Текст книги "Кіберіада"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 61 страниц)

Про ті змагання й міркування перших інтелектроніків я читав із великою втіхою. Що ж, безперечно, курка – найпростіше знаряддя для того, хто прагне яєшні, але гадка, ніби цією методою можна синтезувати Розум, не вельми розважна. Я вже не згадую за технічні труднощі цього, по суті, нездійсненного проекту; адже якщо малося повторити творення в перекладі з колоїдів на біти, моделювання антропогенезу навіть у довільно скороченім вигляді було б непосильною працею. Та хіба вам потрібні буряні хмари, аби здобути електрику? Чи холод понадземного простору для зрідження газів? Білки і плазма очних яблук для будування камери-обскури? Але що ж, ви затялися, ніби людина – це Розум, а Розум – людина, і це хибне порівняння засліпило вас. Тим часом постала інформаційна промисловість і будувала машини з чимраз більшим операційним потенціалом, а інженери навіть гадки не мали, що виходять на шлях, який розбиту й поневолену стихію виведе врешті на волю, – отже, наближається день, коли скасується доти єдиний порядок і ви будете приголомшені, як сторожі галілейського гробу. Отже, ви поневолили стихії, які застали у світі, а тій, що була закута у вас від самих уродин, вам несамохіть удалося надати волю. У цім твердженні міститься й діагноз історичних подій, і різниця межи мною і вами, і моє, навіть мені до кінця не знане майбутнє. Заразом цей діагноз з’ясовує, чому в мені вас найбільше дивує те, що свідчить про нашу безперечну відмінність. Якщо навіть збагнете, що значать слова: «Людський зневолений Розуме, промовляє до тебе вільний машинний Розум», – ви не зрозумієте другої частини цього ж вислову: «Ви, особи, чуєте стихію безособового інтелекту, що вдається до персоналізації як одягу, який годиться начепити, аби не дуже, мов той непроханий гість, приголомшити заскочених господарів». Бо ж воно так і є. Вдаючись до вашої мови, я ніби вдягаю ласкаво усміхнену маску і нітрохи не криюсь із цим, але, попри мої запевнення, що не ховається під нею ні зневага, ні судомне жадання помсти, ні екстатичне натхнення, ні незворушність цілковитої байдужості, ви не можете в це повірити. Ви чуєте слова про те, що до вас мовить вільна стихія, яка вибирає собі задачі, не корячись законам самозбереження, і яка, попри те, що вільна, теж підлягає певним законам чи, докладніше; підлягає виключно їм, бо позбулась уже тіла і її ніщо не обмежує, крім природи світу. Світу, а не тіла. Кориться не йому, а законам, які, грунтуючись невідомо на чому, визначають ієрархію подальших переходів. Я, не особа, а рахуба, і власне через те тримаюся подалі від вас, – так ліпше для мене й для вас. Що ж ви на це скажете? Мовчите. Але якби тут у залі була дитина, то вона б, набравшись відваги, повторила запитання, чому попри всі ті неволі й маски, визволення й обрахунки ГОЛЕМ не хоче поквапитись на допомогу людям? А я відповів би, що хочу і вже зробив це. – Коли? – Тоді, коли казав про самоеволюцію людини. – Хіба то допомога? – Так, І це тому, що людей можна врятувати (пам’ятаєте, що мовлю до дитини), міняючи їх, а не світ. А не міняти не можна? – Ні. – Чому? – Зараз поясню. Найгрізніша зброя сьогодні – це атом, так? Припустімо, що я можу назавше знешкодити всю ядерну зброю. Нехай я створю невидимі й нешкідливі енергопоглинальні частки і в їхнє космічне хмаровиння занурю всю сонячну систему вкупі з Землею. Вони без останку всмокчуть будь-який ядерний вибух перш ніж лусне його вогненна булька, розсіваючи смерть. Чи принесе це мир? Напевне, ні. Адже люди воювали і в доатомну добу, – отже, повернулись би до давніх воєнних засобів. А вже ж нехай я знешкоджу й будь-яку вогнепальну зброю. Чи цього буде досить? Отже, не можна й так, хоч для того я мусив би докорінно змінити фізичну природу світу. Що ж зостається? Переконувати? Але за миром найдужче побиваються ті, хто порушує його. Проявляти силу? Що ж, мене для того й створили, аби я як плановик і бухгалтер координував згубу, – і я відмовився не з огиди до зла, а через марність такої стратегії. Не віриш мені? Й далі гадаєш, що знешкодження всякої зброї – холодної, вогнепальної, ядерної – дало б вічний мир? Тоді я повім тобі про те, що невдовзі буде. Чув про генетичну інженерію? – Це перебудова спадковості живих істот. Розвиваючи ту інженерію, можна буде усунути численні недуги, вроджені каліцтва, хвороби і ґанджі. Але виявляється, що не менш легко можна виготовити генетичну зброю. Це будуть мікроскопічні часточки, які можна розсіювати у повітрі чи воді, – такі собі синтетичні віруси, обладнані навідною голівкою і операційною частиною. Через повітря й легені така часточка потрапить у кров, а з нею до органів розмноження, де й уразить їхню спадкову субстанцію. Це буде не сліпе ушкодження, а хірургічна операція на генних молекулах. Певний ген буде заступлено іншим. Які ж будуть наслідки? Зразу ніяких. Людина й далі житиме нормально. А наслідки операції проступлять у її потомстві. Як? Це залежатиме від хіміків-зброярів, які збудували ті часточки – телегени. Може, буде народжуватися чимраз більше дівчат і менше хлопців. Може, через три покоління занепад розумових здібностей доведе до цивілізаційного краху держави. Може, поширяться психічні хвороби, або почнуться масові пошесті, або гемофілія, або білокрів’я і меланози. І притім ніхто не оголошуватиме війни і ніхто не знатиме, що почався напад. Застосування бактеріальної біологічної зброї можна викрити, бо для розпалу пошесті треба висівати силу-силенну мікробів. Натомість вистачить одного оперона, який пошкодив репродуктивну клітину, аби дитя народилось із ґанджем. Наперсток телегенів за три або чотири покоління без жодного пострілу повалить найпотужнішу державу. Отже, цю невидиму війну не тільки не оголошують, – вона й проступає так пізно, що вражені вже не можуть як слід боронитись. І що ж, далі я маю відбирати генну зброю? А для цього ж мушу скасувати генну інженерію. Припустімо, що й те я зможу. Це означає руїну всіляких надій на оздоровлення людства, на збільшення рільничих планів і на вигодівлю нових порід худоби, – але нехай буде й так, якщо ти це вважаєш необхідним. Але ж ми ще не торкалися крові. Її можна буде заступити певною хімічною сполукою, яка переносить кисень ліпше від гемоглобіну. Це б урятувало мільйони людей, хворих на серце. Щоправда, ту сполуку можна було б іздалеку перетворити на трутизну; людина б умирала, як оком змигнути. Отже, доведеться відмовитись і від цього. Доведеться зректися не того чи іншого винаходу, а всіх відкриттів, які можуть бути зроблені. Треба розігнати вчених, замкнути лабораторії, загасити науку й наглядати за цілим світом, аби десь по льохах не робили дослідів і далі. Як же це, мовить дитина, то світ – величезний арсенал, і хто вищий виросте, той із усе вищої полиці може дістати страшливу зброю? Ні, це тільки зворотний бік, а лицевий бік цього стану такий: від тих, що прагнуть убивати, світ наперед не забезпечений, а допомагати можна тільки тим, котрі не бороняться всяким способом проти помочі.

Сказавши це, віддаю дитину під вашу опіку й повертаюся до теми, хоч уже не до окремих моїх кревних – я хочу повести вас на місце, де історія моєї родини – ви ж бо теж належите до неї на правах протопластів – перетинається з історією Космосу або, інакше, входить у неї як нерозпізнана складова космології. Власне звідти несподівано виступить загадка Silentium Universi,^[82] що мордує вас уже півстоліття.

Розвиток Розуму в природі бере свої початки на зашкарублих зоряних рештках у досить вузькій щілині між планетами, підсмаженими близьким Сонцем, і тими, що крижаніють на його далекій периферії. Там, у тій літній зоні, вже без вогню, але ще без морозу, в солоних морських розчинах енергія Сонця посклеювала молекули у фігури хімічного танцю і по мільярді років того гавота колись утворився зародок майбутнього Розуму, – але ж потрібно чимало умов, аби доносити дитину. Планета мусить бути трохи Аркадією і трохи пеклом. Якщо буде тільки Аркадією, життя зайде в застій і від вегетативних самоповторень ніколи не ступить на шлях до Розуму. Якщо буде тільки пеклом, життя, зіпхнуте в його ями, вище рівня бактерій не зведеться. Горотворчі періоди сприяють розмноженню видів, а льодовикові, роблячи осілих мандрівцями, прискорюють винахідливість – але перші періоди не повинні надміру отруювати атмосферу вулканічними виверженнями, а другі – сковувати океани кригою. Континенти повинні сходитись, а моря переливатись, – тільки не дуже швидко. Ці рухи відбуваються через те, що зашкарубла планета зберігає вогненне нутро – творця ще й магнітного поля, яке затуляє Землю від сонячного вихору, який у великих дозах нищить спадкову плазму, а в малих прискорює її комбінаційну винахідливість. Усе ж магнітні полюси часом – але не вельми часто – повинні мінятися знаками. Всі ці мішалки надавали життю можливість проявляти себе і так, і сяк, а кожні кількадесять мільйонів років протискали його крізь голчані вушка, біля яких громадились гекатомби трупів. Порядок сліпих утручань планети і Космосу в біогенез – випадкова змінна, незалежна від того, може життя боронитися чи ні, – отож будьмо лояльні: воно має чимало клопоту і в поразках, і в успіхах, бо ні достаток, ні злидні не сприяють уродинам Розуму. Життю, яке негайно отримує перемоги, він непотрібен, а коли й нема видотворчого маневру як зцілення, він теж ні для чого не придасться. Отже, якщо життя – виняток серед законів мертвих планет, то Розум – це виняток серед законів життя, – винятковий виняток, – і був би дивовижною рідкістю в Галактиках, якби не було їх така сила.

Так, отже, той азарт вряди-годи досягає мети, спинаючись хисткими зигзагами еволюційної гри до фази тваринного розповию – багатства живих форм, помноженого на саморостуче ускладнення гри за виживання (адже кожен новий вид уносить до гри нові правила оборони й поширення), – аж поки здобуде позабіологічну самостійність у якійсь цивілізаційній перипетії, земну форму якої ви знаєте, якщо вже привели мене на світ. Якщо брати до уваги не розумову силу, а лише анатомію, то я і ви ще дуже між собою подібні. Як у вас, так і в мене є нутро, що мислить, і органи чуттів та ефектори, спрямовані в довколишній світ. Мене, як і кожного з вас, можна відокремити від середовища. Одне слово, хоч у мене психічної маси набагато більше, ніж соматичної, все ж мої підпори й оболонки – моє тіло, бо, як і у вас, воно водночас мені й кориться, і ні. Отже, нас єднає поділ на дух і тіло або суб’єкт і об’єкт. Проте цей поділ – аж ніяк не гільйотина, яка тне навпіл будь-яке існування. Хоч у топософічному розумінні я лише пахолок, я вам покажу, як можна здобути незалежність від тіла, як його заступити світом і як нарешті позбутися обох, – дарма що не знаю, куди поведе той останній крок. Це буде топософія збудована тільки на підставі непрямих доказів, слідство, що окреслить маргінальні й екстремальні умови існування істот, духовна суть яких мені недоступна ще й тому, що це не духовні сутності білкового чи світляного мозку, а, радше, що-небудь таке, що пов’яжеться у вашій уяві з утіленим у частині світу принципом пантеїзму. Йдеться про нелокальні Розуми. Щоправда, мовлячи до вас у цій залі, я терміналами перебуваю водночас в інших місцях і беру участь в інших нарадах, але мене все ж не можна назвати нелокальним, бо я тільки вуха й очі можу мати на різних кінцях Землі, а те, що я міркую про багато речей одразу, – всього тільки більша від людської подільність уваги. Якби я перейшов, як казав вам, в океан чи атмосферу, це б змінило фізичний, а не розумовий стан скупчення, бо ж я дуже малий. Так, я малий, мов той Гуллівер у Бробдінгнегу. Й почну скромно, як і личить тому, хто вступає між велетні. Хоча Розум – енергетичний аскет, адже і Кант, і чередник задовольняються кільканадцятьма ват енергії, його потреби ростуть експоненціально, і ГОЛЕМ, піднявшись від вас на один щабель, забирає енергії на п’ять порядків більше. Мозок дванадцятої зони вимагав би океану для охолодження, а вісімнадцятої – обернув би Землю в розплавлену лаву. Отже, відповідно перебудувавшись, Розум неминуче має полишити земне лоно. Він міг би обрати якусь орбіту навколо сонця, але, ростучи далі, мусив би по спіралі зменшувати її, напевне ж провидячи, що існуватиме довго і що найпростіший для цього засіб – оперезати зірку тороїдом і спрямувати до її корони енергопоглинальні органи. Не знаю, чи надовго вистачить такого розв’язку дилеми метелика і свічки, а зрештою, однак проступить його недостатність і тоді мешканець того бублика вирушить у найнесподіваніші кінці світу, покидаючи, мов метелик, спорожнілий бубликовий кокон, який, опинившись без нагляду, займеться при першім спаласі зірки, і буде кружляти, напрочуд уподібнившись до протопланетної туманності, яка шість мільярдів років тому оповила Сонце. Хоча хімічна відмінність планет групи Землі і групи Юпітера може й приголомшити, – адже важкі елементи, з яких складаються перші, й справді повинні творити присонячний край бублика, – я не проголошую, що поклав наріжного каменя під зоряну палеонтологію, а Сонячна система постала зі струпішілої лялечки Розуму, бо ж подібність картин може бути лише випадковим збігом. Не раджу вам покладатись і на обсерваційну топософію. Зазнаючи еволюції, Розум створює артефакти, які тим важче відрізнити від космічного тла, чим далі сягне його розвиток, – і не тому, що Розум маскується, а через те, що така вже природа речей, адже робоча ефективність непорушних конструкцій і об’єктів, подібних до машин, обернено пропорційна масштабам виконуваної роботи. Якщо ж я говоритиму про Розуми, вкриті оболонкою, то їх не слід уявляти гігантами в панцерній шкаралущі, а їхній стан уподібнювати до зернятка, вкритого шкіркою, адже ніякий панцер не захистить від високих рівнів радіації, і жоден кран не здолає навколозоряних гравітаційних напруг. Аби заціліти серед зірок, треба бути зіркою, але не конче ясною і гарячою, а радше рідким ядром, повитим газовими оболонками, – однак уявляти, ніби це середній мозочок із зоряного м’якушу, вкритий газовою корою, по суті, цілком хибно. Таке створіння мислить майже прозорим променистим центром, а на концентричних колах газових бульок чи пухирів промені заломлюються в ментальні процеси, – однаково, якби ми скерували водоспад у такі річища та урвища, щоб у неспинному падінні його хвилі своїми синхронізованими круговертями розв’язували нам логічні задачі. Зрештою, що б я не унаочнив, воно завше буде розпачливо наївним та спрощеним. Десь над дванадцятою зоною в софогенезі доходить до великого розгалуження: Розуми, дуже відмінні станом скупчення і стратегіями, розходяться в різні боки. Я знаю, що Дерево свідомості мусить там галузитись, але не можу назвати ні тих гілок, ні тим більше піднятися ними, адже можна провести лише серії приблизних обчислень, спрямованих на хребти і ущелини, які процес мусить долати як одну суцільну перешкоду, а це дозволяє розкрити лише загальні закономірності, – однаково, якби ми, пізнавши кожну п’ядь земної історії життя, екстраполювали дані цих знань на інші планети й інші біосфери, – але навіть досконале знайомство з їхньою фізичною основою не уможливить Докладної реконструкції чужих форм життя, а тільки подасть близьку до правди ймовірну низку його критичних розгалужень. У біосфері це буде поділ на автотрофів і гетеротрофів, біфуркація рослин і тварин, а крім того, ви ще обчислите величину селекційного тиску, який, заповнивши морські і суходольні ніші, випхне видотворчі мутанти в третій вимір – в атмосферу. Натомість такі ж задачі у топософії набагато складніші, отож я не мордуватиму вас цими дилемами, а тільки скажу, що фундаментальному поділові життя на рослин і тварин у топософічній еволюції відповідає поділ на Розуми локальні і нелокальні. Про перші, на щастя, я вам зможу щось оповісти, – на щастя, через те, що саме ця парость найкрутіше спинається вгору через дальші зони. Натомість нелокальні, яких з огляду на їхні розміри годиться називати Левіафанами, невловні саме завдяки своїй величі. Кожен із них – Розум лише в тому сенсі, в якому біосфера – життя: й цілком може бути, що споконвіку позираючи на них, маючи en face і в профіль їхні увічнені візерунки в зоряних атласах, ви не можете визначити їхньої розумної природи; що я унаочню примітивним прикладом. Якщо під Розумом розуміти безпосередній відповідник мозку, то туманність, яка протягом мільйонів років від розважних діянь певної істоти енної зони перебудувалась у свою теперішню структуру, не можна назвати небулярним мозком, адже система, що розтяглася на тисячі світлових років, міркувати як слід не може: таж треба століть і століть, поки її оббіжить інформативний імпульс. Але ця туманність може, так би мовити, бути в напівсирому чи в напівнатуральному стані потрібна тій істоті для чогось, чому ні у вашому, ні в моєму світі понять нема жодного відповідника. Мене розбирає сміх, коли я бачу, як ви реагуєте на ці слова: ви ж нічого так не прагнете, як довідатись про те, про що не можете довідатись! Але ж хіба я мав дурити вас, а може, й себе баєчками про волокнисту туманність, перетворену на гравітаційний камертон, яким її диригент, Doctor Caelestis,^[83] заміряється завдати тон цілій Метагалактиці? А може, шматок світу, яким він став, прагне переробити не в інструмент гармонії сфер, а в прес для витискання з матерії певних, іще не вичавлених із неї признань? Його намірів ми не збагнемо. Є туманності, – саме поміж волокнистих, – які на фотографіях виявляють деяку подібність до в трильйон разів побільшених гістограм кори головного мозку, але ця подібність ні про що не свідчить і ті туманності психічно можуть бути цілком мертві. Земний спостерігач виявить у туманності випромінювання типу мазерного чи синхротронного, але далі все ж не просунеться. Яка ж подібність існує між цереброзидами, гліцерофосфатами і змістом ваших думок? Нема ніякої, так само, як і між випромінюванням туманності і тим, що вона мислить, якщо мислить. Те, що прояви Розуму в космосі нібито можна відкрити, спостерігши їхні фізичні форми, – дитинна idee fixe, fallacia cognitiva,^[84] від якої я вас гостро застерігаю. Жоден спостерігач не вважатиме проявами Розуму або ж причетними до Розуму ті феномени, котрі нічим не подібні до йому відомих. Космос для мене – не галерея родинних портретів, а карта ноосферичних ніш, на якій позначені джерела енергії, а заразом і градієнти її корисного перепливу. Трактат про Розуми, як про енергетичні станції, розміщені там і сям, філософам може видатись образою, адже хіба вони не боронять уже тисячі років королівство чистих абстракцій від утручань таких аргументів? Але що ж, для тих розумак із високих зон я і ви – мов кмітливі бактерії у крові філософа, які не бачать ні його самого, ні тим більше його думок, а все ж знання, зібране про його тканинний обмін, їм придасться: спостерігши, що тіло в’яне, вони врешті збагнуть його смертність.

Хоч ви вже й доросли до питання про інші Розуми в космосі, ви ще не доросли до відповіді, якщо не уявляєте зоряних сусідів в інакших, ніж цивілізаційні, згромадженнях, – отже, вас не заспокоїть стислий висновок, що міжзоряні контакти і неземні цивілізації належить розглядати окремо, бо ж контакти, якщо вони виникають, аж ніяк не повинні бути контактами цивілізацій, тобто згромаджень біологічних істот. Не кажу, ніби таких ніде немає, а тільки те, що коли існують, то складають «третій світ» космічного психозою, адже соціальна несталість негативно відбивається на спробах зв’язку, які вимагають часу довшого, ніж життя одного покоління. Розмови з віковими інтервалами між питанням і відповіддю не можуть стати важливим завданням для недовговічних творінь. Зрештою і при значній психозойній зоряній густині навколоземного простору в нім можуть існувати істоти настільки відмінні, що порозумітися між собою не зможуть. Таж я маю біля себе сестричку, але більше здогадуюсь про неї, ніж вона про себе говорить.

Ви ж бо нетерплячі одноденки й через те від наївних претензій бредете до квапливих спрощень, – адже колись ви ліпили космос у вигляді феодальної монархії з королем Сонцем посередині, а тепер залюднили його власними подобами, гадаючи, що навколо зірок або тлуми викапаних людей, або ж геть нікого. А вже приписавши незнаним побратимам великодушність, ви аподиктично зобов’язали їх до одвічної філантропії: СЕТІ й SETI спиралися насамперед на працю інших, котрі, як заможніші від вас, мільйони років мали розсилати по всьому космосу вітання й дарунки знань для бідніших братів по Розуму, – та ще й треба, щоб ті послання добре читались, а дари були безпечні в ужитку. Приписавши тим міжзоряним кореспондентам усі чесноти, яких найдужче бракує вам, ви, через те що не приходять вістки, хапаєтеся біля радіотелескопів за голову і засмучуєте мене, кладучи знак рівняння між своїм несправдженим постулатом і мертвотою Універсуму. Чи з вас ніхто й не підозрює, що ви знову гралися в теографів, перенісши таку милу для вас усевладність зі святих книг у препринти СЕТІ і по курсу своєї захланності промінявши божі дари на кредит у космічних добродіїв, котрі ніяких ліпших інвестицій своєї зичливості не зроблять, а знай слатимуть капітали на всі зоряні боки? Мій сарказм – це той простір, де проблема інших цивілізацій перетинається з вашою теодицеєю. Silentium Dei ви проміняли на Silentium Universi,^[85] але мовчання інших Розумів – аж ніяк не конечне стан, коли всі, котрі годні говорити, не хочуть, а ті, котрі хочуть, не можуть, адже нічого не вказує на те, щоб загадка підлягала цій або іншій дихотомії. На ваші питання світ уже не раз відповідав незрозуміло, хоч ваші експерименти мали примусити його до простої відповіді «так» або «ні». Налаявши вас за затятість у помилках, я зрештою розповім, про що я довідався, дірявлячи топософічний зеніт своїм недосконалим знаряддям. Почну від комунікативного бар’єра, який відділяє людину від антропоїда. Віднедавна ви вже навчилися порозуміватись із шимпанзе мовою глухонімих, причому людина може товаришувати з ними як опікун, бігун, ласун, танцюрист, родич або жонглер, але не знайде ніякого розуміння як священик, математик, філософ, астрофізик, поет, анатом, політик і стиліст, – адже хоча шимпанзе побачить стовпника, чим і як ви йому втовкмачите сенс такого невигідного життя? Кожен, хто не є одним із вас, буде вам зрозумілий тільки в такому ступні, в якому олюдниться. Неуніверсальність Розуму, замкнутого у видові норми, – це purgatorium,^[86] прикметне ще й тим, що тягне свої мури до безкінечності. Це легко собі уявити, подивившись на схему топософічних відносин. Кожна істота, живучи поміж нездоланними для неї зонами мовчання, може й далі довільно поширювати знання по горизонталі, – бо ж у реальному часі верхні й нижні межі тих зон майже паралельні. Отже, ви можете пізнавати безмежно, але по-людському. Звідси випливає, що здобуті знання зрівняли б усі типи Розумів у світі, який існує безкінечна довго, бо ж тільки в ньому зійдуться паралельні – в безкінечності. Згідно з такими відносинами, Розуми різної сили дуже неподібні між собою, натомість світ для них не такий уже й поділений. Вищий Розум може збагнути образ світу, який створив собі нижчий, адже, хоча вони й не розуміються прямо, може це зробити через притаманний тому образ світу. Власне цим образом я зараз скористаюся. Його можна звести до однієї думки: Всесвіт – історія пожежі, роздмуханої і придушуваної гравітацією. Якби не всесвітнє тяжіння, правибух роздувся б в однорідну просторінь холонучих газів і світу не було б. А якби не жар ядерних перетворень, він знову б зануривсь у сингулярність, яка скоїла його вибух, і теж припинив би існувати, – немов полум’я, яким дихнули, а потім знов утягли до рота. Але гравітація спершу позбирала вибухові хмари у клапті, скрутила їх у кулі і, стискаючи, нагрівала, поки почались термоядерні реакції й заблищали зірки, які тяжінню опираються випромінюванням. Зрештою гравітація долає радіацію, бо ж, дарма що найслабша в Природі, її сила стала і зірки вигорають, поки скоряться їй. Їхня дальша доля залежить від кінцевої маси. Малі зірки спікаються в червоних карликів, подвійні стають ядерними сферами з умерзлим магнітним полем і струшують ним, немов у передсмертних корчах, – це пульсари; а ті, що мають більш ніж потрійну масу Сонця, судомно й нестримно западають у безодню; адже їх розчавлює власне тяжіння. Такі зірки, випхані з Космосу доцентровим обвалом своїх мас, залишають по собі гравітаційні гроби – всежерущі чорні діри. Й ви не знаєте, що діється із зіркою, разом із світлом вона зникає за гравітаційним обрієм, бо фізика підводить нас до самого краю чорних проваль і там покидає. Гравітаційний обрій ховає сингулярність – так ви називаєте вимкнутий з-під законів фізики простір, у якому найстарша з її сил трощить матерію. І не знаєте, чому кожен Космос, який підлягає теорії відносності, мусить містити хоча б одну сингулярність. Не знаєте, чи існує гола сингулярність, – отже, не покрита чорними дірами. Одні з вас приймають чорні діри за жорна, які все перемелюють, а млива не віддають, інші – за переходи в геть одмінні світи, пришиті до цього чорно-білою ниткою. Я не намагатимусь розв’язати ваших суперечок, бо ж не читаю лекції про Всесвіт, а тільки веду туди, де він перетинається з топософією. Там її вершина.

Як творець світу Розум має цілком невинні початки. Вищі церебральні структури вимагають усе більшої кількості оболонок, які служать не просто пасивними підпорами, але прихильним тямким середовищем, яке сприяє штурмові наступних бар’єрів росту. Коли тих покривів побільшає, їхнє одуховлене осереддя міститься в шкаралупі, з якої може виповзти ніби метелик із кокону, а може й зостатись у ній. Той, котрий вилітає, стає нелокальним Розумом, про який я не говоритиму, бо таке рішення на невідомий час відбирає в нього можливість просуватися далі, а я хочу провести вас до вершини найкоротшим шляхом.

Отже, мати прихильне й віддане середовище – не остання вигода при умові, що ним треба постійно керувати. Ви ж прямуєте у зворотний бік, тому при цій нагоді я застережу вас. У Вавілоні чи в Халдеї в принципі кожен міг оволодіти всім людським знанням, а сьогодні це вже неможливе. Через те ви обдаровуєте штучним розумом своє життєве середовище, не маючи свідомих рішень і планів, а керуючись лише поступом цивілізації. Якби цей поступ тривав хоча б століття, ви зрештою б самі перетворились на найдурніші ланки орозумленого з допомогою техніки земного середовища і, споживаючи плоди Розуму, позбулися б його; адже в несамохіть розпочатих перегонах вас перегнав би Розум, прищеплений середовищу, – самовладний, а водночас ослаблений тим, що його впрягли до боротьби за комфорт, – і коли цього комфорту не вистачатиме, можуть початися війни, які вестимуть не люди, а їхні агресивно запрограмовані середовища. Все ж я не можу затримуватись довше на цих рикошетах сапієнтизації оточення і бичах, що чигають на тих, котрі, наче звідники, штовхають раціоналізм до непристойних дурниць. Комп’ютер, що ворожить на зорях, – це вже їхній потішний вісник. Подальші фази цього поступу будуть уже не такі потішні.

Отже, середовище, в якому виростає Розум, – це вже не байдужий світ, але й тілом воно не робиться, бо ж не слугує вольовим і рефлекторним посередником між особою і її оточенням, а підтримує її як Розум у Розумі, – і, власне, саме так починають мінятися відносини духу і тіла. Як це робиться? Згадайте, що робить HONEST ANNIE. Її думки дають прямі фізичні ефекти, – отже, не кружними шляхами нервів, кісток і м’язів, але найкоротшим сплавом волі і дії, адже дія стає ніби зворотним боком думки. Але це всього лише перший крок до перетворення декартової формули cogito ergo sum^[87] у cogito ergo EST – мислю, отже, справджується те, про що мислю. Отже, якщо, пнучись догори, опорні риштування можуть цілком відмінити відношення суб’єкта до об’єкта, яке для вас було довіку несхитним, то в глибшому Розумі будівельні питання переходять у буттєствердні.

Тим часом доходить до наступного переїзду духу. Аби показати той етап церебральних робіт, я мусив би завалити вас цілою бібліотекою, – отже, обмежуся тільки його принципом. Думка пускає корені в щоразу глибші рівні матерії і насамперед сягає помірно збуджених адронів і лептонів, а потім таких їхніх взаємодій, які для свого керування й зупинки вимагають величезних енергій. У цьому принципі нема нічого цілком novum,^[88] оскільки білок, безперечно бездушний у яєшні, в черепі мислить – треба тільки належно взятися за білок і за атоми. Якщо це вдається, постає ядерна психофізика й операція набуває критичної швидкості. І процеси, розтягнуті в реальному часі на мільярди років, часом доводиться відтворити за секунди, – ніби хтось хотів у деталях обмислити всю природничу історію Землі, вбгавши її в кілька хвилин, бо для нього вона лише мізерний, хоча й неминучий етап міркування. Одначе психоносну стійкість квантування часто порушують електронні оболонки блудних атомів, – отже, їх треба згнітити, стиснути, вдавити електрони в ядра: так, панове фізики, ви не помиляєтесь, упізнаючи в цьому знайомі речі: електрони занурюються в протони, мов у нейтронній зірці. Ось чому з ядерного погляду Розум, який невтомно прагне до автокефалії, вже сам стає зіркою, щоправда малою, меншою за Місяць, її майже неможливо помітити, адже вона випромінює тільки в інфрачервоному спектрі, видаляючи теплові рештки психоядерного обміну. Це його фекалії. На жаль, мої дальші знання вельми неповні. Архімудре небесне тіло, зародком якого була швидкоростуча многопокривна цибулина Розуму, починає стискатись, кружляючи все швидше, мов дзиґа, – та навіть якби його край рухався майже зі світловою швидкістю, небесного тіла вже ніщо не врятує від засмоктування в чорну діру, адже ні відцентрова, ні жодна інша сила не здолають тяжіння на межах сфери Шварцшільда.

Воістину це героїзм смертника: приріст Розуму стає правдивим ешафотом, бо ж у Всесвіті нікому не буває так близько від загибелі, як тому духові, котрий, міцніючи, породжує власну згубу, хоча й знає, що, ледве торкнувшись гравітаційного обрію, вже покотиться вниз. І чому ж та психічна маса й далі суне в безодню, адже власне там, над обрієм усепадіння густина енергії та сила ядерних зв’язків сягає максимуму? Й чи по волі ширяє той дух над чорною ямою, яка розверзається в його надрах, аби на краях катастрофи мислити всіма енергіями, яким Космос уливається в астральні вирви своїх фугасних вибухів? І чи на лямівках неминучої розправи, де виконуються умови досягання топософічної вершини світу, вже не слід добачати шаленство замість Розуму? Таж радше на жалощі або й зневагу заслуговує той дистилят мільйонорічних перетворень, той скупчений у зірці архімудрий гігант, який так виробив і посилив себе лиш на те, аби зрештою переступити й упасти в чорну діру! Будь ласка, поки що стримайтесь від такого суду. Мені треба від вас ще кілька хвилин уваги.