Текст книги "Вогнесміх (1988)"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 38 страниц)

– Я хочу знати, де я? Куди потрапив? Я – радянський громадянин, летів до Папуа… в Порт-Морсбі…

– Он як? – На обличчі незнайомця відбився подив. – Ви з Москви? Росіянин?

– Українець. З Києва…

– Чудово. Я був у Києві, навчався там в університеті. Трохи знаю вашу мову, – додав він українською мовою, смішно вимовляючи слова. І раптом процитував: – «Реве та стогне Дніпр широкий… сердитий вітер завива…» – Задоволено зареготав, підняв угору невелику фляжку: – Хочете ще коньячку? Я влив у вашу горлянку пару ковтків, не питаючи дозволу. Ха-ха-ха! В таких випадках, здається, дозволу не питають. Чи не так?

Грицеві здавалися зайвими такі штучні веселощі, голова в нього наморочилася, і він знесилено прошепотів:

– Я сподіваюся, що ви повідомите… в радянське консульство. Мені треба дістатися до місця призначення… Терміново…

– Дивні ви люди, – похитав головою рятівник, – Тільки що стояти біля пекельної брами… справа випадку – врятують його чи ні? Не встиг спекатися смерті, вже готовий мчатися світ за очі. Страшна динаміка життя.

Останніх слів Гриць не чув, його знову полонило забуття.

…Прийшов до тями хлопець у тихому спокійному притулку. Розплющивши очі, побачив над собою мерехтливе кам’яне склепіння. З грубо витесаних ніш лилося м’яке сонячне світло: воно ніби народжувалося у прозорих матових трубках, що витикалися з скелі. «Дивний притулок, – подумав Гриць. – Якась печера. Але ж оці дивиі генератори світла… Чи не світловоди? Світловоди в печері? Куди ж його занесло?»

Поворушився, сів. Під ним були солом’яні мати. Поряд, на відстані метра від нього, лежали ще одні, згорнуті в трубку. Хлопець помацав у нагрудній кишені штормівки: пакет з документами був на місці, гаман з валютою теж. Уважно поглянув довкола: жодного предмета, крім солом’яних килимків, та ще оті феєричні джерела освітлення. Де ж ті, хто його сюди доправив?

З-за рожевої скелі з’явилася постать чоловіка в довгому оранжевому вбранні. Він тримав у руках дерев’яну тарілочку з рисом. Побачивши, що Гриць опритомнів, щось задоволено вигукнув і наблизився до нього. Поставивши перед хлопцем їжу, промовив чистою англійською мовою:

– Вітаю вас, брате. Прийміть цей скромний сніданок.

Гриць, пробурмотівши слова вдячності, накинувся на рис. Миттю розправився з пригощенням, вибачливо запитав:

– Дуже хочеться води, чи не важко це зробити?

Чоловік метнувся в прохід за скелею і незабаром приніс дерев’яну чашу з водою – літрів на півтора. Гриць видудлив її до останньої краплі. З вдячністю повертаючи посудину, уважно оглянув чоловіка. Обличчя індокитайського типу – може, лаосець, може, малаєць або кампучієць. А може, в’єтнамець? Голова поголена, вбрання таке, як у буддійських ченців. Може, якийсь відлюдник, самітник, святий? Святий у електрифікованій печері?

– Можете мене називати Лі Тао, – тихо, дружелюбно сказав чоловік. – Або, якщо хочете, просто – Лі. А ваше ім’я?

– Григорій…

Лі прислухався до незвичної вимови хлопця, вдячно кивнув.

– Ви, напевне, слов’янин? Я чую це по акценту. Вам тяжко розмовляти англійською мовою?

– Я українець. Вивчаю англійську недавно. Не практикувався. Але, пробачте… хіба вам не сказали, хто я і що?

– Хто мав це сказати?

– Мої рятівники.

– Гм. Рятівники? – вражено перепитав Лі. – Від чого вони вас врятували? Від зайвої валюти? Від дорогоцінностей?

Настала пора Грицеві здивуватися. Він уважно оглянув обличчя свого співбесідника, шукаючи ознак божевілля або неповноцінності. Ні, невеликі тернові очі випромінюють мудрість і досвід, зморшки біля вуст свідчать про доброту й щирість.

– Я не розумію вас. Яка валюта? Які дорогоцінності? Я простий радянський громадянин, летів до Папуа. Раптова катастрофа… і я опинився в морі… Не знаю, чи ще хтось врятувався? Мене кілька діб носило хвилями, я вже знепритомнів. Потім – вертоліт, мене врятували… І ось я тут. Документи при мені, валюта теж. Чому мене мав хтось грабувати? Може, ви жартуєте?

– Не жартую, Гріг, – серйозно сказав Лі. – Ви, як і я, потрапили до піратів… до флібустьєрів.

– Пірати? – здивувався Гриць. – У двадцятому віці? В космічній ері?

– Саме так. Пірати… точніше – головний з них, – не звичайні грабіжники…

– Чим же бони незвичайні? Може, альтруїсти? Роздають награбоване, як легендарні середньовічні розбійники?

– Без усяких жартів – це унікальне явище, – сказав Лі, покивуючи головою» – Я вже тут давно і знаю, що й до чого.

– Де тут? Що це за печера?

– Ми в надрах діючого вулкана. Тепер він тихий, але вибух може статися в кожну мить.

– Який вулкан? Що за фантастика?

– Хіба ви не знаєте – тут потужний сейсмічний пояс, багато вулканів. У величезній печері одного з них пірати облюбували собі притулок. Звідси вони виходять на швидкісних катерах та вертольотах на полювання, грабують пасажирські лайнери, морські пороми, багаті яхти…

– А поліція?

– У піратів така модерна техніка, гцо поліції за ними не угнатися.

– Дивина, – задумливо мовив Гриць. – Я читав, що в південних морях промишляли пірати. Навіть про жінку-пірата читав. Як її… пані Цін?

– Це було давно, на початку дев’ятнадцятого сторіччя, – зауважив Лі. – Тепер не ті масштаби, не те озброєння. Пірати, до яких ви потрапили, унікальні не своїм розбійницьким ремеслом.

– Чим же?

– Тим, що вони планують робити далі. Точніше, не вони, а він..»

– Хто такий він?Що за таємнича постать? Може, новий капітан Немо? – Гриць мимоволі засміявся.

– Дарма іронізуєте. Дуже колоритна й незвичайна постать. Ім’я його, як і у мене, – Тао, проте у нього воно не одне, він може мати десятки імен. За походженням він таєць, як і я. Учився в кількох університетах – в Токіо, Гарварді, навіть у вашій країні… у Києві…

– Це моє рідне місто…

– Там він практикувався у відомого кібернетика Глушкова. Я правильно називаю його прізвище?

– Так, – зрадів Гриць. – Мій старший брат – співробітник Глушкова. Правда, академік уже помер. Але його учні розробляють оптимальні варіанти для… як би це сказати… для комп’ютеризації суспільства.

– Не дуже зграбний вираз, – жартівливо сказав Лі – Та й сам задум не вельми добрий. Нічого, нічого, я вас зрозумів. Так от… Тао всотував мудрість найкращих кібернетиків світу, як губка воду. Навіщо це йому потрібне? Застосувань може бути безліч, але Тао мав на меті здійснити зловісний план. Ви назвали ім’я фантастичного персонажа Жюля Верна – капітана Немо. Щось подібне задумав Тао. Тільки той персонаж був гуманістом, а цей…

– А цей хто? – загримів голос, і в проході між скелями з’явився рятівник Гриця. Він з усмішкою, беззлобно дивився на співбесідників, і хлопець відчув, що той вираз не штучний, що підслухана розмова анітрохи не розгнівила пірата. – Хто ж такий Тао, учителю, котрий навіть взяв собі ваше ім’я? Чому ж не сказали ви нашому гостеві, що я ваш учень?..

– Колишній учень, – спокійно заперечив Лі, ніби й зовсім не здивований появою Тао. – Колишній… Після того, як ти відійшов зі стежки послуху, я не можу вважати себе твоїм учителем. Окрім того, ти потягнув у лабіринти блукань інших…

– І став диктатором? Розбійником? Драконом?

– Так.

– Але ж ви знаєте мої плани, – докірливо озвався Тао, підступаючи ближче, і очі його у мерехтінні світильників здавалися тривожними. – Ви маєте чітко уявлення про те, що має відбутися. Хіба чудова мета не виправдовує найгрубіші дії? Хіба інколи не доводиться завдати болю нещасному, котрий упав у яму або має туди впасти? Ось хоч би взяти вашого гостя… Можливо, я завдав йому прикростей» витягаючи а води. Проте він живий і неушкоджений.

– Демагогією не зарадиш справі, Тао, – розсудливо відповів Лі. – Душа твоя в тривозі, і ти добре знаєш прадавню казку про героя, котрий пішов долати дракона, а потім і сам обріс лускою і став монстром, чудиськом. Втаємничена мудрість твердить: перемога над драконом неможлива, доки ти його вбиваєш. Всяка сила незнищенна. Убивши чудисько, ти переймаєш на себе його суть. Треба зуміти осідлати його, спрямувати силу дракона на творчу дію.

– Ха-ха-ха! – весело засміявся Тао, взявшись за боки. – Ну й розвеселив ти мене, учителю. Порозумітися з драконом? Цього ще не вистачало. Спробуйте знайти спільну мову з мілітарним звіром західних держав. Там є багато прекрасних людей, – гуманістів, пацифістів, але ж не вони визначають динаміку імперіалізму. Навіть самі президенти концернів та супертрестів неспроможні (якби цього їм раптом захотілося!) змінити цієї динаміки. Учителю, не треба наївності наших чудових містичних казочок. Ревище дракона таке масштабне й торжествуюче, що вся об’єднана мудрість віків не притишить його. На силу потрібна сила! Безсила мудрість – то старечий маразм!

– Пробачте, – схвильовано озвався Гриць, дивуючись тим, що почув. – Я не все зрозумів, але бачу, що ви, Тао… можна вас так називати?.. що ви негативно ставитеся до мілітарних сил, котрі загрожують спокою планети. Правильно я висловлююся?

– Ви вгадали, – засміявся Тао, склавши руки на грудях. – Вельми негативно ставлюся до тих сил, котрі ви згадали.

– Навіщо ж тоді піратське ремесло? Пробачте, я не хочу вас образити. Навіщо оці схованки? Чи можу я знати те, що тут діється?

– Можете, – кивнув Тао, дружньо поплескавши хлопця по плечу, – Щоб попередити ваші запитання, хочу запевнити, що ви – не полонений, як і мій учитель. Я вас врятував, маючи намір висадити десь на острові, звідки можна добратися до радянського посольства. Але потім передумав…

– Чому? – підхопився Гриць.

– Ви мені сподобалися. Ваш незвичайний психотип… Я вирішив поки що залишити вас при собі, щоб мати достойного свідка.

– Свідка?

– Свідка моїх незвичайних акцій. В самотині навіть їсти неохота. Є природна потреба розділити радість пізнання, любові, подвигу, творення. Ви побачите, а може, й самі будете творцем нового світу… мого світу… Учителя я теж залишив для цієї ж мети.

– Ти обманув мене, – докірливо сказав Лі. – Я тобі твердо відповів, що не стану соратником у справі, котру ке приймає моє серце. Чому не відпустив мене у рідні гори?

– Мушу мати гарантію, що до вирішального дня ніхто не знатиме про мій притулок.

– Хіба тобі не достатньо слова учителя?

– Де гарантія, що ви не потрапите в руки закону? Чи знаєте, на що здатні сучасні шкуродери?

– Отже, і я не вийду звідси, доки не здійсните ваш таємничий план? – схвильовано запитав Гриць. – Ви не відпустите мене? Не повірите слову честі?

– Ні, – твердо сказав Тао. – Надто велика ставка. Потім… нема потреби кудись їхати, летіти. Розпочнеться нова сторінка планетарної історії. Можете вірити, можете не вірити, але це відбудеться незабаром.

– Що означає «незабаром»? День, тиждень, рік?

– Не день, але й не рік. Гадаю, що в цьому році.

– Тоді розкажіть мені, що тут діється. Може, я стану в пригоді. Може, зумію переконати вас в тому, що не вдалося учителеві? Хоч я й дилетант у точних науках, в кібернетиці, проте навчаюся в політехнічному інституті, а мій брат Борис Гук – відомий кібернетик, учень Глушкова.

– Ваш брат – Гук? – вражено вигукнув Тао, стискуючи долоню Гриця. – Це правда?

– Так. Ось тут, – хлопець лапнув нагрудну кишеню, – документи.

– Не треба, – відмахнувся пірат. – Вірю. Справді, тісний світ. Я пам’ятаю вашого брата, навіть мав з ним цікаві розмови. Пам’ятаю приїзд до Києва цікавого ученого з Папуа. Доктора математики Боголо…

– Мені тоді було п’ять літ. Я не пам’ятаю. Але нині доктор Боголо разом з братом будують оригінальний комп’ютерний комплекс.

– Знаю, – кивнув Тао. – «Резонанс Еволюції». Парадоксальна річ. Фантастична. Але не для мене. Гм! Ніколи б не подумав, що доведеться говорити з братом Гука, та ще й у таких екзотичних умовах. Химерні шляхи карми. Це ще раз доводить мені, що світ – єдина жива істота, і долю її треба вирішувати монолітно. Один організм – один мозок.

– Як? – не збагнув одразу Гриць. – То, може, ви вважаєте себе… пробачте, мозком планети?

– Чому б ні? – спокійно запитав Тао. – Згадайте, які були претенденти на таку роль? Наполеони, гітлери, чінгіси. Хто ж вони? Неуки, шизофреніки, марнолюбці, байдужі до людських страждань і безвиході світу! Я, у всякому разі, глибоко освічена людина, це може підтвердити й мій учитель… і моя душа горить співчуттям до знедолених. Я не вірю в буржуазну демократію, планеті необхідна тверда рука освіченого, гуманного диктатора. Так, так, диктатора, котрий забуде про себе, а віддасть свій розум для спільного блага.

– Ви забули про соціалістичні країни, – озвався Гриць. – Як ви оцінюєте їх?

– Про це поговоримо пізніше. Мене чекає термінова робота. Що саме тут робиться, знає в загальних рисах мій учитель. Я дозволяю йому про все розповісти. Чуєте, учителю? Навіть покажіть гостю печеру, розкажіть про мене, про наш з вами конфлікт в царині духу. Можете не жаліти найгостріших характеристик щодо мене, але суть задуму передайте точно. Я довіряю вам. Охороні буде сказано, вас ніде не затримають… окрім тих місць, де можна звідси вийти. А також біля входу в засекречену лабораторію. До побачення, незабаром зустрінемося.

Тао зник так же раптово, як і з’явився. Гриць відчув страшну втому й вичерпаність. Якусь хвилину непорушно дивився на кружало світильника, потім заплющив очі.

– Вам погано, Гріг? – почувся турботливий голос Лі.

– Втома. Це нічого. Несподіванка… Стрес… Все те, що я почув, не вкладається в свідомість, не сприймається.

– Заспокойтеся, Гріг. Все якось буде. Майте філософський характер. Очевидно, ви недарма потрапили сюди. Правду кажучи, я чекав, що в нашу епоху можливі ось такі прориви в безконтрольність. Анархія в космічних масштабах. Тао я знаю ще з юних літ, він був м’яким і чуйним хлопцем, але десь ця м’якість раптово задзвеніла крицею. Можливо, і я винуватець такого метаморфозу.

– Розкажіть мені все, що ви знаєте про нього, щоб я орієнтувався в цих умовах.

– Гаразд. Оповім. Але поки що… вам треба добре підкріпитися, Я звик до мінімальної кількості їжі, мені достатньо жменьки рису, а ви – он який велетень!

– Правда ваша, – ніяково сказав Гриць. – Я б з’їв добрячий шмат хліба, може, якусь рибину. Якщо треба гроші, то в мене є валюта.

– Нічого не треба, – заспокоїв Лі. – Тут є кухня, склад продуктів, всього доволі. Я вам принесу все, що треба. А ви тим часом навідайтесь до туалету, приведіть себе в порядок. Я вам покажу, де це. Після того, як поїсте, я охоче розповім все, що знаю. Відпочивши, пройдемо по печері.

***

З’ївши смаженого тунця й запивши його соком кокосового горіха, Гриць з полегшенням простягся на солом’яному килимку. Лі; сівши в класичній позі лотоса, почав розповідати:

– Спочатку про себе, щоб ви зрозуміли причини моєї незгоди з Тао. Не заперечуєте?

– О ні! Мені цікаво все, про що ви можете розповісти. Тільки попрошу вас говорити повільніше… щоб я все зрозумів.

– Гаразд, мій друже Гріг. Я народився в багатодітній сім’ї на півночі Таїланду. Нестатки, злидні, неврожаї. Ми жили в горах, земля там на вагу золота. Батьки віками носили її на гірські тераси, любовно викохували кожен родючий клаптик. Я мусив переймати всю ту тяжку науку землеробства, щоб допомогти батькам прогодувати дитячий мурашник (а дітвори зі мною було чотирнадцятеро). Та настав голодний рік, коли небачені зливи зруйнували половину наших терас, а потім птахи доконали урожай рису. Довго про це говорити нема чого. Я змушений був піти на службу до поліції в сусіднє містечко. Батькові не хотілося цього, та виходу не було. Мені сповнилося сімнадцять літ, сподобалася форма, зброя надала відчуття сили і пихи, у дітей це часто буває. Спочатку я патрулював вулиці, потім наша поліцейська група прочісувала джунглі, полюючи на партизанів, В одному бою мене підстрелили. Легка рана, в литку. Полежав у госпіталі, вилікувався. Пізніше став чергувати у в’язниці, вартував злочинців. Заслужив звання сержанта. Мені довірили цілу команду охоронців, котрих я розподіляв на вартування. Одного разу до в’язниці привезли старого діда. Він був побитий і закривавлений. Говорили про те, що старий давав притулок партизанам і за це поплатився. Його кілька разів допитували, але, мабуть, нічого не добилися, бо начальство лютувало, а дід вже ледве дихав, і видно було, що він скоро покине цей світ.

Одного разу мені доручено було одвезти в’язня до Чиєнгмаю, а звідти – поїздом – до Бангкоку. Начальство вирішило, що у своїй в’язниці не варто його добивати, хай це зробить вище начальство. Ось так я опинився за кермом «джипа», а поряд зі мною – ветхпй дід в наручниках. Начальник пропонував додаткового охоронця, та я тільки скептично посміхнувся, тлянувши на стару руїну. За півгодини ми вже були у горах, почали підійматися на перевал. Насувалися нічні сутінки, мені треба було поспішати, щоб встигнути до повної темряви добратися в Чиєнгмай. І тут сталася подія, що визначила все моє подальше життя.

– Невже ви були поліцейським, тюремним охоронцем? – недовірливо перебив розповідь Гриць, заворожений щирою правдою слів старого. – Дивлячись на ваше обличчя, цього не скажеш.

– Карма іноді плете химерні узори, – загадково сказав учитель. – Але слухайте далі. Мій підконвойний на перевалі попросився до вітру. Я виконав його бажання. Коли поверталися до машини, почувся його глухий, благаючий голос:

– Синку, навіщо тобі брати гріх на душу, везти мене на вірну погибель? Відпусти старого, дай мені померти в горах, на волі, між оцими деревами… під оцими зорями…

– Не можу, – грубо відповів я, прикриваючи тою брутальністю тривогу й жаль в своїй душі. – Якщо я тебе відпущу – судитимуть мене. Найменше – доведеться сидіти у в’язниці, а то й розстріляють. А на моїй шиї батькова родина, ціла купа дітлахів.

– Послухай, – ніби вагаючись, прошепотів старий, опираючись на крило машини. – Я признаюся тобі… Мені лишилося жити недовго… В юності я бродив горами й долами і знайшов великий скарб. Такого скарбу нема і в найбагатших володарів. За все життя… та що там життя, за сотні життів не розтратиш його…

– Обманюєш? – затамувавши подих, озвався я. – Баєчки оповідаєш?

– Щира правда. Хочеш – я передам тобі той скарб? А ти – на заміну – відпустиш мене. Тоді ти станеш багатим. Найбагатшим у світі…

У моїй голові завихрилися заманливі й жадібні думки. Якщо це правда, чому б і не виконати бажання старого химерника. Забезпечити родину, а самому майнути в далекі краї. Америка, Європа, Індія, Африка… Їдь, лети, куди хочеш. Стати освіченою людиною. Відчути себе багатим і сильним.

Я запитав старого, де його скарб. Чи далеко до нього йти? Він тихенько й загадково сказав:

– Близенько. За півгодини я зможу показати тобі той скарб.

– Що треба робити? Куди йти? – зважився я.

– Проведи мене трохи вгору, на оцю високу скелю. – Він кивнув головою в бік темного верхів’я, що громадилося на тлі зоряного небосхилу. – Зніми, будь ласкавий, наручники.

Мені подумалося, що старий просто морочить голову, щоб відійти подалі від дороги, а потім – втекти. Проте, поглянувши на його нужденний вид, я зрозумів, що він ледь-ледь стоїть на ногах. Я зняв наручники і повів його поміж нагромадженням каміння вгору. Старий тихенько постогнував, кашляв, витираючи закривавленого рота рукавом. Так ми йшли з півгодини. Я задихався, а в’язень уже не міг ступити кроку, мені доводилося буквально нести його на руках. Нарешті він впав на каміння і знеможено прошепотів:

– Досить. Тепер я вже можу показати тобі…

– Де він? Де той скарб? – жадібно запитав я.

– Поверни мене горілиць, – попросив старий. – Щоб я міг бачити небо.

Я виконав його бажання, хоч і не розумів, до чого тут небо, коли треба шукати скарбу десь між скелями. Він випростався й затих, дивлячись у мерехтливу глибину. І очі його були ніби запорошені зорями. Я нетерпляче ждав кілька хвилин, гадаючи, що він просто приходить до тями після виснажливого повзання по скелях, та зрештою грубо крикнув:

– Ну! Де ж твій скарб?

– Глянь угору, – прошепотів старий. – Ось туди… Бачиш оті зорі? Ніби жарини?

Дивуючись, я глянув у дивоколо. Справді, видовище було урочисте й величне, хоч на нього люди майже не звертають уваги, заклопотані повсякденним повзанням у пилюці мізерних клопотів. Три яскраві зірки, ніби іскристі діаманти, заворожували око, панували в таємничому полі небес. Астрономи називають їх Поясом Оріона, а наші прабатьки дали тому сузір’ю наймення Вартового Матері. Я довго дивився на ті чаклунські вогні, і дивна умиротвореність та елегійність спокоєм лягала на серце. Та, згадавши мету наших блукань у горах, я м’яко нагадав старому про його обіцянку. Його відповідь була майже нечутна (доводилося схилитися до самих вуст):

– Синку… я не обманув тебе. Дарую тобі всі оці діаманти… всі самоцвіти Матері… Ти знаєш, що подарунок вмираючого… має магічну силу… якщо приймеш його… Що таке земні скарби? На них кров і прокляття. Все те – тлінь, мізерність… А оці скарби – вічні, нетлінні… Не гнівайся. Ти зробив добре діло. Дав мені умерти на волі, перед очима владики зір… Благословляю тебе на вічну стежку… На стежку добра…

Сказавши так, він затих. Я лапнув його чоло – воно крижаніло. Десь в глибині мого єства спалахнув багровий вогник обурення, що мене так химерно одурили, але те полум’я хутко згасло під владним потоком урочистої зоряної ріки. Подія, що відбулася зі мною, вимітала порохняву із глибоких закутків душі й серця, ставила ще недосвідчений, блукаючий дух у вир надзвичайного іспиту. Перед оком вічності випаровувалися, щезали мізерні чуття жадібності, марнолюбства, пихи, зароджені сутінками леуцтва й знедоленості. В ту ніч, друже Гріг, народилася інша людина, цілком інша. Я рішуче обрав нову стежку життя.

Залишивши «джип» на гірській дорозі, я викинув зброю в ущелину і кілька днів пробирався до рідного селища. Зустрівся з батьком, щиро розповів йому про все, що сталося. Дивно, але батько не лаяв мене, не гнівався, лише спитав, що я збираюся робити далі. Я сказав, що хочу залишити Таїланд і добратися до Європи, щоб спробувати вступити до коледжу. А коли здобуду освіту – повернуся назад. Батько дав мені невелику суму грошей від своїх мізерних пожитків і благословив. Отже, я мав уже два щедрих благословення. Радіючи тим, я покинув рідний край.

Не буду викладати тобі, друже, подробиць моїх блукань. Захід розвіяв барвисті ілюзії, навіяні телевізією та кінофільмами. Звідав я поневіряння в трущобах Лондона ж Чікаго, Нью-Йорка й Парижа. Було всього – холоду й голоду, випадкових робіт, знущань, кпинів і образ. Згодом мені пощастило добре влаштуватися у одного фермера в штаті Арізона. Там я заробив порядну суму грошей і мав можливість закінчити коледж, а потім – університет в Нью-Джерсі. Переді мною відкрився широкий світ точних наук і вікової філософської думки. Проте ніщо пе давало повноти й певності, такої всеохопної завершеності, як та одна-єдина ніч, коли я сидів біля покійного в’язня під сяйвом зоряного дивокола. Скажу відверто, друже: коли я хоронив старого в землю, віддаючи йому останню шану, здавалося, що я хороню найріднішу людину, а може, частку самого себе.

Я глибоко відчував марність європейської філософії, її приреченість, її страх перед таємничістю світобудови і людського духу, її патологічну закоханість у плетиво схоластики і порожньої риторики. Раціональний млин позитивізму нещадно розмелював увесь таємничий досвід пізнання на мертве борошно буденності, а все те, що випікалося з того млива, вже було далеке від живої, хвилюючої реальності. Я залишив Європу та Америку і повернувся до Азії. Побував у Індії, зустрічався з різними гуру та наставниками, збираючи крихти мудрості в чашу власного шукання. Був у ашрамі Шрі Ауробіндо… ти, можливо, чув про нього? Звичайно, це людина славетна. Говорив з Матір’ю, його сподвижницею. Довелося бесідувати з дружиною вашого співвітчизника Реріха. Я ще застав її живою, а він покинув цей світ ще в сорок сьомому році. Мене зацікавили принципи Агні-Йоги, а Реріх з дружиною були апологетами вогняного Преображення світу. Знайомився я з рамакришністами, з йогами різних напрямків, з буддистами иайпротилежпішйх шкіл. Зрештою, повернувся до рідних гір і оселився в затишному монастирі, обравши шлях аскези й самозаглиблення. Я знав, що батько й мати померли, брати й сестри так чи інакше влаштували своє життя, тому міг повністю віддатися глибинним духовним пошукам.

Саме в гой час до монастиря прибув Тао. Він став моїм учнем. Щирий, полум’яний юнак, він докопувався» до всього якнайглибше, не визнавав жодних компромісів, не бажав чекати навіть дня. Нещадно критикував сучасні трактування буддизму, часто сперечався зі мігою, вважаючи, що від правдивого учення Раутами не лишилося й іскри. «Мене дивує, – сказав війт, – чому за учителем ходили юрби людей? Що їх приваблювало? Невже ідея інтелектуального аналізу могла б хвилювати простих людей, ідея, котра навіть тепер не для кожного мислителя зрозуміла? Невже безлика Нірвана могла запалювати сіячів та будівників, воїнів та брамінів – людей, що прагнули самоствердження, а не самозаперечення? Він говорив щось інше, учителю, від його повчань тепер не лишилося й грана. Віки, тисячоліття запорошили правдивий зміст проповіді Гаутами, та ще постаралися супротивники, вороги. І тепер ми маємо замість вогнища купку попелу…»

Я не заперечував Тао дуже рішуче. Говорив йому, що Будда не давав догми чи ортодоксального вчення. 6 лише натяк, притча, символ. Кожен має розкрити його відповідно до багатства власного серірг й: розуму. Нагадував слова Гаутами, які він промовив у саду, показуючи жменю жовтого листя: «Де більше жовтого листя, архати, – у моїй руці чи довкола в саду?» – «Довкола в саду листя в тисячі разів більше, ніж в твоїй руці», – так відповів Ананда, улюблений учень. «Отак і мої повчання, – сказав Гаутама, – є лише малесенька хвилька у всеосяжному морі істини».

– Все це риторика, – гарячився Тао. – Гарно, розумно, мудро. Але що робити з усіма цими притчами полум’яному серцю воїна, шукача, мандрівника, капітана, повстанця? Вчепня повинне адресуватися сьогоднішньому шукачеві, а не прийдешнім поколінням. Будь-яке ствердження треба довести, втілити, реалізувати, як геометричну теорему. Не завтра, а сьогодні. Якщо вчитель щось твердить, хай він сам покаже прикладення свого вчення. Тисячі монастирів споживають плоди праці трударів, а що вони дають їм на заміну? Молитви? Повчання? Втішаючі формули? Але ж сам Гаутама сміявся над молитвами. Кому молитися? Кого благати? Якби нас слухали високомудрі та всемогутні деви, хіба вони терпіли б тисячоліття жаху й кривавої вакханалії земної історії? Кажуть – карма, кажуть – калачакра, колесо часу, кажуть, що все обумовлено суворими й нерушимими законами, але навіщо тоді приниження й неймовірні страждання безлічі поколінь? Якщо навіть деви, світозарні неспроможні змінити течію саисари, якщо навіть вони заплутані в кільце вселенської мари, то навіщо, учителю, ця недостойна гра?

Я намагався роз’яснити йому глибинну ідею Нірвани, її багатомірність. Палаючий розум нездатний правильно оцінити суть реальності, як неспроможне схвильоване море правильно відобразити небесні зірки в своєму дзеркалі. Нірвана, як ідея цілостісвіту, вимагає великих зусиль на шляху подолання обману псевдореальності. Я нагадав йому давню ідею геоцентризму, в якій Сонце ходить довкола Землі. Зусилля багатьох поколінь мислителів були необхідні, щоб розвіяти мару банальної очевидності і подивитися на свою космічну ситуацію «збоку». Те ж саме і в розумінні ідеї Цілості. Схвильована душа, палаючий розум хоче навести порядок поміж гребенями хвиль, у вихорах піни й бризок, не розуміючи, що ця ураганна динаміка – породження таких глибоких причин, до яких волюнтарним ривком не добратися. Може, зусилля сотень поколінь необхідні для такого подвигу. Можливо, це місія всього об’єднаного людства або навіть місія людей і девів у всій сукупності космічної потуги.

– Учителю, – докоряв мені Тао, – а де у вас гарантія, що ідея «Нірвани – Цілості» має сенс? Хто вам підтвердить, що Космос вийшов з єдиного джерела, а потім роздробився, умножився, розпався? Все це – лише плоди логіки. А хіба логіка, її «закони» кимось утверджені? Хіба вони не є породженням того ж таки розірваного світу? А якщо так, тоді всі логічні висновки є також насмішкою Мари, володаря обману, його химеричким дзеркалом, котре він підставляє шукачам. А хіба ідея одвічної багатоликості буття менш вірогідна, ніж ідея одності? Гадаю, що навпаки. Одність, якби вона була фактом буття, ніколи б не порушила своєї монолітності. Навіщо їй це? Втручання інших сил? Але тоді відсутня одність, раз є побічні сили, котрі її руйнують. Найвищий каже: «Я умножусь, щоб дати радість сотвореним душам». Ха-ха! Химерна гра з самим собою, вселенський мазохізм. Так ми самозамикаємося у порочне коло блудливих думок. Учителю, я віддаю перевагу концепції багатоликого світу, світу райдужного, котрий нас оточує, котрий нам подарували батьки і природа. Вона сміється над нашими ілюзіями і танцює над порохнявою наших риторичних маракувань…»

Я сказав Тао, що він суджений прихильник древньої Майї, володарки ілюзії, і тому навряд чи коли-небудь сприйме шлях архата, шлях Будди. Воювати з приводу тих чи інших міркувань не варто, краще спробувати втілити свої переконання в життя. Я певен у одності світу і хочу відтворити цю монолітність у власній душі. Якщо він відчуває реальність багатоликості, хай шукає в цьому напрямку…

Він затих. Кілька днів роздумував. А потім прийшов до мене й сказав: «Учителю, ти правду сказав. Я маю шукати деінде, а не в усамітненому монастирі. Я прощаюся з тобою, бо повертаюся в бурхливе життя на пошуки свого ідеалу. Не знаю, чи ще зустрінемося. Але якщо я знайду істину, ти будеш свідком її торжества, учителю! Клянуся!»

І він зник. На багато років.

Я проводив дні й ночі в роздумах, проводив ряд психофізичних експериментів, досліджував, ніби палеонтолог, генетичні товщі нашого ембріонального минулого, риючись у звірячих глибинах єства, намацуючи можливості й перспективи його метаморфозу. Чим далі я пробирався у хащах психіки та фізіології, тим більше схилявся до висновку Шрі Ауробіндо, котрий вважав, що рівень сучасної ментальної та чуттєвої сфери недостатньо високий, щоб здійснити вирішальний стрибок до Преображення світу, до формування нового тіла – тонкого, сяючого, пластичного, тотожного нашій думці й духовним прагненням. І тоді стало ясно, що біосфера покладається найбільше на титанічний експеримент вашої країни, де вже більше півстоліття кипить поєдинок між силами еволюційного прориву до світу свободи і консервативними силами руїни й інерції. Я не апологет всіх дій, ініціаторами яких є ваші теоретики й лідери, але основний фундамент закладається міцно. Ваш Реріх говорив точно й лаконічно, що храм небувалий має бути побудований там, у вас, спілкою збратаних иародїв. Згоден з ним і я. Проте до цього вирішального дня ще багато пошуків і доріг. І ящери минулого не сплять. І напади неминучі. Вам ще належить здійснити грандіозну духовну революцію, бо дуже багато часу забрано для формування зовнішпіх риштувань. Війни знищили безліч прекрасних романтиків та шукачів, багато пам’яток культури та інформаційних скарбів. Це сповільнило суджені знахідки й творчі звершення. Хотілося б, аби саме в цьому напрямку було дано нові імпульси прискорення. Знаю, що ви здолаєте всі обмани й несподіванки путі. В твоїх очах, друже Гріг, я бачу відблиск безсмертного духу ваших народів… Проте повернуся до Тао. Він дав знати про себе через двадцять п’ять літ…