Текст книги "Кіберіада"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 61 страниц)

Самому мені якось довелося попросити наповнити запасні баки киснем, після чого, віддалившись менше ніж на парсек, я почув дивне булькання і виявив, що мені залили чистого спирту! Начальник станції, коли повернувся на неї, запевняв, ніби, говорячи до нього, я підморгував. Може, й підморгував, бо я хворію на запалення повік, але чи це може виправдати такий стан справ?

Неймовірне безладдя панує на головних трасах. Величезна кількість аварій нікого не дивує, якщо стільки людей систематично порушують правила, перевищуючи швидкість. Особливо часто чинять це жінки, бо швидка подорож сповільнює плин часу, а тому вони менше старіють. Часто трапляються завади, які створюють старі космобуси, що забруднюють усю екліптику клубами спрацьованих газів.

Коли на Паліндронії я попросив дати мені книгу скарг, мені відповіли, що вчора її на клапті розтрощив метеорит. Не все гаразд і з доставкою кисню. За шість світлових років від Белурієя його вже ніде не дістанеш, тому люди, що приїхали туди як туристи, змушені лягти в холодильники й чекати, в стані анабіозу, поки прибуде черговий транспорт з повітрям, бо їм зовсім нічим дихати, щоб підтримувати життя. Коли я прилетів туди, на космодромі не було жодної живої душі – всі охолоджувались у гібернаторах, але в буфеті побачив повний комплект виставлених напоїв – від ананасів у коньяку до пльзеньського пива.

Санітарний стан особливо на планетах Великого заповідника, – жахливий. В «Голосі Мерситурії» я читав статтю, автор якої закликав винищити до ноги таких прекрасних тварин, як чаяки-проглотиди. Ці хижаки мають на верхній губі ряди бородавок-світляків, розташованих в найрізноманітнішому порядку. Справді – протягом останніх років усе частіше зустрічається вид, бородавки в якого розміщуються у формі двох нулів. Ці чаяки звичайно обирають місця поблизу кемпінгів, де вночі, в неосвітлених куточках, чекають з широко роззявленою пащекою на туристів, що шукають затишного містечка. Та невже автор статті не розуміє, що звірі тут зовсім не винні і замість них треба звинувачувати відповідні установи за нестачу спеціальних санітарних об’єктів?!

На тій же Мерситурії відсутність комунальних вигод викликала цілу серію генетичних мутацій у комах.

У місцях, з яких видно чудові краєвиди, нерідко можна побачити зручні, плетені з лози крісельця, що так і манять до себе стомленого пішохода. Якщо той необачливо плюхнеться між ручки крісла, вони враз обхоплять його, а те, що здавалося кріслом, виявляється тисячами плямистих мурашок – (мурашка-кріслянка мучизадка Multipodium pseudostellatum Trylopii), які, чіпляючись одна за одну, вдають плетене крісло. До мене дійшли чутки, нібито деякі інші різновиди членистоногих (драньтьорийка невловима, мочистик швидкий, вочик грубий) прикидалися кіосками з газованою водою, гамаками і навіть душами з кранами і рушниками, але за достовірність цих повідомлень поручитися не можу, бо сам цього не бачив, а спеціалісти мімрікології мовчать. Натомість необхідно застерегти від досить рідкісного різновиду змієнога телескопника (Anencephalus Pseudoopticus Tripedius Rlacrkinensis). Телескопник теж влаштовується в місцях з гарними краєвидами, розставляє свої три тонкі, довгі ноги на зразок триноги, розширеним тубусом хвоста націлюється на пейзаж, а слиною, якою наповнена його ротова порожнина, імітує лінзу зорової труби, і таким чином може спокусити заглянути в неї, що для необережних закінчується великими неприємностями. Інший змій, але вже на планеті Гвримахії, підставний дволичник (Serpens vitiosus Reichenmantlii), причаюється в кущах і підставляє необережному пішоходові хвоста, щоб той спіткнувся і впав, але, по-перше: ця рептилія живиться виключно блондинами, а по-друге: ніким не прикидається. Космос – це не дитячий садок, а біологічна еволюція – не ідилія. Потрібно видавати брошури, подібні до тих, які я бачив на Дердимоні. В них остерігають ботаніків аматорів від чарівниці підступної (Pliximiglaquia Bombardans). Зацвітає вона прекрасними квітами, та не варто поспішати їх зривати, бо чарівниця живе в симбіозі з дробильницею кам’янкою – деревом, що має плоди розміром з гарбуз, але рогаті. Досить зірвати одну квіточку, як на голову необережного колекціонера екзотичної флори звалюється град твердих, мов гарматні ядра, плодів. Ні чарівниця, ні дробильниця не чинять потім убитому нічого злого, цілком задовольняючись природніми результатами його смерті – він удобрює грунт навколо них.

Зрештою, дива мімікрії зустрічаються на всіх планетах Заповідника. Так, наприклад, савани Белурії міняться веселкою від розмаїтних квітів, серед яких чарівною красою і запахом яскраво-червона троянда (Rosa mendatrix Tichiana), як назвав її професор Пінгль, хоч я першим її описав. Те, що видається квіткою, є, насправді, наростом на хвості вудкаря, белурійського хижака. Зголоднілий вудкар ховається в гущавину, а свій незвичайно довгий хвіст виставляє далеко вперед, так, що з трави виглядає тільки квітка. Нічого не підозрюючи, турист підходить до неї, нюхає і тоді чудовисько стрибає на нього ззаду. Ікла в хижака довгі, майже як у слона. Ось як дивно збувається космічний варіант приказки, що «Нема троянди без колючок!»

Хоч я трохи відхиляюся від теми, але не можу побороти бажання, щоб не згадати ще одне белурійське чудо, яким є далекий родич картоплі – гірчак розумний (Gentiana Sapiens Suicidalis Pruck). Бульби його солодкі й дуже смачні, а назва походить від певних духовних властивостей. Річ у тім, що гірчак, внаслідок мутації, створив замість звичайних мучнистих бульб – маленькі мозочки. Його підвид, гірчак шалений (Gentiana Mentecapta), підрісши, починає відчувати неспокій, викопується, забивається в лісові нетрі й віддається самотнім роздумам. Як правило, він доходить висновку, що жити не варто, і вчиняє самогубство – збагнувши всю гіркоту існування.

Для людини гірчак нешкідливий, на відміну від іншої белурійської рослини – скаженої. Завдяки природній адаптації, вона пристосувалася навіть до тих умов, які створюють нестерпні діти. Ці шибеники безперестанку бігають, штовхаючись і штурхаючи все підряд, з особливим задоволенням розбивають яйця швидкоплига Задньокрилого. Плоди скаженої дуже схожі на ці яйця. Дитина, гадаючи, що перед нею яйце, дає вихід прагненню знищувати і, штовхаючи його, розбиває шкаралупу; при цьому сховані у псевдояйці спори вилітають назовні й проникають у дитячий організм. Заражена дитина розвивається зовні нормально, але з часом її охоплює вже невиліковна лихоманка – гра в карти, п’янство, розпуста становлять чергові етапи, після яких настає або смерть, або кар’єра. Не раз мені доводилося чути, що скажену треба винищити. Тим, хто це говорить, певно, не спадало на думку, що потрібно краще виховувати дітей, щоб вони не штовхали ногами все підряд на чужих планетах.

За своєю натурою я оптиміст і в міру своїх сил намагаюся зберегти гарну думку про людину, але, щиро кажучи, це не завжди вдається. На Протостенезії живе невелика пташка, аналогічна нашому земному папузі, але на відміну від нього ця пташка не говорить, а пише. На жаль, найчастіше виписує на парканах непристойні вирази, яких учать її туристи-земляни. Цю пташку деякі люди навмисне доводять до шаленства, вказуючи їй на орфографічні помилки. Тоді, від злості, вона починає ковтати все, що бачить. Їй підсовують під дзьоб імбир, родзинки, перець і крутикрик, зілля, яке в ту мить, коли сходить сонце, протяжно кричить (це зілля – кулінарна приправа, яку також іноді використовують замість будильника). Коли пташка, об’ївшись, гине, її настромлюють на рожен. Ця пташка зветься писарчик-передражничок (Graphomanus Spasmaticus Essenbachii). Цьому рідкісному виду загрожує цілковите винищення, оскільки мало не кожен турист, що прибуває на Протостенезію, точить зуби на делікатес, яким вважаються печені у власному соку писарчики.

І ще одне, деякі люди вважають, що коли ми з’їдаємо створіння з іншої планети, то тут усе гаразд, якщо ж трапляються протилежні випадки, здіймають крик, кличуть на допомогу, домагаються каральних експедицій тощо. А тим часом звинувачення космічної фауни чи флори в підступності та облудних нахилах є антропоморфним абсурдом.

І якщо відчайдушний ошуканець, що зовні нагадує трухлявий пеньок, стоячи у відповідній позі на задніх лапах, прикидається дороговказом на гірському шляху і заманює мандрівників у прірву, а коли ті зриваються туди, спускається вниз і живиться ними, якщо, повторюю, він так робить, то тільки тому, що служба впорядкування доріг у Великому Заповіднику не дбає про дорожні знаки, з яких облуплюється фарба, і від цього вони трухлявіють і стають схожими на цього звіра. Будь-хто інший на їхньому місці чинив би так само.

Пресловуті міражі Стредогенції завдячують своїм існуванням ницим нахилам людей. Раніше на цій планеті росло багато картоплі, а тепляки майже не зустрічалися. Тепер же ці останні небачено розмножились. Над їхніми зарослями штучно нагріте повітря вигинається і створює міражі барів, які не одного пришельця з Землі довели до загибелі. Говорять, що у всьому винні тепляки. Але чому ж це міражі, які вони створюють, не наслідують, наприклад, шкіл, бібліотек чи гуртків самоосвіти? Чому завжди вони вказують лише місця продажу алкогольних напоїв? Безсумнівно, оскільки природні мутації не мають визначеного напрямку, то спочатку тепляки створювали всякі можливі марева, але ті з них, які показували подорожнім школи, клуби чи бібліотеки, загинули з голоду, вижив лише баровий різновид (Thermomendax Spirituosus Halucinogenes з родини Antrofage). Воістину, ця дивовижна досконалість пристосування, що її забезпечує теплякам ритмічне виділення теплого повітря, в якому виникає міраж, найпереконливіше викриває наші вади. Перемогу селекції барового різновиду викликала сама людина – її, варта жалю, натура. Обурив мене лист до редакції, опублікований у «Стредогенській Луні». Читач цієї газети вимагав викорчувати як тепляків, так і чарівних бризкалів, цих прекрасних дерев, найкращу оздобу кожного парку. Коли надрізати їхню кору, з-під неї бризкає отруйний, осліплюючий сік. Бризкалія – єдине стредогенське дерево, не зрізане згори донизу написами й монограмами, і тепер ми повинні від нього відмовитися? Здається, подібна доля чекає і таких цінних представників фауни, як мстивець бездоріжний, топлець булькатний, розкценик зачаяний чи ревун електричний, який, щоб урятувати себе і своє потомство від галасу, який зчиняють у лісовій гущавині радіоприймачі туристів і який руйнує нервову систему, утворив, завдяки селекції, різновид, що глушить особливо галасливі передачі, а надто джазову музику. Електричні органи ревуна випромінюють хвилі супергетеродина. Цей унікальний витвір природи необхідно якнайскоріше взяти під охорону.

Щодо вонючки бридкої, то повинен сказати, що сморід, який вона виділяє, не має собі рівного. Доктор Гопкінс з Мілавокського університету підрахував, що особливо активні екземпляри здатні виділяти до п’яти тисяч фуків (одиниця смороду) за секунду. Але навіть мала дитина знає, що вонючка поводиться так лише тоді, коли її фотографують.

Вигляд націленого на неї фотоапарату викликає мимовільний рух. Так званий лінзово-підхвістний рефлекс, яким природа намагається захистити це невинне створіння від набридливих роззяв. Правда, вонючка трохи короткозора й іноді сплутує з фотоапаратами такі предмети як портсигар, запальничка, годинник і навіть ордени та медалі, але це почасти тому, що деякі туристи використовують мікрофотоапарати, а відтак легко й помилитися. Що стосується спостереження, ніби в останні роки вонючка активізувала свою діяльність і випускає до восьми мегафуків на гектар, то не слід забувати, що до цього призвело масове використання телеоб’єктивів.

Не хочу створювати враження, ніби я вважаю всі космічні тварини і рослини недоторканими. Безперечно, морделія спритна, триблас трощильний, жерун смакуючий, огузка-відкривальниця чи всюдипас всеїдний не заслуговують на якусь особливу симпатію. Так само як і все те охвістя з родини автаркічних, до якої належить Gauleiterium Flagellans, Syphonophiles Pruritualis, тобто уїдник всегребний і чварник верескливий разом з двірником кулакодавом (Lingula Stranguloides Erdmenglerbeyera). Але, якщо добре поміркувати, чому, власне, людина може зривати квіти і засушувати їх в гербарії, а рослину, яка обриває і вимочує вуха, треба вважати чимсь протиприродним? Якщо ехон довгоязикий (Echolalium Impudicum Schwamps) розмножився на Аедоноксії над усяку міру, то і в цьому винні люди. Адже ехон черпає життєву енергію зі звуків – раніше живили його громи, тому і досі він охоче прислухається до відголосків грози, але тепер він переключився на туристів, кожний з яких вважає своїм обов’язком почастувати його серією найогидніших лайок. Вони кажуть, що їх розважає вигляд цього створіння, яке просто на очах розцвітає під зливою лайок. Воно справді розцвітає, але завдяки енергії звукових коливань, що її вони засвоюють, а не огидному змісту слів, які викрикують розпалені туристи.

До чого це все призводить? Вже зникли з поверхні планет такі види, як синій варлай і впертий задолом. Гинуть тисячі інших. Від хмар сміття збільшуються плями на сонцях. Я пам’ятаю ще ті часи, коли найбільшою нагородою для дитини була обіцянка недільної подорожі на Марс, а тепер вередливий хлопчисько і не снідатиме, якщо батько не влаштує спеціально для нього вибуху супернової зірки! Марнуючи для таких забаганок космічну енергію, засмічуючи метеорити й планети, спустошуючи скарби Заповідника, залишаючи після себе на кожному кроці в космічних просторах шкаралупи, недогризки, папірці, ми руйнуємо Всесвіт, перетворюємо його в одне велике звалище. Настав час схаменутись і суворо дотримуватися встановлених правил. Переконаний, що небезпечно гаяти кожну хвилину, я б’ю тривогу і закликаю рятувати Космос.

ГОЛЕМ XIV

ПЕРЕДМОВА

^[43]

Визначити історичний момент, коли механічна рахівниця здобулася на Розум, так само важко, як і той, коли мавпа перетворилась у людину. І все ж відколи створений Ванневаром Бушем аналізатор диференційних рівнянь започаткував бурхливий розвиток інтелектроніки, не минуло й одного людського віку. Після нього, наприкінці другої світової війни, збудували ENIAC – пристрій, який назвали – як же передчасно – «електронним мозком». По суті, ENIAC був звичайним комп’ютером, а в масштабах Дерева життя – примітивним нервовим ганглієм. Однак саме від нього історики ведуть відлік доби комп’ютеризації. У 50-х роках XX століття виникла нагальна потреба в цифрових машинах. Одним із перших їхнє масове виробництво розпочав концерн IBM.

Робота цих машин мала небагато спільного з процесами мислення. Машини опрацьовували дані як у царині економіки й великого бізнесу, так і в сфері управління й науки. Ввійшли вони й до політики: вже перші зразки використовувались для передбачення результатів президентських виборів. Десь у той самий час RAND Corporation зуміла зацікавити військові кола Пентагону методом прогнозування подій на міжнародній воєнно-політичній арені, складаючи так звані «сценарії подій». Звідси було недалеко до надійніших методик, скажімо, таких, як СІМА, з яких через два десятиліття народилася прикладна алгебра подій, названа (зрештою, не зовсім вдало) політикоматикою. В ролі Касандри комп’ютер проявив свою силу й тоді, коли в Массачусетському технологічному інституті в рамках знаменитого проекту «The Limits to Growth»^[44] вперше почали будувати і моделі земної цивілізації.

Проте не ця парость еволюції обчислювальних машин здобула найбільшу вагу наприкінці століття. Армія використовувала цифрові машини з кінця другої світової війни згідно для розробки систем оперативної логістики, що постала на театрах воєнних дій. На стратегічному рівні рішення і надалі приймали люди, але другорядні й менш складні проблеми дедалі частіше перекладалися на комп’ютери. Водночас їх почали запроваджувати в оборонну систему Сполучених Штатів, де вони відігравали роль нервових вузлів континентальної мережі раннього оповіщення. З технічного погляду такі мережі дуже швидко старіли. Після першої з них, названої CONELRAD, з’явилося багато наступних варіантів мереж EWAS – Early Warning System.^[45] Потенціал оборони і нападу спирався тоді на систему рухомих (підводних) і нерухомих (підземних) балістичних ракет з термоядерними боєголівками, а також на кільцеві системи радарносонарних станцій. Обчислювальні машини виконували в цій системі функції комунікативних ланок – отже, чисто підпорядковані.

Автоматизація входила в життя Америки широким фронтом – і насамперед «знизу», проникаючи у сферу обслуговування й механізуючи процеси, які не вимагали розумових зусиль (банківська справа, транспорт, готельне господарство). Військові комп’ютери виконували спеціалізовані вузькі завдання: вишукували цілі для комбінованого ядерного удару, опрацьовували результати супутникових спостережень, оптиміалізували переміщення флотів і коригували рух важких MOLi (Military Orbital Laboratory).^[46]

Як і можна було сподіватись, діапазон проблем, що їх мали вирішувати електронні машини, невпинно зростав. Це було природно в ході гонки озброєнь, але й пізніша розрядка не стала гальмом для подальших капіталовкладень у цій галузі, оскільки заморожування термоядерних озброєнь вивільнило значні бюджети квоти. А від них, уже після закінчення в’єтнамської війни, Пентагон не хотів повністю відмовитись. Проте й тодішні комп’ютери – десятого, одинадцятого і, нарешті, дванадцятого поколінь, – переважали людину тільки швидкістю операцій. Дедалі ставало ясніше, що людина в оборонних системах саме той елемент, який затримує виконання потрібної команди.

Отже, зародження серед фахівців Пентагону – надто вчених, зв’язаних із так званим «воєнно-промисловим комплексом», – ідеї опору описаному напрямку інтелектронної еволюції можна визнати цілком природним. Серед неспеціалістів цей рух назвали «антиінтелектуальним». За свідченням істориків науки і техніки, його засновником був англійський математик середини XX століття А. Тьюрінг, творець теорії «універсального автомата». Це була машина, здатна виконувати загалом БУДЬ-ЯКУ операцію, яку можна формалізувати, тобто надати їй ідеально повторюваного характеру. Різниця між «інтелектуальним» і «антиінтелектуальним» напрямками в інтелектроніці полягає в тому, що елементарно проста машина Тьюрінга завдячує свої можливості самій ПРОГРАМІ. Натомість у працях двох американських батьків кібернетики Н. Вінера й Дж. Неймана з’явилася концепція системи, яка САМА себе програмує.

Ясна річ, ми викладаємо ці кібернетичні роздоріжжя надзвичайно спрощено – ніби з пташиного лету. І зрозуміло також, що здатність самопрограмування не виникла на порожньому місці. Її необхідною передумовою була надзвичайна складність будови обчислювальних машин. Ця диференціація, майже непомітна в першій половині XX сторіччя, справила великий вплив на подальшу еволюцію обчислювальних машин, особливо коли зміцніли й стали самостійні такі галузі кібернетики, як психотоніка та багаторазова теорія рішень. У вісімдесятих роках у військових колах народилася думка про цілковиту автоматизацію всіх найголовніших заходів – як військово-командних, так і політико-економічних. Цю концепцію, названу згодом «Ідеєю Єдиного Стратега», першим проголосив генерал Стюарт Іглтон. Окрім комп’ютерів пошуку оптимальних цілей атаки і мережі зв’язку та обчислень, на яку спирались оповіщення й оборона, окрім датчиків і боєголівок, – він передбачав створення потужного центру, який завдяки всебічному аналізу економічних, військових, політичних і соціальних даних міг би напередодні будь-якого воєнного конфлікту безперервно оптимізувати глобальну ситуацію СІЛА, отже, забезпечував би Сполученим Штатам перевагу в масштабах усієї планети та її космічній околиці, яка вийшла на той час за межі орбіти Місяця.

Подальші прихильники цієї доктрини наполягали на тому, що йдеться про доконечний крок на шляху прогресу цивілізації; а що прогрес – доконечна, єдність і розвиток усіх його складників, то не можна довільно виключати військову сферу. Коли зупинили зростання ударної сили ядерної зброї і обмежили радіус дії ракет-носіїв, настав третій етап гонки озброєнь – етап змагання, здавалося б, менш грізний, зате витончений, бо це вже був Антагонізм не Нищівної Сили, а – Оперативної Думки. Як раніше сила, так тепер думка мала стати бездушною й механізованою.

Ця доктрина, як, зрештою, і її атомно-балістичні попередниці, стала об’єктом критики, – здебільшого з боку лібералів і пацифістів. Її заперечували й чимало видатних учених, серед них і фахівці з психоматики та інтелектроніки, проте вона зрештою перемогла, що відбилось у правових актах обох законодавчих органів США. А втім, уже 1996 року виникла підпорядкована самому президентові USIB (United States Intellectronical Board),^[47]із власним бюджетом, який першого року склав дев’ятнадцять мільярдів доларів. Це був лише скромний початок.

З допомогою дорадчого органу, яким напівофіційно опікувався Пентагон, а заправляв державний секретар оборони Леонард Дейвенпорт, USJB уклав контракти з рядом великих приватних фірм, як-от International Business Machines, Nortronics або Cybermatics, на будівництво прототипу пристрою, відомого під кодовою назвою ГАНН (скорочення від Ганнібала). Однак через пресу і внаслідок «протікання» інформації поширилась інша назва цього пристрою – ULVIC (Ultimative Victor).^[48] До кінця століття виникли й інші прототипи подібних пристроїв. З найвідоміших можна згадати такі системи, як AJAX, ULTOR GILGAMESH, а також численну серію ГОЛЕМІВ.

Завдяки колосальним витратам коштів та праці і їхньому блискавичному зростанню, традиційні методи інформатики зазнали справжньої революції. Зокрема, величезне значення мав перехід від електричних процесів до світлових при передачі інформації всередині обчислювальних машин. У поєднанні з подальшим зростанням «нанізації» (так називали чергові етапи мікромініатюризації – { варто, може, додати, що наприкінці століття в маковому Зернятку могло розміститися 20 тисяч логічних елементів!) цей перехід дав дивовижні наслідки. Перший уже повністю світляний комп’ютер, ГІЛЬГАМЕШ, працював у мільйон разів швидше від архаїчного ЕНІАКу.

«Подолання бар’єру мудрості» – як це іноді називають, – сталося зразу ж після 2000 року завдяки новому методу конструювання обчислювальних машин, названому «невидимою еволюцією Розуму». Досі кожне покоління комп’ютерів конструювалося реально; концепцію побудови їхніх наступних варіантів з величезним – тисячоразовим! – прискоренням хоча й знали, але не могли відтворити, оскільки наявні обчислювальні машини, які мали служити «лоном» або «синтетичним середовищем» цієї еволюції розуму, були недостатньої ємності. Лише виникнення Федеральної Інформаційної Мережі дало змогу втілити цю ідею в життя. Розвиток шістдесяти п’яти наступних поколінь тривав заледве десять років; Федеральна Мережа в нічні періоди – коли було найменше навантаження – випускала в світ один «штучний вид Розуму» за одним; це було потомство, яке пройшло «прискорений комп’ютерогенез», бо воно дозрівало – прискорене символами, тобто нематеріальними структурами, – в інформаційному субстраті, у «живильному середовищі» Мережі.

Але після цього успіху прийшли нові труднощі. АЯКС і ГАНН, прототипи сімдесят восьмого і сімдесят дев’ятого поколінь, визнані гідними втілення в металі, вагались, приймаючи рішення, – що й назвали «машинним неврозом». Різниця між колишніми й новими машинами в принципі зводилась до різниці між комахою і людиною. Комаха приходить на світ із «запрограмованими до кінця» інстинктами, яким вона кориться без роздумів. Натомість людина мусить учитися належної поведінки, але наслідком цього навчання стає дедалі більша самостійність: керуючись знаннями, людина може змінити попередні програми дій.

Отож комп’ютери аж до двадцятого покоління включно поводилися як «комахи»: вони не могли ставити під сумнів, а тим більше переробляти свої програми. Так як і еволюція «вживляє» в комаху інстинкт, програміст «вживляв» у свої машини знання. Ще в XX столітті багато говорилося про «самопрограмування», але тоді це були нереальні мрії. Умовою реалізації «Абсолютного Переможця» саме й було створення «Розуму, який би вдосконалив сам себе»; АЯКС був іще проміжною формою, і лише ГІЛЬГАМЕШ досягнув відповідного інтелектуального рівня – «вийшов на психоеволюційну орбіту».

Навчання обчислювальної машини вісімдесятого покоління більше скидалося на виховання дитини, ніж на класичне програмування цифрової машини. Бо ж, окрім величезної кількості загальних і спеціальних знань, комп’ютеру малося «прищепити» певні неспростовні цінності, які були б компасом його дій. Це були вельми високі абстракції, як, приміром, «державні інтереси», ідеологічні принципи, втілені в конституції США, кодекси норм, настанови безумовного підпорядкування рішенню президента тощо. Для того, щоб забезпечити систему від так званого «етичного схиблення», від «зради інтересів країни», машину вчили етики не так, як це роблять із людьми. В її пам’ять не вкладали етичного кодексу – всі вимоги послуху та стриманості вводились у машинну структуру так, як це робить природна еволюція, – а саме, в сферу інстинктивних потягів. Як відомо, людина може змінити світогляд, але НЕ МОЖЕ знищити в собі елементарних потягів (скажімо, статевого) простим вольовим актом. Машини були наділені інтелектуальною свободою, але при цьому були прикуті до визначеного наперед фундаменту тих цінностей, яким вони мали служити.

На XXI Панамериканському конгресі психоніки професор Елдон Петч прочитав доповідь, у якій стверджував, ніби комп’ютер, навіть із прищепленими в такий спосіб цінностями, може перейти так званий «аксіологічний поріг» і тоді виявиться здатним поставити під сумнів будь-який накинутий йому принцип, тобто для такого комп’ютера вже не існуватиме недоторканних цінностей. Якщо він не спроможеться прямо спростувати моральні імперативи, то пробуватиме зробити це манівцями. Ставши відомою, робота Петча викликала бродіння в університетських колах, а також хвилю нападок на ULVIC та його патрона – USIB, одначе ці голоси нітрохи не вплинули на політику USIBy.

Цю політику визначали люди, які упереджено ставилися до американських психоніків, що, як вважалося, були під впливом лівих ліберальних тенденцій. Через це в офіційних звітах USIB і навіть у заявах представника Білого дому по зв’язках з пресою пересторогою Петча знехтували. Було навіть розгорнуто кампанію з метою знеславити його. Твердження Петча порівняли до безпідставних страхів і забобонів, яких без ліку розплодилося в тодішньому суспільстві. Зрештою, брошура Петча не мала навіть такої популярності, як бестселер соціолога Е. Лікі «Кібернетика – газова камера людства». Автор стверджував, що «Абсолютний стратег» підкорить усе людство сам або в потаємній згоді з подібним комп’ютером росіян. Наслідком, як писав він, буде «електронний дуумвірат».

Такі побоювання висловлювались також і в багатьох газетах, однак, спорудження подальших прототипів, які успішно складали випускні екзамени, не зоставили під ними ніякого грунту. Замовлений урядом і створений 2019 року Іллінойським інститутом психонної динаміки комп’ютер з бездоганною мораллю ETHORBIS, який призначався для досліджень етологічної динаміки, аксіологічно цілком стабілізувався після збурень і не піддавався на всякі тести підступів і спокус. Через це, коли наступного року на посаду Верховного Координатора мозкового тресту при Білому домі призначили першого комп’ютера з численної серії GOLEM (GENERAL OPERATOR, LONGRANGE, ETHICALLY STABILIZED, MULTIMODELLING)^[49] уже не було ні масових протестів, ні демонстрацій.

Це був ГОЛЕМ І. Незалежно від цього серйозного нововведення USIB у згоді з оперативною групою психоніків Пентагону й надалі вкладав значні кошти в дослідження, спрямовані на побудову Абсолютного Стратега, який пропускав би інформацію в тисяча дев’ятсот разів швидше, ніж людина, і мав би коефіцієнт інтелектуального розвитку (IQ) в межах чотириста п’ятдесят – п’ятсот центилів. Незважаючи на дедалі більший опір демократичної більшості Конгресу США, цьому проекту надали величезні кредити. Однак закулісні маневри політиків відкрили, нарешті, зелену вулицю для всіх запланованих USIBom замовлень. За три роки проект поглинув сто дев’ятнадцять мільярдів доларів. Крім того, Армія і Флот, готуючись до повної реорганізації своїх центральних служб, доконечної з погляду на майбутні зміни стилю й методів командування, витратили ще сорок шість мільярдів доларів. Левину частку цієї суми поглинуло будівництво – під кристалічним масивом Скелястих гір – приміщень для майбутнього машинного стратега, в процесі якого певні ділянки скель були вкриті панциром завтовшки чотири метри, що повторював природний рельєф гірської місцевості.

Тим часом 2020 року ГОЛЕМ VI в ролі головнокомандувача провів глобальні маневри Атлантичного блоку. Кількістю логічних елементів він уже переважав пересічного генерала.

Пентагон не задовольнився наслідками маневрів 2020 року, хоча ГОЛЕМ VI і переміг удаваного противника, яким керував штаб, складений з найвидатніших випускників Вест-Пойнтської академії. Пам’ятаючи про свій гіркий досвід – перевагу «червоних» у космонавтиці та ракетній балістиці, Пентагон не збирався чекати, поки вони збудують свого стратега, ефективнішого, ніж американський. План, що мав забезпечити Сполученим Штатам надійну перевагу стратегічної думки, передбачав безперервну заміну будованих стратегів на дедалі досконаліші моделі.

Так почався третій етап (після ядерного і ракетного, які вже ввійшли в історію) гонки озброєнь між Заходом і Сходом. Це змагання, чи, сказати б, суперництво в Синтезі Мудрості, дарма, що їх готували організаційні заходи USIBy, Пентагону й експертів USIBy військово-морського флоту (бо й справді існувала окрема група, адже й цього разу виявився давній антагонізм між Флотом і Армією), вимагало щораз нових і нових капіталовкладень, які за кілька наступних років попри дедалі дужчий опір Конгресу й Сенату, поглинули ще десятки мільярдів доларів. У цей період збудували шість наступних гігантів світляної думки. Відсутність будь-яких даних про успіхи подібних робіт по той бік океану тільки зміцнювало переконання ЦРУ та Пентагону, ніби росіяни докладають усіх зусиль, щоб будувати щоразу потужніші комп’ютери, якнайпильніше дотримуючи таємницю.