Текст книги "Вогнесміх (1988)"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 38 страниц)

– Скільки ж йому років? – здивувався Гриць. – Він же цілком молода людина!

– Не дуже, – всміхнувся Лі. – Йому вже сорок шостий рік. Зріла людина. Одної літньої ночі він перервав мої медитації, з’явившись на порозі моєї келії, вирубаної прадавніми ченцями в гірській скелі, Я одразу впізнав його, хоч він був одягнутий у європейський костюм альпініста. Він традиційно привітав мене, як свого гуру, ставши на коліна і обнявши мої ноги. А потім, випроставшись, лаконічно сказав (і я відзначив демонічний блиск торжества у його очах): «Учителю, я торкнувся вогню істини, і вона відкрила мені браму до своїх скарбів. Я поклявся, що ви будете свідком моєї перемоги, і ось я тут, біля ваших ніг…» – «Твоєї перемоги, – поцікавився я, – чи перемоги істини?» – «Це одне й те ж, – відповів Тао, – хіба ви не навчали мене, що всесвіт і я – одне ціле?» – «Де ж твоя істина, в чому вона?» – «Я хочу показати вам, учителю, її торжество. Збирайтеся». – «Куди мені збиратися? Хіба істина має місцеперебування, хіба вона не розлита скрізь?» – «Істина там, де визрів магніт, що притягнув її, – твердо запевнив Тао. – Цей магніт кристалізувався в мені. Але ви, учителю, були каталізатором кристалізації. Ось чому я вважаю, що ми будемо разом святкувати день перемоги».

Заінтригований його словами і урочистим тоиом, я вийшов за ним у сутінки гарячої тропічної ночі. Над скелями зависав майже безшумний гелікоптер (пізніше я дізнався, що то був вертоліт з потужним електромотором). Він опустився нижче, сів на кам’яний майданчик. Так я став гостем, а згодом полоненим Тао, котрий перетворився в пірата. Так, так, мій учень шукач істини, зібравши банду корсарів, грабував багатих людей, котрі мандрували або здійснювали ділові поїздки, користуючись рейсами комфортабельних морських лайнерів або пасажирських поромів. Про це я взнав одразу ж, як тільки потрапив у надра вулкана, в цю страхітливу печеру, де визріває змова проти світу. Розкажу коротко про те, що сталося з Тао протягом чверті віку, коли він мандрував по світах. Тао прийшов до висновку (як пізніше признався мені), що карма світу безнадійно заплутана, що виходу з тисячолітнього вузла ненависті й знущання шукати марно, що назріває вибух планети і людина є водночас бікфордовим шнуром і вибухівкою, котра висадить світ у ніщо, у безликість. На силу треба сили, так вирішив тао. А сила на боці сучасної науки й технології. Об’єднані молитви мільйонів віруючих та сотень святих ніщо супроти гармат і бомб, а тим більше – супроти ядерної зброї. Збагнувши це, він помандрував, як і я колись, до Європи, Америки. Там завершив технічну освіту, студіюючи в основному кібернетику, електроніку, рідкісні розділи унікальних технологій, інформатику в усій її багатомірності, органічну та неорганічну хімію, біофізику, металознавство, теорію часу й простору і ще багато, багато дисциплін, про які я не маю уявлення. Був він і в Києві (ти вже, друже Гріг, знаєш про це), студіював основи прийдешньої інформатики та антропологічної космогонії в Токіо. Так, не дивуйся, є такий термін – антропологічна космогонія. В ній твердиться, що Всесвіт достатній для появи саме людини мислячої, що людина була запрограмована від початку Мегасвіту, що її доля – то доля Космосу, а отже, людина, котра збагне що тайну, може отримати всю потужність безмірності, бо виконує її волю. Чи ясно я висловлююсь? Все це Тао студіював у якомусь втаємниченому коледжі, де його божевільні задуми підтримали такі ж духовні розбійники, як і він. Вони розробили параноїдальний план перекроєний кармн планети. Користуючись багатим знанням сучасної технології, вони підготували проект універсального космічного комплексу – невразливого, потужного, в се озброєного, який може мандрувати в космосі, під водою, в повітрі, навіть нібито спроможний трансформувати течію часу в певних межах, а отже – виходити за координати даної миті. Тобто такий технологічний монстр має бути невразливий навіть для ядерної та лазерної зброї. Куди ж хоче застосувати Тао таке страховисько? Супроти сучасних мілітарних концернів. Оголосити в певну мить ультиматум – скласти зброю і передати владу вільно обраним урядам. Він – Тао – має бути лише координатором всіх цих процесів гуманізації планети і гарантом того, що імперіалізм та диктатура більше не повернуться на Землю. Таким чином створюються умови для вільного розвою духовних сил і об’єднана планета зможе виконати своє призначення – стати трампліном для стрибка розуму в царство свободи.

Уже рік триває робота по підготовці космічного комплексу універсального призначення в цій прихованій печері. Кошти для цього добуваються піратськими нападами. Тао вважає, що його дії цілком виправдані. «На терезах космічного права, – каже він, – я, порівняно з багатіями, котрих грабують мої хлопці, білокрилий ангел. Мій задум – звільнити Землю від грошових павуків та експлуататорів – є задумом самого бога (якщо він існує, звичайно)».

Й намагався показати Тао всю абсурдність його плану. Мільярди людей, котрі ще практично не встигли сформувати свої ментальні, розумові пуп’янки, зав’януть в пекельних вогнях того прискорення, яке він жадає нав’язати планеті. Разом з тим ситуацію використають злобні, інтелектуально розвинуті сили. Я нагадав йому про творців ядерної та нейтронної зброї, підкресливши, що несвоєчасні можливості неодмінно потрапляють у руки злочинців. Що сам він (попри свої благі наміри) скотиться до тривіального диктатора, а шлях всіх диктаторів один і той же – на смітник історії. Соціалістичні країни володіють величезною могутністю, але вони твердо стоять на грунті загального миру. Це не тактика далекоглядних політиків, а стратегія еволюції, котру утвердив ще Ленін, бо знав про необхідність всебічного розвитку мас, тої тканини життя, котра є соціальним універсумом. Проблеми буття вирішують не геніальні одинаки, а весь людський океан. Якщо хочеш добра рідному потомкові, влий свої осягнення, свою силу в народні джерела.

Тао сміявся над моїми страхами й попередженнями. Запевняв, що незабаром я стану свідком його торжества й сам зречуся тисячолітніх мудрувань софістів та нероб. Тоді я поставив перед ним вимогу відпустити мене, бо треба поставити край безвідповідальним експериментам, свідком яких я не бажаю бути. Він згодився мене відпустити, якщо я дам слово не говорити нікому про його таємницю. Я не міг дати такого слова. Тоді він затримав мене тут, аж до здійснення свого плану. Вирішальний день наближається. Моє серце в тривозі. Відчуваю, що має статися щось страшне. А тепер ось твоя поява, друже Гріг. У мене таке враження, що він хоче запропонувати тобі стати його побратимом. Він любить незвичайних людей, а ти йому сподобався. Ну от… Основне я тобі сказав. Все інше знатимеш з його вуст. Бачу – ти втомлений. Пора й мені задрімати. Завтра я покажу тобі надра печери. Подумай, зосередься. Може, знайдеш якісь аргументи, котрі могли б його похитнути? Гадаєш, що це безнадійно? Це не так! У надрах його духу притаїлося щось ніжне й чутливе, але воно оточене корою жорстокості й розчарування. Треба торкнутися глибин душі якимось несподіваним променем. Може, в тобі є таке світло?

***

Марилися Грицю рідні ліси, Дніпро. На луках паслися косулі, лосі, а поряд з ними мамути, носороги, і хлопець дивувався, звідки виникло химерне поєднання різних епох. Згадалися міркування про можливість відтворення вимерлих тварин генною інженерією. Десь він читав, що в людині зберігається ембріонально-потенційно весь генетичний код біосфери, і якщо розгадати його, то можна в своїх соматичних клітинах знайти і прадавніх рептилій (тільки навіщо їх воскрешати?), і носорогів, і шаблезубих тигрів та мамутів. Хлопець подумав, що, мабуть, пощастило це зробити, і це велика перемога прихильників збереження екологічної цільності й повноти: тепер світові не страшні руїни і катаклізми. В кожній людині зберігається «ноїв ковчег», де наявні «сім пар чистих і нечистих», і після будь-якого потопу вони населять нову землю. Потім Гриць побачив, що з-за кущів верболозу підповзають до тварин браконьєри з дегенеративними кримінальними пиками, тягнучи за собою скорострільні гармати і тяжкі кулемети. Хлопець жахнувся: ось яку потужну зброю вживають сучасні «мисливці»! Хто їм дозволив? Де ж єгері, де батько Василь Гук і його побратим Сава?

Він хотів кудись бігти, когось кликати, та небувала втома сповивала тіло, несила було поворушитися. А тим часом браконьєри висували вперед свої смертоносні пристрої, і загриміло у видноколі: та-та-та-та! ду-ду-ду-ду! Падали, ніби підкошені, граціозні косулі, підламувалися коліна у лосів, тяжко трималися об землю прадавні мамути, не розуміючи, звідки знову прийшло до них нещастя. Ніби лава з вулкана, густим потоком текла по луках багряна кров і вже ось-ось мала сягнути Грицевих ніг. Вона парувала, і запах від неї був задушливий, нудотний, тяжкий. Хлопець закричав від жаху…

Лі заклопотано схилявся над ним, співчутливо запитував:

– Тобі щось тяжке приснилося, друже Гріг?

Гриць сів на килимку, все ще не повністю прийшовши до тями. Поступово він згадав усе. Йому здавалося, що сон триває далі, бо здалека глухо долинали якісь удари, дрібно тремтіли скелі, а в печері відчувалася задуха.

– Що це? – пошепки запитав він.

– Де?

– Дивні звуки. Ніби канонада. І запах…

– Ти забуваєш, Гріг, що ми в надрах вулкана. Тут це буває. Невеликий прорив газів. Не бійся – спеціальні пристрої очищають повітря, не задихнемося. А вже як гримне по-справжньому, тоді ніщо не допоможе.

Лі ласкаво усміхнувся, заспокійливо торкнувся Грицевого плеча.

– Я обіцяв показати печеру. Ходімо. Глянеш, в яку мишоловку ми потрапили. Потім поснідаємо і подумаємо, що нам робити.

Гриць звівся на ноги, розім’явся. Відчув, що сила повертається до тіла, і раптова думка про те, що в нього попереду багато несподіваних можливостей шукати, думати, діяти й міняти власну долю, принесла хвилю таємної втіхи. Він дотягнувся до ніші, торкнувся пальцями круглого ободка світильника. Запитливо глянув на Лі.

– Електрика?

– Ні, сонце.

– Яким чином?

– Світловоди. Ціла система світловодів. Тао використовує найостанніші досягнення світової технології. Потребу в еилових енергоджерелах звів до мінімуму, і в цьому парадокс його проекту. Ходімо.

Вони ступили у кам’яний коридор, на стінах якого теж мерехтіли пунктири світильників. Прохід вивів їх у грандіозну пустоту, склепіння якої губилося в фіолетовій млі. В зеніті примарно промінилося овальне світило, в його неяскравому сяйві вирізнялося хаотичне нагромадження багатобарвних скель, котрі, мов шеренги вартових, оточували велике дзеркало озера. Посередині чорно-зеленого овала води виділявся острівець, де височіли темні конструкції, метушилися люди, стрибали світляні зайчики чи то електричних розрядів, чи автогенної зварки чи імпульсних світильників. Від берега до острова було прокладено моста, по ньому прудко бігали невеликі саморушійні візки, подібні до перших місячних всюдиходів.

– Роботи? – запитав Гриць.

Лі мовчки кивнув. Показавши на острів, сказав:

– Там – серце його проекту. Ядро всього задуму. На жаль, я не знайомий достатньо з глибинами технології, які дали можливість Тао розпочати свою авантюру. Я навіть не можу стверджувати, чи реально все це, чи буде діяти його космічний монстр? Безумовно, він першокласний спеціаліст, але проект передбачає такі прориви за обмеження і класичної і квантової механіки, що важко стверджувати щось певне.

Вони пройшли трохи понад кам’янистим берегом, у скелястих стінах якого видно було темні овали проходів, далі в імлі вирізнявся причал, а біля нього – кілька величеньких швидкісних катерів на тгдаодних крилах. Там походжали вартові з автоматами на грудях. Вони дали мовчазний знак – не підходити ближче. Лі з Грицем повернули назад.

– Невеликий ареал свободи, – тірко усміхнувся хлопець, – Хоч Тао і взажає себе покровителем усього людства, проте діє, як звичайнісінький тиран.

– Стереотипи психосфери, – сказав Лі. – Вони вироблені тисячоліттями, в хороші люди, котрі вважають, що, добравшись до важелів сили, зможуть діяти не так, як, мовляв, усі деспотичні попередники, що у них є власний контроль совісті, честі, волі і так далі. Але це ілюзія. Машина примусу, сваволі, владності та деспотизму трансформує найліберальніші наміри у готові трафарети дій. Теоретично нібито все те, про що мріє Тао, можливо, але практичноце відпивається у ті форми, котрі існують споконвіку. Проповзаючи крізь задимлену трубу, хіба голуб збереже свою білість і чистоту?

Гриць все оглядався назад, обмацуючи погжядом поверхню озера, котра пропадала в тумані десь за півкілометра.

– А як звідси випливають судна? Прохід один чи багато?

– Не знаю, – сумно сказав Лі. – Та й не придатний я для такої справи, як втеча, сутички. Юність лишилася далеко позаду… чи попереду? Хто скаже? Може, ми лише відлуння справжньої істоти, кульмінація котрої в час найвищої молодечої напруги. Може, я себе реалізував саме тоді, коли зважився на повний розрив з мізерним минулим. У ту зоряну ніч. Саме зоряна. Одна неповторна мить нового народження. Яке то було чудо, друже Гріг. А вже потім – новий цикл пошуків, сумнівів, безконечної риторики, відливання роздумів у штампи слів, старіння. І все нам здається, що головне там, попереду, що ось-ось пощастить зустріти за новим поворотом путі щось небувале. А небувале вже давно здійснилося, тільки ми не відчули його, не привітали…

– А конкретно, – нетерпляче озвався Гриць, не цілком розуміючи зміст сентенцій учителя, – в чому ви бачите конкретне прикладання сил молодих людей, юнаків? €крім, звичайно, необхідної рутинної праці. Де мета, що здатна заполонити світ, вивести його з антагоністичної круговерті?

– Я вже казав тобі, – докірливо мовив Лі, – що вашій країні пощастило стати лідером еволюції. Там і рішення. Тільки воно не одномірне, не волюнтарне. Кожна мить тче нові можливості. Хто думає про таємничу силу миті? Ви теж не вмієте користуватися цим потужним важелем… ви – марнотратники миті, гадаєте, що вона – лише бризка вічності, а насправді вона є сама вічність…

Гриць вражено зупинився. Явно, зримо перед ним постав образ діда Сміяна, почулися його слова: «мить дорівнює всесвітові». І слова пісні: «Охопить диво-мить ти зумій, любий друже, зумій!» Яка вражаюча тотожність мислення понад простором і часом. Може, саме в цьому вирішальний доказ спорідненості всієї мудрості планети, родинність вселюдської ноосфери?

Лі уважно глянув на хлопця, любовно обняв його за плечі.

– Згадав щось подібне?

І знову Гриць здивувався чутливості старого тайця. Але не сказав нічого, а тільки мовчки кивнув. Учитель уробив знак іти далі, а потім на ходу сказав:

– Якщо бажаєш, я висловлю тобі кілька своїх міркувань з приводу тайни вічної миті. Проте повернемося в притулок. Тут якось непривітно, задушливо, та й цікавого нічого нема. На острів нас не пустять, вулканічні породи тобі, мабуть, ні до чого. Я зайду до тутешньої кухні, принесу щось поїсти, а потім – поговоримо.

За кільканадцять хвилин, покінчивши з сніданням, вони знову сіли один біля одного в затишній печері. Лі, прикривши повіками очі, задумливо говорив:

– Ти знайомий з роботами Фрейда? Поверхово? Я цікавився всіма психоаналітичними пошуками – від позитивних до містичних, бо найбільше мене приваблювала саме тайна свідомості, нашого «я». Фрейд уподібнює психічне життя людини вершнику і коню. Кінь – то підсвідомість, а вершник – розум. Він вважає, що рішення завжди приймає кінь, тобто підсвідомість, але все робить так хитро, щоб вершник (розум) гадав, що це – його рішення, суверенне, самостійне. Мій багатолітній досвід показав, що Фрейд створив фіктивну теорію, далеку від таємничої реальності психожиття. Підсвідомість, тобто мільярдолітні глибини мислячої матерії, це і є свідомістьу всій своїй всеохопності та мудрості. Це – титанічний розум древності, дарунок Матері-Землі. Там є все знання – від амеби до людини, там є всі конструктивні рішення (саме тому ми маємо можливість «учитися», тобто розкривати самих себе, свою титанічну скарбницю). В принципі, «родова пам’ять» віків могла б бути джерелом знання для кожного новонародженого. Саме для цієї мети біоеволюція, певно, й сотворила «біокомп’ютер» (кору), щоб він міг бути координатором потреби в тій чи іншій інформації глибин. Та сталася якась катастрофічна мутація, інверсія, котра виявилася патологічною (воістину виникла «кора», яка замкнула титанічну свідомість у «тартар» «підкорки»). Ти пам’ятаєш, друже Гріг, еллінські міфи про титанів і богів? Певно, прадавні мудреці відобразили психічний метаморфоз у символах міфів. Битва титанів з кронідами (синами часу) – є ілюстрацією такого конфлікту. Титани – древні сили, мудрі й щирі, а кроніди (олімпійці) – розумні, але підступні. Замкнувши титанічні сили прасвідомості в «тартар» позарозумності, кроніди стали «забороняти», «керувати», «спрямовувати», «карати» і так далі. Будучи юним утвором, кора (олімпійці) не могла б зберегти своє чільне місце в діяльності людини, якби не осідлала титанічного «коня» глибини. Але честолюбство та амбіція мозкового комп’ютера, котрий привласнив собі прерогативи всетілесної свідомості, завдали удару й самому розумові, бо пропускали іскри потрібного їм знання крізь решето «винаходів», «осяянь», «відкриттів», «інтуїцій» тощо. Координатор став тираном. Практично так званий розум заважає правдивій титанізаціїсвіту й біосфери, він боїться прориву геніальних сил глибини, ось чому генії і талановиті люди майже завжди були нещасні і хутко покидали цей світ, бо розум їх не шанує і боїться. Саме тут причина ворожості до нових ідей, відкриттів, парадоксальних теорій. Тут і пояснення успіху «мозкової атаки», при якій несподівано відкривається «нове», тут і загадка «осяянь», котрі є відблиск мудрості, притаманній кожній людині, але схованій за сімома замками інтелекту.

– Я читав про таке, – озвався Гриць.

– Де? У кого?

– У роздумах однієї… знайомої…

– Хто вона?

– Лікар. Психіатр. Вона тепер на Папуа, досліджує якусь екзотичну хворобу. Я теж летів туди…

– Дивно, дивно, – похитав головою Лі. – Яка вражаюча напруга ноосфери, який натиск вогню. Чутливі приймачі в усіх країнах світу відчувають одне й те ж. Це – прекрасно! Тоді ти, друже Гріг, зрозумієш, до чого я веду. «Розум», наш буденний інтелект, знемагає від калейдоскопічних змін реальності. З полум’яною динамікою буття може впоратися лише титанічний розум мільярдоліть (індуси називають його будхі, мудрість). Для цього треба знову трансформувати зовнішній розум (інтелект) у працівника, у координатора, у щирого інженера, котрий з вдячністю братиме батьківські скарби глибин, прикладаючи їх до спільного блага, не приписуючи пріоритету собі. Чи не нагадує тобі ця ситуація легенду про падіння Люцифера-Світоносця? Світоносець і є розум, йому доручено було лідерство, але не тиранічяість. А він «загордився», впав, потьмарився. Тепер потрібен титанічний метаморфоз. Можливо, саме тут причина дискретного сприйняття світу, його розпаду, роздробленості. В глибинах організму, в надрах життя затаєна сукупна свідомість пращурів, котра прагне прояву і здатна перемогти навіть невблаганність смерті, воскресити з небуття минулі покоління…

– Наш мислитель Федоров мріяв про це, – зрадів Гриць. – Воскресіння батьків, писав він, головне завдання грядущої науки…

– Знаю про нього, – приязно озвався Лі, прикладаючи долоні до грудей, – то чудовий мислитель. Людина прийдешнього… Правда, ідея висловлювалася прямолінійно, у загальній формі і, до речі, містично. Він ще не мав зразків для тотожного формування своїх геніальних осяянь. Та й ми ще не готові для цього. Проте основна дуімка – правильна. Бо хіба достатнє рішення потреб і проблем сучасної особи, її текучої свідомості, котра не може втримати самоцінності миті.Є в багатьох народів такий вираз: «убити час»…

– Є! – згодився Гриць. – Це вважається доблестю.

– Це дикунство, варварство. Кожна мить – неповторна. Вона ніби еманація, іскорка вічності. Час, тривалість– то не набір митей, як дехто гадає, а розпливання миті, її розмиванпя, деградація, розмінювання золотої монети на мідяки, а потім мідяків – на тлінні речі вжитку. Чому я розповів тобі про зовнішній розум (інтелект) і титанічну свідомість глибин, замкнутих у льоху непроявленості? Тому що саме розумне здатний оцінити мить, не спроможний обняти її, злитися з нею. Розум – дитя часу – розкладає явища світу по поличках послідовності, статистики, класифікації. Мить для нього – лише словесна абстракція. А в ній – все найголовніше, чого ми хочемо, та оаза, котра має напоїти спрагу віків.

– Що ж потрібно, щоб збагнути тайну миті? Це ніби прорив у мікросвіт вічності, ніби необхідність появи хроноядерної теорії?

– Скоріше – ураноядерної, – засміявся Лі, і промінчики зморщок осяяли його обличчя, – Бо ж батько Крона був Уран – вічний коханець Ґеї. При ньому всепожираючого часу не було. Але ти гарно сказав: наука має задуматися над дивовижними скарбами миті. Миті, як атома вічності. Як неподільного елемента буттєвої динаміки. Не динаміки тривалості, а динаміки творчої напруги, це – не одне й те ж. Мить для сучасних людей зникає десь в щілинах поміж секундами та годинами. Але зачекай… Здається, повертається Тао.

Учитель насторожився. В коридорі між скелями почулися легкі стрімкі кроки, і в мерехтінні світильника з’явилася струнка постать пірата. Він оглянув присутніх, заразливо засміявся.

– Чудово! Симпозіум триває. Бачу, учителю, що ви митіне випускаєте з рук. Прекрасно! А у мене – успіх. Гарна здобич, закуплено необхідні матеріали. Робота кипить. Не метайте на мене зевсових блискавиць, учителю! Я не протидіючий вам гігант, а ви не володар Олімпу. Дозвольте, я сяду поруч. Я веселий, мені хочеться поговорити з людьми, які можуть мене зрозуміти повною мірою. Мої соратники – лише честолюбні виконавці. Ех, якби мені таких побратимів, як ви, учителю, як цей хлопець. Давайте поговоримо, я знаю – ви хочете мене переконати, щоб я не здійснював свого проекту. Адже так?

Тао розгорнув килимок і сів біля входу, як і вчитель, у позі лотоса, запитливо дивлячись на Гриця. Хлопець якусь хвилину мовчав, будуючи в умі фразу, а потім обережно запитав:

– Пробачте, якщо я ненароком завдам прикрості вам…

– Не турбуйтеся, – махнув рукою Тао, – ми друзі, які там можуть бути церемонії у жерлі вулкана? Я кажу це не буквально, це – в переносному розумінні. Ми – в історичному вулкані, і етикет – дитячі забавки. Я вас слухаю…

– Ви знайомі з письменником Олексієм Толстим?

– Знаю, читав.

– У нього є роман…

– А, ви ось про що! – Пірат засміявся іронічно. – «Гіперболоїд інженера Гаріна»? Проблема диктатора? Претендування на володіння світом? Я знайомий з усіма можливими варіантами фантастичних, утопічних, реальних типів і образів диктаторів та претендентів на глобальне панування. Треба ж було знати, в якому напрямку працювала думка людства, вирішуючи цю проблему. Довелося прийти до сумного висновку: все, що робилося досі, дитячі іграшки, хоч і досить криваві.

– Якщо все це – дитячі іграшки, то навіщо їх повторювати?

– Я нічого не повторюю, – владно перебив Тао. – Претенденти на здійснення планетарної мутації соціуму силою, диктатом були неуками в елементарних питаннях. Всі їхні зусилля й наміри базувалися або на зоологічній ненависті до слабіших, на амбіції зверхності, або на параноїдальних комплексах, на містичних псевдомісіях. Візьміть всіх отих тамерланів, іскандерів, чінгісів, наполеонів, гітлерів – все це ущербні типи, котрим «щасливий» збіг обставин дав випадкову козирну карту. Але стратегічно вони перемогти не могли, хай їх навіть підтримували найвельможніші сили Землі, бо жадали волюнтарно змінити карму світу для власного прославлення або зиску. Це – нонсенс!

– Але ж ви прагнете того самого?

– Далеко не так! Течія хай лишається течією. Їй треба дати інші, безпечніші канали, не засмічені гидотою буржуазних соціумів, вільні від диктату грошових мішків. І тоді ріка народів потече в потрібному напрямку. Треба змести антиеволюційні шлюзи брехливих політиканів, і глибинна могутність духу ринеться до творчих діянь, про які ми й уявлення не маємо. Як може ця сила проявитися, коли їй від народження приготовлено хитрі, замасковані річища, котрі ведуть в ніщо, у розпорошеність, у безвихідь, до підвалів банків, де кристалізується психоенергія у вигляді золотих монет? Урагани інформаційних смерчів вирують над планетою, хіба може навіть освічена особа щось протиставити цій стихії, окрім приниженого обурення та безсилого зітхання?

– Як же ви зруйнуєте ці шлюзи і загороди?

– Силою. З космосу треба проголосити нову еру – еру вільної думки й творчості. Поставити ультиматум мілітарним урядам та військово-промисловим комплексам: негайне роззброєння або знищення!

– Ого! Суперанархізм! Ви гадаєте, що закони суспільного розвитку можна так волюнтарно міняти? Окриком із космосу?

– Даремно іронізуєте. Закони в соціумі не віжки, а пластична субстанція, з якої творяща рука може ліпити потрібну форму. Ваш Ленін був таким безстрашним творцем, він мужньо й блискавично йшов назустріч страшним бурям. І переміг! Бо осідлав хвилю неповторної миті. Це вже з вашого духовного арсеналу, учителю! Я займаюся плагіатом!

– Але ж Ленін опирався на маси, – зауважив Гриць. – Як ви можете порівнювати його дії з діями авантюрного одинака?

– Він теж умів протистояти більшості у власній партії, якщо відчував свою правоту, – заперечив Тао. – Крім того, тодішня епоха мала іншу динаміку й актуальність. Вам необхідно було сформувати новий соціум, можливості для формування нової людини. Але ж це лише трамплін для стрибка. Куди? Що далі, коли перед планетою зяє термоядерна прірва, а час обмежений до років, а може, днів? Потрібна безумна безстрашність у пошуку нових рішень. І всеозброєність. Ви самі це добре знаєте, і не граєтеся з буржуа в бирюльки. Імперіалісти осідлали космічного мілітарного змія. Це вже глобальний скорпіон, який в божевіллі може вжалити людство й себе водночас. Тому треба поспішати. Я хочу стати дамокловим мечем над головами тиранів. Усунути їх від влади, і хай народи оберуть самі своїх лідерів.

– А ви?

– А я, – Тао весело засміявся, – стану вільним птахом. Може, зберу авантюрних хлопців та махну десь до інших зірок або навіть галактик. Не вірите? Мій корабель – чудо! Для нього простору-часу не існує. Хочете стати моїм сподвижником?

Гриць переглянувся з учителем Лі і, ніби не чуючи останнього запитання, запитав:

– А чому б вам… не об’єднати свої зусилля з країнами, котрі є прихильниками миру? Це ж велика сила, моноліт.

– Я не вірю в дипломатичні зусилля, – спохмурнів Тао. – Риторика дракона не зупинить. Де гарантія, що не відбудеться апокаліпсична контрреволюція? Що фашистські групи не оволодіють «абсолютною» зброєю?

– Але ж такою зброєю оволодіють і прогресивні структури?

– І буде взаємознищення! А я, відчуваючи унікальний момент, маючи ясну мету, не зв’язаний бюрократичними узгодженнями та рішеннями парламентів – хочу поставити імперіалізм перед фактом космічного ультиматуму. Можливо, я навіть зроблю це від імені «нришельців». Ха-ха! Чому б і ні? Психологічно громадська думка давно чекає цього… Я прийшов до висновку, що добрі люди мають право вжити силу, не слухаючи проповіді святих та мудреців, котрі твердять про неприпустимість силового втручання у карму Землі. Хто ж вирішить долю матері, як не її син?

– Ви один хочете вирішити долю мільярдів?

– А хіба може бути скоригована спільна воля? Це – нонсенс! Завжди хтось брав ініціативу на себе. Чому я не можу бути таким ініціатором? Чи знову чекати чудоподібного Месію, Аватара на білому коні?

– Я читав такі пророцтва, – озвався Гриць зацікавлено. – Рігден-Джапо – володар Шамбали, казковий Гесар-Хан, Калкі-Аватар. А ви, Тао, допускаєте наявність на планеті такого центру, де можуть бути зосереджені сили інших сфер та світів?

Помовчавши, ніби вдумуючись в те, що він мав сказали, Тао серйозно відповів:

– Я знаю всі легенди про Шамбалу. Мій учитель ніг би широко оповісти прФ це. Адже так, учителю? Я особисто не виключаю можливості існування такого центру космічних сил. Але, наскільки мені відомо, та й самі співробітники Шамбали декларують це, братство узгоджує свої дії з всепланетною кармою, тобто остерігається прямо втручатися в життя планети, зважаючи па свободу волі жителів Землі. Може, це й відповідає якомусь там «космічному праву», оскільки махатми, вчителі Шамбали є представниками високорозвинутих цивілізацій, але хіба нам, людям, від цього легше? І хто гарантує нам, що рятівна дія в грізний час буде вжита своєчасно? А ще – звідки вам знати, хто такий я? Та й сам я можу не відати про те, що виконую волю Шамбали. Вони – архати – не можуть втручатися у хід подій, а я – людина Землі – маю право! Ха-ха-ха! Адже так? Взагалі вся ця містична казуїстика з кармою, вищими сферами, аватарамн тощо вже привела до того, що планета захлинається в крові, а кармічні вузли все тугіше затягуються на горлянці людства. Тугіше, ніж вузол Гордія, який довелося рубати Олександрові! Та досить, друзі, досить філософії. Хочете– я заспіваю вам?..

Він вийняв з м’якого футляра, котрий добув з-під поли штормівки, дивний струнний інструмент: дерев’яна довбана таріль з грифом, три товсті струни. Гриць переглянувся з Лі, той схвально кивнув:

– Тао прекрасно грає й співає…

– Я вам заспіваю свою останню пісню, – ніби в забутті, промовив Тао. – В ній, може, все, що я хотів ба сказати.

Він торкнувся струн. Басове, трагічне звучання заповнило печеру, заплелося у мінливі переливи мелодії, а потім почулися драматичні слова:

Пробігають роки. Пролітають віки.

– Піднімайте вітрила! – лунають кличі.

Та даремно готують похід вояки,

Іржавіють у піхвах двосічні мечі.

Поривається в даль, ніби птах, корабель,

Та даремні зусилля, бо сто якорів

Не пускають його від затишних осель

В таємничі краї, на роздолля вітрів,

І радіють боги, і дзвенять ланцюги,

І титани заснули в страшній глибині,

А тому, хто дрімає, нащо вороги?

Сам собі він мурує темницю у сні!

І любов, і добро, і свобода – слова,

Із яких якорі нам кувала пітьма.

Хіба хоче імен сила духу жива?

Хто вона і нащо – буря знає сама!

Хати ветхі змете урагану рука,

Якщо навіть вони мають ім’я святе,

А того, хто проснувсь, – вже ніщо не зляка,

Бо віднині вже він сам у себе росте,

Бо усі кораблі, і дороги, й мости,

І пісенного поклику огненний дзвін,

І казкові краї, й зореносні світи,

І походи до них – то все він, лише він!..

Гриць прислухався до змісту слів, напружував свідомість, щоб зрозуміти символи пісні, і вражався фанатичністю та експресією виконання. Відчувалося, що Тао вже ніщо не зверне з обратного шляху, але разом з тим в душі пірата-інженера тлів вогник приреченості. Може, причина тої приреченості – майже повний розрив з долею людства (хай навіть неусвідомлений розрив, всупереч всім деклараціям!). Хлопець з жалем сказав: