Текст книги "Вогнесміх (1988)"

Автор книги: Олесь Бердник

– Ти хочеш сказати…

– Вгадала. Перші правила арифметики чи навіть алгебри тобі може роз’яснити навіть шестикласник чи семикласник. Мову має не лише правічний дуб чи якесь інше багатолітнє дерево, а кожне зело, всяка квітка. Весь рослинний світ промовляє, співає, гомонить. Життя – то є співзвучна мелодія. Основне – почути її. Якщо почуєш, є надія, що й тебе почують.

– А там, на Дивич-горі… що було там зі мною? Я ж чула в сновидінні пісні квіток, бачила їхні образи…

– Ти торкнулася їхнього джерела, але олюднюючи його. Є такий термін – антропоморфізм.

– Розумію, дідусю. Треба відсторонитися, забути себе. Ти казав мені про це. Стати самій квіткою.

– Чудово, доню. Це – ідеал. Тільки як же далеко до нього!.. Що ж, пробуй, серце природи відкрите – йди до нього. Тільки ще й ще раз омий душу свою. А тепер ходімо, пополуднуємо. Та засмажимо твої грибочки.

Втомлена, прилягла подрімати. Все не йде з голови думка про всеосяжність живої природи. Якщо це так, якщо вона має космічні масштаби й виміри, тоді людина повинна змінити сам принцип «вивчення» довколишнього світу. Збагнути, що не лише ми вивчаємо природу, а й природа вивчаєнас. Тобто визначає, вимірює наші можливості, потенції, здібності, визначає, чи ми відповідаємо її законамі напрямку еволюції. Якщо так– тоді вона оберігає нас і підтримує, а якщо її «експеримент» (котрий може тривати тисячоліттями) покаже, що людина не виправдала надій, щоб покладалися на неї, то природа може повністю трансформувати негідний матеріал і шукати інших помічників у своїй творчій праці. (Так же діємо й ми, люди!) Це треба пам’ятати, щоб не було ілюзій відносно нашої унікальності чи «панування» над природою.

Дивні думки. А може, я вже чую міркування квітів і дерев? Ось вони зазирають у моє вікно, шепочуть щось у подиху вечірнього леготу. Може, радіють, що відкрилося ще одне вухо, здатне почути мову Зелен-Дива?

Задрімала. Приснився хвилюючий сон. Ніби сиджу я на верхів’ї велетенського дерева, горішні віти в нього покалічені, зламані, але воно ще достатньо потужне, буйне, пишне.

Земля далеко внизу, проте мені не страшно, і моє перебування на дереві здається звичним, природним. Знаю, що кудись маю добратися, щось добути. Дерево починав рухатися, звивисті корені-ноги широко ступають понад чагарями, полями, горбами, перестрибують потоки й озера. Я тримаюся легко на товстій гілляці, остраху нема, все довкола миготить, ніби від швидкого польоту. З’являються поселення, люди, хтось дивується, гнівається, кричить, та дерево не звертає уваги на перешкоди – прямує до таємничої мети впевнено, грайливо, урочисто. І мені здається, що сама я вже не людська істота, а пісня, яку співає оця буйна крона, потужний стовбур, невтомне корінця.

Прокинулася, одразу записую сновидіння, щоб не забути.

Тепер уже заснути одразу не зможу. Сад відлунює піснею соловейка, йому відповідають співці з дубового гаю. Надворі парко, десь на обрії миготять грозові зірниці. Вищерблений місяць заглядає у вікно. Духовито віє нічною свіжістю матіола під призьбою. Я перехиляюся через підвіконня, торкаюся пальцями ніжних пелюсток. Які чарівні квіти, які екзотичні! Обрали для розквітання таку виняткову пору…

Подумавши так, я почула переливи срібної мелодії. Чи це ще відгомін сну? Ні, знову чути. Бринить повітря, і пальці мої, торкаючись тендітних пелюсток, відчувають ту ж саму мелодійну вібрацію. А потім слова… Чути слова… Здається, що співає дитя – ніжно-ніжно, але кожне слово западає в душу, зливається з нею.

 
Так багато сонячних пісень,
І клекоче променями річ,
Легше полюбити ясний день,
Тяжче покохати темну ніч…
І, пірнувши в неба глибину,
Я пелюстки відкриваю в тінь,
Я люблю смеркання таїну,
Матір предковічних поколінь.
Над моїми сестрами нехай
Чується невпинна похвала,
Я ж дивлюся в зоряний розмай,
Ночі я всю душу віддала…
 

Радість, яка радість! Я почула пісню матіоли. Нічна квіточка розкрила мені серце, довірилася. Побігти до прадіда? Похвалитися? Ні, зачекаю. Матіола гарно застерігає, що не слід прагнути до видимості, суєтності, хвали. Можна відчувати щастя і в незримості, у творчій самотності…

Заснула пізно вночі. Не запам’ятала жодного сновидіння, бо втомила себе думами й мріями. Прокинулася тоді, коли сонечко заглянуло у вікно. Згадала пісню матіоли, чомусь додумалося, що все те примарилося. Кинулася до записника: все відбулося насправді. Є слова пісні, навіть бігцем накидала ноти мелодії. Треба згодом показати прадідові, попросити, щоб заграв на бандурі. А в Києві похвалюся дідусеві Миколі, він теж любить імпровізації і колись розповідав, що чує пісні квіток. Правда, я була ще мала, дурна і вважала його розповіді лише барвистими казками.

Побігла до річки, викупалася. На піщаному пляжі десятки «дачників» з Києва, з райцентру. Я перепливла на луки, побрела у високих травах. Трохи засумувала, милуючись малиновими смолками, лазурними незабудками: незабаром їх покосять, і стане ця чаклунська краса звичайнісіньким сіном.

Я лягла у зелену колиску трав, ніби відрізавши цілий світ від очей. Тільки стіна зела довкола і небо у безмірності. А по ньому пливуть хмари-кораблі.

Близенько-близенько схилилася до моїх очей квіточка незабудки: мініатюрні пелюсточки, а всередині – золотиста зіниця. Дивиться на мене, чекає.

– Вітаю тебе, – прошепотіла я.

Незабудка мовчить, срібно сміється, як і нічна красуня – матіола. Звідки в них такий сміх? Сент-Екзюпері писав, що так сміявся маленький принц. Мов тисячі дзвіночків. Так сміються й зірки у високості. То, може… може… Чи не відбився зоряний сміх, сонячний сміх па Землі у зачарованому царстві рослин? Чи не породжені квіти зірками? Адже прадід натякнув про це. Ой, як прекрасно! Кожна зірка породжує свою квітку – блакитну, жовту, білу, багряну. Жива Земля – ніби дзеркало Всесвіту. Грає, виспівує зоряний орган величний хорал вічності, а квітки на планетах вторять ніжними голосочками своїм космічним батькам. Ціла квіткова космогонія, – усміхнулася я сама собі. А чому б і ні? Хіба в малому не відображається велике? І тоді кожна квітка весе тайну свого зоряного двійника. Запитати, зуміти почути її, і тоді наука прадавньої музи Уранії охопить не дише зірки, а чарівний край розмаїтих квіток.

– Захоплюєшся, – продзвеніла незабудка, похитуючись на бадилинці.

– Це ти промовляєш до мене?

– Я, – чути щасливий голос квіточки. – Еж ти віталась до мене.

– То чому ж я захопилася? Чому дорікаєш? Хіба я мислю не так, як є насправді? Хіба ви, квіти, не породжені сонцем і зірками?

– Спробуй обмежитися лише сонцем і зірками, – засміялася квіточка. – Кожна цяточка життя відкриває очі у цілий світ. Хіба це так тяжко втямити? Ось хмари над тобою. Ти думала про них так, як про нас? Полюбивши квітку, ти чуєш її душу, її мову. Гадаєш, хмари не відгукнуться на слово людини?

– Невже й хмари живі? І розуміють мову людей та квітів?

– Спробуй звернутися до них, – забриніла незабудка, – прийми їх у душу. Ти сама знаєш все, що треба, про них. Привітай їх так, як привітала мене, і тоді почуєш…

Що це зі мною? Чари, чари… Вільна розмова з квітами. Вони проникають у мрю свідомість, вони відчувають кожен порух душі Й сумління. В глибині ворухнулася думкаї прагнеш стати психіатром, а сама вже чуєш «голоси» в црироді. Як же тоДі розпізнаєш правдиву патологію, як відрізниш галюцинації від чогось реального?

Відмахнулася від іронічного двійника, зосередилася на плавному, величному польоті хмаринок. Підняла себе в думці над землею, полинула у височінь. Тиша, урочистий політ у тайну, білосніжна цнотливість. Вітаю вас, хмари! Ви чарівні в своїй стихійній мінливості та вільності, розкованості. Правду сказала незабудка, ми забуваємо про безліч явищ, що живлять нашу уяву, дух, розум, вважаємо їх лише декораціями сцени буття. А хіба це так? Досить відкрити око чутливості, і ми побачимо, які рідні хмари шукаючому духові людини. Вони виявляють у просторах неба весь спектр стану й чуття, яке тільки може бути в глибинах нашого єства: від моторошної гнітючості осінньої сльоти, коли, здається, й сонце вже ніколи не загляне в сірий, понурий світ, – до грозової розкутості у гримлячому, переможному небі, де легіони вершників, гримаючи копитами казкових коней, зустрічаються у веселих поєдинках на майданах зоряної тверді і вимахують мечами-блискавицями над принишклою землею.

А хмаринки «бабиного літа»? Ніби легендарні кораблі а дитячих літ. Куди вони пливуть, які скарби приховують у трюмах пребілих корпусів, зітканих немовби з лебединих крил?

А хмари урочистого заходу, коли день прощається з землею, даруючи їй бенкетуючі барви своєї творчої наснаги! Лише сіра душа не замре в захопленні перед симфонією щедрих кольорів, які залишають нам свідоцтво невмирущої імпровізації і запоруку скорого повернення. І справді, на світанку ми вже стрічаємо на сході юні, рожеві, новонароджені хмаринки, подібні до немовлят у ніжно-блакитній колисці усміхненого дня.

Що може бути вільніше від хмар?

Хтось заперечить, що вони слухняно біжать, мов отара овець, під деспотичним крилом навіженого вітру?! Це не так! Вітер не тиран, не володар! Він – дух тієї химерної країни, творець цього розкішного світу, суть їхнього руху, прагнення й творчості. Тому вітер і хмари – нерозривна одність, уособлення повної гармонії й найвищої волі – необхідності.

А найвищий вияв свободи хмар у їхній самотворчості: ось летить срібнокрилий журавель у високості, ось він піднімає крила, складає їх, перетворюється у покрите інеєм дерево; невловима мить, і перед тобою на тлі неба предивна дівоча голівка з розпущеними косами; раптом помах незримої руки – і ось уже хижа морда дракона вишкірює зуби на тебе. Так, жартуючи, граючись, дають нам небесні істоти-хмари взірець вільності, не зв’язаної якимись канонами, обов’язками, крім одного – не завмирати в незмінності…

Хмари! Це ви збуджуєте в моїй тямі такі дивні думки? Це я чую ваш голос? Так ви живі! І не лише живі, а й мудрі, щирі, добрі, багаті істоти! Ви – генії повітряного океану, що є вашим рідним краєм, простором життя й радості. І від щирості своєї ви даєте землі, над якою плаваєте, і життю, котре проростає з надрів планети, частку своєї животворної наснаги, щоб запліднити нею парості Зелен-Дива. Правду мовила незабудка: квіти мають багатьох батьків, і одні з найщедріших – сповнені вологою хмари.

Світло й хмари – великі творці, садівники земного вела. Хіба можна уявити проростання бодай однієї бадилини без щедрого дарунка хмар – без дощових потоків? Гляньте на пустелі: там, де нема вологи, земля стає палючим покривалом.

Учені педанти поморщаться: за всіма проявами хмарного світу вони побачать лише хімічні реакції, атмосферну динаміку, перемішування мертвих стихій. «Мертвих? – сміються хмари, – Хіба мертве може породити живе?»

Вітаю вас, браття-хмари! Вітаю вас, прекрасні! Не покидайте Землі, давайте їй життя й силу, тінь і красу, радість прагнення й взірці вічної творчості. Дякую вам, друзі, ви навчили мене розпізнавати життя й мудрість там, де байдужі душі бачили тільки хаотичну метушню. Віднині я відкриваю серце всьому, що існує, – землі, вогню, повітрю, воді, зорям, квітам і тиші невидимих світів. Я ваша, я – з вами. Допоможіть мені ступити на шлях вічної радості…

Довго не спала, мучилася химерним питанням: де центр флори? Якщо, справді, прийняти припущення, висловлене прадідом, що квіткове царство має високий розум, тоді десь в його тканині на планеті має бути своєрідний центр, «мозок», який керує еволюційними процесами, приймає «рішення» про ті чи інші зміни, метаморфози, дії. Де ж може локалізуватися така структура, котра була б стабільна, динамічна, захищена, і разом з тим куди б сходилася вся інформація сукупної флори?

Думала, думала і не могла зупинитися на чомусь певному. Вранці запитала про це прадіда. Він вислухав мої міркування і докірливо сказав:

– Ти, мов дитина, одразу хочеш заглянути всередину ляльки. Пам’ятаєш мудре висловлювання Пришвіна: «В казці прихована правда, але якщо казку зламаєш, як діти ламають ляльку, то жодної правди там не знайдеш». Чудово, адже так?

Я згодилася з ним, проте не могла збагнути, яке це має відношення до мого запитання.

– Прямісіньке, – відповів прадід. – Уяви собі, що можна просто знайти відповідь на твій запит, кожен міг би досягти «центру» квіткового царства і порядкувати там. Хіба ти не бачиш, що може зробити сучасний «культурний» хижак в лісах, на галявинах, в незайманих горах? Купи гидоти, битого шкла, побутових покидьок. Якби в твоєму мозку поселилися юрми таких транзисторних, наркоманних та алкогольних мікроорганізмів, що сталося б з твоєю свідомістю, тілом, рефлексами, фізіологічними процесами, психічною діяльністю?..

– А може, саме так воно і є? – обережно запитала я. – Може, саме тому природа хворіє, страждає, біснується, знемагає від спеки, ураганів, землетрусів, циклонів, що хтось десь торкається її «нейронів», її найчутливіших клітин?

– Думаю, що це не так, доню. Думка твоя надто прямолінійна. Реальність має бути глибшою й таємничішою. Хіба життя – то лише якийсь біологічний комп’ютер, як гадають механіцисти? Воно сягає корінням у безмірність, у невичерпність буття. Може, його центр у Сонці або ще далі – у галактичному ядрі. А може, його нема взагалі? Чому б і ні? Може, те, що ми називаємо «центром», є сукупна воля всього життя. Синтез діяльності всіх часток і структур. Тоді ворожі, антагоністичні сили не здатні зруйнувати його, бо, доки існує бодай частка живого, існує й сукупна воля, розум, «свідомість». Подумай про це, доню. Але не чекай готових рецептів. Життя, взагалі, якесь диво з див. Порушення всіх норм і законів. Нам лише здається, що ми підійшли до розуміння інтимної тайни живого. Торкаючись до нового ступеня пізнання, ми бачимо, що далі громадяться все нові й нові щаблі, і нема їм кінця, і годі вичерпати океан таємниці життя. Та й добре, що ця таємниця безмірна. Що б діяла наука, вичерпавши імпульс самопізнання?..

Я – студентка медичного інституту. Поїхала до дідуся Миколи та бабусі Олени в Ірпінь, похвалилася своєю радістю. Вирішили відзначити цей день імпровізованим концертом, бесідою про мою майбутню роботу, чаєм. Бабуся напекла смачних пиріжків з вишнями й ожиною. Ми сіли за стіл, згадали маму й тата; дідусь звелів одразу ж послати їм телеграму – хай порадіють. Я похвалилася кількома новими книгами, де викладаються основи індійської йоги. Дідусь уважно глянув на мене, запитав:

– Ти хочеш використати це в майбутній практиці?

– Ще не знаю. Мені треба самій у всьому розібратися, збагнути, що може прижитися на нашому грунті, що – відкинути.

Дідусь помовчав, присьорбуючи чай. Потім зняв зі стіни бандуру і, л а дуючи її, дружелюбно сказав:

– Дивися сама, Русалочко, розпізнавай, відрізняй правильну стежку від тупиків, але… чи варто кожній новій земній істоті заново лізти в болото, щоб визначити ступінь його бруду? Дуже немудро. Досвід віків треба шанувати й прикладати до себе. Йога – екзотична штука. Пригадую, як захоплювалися нею мої ровесники в шістдесятих роках…

– Нове ситечко на кілочку, – усміхнулася бабуся Олена. – Навіть на пляжах привселюдно стовбичили на головах ентузіасти, щоб похвастати своєю обізнаністю з древньою мудрістю.

– Те можна зрозуміти, – підхопив дідусь, – людині притаманний вічний інфантилізм, зрештою, великого лиха він не завдає, якщо це стосується зовнішньої моди – вбрання, інтер’єру кімнати абощо. А проблеми психіки й духу – це вже щось інше. Тут страшна небезпека. Скажу відверто, Русалочко: йога в найглибшій основі своїй пов’язана з вірою в ієрархію містичних сил. Пробуджуючи ті чи інші чакрами-центри до дії, ми відкриваємо свій мозок, нервову систему, всю фізіологічну структуру впливу тих втаємничених сил. Хто скаже, як вони діють, в ім’я чого? Прекрасні фрази, гуманістичні ідеї, людяні перспективи – все це слова, які вимагають підтвердження. Ми теж пестимо тварин, яких завтра пускаємо під ніж або довбню…

– Ой, навіщо такі асоціації? – скрикнула бабуся.

– Так воно є, якщо оголити проблему. Глянь неупередженим оком на історію Індії або Тібету. Там головні ашрами й центри по вивченню й розповсюдженню йоги, звідти вирушають апологети, щоб посіяти зерна прадавньої «мудрості» в країнах Заходу. Але що вони досягли в себе вдома? Які результати тисячолітньої діяльності безлічі гуру й саньясинів?

– Мені здається, – заперечила я, – що це неправомірний підхід до критики йоги. Вони не ставили завдань соціальної реформи чи осягнення загальної рівності, добробуту тощо. Вони прагнули дати людині радість самодостатності, внутрішньої просвітленості.

– Отут і заритий собака, – осудливо кивнув дідусь. – Ти знаєш, що сталося зі мною? Повна амнезія. Я під час війни втратив пам’ять, забув, хто я, звідки. Був радісний, ясний, веселий, «самодостатній», як ти висловилась. А що далі? Якби всі були такі, як я? Добре, що біля мене була моя подруга Марія, інакше я «блаженствував» би десь у психіатричній лікарні. Хіба не те саме було з Рамакріганою чи іншими відомими гуру? Що з того, що вони поринали в «самадхі», єдналися з «абсолютом», а животіти могли тільки тому, що поряд були віддані друзі з «нормальною» свідомістю. Без «звичайного» суспільства, складеного з простих трудящих людей, котрі сіють хліб і квіти, прокладають дороги і зводять житлові будівлі, всі йоги світу – ніщо, нуль, мильна бульбашка».

– Дуже різко, – заперечила я.

– Зате своєчасно, Русалочко. Згадай історію, скільки вже було у людей всяких володарів-богів. Багато вони допомогли своїм поклонникам? Сини Адама тільки нищили їхнім ім’ям один одного на вогнищах і хрестах. Ріка мук і страждань – і все заради прославлення небесних диктаторів. Життя офірувалося мертвотності, тіням. Це зловісний факт, його ще й досі ми не осмислили – чому так є? А правдиві наші творці, доню, ті, що справді давали життя, його смисл і радість, перспективу й мету, все, що нам найдорожче, найрідніше, – говорили до нас вічно, говорили громово, в мовчанні, а ми були глухі й сліпі…

– Про кого ти?

– Про сонце, землю, дерева, квіти, тварин, комах, птахів. Всі вони промовляють до нас, спілкуються з нами, дають відповідь на будь-які запити і відповідь праведну й святу. Запитай йога чи «святого» анахорета, як жити, як діяти? Він в більшості випадків спрямує твою психіку до потойбічності. Він назве тутешнє життя ілюзією, майєю, сатанинським породженням, царством зла, хоч сам вигодуваний земною жінкою, зачатий земною любов’ю, вирощений плодами зримого, сонячного, квіткового царства…

– Не всі такі, – осудливо мовила бабуся. – Згадай Вівекананду або Сократа, ще десятки імен. Вони кликали до дії на земному полі, разом з тим вказуючи на зоряну стежку людини…

– Такі гіганти – виняток. Мова не про них, Русалочка добре мене розуміє. Та годі, нащо так багато говорити про те, що лежить на поверхні? Я тобі недарма подарував свою пісню про нове народження. Його можна очікувати, як завжди, тільки від живої природи. Хочеш – подарую ще одну ідею. Якщо вже захопишся принципом йоги, то прийми єдино правильну й праведну йогу, котра існує вічно.

– Що ти кажеш? Хіба є така?..

– Є, – засміявся дідусь. – Назвати її можна як завгодно: сонячна йога, зорянайога, йога краси, радості… а ще краще – квіто-йога. Йога квітки. Квітка, як образ викінченості, самовідданості, краси, вічнотворчості, надвмирущості, чистоти, спокою. У квітці зосереджено все, що ми бачимо довкола, – променистість Сонця, щедра сила Землі, буйність грози, життєдайність води. І ця йога – квіто-йога – дає відповідь просту, поза всякими містичними жупелами, зрозумілу кожній дитині. Запитай: що діяти, як діяти? Квітка відповідає: як Сонце – воно світить всім, без віддачі, вічно в польоті, вічно в сяйві, у радості. Як Земля, котра дарує соки життя, води, руди, вирощує зело, плоди, хліб, красу. Народжує живих істот з лона свого і приймає їх знову до себе. І знову посилає в нові весни, в нові епохи. Як гроза, що оновлює озоном повітря, напоює спраглі поля, ліси, сади, пустелі. Як зірки, що посилають спокій, кличуть до тайни, простеляють шлях у безкрайність. Як дерево, зело, котрі дають їжу, вбрання, будівлі, паливо, повітря, ліки, єднаються з самим Сонцем через променисті артерії і приймають в тих просторових річищах волю таємничого Всесвіту. Оце наші творці, доню, наші батьки. Видимі, терплячі, ніжно промовляючі. А люди все шукають відповіді у якихось потойбічних сил, у екзотичних «ієрархій» незримих сфер. Коли, кому й де вони допомогли?

Дідусь захопився, його сірі очі палахкотіли іскрами внутрішнього збудження, а бабуся Олена, сміючись, під’юджувала:

– Пізнаю свого Миколку, пізнаю вічного юнака. Коли ти вже вгомонишся, коли спокійно розмовлятимеш про «вічні проблеми»?

– Ніколи, – запевнив дідусь, добуваючи з бандури гармонійний акорд. – Хіба що в домовині. І то навряд!

Я слухала дальші його сентенції на пів-уха. Мені душе імпонував термін, випадково промовлений дідусем. Квіто-йога! Справді, це може бути універсальна ідея життєрозуміння. Треба над цим думати, поглиблювати. Одне до одного – спочатку казкові подарунки прадіда, а тепер – цілком раціональна ідея, котра дозволяє зв’язати воєдино людину, квітку, Сонце й Всесвіт. Чудово!

А дідусь, добуваючи з струн бандури мелодійні звуки, завершував свої повчання:

– Я хочу, Русалочко, щоб ти затямила основне і все, що нам треба, – з нами. Дарма шукати те, що втікає від очей і слуху. Містичні упирі – лише тіні наших дум і хитань. Ми несемо в собі живоносні іскри Всесвіту, ми дорівнюємо в суті своїй безмірності, а впродовж віків змалюємося до мізерного гнома. Та бачу – ти вже втомилася від мого буркотіння, краще я подарую тобі в такий радісний день пісню про Сонцесміх.

– Сонцесміх? Як гарно! В одному слові – промінь і радість…

– Бо так воно і є. Недарма слово радістьнесе в собі корінь сонця – раі давати. Давати ра, давати світло, промінь. Так мудро мислили пращури, творячи основу мови. Ну, то слухай же…

 
Розв’язав неба міх
Понад селами і полем,
Покотився Сонцесміх
У блакитнім дивоколі,
Засміялися хмарки
Пурпуровими вустами,
В луках трави і квітки
Попрощалися зі снами.
Хлюпа хвилями краса,
Ніби втілене проміння,
Наче сонячна яса,
Вбрана в радісне тремтіння.
Сонцесміх, Вогнесміх —
Дивний, щедрий подарунок,
Для кохання і утіх
Золотої чаші трунок!
Не згасай, світлограй,
Весели життя довіку.
Хай течуть в рідний край
Чарівного сміху ріки!
 

Я подякувала дідусеві за чудовий подарунок, додавши, що його ідея квіто-йоги дала мені набагато більше, ніж читання десятка книжок. Бабуся Олена, вислухавши, мовила:

– Знаємо, що ти зопалу не кинешся на примарні вогні екзотики й обману. Проте обережність не завадить. Ось незабаром, може, наступного року поїдеш в гості до батьків… дивися, щоб не поринути в барвисту павутину східної містики, А разом з тим – не пропусти хвилини прозріння. У них є гарний образ – пройти по лезу меча. На такій стежині кожна мить вирішальна. Комусь здається, що мить – то пусте, іскра. Випустив одну – схопив іншу! Це помилка. Кожна мить неповторна. Пізніше збагнеш, що мить – все!Можливо, у миті – вічність…

– Як це можливо? Якась філософська загадка. Чи іносказання?

– Я ж кажу – пізніше збагнеш. Головне – не пропустити вирішальної миті. Пропущену мить не надолужиш навіть вічністю прагнення й праці.

…Знову гостювала у прадіда в Сміянах. Оповідала йому про бесіду з дідусем Миколою та бабусею Оленою» Він примруженим оком глянув на мене й зауважив:

– Чи не здається тобі, голубонько, що занадто тебе напихають однобічною інформацією, як ковбасу часником? Ти де думаєш жити?

– Вони запрошували до себе, в Ірпінь. Звідти електричкою швидесенько до станції «Святошин», а далі…

– Знаю, знаю. Я не про те. Ти у них будеш, ніби в парнику. В інтелектуальному парнику… А тобі треба суверенність, де будуть і сумніви, й вагання, і ствердження, й боріння. Не приймай нічого просто так, під тиском авторитету.

– Це мені не загрожує. Авторитет у пошуку? Щось химерне. Коли достовірне знання, стверджене – це одне, а пошук…

– Достовірного знання нема. Навіть там, де все здається залізобетонним, нуртують потоки таємниці. Ну, ти як хочеш, а я радив би – найняти кімнатку. Може, вдвох з товаришкою. Буде природніше, веселіше…

– Добре, дідусю, я подумаю.

– Думай, думай. І добре метикуй про те, що я тобі сказав, що ти почула від квітів чи від сумління свого. Все перевіряй у горнилі сумнівів, як коваль перевіряє крицю. Глянь опівночі на зоряне видноколо і задумайся: чи може бути в такій безмірності однозначна істина?

Почався навчальний рік. Я послухалася прадіда і найняла кімнатку у самотньої бабусі, яка живе в Святошині. Протії цього повстали дідусь з бабусею, та я настояла на своєму. Зі мною живе моя однокурсниця Галя, блакитноока, білокоса мавка з Волині. Тиха, елегійна, небагатослівна. Уміє слухати, все розуміє з півслова. Віриться, що з неї буде прегарний лікар. А втім, прийдешнє покаже. Захоплюватися рано…

…Слухала симфонію дідуся Миколи «Смерті немає». Це його лебедина пісня (так він сам жартома каже). Задумана ще в довоєнні роки, коли вони з бабусею Оленою давали одне одному клятву вірності. Він проніс той задум крізь руїни й смерті, понад забуттям і безтямністю. Було кілька варіантів, всі вони зустріли сувору критику музикознавців. Основна теза критики – відхід від класичних зразків у напрямку безпредметних, безплідних пошуків, космізму, позажиттєвості. Дідусь не вельми непокоївся тими відгуками, працював майже півстоліття, а оце тепер зважився віддати своє перезріле дитя на суд (чи осуд) громадськості…

До речі, торопієш і дивуєшся, як ті ж самі критики захоплено вітають вторгнення в нашу психосферу чужорідних мелодій – наприклад, року і тому подібних музикальних вірусів. Була я кілька разів на дискотеці, спостерігала за біснуванням молоді. Саме – біснування! Я дивилася на вплив року як майбутній психіатр. Ці мелодії (та хіба це мелодії?) – то повний розрив з народними традиціями, з природним мелосом і ритмом. То не веселощі, не стихійне, натхненне буйство, як у найпалкішому народному танці, а наркотичні конвульсії, що збуджують в організмі позаприродні жадання, приглушують мисль і ясне чуття. То спуск у глибини підсвідомого, падіння в ящерне минуле наших звіропращурів. Хто заохочує до такої страшної заміни справжнього на підробне? Чи не є це психологічна диверсія? Кажуть, що більшість молоді полюбляє рок та інші подібні мелодії. Ну то й що? Якщо епідемія чуми захоплює більшість, хіба медики повинні визнати чуму нормою?

Але повернуся до дідуся. Його симфонію виконували в палаці «Україна» при повному залі, Дивне враження: мені здавалося, що в симфонії більше тиші, ніж звуків. Навіть у патетичних місцях, де гуркочуть громи і вогняна лавина змітає все живе з лиця землі, крізь тканину мелодії потужно (ні, це не те слово!) нерушимо, нездоланно, впевнено проходить владична тиша, велике творче мовчання, в якому визріває дерзновенна мисль, зачинається нове життя, пломенить вогник любові. Не знаю, як оцінять твір дідуся музикознавці, але я нічого подібного не чула в своєму житті. Це щось нове, небувале. Я справді відчула, що смерті нема… нема для розуму й чуття людини, яка піднялася над особистим і обняла серцем своїм видимі й невидимі, відчутні й невідчутні (поки що!) сфери буття.

…Прочитала статтю про експерименти Бакстера. Яка жорстокість! Ошпарювати кип’ятком рослину, терзати її, калічити, щоб визначити наявність чутливості й своєрідного розуму, свідомості, пам’яті. Такі «досліди» зайвий раз підтверджують людську нерозумність. Чим Бакстеру може прислужитися такий експеримент? Хіба тут бодай пахне науковою коректністю? Можна уявити собі таке: якийсь високорозвинутий приіпелець прибуває на Землю, бачить рухливі біоструктури на двох ногах (людей). Вирішує провести експеримент, щоб визначити ступінь «розумності». Зв’язує пійманий екземпляр, накладає датчики чутливості, потім ошпарює кип’ятком, ріже ножем, б’є молотком по голові. Відзначає, що піддослідний бурхливо реагує на всі ці подразнення. Дають двоногій істоті трохи відпочити. Потім до приміщення входять кілька пришельців, а поміж ними той, хтопроводив жорстокий «експеримент». Земна істота тремтить, уздрівши свого мучителя, рветься з пут. Пришельці задоволено роблять висновок: піддослідний екземпляр, безумовно, має не лише високу чутливість, а й пам’ять, свідомість, здатність розпізнавання, своєрідний розум. Хіба це не точна ілюстрація до того, як діють вчені варвари, намагаючись визначити «розумність» рослин? Та й не тільки рослин. Знайомі студенти розповідали, як у кримському океанаріумі академік визначав «розумність» дельфіна. Накладав датчики, а потім бив дерев’яним молотком по голові і записував альфа і бета-ритми мозку тварини. Молодий помічник вченого не витримав і ухнув академіка таким же молотком по голові. Ясна річ, хлопця засудили за хуліганство, та навіть суддя – молода жінка – симпатизувала йому, а не академічному монстру…

Мені до серця припала розповідь про цікаву зустріч Реріха з відомим індійським ученим-біологом Чандра Босом (Бошом?). Бос тоді проводив експерименти для визначення чутливості рослин. Наш великий співвітчизник цікавився проблемою психоконтанту рослини з усім живим світом. Індійський учений продемонстрував Реріху свою оранжерею, де відбувалися досліди. Попросив спостерігати за квіткою, на яку він зосередив психоенергію пригнічення. Квітка повинна була під впливом негативного вольового імпульсу Боса закритися, зав’янути. Та, на превеликий подив індійця, вона не лише відмовилася в’янути, а й радісно затріпотіла, розкрилася, потяглася у бік Реріха. Бос підозріло глянув на російського художника. Той хитро й задоволено всміхався. «Це ви втрутилися?» – спантеличено запитав Бос. Реріх підтвердив і сказав: «Прошу пробачення, пане Бос, але для підтвердження чутливості або розуму квітів хіба неодмінно вживати жорстбкі методи? Хіба не краще використати метод любові й доброзичливості? І тоді квіти відкриють нам свої потаємні глибини незрівнянно охочіше, ніж під тиском сили та свавільної зверхності…»

Бос згодився з Реріхом і подякував за прекрасний урок всеохопного співробітництва в живій природі, співробітництва, яке одне лише може дати коректні, точні відповіді про той чи інший бік таємниці.

Знайшла в газеті «Социалистическая индустрия» цікаве інтерв’ю з ученим І. Марченком (він завідує кафедрою лісоводства в Брянському технологічному інституті). Гіпотеза про наявність у рослин специфічного чутливого біополя підтверджується багатьма експериментами. Радісно, що раціональна наука впевнено й сміливо вторгається у ті сфери, де тисячоліттями паразитували шарлатани, шамани, жерці різних релігій, містики, окультисти. Пора звільнити правдиве знання про суть життя і наше людське призначення в біосфері від засилля неуків та духовних упирів.