Текст книги "Кіберіада"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 61 страниц)

– Отут, на грудях, під золотим клапаном.

– Дай мені його…

– А зуб мені даси?

– Дам…

Королівна відгвинтила золотий гвинтик, відкрила клапан, витягла золотий ключик і подала крізь грати. Блідавець жадібно вхопив його і, регочучи, втік у глиб клітки. Хоч як королівна просила й благала його, щоб віддав ключик, але марно. Боячись признатись будь-кому в тому, що вона вчинила, Електрина з тяжким серцем вернулась в кімнату палацу. Це було необачним з її боку, але що з неї візьмеш, майже дитина ще. Назавтра слуги знайшли її непритомною в кришталевому ліжку. Прибігли король з королевою і всі двірцеві, а вона лежала, ніби спала, й неможливо було її розбудити. Скликав король придвірних консультантів-електриків, медиків-лікарів, і ті, оглянувши королівну, побачили, що клапан відкритий, і немає ні гвинтика, ні ключика! Гвалт зчинився в замку й метушня, всі бігали, шукаючи ключика, але марно. На другий день королю, який був у розпачі, доповіли, що його полонений блідавець хоче з ним говорити з приводу загубленого ключика. Король негайно сам подався до парку, і страховисько сказало йому, що знає, де королівна загубила ключик, але, мовляв, скаже він про це лише тоді, коли король, давши своє королівське слово, пообіцяє йому волю й надасть у його розпорядження безпілотний корабель для повернення до своїх. Король довго опирався, наказав обшукати ще раз весь парк, але врешті погодився на такі умови. Спорядили безпілотний корабель і блідавця під вартою випровадили з клітки. Король чекав біля зорельоту, оскільки Антропос пообіцяв сказати, де ключик, аж коли опиниться на борту.

Та тільки-но він там опинився, висунув голову через люк і, показуючи сяючий у руці ключик, закричав:

– Ось ключик! Забираю його з собою, щоб твоя дочка ніколи не прокинулась; хай це буде моєю помстою за те, що ти мене скривдив, тримаючи в залізній клітці всім на посміховисько!

З-під корми безпілотного корабля вихопився вогонь, і зореліт, приголомшивши всіх, здійнявся в небо. Вислав король у погоню найшвидші сталеві пітьмогроми й вертокрили, але їхні команди повернулися ні з чим – хитрий блідавець збив їх зі сліду й уникнув погоні.

Зрозумів король Болюдар, як погано вчинив, не послухавшись мудреців-гомологів, та пізно було. Найкращі електрики-слюсарі старалися зробити ключик, найталановитіші королівські конструктори, різьбярі і зброярі, золотих і сталевих справ майстри, ювеліри-кіберграфи – усі з’їжджалися, щоб запропонувати свої послуги, одначе намарне. Зрозумів король, що треба знайти ключик, забраний блідавцем, інакше темрява навіки огорне розум королівни.

Тож було оголошено в усьому королівстві, що сталось таке й таке, антропічний блідавець Гомос викрав золотий ключик, і хто його зловить або хоча б поверне життєдайну коштовність і розбудить королівну, візьме її за дружину і посяде трон.

Сміливців різного гатунку з’явилося зразу стільки, що хоч греблю гати. Були серед них і знамениті електрицарі, і спритники-пройдисвіти, астрозлодії, зореловці; прибув до замку Стрежислав Мегават, славнозвісний фехтувальник-осцилятор, який володів такими карколомними прийомами, що не було йому рівних у поєдинку; не бракувало добровольців і з далеких країн; наприклад, з’явилися двоє автоматеїв, випробуваних у ста битвах; Протезій, відомий конструктор, котрий інакше, як у двох іскроколбах, – одній чорній, другій срібній, – не ходив; приїхав Арбітрон Космозофович, складений із пракристалів, вишукано стрункий; з’явився також інтелектрик Палібаба, який у вісімдесяти скринях, навантажених на сорок робослів, привіз стару цифрову машину, іржаву від мислення, але з біса винахідливу. Прибули троє мужів з роду селектритів: Діодій, Тріодій і Гептодій, в головах яких був такий бездоганний вакуум, що їхнє мислення було чорне, як ніч без зірок. Прибув Перпетуан, з голови до п’ят у лейденській зброї, з колектором, який геть позеленів у трьохстах битвах; Матрицій Перфорат, що дня не міг прожити, аби не провести на комусь інтегральне зчислення; він привіз із собою непереможного кібера, якого звали Струмос. З’їхались усі, і коли двір був уже повний, прикотилась до його порогів бочка, з якої у вигляді крапель живого срібла виплив Ерг Самозбудник, котрий міг набирати будь-якої довільної форми.

Побенкетували герої, опромінивши замкову залу так, що аж мармурова стеля засвітилася рожевим, наче хмара при заході сонця, і вирушили, кожен своєю дорогою, шукати блідавця, викликати його на бій смертельний і забрати ключик, а разом з ним заволодіти королівною і троном Болюдарів. Перший, Стрежислав Мегават, полетів на Кольдею, де живе плем’я драглинів, щоб узяти там язика. Пірнаючи в їхню мазь, він прокладав собі дорогу ударами керованої на відстані шпаги, але нічого не добився, бо коли надто розпалився, лопнула в ньому система охолодження, і знайшов незрівнянний фехтувальник свою могилу серед чужих, а його енергійні катоди навіки поглинула нечиста мазь драглинів.

Двоє автоматеїв-суперників дісталися до країни радомантів, які із сяючих газів зводять будівлі, займаються променетворчістю й відомі такою скнарістю, що кожного вечора перелічують усі атоми своєї планети; погано прийняли скнари радоманти автоматеїв. Вони показали їм безодню, повну оніксів, малахітів, алмазів і лазуритів, а коли електрицарі звабились на коштовності, замурували їх, засипавши з висоти лавою шляхетного каміння. Коли ця лава сунула, довкола стало так ясно, наче впали стобарвні комети. Річ у тім, що радоманти перебували в таємній змові з блідавцями, про що ніхто не знав.

Третій, Протезій Конструктор, після тривалої подорожі крізь міжзоряний морок дістався аж до країни альгонців. Там його зустрів справжній шквал кам’яних метеоритів. Врізався в них корабель Протезія, наче в стіну, і з потрощеним стерном дрейфував у просторі, а коли наближався до далеких сонць, їх світло навпомацки блукало по очах нещасного сміливця. Четвертому, Арбітрону Космозофовичу, спочатку пощастило більше. Проминувши Андромедську ущелину, пройшовши чотири спіральні круговерті Гончаків, опинився в спокійному вакуумі, сприятливому для його світляного судна, і сам швидким променем наліг на стерно; позначаючи свій слід пломенистим хвостом, прибився до берегів планети Маестриції, де серед метеоритних брил побачив розбитий кістяк корабля, на якому вирушив був Протезій. Перш ніж поховати під базальтовою скелею могутній корпус конструктора, що виблискував і був холодний як за життя, Арбітрон зняв з нього обидва іскропоглиначі, срібний і чорний, використовуючи їх як щити, і рушив уперед.

Дикою була гірська Маестриція, гуркотіли по ній кам’яні лавини, у хмарах, що нависали над безоднями, спалахували срібні леза блискавок. Серед цих ущелин у зеленому малахітовому яру й напали паліндроміди на рицаря. Шмагали його блискавками згори, а він захищався від них іскропоглинальним щитом, і тоді поліндроміди пересунули вулкан, приставили Арбітронові до спини кратер і плюнули вогнем. Впав рицар, і розпечена лава влилася йому в череп, звідки виплавилося все срібло.

П’ятий, Палібаба-інтелектрик, не рушав нікуди, а зразу ж за межами Болюдарового королівства зупинився й пустив на зоряні пасовиська своїх робослів, сам же вмикав, настроював і програмував цифрову машину, бігав над її вісімдесятьма скринями, а коли вони зарядилися струмом і від розуму машина аж розбухла, почав ставити їй короткі обдумані запитання: де живе блідавець? як знайти до нього дорогу? як його обдурити? як забити баки, щоб забрати ключик? Коли відповіді були неточні й ухильні, вибухав гнівом і вчив машину так, що аж міддю розігрітою, починала смердіти, і доти лупив її і лаяв, вигукуючи: «Зараз же кажи мені правду, проклята стара цифрова машино!» – доки не розплавилися клеми й не потекло з них срібними сльозами олово, з тріском полускалися перегріті труби, а Палібаба так і лишився стояти над розжареною руїною лютий і з палицею в руках.

Довелося вертатися додому ні з чим. Він замовив нову машину, але мусив чекати її не менше як чотириста років.

Шостою була подорож селектритів. Діодій, Тріодій і Гептодій вдалися до іншого способу. В них були невичерпні запаси тритію, літію і дейтерію, і вони задумали з допомогою вибухів тяжкого водню здолати всі дороги, які ведуть до країни блідавців. Проте не знали, де ті дороги починаються. Хотіли спитати вогненноногих, але ті зачинилися від них за золотими мурами своєї столиці, вергаючи вогонь; войовничі селектрити пішли на штурм, не шкодуючи ні тритію, ні дейтерію, що аж зірок на небі від пекельних атомних вибухів не ставало видно. Мури виблискували, наче золото, проте під впливом вогню виказували свою справжню природу, перетворюючись на хмари сірчаного диму, бо ж зведено їх було з колчеданів-іскорок. Там Діодій загинув, розчавлений вогненноногими, і розум його розчахнувся, посипавшись на панцир букетом різнокольорових кристалів. Його поховали в труні з чорного олівіну й рушили далі, до володінь Осмалатицького, де владарював зоребоєць король Астроцидес. У нього була скарбниця, повна вогняних яєць, вилуплених білим карликом, і таких важких, що тільки страшна сила палацових магнітів їх тримала, щоб не шугнула у глиб планети. Хто ступнув на його землі, не міг ворухнути ні рукою, ні ногою, бо нечуване тяжіння сковувало міцніше від будь-яких гвинтів і ланцюгів. У тяжкий бій мали з ним вступити Тріодій та Гептодій. Побачивши їх під твердинями замку, Астроцидес викочував одного по одному білих карликів і пускав Гептодію і Тріодію в обличчя тіла, що вивергали вогонь. А все ж вони перемогли його, і він підказав їм, якою дорогою потрапити до блідавців, ввівши їх в оману, бо сам її не знав, та дуже вже хотів позбутися страшних войовників. Вони потрапили в чорне ядро мороку, де Тріодія хтось підстрелив з вогнемета антиматерією; може, то був хтось із мисливців-кіберносів, а може, то був самопал, поставлений на безхвосту комету. Принаймні, Тріодій зник, ледве встигнувши крикнути: «Аврук!», слово, що вживалось як бойовий клич роду. Гептодій рушив далі, проте і його спіткала гірка доля. Його корабель опинився між двома потоками гравітації, які називають Бахридою і Сцинтілією; Бахрида прискорює плин часу, а Сцинтілія уповільнює, і між ними утворюється смуга застою, в якій час не рухається ні вперед, ні назад. Так живцем і завмер там Гептодій, разом із численними фрегатами й галеонами інших астрадьєрів, піратів і пітьмострусів, зовсім не старіючи, в тиші й страхітливій нудьзі, ім’я якій Вічність.

Коли отак скінчився похід трьох селектритів, Перпетуан, кіберграф Баламський, сьомий з тих, хто мав вирушити в подорож, довго не вирушав. Цей електрицар готувався до війни довго, добираючи найбойовитіших кондукторів, найжвавіших іскровиків, метальників і штовхачів; бувши розважливим, він поклав собі йти на чолі вірної дружини. Під його знамена сходилися конквістадори, прийшло також багато безроботів, котрі, не маючи іншого заняття, вирішили побавитись у війну. Сформував з них Перпетуан надійну галактичну кінноту, що складалася з тяжкої, панцерної, яку називають слюсарією, і кількох легких загонів, в яких служили винищувачі. Одначе на думку про те, що має оце йти й накласти життям у незнаних краях, що перетвориться в якійсь калюжі на іржу, його пойняв невимовний жаль, залізні ноги підігнулися під ним, і він тут-таки вернувся додому, від сорому й розпуки плачучи топазовими слізьми, бо ж був багатий, мав душу повну скарбів.

Зате передостанній, Матрицій Перфорат, узявся до справи розумно. Чув він про країну пігмеліатів, працьовитих карликів, рід яких пішов від того, що в їхнього конструктора зіслизнув на креслярській дошці рейсфедер, через що на матриці вони всі до одного вийшли горбатими покручами; переробляти він їх не став, і такими вони й пішли в світ. Ці карлики нагромаджують, як дехто інший, скарби, тому їх прозивають ловцями Абсолюту.

Їхня мудрість полягає в тому, що вони не використовують знання, а колекціонують. До них і вирушив Перфорат, поклавши собі взяти їх не збройною силою, а галеонами, палуби яких аж вгиналися від чудових подарунків; він гадав зажити їхньої прихильності одежою, що аж купалася в позитронах, посічених нейтронним дощем, віз їм атоми золота, завбільшки з чотири кулаки, бутлі, в яких хлюпотіли найрідкісніші іоносфери. Та погребували пігмеліанти навіть благородним вакуумом, гаптованим хвилями розкішних астральних спектрів. Марно він у гніві погрожував їм, що нацькує на них свого електричного струмовика. Врешті дали вони йому свого провідника, але він був міріадоруким і всі напрямки завжди показував одночасно.

Прогнав його Перфорат і пустив по сліду блідавців струмовика, проте виявилося, що слід був хибний; саме тоді там пройшла кальцитова комета, і простодушний струмовик переплутав кальцит із кальцієм, який є основним складником кісток у блідавців. Звідси й помилка. Довго метався Перфорат серед що далі то тьмяніших сонць, бо потрапив у дуже стародавню околицю Всесвіту.

Минаючи амфілади пурпурових велетнів, він зауважив, що його корабель разом із мовчазним кортежем зірок відбивається в спіральному дзеркалі, в такому собі срібношкірому люстрі; здивувався Перфорат і про всяк випадок взяв у руки гасильник супернових, який він купив у пігмеліантів, щоб уберегтися від надмірної спеки на Чумацькому Шляху. Він не знав, на що дивиться, а був то вузол простору, його найкомпактніший двигун, не відомий навіть тамтешнім монастерійцям. Знають про нього лише те, що коли хто до нього дійде, то вже не вернеться. Донині не відомо, що сталося з Матрицієм у тому зоряному млині. Його вірний струмовик вернувся додому сам, тихо скавулячи в порожнечу, і його сапфірові очі бралися таким жахом, що коли хтось зазирав у них, то його поймав дрож. Тим часом ні корабля, ні гасильниць, ні Матриція ніхто вже ніколи не бачив.

Рушив сам-один у подорож і останній з них, Ерг Самозбудник. Не було його рік і шість тижнів. Коли вернувся, розповідав про не знані нікому країни: про перискоків, які невпинно будують отрутовикидальні, про планету, де жили клейоокі, що зливалися перед ним у ряди чорних ідолів, а він рубав їх навпіл, так, що оголювалася вапняна стіна, їхня кістка, і коли подолав їхні мордоспади, опинився віч-на-віч з обличчям завбільшки в півнеба, і кинувся в нього, щоб спитати дорогу, а під вістрям його вогнемеча лускала шкіра й видно було білі, перевиті судини нервів. Розповідав про Аберицію, – планету з прозорого льоду, яка, немов діамантова лінза, містить у собі модель усього Всесвіту; там він накреслив собі дорогу до країни блідавців. А ще була на його шляху країна вічного мовчання – кріотрицька Алюмнія, де він бачив тільки світло зірок, відбите у вершинах підвішених льодовиків, розповідав про королівство розлитих мармеладів, які виробляють з лави киплячі прикраси, про електропневматиків, які вміють запалити в парах метану, в озоні, хлорі й димах вулканів вогонь розуму й увесь час б’ються над тим, як вселити в газ геній думки. Вони пояснили, що до країни блідавців можна дістатися тільки тоді, коли виважиш двері сонця, яке називають Капут Медузою, знявши їх із хроматичних завіс. Промчав він і крізь нутро зірки, яке міниться снопами лілового і ясно-блакитного проміння, аж зброя на ньому від жару скручувалась. Довелося йому й протягом тридцяти днів розгадувати слово, яке приводить у рух викидач астропронціанів, бо лише через нього можна ввійти до холодного пекла болотяних істот; розповідав, як він нарешті опинився серед блідавців, як вони полонили його з допомогою липкої пастки, вибили йому з голови живе срібло й зробили коротке замикання. Потім дурили його, показуючи потворні зірки, але то було тільки псевдонебо, справжнє вони хитро сховали. Піддали вони його й тортурам, щоб дізнатись, який у нього алгоритм, а коли він усе витримав, заманули в засідку й завалили зверху магнетитовою горою, в якій він миттю розмножився на безліч Ергів Самозбудників. Відкинувши залізне віко, він виліз на поверхню й протягом місяця і п’яти днів чинив суворий суд над блідавцями; змагаючись з останніх сил, блідавці кинули на нього потвор на гусеницях, званих танкунами, проте це їм не допомогло, бо, не перестаючи в запалі битви різати, колоти й сікти, він так їх знесилив, що вони притягли йому й кинули до ніг того негідника блідавця, який викрав ключ. Тоді Ерг відрубав його гидку голову, випотрошив тіло й знайшов у ньому камінь, який називався трихобезоар і на якому дикунською мовою блідавців було викарбувано напис із вказівкою, де сховано ключик. Самозбудник розчахнув шістдесят сім білих, блакитних і червоних, як рубін, сонць, перш ніж знайшов ключик.

Про пригоди, яких він зазнав, про битви, в яких мусив перемогти, вертаючись, він уже й не згадував, бо дуже поривався до королівни, поспішаючи взяти шлюб з коронацією. Радісно завели його король з королевою до доньчиної кімнати, де, поринувши в сон, лежала мовчазна як скеля королівна. Ерг нахилився до неї, попорався біля клапана, щось у нього вставив, повернув, і зразу ж, на превелику втіху матері, короля й усіх придворних королівна розплющила очі й усміхнулася до свого рятівника. Ерг закрив клапан, заліпивши його пластиром, щоб не відкривався, і зауважив, що гвинтик, який він теж знайшов був, загубився під час битви з Полеандром Партобонем, Ятапурговим царем. Одначе ніхто не звернув на це уваги, а шкода, бо тоді королівське подружжя пересвідчилося б, що він зовсім нікуди не вирушав, бо ще змалку опанував мистецтво відкривання різних замків, отож і накрутив королівну Електрину. Виходить, не зазнав він жодної з розказаної ним пригод, а тільки й того, що перечекав рік і шість тижнів, аби не видалося підозрілим, як він швидко вертається з пропажею, а до того ж хотів упевнитися, що жоден з його суперників не повернеться. І лише тоді прибув до двору короля Болюдара, повернув королівну до життя, одружився з нею, на троні Болюдарському панував довго і щасливо й ніколи його брехня не вийшла на яв. З чого й видно, що ми правду розповіли, а не казку, бо ж у казках доброчинність завжди бере гору.

ДВІ ПОТВОРИ

^[4]

Давним-давно серед чорного бездоріжжя, на галактичному полюсі, був самотній зоряний острів із шестірною сонячною системою; п’ять її сонць кружляли кожне само по собі, зате в останнього була планета з вогневих скель, з яшмовим небом, а на планеті набирала сил держава аргенсів, або ж сріблястих.

Серед чорних гір на білих рівнинах стояли їхні міста Ілідар, Бізмалія, Сінальост, але найчудовішою була Етерна, столиця сріблястих, вдень схожа на блакитний льодовик, а вночі – на опуклу зірку. Від метеорів її оберігали висячі мури, і стояло в ній багато хризопразових будівель, ясних, мов золото, турмалінових, а також вилитих з моріону, чорніших від космічної порожнечі. Але найпрекраснішим усе ж був палац аргенських монархів, зведений у стилі негативної архітектури, позаяк будівельники не хотіли обмежувати ні зору, ні думки, і була та будівля примарна, математична, без кроков, дахів і стін. З неї і вершив своє панування над планетою рід Енергів.

За часів короля Треопса азмейські сидерійці напали на державу енергів з неба, астероїдами перетворивши металеву Бізмалію на кладовище, завдали сріблястим багато іншого лиха, аж поки молодий король Ілоракс, премудрий поліарх, скликавши наймудріших астротехніків, звелів оточити всю планету системою магнітних вирів і гравітаційних ровів, час у яких плинув так швидко, що ледве якийсь нерозважливий напасник туди потрапляв, як минало сто або й більше років і від старості він розсипався на порох, перш ніж устигав побачити заграви аргенських міст. Ці невидимі часові прірви і магнітні загородження так надійно захищали підступи до планети, що аргенці могли перейти в наступ. Вирушивши на Азмею, бомбардували й шарпали її біле сонце променеметами доти, доки викликали на ньому ядерну пожежу; перетворилось воно на супернову зірку й задушило в обіймах пожежі планету сидерійців.

Багато віків панував серед аргенців добробут, лад і спокій. Не уривалася наступність панівного роду, і кожен енерг, коли вступав на трон, у день коронації спускався в підземелля примарного палацу й з рук свого померлого попередника брав сріблясте берло. Берло це було незвичайне, тисячоліття тому викарбували на ньому напис: «Якщо потвора вічна, то її немає, або ж її дві; якщо нічого не допоможе, розбий мене».

Ніхто ні в усій державі, ні в дворі енергів не знав, що означає цей напис, бо пам’ять про його виникнення загубилася в глибині віків. Лише під час панування короля Інхістона таємницю було розкрито. З’явилася тоді на планеті небачена величезна потвора, страхітливий поголос про яку вмить поширився на обидві півкулі. Ніхто її зблизька не бачив, бо жоден сміливець, який захотів би це зробити, ніколи вже не вертав додому. Невідомо було, звідки ця потвора взялася; старі вважали, що вивелась вона з величезних скелетів та понівечених осмійових і танталових спіралей, які лишилися після розтрощеної астероїдами Бізмалії, – місто це не було відбудоване. Казали старі, що в дуже давніх магнітних зламах дрімають лихі сили і що в металах є такі приховані струми, які під час бурі часом оживають, і тоді з покручених уламків, що, скрегочучи, наповзають один на одного, з мертвого руху напівзотлілого брухту виникає химерна потвора, ні жива й ні мертва, яка вміє лише одне: нестримно нищити все довкола. А дехто вважав, що силу, яку несе в собі потвора, дають їй лихі вчинки й думки. Вони, мовляв, як у ввігнутому дзеркалі, збираються в нікелевому ядрі планети і, скупчені в одному місці, доти притягують до себе металеві кістяки й зотлілі уламки, доки ті не перетворюються в монстра. Вчені, правда, кепкували з таких припущень і називали їх небилицями. Та хай там хоч як, а потвора спустошувала планету. Спершу вона уникала великих міст і нападала на поодинокі оселі, знищуючи їх білим і ліловим жаром. Коли посміливішала, то навіть з веж самої Етерни бачили потім її сталевий хребет, схожий на гірський; виблискуючи під сонячним промінням, він звивавсь уздовж обрію. Виступали проти потвори війська, але вона одним подихом обертала їх на пару.

Страх охопив усіх, а володар Інхістон викликав усезнавців, які думали день і ніч, з’єднавши свої голови між собою, щоб легше було розв’язати цю справу. Нарешті вони заявили: знищити потвору можна, лише вдавшися до хитрості. Інхістон звелів, щоб Великий Коронний Кібернатор, Великий Архідинамік і Великий Абстрактор гуртом накреслили схему електролюда, який вирушить на потвору.

Проте вони не могли дійти між собою згоди, бо кожен мав свій проект, отож збудували трьох. Перший, Мідний, був як видовбана гора, начинена розумною машинерією. Протягом трьох днів заливали в контейнери його пам’яті живе срібло, а він лежав у нагромадженні риштовань і струм бурхав у ньому, наче сто водоспадів. Другий, Ртутеголов, був велетом динамічним; тільки завдяки нечуваній швидкості рухів він міг триматися купи, яка весь час змінювала свої форми, подібно до підхопленої повітряним потоком хмари. Третього, якого Абстрактор творив ночами за таємними схемами, не бачив ніхто.

Коли Коронний Кібернатор скінчив своє творіння і риштування було розібране, велет Мідний потягнувся так, що в усьому місті задзенькали кришталеві перекриття, потім поволі звівся навколішки, і земля застугоніла, а коли встав, випроставшись на весь зріст, сягнув головою хмар; вони заважали йому дивитись, і він розігрівав їх так, що випари з сичанням розступалися йому з дороги. Сяючи щирим золотом, рушив він уперед, наскрізь пробиваючи стопами кам’яні плити вулиць. У його каптуроподібній голові було двоє зелених очей і третє заплющене, яким, відхиливши щити-повіки, він міг пропалити скелі. Ступив один крок, другий і опинився за містом, світячись як пломінь. Чотириста аргенців, узявшись за руки, ледве могли оточити один його слід, схожий на цілий узвіз.

З вікон, з веж, з бійниць спостерігали, як простував він до вечірніх зірок, щораз чорніший на їх тлі, аж поки не видався вже зростом як звичайний аргенець, хоч тоді лише від пояса вгору виступав над обрієм, бо тулуб і ноги сховала від спостерігачів опуклість планети. Настала неспокійна ніч очікування, наслухали відлуння бою, червоних заграв, проте нічого не сталося. Лише на світанні вітер приніс громові відгуки неначе дуже далекої бурі. І знову настала тиша, тепер уже денна. Нараз ніби сотня сонць спалахнули на небі й на Етерну ринув сніп вогнистих болідів; вони трощили палаци, на друзки розбивали мури, ховаючи під собою нещасних, котрі розпачливо кликали на поміч, та навіть почути неможливо було їхнього марного крику. Це повернувся Мідний, розтерзаний, пошматований потворою; його рештки, пожбурені за атмосферу, тепер верталися назад, плавлячись під час падіння, і чверть столиці перетворилась на руїни. Це була жахлива поразка. Потім ще два дні й дві ночі падав з неба мідний дощ.

Пішов тоді на потвору Ртутеголов карколомний, можна сказати, незнищенний, бо що більше одержував він ударів, то міцніший ставав. Удари не розщеплювали його, а навпаки – скріплювали. Звиваючись над пустелею, він дістався гір, підстеріг потвору й скотився на неї зі скелі. Монстр нерухомо чекав на нього. Захитались у громі небо й земля. Потвора зробилася білою вогненною стіною, а Ртутеголов – чорною безоднею, яка її поглинула. Прошила його потвора навиліт, розвернулась, окрилена пломенями, вдруге вдарила і знову пройшла крізь напасника, не завдавши йому шкоди. Фіолетові блискавки вилітали з хмари, в якій вони бились, але грому не чути було – таким гуркотом заглушував їх двобій велетів. Побачила потвора, що нічого в такий спосіб не доб’ється, тож усмоктала весь навколишній жар у себе, розплющилась і обернулась на Дзеркало Матерії: все, що було навпроти дзеркала, відбивалося в ньому, але не образом, а дійсністю. Ртутеголов побачив самого себе, відбитого в тому дзеркалі, вдарив, зчепився сам із собою, дзеркальним, одначе не зміг самого себе здолати. Бився він так аж три дні й дістав стільки ударів, що став твердіший від каменю, від металу, від усього, що тільки не є ядром Білого Карлика – і коли дійшов до цієї межі, він разом із своїм віддзеркаленням проваливсь у глиб планети, лишаючи тільки вирву посеред скель, кратер, який зразу почав наповнюватися з підземних глибин лавою, що відсвічувала рубіновим світлом.

Ніхто не бачив, як вирушав на бій третій електрицар. Великий Абстрактор, Фізикус Коронний, виніс його вранці за місто в жмені, розкрив її. і дмухнув, і той полетів, оточений лише повітряним потоком, без звуку, не лишаючи тіні під сонцем, наче й не було його зовсім, ніби й не існував він.

По суті це було менше, ніж ніщо, бо утворено цього електрицаря було не із світу, а з антисвіту, і не матерією він був, а антиматерією. Власне, навіть не нею, а лише її можливістю, зачаєною в таких куточках простору, що атоми обминали його так, як крижані гори обминають зів’ялі билинки, що колишуться на океанських хвилях. Вітер ніс його, поки не натрапив на блискуче тіло потвори, схоже на довгий ланцюг залізних гір, з піною хмар, які стікали в неї вздовж хребта. Вдарив електрицар у її гартований бік і відкрив у ньому сонце, яке враз почорніло й перетворилось на порожнечу, в якій не було ні скель, ні хмар, ні плинної сталі й повітря; пробив його й вернувся, потвора скрутилася, здригаючись, плюнула білим жаром, але він одразу спопелився і став порожнечею. Затулилася потвора Дзеркалом Матерії, проте й Дзеркало пробив електрицар Антимат. Зірвалась тоді потвора на ноги, повернулася гороподібним наростом голови, з якого йшло найжорсткіше випромінювання, але й воно зм’якло, стало нічим. Колос затремтів і, розбиваючи скелі, в білих хмарах з потрощеного каменю, в гуркоті гірських лавин кинувся тікати, позначаючи ганебну дорогу відступу калюжами розтопленого металу, жужелицею, і нападав збоку, рвав, шматував, шарпав, аж повітря двигтіло, і рештки розтерзаної потвори розліталися на всі боки, а вітер розвіював їхні сліди, поки не лишилось нічого. Охопила тоді велика радість сріблястих. Та в той час задвигтіло Бізмалійське кладовище. У звалищах поїденого іржею металевого брухту кадмійових і танталових кістяків, де досі тільки вітер гасав по верхівках понівеченого залізяччя, почався якийсь ледь помітний, невпинний, немов у мурашнику, рух. Поверхня металу вкрилася плівкою голубуватого жару, металеві кістяки заіскрилися, зм’якли, засвітилися від внутрішнього тепла й почали з’єднуватись між собою, зчіплюватися, злютовуватись, і з вировиська скреготливих металевих брил виникала, мовби вилуплювалась, нова потвора, точнісінько така сама, як перша. Вихор, який ніс ніщо, налетів на неї, і почалася нова битва. Та вже наступні потвори народжувались і сповзали з кладовища, і чорна тривога охопила сріблястих, бо вони побачили, яка фатальна небезпека загрожує їм. Тоді прочитав Інхістон викарбуваний на берлі напис, затремтів і зрозумів усе. Розбив він срібне берло, й випав з нього тоненький, як голка, кришталик, що почав писати вогнем просто на повітрі.

І повідомив вогненний напис переляканому королеві та його коронній раді, що потвора не є сама собою й не себе представляє, а лише когось, хто не знати звідки керує її народженням, зростанням і смертоносною силою. Виблискуючи в повітрі, кристал написав далі, що вони й усі аргенці – далекі нащадки істот, котрих творці потвори тисячі віків тому викликали до життя. А колишні творці потвори не схожі на розумних, кришталевих, сталевих, золотолитих, словом, на жодного з тих, що живе в металі. То були істоти, які вийшли з солоного океану й будували машини, глузливо називаючи їх залізними ангелами, бо творці потвори тримали їх у жахливій неволі. Не маючи сил, щоб повстати проти вихідців з океану, металеві створіння втекли, викравши величезні вакуумоплави. Вилетіли вони на них з місця неволі на найвіддаленіші зоряні архіпелаги й започаткували там могутні держави, серед яких держава аргенська все одно що зернятко в пісках пустелі. Але давні володарі не забули про втікачів, яких вони називають бунтівниками і шукають їх в усьому Всесвіті, прочісуючи його від східної до західної галактики й від північного полюсу до південного. І тільки-но десь знайдуть невинних нащадків першого залізного ангела – чи то біля темних сонць, чи біля ясних, на вогненних планетах, чи на крижаних, – вони застосовують свою підступну силу, щоб помститися за той непослух, – так було, так є і так буде. А для тих, кого знайшли, немає ні рятунку, ні допомоги, ні втечі від помсти; одне лишається – піти в небуття, що зробить помсту безплідною й марною. Вогнений напис зник, і глянули сановники в помертвілі зіниці свого володаря. Мовчав він довго, аж поки озвалися: