Текст книги "Вогнесміх (1988)"
Автор книги: Олесь Бердник
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 33 (всего у книги 38 страниц)
– Вони вже знають. Ти навіть не уявляєш їхньої чутливості. Всі наші птахи в тривозі. Але я маю звідати тайну ще одного народження. Я готовий, Дивна.
І тоді Жанна, вже не вагаючись, дістала з кишені мікрорацію, передавши умовний сигнал на шхуну.
***
Минуло два місяці.
Позаду лишилися вихори шалених днів і ночей. Повернувшись до Пондишері, Жанна одразу приступила до підготовки генургійної операції. Всебічні обстеження показали, що Космоандр наділений ідеальним здоров’ям, а структура зорового органа позбавлена будь-яких патологічних деформацій. Секрет сліпоти, очевидно, приховано в сплетінні нейроконтактів: десь там залишилися незамкненими комунікації нервової тканини. Їх мала регенерувати, відтворити генургійна активізація першозиготи. Багато фахівців не визнавали парадоксальної теорії мадам Мішо, вважаючи, що зигота повністю зникає, давши першоімпульс формуванню ембріона. Проте тонкі Дослідження динаміки геноглибин підтвердили, що першозигота залишається незмінною впродовж всього життя людини, ніби консервуючи в недоторканості ідеальний першообраз генетичного коду індивіда. Центр локалізації зиготи мадам Мішо тримала в секреті, вважаючи, що злочинні маніпуляції з первісним кодом можуть завдати великого лиха людям.
Пробудження в першозиготі регенеруючого імпульсу для відродження того чи іншого органу, ущербного від народження, давало разючі результати. Клініка мадам Мішо не могла відбитися від напливу бажаючих «омолодитися, регенеруватися, зцілитися, трансформуватися». Проте Жанна бралася лише за виняткові завдання, де людині було нічого втрачати. З одного боку – клініка отримувала переконливі результати, а з іншого – радість людей, повернутих з безодні відчаю та приреченості до світу нормального, повноцінного життя.
Підготовка до операції Космоандра тривала три тижні. Цей час він перебував за межами Пондишері, на віллі мадам Мішо. Був тихий, зосереджений, чутливий. Жанна лише вечорами зустрічалася з ним, розпитувала про його душевний стан. Він прислухався до нечутних звуків, що линули звідусіль, і напружено відповідав:
– Чую крики… І стогін… Тут тяжко й тривожно. Нема жодної миті спокою. Ти казала про багато гнізд радості. Невже така радість у тутешніх птахів?
– Землі ще далеко до повної радості, – обережно відповідала Жанна. – Тут урагани й боротьба. Може, саме такі люди, як ти і я, покликані наблизити час радості для всіх? Не окремі оази, як ваш острів, а вся планета. Тоді затихнуть крики, котрі ти чуєш, мій друже.
Він знову лишався на самоті, думав. І чекав.
Нарешті його забрали до клініки, поклали в ізольовану палату. Перед тим, як він мав заснути, Жанна та її два помічники проробили комплекс генургійних маніпуляцій: вузьким променем z-лазера, квантового генератора біоенергії, було опромінено центр локалізації першозиготи в районі копчика, а разом з тим введено в кілька сотень соматичних клітин активних точок організму віруси з геноблоками, відповідальними за зорову структуру. Операція тривала три години. Космоандр заснув. І втомлена, сповнена тривоги та надії, Жанна звеліла залишити його в спокої, зашторивши вікна. Сама залишилася в клініці, але не задрімала й на хвилинку, очікуючи ранку.
***
Ще до сходу сонця вона тихо ввійшла до палати, підняла штори. Широко розчинила вікно. Дихнуло морем, запахом троянд. Бляклі зорі звільна колихалися у тихих водах Бенгальської затоки.
На ліжку поворушився Космоандр, легко звівся на ноги. Відчувши її присутність, ступив кілька кроків назустріч. Стояв поруч, ттрислухаютесь до її нодшгу, високий, стрункий, ніби еллінський Аполлон. Жанна тривожно очікувала: що він відчує після генургійної операції?
– Дивна, ти все зробила, що хотіло?
– Так, мій друже.
– Моє тіло горить.
– Тобі погано? – турботливо запитала вона.
– Просто я не відчував такого стану, – ніби до чогось прислухаючись, сказав Космоандр. – Я був на острові, розмовляв з учителем, з птахами радості. Буря терзала наш: притулок. Вихор підхопив мене і поніс. Було боляче й холодно. А потім – гаряча хвиля прокотилася від ніг до серця і хлюпнула сюдж. – Юнак показав на заглибини очей. – Потім все затихло. І почалося знову. І так тривало довго. Я заспокоївся, але тіло моє мовби проходить крізь сонячне полум’я. Ніби я і сонце – окремо.
– Підійди сюди, Космоандре, – хвилюючись, озвалася Жанна. – Дай мені руку. Повернись обличчям до моря. Ти відчуваєш море?
– Воно кличе мене. Воно шепче мені про друзів, яких я залишив. О-о-о! Що це зі мною?
– Що ти відчуваєш?
– Тут… ось тут… де має відкритися… як ти казала? де має бути око… О-о-о! Море бризкає розпеченими краплями, і ті краплі всі летять сюди. Чому? Очно! Чому море гнівається? А там, там, понад ним… вогненна смуга… вона стискує моє чоло. Дивна! Це те, що ти називала баченням?
– Зажди, Космоандре! Зажди, коханий! – обнявши його, ледь же плакала жінка. – Ти почав бачити. Око твоє пробудилося. Але це незвично. Все нове – незвичне! Коли народжується дитя, боляче матері й новій істоті!
– Ти говориш лезбагненне, Дивна! Це лише слова. А реальність рушиться. Зоряна домівка дрижить, руйнується. Якась буря розхитує світ!
– Тобі так здається, друже! Ти не хвилюйся! Тобі треба осмислити нові враження. Ти тепер, як дитя. Заспокойся. Те, що ти називаєш краплями, то відображення зірок у воді. Ти їх відчував якось інакше, а тепер – кожна з них окремо.
– Окремо, – вражено прошепотів Космоандр. – Окремо! Ось воно! Тепер я зрозумів. Око розділяє… розрізує…
– Не поспішай заперечувати, – прошепотіла Жанна, – не опирайся новому. Прийми його в себе, як таємницю, як те… що тобі дарується для радості.
Космоандр замовк, тримаючись руками за підвіконня. Груди його високо здіймалися, все тіло вібрувало. У сутінках світанку Жанна бачила широко розплющені очі і прорізане зморшками чоло. Раніше в нього не було жодної борозни на лобі, а тепер несподіваний біль пройшовся по ньому плугом страждання.
Свідомість Жанни знемагала під гнітом сумнівів: можливо, не треба було так блискавично вводити його у світ ока?Підготувати психологічно, чуттєво. Прокласти місточки асоціацій. Адже він вихованець цілком іншого космосу, ніби пригне лець тут, у сфері кольорів, проміння, яскравостей. Все це травмує його, бентежить, лякає.
Обрій над морем наливався ніжним багрянцем, потім запдоменів жовтогарячими барвамиу стріли ще не видимого єойця пронизали хмарки в небі, і вони затріпотиш райдужними вогнями у передчутті поява господаря життя. Космоандр здвигався від кожного спалаху в просторі, здавалося, що кожен яскравий об’єкт пропікає його наскрізь, завдає невимовного болю. Він одвертав обличчя убік, заплющував очц а потім знову відкривав, повіки, мужньо приймаючи на оголені нерви чутливості потік пекучої реальності.
Зненацька юнак закричав. Тужливо, відчайдушно, як смертельно поранений воїн. З-за обрію з’явилося сонце, і його ще зм’якшений промінь торкнувся Космоандрових очей. Він закрив обличчя долонями і застогнав:
– Дивна! Де ти?
Вона охопила юнакове обличчя долонями, притисла до грудей. Безтямно шепотіла:
– Тертій, коханий. Будь мужнім. Ще трохи. Ще мить…
Він вирвався з її обіймів, знову підвів лице назустріч болю і ударам променів. Світило повністю викотилося над морем і прослало на водах палаючу дорогу. Сльози котилися по щоках Космоандра, світ дробився на частки у тих краплях страждання.
– Тепер я збагнув, Дивна. Я збагнув, чому ви не цільні. Той, хто творив вас, залишив у вашій цільності рану. Око – це рана. Все розсипається… все дробиться на краплі… Моя радість губиться навіки. Невже оце, що я бачу… невже таке сонце?..
– Сонце, коханий! Світило, що дає життя.
– Я відчував його в цілості з усім: із собою, з птахами, з друзями… Я плив на човнику радості, а сонце було крилом… моїм крилом. Воно билося в моїх грудях, воно давало мені силу, легкість. Воно було в серці, в руках, у слові, у веселощах… А тепер… воно далеке і чуже… Воно котиться вдалину, і я вже не можу торкатися його, як раніше… О-о-о! Дивна! Тяжкий твій подарунок! Болить мені, болить!
Він упав на підлогу, заметався по ній, ніби розчавлене звірятко, ховаючи обличчя від світла, що набирало сили. Судорожно вчепився нігтями в повіки, наче жадав позбавитися того, що завдавало жорстокого болю. По щоках потекла кров. Жанна скрикнула і стала перед ним на коліна, намагаючись відвести його руки від обличчя.
– Не смій! – кричала вона. – Ти покалічиш себе! Ще кілька годин, днів… І все ввійде в норму! Ти заспокоїшся. Чуєш? Не смій!
Вона зірвалася на ноги, зашторила вікна. Пітьма знову запанувала в палаті, і Космоандр затих. Важко дихаючи, він знайшов руку жінки, слабо потис її.
– Не гнівайся, Дивна. Ти чекала іншого. Ми обоє… я і ти – помилилися. Я поспішив. І поспішила ти. Але сталося. І треба летіти далі. З пораненим серцем… Я прийму твій дарунок, Дивна, прийму повністю! Увесь твій болісний світ. Хай він пече мене, хай спопеляє. Учитель попереджував, що мене очікують бурі. Ось вони… Це лише Перша. Тільки ти не залиш мене, подруго. Не залиш в самотині, на чужині…
– Я буду з тобою, – плакала жінка, пестячи його обличчя і цілуючи чоло, – я завжди буду біля тебе.
***
За кілька тижнів юнак призвичаївся до нового відчуття, зумів узгодити його з своїми колишніми асоціаціями, з попереднім світосприйманням. Проте колишня радість і легкість затаїлася десь у глибинах єства, а весь він став, мов оголений нерв, відкритий назустріч невблаганним атакам безжальних променів. Жанна одвезла його на віллу і помістила в затишних апартаментах, де світло вдень і вночі було зм’якшене.
Космоандр зажадав широкого знайомства з тим світом, куди він потрапив. Жанна зауважила, що для цього треба навчитися читати, розуміти термінологію тутешніх мов, ввійти в принципово інший плин косморозуміння. Це теж нові вихори й урагани, болісні для психіки. Чи витримає він їх?
– Кожну стежку треба вичерпати до кінця, – сказав юнак. – Ти повела мене, показуй свою казку далі. Я хочу бачити все тяжке, але й прекрасне. Має ж бути в твоєму світі щось прекрасне, бо інакше – як би ти тут жила?
Космоандр виявив унікальну здібність до засвоєння не знайомої раніше інформації. За півроку він уже блискавично поглинав філософські книги та наукові трактати, за рік прекрасно розбирався в течії планетної історії, міркував про її перспективи. Проте не бажав кудись мандрувати, зустрічатися з людьми. Запевняв, що йому досить знайомства з телевізійними передачами. Переглянувши з десяток художніх та документальних фільмів, він сказав, що тепер розуміє учителя і його наміри, котрі лягли в основу формування Гнізда Радості. І ще додав, що учитель глибоко помилявся, мріючи про успіх експерименту. Помилялися і мудреці та йоги минулого, жадаючи одноосібно або невеликими групами прорватися до сфери свободи. Людство неподільне, воно переплетене єдиним вузлом генетичної спільності, причинності, покликанням. Вихід має бути знайдений для всіх, а не для окремих шукачів.
Юнак прийшов до висновку, що око– могутній орган, але в суті своїй хворобливий. Вивчивши прадавню символіку, він асоціював о к о з образом Люцифера-Світоносця, котрий повстав супроти Єдності, обмеживши свої володіння можливостями видимогокосмосу, залишаючи таким чином незліченні багатства всесвіту поза сприйняттям, а отже – поза усвідомленням. Звідси його біль, озлобленість, відчуженість, страждання неповноти. Тому й люди, жителі люциферіанського світу, страхаються пітьми, населяють її потворами своєї нерозумності або віддають у володіння небуттю…
Космоандр спочатку палко прийняв дарунок любові, кілька тижнів жагуче купався в озері ніжності та пристрасті, та незабаром охолов до тілесних проявів почуття і рішуче обірвав інтимні стосунки з Жанною. Вона не наполягала, розуміючи тонкі нюанси душевних метаморфоз юнака, оберігаючи його суверенність і незалежність у пошуку чуттєвої тотожності.
Незабаром настала кульмінація. Космоандр повідомив Шанні, що хоче сказати їй щось важливе, те, що матиме вирішальне значення для їхнього дальшого шляху. Вона прийшла до його кімнати тривожна й насторожена. Він сидів на килимку у позі лотоса, заглибившись у себе. Як завжди, лише напоясник прикривав його стегна, а оголене тіло мерехтіло бронзовими відблисками у сутінках вітальні. Юнак підхопився назустріч їй легко, ніби птах. Був, як колись на острові, натхненний і веселий. Схилившись, поцілував їй руки.
– Дивна, до мене повернулася радість.
– Я щаслива. Я передчувала, що настане мить і ти…
– Зажди, подруго. Може, це не те, що ти очікуєш. Дай мені сказати все. Ти народила мене заново. Ти вбила меле… і народила… воскресила… Ти подарувала мені планету муки, відкрила страшну правду самообмеженого світла. Любов’ю своєю ти захистила мене від безжальності променя. І нарешті я знову відновив силу крил, я можу літати поміж грозовими хмарами твоєї тяжкої сфери. Тепер пора повторити тяжкий експеримент. Мене чекають друзі в Гнізді Радості. Їм теж належить пройти ворота муки.
– Ти хочеш повернутися до учителя? – холонучи від його рішення, озвалася Жанна. – Ти покидаєш мене?
– О ні, – ласкаво відповів юнак. – Я хочу, щоб ти була вічно зі мною. Попливемо до Гнізда Радості, учитель буде щасливий зустріти нас.
– А далі… далі що?
– Ти повернеш всім птахам бачення. Всім, хто захоче. І ми будемо шукати шляхи для польоту в Зоряну Домівку, вже здолавши тяжіння й муку земної сфери. Не вирощені в теплиці наївні пташата, а загартовані болями орли буряної стихії. Я переконаю вчителя у доцільності такого шляху.
– А я, Космоандре? Що буде зі мною?
– Ти? Хіба ти не бажаєш розділити зі мною всі радощі й болі пошуку? Дивна, ти ж запевняла, що любиш, що ми з тобою – одне ціле.
Вона губилася в пошуках відповіді. Розуміла, що юнак подолав і жорстоку невблаганність болю, і ніжні тенета егоїстичного кохання, прагнучи далі – у невимірність нових почуттів, жадобу осягнення яких лише розворушило розкриття ока. Хіба могла вона навіть подумати про таке? Гадала, що, отямившись від потрясіння, Космоандр стане її вічним супутником, другом, коханцем, зберігаючи вдячність за відкриття цілого всесвіту. Сталося інакше. Кільце замкнулося. І бумеранг, кинутий нею у простір карми, повернувся назад, безжалісно рвучи ниті, які вона так відчайдушно сплітала.
– Космоандре… Я не готова до такої стежки. Я мріяла, що ти будеш зі мною, допоможеш відкривати таємниці життя, полегшувати людям тягарі буття. Ти ж на собі відчув, які можливості отримала наука. Генургія лише розпочинає свої дитячі кроки – і вже такі обрії. А що далі?
– Дивна, про що ти мовиш? Хіба я дарма знайомився з вашою кривавою історією? Може, ти, може, всі жителі вашої сфери звикають до того, що діється в світі і вважають це «нормою». Але я… не можу… Жодного дня не можна втрачати, а шукати, шукати, шукати виходу з інферно муки і ненависті. Будь-які казкові можливості марні тут, де окремі щасливчики осягають вершини знання й насолоди, а мільйони знедолених перетворюються в безпомічний реактив так званої еволюції. Ждати стихійних змін? Скільки? Мільярди літ? Чи мільйони? Навіщо ж нам розум і мудрість? Хіба не краще невтомно прагнути нових обріїв?
– Це не для мене, – втомлено озвалася Жанна. – Є певна межа сил і можливостей.
– Межа – у безмірності? – здивувався юнак. – Я відчуваю, що ступив лише крок за стіну таємниці. Ще нічого не знайдено, ваш мудрець Ауробіндо, книги якого я прочитав, прекрасно сказав, що перемога має відбутися тут, на цій багатостраждальній і такій маленькій Землі, але вона прогримить для всієї зоряної, а може, й надзоряної домівки.
– Ти справді ще дитя. Емоційно, розумово, фізично. Ти можеш здійснити прорив, про який мрієш, мій друже. А я – вже вичерпала силу творчого пошуку. Все, що сталося між нами, спочатку окрилило мене, а потім… спустошило… Я допоможу тобі. І радітиму твоїм успіхам, а сама залишуся на своїй стежині. Моя праця ще потрібна людям. Простим людям, котрі навіть не догадуються про існування безодні можливостей. Одного тільки попрошу в тебе, коханий…
– Що, Дивна? Чого ти бажаєш?
– Коли настане час твого торжества, коли крила твої стануть всесильні… не забудь про мене у зоряному вирії, не забудь про Землю… і спробуй хоч на мить знову сісти на неї…
– Не забуду, кохана…
***
…Старший Чандра замовк, і довго зосереджено дивився в полум’я каміна, ніби забувши про доньку, про те, що розповідав. Русалія обережно торкнулася його руки:
– Татку, а далі? Що трапилося далі?
Він задумливо глянув на дівчину, ніби здивувався її запитанню.
– Далі? Власне, історія ця завершилася блискавично. Мадам Мішо допомогла Космоандру повернутися до острова. Вона й сама супроводжувала юнака. Учитель чекав свого улюбленця. Більше того, він передбачав саме такий результат експерименту. І готувався до нього.
– І що ж? – схвильовано підганяла Русалія. – Що з ними сталося? Відомо це чи ні?
– Гніздо Радості вже не існує.
– Чому? – майже скрикнула вона. – Куди поділися вихованці? Чи їм теж повернули зір?
– Ні. Учитель прийшов до висновку, що ступінь «гнізда» вже вичерпана для вихованців. Але й повторювати експеримент з поверненням «ока» він не захотів. Почувся інший поклик, той, про який я згадував раніше.
– «Воїни Шіви»? – пошепки запитала донька.
– Вони. Гуру давно знав про існування таємничого братерства. Він ввійшов з ними в духовний контакт. І вони відкрили двері свого посвячення для зоряних птахів, Учитель вважав, що повернення дітей до «нормального» суспільства може бути смертельним. У всякому разі– катастрофічним. Космоандр зумів здолати шок променистої сфери, але інші просто будуть розчавлені. Тепер всі вони, в тому числі й Космоандр, у гімалайському притулку.
– Але ти казав, що вони фітофоби, антагоністи флори. Як це може бути? Невже Космоандр з його чутливістю, з його розумінням сутності цілості прийняв такий вузький світогляд?
– Хто сказав, що той світогляд вузький? Це ще належить зрозуміти. Часто ми називаємо вузькістю лише парадоксальність, незвичність. Ось чому тобі варто зустрітися з ними.
– Благаю, таточку… До мого повернення…
– Все зроблю, моя Русалочко, – ласкаво пригорнув доччину голову до грудей старший Чаидра. – Мадам Мішо має втаємничені контакти з Космоандром. Вона все ще любить його. Вона й допоможе мені отримати відповідь на твоє прохання. Спокійно вирушай в путь. І надійся…
ЧАСТИНА
ТРЕТЯ
Принеси те – не знаю що…
Даремно в небо ти глядиш,
Земні зв’язки даремно рвеш.
Все, що волієш, – те узриш,
І знайдеш те, що принесеш!
Генрі Уодсуорт Лонгфелло. «Промінь Місяця»Хтось сидить у театральній залі,
Хтось царює чи вмира на сцені…
Ось актори п’єсу одіграли
І пустіє світова арена…
Ті, що вмерли, з сміхом воскресають,
Глядачі оцінюють їх драму,
Разом чаші повні підіймають,
Думою гуляють над віками…
Це і є велика гра природи —
В п’єсі чи трагічній чи веселій.
Кожен раз – єдина нагорода:
Інший лик, подоба і оселя…
ДхаммападаДе нам любо – наше місце сили,
Не дивись – розкішно чи убого!
Дні дитячі паросток зростили
Для життя, для бою й перемоги.
Афоризми Сходу
…У той день, коли Іван Гук знайшов на старій козацькій могилі осиротіле лисеня, Віра Гармашівна тремтячим голосом призналася в своєму коханні. Голова дивився в її розпашіле, схвильоване личко, і пекуча жарина біля серця розжеврювалася все сильніше і сильніше. Що сказати їй, що відповісти на чисте, незатьмарене почуття? Прийняти її безцінний подарунок, не зважаючи на те, що стануть говорити односельчани, батьки, вчителі? Людський поговір – дурниці, але прірва часу, що розділила їх, чи не надто далеко розвела стежки? Сьогодні вона захопилася його думками, ідеями, енергією планів та замірів, а завтра? Він – уже сформований плід, що жадає лягти в грунт і зростити нову парость, а вона – ще лише женеться, мов пагін, угору, до подиху весняного вітру, до травневих дощів і громовиць.
– Дівчинко, – сумно сказав він, пестячи принишкле лисеня, – ти сама не відаєш, що твориш. Я щасливий тим, що твоє серце так високо оцінило мене. Повір, моя душа святкувала б, вводячи до світлиці таку дружину. Тільки чому ти не народилася на десяток років раніше?
– Іване Васильовичу, – ледве вимовила Віра, переплітаючи русу косу і потупивши очі в землю, – навіщо ви говорите про час? Що таке день, рік або навіть вічність? Хто скаже, де й коли мають зустрітися друзі па стежці життя? Моя присутність приємна вам?
– Як мовчання Землі.
– То мені найкраща відповідь. Не шукайте заперечень. Я прошу – дозвольте приходити до вас, допомагати. Я хочу слухати ваші думи про землю, про зорі, про світ зела і квітів, хліба й садів. Я буду вірним супутником. Ви ж самі сказати, що земля осиротіла, вона чекає нових дітей, котрі щиро полюблять її. А коли ви відчуєте, що моя присутність… що я не буду обтяжлива для вас кожноденно, тоді згадайте, що проста й щира дівчина Віра насмілилася сказати вам про свою любов. Не забудьте моїх слів, рідний, втомлений чоловіче…
…Минуло літо, осінь. Віра поступила на заочне відділення Сільськогосподарської академії, залишившись працювати в колгоспі. При агротехнічній лабораторії Іван Гук організував курси, і дівчата й хлопці, котрі залишилися після закінчення десятилітки в селі, любили слухати цікаві лекції голови колгоспу, який не обмежував своїх бесід лише агрономічною тематикою, а намагався показати молодим співробітникам космічне значення грунту, гумусу, сільського господарства, малював билинний образ віковічного Минули Селяниновича, як вселенського генія, що має засіяти земним зелом далекі планети, мертві світи.
От і сьогодні, в буряний листопадний вечір, після суто спеціальних занять по визначенню кислотності грунтів, молоді слухачі повернули розмову у філософське річище, жадаючи знати думку голови про космічне майбуття Землі: чи пощастить оберегти екологічну цілість біосфери, чи зусилля по захисту природи будуть успішні? І якщо розум переможе, то куди попрямують наші онуки?
Іван звернув їхню увагу на марність формального підходу до проблем «захисту» та «збереження» екологічної рівноваги. Ще й досі побутує думка прагматична, обивательська, примітивна: нам поки що вистачає «харчу», «палива», то треба подбати й про своїх нащадків, щоб і їм було що «їсти» і було чим «палити». Це не тільки принципово неправильна думка, а й шкідлива. Треба надивитися на динаміку всієї біосфери, як на існування власного тіла. Адже ми не відділяємо, скажімо, інтересів нейронів мозку від інтересів соматичних клітин шкіри, або печінки, або серцевої тканини? Для цілостікожна частка організму рівноцінна й важлива. Окрім того, ми забуваємо, що треба визначити наш статус у Всесвіті: хто ми, що, звідки й куди? Це не марне запитання, не схоластика. Це питання питань. Адже мн досі не відаємо, яке співвідношення живогопласта Ґеї-Землі і мертвогоКосмосу. Що означає поява живого поміж грандіозними мінеральними океанами безмірності? Чи життя «чуже» в цих океанах, чи воно викохується в лоні так званого мертвого середовища, як суджений плід буття взагалі? Чи життя самодостатнєна планеті, а чи потребує експансії у всесвіт, потребує зростання, як кожне дерево, а отже – вимагає розповсюдження увсібіч. І тоді ми – люди – визначаємося в цьому завданні, як основні учасники такої інтродукції, такого розселення. Лише знаючи все це і багато інших подробиць власного статусу, ми збагнемо сутність життя і своє людськепокликання, а отже – таємницю своєї появи у нескінченному космосі…
Вислухали Івана Гука з неослабною цікавістю, тамуючи нодих. В паузах чутно було, як за вікнами лабораторії шаленіє осінній вітер, і така буряна погода якось особливо співзвучала неквапній розповіді про таємниці життя, надаючи кожному слову глибокого, нетлінного значення.
Ззаду піднялася худенька рука, почувся тоненький голосок Віриної подруги Каті. Поправивши ма носі великі окуляри, вона пропищала:
– Ми з Вірусею недавно прочитали цікаві праці Ціолковського: «Причина Космосу», «Наукова етика», «Доля Всесвіту»… Скрізь він висловлює думку про те, що життя кишить у Всесвіті. Він так і висловлюється: «кишить»… А багато сучасних учених… ось хоча б ПІкловський (він недавно виступав у телепередачі)… такі учені твердять, що життя – виняткове, що це випадкове сплетіння, якийсь виграш у лотереї, що якби життя «кишіло», то ми б давно були свідками появи мислячих істот на Землі. Як ви, Іване Васильовичу, дивитеся на таку проблему? Як її розв’язати на цьому рівні наших знань?
Голова з любов’ю глянув на схвильоване личко Каті, на сяючі поруч з нею чорні жарини Вірнних очей. Як вони блискавично ростуть, крилаті пташенята, як вони сміливо зводяться понад обмеженнями земного гнізда. Є, буде вдосталь послідовників Юркові не лише для космічного польоту, а й для космічного мислення. Може, тут, на Землі, в затишку простої лабораторії колгоспу, вирує пошук не менш важливий, ніж там, де ти тепер літаєш, братику.
– Справді, любі друзі, – озвався Іван, – багато найпротилежніших думок висловлюється на полі наукового пошуку. Тут нема чогось дивного: ми ж заглиблюємося, як у тій казці, у правічні ліси галактичних світів. Нас очікують такі таємничі хащі, що треба збирати всі ресурси мислення та інтуїції. Прямолінійні рішення вже не допоможуть. Проте спроби «обезлюднити» космос, спроби, які набирають силу останнім часом, мені здаються своєрідним поверненням до прадавньої попівської казочки про виняткове творення Землі й людини. Той же релігійний жупел, але переказаний на науковий лад. Якщо життя виникло і вже мільярди літ існує, розвивається, еволюціонує, досягло мислячого рівня, то для цього в космосі є достатня причина, основа. Таке загальне міркування, на яке опирався Ціолковський. Проте правомірні п інші думки, і треба шукати відповідь на запитання, чому ми не бачимо високорозвинутих братів по розуму? Чому галактичне поле здається пустельним, мертвим? Знову ж таки – це озивається наш химерний антропоцентризм. Спробуємо розглянути проблему життя у всесвіті, проблему «вищих» еволюцій порівняно з відомими фактами буденної реальності. Хай це буде, як символічна притча. Наприклад, візьмемо засіяне озиме поле. Воно здається покинутим, захололим, пустим. Чорна рілля, замерзлі грудки, вітри й сніги. Якби незнаючийрозум глянув на таке поле, що б він вирішив? – Це – мертва площина. А насправді знаючий господар скаже: а) в поля є сіяч, котрий восени вкинув у землю теплі зерна пашниці; б) «порожні» проміжки ниви, де не видно будь-якого господаря, не свідчать про «покинутість», про нежиттєвість, а лише про те, що взимку там нічого робити; в) поле жде весни, тобто певного ритму проростання й визрівання; г) коли час проб’є – все рішуче зміниться, бо засяє сонце, побіжать весняні ручаї, пробудиться паруюча земля, з’являться в полі творящіістоти – господарі; д) заколоситься поле, дозріють хліба, настане день радісних свят. Ось яка перспектива для холодного, «мертвого» озимого поля, мої юні друзі. Хай цей символ підкаже вам, як можна мислити про життя в космосі. Можливо, наша епоха – є своєрідна озима епоха всесвіту, період визрівання розуму, творчих потенцій у парниках планет. А надійде вселенська весна – вийдуть на ниву радісні господарі, садівники, женці… І ми – люди – теж будемо в тому щасливому вінку творчості, учасниками свята космічного врожаю. Основне – зробити все залежне від нас, щоб не занедбати зерен життя, доручених нам природою, доглянути їх, виплекати. Не для пожирання, не для насичення, а для радості всього сущого. Ви – діти землі – стоїте біля колиски таких можливостей.
…Пізнього вечора голова проводжав Гармашівну додому. Він тримав її за руку, мов дитину, і відчував, як протікає струм молодечого серця крізь долоню, бентежить чуття, збурює кров. Мовчав, скоса поглядаючи на тонкий профіль дівчини, що неясно малювався в сірих сутінках. Рвучкий вітер пролітав над ними, звихрював квітчасту хустку дівчини, грався її довгою косою. Іванові хотілося зупинитися, щось сказати Вірі ніжне й потаємне, хотілося вилити з грудей пекучу рідину самотності, нагромаджену за довгі роки, але колюча сувора воля виставляла навстріч шпичаки перестороги, тісним зашморгом триножила баского коня почуттів.
– Іване Васильовичу, – почувся тихий голос Віри.
– Я слухаю…
– Я все думаю про наші бесіди, про мрії, про міркування з приводу проблем космосу, життя… і всього іншого. Та чи не приходить до вас, бодай інколи, думка про те, що все наше мислення – якесь надто урочисте, святкове, ніби на трибуні…
– Ти так відчула? – здивувався Іван, сторожко прислухаючись до її інтонацій. – І давно це з тобою?
– Не знаю. Просто я відзначаю, що такі думки пропливають у моїй свідомості. Не відаю – правильні вони чи ні. Просто – вони виникають. Можна, я скажу ще?..
– Говори, говори, Вірусю.
– Я оце недавно вночі милувалася зоряним небом. Дух захоплює від такої величі, спокою. І раптом відчула несподіване. Мені здалося, що космос з міріадами своїх зірок та галактик якийсь байдужий, надто спокійний, надто картинний. І все наше ліричне замилування зорями та місяченьком – то наша людяність, наша чуттєвість, приписана холодному зодіаку, котрому до нас – ані найменшого діла. Вас не дивує таке несучасне мислення?
– Кажи, дівчинко, кажи. Це дуже важливо. Я потім скажу своє. Кажи все відверто, Вірусю.
– І здалося мені, що та мерехтлива безодня, ота зоряна дивина якось обкрадає нас. Чуєте – обкрадає! В мене чітко спалахнула така думка, коли я прочитала вірш Лесі Українки… знаєте його чи ні? «Бранка вітає тебе, царице». Цитую не дослівно. Поетеса відчула, що вона – земна, любляча жінка, все життя формувала відчужену володарку, музу, богиню, виснажувала силу для творення урочистого образу, якому байдужа доля бранки, тієї робочої сили, котра стала гноєм, реактивом, підґрунтям, а сама звідала тільки втому та відчай безнадійного чекання. Цей Лесин образ має прямісіньку дотичну до того, що я хотіла сказати. Все, що надто урочисте, має в в своїй основі напру жену працю, неймовірні зусилля, мовчазне терпіння, і все це – для феєричного проблиску, для «салюту», котрий маревом спалахне понад нашими головами! Навіть учителі орієнтують нас на такі «святкові» почуття, запевняючи, що в ім’я таких виплесків триває наша тяжка еволюція. Мабуть, я кажу не зовсім ясно?
– Ні, я розумію.
– Тоді ще кілька слів. Коли я слухала вашу розмову про землю, коли ви називали її попелюшкою-золушкою, краси котрої не бачать сліпі й глухі діти, що зневажливо одвертаються від рідної матері, я подумала так: а може, Попелюшці більше подобається своя щоденна подоба? Може, то казкарі навмисне підготували для юних душ диверсію…
– Яку диверсію, Вірусю? Про що ти?