріальні ресурси: ця операція напевно не була зімпровізована в останню мить – її мали підготувати давно, визначивши в загальних рисах, адже не було відомо, чого можна сподіватися від Проекту. Трьох тижнів їм вистачило, щоб розпочати необхідну серію мікротонних вибухів; мене зовсім не здивувало, що нас навіть не поінформували про результати, ми дізналися про них завдяки витокам інформації через нижчий технічний персонал, який спілкувався з нашими людьми. Зрештою, за сприятливого вітру вибухи чути було в усьому селищі. Їхня дуже незначна у вимірах балістики потужність зумовила те, що радіоактивних опадів майже не було і якихось спеціальних запобіжних заходів не вживалося. Ніхто вже до нас ні по що не звертався, нас ігнорували, наче нас взагалі не було. Раппопорт пояснював – це тому, що ми з Дональдом порушили правила гри. Можливо. Іні зникав кудись на цілі дні, з надзвуковою швидкістю курсуючи між Вашінгтоном, селищем і полігоном.

На початку грудня, коли почалися бурі, апаратуру в пустелі розібрали, запакували, одного дня чотирнадцятитонні гелікоптери-крани, пасажирські і всі інші вертольоти піднялися в повітря, і так само несподівано і вправно, як і прибула, армія залишила нас, забираючи з собою кільканадцять осіб з науково-технічного персоналу, вражених радіоактивністю в останній зі спроб, під час якої, – коли вірити пліткам, що дійшли до мене, – було підірвано заряд з тротиловим еквівалентом в одну кілотонну.

Потім, наче з нас, як у казці про сплячу красуню, було знято чари, всі ми досить жваво заворушилися, і за короткий час відбулося багато подій. Белойн подав у відставку, Протеро і я зажадали, щоб нас вважали такими, що вийшли з Проекту, Раппопорт, здається, дуже неохоче, але зробив те саме з почуття солідарності, й лише Ділл не вдався до жодних демонстрацій і радив нам, щоб ми з відповідними гаслами в руках ходили по селищу й вигукували їх, бо вважав наші вчинки несерйозними. Не можу не визнати, що до деякої міри він мав слушність.

Нашу бунтівливу четвірку одразу викликали до Вашінгтона; там з нами розмовляли і поодинці, і з усіма разом; крім Раша, Макмагона й нашого генерала (з яким я тільки тоді познайомився особисто), з’явилися ще й президентські радники у справах науки, й з’ясувалося, що наше подальше співробітництво у Проекті є вкрай необхідним. Белойн – цей дипломат і політик – сказав на одній з таких нарад, що, оскільки Іні користується цілковитою довірою, а йому довіряють тільки на чверть, то нехай тепер Іні залучить кращих фахівців і сам керує Проектом. Коли такі слова зарясніли в наших виступах, до нас почали ставитись як до дітей – пустотливих вередунів, та все ж загальних улюбленців. Не знаю, як іншим, а з мене вже досить було цього Проекту.

Якось увечері до мене в готель прийшов Белойн, котрий того дня мав приватну зустріч з Рашем віч-на-віч, і пояснив мені причини цих нескінченних умовлянь. Радники були переконані, що Трекс – це лише випадкова поразка в успішній серії експериментів, яка розпочинається, що він, власне, виразно засвідчує – наступні дослідження будуть плідними, і тому вони є тепер буквально нашою raison d’etre,^[149]інтересами державної ваги, питанням життя і смерті. Хоча такі міркування я вважав абсурдними, подумавши, я дійшов висновку, що ми, власне, можемо повернутися, якщо тільки адміністрація виконає наші умови. Ми з Белойном негайно почали їх формулювати. Я зрозумів, що не матиму спокою і не зможу повернутися до моєї чистої безгрішної математики, якщо без мене робота у Проекті все-таки триватиме. Адже моя віра в хе, що Відправники забезпечили зоряний код від небажаного втручання, була саме вірою, а не знанням чи твердим переконанням. Зрештою, я дуже стисло висловив це Белойнові; хай же справдиться афоризм Паскаля про вутлу тростину. Якщо ми не зможемо протидіяти, то принаймні хоч знатимемо про все.

Порадившись учотирьох, ми зрозуміли й те, чому Проект не віддали армії. Вона виховала для себе особливу расу вчених – так би мовити, під столом: вони виконували нескладні завдання, були обмежено самостійними. Знаючи, від чого почати й де скінчити, чудово робили своє. Але космічні цивілізації, мотиви їхніх дій, животворні ефекти сигналу, зв’язок між ними і його змістом, – усе це було для них чорною магією. («Щоправда, і для нас теж», – зауважив як завжди в’їдливий Раппопорт). Врешті-решт, ми погодилися й далі працювати; нас послухали – доктор права Вільгельм Іні зник із Проекту (це була одна з наших умов), хоч його негайно замінила інша цивільна особа, містер Х’юджес Фентон. Таким чином, ми поміняли шило на швайку. Бюджет було збільшено, людей з Контрпроекту (ним ми теж грізно потрясали перед трохи сконфуженими покровителями) ввели до наших дослідницьких груп, а він сам, здається, перестав існувати, хоч згідно з офіційною версією ніколи й не існував. Отже, зігнавши злість, надискутувавшись, поставивши умови, які мали бути скрупульозно дотримані, ми повернулися «додому» – в пустелю, і так розпочався, вже після Нового року, черговий, останній період в історії «Голосу Неба».

XVI

Таким чином, усе пішло по-старому, – тільки й того, що одне нове обличчя з’явилося на засіданнях Ради – Х’юджеса Фентона, названого невидимкою, – він умів бути майже непомітним, і не тому, що був невеличкий, а тому, що намагався триматися в тіні. Зима в пустелі означає часті бурі, але піщані, а не дощі, які випадали надзвичайно рідко. Ми легко повернулися до попереднього трибу роботи, власне, й життя; я знову ходив вечорами побалакати з Раппопортом, знов часом зустрічав у нього Ділла, мені вже видавалося, що Проект – це і є справжнє життя, що одне скінчиться разом з другим.

Єдиним нововведенням були щотижневі робочі конференції, зовсім неофіційні, на них по черзі обговорювалися різноманітні теми, – наприклад, такі, як перспективи керованої еволюції розумних істот.

Що це нам обіцяло? Нібито – вихід на шляхи анатомії, фізіології, а через них – і цивілізації Відправників. Однак у суспільстві, що досягло такої ж фази розвитку, як наше, з’являються довготривалі протилежно спрямовані тенденції, що їхніх віддалених наслідків не можна передбачити. З одного боку, вже сформовані інструментальні технології справляють вплив на існуючу культуру і певною мірою змушують людей адаптуватися до їхніх потреб, підпорядкуватися їм. Так з’являються ознаки інтелектуального суперництва людини з машиною, а також їхніх різноманітних симбіозів, – і інженерна психологія та фізіоанатомія викривають «вразливі місця», незадовільні параметри людського організму, звідки вже прямий шлях до планування відповідних «удосконалень». Саме звідси бере початок думка про створення «кіборгів» – частково складених із штучних органів людей, спеціально призначених для роботи в Космосі й дослідження планет з природними умовами, не схожими на земні; думка про безпосереднє підключення людського мозку до машинної пам’яті, про побудову таких пристроїв, які забезпечують ще недосяжний рівень єдності людини з механізмом у фізичному й інтелектуальному відношенні.

Увесь цей букет технічних впливів загрожує потенційним руйнуванням біологічної однорідності людства. Не лише єдина загальнолюдська культура, а й навіть єдина універсальна тілесна форма людини могла б під тиском подібних змін стати мертвим реліктом минулого. Людина ефективно перетворила б власне суспільство на психозоїчний різновид мурашника.

З іншого боку, сфера інструментальних технологій може підпорядковуватися впливам культури і звичаїв. Скажімо, фактори, що формують моду, можуть дістати своє біотехнологічне продовження. Технологія моди поки що зупиняється на межі людської шкіри. Щоправда, мода вдає, нібито її вплив сягає далі, та тільки завдяки тому, що в різний час вона як особливо цінні взірці популяризує відмінні варіанти людської зовнішності. Досить лише згадати про різницю між ідеалом краси Рубенса і сучасною жінкою. Неупередженому сторонньому спостерігачеві земних справ могло б видатись, що в жінок, які більше за чоловіків залежні від вимог моди, відповідно до зміни сезону ширшають то плечі, то стегна, то з’являються великі груди, то вони зменшуються, ноги то повнішають, то знову стають тонкі й довгі і т. ін. Проте ці «припливи» й «відпливи» тілесної субстанції – лише ілюзія, обумовлена відбором тих фізичних типів людей з усього їх розмаїття, які саме зараз здобули загальне схвалення. Такий процес можна скоригувати біотехнологічними методами. Генна інженерія здатна скерувати у потрібному напрямку прояви біологічної різнорідності.

Звичайно, генетичний відбір суто анатомічних рис у порівнянні з могутністю впливу культуротворчих змін видається чимось незначним, але водночас і бажаним з естетичних міркувань (як шанс поширення фізичної краси). Однак я говорю про початок шляху, де можна було б вивісити табличку – «розум на службі інстинктів»; адже величезна більшість матеріалізованих продуктів людського мозку обслуговує сибаритські нахили. Розумно сконструйований телевізор поширює інтелектуальні нісенітниці; чудові засоби комунікації дають змогу першому-ліпшому вдягненому туристом дебілу нажлуктитись не в себе вдома, а біля базиліки собору Святого Петра. Якби ця тенденція мала привести до вторгнення технічних засобів до тіла людини, йшлося б напевно про те, щоб максимально розширити гаму приємних відчуттів, а може, навіть про те, щоб, окрім сексу, наркотиків, кулінарних утіх, стали доступними й інші, зовсім іще не відомі різновиди чуттєвого збудження й розрядки.

Оскільки в нашому мозку є «центр насолоди», що ж могло б завадити нам підключити до нього синтетичні органи чуттів, які давали б змогу відчувати містичні й немістичні оргазми під час спеціально вигаданих і запланованих обрядів – генераторів багатогранного екстазу? Здійснювана в такий спосіб автоеволюція означає остаточне обмеження себе рамками культури і звичаїв, ізольованість від позапланетного світу й видається винятково приємною формою інтелектуального самогубства.

Наука й техніка напевно здатні надати в наше розпорядження засоби, що задовольняють вимоги як першого, так і другого шляху розвитку. І хоч вони обидва, кожен по-своєму, видаються нам жахливими, це ще ні про що не свідчить. Адже негативні оцінки таких змін абсолютно необгрунтовані. Настанову, що «занадто догоджати собі» не слід, можна вважати доцільною доти, доки насолода однієї особи водночас завдає шкоди іншій (або її власному тілу чи духу, як, скажімо, у випадку наркоманії). Настанова ця може бути виявом звичайної необхідності, і тоді їй треба підкорятися без заперечень; але технології спрямовані у своєму розвитку, власне, на те, щоб поступово ліквідовувати будь-яку необхідність, що обмежує людську поведінку. Ті, хто говорить, що цивілізація завжди стикатиметься з необхідністю як формою обмеження свободи, по суті, сповідують наївну віру в те, що Космос створений не без думки про «належні обов’язки» розумної істоти. Вочевидь, це переосмислення біблійного присуду людині – «у поті чола здобуватимеш хліб свій щоденний». Але присуд той не є етичним, як вважають наївні люди, він має виразно онтологічний характер. Умови, в яких ми змушені жити, такі, що жодні винаходи не допоможуть нам досягти ситуації «запаморочення голови від успіхів».