Текст книги "Кіберіада"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 61 страниц)

Уже на цій стадії проблема була набагато складніша, ніж я зараз описую. Інформація тим більше нагадує чистий шум, чим повніше передавач використовує ємність каналу зв’язку. Якщо її використано повністю, тобто зведено до нуля надмірність, для невтаємниченої людини сигнал нічим не відрізнятиметься від суцільного хаосу. Як я вже говорив, розшифрувати такий шум як інформацію вдається тільки тоді, коли те саме повідомлення періодично повторюється і повторені передачі можна порівняти між собою. Саме це входило в наміри Раппопорта, і в цьому йому мали допомогти пристрої обчислювального центру, де працював Ховіцер. Йому Раппопорт теж одразу не сказав, про що йдеться, бо був зацікавлений у збереженні таємниці; до того ж, коли б раптом з’ясувалося, що його ідея хибна, ніхто про це не довідався б. Про цей кумедний початок потім зовсім не смішної історії Раппопорт розповідав багато разів і навіть зберіг як реліквію примірник газети, який наштовхнув його на відкриття.

Переобтяженому роботою Ховіцерові не дуже хотілося починати марудний аналіз, не знаючи, для чого він потрібен; отож Раппопорт, зрештою, наважився довірити йому таємницю. Той спочатку висміяв Раппопорта, але під впливом його переконливих слів кінець кінцем погодився виконати його прохання.

Коли за кілька днів Раппопорт повернувся до Массачусетса, Ховіцер зустрів його звісткою про негативні наслідки дослідження, які, на його думку, зруйнували фантастичну гіпотезу. Раппопорт – я знаю про це від нього самого – ладен був уже облишити цю справу, але, роздратований кпинами свого друга, почав сперечатися з ним. Він сказав йому, що все нейтринне випромінювання одного сектора неба – це справжній океан, розтягнутий по величезному спектру частот, і якщо навіть Хейлер з Мегоуном, прочесавши цей спектр, чисто випадково вихопили з нього уривок штучного випромінювання, що походить від розумного передавача, то було б неймовірним чудом, якби вони змогли зробити те саме – знов-таки випадково – вдруге.

Отже, слід було роздобути стрічки, якими володів Свенсон. Ховіцер погодився з цими аргументами, однак зауважив (бо й він хотів мати слушність), що коли розглядати це питання як альтернативу: «повідомлення з зірок» чи «шахрайство Свенсона», – то друга її частина правдоподібніша за першу у кілька мільйонів разів. Й додав, що роздобуті стрічки мало чим допоможуть Раппопортові: одержавши виклик до суду і прагнучи створити собі можливості для успішного захисту, Свенсон міг просто скопіювати стрічку й представити цю фальшивку під виглядом оригіналу нейтринної реєстрації.

Раппопорт нічим не міг йому заперечити, але подзвонив до свого знайомого – фахівця в галузі апаратури для напівавтоматичної довгосерійної реєстрації й запитав, чи можна якось відрізнити стрічки, де записано перебіг певних природних процесів, від тих, де подібні записи зроблені штучно (тобто, в чому полягає різниця – якщо вона взагалі є, – між оригіналом і копією реєстрації). Виявилося, що таке розрізнення можливе; тоді Раппопорт звернувся до адвоката Свенсона і за якийсь тиждень уже мав у своїх руках увесь комплект стрічок. Як встановив експерт, усі вони виявилися оригіналами; отже, Свенсон не шахраював: передача справді періодично повторювалася.

Про такий результат досліджень Раппопорт не повідомив ні Ховіцеру, ні адвокатові Свенсона, зате того самого дня, а точніше, тієї ж ночі вилетів до Вашінгтона і, добре знаючи, якими безнадійними бувають спроби подолати бюрократичні перешкоди, звернувся просто до Мортімера Раша, президентського радника у справах науки, колишнього керівника НАСА, якого він знав особисто. Раш, за освітою фізик, справді світла голова, прийняв його, хоч була вже пізня година. Раппопорт три тижні чекав у Вашінгтоні на його відповідь. Тим часом стрічки вивчалися дедалі визначнішими фахівцями.

Нарешті Раш викликав його на нараду, учасниками якої було всього дев’ятеро осіб і серед них світила американської науки – фізик Дональд Протеро, філолог-мовознавець Айвор Белойн, астрофізик Тайхемер Ділл і математик-інформаціоніст Джон Бер. На цій нараді було прийнято неофіційну ухвалу – створити спеціальну комісію для вивчення «нейтринного листа з зірок», який одержав тоді, на Белойнову напівжартівливу пропозицію, назву-криптонім «Голос Неба». Раш попросив учасників наради дотримувати таємницю, звісно, тимчасово, оскільки його непокоїло, що преса може надати цій справі сенсаційного характеру й це зашкодить в отриманні необхідних коштів, якщо вона стане предметом політичної сутички у Конгресі, де позиція Раша – представника адміністрації, підданої гострій критиці, – була досить хистка.

Здавалося, що справа повернула у найбільш розумне русло, коли цілком несподівано в неї втрутився невдатний доктор фізичних наук Д. Ф. Н. Лейзеровітц. З усіх повідомлень про процес Свенсона він вичитав лише те, що судовий експерт у своєму висновку й словом не обмовився, нібито «смуги мовчання» на стрічках були «порожніми місцями», спричиненими періодичним вимиканням апаратури. Він поїхав до Мелвілла, де відбувався процес, і сидів у готелі, взявши в облогу Свенсонового адвоката, бо прагнув здобути стрічки, які, на його думку, мали потрапити до музею «космічних дивоглядів». Адвокат, однак, не хотів віддати йому стрічки як особі несолідній; Лейзеровітц, якому скрізь ввижалися «антикосмічні змови», найнявши приватного детектива, почав стежити за оборонцем і завдяки цьому довідався, що якийсь чужий, немісцевий чоловік приїхав ранковим поїздом, замкнувся з адвокатом у готелі, одержав від нього стрічки, а тоді повіз їх до Массачусетса.

Цим чоловіком був доктор Раппопорт. Лейзеровітц послав свого детектива услід за Раппопортом, який не помітив, що за ним стежать. А коли Раппопорт прибув до Вашінгтона й кілька разів побував у Раша, Лейзеровітц вирішив, що настав час діяти. Для Раша і кандидатів у майбутні учасники операції «Голос Неба» дуже прикрою несподіванкою була стаття у «Морнінг стар», передрукована під відповідною назвою однією з вашінгтонських газет, у якій Лейзеровітц писав, що адміністрація намагається підступно приховати безцінне відкриття, точнісінько так само, як кільканадцять років до того під офіційними заявами міністерства авіації вона поховала так звані «НЛО» – нерозпізнані літаючі об’єкти, або славнозвісні «тарілки».

Аж тоді Раш збагнув, що ця справа може набути небажаного резонансу на міжнародній арені, якщо комусь спаде на думку, ніби Сполучені Штати намагаються приховати від усіх факт установлення зв’язку з космічною цивілізацією. Щоправда, він не дуже перейнявся появою статті, бо її несерйозний тон дискредитував як автора, так і його твердження, тож Раш, як людина найбільш досвідчена у практиці «паблісіті», розраховував на те, що, коли промовчати, здійнятий галас сам собою незабаром затихне.

Однак Белойн вирішив зустрітися з Лейзеровітцем приватним чином, тому що – я знаю про це від нього самого – йому було просто шкода цього маніяка космічних контактів. Белойн вважав, що коли він, сам на сам з Лейзеровітцем, запропонує йому якусь другорядну посаду у Проекті, то тим усе владнає. Як виявилося, то був легковажний крок, хоч і продиктований найліпшими намірами. Белойн, не знаючи Лейзеровітца, дав себе обдурити отими «Д. Ф. Н.»; він гадав, що матиме справу хоч і з трошки схибнутим шукачем популярності, який не гребує сумнівними засобами, – та все ж із колегою, науковцем, фізиком. А насправді зіткнувся з гарячкуватим чоловічком, котрий, почувши, що «зоряний лист» таки існує, заявив йому з істеричною безцеремонністю, що стрічки, а отже, й «лист», – це його приватна власність, що його пограбовано, а в подальшій розмові довів Белойна до шаленства; побачивши, що марна річ домогтися чогось словами, Лейзеровітц вибіг у коридор і почав там верещати, погрожуючи, що звернеться до ООН, до Трибуналу по правах людини, а тоді сів у ліфт і покинув Белойна сам на сам із невеселими думками.

Зрозумівши, що він накоїв, Белойн зразу ж поїхав до Раша і все йому розповів. Раш серйозно занепокоївся долею Проекту. Хоча можливість того, що десь хтось захоче вислухати Лейзеровітца, була дуже мала, а все ж повністю не виключена, і якби уся ця справа з провінційної преси потрапила до центральних газет, вона напевне набула б політичного характеру.

Втаємничені в неї люди добре уявляли собі, який здійметься галас – Сполучені Штати, мовляв, намагалися пограбувати людство, вкрасти те, що має становити спільну власність. Белойн, щоправда, доводив, нібито цьому можна запобігти якимось коротким, принаймні напівофіційним повідомленням, але Раш не мав на це повноважень й не збирався домагатися їх, оскільки, – як він пояснював, – справа ще не була цілком певна і відстоювати своє починання з усією серйозністю на міжнародному форумі уряд, хоч би й хотів, не зміг би доти, доки підготовчі роботи не доведуть вірогідності попередніх здогадів. А що йшлося про речі делікатні, Раш nolens volens мусив звернутися до свого знайомого Баррета, лідера демократичної меншості у Сенаті, а той, у свою чергу, порадившись із своїми людьми, хотів залучити до справи Федеральне бюро розслідувань, але там його скерували до Центрального розвідувального управління, бо якийсь видатний юрист з ФБР дійшов висновку, що космос, оскільки він розташований поза кордонами Сполучених Штатів, не належить до компетенції Федерального бюро, на відміну від ЦРУ, яке, власне, й займається закордонними проблемами.

Нещасливі наслідки цього кроку виявилися не одразу, але таким чином був започаткований уже необоротний процес. Раш, як людина тієї сфери, де перетиналися наука й політика, розумів, звичайно, небажані наслідки передачі Проекту під таку опіку, отож, умовивши сенатора почекати ще двадцять чотири години, послав своїх двох довірених осіб до Лейзеровітца, щоб вони ще раз спробували його переконати. Лейзеровітц не тільки виявився глухим до умовлянь, а й улаштував відвідувачам такий скандал, що дійшло до бійки, в яку втрутилась викликана адміністрацією готелю поліція.

Наступними днями пресу заполонили зовсім уже фантастичні й безглузді повідомлення про різноманітні «двійкові» і «трійкові» паузи, надіслані на Землю з космосу, про світлові феномени, приземлення одягнених у «нейтринний одяг» маленьких зелених чоловічків та інші нісенітниці, причому газети часто-густо посилалися на Лейзеровітца, якого титулували вже професором. Проте невдовзі, – бо не минуло й місяця, – «славетний учений» виявився параноїком і потрапив до лікарні для душевнохворих. На жаль, на цьому історія з ним не скінчилася. Аж до центральної преси, до великих газет дійшов одголос фантасмагоричної боротьби Лейзеровітца (який двічі тікав з лікарні, причому вдруге – у радикальний спосіб, бо вистрибнув з вікна восьмого поверху) за правду про своє відкриття – таке божевільне, згідно з опублікованими потім версіями, і все-таки близьке до істини. Признаюся, що мене й досі обсипає морозом, коли я згадаю цей фрагмент передісторії нашого Проекту.

Як можна легко здогадатися, заповнення газетних шпальт масою раз по раз безглуздіших повідомлень було нічим іншим, як запланованим спритними фахівцями з ЦРУ маневром для відвернення громадської уваги. Адже все заперечити, спростувати усю справу, та ще й на сторінках солідних часописів, означало б, власне, зосередити на ній увагу й зацікавлення у найбільш небажаний з усіх можливих спосіб. Зате довести, що йдеться про дурниці, поховати зернятко правди під лавиною ідіотських вигадок, приписаних «професорові» Лейзеровітцу, – це було чудово придумано, особливо коли усю цю справу увінчало вміщення лаконічної замітки про самогубство божевільця, яка звучала промовисто й остаточно поклала край усіляким пліткам.

Доля цього фанатика справді жахлива, і я не одразу зміг повірити в його божевілля і в те, що отой його останній крок у порожнечу з вікна восьмого поверху був добровільний, але люди, яким я мушу довіряти, переконали мене в цьому. Однак signum temporis, знамення часу, було вже закарбоване на скрижалях започаткованої нами грандіозної справи; знамення часу, коли, як у жоден інший, мерзенне переплелося з піднесеним; зигзаг випадкових подій, перш ніж дати нам до рук отой великий шанс, роздушив як комаху людину, котра, хоч і в засліпленні, а все ж перша підступила до порогу відкриття.

Якщо я не помиляюсь, Рашеві посланці визнали Лейзеровітца божевільним уже тоді, коли він не згодився за значну суму грошей відмовитись від своїх претензій. Але в такому випадку ми з ним були однієї віри, з тою лише різницею, що сповідували її у різних релігіях. Коли б не та велика хвиля, яка його змила, Лейзеровітц міг би, напевне, процвітати, повністю присвятивши себе справі літаючих тарілок і тому подібного, – нешкідливий маніяк, яких багато; але усвідомлення, що в нього забрано те, що він вважав своєю священною власністю, саме – відкриття, яке поділяє історію людства на дві частини, – як вибухівкою підірвало його стійкість і штовхнуло його до загибелі. Не думаю, що про нього можна згадувати лише зневажливо. У кожній великій справі є смішні або жалюгідно банальні деталі, з чого зовсім не випливає, що вони не становлять її невід’ємної частини. Зрештою, смішне – поняття відносне. З мене теж сміялися, коли я говорив про Лейзеровітца у подібному дусі.

З-поміж дійових осіб цього прологу найкраще виплутався з ситуації, мабуть, Свенсон, бо задовольнився грішми. І штраф за нього було сплачено (не знаю, хто це зробив, – ЦРУ чи адміністрація Проекту), і від подання апеляції він відмовився, одержавши щедре відшкодування за моральну кривду, якої йому завдали, без вини звинувативши у шахрайстві. Усе це задля того, щоб можна було спокійно розпочати роботу в Проекті в остаточно визначених для нього умовах цілковитої ізоляції.

IV

Як у вищезгаданих подіях (загалом, хоч і не в усьому, моя розповідь збігається з офіційною версією), так і в роботі у Проекті першого року його існування я участі не брав. Про те, чому до мене звернулися аж тоді, коли в Науковій Раді утвердилася думка, що неодмінно треба дістати підкріплення з числа вчених, мені розповідали стільки разів і стільки всякої всячини, наводили такі серйозні аргументи, що, мабуть, нічого з того не відповідало істині. Зрештою, за те, що мене обминали, я не ображався на колег, на чолі яких був Айвор Белойн. Хоча вони досить довго не усвідомлювали цього, їхня організаційна робота не була цілковито вільна. Звичайно, до явного втручання і відвертого тиску тоді не дійшло. Врешті, режисерами усієї справи були фахівці. В тому, що мене обминули, відчувається рука якоїсь високопоставленої персони. Адже Проект був майже одразу визнаний HSR,^[108] тобто операцією, секретність якої є істотною умовою політики в інтересах держави. Слід наголосити, що самі наукові керівники Проекту довідувалися про цей факт поступово, і то, як правило, поодинці, на відповідних нарадах, під час яких делікатно апелювалося до їхньої політичної розсудливості й патріотичних почуттів.

Як там було насправді, до яких методів переконання, компліментів, обіцянок і аргументів вдавалися, не знаю: офіційні документи обминають цей бік справи абсолютною мовчанкою, а члени Наукової Ради і пізніше, вже як мої колеги по роботі, не квапилися з розповідями про ту підготовчу фазу досліджень MAVO. Коли той або інший з них чинив певний опір, коли нагадування про патріотизм і державні інтереси не впливали, доходило до розмов «на найвищому щаблі». Причому, і з погляду психологічної адаптації це було, мабуть, найважливішим, герметизація Проекту, його відірваність від світу пояснювалися як тимчасовий, перехідний стан, який повинен змінитися. Я кажу, що це було психологічно вдалим, бо, попри всі застереження, які мав той чи інший вчений до представників адміністрації, увага, виявлена до Проекту то державним секретарем, а то й самим президентом, слова дружньої підтримки, надії, що їх покладали на такі «світлі голови», – усе це створювало ситуацію, коли чітко поставлені питання про терміни, про дату ліквідації секретності робіт прозвучали б дисонансом, здалися б нечемними, навіть брутальними.

Можу уявити собі, хоча на цю делікатну тему ніхто зі мною й словом не обмовився, як для співіснування з політиками високоповажний Белойн навчав своїх менш досвідчених колег засад дипломатії і як він із властивою йому тактовністю зволікав з моїм запрошенням і призначенням членом Ради, пояснюючи своїм нетерплячішим колегам, що спершу Проект повинен заслужити більшу довіру й підтримку могутніх опікунів, і тільки тоді можна буде повестися так, як визнають за потрібне усі вчені з керівництва MAVO. Втім, я кажу це без іронії, бо можу в думках поставити себе на місце Белойна: він не хотів непорозумінь ні з того, ні з другого боку, добре знаючи, що у високих сферах я маю репутацію особи непевної. Отож я не брав участі у розгортанні робіт, що, зрештою, – як мене в тому сто разів запевняли, – було мені тільки на користь, бо ж умови життя в особливому, розташованому за сто миль на схід від гір Монте Роса, «мертвому місті» на перших порах виявилися майже такими, як у піонерів освоєння Америки.

Я вирішив викласти події у хронологічному порядку, тому насамперед розповім, що було зі мною якраз перед появою у Нью-Гемпшірі, де я тоді викладав, посланця Проекту. Я вважаю це за потрібне, бо підключився до ходу робіт тоді, коли чимало узагальнюючих концепцій уже встигло сформуватися, а я був зовсім «свіжий» і мав спочатку познайомитися з ними, перш ніж мене, як нового тяглового коня, припрягли до цієї величезної махини, що налічувала дві з половиною тисячі працівників.

Я приїхав до Нью-Гемпшіра незадовго перед тим, на запрошення декана математичного факультету, мого давнього університетського товариша Стюарта Комптона, провести під час канікул семінар для групи аспірантів. Я погодився на цю пропозицію, бо, маючи заледве дев’ять годин занять на тиждень, міг цілісінькими днями гуляти у навколишніх лісах та вересових заростях, і хоч мені належав, власне, повний відпочинок, бо я тільки в червні закінчив півторарічну спільну працю з професором Хайякавою, знаючи себе, я добре знав, що не матиму на канікулах спокою без хоча б побіжного контакту з математикою. Адже відпочинок пробуджує в мені, як першу реакцію, докори сумління за марнування часу. Зрештою, я завжди любив знайомитись із новими адептами моєї вишуканої науки, про яку існує більше помилкових уявлень, ніж про будь-яку іншу.

Я не можу сказати про себе, що я «стерильний», тобто «чистий» математик, бо мене занадто часто турбували чужі проблеми. Власне, через це я працював колись із молодим Торнопом (його доробок у галузі антропології лишився недооціненим, бо він помер молодий: у науці теж необхідна біологічна присутність, оскільки, всупереч усталеній думці, відкриття самі по собі не є такими промовистими, щоб утверджуватись завдяки власній цінності), а потім з Дональдом Протеро (з яким, на мій великий подив, я зустрівсь у Проекті), а також із Джеймсом Феннісоном (пізніше – лауреатом Нобелівської премії) і, нарешті, з Хайякавою. З Хайякавою ми вибудовували математичний кістяк його космогонічної теорії, яка згодом – завдяки одному з його учнів-бунтарів – так несподівано лягла у самісіньку основу Проекту.

Декому з моїх колег не подобалися мої партизанські рейди на терени природознавчих ловів. Але користь звичайно була обопільна: не тільки емпірики одержували від мене допомогу – я теж, пізнаючи їхні проблеми, починав орієнтуватися в тому, які напрямки розвитку нашої Платонівської держави перебувають на шляхах головного стратегічного удару в майбутнє.

Часто можна почути твердження, що в математиці досить самих здібностей, бо приховати їхню відсутність неможливо, тимчасом як в інших наукових дисциплінах зв’язки, мода, протекція, нарешті, брак отієї безапеляційності доказів, яка властива математиці, приводить до того, що кар’єра становить у них рівнодійну здібностей і позанаукових чинників. Марно доводив я таким заздрісникам, що в математичному раю, на жаль, зовсім не так добре. Найпрекрасніші галузі математики – хоча б класична теорія множин Кантора – роками ігнорувалися із зовсім нематематичних причин.

Оскільки кожна людина повинна хоч комусь заздрити, то і я шкодував, що не дуже розуміюся на інформатиці, бо саме в цій сфері, а також у царстві алгоритмів, повністю керованих загальноконкурентними функціями, можна було сподіватися на феноменальні відкриття. Класична логіка і алгебра Буля, що стояли біля колиски теорії інформації, були з самого початку скуті комбінаторною нееластичністю. Тож позичені з цих галузей математичні знаряддя завжди підводили – мені вони видаються незручними, незграбними, відразливими, і, хоча й дають деякі результати, але досягти їх дуже важко. Я вирішив, що найкраще зможу поміркувати на цю тему, якщо пристану на пропозицію Комптона. Адже у Нью-Гемпшірі я мав говорити про перспективи саме на цій ділянці математичного фронту. Можливо, те, що я сам хотів учитися, викладаючи, звучить дивно, але зі мною таке вже не раз траплялося: мені завжди найкраще думається в контакті, що виникає між мною і досить активною аудиторією. Крім того, можна читати праці, які знаєш погано, але до лекцій неодмінно треба підготуватися, що я й робив, отже, не знаю, хто мав від них більше користі, – я чи мої слухачі.

Погода того літа була чудова, але спекотна, навіть вересовища повсихали. Я прихильно ставлюся до трави, бо ми існуємо завдяки їй; тільки після рослинної революцій яка вкрила зеленню континенти, життя змогло утвердитись на них різновидами тваринного світу. Втім, я не наполягаю, що ота моя прихильність зводиться тільки до роздумів про еволюцію.

Серпень був у розповні, коли одного дня з’явився вісник змін в особі доктора Майкла Гротіуса, який привіз мені листа від Айвора Белойна разом із секретним усним посланням.

Там, на третьому поверсі старого псевдоготичного, із шпичастим дахом, темного цегляного будинку, обплетеного вже ледь почервонілим виноградом, у моїй трохи задушливій кімнаті (старі стіни були без кондиціонерів) я й довідався від невеличкого, лагідного, тендітного як китайська порцеляна молодика з чорною клинцюватою борідкою про те, що на Землю прилетіла новина – хто зна, чи добра, бо, незважаючи на всі зусилля упродовж дванадцяти з гаком місяців, розшифрувати її не пощастило.

Хоча Гротіус не говорив мені цього і в листі мого приятеля про це не згадувалось, я зрозумів, що йдеться про дослідження під дуже високою опікою або, коли хочете, наглядом. Інакше чутки про роботи такої ваги неодмінно просочилися б у пресу та на радіо й телебачення. Ясно було, що герметизацією можливих каналів витоку інформації займаються найкращі фахівці.

Гротіус, незважаючи на свою молодість, виявився досвідченим гравцем. Оскільки впевненості щодо моєї згоди працювати в Проекті не було, він не міг розповісти мені про нього нічого конкретного. Йому треба було, апелюючи до мене, потішити моє самолюбство, наголошуючи на тому факті, що дві з половиною тисячі чоловік серед усієї чотиримільярдної решти обрали саме мене як потенційного рятівника, але Гротіус і тут знав міру, бо не вдався до шитих білими нитками компліментів.

Більшість людей вважає, що немає таких лестощів, яких улещуваний залюбки не проковтнув би. Коли це є правилом, то я становлю виняток, бо похвали для мене ніколи нічого не важили. Хвалити можна, сказати б, тільки згори донизу, а не знизу догори; я й сам добре знаю, чого я вартий. Або Гротіуса попередив Белойн, або просто він мав добрий нюх. Він багато говорив, нібито вичерпно відповідав на мої запитання, але під кінець розмови все, про що я довідався, можна було б умістити на двох сторінках.

Головною перешкодою для мене була секретність праць. Белойн розумів, що це буде найдражливіший пункт, тому написав мені в листі про свою особисту зустріч із президентом, який запевнив його, що, за винятком інформації, яка могла б зашкодити державним інтересам Сполучених Штатів, всі складові робіт Проекту будуть опубліковані. Скидалося на те, що, на думку Пентагона, принаймні тієї його ланки, яка взяла Проект під своє крило, послання з зірок являло собою різновид планів супербомби чи іншої ультимативної зброї, – концепція, на перший погляд, скоріше дивна, що свідчила не так про наміри галактичних цивілізацій, як про загальну політичну атмосферу на Землі.

Попросивши Гротіуса почекати три години, я, не поспішаючи, пішов на вересовище і там на осонні ліг на траву, щоб усе обміркувати. Ні Гротіус, ні Белойн у листі навіть не натякнули на те, що я повинен буду дати обіцянку, а може, навіть присягу про дотримання таємниці, проте така «ініціація»^[109] у Проекті розумілася сама собою.

То була типова для сучасного вченого ситуація – ще й специфічно загострена; її можна було б вважати зразком. Найлегше, аби не бруднити рук, – у страусино-пілатівський спосіб не втручатися ні до чого такого, що, хоча б у віддаленому наслідку, могло спричинитися до посилення могутності засобів винищення. Але те, чого не хочемо робити ми, завжди роблять за нас інші. Ви скажете, що з погляду моральності це не аргумент; я не заперечую. Але можу висловити припущення, що той, хто погоджується брати участь у такій роботі, відчуваючи докори сумління, зможе у критичну хвилину діяти відповідним чином, навіть якщо йому не вдасться нічого змінити; але коли на його місці буде людина, позбавлена сумнівів, то жодного шансу на це взагалі не зостанеться.

Щодо мене, то я й не думаю таким чином захищатися. Я керувався іншими міркуваннями. Коли мені стає відомо, що відбувається щось надзвичайно важливе і водночас потенційно загрозливе, я Завжди волію бути в тому місці, ніж чекати розвитку подій з чистим сумлінням і нічим не зайнятими руками. Окрім того, я не міг повірити, що цивілізація, незрівнянно вища за нашу, вислала у космічний простір інформацію, яку можна було б обернути на зброю. Якщо люди з Проекту думали інакше, мене це аж ніяк не обходило. Зрештою, шанс, який несподівано відкрився переді мною, не можна було порівняти ні з чим, що іще могло випасти мені на долю в житті.

Наступного дня ми з Гротіусом вилетіли до Невади, де на нас уже чекав військовий вертоліт. Я відчув себе серед гвинтів і трибків точного й надійного механізму. Цей другий рейс тривав близько двох годин, і майже весь час ми летіли над південною пустелею. Гротіус докладав усіх зусиль, щоб я не почував себе як щойно завербований член банди гангстерів, і тому не нав’язувався, не намагався одразу ж утаємничити мене в похмурі секрети, які чекали на мене у місці призначення.

Зверху селище нагадувало потонулу в пісках пустелі неправильної форми зірку. Жовті бульдозери, наче жуки, повзали по краях дюн. Ми приземлилися на пласкому даху найвищого будинку селища; його архітектура не справляла приємного враження. То був комплекс масивних бетонних брил, збудований ще в п’ятдесяті роки як технічний і житловий центр нового атомного полігону, оскільки із зростанням потужності зарядів старі полігони ставали непридатними до використання. Навіть у віддаленому від них Лас-Вегасі після кожного потужного вибуху вилітали шибки. Новий полігон мав розміститись у серці пустелі, десь миль за тридцять від селища, убезпеченого від можливої радіоактивної хмари та опадів з неї.

Увесь район забудови обнесено було системою спрямованих до пустелі, косо нахилених щитів, що мали розбивати ударну хвилю; усі будівлі були без вікон, з подвійними стінами, – порожнину між ними заливали водою. Усі комунікації було проведено під землею, житлові будинки і споруди технічного призначення спроектовано круглими й розташовано так, щоб виключити можливість небезпечної кумуляції ударних сил, що виникають унаслідок багаторазового відбиття й заломлення повітряної хвилі.

Але все це – передісторія селища, бо незадовго до закінчення будівництва було оголошено ядерний мораторій. Тоді сталеві двері будинків наглухо позамикали, вентиляційні отвори позакривали, машини і пристрої, змащені тавотом, спущено було в ящиках до підземелля (під рівнем вулиць знаходився другий рівень – складів та комор, і третій – швидкісної залізниці). Селище гарантувало цілковиту ізоляцію робіт, і через те хтось у Пентагоні призначив його під Проект, може, ще й тому, що це давало змогу використати оті кількасот мільйонів доларів, викладені у бетон і сталь.

Пустеля не змогла пробратися до середини селища, тож вона засипала його піском, через що спочатку було багато клопоту з очищенням; виявилося, що водопровідна система не діяла, оскільки змінився рівень ґрунтових вод, і треба було пробивати нові артезіанські свердловини. Доки пішла вода, її привозили вертольотами. Про все це мені докладно розповідали, щоб я зрозумів, як багато виграв від того, що мене запросили сюди з запізненням.

Белойн чекав мене на тому самому даху, який служив головним аеродромом для вертольотів. У самому будинку розміщено було адміністрацію Проекту. Востаннє ми бачилися з Белойном за два роки до того, у Вашінгтоні. Це чоловік, з чийого тіла можна викроїти двох, а з духу – чотирьох людей. Белойн є і, мабуть, залишиться більшим від своїх здобутків, бо дуже рідко трапляється, щоб у такої обдарованої людини усі, сказати б, психічні коні з однаковою силою тягли в одному напрямку. Трохи схожий на святого Фому Аквінського, котрий, як відомо, не в кожні двері міг протовпитись, трохи – на молодого Ашурбаніпала (тільки без бороди), він завжди прагнув робити більше, ніж міг. І хоча це тільки моє припущення, я маю підозру, що він – на іншій основі і, мабуть, у ширших масштабах – самому собі зробив протягом кількох років ті ж психокосметичні операції, про які – стосовно моєї особи – я говорив у передмові. Потай потерпаючи (повторюю, це лише моя гіпотеза) через свою зовнішність і душевний стан, – адже він був невпевненим у собі, боязким товстуном, – Белойн обрав манеру поведінки, яку можна назвати оберненою іронією. Він геть про все говорив неначе «в лапках», з підкресленою ненатуральністю і перебільшенням, акцентованими ще й самою манерою висловлюватись – так ніби послідовно чи експромтом грав вигадані ad hoc^[110] ролі; кожного, хто не знав його віддавна і досить добре, Белойн шокував тим, що ніколи не можна було зрозуміти, до чого він ставиться як до правди, а до чого як до фальші, коли він говорить серйозно, а коли – розігрує співрозмовника.

Оте іронічне «в лапках» стало, зрештою, його єством; він міг з його допомогою виголошувати horrenda,^[111] яких нікому іншому не пробачили б. Він міг навіть, перебираючи всяку міру, глузувати з самого себе, бо вироблений ним, власне, примітивний, прийом, завдяки послідовному застосуванню зробив його навдивовижу невразливим.