Текст книги "Кіберіада"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 54 (всего у книги 61 страниц)

Довелося трохи підганяти дівчинку. Зате коли вона вдяглася, до літака ми йшли дуже поважно. Нас проводжав заступник директора аеропорту: директор занедужав. Нерви. «Фіатик» служби контролю польотів підвіз нас до «цессни», і вже біля самого трапу молодик з вишуканими манерами, вибачившись, запитав, чи не хотів би я мати фотографії з зображенням деяких драматичних сцен. Їх надішлють на вказану адресу. Я подумав про блондинку з песиком і ввічливо відмовився. Почали прощатися. Не беруся стверджувати, що в метушні я не потиснув руки, до якої недавно був прикутий.

Люблю літати малими літаками. «Цессна» пурхнула, мов пташка, й помчала на північ. О сьомій ми приземлилися в Орлі. Аннабель чекав батько. Ми з нею ще в літаку обмінялися адресами. І досі я згадую її з приємністю, чого не можу сказати про її батька. Він розсипався в подяках, а в кінці обдарував мене компліментом, вигаданим, без сумніву, під час телепередачі про бойню на сходах. Сказав, що мені властива «еспрі де ль’ескальє».^[166]

ПАРИЖ

(Орлі – Гарж – Орлі)

В Орлі заночував у готелі «Ейр Франс», оскільки в Національному центрі наукових досліджень не застав потрібної мені людини, а йти до неї додому не хотілося. Лягаючи, я відчинив вікно, бо щось знову почало крутити в носі, і я відзначив, що за цілий день ані разу не чхнув. Отже, я цілком міг пристати на Феннерову пропозицію, але щось тягло мене в Париж.

Наступного дня відразу ж після сніданку я подзвонив до НЦНД і дізнався, що мій доктор у відпустці, але нікуди не поїхав, бо впорядковує свій новий дім. Тоді я подзвонив до нього в Гарж, але з’ясувалося, що йому саме встановлюють телефон. Вирішив їхати без попередження. Приміські поїзди з Північного вокзалу не ходили через страйк залізничників. Побачивши кілометрову чергу на стоянці таксі, я розпитав, де найближчий прокат машин – ним виявилася філія Гертца – і найняв малий «пежо». їздити Парижем, не знаючи дороги, то справжня кара. Неподалік від Опери – хто зна, як мене туди занесло, – мене вдарив у бампер якийсь пікап, але не завдав шкоди, тож я поїхав далі, мліючи від нестерпної спеки, якою дихало небо (що рідко буває в цю пору року), і згадуючи про канадські озера й воду з льодом. Помилково я заїхав не до Гаржа, а в Сарселль, звичайне собі непоказне селище, далі зупинився перед залізничним шлагбаумом, обливаючись потом і зітхаючи за кондиціонером. Доктор Філіп Барт, якого я ото назвав потрібною мені людиною, був відомим французьким математиком і одночасно науковим консультантом Сюрте. Він очолював розробку програми для слідчого комп’ютера, що мав вирішувати складні справи, в яких кількість виявлених слідством фактів перевищувала можливості людської пам’яті.

Будинок стояв серед старого саду. Зовні він уже був викладений кольоровою плиткою. Одне крило ховалося в тіні розкішних в’язів. На клумбах, уздовж посиланої рінню під’їзної доріжки квітли, здається, нагідки – ботаніка, мабуть, єдина наука, якої не викладають австронавтам. Біля відкритої повітки, що тимчасово правила за гараж, стояли заляпаний по самий верх «2-ЦВ» і кремовий «Пежо-604» з відчиненими навстіж вкритими піною дверцятами, на траві лежали мокрі килимки. Машину мило кілька дітей, причому так жваво, що в першу мить я не міг їх полічити. Це були Бартові діти. Двоє старших, хлопчик і дівчинка, привітали мене збірною англійською мовою: коли одному бракувало слова, його вставляло інше. Як вони дізналися, що зі мною треба розмовляти по-англійськи? З Рима прийшла телеграма про приїзд астронавта. А з чого видно, що я астронавт? З того, що більше ніхто не носить підтяжок. Отже, акуратний Ренді повідомив про мене. Розмовляли зі мною старші, а найменше, не знаю, хлопчик чи дівчинка, заклавши руки за спину, ходило довкола, мовби шукаючи на мені найцікавішого місця. Батько, як я зрозумів, дуже зайнятий, тож переді мною постала дилема – іти в дім чи залишитися з ними мити машину. Але тут доктор Барт вихилився з вікна на першому поверсі. Він був дуже молодий на вигляд, чи, може, просто я ніяк не міг звикнути до власного віку. Доктор привітався, але стримано, і я подумав, що ми даремно вийшли на нього через Сюрте, а не по лінії НЦНД. Але Ренді швидше знаходив спільну мову з поліцією, ніж з ученими. Барт провів мене в бібліотеку, бо кабінет після переїзду ще не був опоряджений, і, вибачившись, залишив мене на хвилину – на ньому був поплямлений лаком халат. Дім був новісінький, на полицях вишикувалися ряди книжок, пахло воском і політурою, на стіні висіло велике фото – Барт з дітьми на слоні. Дивлячись на фотографію, не можна було сказати, що це надія французької математики, але я вже й раніше помічав, що представники точних наук, порівняно з гуманітаріями, наприклад, філософами, мають досить непоказну зовнішність.

Барт повернувся, невдоволено позираючи на сліди лаку, що залишилися на руках, і я порадив йому спосіб, яким можна їх змити. Ми сіли біля вікна. Я сказав, що я не детектив і не маю нічого спільного з криміналістикою, але став учасником химерної і невеселої історії, через що й приїхав сюди, покладаючи на нього останню надію. Він звернув увагу на мою французьку мову, вільну, хоча неєвропейську. Я пояснив, що походжу з французької Канади.

Ренді покладав надто великі надії на мою особисту привабливість. А я так намагався здобути прихильність цієї людини, що аж розгубився. Адже для нього рекомендації Сюрте, видно, важили небагато. До того ж, в університетських колах із сильними антивоєнними настроями поширена думка, буцімто астронавтів вербують з армії, що не завжди відповідає дійсності, як це, наприклад, сталося зі мною. Але не міг же я починати з автобіографії. Поки я вагався, не знаючи, з якого боку почати ламати кригу, моє обличчя, як він мені сказав пізніше, було безпорадне, мов у непідготованого студента. Це його трохи прихилило до мене, та й мої припущення виявилися правильними: полковника, рекомендацію якого дістав мені Ренді, він вважав блазнем, а з Сюрте був не в найкращих стосунках. Але сидячи з ним у бібліотеці, я й гадки не мав, що найкраще, коли не все знаєш.

Він погодився вислухати мене. Цій справі я присвятив стільки часу, що кожен фрагмент засів у моїй пам’яті. Я привіз із собою мікрофільми й інші матеріали для унаочнення розповіді, й Барт почав діставати проектор. Увімкнувши апарат, ми навіть не зашторили вікон, бо дерева, що обступали вікна, сповнювали бібліотеку зеленавим півмороком.

– Це головоломка, – мовив я, закладаючи в проектор першу стрічку, – складена зі шматочків, кожен з яких сам по собі зрозумілий, а всі разом становлять незрозумілу цілість. Об неї вже поламав зуби Інтерпол. Ми щойно закінчили симуляційну операцію, яка нічого не дала. Про неї я розповім пізніше.

Я знав, що Бартова програма ведення слідства ще тільки випробовується, вона не застосовувалася на практиці й була предметом суперечок, і, прагнучи зацікавити його, почав викладати все якомога стисліше. Позаторік двадцять сьомого червня дирекція неаполітанського готелю «Савойя» повідомила поліцію, що до готелю не повернувся, пішовши вранці минулого дня на пляж, п’ятдесятирічний американець Роджер Т. Кобарн. Це було підозрілим, бо Кобарн, живучи в готелі вже двадцять днів, щоранку в купальному халаті йшов на пляж за якихось триста метрів від готелю. Сторож знайшов халат увечері в його кабіні.

Кобарна знали як чудового плавця. Понад двадцять років тому він належав до кращих американських кролістів і навіть у старшому віці зберігав непогану форму, хоча й почав повніти. На людному пляжі ніхто не помітив його зникнення. Але через п’ять днів після невеликого шторму його тіло знайшли на березі. Цю смерть було б віднесено до нещасних випадків, які щороку трапляються на кожному чималому пляжі, якби кілька деталей не змусили почати слідство. Померлий був маклером з Іллінойсу, людиною самотньою. Як прийнято в таких випадках, зробили розтин, і виявилося, що Кобарн потонув натщесерце. А тим часом адміністрація готелю стверджувала, що на пляж він пішов після сніданку. Суперечність, здавалося б, незначна, але префект поліції був у поганих стосунках з групою міських радників, які вклали капітали в розбудову готелів, зокрема й «Савойї». А незадовго до того в тій-таки «Савойї» стався випадок, про який йтиметься далі. Префектура зацікавилася готелем, з мешканцями якого трапляються нещасні випадки. Таємне слідство доручили молодому практикантові, який установив нагляд за готелем і його мешканцями. Свіжоспечений детектив хотів відзначитися перед своїм шефом, і завдяки його запалу на світло випливли досить-таки дивні речі.

Зранку Кобарн ішов на пляж, по обіді відпочивав, а надвечір відвідував бальнеологічний заклад братів Вітторіні, приймаючи там сірководневі ванни, рекомендовані місцевим лікарем Джіоно від ревматизму. Виявилося, що, повертаючись з ванн, Кобарн за останній тиждень тричі зазнавав автомобільних аварій, причому за тих самих обставин: намагався проскочити перехрестя на червоне світло. Пошкодження були незначні, все кінчалося штрафом і нагінкою. Окрім того, Кобарн почав вечеряти в номері, не виходячи в ресторан. Кельнера впускав, лише переконавшись крізь зачинені двері, що це працівник готелю. Перестав також ходити після заходу сонця на прогулянки над затокою, як робив це в перші дні. Все вказувало на манію переслідування чи загрози, бо спроба втекти машиною при зміні світла з жовтого на червоне – відомий спосіб позбутися переслідувача. Отож зрозумілими були й заходи перестороги, до яких вдавався небіжчик у готелі. Однак слідство не дало нічого. Дітей у Кобарна, розлученого чотирнадцять років тому, не було, ні з ким у «Савойї» він не зблизився, знайомих у місті, як виявилося, теж не мав. Вдалося лише встановити, що за день до смерті він пробував купити пістолет, не знаючи, що в Італії на зброю потрібен дозвіл. Не діставши пістолета, він придбав імітацію авторучки, за допомогою якої можна оббризкати напасника сумішшю сльозоточивого газу зі стійким барвником. По ручці, знайденій нерозпакованою серед його речей, встановили фірму, яка її продала. Кобарн не знав італійської, а зброяр, на жаль, ледь-ледь знав англійську. Сказав лише, що американець потребував зброї, щоб боронитися від грізного ворога, а не від якогось злодюжки.

Оскільки аварії траплялися у Кобарна тільки після сірководневих ванн, практикант попрямував до закладу Вітторіні. Американця пам’ятали, бо він щедро давав чайові. В його поведінці не помічалося нічого особливого, хіба що останнім часом він усе поспішав і виходив майже мокрий, незважаючи на прохання чергового перечекати необхідні десять хвилин. Така незначна інформація не вдовольнила запопадливого практиканта, й він почав уважно переглядати книги цього закладу, в яких реєстрували всіх клієнтів і сплату грошей за процедури.

З середини травня у Вітторіні побувало десятеро інших американців, з них четверо, заплативши, як і Кобарн, за абонемент на цілий курс лікування (яке тривало один, два, три й чотири тижні), перестали з’являтися вже після восьмого чи дев’ятого дня. Це не було чимось надзвичайним, адже кожен з них міг несподівано виїхати, не вимагаючи повернення сплаченої суми, однак практикант, виписавши з книги їхні прізвища, вирішив встановити, що з ними сталося. Коли його згодом запитали, чому в своїх пошуках він обмежився громадянами Сполучених Штатів, то практикант не зміг цього пояснити. То казав, що йому спала на думку пов’язана з американцями афера, коли поліція викрила контрабандистів героїну, який з Неаполя переправляли до США. Іншого разу – що обмежився американцями, бо американцем був Кобарн.

Щодо чотирьох чоловіків, які, заплативши за процедури, припинили лікування, то перший з них, Артур Дж. Холлер, юрист із Нью-Йорка, несподівано виїхав, отримавши повідомлення, що помер його брат, і зараз перебуває в рідному місті. Жонатий, йому тридцять шість років, працює юрисконсультом великого рекламного агентства. Решта троє чоловіків були дещо схожі на Кобарна. Кожному з них було десь так від сорока до п’ятдесяти років, кожен був заможним, самотнім і неодмінно – пацієнтом доктора Джіоно. Один з цих американців, Росс Бреннер-молодший, жив, як і Кобарн, у «Савойї», а двоє, Нельсон К. Еммінгс і Адам Осборн, – у менших пансіонатах над затокою. Надіслані із Штатів фотографії виявили й фізичну схожість загиблих. Всі вони були атлетичної статури, починали вже повніти й лисіти, причому лисину старанно маскували.

Отже, хоча на тілі Кобарна, ретельно обстеженому в лабораторії судової медицини, й не виявили слідів насильства, а причиною смерті у воді вважали корчі м’язів чи перевтому, префектурою дано розпорядження провадити слідство далі. Коли поцікавилися долею трьох американців, з’ясувалося, що Осборн несподівано виїхав до Рима, Еммінгс вилетів з Неаполя до Лондона, а Бреннер збожеволів. Поліції, зрештою, давно була відома доля Бреннера. Цей мешканець «Савойї», конструктор автомобілів з Детройта, вже з першої половини травня перебував у міській лікарні. Перебуваючи в готелі перший тиждень, він поводився зразково – ранки проводив у солярії, вечори – у братів Вітторіні, неділі використовував для тривалих екскурсій. Їх організовувало бюро подорожей, філіал якого є і в «Савойї», тож маршрути цих екскурсій – Помпея, Геркуланум – стали відомі поліції. В морі він не купався, оскільки лікар виявив у нього в нирках камені. У суботу він відмовився від уже оплаченої недільної подорожі до Анціо, та й попередні два дні поводився якось чудно. Перестав ходити пішки і, навіть якщо йому треба було кудись за двісті метрів, викликав свою машину. Це було клопіткою справою, бо готельна стоянка будувалася, а машини мешканців тиснулися на сусідньому подвір’ї. Бреннер не хотів виводити звідти машину, вимагаючи, аби її доставляв до готелю хтось із персоналу, й на цьому грунті виникло кілька суперечок. У неділю він не лише відмовився від екскурсії, а й не пішов на обід, замовивши його в номер. Як тільки увійшов офіціант, Бреннер накинувся на нього й намагався задушити. В цій колотнечі він пошкодив офіціантові палець, а сам вискочив з вікна третього поверху, зламавши ногу й вивихнувши кульшовий суглоб. У лікарні в нього крім переломів виявили шизофренічне потьмарення. Адміністрація готелю з цілком зрозумілих міркувань доклала зусиль, аби зам’яти цей випадок. Власне це після смерті Кобарна наштовхнуло префектуру на думку розширити слідство. Справу переглянули, й виникли сумніви, чи Бреннер насправді вискочив з вікна, чи його викинуто звідти. Однак ніяких доказів проти офіціанта, який був чоловік літній і ніколи не притягався до суду, не знайдено. Бреннер і далі перебував у лікарні, бо хоч потьмарення минулося, але нога зросталася погано, а родич, який мав забрати його до Штатів, весь час відкладав свій приїзд. Врешті неосудний стан Бреннера, викликаний гострим психозом незрозумілої етіології, підтвердив у своєму діагнозі відомий фахівець, і слідство знову зайшло у безвихідь.

Другий з американців, Адам Осборн, старий холостяк, економіст за освітою, п’ятого червня виїхав з Неаполя до Рима машиною, взятою напрокат у фірмі «Авіс». Готель він залишив у такому поспіху, що забув багато речей: електробритву, щіточки, еспандер, пантофлі, тож адміністрація «Савойї» зателефонувала до римського готелю, в якому він замовляв номер, але Осборна там не було. Готель припинив розшуки вередливого пожильця, і лише докладне слідство встановило, що до Рима він не доїхав. У «Авісі» детектив довідався, що найнятий «опель-рекорд» знайшли під Загароло, тобто неподалік від Рима, на узбіччі автостради, цілком справний і з усіма речами Осборна. Оскільки «опель» належав римському відділу фірми й мав римські номери, а в Неаполі опинився лише тому, що туди ним їхав з Рима якийсь французький турист, «Авіс» сповістив про це римську поліцію. Речі Осборна, знайдені в машині, передали римській префектурі, яка розпочала слідство, бо наступного ранку знайшли Осборна – мертвого. Його збила машина на повороті з дель Соле на Пелестрину, тобто майже за дев’ять кілометрів від покинутого «опеля».

Судячи з усього, він зупинився без явної потреби, вийшов з машини й рушив узбіччям автостради, дійшовши таким чином до першої бічної дороги, де його хтось збив і втік з місця випадку. Хід подій удалося відтворити досить детально, бо Осборн розлив у машині трохи одеколону. Поліційний пес, незважаючи на дощ, який пройшов уночі, легко взяв слід. До роздоріжжя Осборн ішов краєм узбіччя, але там, де автострада врізалася в горби, кілька разів збочував і видирався на ближчий горб. Тоді повертався на дорогу і йшов далі. На спусковому відгалуженні автостради він ішов по проїжджій частині широкими зигзагами, наче п’яний, і загинув на місці від пролому черепа. На бетоні лишилися плями крові й уламки скла з фари. Римській поліції не вдалося знайти винуватця злочину. Дивувало те, що Осборн йшов автострадою опівдні, коли рух був досить інтенсивний, і протягом дев’яти кілометрів на нього ніхто не звертав уваги. Ним мав поцікавитися хоча б дорожній патруль, бо ж по автостраді заборонено ходити. Це з’ясувалося через кілька днів, коли хтось підкинув під поліційну дільницю сумку з ключками для гольфу, на ручках яких було вигравіюване прізвище Осборна. Сама собою напрошувалася думка, що Осборна, який ніс на плечі сумку з ключками й був одягнений у джинси й сорочку, водії мали за шляхового робітника. Ключки, очевидно, лишилися на місці наїзду, і хтось підібрав їх, а коли довідався з газет про слідство, побоявся бути втягнутим у кримінальну справу й позбувся ключок.

Причина, що змусила Осборна покинути машину й вирушити з ключками пішки, залишилась нез’ясованою. Рештки одеколону на підлозі машини й порожня пляшечка наводили на думку, що йому стало зле, може, він захворів і натирав одеколоном обличчя. Розтин не виявив у нього в крові слідів алкоголю чи отрути. Перед тим, як покинути готель, Осборн спалив у смітнику кілька списаних аркушів, від яких, звісно, не лишилося й сліду. Але серед речей, залишених небіжчиком у готелі, знайшли порожній конверт, наче Осборн збирався звернутися до поліції, та передумав.

Третій американець, Еммінгс, був кореспондентом «Юнайтед Прес Інтернешнл». Він затримався в Неаполі, повертаючись із Близького Сходу, звідки надсилав репортажі до Сполучених Штатів. У готелі Еммінгс сказав, що залишиться принаймні на два тижні, але вже на десятий день несподівано поїхав. Оскільки квиток у касі «Брітіш Еуропіен Ейрвейз» він замовляв до Лондона, досить було одного телефонного дзвінка, аби довідатися, що, прилетівши в Лондон, він в туалеті аеропорту вистрілив собі в рот і через три дні, не приходячи до пам’яті, помер у лікарні.

Від’їзд його був цілком умотивований – отримав доручення «Юнайтед Прес» узяти в Лондоні інтерв’ю в зв’язку з чутками про новий скандал у парламенті. Еммінгс був відомий своєю відвагою й витримкою. Як журналіст, він побував там, де вибухали воєнні конфлікти, – у В’єтнамі, а до того – як репортер-початківець – у Нагасакі відразу після капітуляції Японії. Саме звідти він надіслав репортаж, яким здобув собі ім’я.

Дізнавшись про все це, практикант хотів відразу ж летіти в Лондон, на Близький Схід і навіть у Японію, але начальство порадило йому спочатку вислухати людей, з якими Еммінгс стикався в Неаполі, тобто – з персоналом готелю, бо він подорожував сам. Ніхто не помітив у його поведінці чогось незвичного. Лише покоївка, яка прибирала номер після його від’їзду, пригадала, що в умивальнику й у ванні були сліди крові, а на підлозі валявся закривавлений бинт. Експертиза в Лондоні виявила у Еммінгса поріз на лівому зап’ясті. Свіжий струп на рані було заліплено пластирем. Виходило, що Еммінгс пробував відібрати собі життя ще в готелі, перерізавши вену, але потім перев’язав рану й поїхав в аеропорт. До цього Еммінгс поводився цілком нормально – приймав сірководневі ванни, бував на пляжі, катався по затоці узятим напрокат моторним човном.

За три дні до смерті Еммінгс, виявляється, був у Римі, відвідав прес-аташе американського посольства, свого давнього знайомого. Аташе сказав, що Еммінгс був у чудовому настрої і лише дорогою до аеропорту якось дивно зиркав у заднє скло, що це важко було не помітити. Аташе жартома запитав Еммінгса, чи не з’явилися у нього недруги в «Аль-Фатах», на що той, усміхнувшись, відповів, що це зовсім інша справа, про яку він не може розповісти, але не біда: незабаром про все писатимуть газети. А через чотири дні був мертвий.

Практикант, узявши на допомогу кількох агентів, знову подався до бальнеологічного закладу, аби переглянути всі книги реєстрації за минулі роки. У Вітторіні його зустрічали щораз прохолодніше, бо постійні візити поліції загрожували добрій репутації закладу. У книгах, які їм все ж дали, знайшлося вісім нових слідів.

Оскільки механізм випадків лишався незрозумілим, практикант цікавився перш за все чоловіками перехідного віку, іноземцями, що провадили поміркований спосіб життя, який несподівано ламався між першим і другим тижнями перебування в Неаполі.

Два сліди виявилися хибними. Двоє американських громадян змушені були несподівано для себе урвати своє перебування в Неаполі. У першого на фірмі вибухнув страйк, другий мав свідчити в суді проти будівельників, які неякісно виконали водозбірники в його садибі і процес проти яких чомусь було пришвидшено. Слідство у справі власника фірми припинили не відразу, бо він нагло вмер, а кожен смертельний випадок прискіпливо перевіряли. Але врешті американська поліція повідомила, що він помер від інсульту через два місяці після повернення в Америку, до того ж не один рік хворів на атеросклероз. Ще один – третій слід – мав справді кримінальну підкладку, але його не включили в досьє, бо причиною несподіваного «зникнення» цього американця був його арешт місцевою поліцією. Вона діяла за дорученням Інтерполу і знайшла при цьому чималу партію героїну. Заарештований чекав на суд у неаполітанській в’язниці.

Отже, з восьми випадків три відпали. Ще два були сумнівними. Один стосувався сорокарічного американця, який відвідував бальнеологічний заклад, щоправда, не сірководневі ванни, і перестав бувати у Вітторіні, бо пошкодив хребет на водних лижах. Він гасав за моторним човном з повітряним змієм за плечима, що давало можливість відірватися від води й ширяти на линві. Човен, за кермом якого сидів теж американець, близький знайомий потерпілого, повернув закруто, і він упав з висоти кільканадцяти метрів. Така травма вимагала тривалої фіксації у гіпсовому корсеті. Цього випадку не виключили зі списку лише тому, що вже в лікарні у потерпілого раптом з’явилася гарячка з мареннями. Лікарі вагалися, чи це якась завезена з тропіків екзотична хвороба, чи затяжне харчове отруєння.

Ще один підозрілий випадок стався з майже шістдесятирічним пенсіонером, американцем італійського походження, який, отримуючи пенсію в доларах, повернувся до рідного Неаполя.

Як ревматик, він приймав сірководневі ванни, несподівано перервав їх, вирішивши, що вони шкодять на серце. Він потонув, купаючись у ванні в своїй квартирі через сім днів після останніх відвідин бальнеологічного закладу. Розтин показав наповнення легенів водою й раптову зупинку серця. Судовий лікар не побачив у цьому нічого підозрілого, однак слідство в справі закладу Вітторіні, натрапивши на цей випадок, відновило справу. З’явилося припущення, що пенсіонер не потонув унаслідок раптового приступу, а хтось його втопив: двері ванни були незамкнуті. Однак повторний допит родичів не підтвердив цієї підозри, тим більше, що не було й матеріального мотиву, бо пенсія покійного була довічною.

Три інші сліди з початкових восьми виявилися гарячими й відкрили нові жертви з характерною для групи людей долею. Знову йшлося про самотніх чоловіків на порозі старості, але тепер це були вже не тільки американці. Один з них, Івар Олаф Лейге, був інженером з Мальме. Другий, Карл Гайнц Шіммельрайтер, австрієць родом з Граца. Третій, Джеймс Брігг, видавав себе за письменника, точніше сценариста, і заробляв на прожиття випадковими заробітками. Він прибув із Вашінгтона через Париж, де налагоджував стосунки з видавництвом «Олімпія прес», що спеціалізувалося на еротичній і порнографічній літературі. В Неаполі він оселився в італійській родині, яка здала йому кімнату. Господарі знали про нього тільки те, що він розповів сам при вселенні, тобто що він збирається вивчати «задвірки життя». Не знали, що він відвідував бальнеологічний заклад. На п’ятий день він не прийшов ночувати. Зник, не залишивши жодного сліду. Перш ніж сповістити поліцію, господарі, вирішивши перевірити пожильцеву платоспроможність, відімкнули його кімнату запасним ключем і пересвідчилися, що разом із Бріггом зникли і його речі. Лишилася тільки порожня валіза. Вони пригадали, що пожилець щодня виходив з напханим портфелем, а повертався з порожнім. Оскільки родина мала незаплямовану репутацію і віддавна здавала кімнати, їх свідченням повірили. Брігг був лисіючим атлетичним чоловіком зі шрамами на обличчі від заячої губи. Ніяких родичів не мав, принаймні розшукати їх не пощастило. Паризький видавець на допиті сказав, що Брігг пропонував написати книгу про закулісну історію з виборами міс краси в Америці, однак тема не зацікавила видавця. Все це могло бути правдою, але ці свідчення не вдалося ні підтвердити, ні заперечити. Брігг зник так безслідно, що не вдалося знайти нікого, хто бачив би його відтоді, як він покинув найняту кімнату. Пошуки серед повій, сутенерів і наркоманів виявились марними. Отож випадок Брігга належить до сумнівних і лишається в досьє, як не дивно, лише тому, що Брігг хворів на сінну лихоманку.

Зате доля шведа і австрійця не викликала жодних сумнівів. Перший, Лейге, був давнім членом гімалайського клубу, підкорювачем «семитисячників» Непалу і приїхав до Неаполя після розлучення. Він оселився в готелі «Рим» у центрі міста, в морі не купався, віддавав солярію перевагу перед пляжем, відвідував музеї і приймав сірководневі ванни. Дев’ятнадцятого травня він пізно ввечері виїхав до Рима, хоча досі мав намір пробути все літо в Неаполь В Римі, залишивши речі в машині, пішов до Колізею, виліз якомога вище на мур і кинувся звідти вниз. Помер відразу. Судовий експерт зробив висновок, що це було «самогубство або нещасний випадок, що стався внаслідок раптового потьмарення свідомості». Швед, ставний блондин, на вигляд здавався молодшим від своїх років. Він педантично стежив за своєю зовнішністю і фізичною формою. Щодня о шостій ранку грав у теніс, не пив, не палив, одне слово, зберігав форму, як зіницю ока. Шлюб було розірвано за обопільною згодою подружжя, а причиною розриву вони вважали невідповідність характерів. Ці подробиці подала шведська поліція, аби виключити як причину самогубства несподівану депресію після розірвання багаторічного шлюбу. Поліція з’ясувала, що обоє вже давно жили окремо, і суд лише юридично узаконив фактичний стан речей.

Історія австрійця Шіммельрайтера здавалася заплутаною. В Неаполі він перебував від середини зими, а в квітні почав приймати сірководневі ванни. До кінця квітня казав, що ванни дають йому значне полегшення, й продовжив абонемент на травень. Але за тиждень почав погано спати, став дратівливим, підозріливим, запевняв, що хтось нишпорить у його валізах, що зникли запасні окуляри в золотій оправі, а коли вони знайшлися за канапою, висловив припущення, що їх підкинув туди злодій. Про спосіб його життя було відомо чимало, бо австрієць ще до згаданих змін у його характері заприязнився з італійкою, господинею невеликого пансіонату, в якому жив. Десятого травня Шіммельрайтер спіткнувся на сходах, розбив коліно й ліг у ліжко. За два дні його дратівливість мов рукою зняло, і між ним і господинею знову встановилися найкращі стосунки. Оскільки й після загоєння коліна його мучив ревматизм, він знову став ходити до бальнеологічного закладу. За кілька днів він серед ночі підняв на ноги весь пансіонат, волаючи про допомогу. Розбив рукою дзеркало, бо хтось буцімто за ним ховався, і втік через вікно. Дзеркало висіло на стіні, отже, його вигадка була явним абсурдом. Не знаючи що їй робити з надзвичайно збудженим Шіммельрайтером, господиня викликала знайомого лікаря, який виявив у нього передінфарктний стан. Такий стан часом призводить і до розладу психіки. Так принаймні вважав лікар. Господиня наполягала, щоб австрійця відвезли до лікарні. До того як його відвезли, він устиг розбити ще одне дзеркало у ванній і одне – на сходах, доки в нього не видерли з рук палицю, якою він воював. У лікарні австрієць поводився неспокійно, плакав, заховався під ліжко й дуже слабнув від частих приступів задухи, бо був ще й астматиком. Студентові-практиканту, який ним опікувався, він під секретом розповів, що в закладі Вітторіні йому двічі підсипали до води отрути, і робив це доглядач, без сумніву, агент ізраїльської розвідки. Студент вагався, чи слід записувати це до історії хвороби. Ординатор відділу вважав це виявом манії переслідування на грунті склеротивної деменції. В кінці травня Шіммельрайтер помер через прогресуючий набряк легенів. Рідних у нього не було, тому його поховали в Неаполі за рахунок міста – перебування в лікарні вичерпало його скромні фінанси. Отже, цей випадок був винятковим, бо йшлося, на відміну від інших жертв, про іноземця, що не мав якихось статків. Згодом слідство встановило, що Шіммельрайтер під час війни був писарем у концентраційному таборі Маутхаузен, а після поразки Німеччини притягався до суду. Його, однак, не покарали, бо більшість свідків, колишніх в’язнів табору, свідчила на його користь. Щоправда, були й такі, що заявляли, буцімто він бив в’язнів, але це були свідчення третіх осіб, і його вина не була доведена. Хоча між першим і другим погіршенням його здоров’я і відвідинами закладу Вітторіні, здавалося, й намічався причинний зв’язок, твердження хворого виявилися безпідставними, бо жодна отрута, що впливає на психіку, не розчиняється у воді. Доглядач, якого австрієць звинувачував у отруєнні, був не євреєм, а сіцілійцем і не мав нічого спільного з ізраїльською розвідкою. Отже, і цей випадок не можна було вважати кримінальним.

Досьє вже включало шість несподівано померлих з різних причин осіб (не рахуючи зниклого Брігга), і сліди неодмінно вели до бальнеологічного закладу. Таких закладів у Неаполі кілька, тож підняли і їхню документацію. Слідство розросталося мов лавина. Довелося дослідити двадцять шість випадків, бо таке, коли клієнт кидав процедури, махнувши рукою не невелику, виплачену наперед суму, траплялося досить часто. Але кожним із цих слідів треба було дійти до кінця, через це слідство просувалося помалу. Його припиняли лише тоді, коли вдавалося знайти пацієнта живим-здоровим.