Текст книги "Вогнесміх (1988)"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 38 страниц)

Група туристів наблизилася. Попереду йшов худорлявий провідник-сван, ведучи коня за вуздечку, до сідла було приторочено кілька рюкзаків. Туристи, побачивши зустрічних хлопців, закричали, залементували. Віталися, здивовано оглядаючи напівголого юнака. Дівчата кидали на нього захоплені погляди, але той не звертав уваги ні на кого, йшов стежиною урочисто, незворушно, ніби нікого поряд і не було.

– Гей, хлопче, тебе, може, обікрали? Може, підкинути кеди?

– Йому не треба, – знизав плечима Гук. – Він звик так… босоніж…

– А жратви? Може, підкинути? Га? А то твій друг на анахорета схожий. Чи не йога ти в печері де-небудь витягнув?

– Йогнутий! Ха-ха-ха! – сміялися туристи, і гірські долини гралися з луною реготу.

Туристи щезли за поворотом, знову настала, обняла все довкола тиша. Гриць догнав юнака, і той, глянувши на свого супутника, ласкаво усміхнувся і вів далі свою оповідь;

– Трапилося так, що я закохався. Вона вчилася на філологічному факультеті, писала непогані вірші, дуже рано опублікувала книжечку. Я відчув у її поезії те, чого не вистачало мені; єднання з невідчутним, небувалим, таємничим, невидимим, подолання бар’єра егоцентризму, замкнутості в капкані інтелекту. Її сонети були ніби хмаринки літнього дня – пропливали в небі втишеної свідомості, заспокоюючи, заколисуючи, єднаючи особу, природу, автора й читача ніжно, просто, ніби дитячі сновидіння. Чудові вечори, дні, проведені разом! Мені здавалося, що я, нарешті віднайшов бажаний синтез. Він – у єднанні закоханих, котрі вливають у спільноту свого чуття неповторний нектар окремих досвідів, натхнення, життєвої динаміки. Я раював, відчував себе, як про це банально мовлять, на сьомому небі. І раптом – новий

Удар!..

Ми каталися взимку на ковзанах, і я провалився під лід. Валентина кричала від жаху, людей поблизу не було, і я не міг вибратися на тверде. Тіло моє німіло, втрачалася тяма. Повіки змерзалися, перед очима пливло сліпуче марево і потворне обличчя коханої дівчини. Саме так: чомусь воно тоді видалося мені потворним!..

Далі все, як у маренні: хтось прибіг, кидав дошки, витягав мене з ополонки. Потім – «швидка допомога», лікарня. Та було пізно: у мене відібрало ноги. Параліч. Два роки лікування не допомогли, я став інвалідом. Мені призначили пенсію. Приходили хлопці й дівчата з Інституту кібернетики, розважали, радилися зі мною. Ясна річ – голова в мене працювала неабияк, і я допомагав багатьом дисертантам, не раз виручаючи колишніх колег. Потім візити ввічливості потроху рідшали, рідшали, і зрештою – припинилися. Громадські доручення були виконані, дивитися на розбитого паралічем товариша не вельми приємно (я й сам це добре розумів). Тому не дуже розчарувався, коли знову залишився самотнім.

Ще кілька разів приходила вона. Сумно дивилася на мене. Зітхала. Інколи не знала, що сказати, переглядала книги на поличках, вмикала платівки й магнітофонні записи, безліч разів прослухані. Нарешті зважилася. Дивлячись страдницьким поглядом кудись убік, вона сказала:

– Грицю… я хочу сказати тобі щось важливе…

Я штучно-весело засміявся і відповів:

– Не муч себе, Валю… Не треба, дівчинко. Навіщо змагатися з морально-етичними комплексами, закладеними в нас батьками, хоч самі вони теж майже ніколи до них не прислухалися. Ти хочеш залишити мене? Так ти Давно це зробила…

– Я? – театрально сплеснула вона долонями і ображено глянула на мене янгольськими очима. – Коли? Адже я завжди з тобою!

– Звичайно, тілесно ти тут. Але душа твоя давно вже в іншому місці. Я бачив це, збагнув. І чекав твоїх слів. Мені вже не буде боляче. Прощай…

– Грицю, ти не збагнув…

– Усе гаразд, Валю. Це – справедливо. Навіщо тобі каліка? Та й який з мене чоловік? Пень! Для кінофільму всі ці сентименти ще годяться, щоб показати сусальну вірність, а в житті… Ні, ні, не гризи свого серця, йди власним шляхом, шукай інше гніздо…

Вона пішла. Назавжди.

І все-таки – я собі брехав. Мені було боляче, невимовно боляче. Ніби тріснуло світове склепіння й розсипалося дрібними скалками над моїм серцем, нервами, над оголеним мозком, травмуючи, калічачи й без того вже покалічену душу.

Але годі. Це не основне. Це – прелюдія до найважливішого. Тоді був морок, безнадія, психічна яма. Дні, місяці, роки. Не рахував. Це все було невимірно, вічно, безвихідно. Я намагався віднайти в моєму новому стані бодай якийсь смисл, бодай шматочок доцільності. Знав, читав про героїв, про терпіння, про незвичайну віру. Та все це годилося тоді, коли людина приймала самоцінність життя, біологічного функціонування. Я ж ніколи не вважав життя самоцінністю. Воно було для мене стежкою пізнання, пошуків, боротьби. А тепер – в непорушності– яка боротьба? Які пошуки? Навіщо бути тягарем для світу, для людей – близьких чи далеких, – котрі повинні віддавати свій повноцінний час безпомічному каліці? До того ж я відчув, що хвороба моя прогресує, вже віднімалися руки, я почав погано розмовляти. Мені найняли няню, щоб прибирати в кімнаті й біля мене. Це було тяжко й соромно. Інколи хотілося виповзти з ліжка, добратися до вікна, вивалитися на асфальт… Кімната була на шостому поверсі, череп розлетівся б на шматки. Але навіть такого я не міг вчинити… не вистачало сил…

Гукові було дуже цікаво слухати дивного супутника, але він досі не міг втямити, до чого тут його особиста трагедія, яке вона має відношення до незвичайних здібностей, про які він натякнув. Думав запитати про це, але рюкзак нестерпно різав плечі, хотілося трохи відпочити й напитися. Гук зупинився й жестом запропонував присісти. Юнак глянув на спітніле обличчя супутника, допоміг йому розв’ючитися, а потім, усміхаючись, дивився, як той умивався біля потоку та жадібно ковтав прохолодну воду. Сівши під високим багатовіковим берестом, химерний хлопець, заплющивши очі, прислухався до шелесту листя. Гук вернувся на стежку, сів поряд з ним, попросив оповідати далі.

– Те, що трапилося зі мною, – знову озвався юнак, – підтверджує слушність древнього афоризму: «Людина сама кує своє щастя або нещастя». І молот, і ковадло у кожного є. Це – наша воля. Ми звикли пливти у течії узгодженого суспільного життя. Ми добуваємо фах, їжу, будуємо житло. А коли щось зникає – розгублені. Втрачаємо віру в себе. А міра всього – сама людина. Це знали ще древні. Якщо є якийсь сенс у житті, то він повинен бути не в зовнішніх можливостях, зручностях, успіхах, досягненнях. Основне – внутрішнє визначення мети і воля до дії. Ви скажете те, що спочатку думав і я: що може діяти каліка, непорушний пень, прикутий до ліжка? Вся справа в тому, що я звик бачити дію поза собою і забув (або не міг вбагнути), що в кожній істоті, в її глибинній сутності приховано корінь будь-якої дії. Це наш розум, дух. І якщо ми позбавлені однієї з можливостей дії, дух може знайти десять, сто інших. Це дуже велично й масштабно розумів Каменяр. Пам’ятаєте? «Дух – вічний революціонер!» Якщо він пробуджений, то хто його може втримати, зупинити, закувати, приспати?..

Слухайте, що було далі. Якось няня принесла мені чергову пошту. Я переглядав газети, часописи. Й одному науково-популярному виданні знайшов цікаву статтю про лікування різних недуг голодотерапією. Старий лікар переконливо обґрунтовував механізм самоочищення організму під час лікувального голоду, викладалася теорія й практика повного посту.

І я подумав: що я можу втратити? Геть сумніви. Зрештою – це навіть вихід в разі негативного результату, погасну, і все. Власним зусиллям задму тріпотливий вогник життя. Тим більше, що я вже був готовий до цього – прочитав усіх світових песимістів, від Будди до Шопенгауера, і згоджувався з цим, останнім, що всі страждання, всі духовні спустошення породжує воля до життя, до прояву. Життя не дає можливості проявитися всій потенційності нашої душі, а звілси і вічний крнфлікт між бажанням і ущербністю актуального буття. Усунути комплекси бажань і прагнень – стверджував Будда. Подолати волю до життя, – запевняв Шопенгауер. Я сприймав лише ці імперативні сторони їхніх міркувань, не аналізуючи безлічі інших аспектів. Пізніше я збагнув, що всі великі песимісти виходили з цілком неправильних знань про буття, із знань архаїчних, випадкових, забобонних, а точніше – з неуцтва. Але про це – пізніше…

Тоді мені імпонувало твердження Шопенгауера, що смерть через добровільний голод є подолання волі до життя. І я був готовий до цього, якщо експеримент по лікуванню голодом не дасть позитивного результату.

Не хочу стомлювати вас описом того, як все це було. Але на третій день я відчув: напрям обрано правильний. У перші дві доби тіло вимагало їжі, на четвертий день настало незвичне полегшення. За тиждень я почав підводитися на постелі, ясніше розмовляти. На десятий день я опустив ноги на підлогу. Здивована няня принесла мені милиці, допомагала шкандибати по кімнаті, плакала від зворушення.

За два тижні я самостійно ходив попід стінами, тренуючи м’язи, біцепси. Пив лише воду і чай, заварений лікувальними травами. Щоденно очищався і приймав гарячі ванни з настоєм полину, евкаліпту, звіробою. Гімнастика й обтирання водою теж входили в комплекс лікування.

На четвертому тижні я вже гуляв у Ботанічному саду, обнімав стовбури дерев, плакав від щастя, що можу знову дивитися у ясне видноколо, дихати запахом квітів, гладити шорстку кору дуба, милуватися неповторними переливами барв живого світу.

Минуло вісім тижнів. Я повністю одужав. Розумієте – повністю! Навіть з’явилося хвилююче відчуття радості буття, чого не було ніколи раніше. Почав входити у нормальний режим харчування, знову поправився, відновив вагу. Потім пішов до лікарів. Вони були вражені, здивовані. Але, ясна річ, все збагнули, коли я їм розповів про голодотерапію. Цей метод тепер широко практикується, ви, безумовно, повинні знати…

В Інституті кібернетики мене зустріли ревом захоплення. Дехто опускав погляд донизу. Але я не помічав цього. Моє щастя було понад всякими обидами й розчаруваннями. Мене зарахували на роботу, дали три місяці відпустки. «Для відновлення творчого тонусу, необхідної «кондиції»«, – як висловився мій шеф, люб’язно усміхаючись.

Я вирішив побувати на Карпатах. Перед тим зустрівся з Валентиною. Вона була заручена, вже готувалося весілля. Моя колишня наречена мала сумний вигляд, в очах у неї іскрилися сльози.

– Навіщо покликав мене? – шепотіла вона, покусуючи краєчок хустинки. – Щоб зробити мені боляче? Хочеш відомстити?

– Яка помста, Валю? – здивувався я. – Адже ти обрала свій шлях? Ти щаслива?

– Не насміхайся! Я була щаслива з тобою. Доля познущалася над нами…

– Валю, – зважився я, – хочу відкрити тобі свою таємницю. І якщо ти збагнеш…

– Яку таємницю?

– Це виникло в моїй душі недавно. Лише для цього я покликав тебе. Якщо збагнеш – тоді що нам доля та всі її примхи? Ми самі будемо ткати її візерунки. Я відчув ще… І вірю в небувале…

– Це щось феєричне, ірраціональне? – недовірливо запитала вона, витираючи сльози. – Говори ж…

І я розповів їй все, що горіло в моїй душі, на що я зважився в ті знаменні дні, коли повертався від непорушності до нового життя.

– Ти божевільний! – жахнулася Валентина, вислухавши мою сповідь. – У тебе вивихнутий мозок. Спочатку непорушність, потім – голод, радість повернення до руху, до динаміки… Тобі зараз море по коліна! Послухай, Грицю, не спокушай долю, вернися до нормального мислення, доки не пізно. Хай це буде химерою, тимчасовим затемненням, я все зрозумію…

Мені здавалося, що вона хлюпнула на мене холодною водою.

– Я вважав, що ти і в житті поетеса! Я вірив, що ти й справді романтична, божевільна, ненормальна! Поетеса, яка кличе до норми? Поетеса, яка лише спекулює на поетичних стереотипах, експлуатує романтичні почуття людей? Ні, ти не поетеса! Пробач за турботи…

Більше ми не зустрічалися. Незабаром я опинився на Чорногорі. Найняв кімнатку у старенької ґаздині – самотньої бабусі, котра жила високо на груні, під смерековим гаєм… і розпочав те, що задумав…

– Що ж ви задумали? – не стримався Гук. – Який план у вас виник?

– Хвилиночку терпіння, – сказав юнак. – Будемо говорити на ходу. Давайте я допоможу вам впрягтися в рюкзак. Ось так. Тепер рушаємо далі. Слухайте уважно. Я підходжу до основного… Вам ніколи не доводилося вирішувати це вічне прокляте питання: що таке людина? Навіщо вона живе? Таке питання – не примха. Над ним тисячоліттями б’ються сотні філософів і мудреців, учених та політиків, соціологів, антропологів і теологів. Різні підходи до справи, різні відповіді. А універсального рішення нема.

Людина – самотня, загублена поміж лавиною механічних виродків, у лабіринтах гігантських міст і заводських конвейєрів, у вирі відчужених юрмищ, під прицілом гангстерських банд, під наглядом бездушних лікарів та педагогів, серед брехливих політиків і обивателів, серед покалічених дітей, напоєних жахливим коктейлем із абсурдних кінофільмів, нудних уроків, демагогічних етичних кодексів, забобонних традицій. А втім – досить! Все це до тривіальності відомо кожній мислячій людині: телебачення й преси досить для того, щоб зробити підсумок інформації за один лише рік… і жахнутися! І здивуватися, що планета ще досі не захлинулася від злоби й брехні. Лише наша країна та окремі вогнища світла в різних країнах світу підтримують вселенську рівновагу. Але якою ціною? І чи надовго вистачить терпіння у Атласа… терпіння й сили, щоб тримати склепіння мілітарного та імперіалістичного абсурду? Адже десь повинен бути вихід до справжнього людського покликання, до якого прагне кожна порядна людина?

– Дехто вважає, що на зміну людині гряде еволюція інформативних комплексів – мислячих комп’ютерів, кіборгів, – втрутився у оповідь юнака Гриць. – І що ця еволюція буде вищою від біологічної…

– Вищою? – іронічно перепитав юнак. – У чому? Замість живого проникнення у безмірність – умовне, цифрове моделювання реальності, і при цьому – якоїсь її обмеженої частки, замість вічного розширення чуттів – творення їхніх звужених аналогів, механічних пристроїв-протезів, замість оволодіння новими можливостями еволюції – нагромадження старих цінностей.

Я сказав сам собі, що експеримент дасть відповідь на всі сумніви й запитання. Людина – це сконцентрована воля матерії, котра самопізнається, саморозкривається через нашу еволюцію. До того ж це ще й воля минулих прабатьківських, праматеринських поколінь, які дрімають в наших генах, ніби творча сила в зерні. Достатньо поштовху, достатньо огненного прагнення – і тоді по річищу волі загримить потік нереалізованих мрій та волшь дідів і прадідів. Людина – це бомба віків! Хіба можна ставитися до себе, як до окремішнього феномена, обмеженого народженням і смертю? Ми учасники естафети – з вічності у вічність! Я це відчув, побачив… і сказав собі: воля поставила тебе на ноги там, де безсилою виявилася вся потуга медицини. Йди далі тим шляхом, відкрий свою потаємну мільйоннолітню сутність, заглянь у глибінь власної природної скарбниці, дай відповідь – хто типоза тим, що з тебе ліпили батьки, традиції, спеціальність, звички віків? Хто ти як людина, а не інженер-кібернетик?

Ясно, що без суспільної програми дитя не оволодіє надбанням історичного минулого, культурними скарбами, досвідом віків. Але правильна й інша теза – інформація може нагромадити у віковічному генетичному коді такі мури, що людина вже не спроможна формувати сама себе, самореалізуватися, вона повністю підпорядковується штучній програмі – расовій, державній, національній, релігійній, корпоративній чи ще якійсь… Так людина стає гвинтиком псевдолюдського множества, втрачає індивідуальність і волю до самопрояву.

Отже, воля! Куди застосувати її? Відповідь одна – кувати самого себе. Те, що в природі творилося мільйоноліттями, – поява нових видів, родів, форм, – те людина може здійснити протягом одного життя. Не споживання, не насолода насиченням, а саморозкриття!Ось ідеал для людини, ось суть її призначення!

– Саморозкриття! – ледве не зареготав Гриць, витираючи долонею спітніле обличчя. – Шановний друже, я кожного дня вожу в таксі сотні людей… є такі фрукти, що не дай боже їм «розкритися»! Світ жахнеться від такого «саморозкриття»! Та ми добре бачили все це… ми й наші батьки…

– Це глибока помилка, – сухо заперечив юнак, гостро глянувши на Гука, – Те, про що ви кажете, не є саморозкриття. То мільйоннолітня хвороба життя й розуму, пароксизми духовної, соціальної або й еволюційної недуги. Я певен, що то космічний випадок, а не закономірність життя. Але про це згодом… Знайте, що людина – не є дитя випадку, не чудо спонтанних молекулярних чи атомних сплетінь у первісних океанах. Вона – гінець і квітка Всеосяжності. Вона – лідерна сутність єдиної субстанції-матерії. І найвищий аспект її – промінь. Світоносна тканина життя об’єднує Безмірність, як вічноплинна, динамічна кров Всесвіту. В незліченних поєднаннях систем, еволюція, планет, зоряних спіралей, сфер, У дивовижних сплетіннях атомів та суоатомів єдине життя знаходить свої вияви, піднімається в безлічі експериментів вище й вище, творячи чаклунську симфонію буття. Разом з тим формуються координати усвідомлення та існування. Для кожного свої, хоч буття для всіх – єдине. Саме в координатах усвідомлення світло потрапляє в своєрідний лабіринт часу, простору, маси й руху. На рівні мислячої істоти світло усвідомлює себе, як індивідуалізовану істоту, загублену в невимірності. Звідси всі прокляті питання буття, що вимучують філософів у всі віки, породжують забобони потойбічних концепцій та механічні моделі світобудови. Та настає пора, розум пробиває шкаралупу первісних космогонія і бачить, що глибинність буття – невичерпна, що світи часу й простору – лише певний етап грандіозної космоісторії…

– Ви вважаєте, що час і простір не завжди існують? – здивувався Гриць.

– Це не я вважаю, а світова наука. – зауважив юнак. – Загальноприйнята модель походження світу твердить, що до вибуху Першоатома, з якого виник Всесвіт, час і простір у відомих нам виявах не існували, що вони виникли одночасноз появою Всесвіту. А до цього матерія-субстанція існувала в незбагненному стані… поки що незбагненному…

– Але метод, метод… Що конкретно здійснили ви?

– Дещо скажу, – лагідно промовив юнак. – Я так довго підводив вас до теоретичної основи свого світорозуміння, щоб ви збагнули найголовніше: вся могутність безмірності – в людській волі. Людина – самозосередження космосу. Відповідальність людини страшна, але це й прекрасно. Тисячоліттями люди віддавали свою волю, потужність і славу небесним богам чи демонам – своїм вічним деспотам, своїм духовним тіням. Люди йшли – голодні, нещасні, босі, з жебрацькою торбою за плечима, просили у неба милості. А небо мовчало, А в торбі – чуєте, друже? – в торбі нещасного шукача завжди лежав і лежить магічний жезл всемогутності. Жезл волі!

Тепер я оповідаю про це вільно й впевнено, тому що знаю. А тоді… я не приховую – тоді було всього. Сумніви, вагання, тяжкі роздуми, пошуки – з чого почати? Я вирішив розпочати н експериментів, пов’язаних з енергетикою організму, бо ж вона складає основну сутність біологічного прояву. Я збагнув, що неможливо ступити на новий, вищий рівень буття, не звільнившись віл архаїчного закону поглинання, пожирання чужої плоті чужого життя. Доки ми залежні від погоди, їжі, вбпання пристроїв, богів, інших істот, корисних копалин, безлічі речей та сутностей – про яку свободу можна говорити, про яку волю? Тут може бути лише одна, умовна відносна свобода – свобода діяти із знанням справи, як говорив Енгельс. Але ж знову – діяти в межах того ланцюга природничих констант, до якого нас прип ято, і тому будь-яка наша дія буде детермінована міріадами ниток, що сповивають гуллівера людського розуму й чуття…

Краса Карпат допомогла мені. Довгі дні роздумів, зосередження. Все довкола підказувало: не бійся, відкинь страх! І грандіозні хвилі гір, і смерекова варта, і мудра тиша, що пливла зоряними ночами над Чорногорою, – все веліло: починай!

І я сказав сам собі: а чому б і не почати? Чому б не спробувати? Теоретизувати може всякий, а полетить в небо лише птах! Якщо в моєму єстві присутня здатність нового вияву– успіх буде, прийде! Якщо така здатність відсутня – вона повинна зачатися, запліднитися від мого палкого бажання, воління. Інакше воля нічого не варта! Вона – фікція. І тоді людина – лише раб природи, її жалюгідна маріонетка, прив’язана До пуповини кривавого насичення. Безкомпромісно – чи не так? Але правда була для мене понад усе. І ще… я відчував у собі, помимо власної волі, клекотіння тисяч інших воль, інших життів. Вони вимагали, штовхала, сподівалися…

Я повторив свій експеримент з голодом. Шістдесят днів утримання від їжі, чиста вода, повітря, обмивання в потоці прохолодного водоспаду. Раніше я мав мету – Лікування, повернення до руху, до нормального людського життя. Тепер воля кликала мене далі, за межі відомого…

На світанку я виходив зустрічати сонце і єднався з ним. Так, так! Це не абстракція! Я відчував себе його часткою, його атомом. Разом з тим я відчував себе самим сонцем, самим світлом, що відділило свій згусток, свій флюїд, свою хвилю для мандрування в глибинних світах. Що з того, що я нібито непрозорий, не вогняний? Що з того, що я звик спати, повзати по планеті, одягатися, їсти? Моя промениста сутність заснула, одяглася в скафандр тримірності. А тепер я хочу повернутися у безмірну домівку, я прокидаюся! Мені не потрібно їжі, не потрібно вживання чужої енергії. Я сам – енергія, вічна динаміка вселенського руху!

Друже мій! Ви навіть не можете уявити собі, що творить воля. Згадайте, як з маленької сніжки блискавично нагромаджується снігова баба. Або як відбувається ядерна ланцюгова реакція. Вибух втаємничених сил, про які ми раніше й не підозрювали. Закон той же для деградації й для саморозкриття. Неухильність волі – ключ від всіх замків: у науці, в любові, в подвигу, в пошуку нових можливостей!

У моєму організмі розпочалися трансформації. Я поставив себе на грань смерті. І вступив у дію мільйонолітній еволюційний рефлекс, древня материнська здатність жити просто так, мати життя в собі, а не від поглинання енергії чи плоті інших істот. Ця здатність не діяла досі, бо хворобливе буття, умови покаліченої біосфери закривали її, блокували, гальмували її прояви. Людина живе в теплиці, в умовах виродженого, дисгармонійного енергоциклу. А коли я почав пробуджувати первісну здатність самобуття, коли усвідомив її – вона почала пробуджуватися до дії…

– Дозвольте, – нетерпляче перебив Гук, – адже голод, або піст, як колись це називали, використовували часто для певних духовних цілей: це робили мудреці, наприклад, Піфагор, Сократ, Лао-Цзи, Конфуцій, Авіценна, Шанкарачарія… це робили аскети, йоги, ув’язнеш, політичні діячі…

– Правда ваша. Вони інтуїтивно відчували силу такого утримання, його психоенергетичні можливості…

– Чому ж ті люди не досягли ваших результатів?

– Тому, що не ставили такої мети. Щоб кудись дійти – треба туди рушити. Спонтанні результати були. Перш за все – оздоровлення, ясність думки, радісне світовідчуття, оптимізм життєвих проявів. І навіть осягнення можливості жити без їжі. Древні хроніки, та й спостереження сучасних лікарів, фізіологів говорять про те, що деякі люди позбавлялись потреби вживати грубу їжу, переходили на променеву енергетику, або, скоріше, на вакуумну енергетику… Але це був лише екзотичний феномен, що трактувався містично, як дарунок богів. Далі, в безодню метаморфози, в небувале, в глибінь саморозкриття, ніхто не хотів стрибати, летіти. А якщо й стрибав, то не осягав результату… бо інакше ми б знали про це…

– Але невже це так просто? – розчаровано запитав Гук, витираючи рясний піт з чола. Зупинившись на хвильку на сонячній галявині, він з ніг до голови оглянув натхненну постать супутника. – Не віриться… Так і вдається, що все це – казочки… і якби не ви…

– Авжеж! – кивнув юнак. – Вашими вустами гарчить прадавня програма: «Це неможливо, бо цього не може бути!» Лозунг всіх консерваторів. У нас в руках найтонша світова енергетика – енергетика власного мікрокосмосу. Кожен атом нашого єства тримає в собі ключ до брами всього космосу, – ви повинні осягнути цей дивовижний взаємозв’язок. А ми, маючи вселенську могутність, користуємося архаїчною паровозною топкою. Це – тваринна спадщина минулого, наслідок біосферної Хвороби. Все це треба переробити, трансформувати…

– І ви за два місяці переробили себе?

– Чоловіче! Для цього потрібні віки. Пізніше я збагнув, що лише виконую тисячолітню волю предків. Те, до чого я прагнув, закладено в самій динаміці життя. А якщо конкретно… ті карпатські два місяці були тільки початком… першим ударом… Далі все пішло легше, веселіше. Я зустрів цікаву людину, котра відкрила мені ще більш вражаючі двері до казки… Ні, ні, про це не тепер…

– Але чому?

– Це не моя таємниця. Скажу тільки, що то був ще глибший крок до власної першосуті… Ну от… Отримавши незміряну енергетику (це навіть не енергетика в звичному розумінні, бо вона вимірюється не числами, не константами, а всеосяжністю, всепроникністю, всебуттєвістю), отримавши її, ви досягаєте небувалих результатів, вимріяних лише в казках. Мандрування крізь час і простір, єднання на відстані з близькими істотами, з тваринами й рослинами, антигравітація і багато, багато іншого. А основне – ви долаєте власний лабіринт, темницю псевдотілесності, оволодіваєте можливістю подолання смерті…

– Дивно, дивно, – задумливо озвався Гриць, заздрісно поглядаючи на урочисте обличчя супутника, – все це ніби й зрозуміле, просте… зрештою, все це випливав з суми відомих нам знань і не викликає особливого заперечення… якщо відкинути наукову амбіцію й марнолюбство… але…

– Але що?

– Якщо зерно потрапляє під асфальт, під бетон, то воно все’дно знаходить щілинку для проростання, навіть прориває ворожу шкаралупу, піднімає тяжке покриття… Я неодноразово вражався такою силою й всепереможністю нібито слабосилого життя… Отож, якби в людському єстві була іманентна сила, здатна подолати час, простір, примітивну біоенергетику, кайдани грубої тілесності… то вона уже б якось проявила себе… Хіба не так?

– Так! – радо згодився юнак. – І вона проявляє себе уже давно, давно… В усі віки! Казки, міфи, всі перекази, мрії, сучасна фантастика, футурологія, романтика науки, динаміка революційних зрушень, прагнення до виходу з планетарної колиски, до контакту з розумом далеких світів, – все це маніфестація тієї сили, про яку ви згадали. Певна річ, нам хочеться, щоб все відбувалося блискавично, миттю, тепер, сьогодні. Але ж є інерція конструктивного, так би мовити, матеріалу… інерція соціального невігластва, традицій, опір антиеволюційних сил… тобто все те, що у вашому прикладі символічно є бетоном, асфальтом, кам’яною шкаралупою. Але що таке час, мій друже? Минуло сім десятиліть від Жовтня, а погляньте, що відбувається з Планетою! Хіба не схоже це на родові потуги? Хіба не чути крику Матері-Землі у всіх цих потрясіннях? Хіба не переосмислює наука власні стереотипи мислення, котрі ще недавно були аксіомами, догмами, недоторканими «законами». Я в своєму експерименті виходив саме з прикладу Революції: переосмислення того, що здається «очевидним», загальноприйнятим…

Перше: ми з матерії зробили якийсь грубий, однотипний «конструктивний» набір. Відкривши певні «закони», вирішили, що вони обов’язкові й універсальні для всесвіту, для всієї безмірності. Друге: руйнуючи містичні, релігійні картини світу, ми залишаємося в полоні антропоцентризму і, якщо можна так висловитися, «очевидізму» – тобто трафаретного, повсякденного бачення… Третє: відкриваючи нові можливості енергетики, генетики, техніки, пізнання, ми для себе робимо виняток: еволюція людини у більшості наукових висновків вважаються завершеною. Отже, ми потрапляємо в парадоксальну ситуацію: творячи експоненту ментальної, розумової, гностичної еволюції, ми самі залишаємося своєрідними рептиліями, реліктами, минулих природнотворчих епох. Це породжує ножиці, що неодмінно розріжуть наш зв’язок із власним породженням, – з техноеволюцією, котра блискавично розвивається, скоріше – саморозвивається, бо вже часто незалежна від волі людини. Такий шлях – самогубство!

Проводячи свій експеримент, я запитував сам себе: чому тоді, коли наша наука й техніка здатна творити дивовижні суперлайнери – земні, повітряні, космічні, вакуумні – для мандрів у буттєвих сферах, – я маю користуватися архаїчними човниками мислення у спробі збагнути своє покликання? Схилятися перед відкриттями Евкліда, Птолемея, Кеплера, коли вже навіть осяяння Ейнштейна та Ціолковського старіють на наших очах?

Матерія – найпластичніша субстанція самотворення, це показує еволюція світу: навіть погляд дилетанта може відзначити, що одна й та ж у суті своїй клітина несе в собі здатність бути й органом бачення – оком, і органом слуху – вухом, і мозком, і роговицею, і епітелієм шкіри, і м’язом, і легенею, і кров’яним тільцем, і всім, чим треба…

Матерія – дивовижний самотворець, мати й основа для творення водночас. Вона – ідея й вияв, задум і втілення, творець і утвір, батько й син, музичний інструмент і прекрасна мелодія, слово– логос і слухач космічної поеми віків…

І я подумав: треба ввійти в свідомий контакт з нею з великою матір’ю сущого. З її дітьми – деревами, квітами, живою тканиною планети. Ця думка далека від інтелектуальної гри. Це – прозріння в суть життя. Коли відкриваються нові очі, ми бачимо, як життя спалахує там, де раніше нас панувала смерть, ми чуємо, як поверхнею Ґеї-Землі і в підземних пластах течуть буйні ріки трепетного життя глибин. Ми починаємо розуміти що покоління наших попередників – живих істот котр нам здаються навіки загубленими в імлі минулого, – живуть у всеожошюсті вічності, разом з тим входячи в плоть і кров, у душі сучасників, в дух вічноплинного потоку єдиного життя, пронизують нас, вимагають зміни… Вони – це ми…

– І вам пощастило ввійти у свідомий контакт з рослинами… з землею… з минулими поколіннями? – недовірливо запитав Гриць.

– Не поспішайте, – ухильно відповів юнак, гостро глянувши на спітніле обличчя супутника. – Не все одразу. Ви прагнете схопити результат, а пропускаєте стежку до нього. Спочатку я збагнув, що треба робити, але не знав ключа. Де ключ до такого єднання, де сила для відкривання всіх брам всесвіту? І тут я підходжу до основного…

– Як? Ви ще не торкнулися основного?

– Авжеж. Ви ж самі згадали, що мільйони людей сміливо кидалися на штурм загадок природи й розуму, самозречено мучили свою плоть і душу в голоді, холоді… але не осягали еволюційного результату. Чому? Передусім вони провели в свідомості роковании кордон своєї гріховності, мізерності, ущербності, слабосилості… По-друге, вони прохали рішення, рятунку, звільнення, осяяння у певної істоти, яка перебуває поза ними, у істоти, котра ніколи не проявляла ні своєї любові, ні, зрештою, ненависті! Принц, володар всесвіту, прохав милостині у привида. Так ось – самообмеження, відмова від примітивної енергетики та функціонування – це лише один з важелів, той первісний імпульс, що дає змогу вибратися на високу скелю для вирішального стрибка…