Текст книги "Вогнесміх (1988)"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 38 страниц)

– Прекрасно, – захоплено мовила Русалія, заворожена щирістю Дао. – Ви в коротких символічних знаках ілюструєте діалектичну сутність природи, вічно живої матерії, як її розуміємо ми. Де ж тоді протиріччя? Звідки ідея ворожості до флори? Адже вона – основа біосфери?

– Земної біосфери – так. Але не життя взагалі.

– Хіба земна біосфера не частка єдиного життя всесвіту?

– Запитання на запитання: віддзеркалення людини є людиною?

– Безумовно, ні. Це лише мертва тінь у дзеркалі. Образ.

– Те саме з динамікою земної біосфери. Вона є тінню правдивого вогненного життя, віддзеркаленням у хаосі. Флора – лише імітація, підробка краси мегакосмічної квітки вищої реальності.

– Знову якась трансценденція, – задумливо мовила дівчина. – Ви заперечуєте містифікації релігій, але будуєте свої витончені міражі.

– Наше знання грунтується на досвіді, – заперечив Дао. – Вже століття тому наші архати прийшли до висновку, що пізнання йде манівцями, доки відсутній точний гнозис – хто в біосфері лідирує, де її центр і основа. Воїни Шіви одразу відкинули традиційну думку про лідерство девів-богів, бо вони ніколи й нікому не маніфестували себе в природі, хіба що в казках та міфах. Але й гордовита думка про лідерство людини падала при найпростішому аналізі: для того, щоб людина була, діяла, – потрібна динаміка практично всієї сфери життя і взагалі – буття. Гігантський ієрархічний ланцюг: мегасвіт – метагалактика – Галактика – Сонце – Земля, а далі – флора; все це потрібне, щоб людина була тим, чим вона є. То хіба може вона бути лідеромв такому невимірному кільці? Ми збагнули: людство – активний агент біосфери для певних цілей. Яких же? Хто скаже про це? Сформувалася думка, що флора в сукупності б грандіозним розумом. Окремі люди входили з ним в контакт, знали мову дерев і квітів.

– Чудово! – зраділа Русалія. – Ви прекрасно виклали мої погляди на взаємини людини й квітки. Флора сформувала мислячу істоту з примату тваринного світу, щоб оквітчати його, одухотворити, зробити садівником в далеких світах…

– Не поспішай, – суворо відповів Дао, застережливо піднявши долоню, ніби зупиняючи потік її захоплених слів. – Та концепція, яку ти сповідуєш, лежить на поверхні. То – дитячий гнозис очевидності. Наші архати дослідили, що весь рослинний світ сукупно утворює тіло Смарагдового Дракона, Зеленого Змія, прекрасного монстра хижості, котрий паразитує на світлі Сонця, енергетиці планети, праху покійних, психодинаміці мислячих істот. Свою форму дракон хаосу сформував по образу вищої квітки, котра існує в світах нерушимості, підробив її красу, щоб полоняти жителів з далеких світів радості й повноти. Ми повірили обману, ввійшли до нової світлиці, а вона виявилася в’язницею.

– Наш Космос – в’язниця?

– Це відчуває кожний чутливий дух. Дитині цей світ спочатку може здаватися цікавим лабіринтом для гри, але, ввійшовши сюди, дитя вже безсиле вийти, повернутися додому. І вся потуга істот з краю повноти йде на підгодовування Зеленого Змія, на формуваня біосфери паразитичної, кривавої, сповненої ненависті й безвихідної муки. Одягнувшись у тілесність, діти вічної квітки забули, хто вони, звідки, відчуваючи проте, що потрапили в пастку. Все те, що я кажу, лише система символів, за яким – суворий гнозис реальності. Ти маєш сама продумати все до кінця.

– Те, що ви кажете, має своєрідну логіку, – тамуючи тривогу, сказала Русалія. – Але згодьтеся, що в цьому світі краса квітки – основа найкращих порухів душі людської. Квіти безмовні й терплячі, ніжні й вседаючі. Адже вони формували дух і естетику народів, вся творчість світу пронизана ними.

– То й що? – іронічно запитав Дао. – Те, що ти мовила, і є основною зброєю Дракона. Щоб панувати над дітьми повноти, він повинен мати абсолютну зброю краси. Проте результати, плоди свідчать про його обман. Як у казках, де золото, подароване демонами, згодом стає черепками або сухим листям. Зелений Змій, безумовно, призначив людині масштабний шлях – мандрівника всесвіту, котрий розсіватиме зерна флори у безмірність. О, сила, закладена в зерні Дракона, страхітлива. Він сповнений безмірної експансії, він жадає пронизати собою Галактику, Мегасвіт, підібрати ключі до найглибших таємниць субстанційної основи, розпанахати її, як паросток розпанахує камінь. Яка ще сила є в Бутті, страхітливіша від сили Змія? Проаналізуй динаміку мислячого життя, породженого квіткою, розглянь плани й перспективи розумних істот, як вони вимальовуються навіть тепер, на перших кроках космічного народження. Оточувати зірки, сонця штучними ковпаками, котрі забирали б всю енергію світил, утилізувати речовину планет, розсіювати так звані цивілізації по всій безмірності. Ось кредо Людини. Але по суті йдеться про виснаження енергії буття, за яким настає згасання пломеню Всесвіту. Людина мріє про смолоскип Прометея, а стане руйнатором буттєвості, віддавши свій творчий принцип хитрому Змієві.

– Але ж ви, воїни Шіви, теж волієте зруйнувати космос Смарагдового Змія…

– Ми руйнуємо ідею обману, а не космос, – пояснив Дао. – Те, чого прагне Дракон, є виснаження вогненної основи буття. А ми хочемо повернути полум’яний потік життя у рідну сферу, не напоювати ним примарного світу. Руйнувати містифікацію, якою б вишуканою вона не була. Дві з половиною тисячі літ тому перший пробуджений Гаутама рішуче порвав з традиційним схилянням перед мерехтінням ілюзорних килимів «живої природи». Він покликав до повноти пробудження, до повноти знання, до виходу у цілість буття. Але хто збагнув його? Навпаки – його ім’ям сформовано нові пастки, нові обмани. Головне для Змія – посіяти сумнів і розірвати цільність прагнення й розуміння. Для цього існує система снів: від так званого природного сну до розумових марень. Навіть сама «смерть» є грандіозна вигадка Дракона. Вічнодіючий розум швидко збагнув би істину, тому еон і смерть було запрограмовано, як періодичне перепрограмування або те, що арійські космогонії називали перевтіленням. Саме – перевтілення, рутинна зміна форми, при якій не встигаєш передати естафету досвіду. Ми збагнули цю диверсію ворога і прагнемо осягнути цільність свідомості, щоб подолати сон, смерть і повернутися в рідний дім.

Русалія довго мовчала, обнімаючи щирим поглядом обличчя присутніх, ніби жадала проникнути за покрови незворушності, спокою, певності. Зустрілася очі до очей з Космоандром. І їй здалося, що з його душі вихлюпнувся вогник взаєморозуміння й допитливості. Вона запитала, дивлячись у очі юнака:

– Чи всі воїни Шіви мислять так же монолітно, як учитель Дао?

– Ти гадаєш, у нас може панувати диктатура авторитету? – тихо засміявся учитель. – Монолітність – повна, абсолютна добровільність, позбавлена сумніву. Ось ти дивишся на Космоандра, нового воїна Шіви, котрий ішов цілком іншим шляхом, але щире прагнення до правди привело його сюди. Запитай, чи згоден він зі мною?

– Космоандре, – мовила Русалія, довірливо прагнучи назустріч юнакові, – ти плекався в інших умовах, сприймаючи земну сферу буття, її красу, її квітко вість як вияв універсальної краси всієї зоряної домівки. Невже тепер ти відкидаєш все це, як підробку мари, як ілюзію містифікатора?

– Вся історія розвою краси й мрії, – тихо озвався Космоандр, – всі подвиги, утопії, прагнення до справедливості, боротьба за владу, пошуки Едему, всі йоги, релігії та теології – все це, безумовно, фантасмагорія Смарагдового Змія. Це спектакль для раба-людини – виконавця місії грядущого розселення квітки у далекі світи. Це грандіозний космічний наркотик. Як би інакше раб здійснив потрібне? А хіба таким же чином бджоли не здійснюють запилення? Їм дається солодкий трунок, а квітці – продовження роду.

– Але ж це чесний обмін? – здивовано заперечила Русалія.

– Безумовно, – усміхнувся Космоандр. – Змій повинен дотримуватися правил гри. Але для бджоли – це тяжка безнастанна праця в ім’я запилення. Всі її старання «в ім’я роду» – марні. Бджола впродовж мільйоноліть – одна й та ж. А Змій – земна квітка – вічнозмінний. Він володіє можливістю всеохопного метаморфозу (згадай еволюцію від синьо-зелених до вищих рослин), він, здійснивши інтродукцію в далекі світи, розгорне свої зелені крила над Мегасвітом, породжуючи на різних планетах міріади мутацій і видозмін. У нього є смисл «жити», бо це – безмірність існування і пластичності. Це – його боротьба, його стратегія. А ціна – мільйони згублених життів, гекатомби жертв.

– Але ж людина теж має безмежну потенцію розвою? – мовила дівчина. – Допомагаючи квітці, вона зростає сама,

– Ви так гадаєте? – підхопив естафету розмови білобородий патріарх, і Русалія відчула, що це учитель Космоандра, творець Гнізда Радості. – Фізично людина деградує, цикл пластичності для неї вичерпався. Вона хворіє, нидіє, розпадається, самоз’їдається. Техногенез доконав її. Тому їй і було дано казки про потойбічні світи, про рай і тому подібні вигадки. Все це тактика квітки, її легенда, котра навіть опирається на образну структуру Зеленого Змія, – сад, квіти, плоди, елегія… Але принципово сучасна людина позбавлена перспектив метаморфозу. Вона – в апендиксу еволюції.

– Мені тяжко дискутувати з вами, шановні мудреці, – відверто визнала Русалія. – Надто далеко ви пішли по шляху повного заперечення. Проте моє серце, хай і недосвідчене, прагне в чомусь застерегти вас. Хай ви знайшли можливість добувати енергію для тіла поза фотосинтезом Смарагдового Змія, хай ви зможете продовжити життя осіб та груп обраних до мільйонноліть, але що далі? Навіщо таке життя, ніби екзотична оаза у вируючому океані земного життя з його болями, радостями і надіями? Чи ви створите альтернативну космоісторію для тих, хто піде за вами? Чи освятить ваші зусилля Мати-Природа або Вища Реальність, як ви її називаєте? Міст до нової реальності має бути для всього сущого, навіть для Зеленого Змія, бо в ньому на Землі втілюється все найпрекрасніше, що ми знаємо. Ви волієте вернутися до «рідного дому», вимріюючи його в потаємності. А для мене дім там, де ми єсть. Не «втеча додому», а розширення домівки до всеохопності. Дім – це ми самі. В будь-якому тілі. В будь-якій сфері. Ми – творці радості. Ми – діти вічної гри. Мати – поряд. Вона дивиться в наші серця. Вона радіє кожному зусиллю піднятися до краси.

– Бійтеся обманювати себе, – задумливо озвався Дао. – Земна радість і любов – лише ейфорія, підробка. Нам приємно, доки сонце гріє, але помірно, доки плоди смачні, але не надмірно, доки краса милує, але не нудить. А досить дощу, чи негоди, чи холоду, сліз або муки – все пропадає. Радість тут– лише примарний гість, лише сон.

– Не згодна, – рішуче заперечила Русалія, відчуваючи, що зустріч наближається до неминучого завершення. – І муки, і стогін, і кров замучених – це не сон. Кожна мить такої муки, індивідуальної, унікальної муки та пошуку, потрясає всесвіт. Хто позбавлений співстраждання в сфері відносній, часовій, плинній, той недостойний вічності. Що йому робити там?Та й кому потрібні такі «пробуджені»? Тут іспит нашого духу, дорогі воїни Шіви. Навіть у сні, я гадаю, ми проходимо випробовування… може, перш за все – у сні. Бо автоматизм добра й любові – то вже вияв суттєвості людини. Машинально діяти добро і любити злобний не стане. А світ квітки – це безоглядна жертва краси й життя. Може, варто задуматися над тим, щоб подарувати квітці нашу мужність і розум, як вона дарує нам свій життєвий плин і долю? Ви вважаєте флору стихійним Змієм? Приручіть його любов’ю й мудрістю. Приручений, одухотворений Змій стане нашим вселенським другом. Хіба не про це мріяли ріші прадавності?

Дао звівся на рівні ноги, і разом з ним встали всі воїни Шіви, оточивши друяшім кільцем дівчину. Він взяв руки Русалії в свої долоні і щиро промовив:

– Ви – мудра Тара Заходу, наша прекрасна гостя. Ми подумаємо над вашими словами. Подумайте й ви. Може, це сам Махадева – Дух Життя – послав вас сюди. Хай радість осяв ваш путь, не забувайте друзів з Гімалаїв. Намасте!

– Намасте! – дружно схилилися в поклоні перед Русалією воїни Шіви.

Вже виходячи з печери, дівчина відчула вогняний погляд Космоандра, що полоснув по її душі. І здалося Русалії, ще в тому погляді вирував неспокій, болісний запит і полум’яне сподівання грядущої зустрічі.

***

Моя розповідь про героїв книги завершується. Події ввійшли в таку стадію, коли їх уже годі впхати в стрункий сюжет. Сьогодні я повернувся з Києва після першого експерименту з альтернативною ЕОМ. Все, що відбулося, ще досі мені здається сном.

Конференц-зал заповнили радянські й закордонні вчені, члени редколегії часопису «Вирій», письменники, журналісти, інженери, представники трудящих. Всі були якісь насторожені й стримані: може» тому, що довкола проекту «Резонанс Еволюції» спліталося безліч легенд і домислів. Тихо перемовлялися, гадаючи, як саме має проводитися випробування, в якому вияві відбудеться контакт людей і ЕОМ. Та жоден з прогнозів не виправдався, все було несподівано й просто.

Перед закритою завісою з’явилися постаті Бориса Гука і доктора Боголо (він тиждень тому прибув з Папуа). Присутні привітали їх стриманим гомоном. Гук звернувся до залу з коротким вступом:

– Друзі, панове! Всі ви знайомі з передумовами альтернативної математики, що лягла в основу конструювання нашої ЕОМ, названої «Резев», тобто «Резонанс Еволюції». Можливо, хтось обвинуватить нас в претензійності? Справді, дехто подумає, що ми осідлали еволюційного скакуна і спроможні поганяти його в напрямку, вигідному для нас. Все це не так! Людина не здатна поки що по своїй волі міняти закони, константи і ритми космосу. Проте концентрація знань про мікро– і макрореальність дозволяє інтенсифікувати стихійний потік часу-простору, прискорюючи зростання древа буття.

Що ми сподіваємося отримати від «Резонансу Еволюції»? Що ми побачимо у вікні, відкритому назустріч нащадкам, котрі житимуть в кінці XXI віку, тобто через Сто років? Західні футурологи, провівши аналізи всіх тенденцій суспільного розвитку сучасності, отримали песимістичні висновки, дуже близькі до видінь апокаліпсису. В чому тут справа? Невже людство безсиле звільнитися від обіймів змія приреченості, викоханого лукавими й підступними апологетами ненависті в минулих віках? Ми певні, що прийдешнє Землі буде прекрасне і творче, і основою нашої певності стають не благі побажання, а монолітна воля творящих сил світу до еволюційного метаморфозу. Деякі наші колеги з Америки, Японії, Англії та ФРН і Франції, ознайомившись з алгоритмом «Резонансу Еволюції», висловили скептичні зауваження з приводу того, що левова частка інформації, закладейбї в альтернативну ЕОМ, має в основі оптимістичні прогнози, позитивне спрямування, гуманістичні тенденції. Нам закидали однобічність і тенденційність, в той час як «Римський клуб» та інші футурологічно-аналітичні групи не обминали жодних негативних дій, спрямувань і передбачень. Що ж на це відповісти?

Хто куди прямує – той там і опиниться. Це древній закон. Вилікувати ті чи інші вади суспільства може лише монолітна воля більшості його членів. Ми зобов’язані осягнути таку еволюційну монолітність, інакше – навіщо природа подарувала нам розум? Західні футурологи бачать в прийдешньому занепад, деградацію, ядерні конфлікти, загибель цивілізації. Хворобу сучасного антагонізму вони абсолютизують, таким чином заперечуючи спроможність мислячої істоти Землі самооновлюватися і приймати гідні мудрості рішення. Але чому? Адже життя демонструє парадоксальні метаморфози, і те, що сьогодні здається гидким каченям, завтра стає білим лебедем. Тому прогнозисти грядущого соціуму повинні бути завжди оптимально впевнені в життєстійкості еволюційної стріли. Якщо воїн іде на битву з хистким, невпевненим серцем – хіба він може здобути перемогу? Перемога має утвердитися в душі перед боєм. Саме тому алгоритм «Резонансу Еволюції» не допускає навіть одного відсотка можливості катастрофи земної цивілізації в прийдешньому. Я певен, що нас у цьому підтримає абсолютна більшість мислячих істот Землі. А тепер, дорогі друзі, колеги, панове, ми вводимо до дії «Резонанс Еволюції». Навіть творці евристичного пристрою ще не відають, як саме відгукнеться XXI вік, змодельований нашими сучасниками, чи зуміли ми віднайти еволюційну тотожність? Присутні в цій залі будуть першими свідками прориву в прийдешнє.

Гук дав знак. Завіса розійшлася. Перед присутніми виник примарний фіолетовий куб. І більше нічого. Хвиля подиву, а може, розчарування попливла в залі. Борис Гук разом з доктором Боголо зійшли з підвищення, сіли в перших рядах. Куб запломенів бузковими барвами, в його центрі виникла сліпуча цятка, почала розгортатися багатомірною спіраллю, динамічно пульсуючи в якомусь магічному, пісенному, захоплюючому ритмі. Я відчув, що це не просто світловий ефект, здавалося, що сам простір і час втягуються в ту дивну променисту пульсацію, виводячи присутніх на інший рівень відчуття й світосприймання…

ЧАСТИНА
ЧЕТВЕРТА
Пролом шкаралупи

Що в собі несеш, чого жадаєш,

Із якого вийшов джерела,

Чом тріпочеш і себе караєш

Прагненнями тигра і орла?

То літаєш, то терзаєш здобич,

Але з того наслідок – зола!

Глянь – величні царства і оздоби —

Все собі могила узяла.

Тож пора себе перекувати,

Ти – коваль, ковадло і горно,

Ти і ткач: почни переплітати

Власний дух у нове полотно.

Вишивай узори неймовірні,

Подолавши марноту Землі,

В Космосі Душі багатозірнім

Ждуть тебе легенди кораблі…

Дхаммапада

…Йому виділося, що він підходить до глибокої печери. Зустрічні зупиняли, страхаючи тим, що в підземеллі живуть чудиська – Чорні Пантери, котрі пожирають сміливців, які зважаться зазирнути в безодню. Джордано відштовхнув непроханих порадників і наблизився до темного отвору. Звідти долинало погрозливе ричання. В серці прокотився холодок остраху, та Джордано подолав застереження почуттів і заглянув до прірви.

Унизу клубилися тумани. Неможливо було визначити барви задушливих випарів безодні – там звйваябся в моторошній глибині щось примарне і тяжке: жахливий фантом буття (а може, небуття?) навіть на відстані стискував груди, не давав дихати, морозив кров у жилах.

У хмарах імли безладно металися, поблискуючи вогняними зіницями, Чорні Пантери і грізно ричали. І дивно – в грудях Джордано прокотилася тепла хвиля жалю й співстраждання. Зовсім не страшними здалися йому полонені в лабіринті істоти, захотілося передати Хижакам свій жаль і любов. Простягнувши руки до Чорних Пантер, він проникливо прошепотів:

– Ви прекрасні, браття! Вітаю вас!

Хижаки заричали, забігали ще хутчіше у вихорах туману. Джордано схилився над прірвою і, дивлячись у зіниці чудиськам, схвильовано мовив:

– Чом ви тут, у безодні? Йдіть під сонце, до квітів, до любові й радості. Та й хто сказав, що ви Чорні Пантери? Ви Блакитні Діви, зачакловані мороком – химерним породженням сутінок, незаконним утвором світла й ночі. Йдіть до мене, я відкриваю вам серце своє, сповнене любові. Йдіть сюди, Діви прекрасні…

Ричання затихло. Чорні Пантери, заворожені його щирим голосом, рушили до отвору. Тіла їхні мінилися, ніби глина під руками скульптора, почали пульсувати биніми барвами, наливалися блакиттю, мерехтіли райдужними іскрами. Істоти піднімалися, зводилися на задні лапи, та це вже були не звірячі кінцівки, а людські ноги, і при виході з печери вже нічого не було в них від чудиськ: усміхаючись сонцю, хмарам, людям, з безодні народжувалися прекрасні Блакитні Діви, ніби легендарні Єви Нового Світу.

Джордано плакав від щастя й зворушення. І мовчали довкола вражені люди.

***

Уже відчувався холод в’язничної стіни, а образи видіння не покидали Джордано. Душа була сповнена вщерть нетутешньою радістю, ніби він вчинив щось прекрасне й правдиве.

В’язень звівся з ветхої підстилки. Задзвеніли кайдани. Заколихалася тінь на брудній стіні темниці від хисткого пломеню смолоскипа. Джордано ступив до вузького віконця, визирнув за грати. Вогник Юпітера привітно моргнув йому з темно-синьої далини, холодними іскрами кольнули в серце далекі зірки.

Перед внутрішнім зором все ще клубилися тумани сновидіння, йшли з печери Блакитні Діви, трансформовані з огидних химер його палким волінням. Що означає таємниче видіння?

Темрява, що жахає людей. Прірва смерті, страху, загибелі. Вона сповнена фантомами неуцтва, забобонів, приниженості. Десь тут – розгадка. І лише мудрість розуму, безстрашна мудрість пробудженого духу подолає ті фантоми, зруйнує мури неуцтва, розвіє примари. Джордано пригадав рядки з старовинного манускрипта Ані – Сина Зорі, героя шумерського епосу. Він переглядав колись ветхі пергамени в монастирській бібліотеці і був вражений безстрашністю мислення прадавнього мудреця, глибоким розумінням суті людського забобону, що вчепився жадібними руками лише в одну іскорку буття, бездумно відкидаючи безліч прекрасних світів, прирікаючи їх на небуття, назвавши ніччю, тобто – нічим.

А істина – у протилежному. Світло, видимість – лише мізерна частка безмірності, убогий клапоть на шатах всебуттевості. Без ночі, в надрах якої загораються на небі далекі світила, людина не змогла б осягнути неосяжності космосу, і мислячих істот Ґеї довіку тисла б кришталева сфера неба, подібна до в’язниці, сфера, вигадана схоластичними умами древніх жерців і стверджена авторитетом Арістотеля та його церковних апологетів.

Джордано простягнув заковані руки до віконця, глибоко вдихнув прохолодне повітря. О ніч! Відкрий мені тайну свою в цей тривожний час остаточного вибору. Ти одна давала мені спочинок від тяжких мук, завданих променистими стрілами дня. О мати благодійна! Ти ховаєш своєю запоною месників і рабів, яких розшукують жорстокі наглядачі з псами, ти даєш їм спочинок, короткий сон і надію на рятунок. День, що насувається зі сходу, не пожаліє втікача, він перстом променя вкаже на нього, висвітлить, виведе на ешафот, ще й діамантом заблищить у страдницькій сльозі.

Ніч, ти ласкава мати й нянька. Найзавзятішому трудареві чи наймитові ти ніжно шепчеш: засни! Засни, нерозумний, жадібний, невситимий! Все одно не наповниш прірву дня ні працею, ні мандрами, ні кривавими боями, ні урочистостями. Світлу все мало – воно готове зідрати мерехтливі цяцьки з усього буття, щоб погратися ними на жалюгідній арені марних прагнень.

А ніч – справедливий суддя. Вона одбирає наші блискітки, кладе ласкаву руку на втомлені вії, заглиблює в Світи дива й казки, щоб показати нерозумним учасникам світового спектаклю наші марноти й обмани, а разом з тим – правдиву глибину того буття, яке ми зневажили, відсторонившись від нього стіною страху й мороку.

Перед Ніччю з давніх давен схилялися мудреці, втаємничено кличучи її Великою Матір’ю – чистою і непорочною, котра цнотливо закрила дивний лик свій, ставши Тайною, і дала право шукачам вільно обирати шлях прагнення: принади світлових ілюзій, гуркіт празоряних світів, бурі видимих ер і епох – або безвидне мовчання її всеохопиого серця, котре прадавні волхви називали Скарбом Буття.

Джордано заплющив очі, притулившись чолом до холодної стіни. Перед внутрішнім зором попливли ніжно-фіолетові візерунки – примхливі, ніби струмки зоряних світів, не введені в річище закону. Жаль, що не встиг він написати Апологію Ночі – Великої Пітьми. Тут ключ до розгадки багатьох феноменів великого двоборства творення й руйнації, тут загадка рабства й волі, правди й мари. А проте – за чим жалкувати? Все з’являється вчасно, як проростання зела навесні, як розквітання квітки на світанку. І все-таки… Бодай одна жива душа була поруч, щоб передати їй те, що вирує у серці. Передати перед тим, як він ступить у вогнище завтра вранці… чи вже сьогодні?

Він осміхнувся. Іграшки Хроноса – вчора, нині, завтра. Все єдино – це одна й та ж мить: народження, життя, смерть. Це лише різні стани моєї всеохопної свідомості…

Заскрипіли двері темниці, колихнулося полум’я смолоскипа. Джордано отямився від потоку дум. Хто це його турбує так недоречно серед ночі?

Брязнув засув, ніби вдарив по серцю. Темна постать непорушно стояла біля входу, тримаючи в руці світильник-смолоскип, очі ховалися під капюшоном.

– Вітаю тебе, брате Джордано, – почувся старечий голос, і Джордано збагнув, хто прийшов до нього опівночі. Сам інквізитор, чільник священного трибуналу, вшанував смертника вічними відвідинами. Прирікши в’язня на згубу, чого вони ще бажають?

Інквізитор ворухнувся, всунув держак смолоскипа в отвір біля дверей і ступив назустріч в’язневі. З-під капюшона зиркнули тривожні, якісь порожні очі, обмацуючи схудле обличчя засудженого, ніби жадали щось висотати з нього, побачити страх, покору, каяття. Проте в’язень дружньо й м’яко всміхнувся нічному гостю. Той здивувався:

– В твоїх очах радість. Чи мені здається?

– Правда. Радість завітала в мою оселю. І я шлю вітання всім людям.

– І мені? – розліпив пергаментні вуста інквізитор.

– Чому б ні? Ми в єдиному океані, розділені лише ритмом коливання подій: ти – в заглибині забобону, я – на верхів’ї осяяння, звідки видно зоряну правду віків.

– О, якби твої слова були істиною! – після довгої мовчанки прошепотів інквізитор. Потім чоло його втомлено зморщилося, і він зітхнув. – Все це міфи, скільки їх розвіялося в плині часу. А правда в тім, що на троні буття – невблаганний суддя. А ми – його виконавці.

– Правда не вимагає виконавців, – сказав Джордано. – Вона сама є вияв неминучості. Коли настає час правди– вона і людина невіддільні. Саме тому учитель, ім’я котрого ви узурпували, нічого не відповів на запитання Пілата: «Що єсть істина?» Про неї не розповідають, їїею стають.

Інквізитор слухав в’язня, докірливо похитуючи головою.

– Такий гіркий досвід у тебе, брате Джордано, і все-таки ти зберігаєш дитяче мислення.

– Я знав, що ти прийдеш, – зітхнув Джордано, – і знав, що станеш говорити сентименти, шукати стежки до мого серця. Дарма! Не брат я вам віднині. Вчорашній присуд навіки розірвав усі мости між нами.

– А може, їх і не було? Може, їх лише треба було будувати?

– Всі мої книги – пошук мостів.

– Навпаки – повне знищення всього сталого, що будували й плекали люди, – заперечив інквізитор. – Я втомився доводити тобі очевидне. І все-таки звідки ти знав, що я прийду?

– Звідки? – перепитав в’язень, задзвенівши кайданами. – Просто знав, відчував. А взагалі розгадка проста: ви забираєте в мене головне, що цінуєте, – тіло, насолоду буття, владу, речі, – а я не прошу вашої милості. Хочеш знати – чому?

– Хочу. Втрачаючи життя, що сподіваєшся мати на заміну?

– Хіба все міняється на щось або за щось?

– Безумовно. Це принцип рівноваги сущого. На цій основі тримається суд – корінь буття. Згадай Святе письмо – історія світу починається & порушення рівноваги, і за це треба платити.

– Навіть ціною жертви сина божого?

– Навіть такою жертвою, – підтвердив інквізитор, – і насамперед такою. Бо, щоб утвердити справедливість, творець повинен мати сувору безжальність до самого себе, щоб ніхто не оумнівався в його верховному праві. Ми – слуги церкви – лише уподібнюємося божим начертанням. Тому твої безбожні вчинки, спонукані гординею, жадобою виключної слави, зустріли осуд церкви.

– Це я вже чув, – спокійно мовив Джордано. – Гадаю, не для схоластичних суперечок ти спустився сюди?

– Не для того. Ще раз запитую: що сподіваєшся отримати замість життя, яке віддаєш так необачно?

– Хіба мало людей віддають щось безкорисливо іншим? – задумливо спитав Джордано. – Хіба Месія йшов на Голгофу ради якогось зиску?

– Безумовно, – кивнув інквізитор. – Недарма ж на хресті він сказав: «Сталося!» Отже, він отримав те, що волів!

– Звідки ти знаєш, що саме «сталося»? – іронічно запитав Джордано. – Як ти можеш твердити, що учитель побачив чи відчув те, що бажав осягнути? Як ти можеш запевняти, що це «щось» він отримав на заміну тіла, життя чи ще якогось лахміття, котре ви так цінуєте? Може, його «сталося» – лише радість в’язня, котрий навіки звільняється з темниці, яку сам будував, прихорошував, освячував. А втім – навіщо брати такі великі приклади? Що отримує мати, породивши дитя? Часто лише горе й муку. Так і я, жадаючи подарувати людям новий обрій, не отримую нічого, крім осуду й страждання… і не волію нічого іншого.

– І все-таки доки людина живе – є надія щось мати: дихати, милуватися небом, зірками (яким ти твориш апологію в своїх книгах), бачити світ, отримати найпростіші радощі плоті… А коли все щезає…

– Все? – усміхнувся Джордано. – А куди воно щезає – все?

– Для тебе – щезне!

– Невелика ж твоя віра в життя вічне.

– Слухай, брате Джордано. Поговоримо щиро. Нас ніхто не чує. Дозволь, я присяду ось тут, на твоєму скорботному ложі. Сядь і ти.

– Я стоятиму, говори. Я хочу дивитися на зорі, вони від мене нічого не вимагають, а дарують безмір’я.

Інквізитор довго мовчав, ніби прислухався до нечутних дум.

– Хочу відкрити тобі, Джордано, нашу таємницю.

– Я слухаю.

– Брате Джордано! Бога нема…

В’язень беззвучно засміявся, в його очах блиснули веселі іскорки.

– Ти хотів здивувати мене? Я давно знав, що ви безбожники, але не філософи-атеїсти, котрі викликають повагу, а грубі богофоби.

– Як ти міг це знати?

– Дуже просто. Люди, які проповідують щось, а діють всупереч своїм деклараціям, – не вірять в те, що стверджують. Ви проповідуєте ім’ям бога любові, а дієте ім’ям його антипода. Отже, не вірите в свій риторичний ідеал» Хто вірить, той ототожнюється з ідеалом. Хіба не так?

– Правду мовиш, – помовчавши, згодився інквізитор, непорушним поглядом пропікаючи в’язня. – Ми прийняли ношу, яка нам ненависна. Але повинні нести її, щоб творити свою справу.

– Яку справу?

– Божу. Оскільки його нема і ми – лише привиди в тумані буття, поміж лютих і жорстоких стихій, то ми повинні об’єднатися, щоб не загинути, утвердити себе над безоднею – бодай за рахунок інших життів. Ось чому церква нещадна до інакодумців: вони розпорошують сили, вони вносять непевність і волюнтаризм у плебейбькі душі, котрі ми жадаємо ввести у річище узгодженості.

– Якщо ви – привиди, то все, що дієте, виявиться теж примарою. Воно щезне, як нічне видиво.

– Ми живемо сучасною миттю, – сказав інквізитор. – Можливо, є лише вона. Ми хочемо нагромадити потенцію вічносущого тепер. І, може, колись митьпородить дивне буття, як непорочна Діва. Ми будемо деміургами того буття…

– Жахливе дитя народиться від такої «Діви», – суворо сказав Джордано. – По образу й подобі все зачинається й твориться. Не гадай, що ви обійдете закон причинності й відплати. Сієте кров і вогнища – не уберете врожаю гармонії. Мить жорстокості породжує вірність ненависті й злоби…

– Ти не збагнув, не проник в потаємну суть мого задуму…

– Та ні, збагнув! І дозволь відверто сказати тобі, що – в іншому світі живу. Ми маейо однакові тіла, мову, історію народу, але душі наші живуть в інших вимірах. Ви бачите світ, як товпище привидів. І бог ваш – привид, жорстокий упир, що утверджує абсурдне буття серед безвидності. А я бачу світ, як світанок чарівного дня краси й любові. Ще сутінки скрадають небосхил, ще панують тіні й привиди на землі, іще очі й почуття сплячих жахаються вигаданих потвор, та вже бубнявіє зерно життя під грунтом, незабаром зійде сонце і радісні парості потягнуться вгору, до зірок. І в просторах далеких сфер зустрінуться дружні руки крилатих геніїв, щоб створити братерство розуму в безмежжі. Не для суду, не для муки й відплати, а для радісної гри.Так, так, не хмурся! Світ – лише яйце, в якому задихається пташеня розуму. Яйце Великого Життя, про яке ми ще нічого не відаємо… проте є його часткою, його співучасником. Розломити шкаралупу яйця – ось дбля розуму! А ви – боїтеся цієї вогненної справи, бо за межами яйця – для вас місця нема. Ви – безкрилі! І тому обрізуєте крила всім, хто пробує їх виростити у темряві планетарного яйця. І старанно затикаєте всі проломи, що їх прокльовують зрячі пташенята. Дарма! Світанок розуму настане так же неминуче, як і схід сонця…