Текст книги "Вогнесміх (1988)"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 38 страниц)

– Я боюся грози, – напружено відповіла дівчина, вдивляючись в його очі, ніби хотіла щось сказати. – Я б не хотіла, щоб та гроза докотилася сюди. Вам же… треба їхати… А під грозою небезпечно!..

– Пусте, – засміявся Гриць. – У машині як у бога за пазухою.

– Ти так думаєш? – загадково запитала Інна, зненацька перейшовши на «ти».

І знову на хлопця дихнуло тривогою. Але він відігнав те непрохане чуття, насолоджуючись безжурним настроєм, красою партнерки, не вимовленими, не проявленими ще мріями й сподіваннями, які народжувалися за хистким покровом теперішньої миті. Чи можливо зберегти цяточки ось таких проблисків радості вічно, поєднати їх, влити у цільне джерельце буття? Як передбачити появу таких проблисків, чи є для цього якийсь критерій, чи радість приходить неждано, як говорив йому химерний кавказький супутник?

– Ти навчаєшся? Чи працюєш? – запитав Гриць.

– Закінчила середню школу, – скупо мовила Інна. – Тепер обіцяють взяти в будинок моделей. Манекенщицею…

– І тобі… подобається така перспектива? – здивувався хлопець.

– А чому б ні? Нести людям радість, дарувати приємний настрій, брати участь у творенні нового вбрання…

– Гм. Я так не думав. Ти правду кажеш… пробач. Це в мене щось від ханжі.

– Навіщо ж так самокритично? – лукаво всміхнулася Інна. – Я б могла скептично відгукнутися про твій фах, але ж знаю, що всюди є свої принади, задоволення, втіха… Хіба не так?

– Правда твоя. Але таксі для мене – епізод. Я незабаром облишу цю справу…

– Чому? Погані заробітки?

– Та ні. Що мені заробітки? Я вчився на факультеті журналістики, а потім заманулося написати книгу… книгу про таксиста і все, що з ним відбувається… Цілей калейдоскоп подій. Розумієш? Як тільки зберу матеріал – повернуся до свого фаху… А втім, не знаю ще, ким маю бути. В душі безліч тяжінь, і основне – збагнути призначення людини…

– Я про таке не думала, – призналася Інна. – Мені приємно просто дихати, сміятися, розважатися… мріяти, дивитися гарні фільми, зустрічати приємних людей…

– І багато… приємних людей ти стрічала? – запитав Гриць, вкладаючи у свої слова прихований зміст. Вона глянула на нього з-під прикритих вій, зрозуміла, зніяковіло одвернулася до відчиненого вікна, ухильно сказала:

– Гроза близенько… глянь, яке страхіття…

Плавну мелодію танго змінив буйний брейк. До Інни підійшов Марик, насмішкувато глянув на Гриця, оскальнувся:

– Сміливіше, братан! Що ти з бабами церемонишся? Вони люблять силу, грубість! Топнемо, Інес?

Він смикнув дівчину до себе, вони закрутилися у карколомному танці. Вона гнучко вихрилася у найдивовижніших позах, але такою була магія її краси, що кожен жест, навіть найризикованіший, не здавався вульгарним чи непристойним. До Гриця, який стояв біля вікна, підійшла Віолета, лукаво глянула знизу вгору.

– Ну як? Сподобалася пташка?

Гриць усміхнувся, розвів руками.

– Лопух ти, – сказала Віолета. – Квашня! Розкис перед красивим личком. Бачиш здобич, хапай її, користуйся!

– Яку здобич? – розгубився Гриць.

– Ха-ха-ха! – задихнулася від сміху господиня. – Ніколи не гадала, що й серед шоферюг отакі сентиментальні дівиці є! З якого ти віку, Грицю? Може, на уелсівській машині примчав із середньовіччя? Та й там, я певна, були мужики дай боже! То ми лише уявляємо середньовічних лицарів та кавалерів вишуканими та манірними. Певна, що вони тиснули дівчат без увертюр! Потанцюємо?

Гриць охоче згодився, йому було приємно вигицувати у життєрадісному ритмі навпроти в’юнкої, зеленоокої Віолети, молоде сильне тіло пірнало у бурхливу мелодію, мов риба у потужний потік води, наснажуючись розкованістю, ейфоричністю, натхненністю миті, звільненої з узгодженого конвейєра буденності.

За вікном страхітлива блискавиця розпанахала небо, одразу ж оглушливий громище струсонув простір. Дівчата верескнули. Віолета кинулася зачиняти вікна. Вперіщив дощ, по шибках потекли щедрі патьоки. Господиня знову запросила всіх до столу.

– Славна, славна гроза, – потер долоні Марик, наливаючи всім вірменського коньяку. – Може, й ти вип’єш, Грицю? Га? Тепер ментів і силою на вулицю не витягнеш, так що не бійся!

– Та я й не боюся! Але принцип – понад усе!

– Тоді лади! П’ємо й за тебе!

Вечерю завершили десь о третій ночі. Гриць підійшов до Інни, несміливо запитав:

– Ви залишите… ти залишиш мені свою адресу? Я б хотів зустрітися…

– Телефонуй мені, – втрутилася Віолета. – Я з нею тримаю зв’язок, про все домовимося. Не бійся, пташка з сильця не вискочить. Ха-ха! А ти, Іннусю, залишайся ночувати в мене. Куди їхати по такій негоді?

– Ні-ні! Я поїду! – нервово сказала Інна. – Мати переживатиме, і взагалі… Треба їхати!

– А хлопцям куди? – поцікавився Гриць.

– Далеко. В Пущу-Водицю, – позіхнув Марик. – Якщо тяжко тобі – ми тут заночуємо. Дівку одтарабань, а ми – тут…

– Нічого, – сказав Гриць, – Це ж по дорозі. Спочатку – Інну, а потім – вас. Рушили!

Надворі їх зустріла справжня злива. Перебігли під дощем до машини, пірнули в затишний салон. Інна сіла на переднє сидіння, хлопці одразу ж закуняли на задньому, зморені випивкою та ситою вечеоею. Гриць вивів машину з плутанини вулиць, виїхав на міст Патона. Злива відійшла десь на Лівобережжя, у вітрове скло тепер періщили рідкі, але великі краплі. Він покрутив верньєр приймача знайшов тиху, лагідну мелодію. Інна дивилася перед собою тривожно, зосереджено. Ніби щось вирішувала і не могла вирішити. Чи то Грицеві лише здавалося? Сподобалася дівчина, і він уже готовий ідеалізувати її, надавати в уяві таких рис і схильностей, яких, може, й близько нема. І все-таки вона чарівна. Тільки дивно, що товариство в неї дуже тривіальне, навіть вульгарне. А втім, де ти його знайдеш – вишукане товариство? Люди як люди! Сучасний стиль, розхристаний, вседозволяючий, легковажний, іронічний. Може, за всім тим треба шукати в глибині душі таємничу перлину. А то ми ковзаємося по поверхні, помічаємо лише те, що впадає у очі, а приховані скарби серця залишаються невідкриті, невикористані, забуті. Так відбувається загальне збіднення стосунків, а отже й культури всієї епохи.

– Інно…

– Що? – ніби луна, відгукнулася дівчина.

– Чому ти… засумувала?

– Я не сумна… я…

– Грицю, – раптом почувся різкий голос Марика, – в тебе не знайдеться вогника припалити?..

– Я не палю. А запальничка є. Будь ласка.

Марик припалив сигарету, в салоні поплив запашний димой. Грицеві знову здалося, що Інна зіщулилась від окрику Марика, зблідла. Що це йому мариться, всякі психологізми лізуть у голову?

Таксі проплуталося крізь лабіринти вулиць Подолу, викотилося на Фрунзе. Біля повороту до Пущі-Водиці Інна попросила зупинитися. Потиснула руку Грицеві, пальці в неї були холодні, як у мерця. Вона вискочила з машини, Марик вийшов за нею, щось почав говорити в сутінках. До Гриця долинули відчайдушні слова дівчини: «Не треба, не треба! Я прошу тебе, благаю – облиш це! Чуєш?»

Марик щось тихо відповів Інні, вона замовкла і прожогом метнулася геть, розтанувши в сутінках. Глибока тривога закралася в серце хлопця, неусвідомлені підозри бентежили душу. Щось за покровом тями застерігало: «Не їдь далі! Тут поряд – люди, тут рух машин. Не їдь!» Та він зусиллям волі відігнав ті застереження, і, коли Марик сів на переднє сидіння й зачинив дверцята, рушив далі.

Хлопці мовчали, тільки ззаду чулося важке сопіння Еді. Освітлені вулиці скінчилися, почався ліс, у променях фар з’являлися й пропадали високі столітні сосни, вичавлюючи з машини все, на що вона була здатна, ніби хотів тією скаженою швидкістю заглушити неспокій, що в’юнився у грудях.

– Зупини! – раптом глухо сказав Марик.

– Що сталося? – крізь стиснуті зуби запитав Гриць.

– Треба розім’ятися. Зупини!

Ніби блискавиця розкраяла свідомість хлопця, і він при тому внутрішньому світлі відчув, що зупинятись не можна. Ні в якому разі! Треба якнайшвидше домчати до Пущі-Водиці, до освітлених вулиць. Інакше – біда!

– Зупини, гад! – гаркнув Марик, приставляючи до бока таксиста дуло пістолета. – Ти хочеш розбити і себе й нас?! Зупиняй, паскудо!

Гриць прикипів до керма, нога влипла в педаль акселератора, ліс довкола злився в суцільну сіру смугу. Хлопець внутрішнім зором побачив те, як йому треба зараз діяти. Не логіка, не розум, не досвід, а щось древнє, генетичне, невловиме, неуявне оволоділо його руками, думкою, почуттям і спрямувало машину з страхітливою швидкістю прямо в бетонний стовп високовольтної мережі. Марик завив від страху, відкинувся назад, простягнувши руки вперед, ніби старався відіпхнути смертельну небезпеку, що фатально мчала назустіч. А в якусь критичну мить Гриць різко загальмував, аж загарчали колеса, а машина в’юном закрутилася на обочині. І тоді хлопець ліктем врізав Марика в скроню. Бахнув постріл. Блискавка обпекла бік таксиста, але він встиг вихопити пістолет з рук напасника і щосили тріснути рукояттю по черепу Еді, який намагався схопити його ззаду за плечі й притиснути до сидіння. Молодший злочинець охнув, обм’як і лантухом повалився вниз. Таким же блискавичним ударом Гриць вліпив усю свою шаленість і лють в скроню Марика, котрий, очманівши від першого удару, намагався відкрити дверцята. Бандит закляк і більше не ворушився. Патьоки крові заливали його обличчя. Гриць відчував знесиленість і спустошеність. У животі пекло, тепла кров стікала по стегнах на сидіння. Треба їхати назад, інакше бандити отямляться, і тоді йому – хана!

Машина слухняно вийшла на асфальт, розвернулася. Гриць поклав пістолет собі на коліна, до крові закусив губу. Не розкисати, не втрачати свідомості!

У голові дзвеніло, дорога завалювалася десь вниз, у сіру безодню, соснові віття кружляли у світлі фай якийсь хаотичний танець. Де люди? Невже в світі нема людей? Аби лиш домчати… І спочити… А Інна… Інна… Чорноока красуня… Вона знала… Вона хотіла попередити… «Гроза близенько», – попереджувала вона. А він розпустив слину, захопився красою, нічого не помічав. Який жах! Краса йде поруч зі злочином, а потворністю, з безжальністю. Чому він такий сліпий? Чому він такий сліпий?..

Авто вийшло на освітлені вулиці, помчало проспектом Фрунзе. Хтось голосував йому, десь почувся пронизливий сюрчок міліціонера. Гриць не зупиняв шаленого лету, аж доки його машина, завищавши гальмами, приткнулася до тротуару біля управління МВС на площі Калінша. Тоді він відчинив дверцята і вивалився на асфальт. Ріка безтямності понесла його в пітьму…

***

…Гриць ішов лісом. Дорога звивалася поміж багатовіковими дубами й соснами, товстелезне коріння, ніби кільця удавів, громадилося поперек шляху, і хлопець повинен був високо піднімати ноги, щоб переступати ті численні перешкоди. Довкола чорніли густі чагарі, на вітах сиділи екзотичні птахи, насуплені й сердиті, ніби ворони взимку. Гриць здивувався: що за дивні птахи? Таких навіть у Брема не описано. Як вони могли опинитися в помірних широтах? Може, з якогось звіринця втекли? Потім зненацька прийшло розуміння: це сон! І ліс якийсь картинний, і чагарі надто билинні, й птахи нетутешні. Блиснула весела думка: чи можна у сновидінні проекспериментувати? Дослідити реалії цього химерного світу? Спробувати порівняти з тим, що він знає в звичному, буденному стані.

Таке рішення втішнло його. Він підняв руки до очей, почав розглядати долоні. Здивувався: на руках було по сім пальців. Два великі пальці з боків і по п’ять всередині. Така форма кінцівки не видавалася потворною, хоч була цілком незвичною. Він стиснув руки в кулаки, великими пальцями притис середні, заеміявся. Що за химери? Звідки такі форми, навіщо вони? Знову розкрив долоню, глянув на хіромантичні лінії. Вони були відмінні від звичних: три товсті звивисті лінії йшли від горбика «Юпітера» до поля «Місяця», розсікаючи всю долоню. І все, більше нічого!

Гриць оглянув свої ноги. Вони були босі, і теж на кожній – сім пальців. Вбрання легке, срібно-сіре, в кишенях якісь папірці, записник. Він добув його, почав гортати. Між верхів’ями дерев загорівся велетенський диск сонця (чи, може, це не сонце, бо чому воно таке багряне і вражаючих розмірів?). Малинові полиски освіжили сторінки блокнота, Гриць придивився до тексту. Літери мінилася, пливли, але він зусиллям волі зупинив те розпливання і прочитав: «Конгрес LR. Ініціатива Радісної Істоти». Гриць здивувався: що за конгрес? І до чого тут Радісна Істота?

Зненацька виникла нова назва: «Liberte Rex». А далі переклад: Володар Свободи. Щось тут не так. Рекс – означає цар, імператор. Дивне поєднання ознак, характеристик: панування й звільнення. Нижче тексту з’явилося зображення – людина верхи на драконі, вона впевнено поклала руку йому на пащу, і монстр слухняно несе вершника вперед.

Гриць згадав, що все це відбувається у сні, засміявся, поклав блокнот у темно-червоній обкладинці до кишені. І знову поспішив уперед. Його десь чекають. Він повинен встигнути. Здалека долинули звуки динамічної музики, нерестуки тамбуринів. Дерева розступилися, відкривши велику галявину. Гриць приєднався до кільця людей, котрі оточували вродливу жінку, що танцювала. Музика лунала десь згори, народжувалася поміж густими вітами, а танцюристка в магічному ритмі грайливо пливла над травами й квітами, і чорні очі мерехтіли райдужними вогнями, і самовпевнена посмішка була ніби відтиснута на її прекрасному обличчі. Гриць відчув гіпнотичний валив танцю, рухів, музичного ритму і почав розхитуватись у такт з її невпинним кружлянням. І зненацька збагнув, глянувши на лиця присутніх, що всі вони сплять, заколисані цією чаклункою. І він теж навіки закам’яніє тут, якщо не зуміє подолати її навіювання.

Гриць лайнув у кишенях піджака, намацав коробку сірників. Радо засміявся: ось воно. І коли жінка, виграючи в повітрі довжелезним прозорим шарфом, наблизилася до нього, він чиркнув сірника і підпалив мерехтливу тканину. Шарф спалахнув багатобарвним фейєрверком, вогонь перекинувся іа танцюристку, і вона загорілася чорно-багряним полум’ям. Глядачі застогнали, закричали нажахано, а палаючий смолоскип, ще трохи покружлявши по галявині, ліг жменькою сірого попелу до ніг Гриця…

А потім він раптово прокинувся…

Не розплющуючи очей, усміхнувся. Які химерні видіння! Треба запам’ятати, занотувати. У звичному стані такого не придумаєш. Семипала рука, конгрес «володаря свободи», танцююча жінка-фантом. Що за дивина, що за таємниця – наша підсвідомість?

Він хотів звичним рухом відкинути ковдру, щоб скочити на підлогу, але в животі запекло, все тіло пройняв потужний заряд болю. Гриць застогнав, розплющив очі.

Над ним схилилося обличчя молодої дівчини з великими прозорими очима, в яких читалася тривога. Пишна русява коса була прикрита білосніжним ковпачком. Де це він? У лікарні! Чому, як?

Зненацька у пам’яті загримів обвал спогадів. Вечір, грозова ніч, Інна, бандити. Бійка, шалені перегони нічними вулицями Києва. Що було далі, що сталося з ним, з напасниками?

– Заспокойтеся, – тихо мовила дівчина. – Все гаразд. Як ви себе почуваєте?

– Де я? Що зі мною? Чому… не можу встати?

– Ви в лікарні. Небезпека минула…

– Пам’ятаю… я домчав до міліції… А потім – темно… Що сталося з бандитами? Їх схопили? Вчора вночі я бився з ними…

– Заспокойтеся, – ласкаво повторила дівчина, поклавши долоню на його чоло. – їх схопили. Але не вчора. Це сталося три тижні тому. Ви три тижні були в безпам’яті. Вас оперували. Але все пройшло вдало. Небезпеки вже нема. Ви одужуєте…

– Три тижні, – прошепотів Гриць знеможено. – Три тижні… А я відключений… як мертвяк…

– Дякуйте долі, що ваша свідомість відключилася, – доброзичливо сказала дівчина. – Операція була вельми вкладна. Куля в животі… До речі, вже два тижні тут чергує слідчий. Він звелів одразу повідомити, як тільки ви прийдете до тями. Зможете прийняти його?

– Покличте… Він якраз мені й потрібний… Дівчина зникла. Хлопець втомлено заплющив повіки.

Почулося тихе покашлювання, скрип табуретки. Гриць відігнав знемогу, глянув перед собою. Біля нього сидів молодий білявий хлопець у цивільному костюмі, білий халат був накинутий на плечі наопашки. Гість усміхнувся привітно, підморгнув рудуватою бровою.

– Ну як – видряпався?

Гриць засміявся. Дивний слідчий. Ніби хлопчисько з сільського вигону: жодної серйозності, значимості, суворості.

– Якщо за три тижні не зіграв у ящик, – пожартував він, – то, мабуть, таки… видряпався…

– Тоді до діла, – зігнав усмішку з лиця слідчий. – Я тебе мучити довго не буду, та й допиту формально проводити нема потреби. Все вияснено, злочинці нічого не приховали. Моє прізвище – Гаркавенко Іван Степанович, старший слідчий управління МВС міста Києва. Про тебе знаю все, що треба. Ти Гук Григорій Васильович, водій таксі КІА 27–74, позаштатний співробітник журналу «Хрін». Правильно?

– Так точно, – кивнув Гриць. – Ніби в циганки побував…

– Жартуєш, – отже, діло йде до норми, – вдоволено сказав слідчий. Він розгорнув папку, переглянув кілька сторінок. – Слухай, я розповім, що з тобою відбулося, а ти скажеш – так чи ні. Двадцять сьомого липня цього року ти виїхав на трасу, біля метро «Більшовик» до тебе підсіла прекрасна незнайомка, прізвище якої Тутук Мар’яна Сергіївна…

– Прізвища її я не знаю, – перебив Гриць, – а звати її Віолетою.

– Вона така Віолета, як ти папа римський, – засміявся слідчий, – Віолета – то її кликуха у злочинному середовищі… та й не одна кликуха, ще є з десяток. То штучка неабияка. Слухай далі. Вона розгорнула кілька фотографій прекрасних Дульціней, і в тебе потекла слинка. Так?

– Слина не потекла, а краса дівчат таки вразила, – зніяковів Гриць. – Цілий букет таких чудових типів…

– Ясно, – підбадьорливо сказав слідчий. – Я не засуджую, діло молоде, я б сам захопився. Але ж ти не тільки захопився, а клюнув глибше! Так?

– Що значить – клюнув?

– Прийняв запрошення. Навіть забув про свій обов’язок виконувати план. Ну, ну, я не ханжа! Все мені зрозуміло, але невже тебе не вразила примітивна прозорість всього, що відбулося? Чому б це отака хвацька дівчина запрошує таксиста, не знаючи, хто він і що він, до себе в гості, та й не просто в гості, а щоб звести з своєю подругою-красунею? Чи ти гадаєш, що для таких красунь нема претендентів, окрім тебе? Ну, ну, не обурюйся, ти хлопець хоч куди, в тебе можна закохатися з пертого погляду… Їй-право, все це так! Але… повинна бути і якась самокритичність, і бодай крихітка обережності та соціальної відповідальності. А ти помчав на вогник приманки, як гімназист.

– Красива ж дуже! – пояснив Гриць. – Не стримався. Щось забурунило в серці, в душі…

– Знаю, знаю, де в молодих хлопців бурунить! – весело підхопив слідчий. – Слухай далі. На другий депь ти, як і домовився з громадянкою Тутук, приперся вночі до неї, де й познайомився з Інною Гайдук.

– Таки Інна, – заплющив очі Гриць, полегшено зітхаючи. – Хоч ця не має кликухи…

– Поки що не має, – ствердив слідчий. – Ще молода. Та вже почали її втягати в злочинний світ. Погрози, обіцянки, шантаж…

– Слухай, Іване Степановичу, – судорожно підвівся на ліжку Гриць, – ти постарайся ту дівчину… Інну… врятувати… Вона не дуже винна. Вона хотіла мене попередити, а я… мов сліпець, нічого не збагнув. У дорозі вона просила їх, вмовляла… але, певно, не могла перебороти страху…

– Переборола, – сказав слідчий. – Доки ти віз своїх «друзів» лісовою дорогою, Інна потелефонувала в міліцію. Звичайно, тобі ми не могли допомогти, але для неї це плюс. Заспокойся, обіцяю тобі, що їй дадуть умовний термін. Думаю, що вона повернеться на нормальну дорогу…

– Ну, молодець, – полегшено зітхнув Гриць, знову розслабившись на подушці. – Я дуже радий…

– Дивний ти хлопець, – знизав плечима слідчий. – А втім, розумію тебе… Слухай же далі: відбулася вечірка, танці, випивон…

– Я не пив.

– Знаю – ти не пив. Всі це підтвердили. А далі, як в кіно: гроза, нічна дорога, міст Патона, Набережна, Поділ, проспект Фрунзе… Інна виходить, Марат Гольдер сідає біля тебе…

– То він таки Марик, Марат?

– Марат, Марат… аж бридко, що таке ім’я паскудить. Але кликух у нього теж достатньо. Так от… Гольдер сідає біля тебе, а потім ти на півдорозі до Пущі розпочинаєш свою баталію…

– Не я розпочав, – заперечив Гриць. – Він вимагав зупинити, а я збагнув, що це – кінець!

– Як це ти збагнув?

– Інтуїція! Хіба я знаю – як? Зрозумів, що мені – хана. І до того ж – пістолет під боком. Я не знаю, як я діяв, але все було, ніби вві сні… ніби діяв не я, а хтось інший…

– Ну, в сні так не діятимеш! – розвеселився слідчий. – Тут, брате мій, блискавична реакція. Два такі бандюги, та ще й озброєні, а ти їх опрацював, як одбивні котлети! Гольдер мені казав, що якби знав, що ти каратист, то обійшов би поза Владивостоком тебе. Каже, що в тобі сто фурій бушувало, що вони не встигли збагнути, що й до чого, як ти їх укокошив!..

– Який каратист! – здивувався Гриць. – І близько не ночував біля карате. Не знаю жодного прийому… та й не хочу знати.

– Та мені це ні до чого! – запевнив його слідчий. – Головне, що ти діяв у тій екстремальній ситуації ідеально!Зрозумів? Найменший промах, найменше вагання – і все! Тут, справді, щось майже машинальне, інтуїтивне чи інстинктивне… та справа не в формулюваннях, а в тому, що відбулося. Молодець! Спочатку потрапив у пастку, у павутину, але зумів вискочити з неї блискавично. Та ще й з багатим уловом. Для нас, криміналістів, звичайно. А тобі – наука. Дорога наука, але вельми корисна. Щоб знав: не все те золото, що…

– Знаю, знаю, – махнув рукою Гриць. – Бачу, що зовнішня краса – лише лаштунки сцени, прикриття чогось втаємниченого… а те втаємничене не так просто визначити…

– Ну й добренько, – почав складати аркушики з записами слідчий. – Мені від тебе поки що більше нічого не треба, та ти й не знаєш більше того, що я сказав. Так?

– Так.

– Відпочинеш, я ще прийду, підпишеш протоколи, свої свідчення… Можу сказати, що саме мало відбутися. Ця група злочинців уже вбила кілька таксистів та водіїв приватних машин. Автомобілі переправлялися на Кавказ, в Середню Азію, перефарбовувалися і, звичайно, продавалися. Сам розумієш – прибутки неабиякі. Випадок з тобою допоміг знешкодити групу вельми небезпечних убивць і грабіжників…

– А Віолета… чи як її… Мар’яна… теж така?

– Ого! То штучка страшна. Модерна малина, сам бачив. Розкішна бібліотека, великі зв’язки, гранична обережність. Окрім грабунку автомашин, ця дівка замішана ще в безлічі авантюр. Там і розпуста, і розповсюдження порнографії, і перепродажа імпортних речей, і валютні операції. Вона страшніша від тих двох убивць… Але досить про це. Відпочивай. Про суд будеш знати, повідомимо. Раджу, як вийдеш з лікарні, взяти довгочасову відпустку. Говорив з редактором твого журналу. Бідкався, хапався за голову. Чого, каже, понесло того дурня оглашенного у бордель? Чи йому мало нормальних дівчат? Та на нього летять красуні, як хрущі на квітучу вишню, а він…

Гриць зареготав, ойкнув від болю в животі.

– Ну тебе, не сміши! Ой!

– Гаразд, кінчаю! Товкач казав, що як видужаєш, забере тебе кудись у село, у відрядження… Я раджу – їдь! Про таксі поки що забудь.

– Знаю, знаю. Дай очухатися, а там – побачимо. Батькам повідомили?

– Поки що утрималися, – сказав слідчий. – Брат твій Борис просив не повідомляти. Каже, що у матері хворе серце…

– Правильно вирішили, – зрадів Гриць.

– Ну, я пішов, – підвівся слідчий, – а в коридорі чекають Борис і сестриця твоя Христина… Їй Борис повідомив, вона примчала… Ридає там. Хай зайдуть?

– Цередай, що жду.

– Одужуй. Радий за тебе.

Двері палати зачинилися за слідчим, цотім з’явилася лікарка. Вона запитливо глянула на Гриця.

– Брат і сестра добиваються побачення. Боюся, що це буде занадто…

– Хай зайдуть.

– Тоді не більше двох хвилин.

– Добре, добре.

Від дверей почулися прудкі кроки, постать у білому кинулася до хворого, замерехтіли сині очі, повні сліз і страждання, брови, такі ж густі, як і в Гриця, зійшлися на переніссі з німим запитом.

– Братику, братику… Як тобі, що тобі?

Гриць пригорнув її голову до себе, поцілував у чоло.

– Соколице моя, сестро… Прилетіла? Спасибі, спасибі… Батьки не знають?

– Що ти, що ти? – крізь сльози промовила Христина, пестячи його щоки, схудлі руки, – Мама не витримає, як Знатиме все. Краще приїдеш у гості, скажеш, що переніс якусь недугу, але про бійку з бандитами – ні слова!

– Згода, згода! – усміхнувся Гриць, – Сам хотів просити про це…

Над Христиною з’явилося худорляве обличчя брата Бориса, наблизилося.

– Що ж це ти, малий? Га? Як же це ти? Треба було тобі оте таксі?

– Та хіба з таксі справа? – зітхнув Гриць. – Хто знає, де й на якому перехресті нас чекає та чи інша потвора? Ти забув казки народні, брате…

– Жартуєш? – похитав головою Борис. – А я ледве не тріснув від тривоги. Уявляєш, що було б, коли…

– Не треба! Я вже все зрозумів, коли переговорив із слідчим. До речі, славний хлопець. Якщо хочеш – поговори з ним, він все розповість. Там ціла детективна історія…

– Мені той детектив ось де сидить! Вийдеш з лікарні – берися за розум. Кінчай університет, займися солідною справою. Може, хочеш до мене? Ти ж заочно в політехнічному навчаєшся! Га? У Кіберцентрі такі події назрівають, такі перспективи, що аж дух захоплює.

– Що там таке?

– Тримаю зв’язок з цікавим вченим. Папуас, доктор математики. Колись він уже був у Києві, виступав. Розробляє принципово нові методи моделювання реальності, ми з ним ідемо майже паралельно. От і вирішено – скликати в Києві конгрес, конференцію, започаткувати альтернативну математику…

– Ну, це не для мене! – підняв руки Гриць, – Я в цій справі неук.

– Даремно! Ця справа цілком нова. Можливо, саме дилетанти годяться більше для нової математики, ніж спеціалісти…

– Добре, добре, дай спокій, Борисе. Розповіси мені про це пізніше. Дай глянути на Христину. Як ти, сестричко? Все в пущі своїй? У заповіднику?

– Так, братику…

– Сумуєш… за Івасиком?

Сестра Судорожно ткнулася в груди братові, беззвучно заплакала. Гриць погладив її буйні коси, що чорним вінцем обвивали голову, пригорнув.

– Тихо, сестро, тихо… Заспокойся. Втрати невідшкодовні, але треба зберегти спокій. Во як нам далі йти, якщо кожна втрата руйнуватиме рівновагу душі?

– О ти мій філософе, – жалібно усміхнулася сестра крізь сльози, – я всього-на-всього молода жінка, котра втратила найдорожче. Те, що ніколи, ніколи… ти розумієш – ніколи не повернеться…

– Розумію, сестричко, розумію… але попереду…

– Мовчи. Не треба, – витерла очі Христина. – Головне, що ти одужуєш, що ти знову будеш здоровий. Як тільки вийдеш з лікарні, їдь до мами. Чуєш? Батьки турбуються, бони ж нічого не відають.

– І не треба, щоб знали, – попросив Гриць. – Передай, що бачила мене, що здоровий, що незабаром буду. Найближчими днями.

– Побачення закінчене, – почувся суворий голос лікарки. – Хворому треба спочити. Крім того, пора процедур.

Борис і Христина попрощалися, вийшли. Гриць знову пірнув у сон, у заколисуючу дрімоту.

***

Надвечір він прокинувся, відчув незвичайне полегшення. Певно, в організмі відбувся разючий перелом у бік воскресіння й оздоровлення. Хлопець зі смаком повечеряв, всівшися просто на ліжку: з’їв манну кашу, шматочок смаженої риби, випив компоту. Чергова санітарка прибрала тарілки, запитала:

– Прийняти міліціонера зможеш?

– Якого міліціонера! – здивувався Гриць. – Слідчий був уранці.

– Так той був у нормальному кортюмі, а цей – справжній міліціонер. У формі. Якийсь Сава.

– Сава? – зрадів Гриць. – Давайте його сюди.

– Родич, чи що? – пробуркотіла санітарка.

– Брат…

– Ну, коли брат… то гарно. Скільки їх у тебе, тих братів?

– Багато, тітонько, багато…

У двері протиснулася плечиста постать у білому халаті, що прикривав міліцейську форму. Обличчя Сави розпливалося у щирій усмішці, в руках він тримав три багряні гвоздики.

– Не проженеш? – запитав від порога.

– Ходи сюди, братику! – закричав Гриць щасливо. – Дай тебе обняти. Яким вітром?

Вони розцілувалися. Сава поставив гвоздики у склянку з водою, помилувався ними, підніс Грицеві до носа.

– Понюхай, яке чудо!

– Справді, – нюхнувши, вдячно сказав Гриць. – Тільки чого це ти мені квіти носиш, ніби дівчині? Чи вас цьому навчають у міліції? Делікатному, так би мовити, обходженню?

– Тобі можна в притони вчащати, а мені не можна Побратимові квітів принести? – в тон йому одказай Сава. – Мовчи й не заперечуй. Я три тижні був як на голках.

– Ти одразу дізнався про те, що сталося?

– У ту ж ніч. Все управління гуло. Пригода виняткова. Я коли почув, як ти в лісі під Пущею ринг влаштував, подумав: ну, придбав собі братчика! З таким не занудишся! Ну, ну, не гнівайся. Знаю, що тобі не солодко про таке згадувати, та й слідчий, напевне, душу вимотав…

– Навпаки, дуже приязний хлопець. Він уже все розмотав, а мене розпитував цілком формально…

– Ну, я радий, Грицю, дуже радий. Що тобі треба? Може, цитрусових?

– Мовчи про цитруси та ананаси, – похмуро пожартував Гриць. – В тому притоні наївся цитрусів та інших делікатесів досхочу. Доки й житиму – гикатиму! Ось поки наївся…

Він провів ребром долоні по горлянці. Обоє засміялися.

– А я, Грицю, днями поїду у ваші краї. Сезон полювання. Може, заскочу до ваших. Щось передати?

– Заїдь, – зрадів Гриць. – Познайомишся з сестричкою, з батьками. Вона оце недавно була, з братом Борисом приходили. Жаль, що ти їх не застав. Я б познайомив. Та дарма, як буде змога, заїдь, передавай вітання, скажи, що незабаром приїду. Але про те, що сталося, – нічичирк! Я й своїм так сказав. Щоб матері – ні слова! Затямив, Саво?

– Так точно! – козирнув, засміявшись, Сава. – Буде зроблено. Хутчіше виходь па волю з цієї буцигарні і дай мені знати. Бенкет влаштуємо, а я постараюся свіжої качатини добути. Ну, будь здоров, нічний волоцюго, невдалий донжуане!

– Ні пуху тобі ні пера! – сказав Гриць навздогін Саві.

– Іди к чорту! – весело огризнувся від дверей побратим.