Текст книги "Кіберіада"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 58 (всего у книги 61 страниц)

Після обіду до мене в мансарду завітав Барт. Здавалося він був чимось пригнічений. Приніс новину. Інспектор Піньйо, зв’язковий між Сюрте й колективом Барта, запрошував нас обох до себе. Йшлося про справу, якою займався один з його колег, комісар Леклерк. Піньйо вважав, що нам варто ознайомитися з нею. Я, звичайно, погодився, і ми поїхали в Париж. Піньйо вже чекав. Я його впізнав, це був сивоголовий мовчун, якого я зауважив біля Барта вчора. Він виявився значно старшим, ніж мені спершу здалося. Прийняв нас у невеликій кімнатці в бічному крилі. Підвівшись з-за столу, на якому стояв магнітофон, він без передмови сказав, що комісар був у нього позавчора, він уже на пенсії, але часом провідує давніх знайомих. У розмові спливла справа, якої Леклерк не може викласти мені особисто, але на прохання інспектора записав її на плівку. Запросивши нас сісти, бо це, мовляв, довга історія, Піньйо наче з ввічливості, щоб не заважати, залишив нас. Це видалося мені досить дивним.

Забагато благодійництва, як на будь-яку поліцію, а надто на французьку. Забагато й замало. В тому, що сказав Піньйо, брехні, мабуть, було небагато; слідство, очевидно, таки велося, історія навряд чи була вигаданою, комісар справді був пенсіонером, то що могло бути простішим, як влаштувати з ним зустріч. Можна ще зрозуміти, коли не хочуть показувати документів, це для них святиня, але магнітофонний запис наводив на думку, що вони хочуть уникнути будь-яких дискусій. Інформація мала обійтися без коментарів. Стрічку ні про що не запитаєш. Що за цим криється? Барта це, мабуть, теж збило з пантелику, але він не хотів чи не міг поділитися своїми сумнівами. Це все промайнуло в моїй голові, коли з увімкненого магнітофона пролунав низький, впевнений, дещо задиханий голос.

– Шановний пане, щоб уникнути непорозумінь, попереджую, що скажу вам лише те, що можу. Інспектор Піньйо ручається за вас, та є речі, про які я промовчу. Мені відома справа, з якою ви приїхали, з досьє я ознайомився ще перед вами, і от що я скажу: в ньому немає матеріалу для слідства. Розумієте, що я маю на увазі? Професійно я не цікавлюся тим, що не підпадає під статті карного кодексу. На світі є безліч незрозумілих речей: літаючі тарілки, вигнання нечистої сили, якісь типи згинають у телестудії виделки на відстані, але мене як поліцейського це не обходить. Як читач «Франс Суар» я можу зацікавитися цим на п’ять хвилин і сказати: «Ти ба!» Звичайно, коли я кажу, що в цій італійській афері нема підстав для слідства, я можу помилятися, але за моєю спиною тридцять п’ять років праці в поліції. Зрештою, ви можете й не зважати на мої теревені. Це ваша справа. Інспектор Піньйо просив ознайомити вас зі справою, яку я вів два роки тому. Коли я закінчу, ви зрозумієте, чому преса мовчала про неї. Це неввічливо, але відразу попереджу, що коли б ви спробували опублікувати цей матеріал, він був би офіційно спростований. Чому – зрозумієте далі. Йдеться про інтереси держави, а я – французький поліцейський. Не ображайтеся – це просто питання професійної лояльності. Я вжив звичне формулювання.

Ця справа вже в архіві. З нею працювала поліція, Сюрте, а врешті, навіть контррозвідка. Ці папки важать добрих кілька кілограмів. Отож почну. Головний персонаж – Дьюдонне Прок. Прізвище не французьке. Раніше його звали Прокке, це німецький єврей, який ще дитиною, 1937 року, за Гітлера, разом з родиною емігрував до Франції. Батьки походили з міщан, до приходу нацистів були німецькими патріотами, а у Франції, в Страсбургу, мали далеких кревних, які осіли тут у XVIII столітті. Я сягаю аж у цю давнину, оскільки все це ми дослідили, як і в кожній складній справі. Чим туманніша справа, тим густішим неводом треба ловити. Батько, вмираючи, не лишив йому нічого. Він вивчився на оптика. Під час війни перебував у Марселі, в неокупованій зоні, живучи в інших родичів. Решту життя, крім цих шести років, постійно жив у Парижі, в моїй дільниці, має невелику оптичну майстерню на рю Амелі. Справи його посувалися не дуже. Не маючи статків, він не міг по-справжньому конкурувати з солідними фірмами. Продавав небагато, більше ремонтував: міняв скельця в окулярах, часом лагодив якісь іграшки, не лише оптичні. Оптик для ощадних і бідних. Мати його дожила до дев’яноста років. Коли сталося те, про що я розповідаю, йому було шістдесят один і він був нежонатим. З законом не мав непорозумінь, ми ним не цікавилися, хоча й знали, що фотолабораторія, яку він влаштував собі за майстернею, не таке вже невинне хобі, як він запевняв. Деякі люди роблять сміливі фото, не конче порнографічні, але самі не вміють чи не бажають їх друкувати й тому потребують надійної людини, яка б цим займалася. Це мав бути поважний виконавець, який не зробить окремих відбитків для себе чи й не лише для себе. Що ж, до певних меж це непідсудна справа. Є люди, що втягують інших у сумнівні ситуації і потай фотографують їх з метою шантажу. Ці любителі стоять у нас на обліку, тому їм не випадає заводити власну лабораторію, апаратуру чи користуватися послугами фотографа, який притягався до відповідальності. Прок власне цим і займався, але знав міру. Нам було відомо, що він береться за фотографію лише при особливій скруті. Однак ми його не зачіпали. В наш час поліція дивиться крізь пальці ще й не на таке. Не вистачає ставок, засобів, людей. Зрештою, цим ремеслом Прок заробляв небагато. Він нізащо б не насмілився вимагати чогось від клієнтів з огляду на те, що він для них робив. Був обережний, боязкий, в усьому корився матері. Вони жили мов у годиннику. Щороку виїжджали відпочивати, завжди в липні, завжди до Нормандії. Над майстернею трикімнатна, захаращена старими меблями квартира, старий будинок, ті самі, знайомі віддавна, мешканці. Я мушу описати Прока, це має певне значення, особливо для вас. Низький, худий, передчасно згорблений, ліве око сіпається, повіка опадає. Одне слово, на людей, які його не знали, він справляв враження, особливо в післяобідні години, глухуватого й неуважного, якщо не придуркуватого. Щодо розумових здібностей, він був цілком нормальний, як не зважати на напади сонливості, особливо опівдні, коли падав тиск. Тому на столі в майстерні завжди стояв термос з кавою, якою він відганяв сон під час роботи. З часом ці напади сонливості, позіхання і слабість, коли йому здавалося, що він от-от впаде, стали докучати щораз більше. Врешті мати наказала йому піти до лікаря. Обидва лікарі, в яких він побував, виписували невинні збуджуючи засоби, які діяли деякий час. Те, що я зараз розповідаю, міг би вам розказати кожен з мешканців будинку. Знали навіть про його непевні справи в лабораторії. Його було видно наскрізь. Ті його фотографії – дитяча забавка порівняно з тим, що ми маємо щодня. Взагалі-то я працюю в кримінальній поліції, a moeurs, поліція моралі, – це інший світ. Після того, що сталося, ми залучили до слідства і їх, але намарно. Що іще додати до портрета? Збирав старі листівки, скаржився на дуже тендітну шкіру – на сонці в нього відразу починається якесь подразнення, зрештою, він був з тих людей, яких не цікавила засмага. Але позаторік восени він раптом почав темнішати на обличчі, і шкіра набула мідного відтінку, характерного для штучного загару. Тож давніші клієнти й знайомі питали, чи не ходить він до солярію. Прок, червоніючи, як дівчина, відповідав, що на нього звалилося страшне лихо – не сходять чиряки з незручного місця, і лікар порадив йому кварцування всього тіла, вітаміни й мазі. Все це разом узяте якось допомогло. Був жовтень, того року досить неприємний, дощовий, холодний, оптик восени ще більше страждав сонливістю й нападами слабості, зокрема в обід, тому знову звернувся до лікаря, і той іще раз виписав йому якісь збуджуючі таблетки. В кінці місяця під час обіду Прок збуджено й задоволено розповів матері, що отримав добре замовлення – велику серію кольорових фото, які треба проявити й надрукувати великим форматом у багатьох примірниках. Він розраховував отримати за них тисячу шістсот франків, які для нього були неабиякою сумою. Після сьомої вечора він опустив штори й замкнувся в лабораторії, сказавши матері, що повернеться пізно, бо робота пильна. Близько першої мати прокинулась від якогось крику, що долинав з його кімнати. Він плакав, сидячи на підлозі, «так страшно, як жодна людина ще не плакала» – це її слова зі свідчень. Схлипуючи, він кричав, що змарнував життя, що мусить померти. Порвав колекцію улюблених листівок, поперекидав меблі, бабуся не могла укоськати його – завжди такий слухняний, тепер він навіть не помічав її. Вона тупцяла за ним по кімнаті, смикала за одяг, а він, наче в поганій мелодрамі, спочатку шукав шнура – відрізав його від штори, але той виявився затонким, і мати його врешті відібрала, тоді в кухні намагався дістатися до начиння за ножем, згодом хотів зійти вниз по якусь отруту. В лабораторії було досить хімікатів, але він раптом наче ослаб, сів на підлогу й захропів, схлипуючи навіть уві сні. Так він спав до ранку, бо старенька не могла перенести його на ліжко, а просити допомоги в сусідів не хотіла, тож підклала йому під голову подушку. Вранці він був цілком нормальний, щоправда, дуже пригнічений. Скаржився на сильний головний біль і казав, що почуває себе так, ніби всю ніч пив, хоча ніколи не випивав більше склянки столового вина за обідом. Наковтавшись порошків, він поплентався в майстерню. День минув як завжди. Як оптик він мав невелику клієнтуру, приймальня була порожньою, а він сидів за перегородкою, шліфуючи скельця, чи проявляв фотографії в лабораторії. Того дня було лише чотири клієнти. Кожне замовлення, навіть найдрібніше, що виконувалося в присутності замовника, він записував до книги. Якщо він не знав клієнта, то записував вид замовлення. Крім фотографії, звичайно. Два наступні дні також минули непомітно. На третій день він отримав аванс за виготовлення збільшених фотознімків. Цих прибутків він теж не фіксував, був не настільки простим. Вечерю вони з матір’ю мали вишуканішу, принаймні як для них. Дорожче вино, риба, тепер я вже не пригадую точно, але тоді я пам’ятав навіть, скільки було сортів сиру. Наступного дня він отримав нову партію плівки від того ж замовника. За обідом був у чудовому настрої, казав матері, що вони ще збудують собі дім, увечері замкнувся в лабораторії, і звідти мати близько півночі почула страшенний грюкіт. Вона зійшла вниз, стукала з коридора у двері лабораторії, відділеної диктовою перегородкою, чула його нерозбірливе голосіння, грюкіт, брязкіт скла. Вражена старенька покликала сусіда-гравера, майстерня якого була неподалік на цій же вулиці. Сусід, спокійний літній вдівець, підважив долотом засув дверей. Всередині було темно й майже тихо. Прок лежав на підлозі серед напівпроявлених злиплих і частково пошматованих порнографічних фотографій, які вкривали всю підлогу. Лінолеум був залитий хімікатами, бо він порозбивав усі склянки, попікши руки кислотою і пропаливши одяг; збільшувач валявся на підлозі, з крана била струменем вода, а сам він лежав мокрий з голови до ніг. Коли відчув себе зле, пробував рятуватися, хлюпаючи воду на обличчя, а згодом запхав голову під кран. Очевидно, хотів отруїтися, але замість ціаністого калію випив брому й зараз був геть запаморочений. Дозволив завести себе до кімнати, сусід, по суті, заніс його, а коли той пішов, Прокове божевілля тривало. Мати розповіла, що він геть знесилів, і це знову нагадувало дешеву комедію – лежачи на ліжку, він смикав руками й ногами, силкуючись подерти простирадло, щоб повіситися, запихав у рота пошивку, хрипів, плакав, лаявся, а коли спробував схопитися на ноги, впав як колода і знову, як і першого разу, заснув на підлозі.

Вранці встав пізно і був як з хреста знятий. Побивався, вже доречно, над збитками, яких сам собі завдав. До самого обіду він збирав, промивав, рятував як міг злиплі негативи, прибирав і чистив лабораторію, а опівдні, спираючись на палицю, бо голова ще паморочилась, вийшов купити нових реактивів замість знищених. Увечері скаржився матері, що це, мабуть, психічне захворювання, випитував про випадки божевілля в їхній родині й не хотів вірити, що вона нічого такого не знає, звинувачував її в брехні. З його тону вона зрозуміла, що він ще не зовсім отямився – досі ж не смів навіть голосу на неї піднести. Він ніколи не виявляв такої агресивності, але можна собі уявити страх і пригнічення людини, яка несподівано для самої себе з невеликим інтервалом зазнає двох приступів безумства. Мабуть, кожен би подумав, що це початок божевілля. Матері він сказав, що коли це ще хоч раз трапиться, він піде до психіатра. Така рішучість була зовсім не властива його натурі. Досі минали тижні, перш ніж він зважувався піти до дерматолога, спершу добряче намучившись зі своїми чиряками, й зовсім не від скупості, – зрештою, він був застрахований, – а лише тому, що кожна зміна розпорядку дня здавалася йому нестерпною.

З клієнтом, що дав йому плівку, відбулася сварка, бо той недорахувався кількох фотографій. Що там між ними було, ми точно не знаємо – це єдиний суттєвий факт у цій справі, який не вдалося з’ясувати.

Весь наступний тиждень минув нормально. Прок заспокоївся і в розмовах з матір’ю більше не згадував про психічний розлад. У неділю пішов з нею в кіно. А в понеділок збожеволів. Сталося це так. Об одинадцятій ранку вийшов з майстерні, лишивши двері навстіж, не відповів, як завжди, на привітання знайомого кондитера-італійця, крамничка якого була на розі. Італієць озвався першим, бо Прок зупинився перед кондитерською. Оптик видався йому «якимсь чудним», увійшов до крамнички, попросив солодощів; сказав, що розрахується, коли повертатиметься, бо тоді буде мати «багато грошей» – це не було на нього схоже. На зупинці він сів у таксі – чого не робив принаймні років десять – і наказав водієві їхати на рю дель Опера. Попросив почекати і за чверть години повернувся, голосно розмовляючи сам з собою і вимахуючи руками, в одній з яких мав конверт, повен банкнотів. Лаючи негідника, що намагався позбавити його заробітку, він наказав їхати до Нотр Дам. На острові він розрахувався з водієм стофранковою банкнотою, не вимагаючи здачі, – таксист помітив, що у конверті лише сотенні папірці, – й одразу ж почав перелазити через поруччя мосту. Якийсь перехожий вхопив його за ногу, і вони почали борюкатися. Побачивши це, таксист вискочив з машини, але й удвох вони не змогли упоратися з оптиком. Надійшов поліцейський, втрьох вони запхнули Прока в таксі Прок навіснів далі, брук вкривали стофранкові банкноти, поліцейський врешті прикував Прока до себе, й вони поїхали в лікарню. Дорогою оптикові вдалася досить незвична штука. Коли машина рушила, він мовби поринув у себе й лежав обіч поліцейського безвільний, як ганчірка, тоді раптом зірвався і, перш ніж поліцейський смикнув його, встиг ухопитися за кермо. Рух був інтенсивний, і сталася аварія. Таксі вдарило в передні дверцята «сітроєна» з такою силою, що його водієві заклинило руку і переламало зап’ястя. Поліцейському врешті вдалося довезти Прока до лікарні на іншому таксі. Через недогляд там поставилися до нього не дуже серйозно, тим більше, що він впав у ступор,^[176] тихенько плакав, не відповідав на запитання, зрештою, поводився цілком спокійно. Його прийняли на обстеження, а при вечірньому обході головного лікаря не могли його знайти. Він лежав під ліжком, притиснувшись до стіни й загорнувшись у ковдру, витягнену з-під простирадла, тому його не відразу помітили. Він був непритомний від втрати крові: перерізав вени уламком леза, який йому вдалося заховати в лікарняну піжаму. Його врятували, вдавшись до трьох переливань крові. Потім почалися ускладнення, бо серце в нього й так було хворе.

Цю справу я отримав на другий день після випадку на острові святого Людовіка. На перший погляд у ній, власне, не було даних для Сюрте, але юрисконсульт власника «сітроєна» вирішив, що трапилася добра нагода подоїти поліцію. Адвокат висунув версію про злочинне недбальство співробітника поліції, який, везучи божевільного злочинця, допустив до того, що той ударив машину його клієнта, завдавши йому, крім тілесної й матеріальної шкоди, тяжкого психічного шоку. Отже, поліція мусить відповідати, й, очевидно, доведеться виплачувати пенсію – звичайно, з фондів міністерства, оскільки винний у тому випадку поліцейський перебував на службі.

Для кращого початку адвокат у такому ж тоні поінформував пресу. Тому справа з рівня звичайного інциденту відразу підскочила на кілька щаблів, бо ставкою у грі ставав престиж Сюрте, а власне, кримінальної поліції, й шеф доручив мені розслідувати цей випадок.

Поставлений у лікарні попередній діагноз констатував буйне божевілля у вигляді загальмованої шизофренії, але чим далі обстежували Прока (вже після спроби накласти на себе руки), тим більше виникали сумніви щодо правильності діагнозу. За якихось шість днів перед нами була зламана, ледь жива, враз постаріла, та все ж цілком нормальна людина. На сьомий день перебування в лікарні Прок дав свідчення. Повідомив, що один клієнт виплатив йому замість тисячі п’ятсот усього сто п’ятдесят франків, мотивуючи це тим, що не отримав всіх фотографій. У понеділок, коли він прилаштовував скельця до окулярів, він раптом так розсердився коло шліфувального верстата на того клієнта, що кинув усе й вибіг з майстерні, «аби порахуватися з ним». Про відвідини кондитерської він зовсім не пам’ятав. Не пригадував також подій, що сталися на мосту, говорив тільки, що влаштував скандал у квартирі клієнта, і той сплатив йому решту грошей. Наступної ночі після цього свідчення його стан несподівано погіршився, і під ранок він помер від серцевої недостатності. Лікарі зійшлися на реактивному психозі. І хоча смерть Прока не була безпосередньо зв’язана з його божевіллям, справа знову набрала ваги. Смерть – це завжди козирна карта. Напередодні смерті Прока я відвідав його матір. Як на свій вік вона була досить люб’язна. На рю Амелі я прихопив з собою практиканта з бригади наркотиків, щоб він оглянув лабораторію і хімікати. У пані Прок я сидів довгенько, бо думки такої бабусі – наче грамофонна платівка, поставивши яку, мусиш вислухати до кінця. Під кінець відвідин мені здалося, що крізь прочинене вікно я чую дзвінок при вході до майстерні. Практикант переглядав книгу записів за прилавком.

– Щось знайшли? – запитав я.

– Ні, нічого.

Але він видався мені якимось невпевненим.

– Тут хтось був?

– Так, а звідки ви знаєте?

– Я чув дзвінок.

– Так, – сказав він іще раз і розповів, що сталося. Практикант почув дзвінок, але не міг відразу піти до приймальні, бо стояв на стільці, відчинивши для обшуку розподільчі щитки. Відвідувач, чуючи брязкіт і гадаючи, що то Прок, голосно сказав:

– Ну, що там? Як ви почуваєте себе сьогодні, любий мій Дьюдонне?

Практикант увійшов до майстерні і в приймальні побачив чоловіка середніх літ, без капелюха, той здригнувся, наче хотів тікати до дверей. А все через випадок. Люди з бригади наркотиків звичайно ходять в цивільному, але саме того дня мало відбутися урочисте нагородження одного з їхніх працівників, і всі мали прийти в мундирах для його вшанування. Оскільки урочистість мала початись о четвертій, практикант, щоб заощадити час, пішов зі мною в мундирі.

Отже, того відвідувача злякала поліцейська форма. Він сказав, що хоче забрати віддані в ремонт окуляри, і показав квитанцію й номерок. Агент відповів, що власник майстерні захворів, і тому, на жаль, окулярів він не отримає. Таким чином, було сказано все. Але клієнт не виходив. Нарешті, стишивши голос, він запитав, чи Прок захворів раптово. Агент відповів, що раптово.

– Це щось серйозне?

– Досить серйозне.

– Я… дуже потребую цих окулярів, – пробелькотів відвідувач аби щось сказати, очевидно, не зважуючись запитати про щось інше.

– Він… живий? – запитав він зненацька.

Це вже моїй людині зовсім не сподобалося. Не відповідаючи, практикант поклав руку на дошку, що закривала прохід до приймальні, бо в нього виникло бажання глянути на документи відвідувача. Але той, крутнувшись на місці, швидко вийшов. Доки агент відімкнув защіпку, доки підняв дошку й вибіг на вулицю, відвідувач безслідно зник. Була саме четверта, люди поверталися з роботи, сіяла мжичка, і по тротуарах сунув натовп.

Мене трохи розгнівало, що практикант дозволив йому втекти, але нагінку я відклав на потім. Адже у нас була ще книга замовлень. Я запитав практиканта, чи запам’ятав він номер квитанції, яку показував той чоловік. Ні, він не звернув уваги. За останні дні в книзі було багато записів, позначених лише ініціалами клієнтів. Отже, це давало небагато. Те, за що можна було зачепитися, було розпливчасте, мов хмаринка, – відвідувачева поведінка. Певне, добре знав Прока, коли звертався до нього на ім’я. Врешті я почав занотовувати, не дуже сподіваючись на успіх, останні записи з книги. Чи квитанція на окуляри не могла бути лише вигідним приводом? Наркотики можуть бути сховані у тайнику, якого не знайдеш за день, якщо його влаштовували фахівці. Квитанція могла бути фіктивною. Що я тоді думав про загиблого? Власне, й сам не знаю. Зрештою, якщо я навіть доти помилявся щодо особи оптика і майстерня служила переправним пунктом, то геть безглуздо було б припускати, що Прок, отримавши партію товару, попробував його першим і тому отруївся. Товар міг бути фальшивий, таке траплялося. Але такого, щоб торгівці чи посередники самі вживали наркотики, не траплялося – вони надто добре знають про наслідки, щоб спокуситись. Я не знав, що й думати, коли агент допоміг мені: пригадав, що, незважаючи на дощ, відвідувач не мав ні капелюха, ні парасолі, а його плащ, ворсистий редингот, був майже сухий. Машиною приїхати він не міг, бо вулиця була перерита. Отже, цей чоловік жив десь неподалік. Його знайшли на п’ятий день. Як? Досить просто. Зі слів практиканта виготовили робочий портрет розшукуваного, і детективи обійшли з ним консьєржок на рю Амелі. Це був неабихто – вчений, доктор хімічних наук Дюнан. Жером Дюнан. Переглянувши книгу замовлень, я зауважив дивну річ: ініціали Ж. Д. фігурували в усіх трьох днях напередодні приступів у Прока. Доктор жив за кілька будинків по той бік вулиці. Я пішов до нього задовго перед обідом. Він сам відчинив мені. Я одразу ж упізнав його з портрета наших фахівців.

– Ага, – промовив він, – заходьте…

– Ви сподівалися цього візиту? – запитав я, йдучи за ним.

– Так. Прок живий?

– Вибачайте, але це я хотів поставити вам кілька запитань, а не відповідати на ваші. На якій підставі ви вважаєте, що Прок може не жити?

– Тепер я не відповім на запитання. Найважливіше, комісаре, щоб ця справа не набрала розголосу. Бережіть її від преси. Це була б біда.

– Для вас?

– Ні, для Франції.

Я не надав ваги цим словам. Але більше нічого з нього не витяг.

– На жаль, – сказав він, – якщо я й буду говорити, то лише з вашим шефом у Сюрте, до того ж після дозволу свого керівництва

Більше він не сказав нічого. Боявся, що я належу до поліцейських, які постачають пресу сенсаціями. Це я зрозумів згодом. Мали ми з ним клопотів! Врешті зробили так, як він хотів. Мій шеф зв’язався з його керівництвом, а згоду на його свідчення мусили давати два міністерства.

Доктор Дюнан займався пошуками препаратів, так званих психотропних депресорів, які у вигляді газу чи пилу вражають мораль і волю живої сили противника. Що ж ми врешті довідалися? Пообіцявши дотримувати таємниці, ми дізналися, що доктор Дюнан уже більше чотирьох років працював над синтезом такого депресора. Виходячи з певної хімічної сполуки, він отримав багато похідних. Одна з них впливала на мозок саме так, як потрібно. Але лише у величезних дозах. Її треба було їсти ложками, щоб з’явилися характерні симптоми: спочатку фаза збудження й агресивності, згодом – депресія з переходом до гострої манії самогубства. В подібних обставинах на потрібний шлях часто виводить випадок. До вихідної сполуки додають різні хімічні групи й вивчають фармакологічну дію похідних. Це може тривати роками, але сполуку з потрібними властивостями можна отримати й відразу. Перша можливість, звичайно, більш вірогідна.

Доктор Дюнан через сильну короткозорість постійно носив окуляри, отож протягом останніх років не раз був клієнтом Прока. Не мігши й кроку ступити без окулярів, мав їх аж три пари. Одною користувався, другу, запасну, носив з собою, а третю тримав дома. Таким обачним він став відтоді, як одного разу розбив окуляри в лабораторії й мусив припинити роботу. Власне, недавно, три тижні тому, з ним трапилося те саме. В інституті Дюнан працював у цілковитій ізоляції. Входячи до лабораторії, він переодягався з голови до п’ят – мав там навіть спеціальне взуття й білизну, а всі свої особисті речі на час занять залишав у вбиральні, відділеній від місця роботи компресійною камерою. Працював у прозорому пластиковому шоломі, куди по спеціальному гнучкому шлангу подавалося повітря. Ні його тіло, ні окуляри не стикалися з речовинами, які він досліджував. Щоб уникнути клопотів, які вже раз мав, Дюнан тепер перед роботою клав запасні окуляри на досить високу полицю з реактивами. Сягнувши за чимось рукою, він зачепив окуляри, й вони впали. Одне скло тріснуло, крім того, він пошкодив і оправу, наступивши на неї. Отож Дюнан заніс окуляри Прокові. Прийшовши по них через два дні, він не впізнав оптика. Змарнілий, той виглядав наче після тяжкої хвороби. Дюнанові сказав, що, мабуть, чимось отруївся, бо вночі почував себе жахливо і мав дивний приступ – ще й зараз хочеться плакати не знати чому! – закінчив він розповідь. Дюнан не надав цим словам особливого значення. Але ремонтом був невдоволений – одне вушко окулярів тиснуло, нове скельце було слабо закріплене нейлоновою прокладкою і за кілька днів випало й розбилося об викладену плиткою підлогу лабораторії. Доктор знову заніс окуляри до оптика. Коли прийшов по них наступного дня, Прок скидався на Лазаря – протягом доби він наче постарів на цілі роки. Дюнан знехотя почав розпитувати подробиці нового «приступу». Опис нагадував гостру депресію внаслідок хімічно викликаного психозу, надзвичайно схожу з симптомами, які давав препарат X, над яким Дюнан працював віддавна. Але таку сильну реакцію викликала десятиграмова доза порошку – то який же зв’язок був між цим фактом і відданими в ремонт окулярами? Він двічі заносив оптикові запасні окуляри, які звичайно лежали на полиці над бунзенівським пальником. Таж Дюнан припустив, що субстанція X, випаровуючись, могла осідати в мікроскопічних кількостях на запасних окулярах. Він вирішив перевірити. Хімічний аналіз справді виявив на скельцях і металевих шарнірах окулярів сліди сполуки X. Але кількість її» вимірювалася тисячними частинами міліграма. Серед хіміків відома анекдотична історія відкриття ЛСД. Хімік, який працював з цією субстанцією, навіть не підозрював, як, зрештою, ніхто в той час, її галюциногенної дії. Повернувшись додому, він зазнав типового «злету» з видивами й психотичним настроєм, хоча, виходячи з лабораторії, як завжди, старанно помив руки. Але під його нігтями залишилася мізерна кількість ЛСД, і коли він готував собі вечерю, цього вистачило, щоб викликати отруєння.

Доктор Дюнан замислився над тим, що, власне, робить оптик, вставляючи в оправу нові скельця й вирівнюючи дужки? Аби вирівняти пластмасу, він швидко проводить дужкою над газовим пальником. А може, сполука X від нагрівання посилює свою дію в мільйон разів? Дюнан нагрівав проби препарата всіма можливими способами: пальником, спиртівкою, полум’ям свічки, але це не дало якихось результатів. Отож він вирішив поставити так званий перехресний експеримент. Навмисно зігнув дужку окулярів, тоді вкрив її розчином препарату X, таким розведеним, що після висихання на оправі лишилася геть мізерна його кількість, близько однієї мільйонної грама. І втретє поніс окуляри оптикові. Коли прийшов по них, в майстерні була поліція. Оце й уся моя історія, любий пане. Історія без розв’язки, а отже, й без закінчення. Доктор Дюнан припускав, що якийсь чинник в оптичній майстерні викликав зміну препарату X. Відбулась каталітична реакція, яка посилювала його дію чи не в мільйон раз. Але з’ясувати це не вдалося. Ми вмили руки, бо підстави провадити слідство далі зникли, а винних випадало шукати не серед людей, а серед атомів. Злочину не було, бо кількість сполуки X, якою Дюнан покрив окуляри, не може вбити й мухи. Наскільки я знаю, Дюнан чи хтось за його дорученням придбав у пані Прок всю лабораторію й по черзі випробував дію всіх реактивів на препарат X, але намарно.

Пані Прок померла того ж року перед Різдвом. Від своїх людей я чув, щоправда, лише в розмовах, що після її смерті Дюнан на якийсь час перебрався до колишньої майстерні і брав звідти проби всіх речовин, аж до фанери перегородки, пилу шліфувального каменя, фарби зі стін, пилюки з підлоги, чи не всю зиму, але так нічого й не дізнався. Все це я розповідаю, якщо пригадуєте, на прохання інспектора Піньйо. Мені здається, що ваша справа також із цієї парафії. Таке вже діється на нашім світі, відколи його науково вдосконалили. Це все.

На вулицях була страшна тиснява, і ми поверталися до Гаржа цілу годину, майже не розмовляючи. Божевілля, якого зазнав Прок, мало знайомі риси. Бракувало лише фази галюцинацій, але хто знає, що бачив той бідолашний? Дивна річ – до інших жертв я ставився як до елементів головоломки, а Прока було жаль – через Дюнана. Ясно, що йому було замало мишей. Їх не доведеш до самогубства. Потрібно було людини. Не ризикував нічим: побачивши на порозі поліцейського, затулився Францією. І це я міг зрозуміти. Але від слів «Як ви себе почуваєте сьогодні, любий мій Дьюдонне?», мене чорти брали. Якщо японець з Рима був злочинцем, то ким був Дюнан? Прізвище, мабуть, змінили. Я замислився над тим, чому інспектор Піньйо ознайомив мене з цією історією, не з симпатії ж! Що за цим крилося? Закінчення теж могло бути вигаданим. Якщо так, це могло бути спробою під невинним приводом передати Пентагонові інформацію про нову хімічну зброю. Подумавши над цим припущенням, я визнав його досить імовірним. Це був козир, показаний так спритно, що в разі необхідності все вдалося б заперечити – адже я чув, що не знайшли НІЧОГО, і не мав певності, що це неправда. Коли б я був звичайним приватним детективом, цього запису я не почув би, але астронавт, навіть резервний, асоціювався з НАСА, а НАСА – з Пентагоном. Якщо це вирішили на високому рівні, Піньйо був лише виконавцем, і до ситуації, в якій опинився Барт, їм було байдуже. А його становище було набагато двозначнішим від мого. Він безперечно відчув подих великої політики в цьому акті несподіваної «допомоги», але не хотів говорити про це зі мною, – тим більше, що й для нього це було несподіванкою. Що його не попередили – я був певен, бо трохи знаю правила гри на такому рівні. Не могли ж його відкликати набік і сказати: «Ми покажемо здаля цьому «амі» певну важливу карту, а він передасть це далі». Просто так не роблять. Втаємничити лише мене вони теж не могли – бо знали, що Барт пообіцяв мені допомогу свого колективу. Не могли ні обминути його, ні втаємничити в суть справи, тож вибрали найкращий варіант: він попросту почув те, що і я, і сам мусив сушити голову над питанням: «А що ж далі?» Можливо, він уже й шкодував, що так поспішно пішов мені назустріч. Далі я подумав про наслідки цієї історії для слідства. Вони були не найкращі. З італійської серії ми виділили як причини, що зумовлюють випадок, сірчані ванни, вік близько п’ятдесяти, огрядність, самотність, сонце і алергію, а тут був чоловік за шістдесятку, худорлявий, алергії не мав, жив з матір’ю, не купався в сірководні, уникав сонця й не виходив з дому. Більшої різниці й не придумаєш! В напливі великодушності я сказав Бартові, що почуту новину нам слід обдумати кожному окремо, щоб не впливати один на одного, а висновки ми зіставимо ввечері. Він радо погодився. О третій я пішов до саду, де за альтанкою на мене чекав Петрусь. Це була наша таємниця. Він показав мені матеріали для ракети. Першим ступенем мала бути балія. Діти надзвичайно вразливі, тому я не казав, що балія не годиться для стартового двигуна, а намалював йому на піску складові «Сатурна-V» і «IX». О п’ятій, як ми й домовилися з Бартом, я пішов до бібліотеки. Він мене спантеличив. Почав з того, що коли над препаратом X працювали у Франції, то, мабуть, так було і в інших країнах. Такі роботи, звичайно, ведуться одночасно. Отже, й Італія… Можливо, на справу треба глянути під іншим кутом. Речовина могла з’явитися не обов’язково в державних лабораторіях, а, приміром, у якійсь приватній фірмі. Її міг створити хімік, що має контакти з екстремістами, або, що більш імовірно, певну її кількість просто вкрали. Люди, які заволоділи нею, самі не знають, як її використати з максимальним ефектом. Що ж вони роблять? Експериментують… Але чому їх жертвами стають іноземці певного віку, ревматики і так далі?