355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Олесь Бердник » Вогнесміх (1988) » Текст книги (страница 1)
Вогнесміх (1988)
  • Текст добавлен: 8 октября 2016, 16:39

Текст книги "Вогнесміх (1988)"


Автор книги: Олесь Бердник



сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 38 страниц)


ББК 84 Ук7-44

Б48

Рецензенти:

І. П. Головаха, доктор філософських наук;

П. М. Рудяков, канд. філологічних наук;

В. О. Карпенко

4702590200-047

Б–КУ-№ 8-190-1988

М223(04)-88

© Видавництво «Радянський письменник», 1988

ISBN5-333-00038-7



Око приховує те, чого не бачить.

Ірландське народне прислів’я

В кожній миті відшукайте вічний Абсолют,

Квітка щастя розквітає не в раю, а тут.

Ви її полить зумійте радості дощем,

І тоді у власнім серці з’явиться Едем.

…Рука зірвала квітку. І голос мовив:

– Ти прекрасна. Будь моєю. —

Квітка вмерла…

А Сонце промінь простягло до подруги її,

прошепотівши:

– Красо, прийми й мене. —

І квітка пишно розцвіла.

З криптограм Сходу



Пролог

…Сідаю до робочого столу, як і щовечора. Проте куди поділися мій спокій, рутинна узвичаєність праці, раціональний розподіл часу? Все вибухнуло, полетіло шкереберть. Здається, що в розумі, в серці зненацька відкрилися якісь шлюзи і стихійний потік довго стримуваних почуттів та парадоксальної інформації вирвався й заклекотів на полі душі. Що ж сталося?

Сьогодні повернувся з Києва. Був на конференції в Кіберцентрі. Друзі кілька днів тому переслали мені запрошення, і я вирішив поїхати, приваблений дивним текстом, де повідомлялося:

«1) Дехто з вчених вважає, що досконально вироблений апарат сучасної математики вже недостатній для аналізу й синтезу суперскладного потоку інформації про буття. Цей апарат може виявитися навіть своєрідним реліктом «птоломеїзму» в науці, а відтак – вимагає «коперниканської» революції.

2) Які наслідки подібної революції? Чи не поведуть вони до майже повного перегляду відомих нам законів, її співрозмірностеп і констант? Чи не длушпаємося ми у лахмітті «очевидності», пливучи по хвилях не зримого нам океану полум’яної реальності?

3) Можливості побудови «Живої ЕОМ» на засадах альтернативної «Математики Повноти».

4) Розгляд проекту «Резонанс Еволюції» («Резев»), розробленого ентузіастами альтернативи.

5) Обговорення перспектив діяльності нового науково-фантастичного, прогностичного часопису «Вирій», редколегія якого вкупі з нашими ентузіастами очолює проект «Резев».

6) Дебати.

Вступну доповідь прочитає гість із Папуа, відомий в наукових колах еволюціоніст, доктор математики Боголо».

Ясна річ, знаючи про таку «вибухову» конференцію, я змушений був піти на інтригуюче наукове збіговисько. Окрім того, згадалося, що років двадцять тому в Києві проходив міжнародний симпозіум, на якому виступав той же таки Боголо. Тоді він був зовсім юним, ще новоспеченим магістром: мені при тій оказії не довелося бути, проте друзі розповідали, що химерні ідеї «альтернативної математики», попри свої еволюційні висновки, не зачепили за живе учених ортодоксів. Віддрукували препринт, поклали на поличку, і все. Ні пари з вуст.

Тепер ситуація змінилася. Боголо зажив світової слави, його ідеї змусили задуматися наукову еліту. Папуаського вченого гаряче підтримав Борис Гук, учень Глушкова (до речі, він мій давній знайомий– ще з університетських років). Я його одразу впізнав за столом президії. Потім увагу присутніх прикувала жвава динамічна постать Боголо, його іскристі очі, що дружелюбно поблискували з-під кучми волосся, подібного до гігантської чорної кульбаби.

Стисла, дивна, парадоксальна доповідь папуаса була вислухана в цілковитій тиші, але потім зал вибухнув ураганом овацій. Боголо промовляв просто, і хоч спеціальних термінів я не втямив, проте збагнув основну суть його «математики Повноти» (або, як він часто наголошував, видозмінюючи назву, – «математики Цілості, Одності, Любові, Реальності»),

Які пристрасті клекотіли в конференц-залі, які вулканічні виверження скепсису та іронії! А разом з тим – громовиці захоплення й схвалення.

Вирішено затвердити творчу групу «Резозансу Еволюції» («Резев») для сформулювання основних принципів альтернативної ЕОМ (так знаної «живої ЕОМ»), Доручено редколегії часопису «Вирій» об’єднати на своїх сторінках ентузіастів проекту «Резев», публікуючи необхідні матеріали та результати експериментальних досліджень.

Шість годин клекотів Кіберцентр. Сотні запитань, сяючі очі, хрипкі голоси, усміхнене обличчя Боголо з пронизливими чорними очима – все було, як фейєрверк.

Наступного дня я зустрівся з Борисом Іуком, тріскаючись від нетерпіння, бо жадав дізнатися якнайбільше про особу папуаського вченого, про його біографію та витоки парадоксальних ідей. Мій друг, іронічно всміхаючись, повідомив, що проблеми, обговорені конференцією, парадоксальні та незвичайні лише для тих людей, котрі неуважно стежать за еволюцією наукових уявлень про світ, що ідеї «математики Повноти, Одності» розробляли ще Піфагор, Гіпатія, донька Теона Александрійського, древні гностики та й багато середньовічних учених. Гук нагадав мені призабутий симпозіум шістдесятих років, на якому вони з тим же таки Боголо доводили необхідність розробки нового математичного апарата. На жаль, практичних результатів тоді добитися не пощастило, і лише тепер, коли наша країна запустила двигун багатомірного прискорення, стало ясно, що «найбожевільніші» ідеї, якщо вони в суті своїй обіцяють стратегічну реалізацію і розширення наших знань про буття, повинні отримати шанс на втілення в життя.

Захопившись, Борис оповів мені таке, що стократ перевершило мою першу зацікавленість. Життя його сім’ї, друзів, знайомих так вразило мене, що я вивудив з нього все можливе, бо вже не міг лишитися осторонь, збагнувши причетність цих подій до революційного перелому в космогонії, гносеології, технології, в безлічі відгілків великої науки. Тепер мені годі заспокоїтись, доки не викладу всього в книзі. Форма викладу фантастична, феєрична, проте це книга про найголовніші проблеми науки, пізнання, життя: звичайно, все це найголовніше для мене, а може, – і я був би щасливий тим, – і для читача.

Доктор Боголо ще буде в Києві досить довго, доки не сформується творча група «Резонансу Еволюції». Може, мені пощастить особисто з ним поговорити і прояснити таємницю – звідки, чому у аборигена «дикого» острова виникли такі прогресивні еволюційні концепції? Було б чудово ввести до книги розповідь папуаса про його легендарне життя. Борис Гук натякнув, що Боголо в юнацькі роки був посвячений у таємницю вогнеходіння, що його предки зберігають глибокі знання прадавніх космогоній та магічних можливостей. Певен, що в особі папуаського вченого щасливо поєднуються можливості синтезу сучасних наукових досягнень і вартостей древньої мудрості. Звичайно, у книзі я збережу лише образну систему нової математичної концепції, а ті читачі, котрі цікавляться специфічними математичними формулами «Резонансу Еволюції» та передумовами створення «живої ЕОМ», можуть знайти їх у першому номері часопису «Вирій», що незабаром вийде у світ.

Життя дивне. Парадоксальне.

Ось за моїм вікном сяє Юпітер. Як завжди. Як тисячі літ тому. Але хіба це так? Хіба можна твердити, що вогник планети, котрий привітно мерехтить у глибинах дивокола, той самий, що й добу тому або навіть годину тому?

Зміни, багатомірні зміни наростають у кожній клітині, бадилині, в наших тілах, в душах, серцях, в сонцях. Нам лише здається, що все відбувається так, як було у віках: розчарованому життям Еклезіастові, одному з володарів прадавності, ввижалося, що «нема нічого нового під сонцем», бо його ум і чуття були заковані у звуженій темниці убогої космогонії, у теологічному карцері інфернальної ойкумени. Та що там говорити про мислителів, припорошених пилом віків, коли більшість сучасників нинішньої космічної епохи забуває або й взагалі не думає про те, що ми пливемо на хисткому кораблику материнської планети вируючим потоком буття до океану таємниці, і в цій путі, в цих мандрах кожен поворот річища – диво, за кожною кручею – несподіванки, де нас чекають і грози, і ніжні співи птахів, і блискавиці та катастрофи, і зустрічі з коханими та ворогами, з метеликами й драконами, і розв’язання всіх вузлів та всіх запитань, які ми достатньо глибоко сформулюємо й поставимо перед власним духом, розумом і серцем.

Перед тим, як розпочати розповідь про моїх героїв, наших сучасників, читачу, я хочу переказати слова Ані – Сина Зірниці, однієї з легендарних постатей шумерського епосу. Ці слова співзвучні тому, що я хочу висловити у книзі. У приблизному перекладі афористичні твердження прадавнього мудреця й героя звучать так:

«Мудрість – то безстрашність мислення. Правдиво мудрий лише той, хто не творить для себе ідолів мислі. Хіба можна назвати мудрим того, хто лише ровторює, заучує чужі міркування та переконання? Правдива мудрість знає, що кожна проявлена думка – умовність. Нерушиме лише прагнення свідомості охопити собою всебуттєвість, тобто – наповнити любов’ю й радістю кожну цятку всесвіту. Збагнувши так, мудрий знає, що він на шляху правди, і той шлях неминуче приведе його до храму тайни; де всі і все зустрічається.

Що шукає, що воліє древо, виростаючи з маленького зерна?

Воно прагне знову породити зерно, багато зерен, тобто дати Плід, з якого саме вийшло. Так завершується великий цикл доцільності, так ріка вертається до Джерела, з якого вийшла.

Чого прагне людина?

Повернути свій плід розуму й серця у велике Джерело буття, у лоно Великої Матері.

Не за далекими зорями, не в потойбічності таємниця нашого покликання, а поруч, під нашими ногами, у надрах прадавньої Ґеї, хоч розуміння цього покликання затемнене й спотворене віками рабства та марновірства.

Проста істина, але шлях до неї важкий, бо всо просте часто пов’язане з найбільшими труднощами…»




Книга перша
Дзеркало асурів



 
…Нас вічно приваблює Тайна – чарівне
покривало Великої Матері, що його
називають Пітьмою. Те, що стає видиме
й відоме, – лише іскри скарбів, лише
блискітки самоцвітів, які приховані в
безмірних глибинах лона великої Пітьми.
Захопившись очевидним, ми потрапляємо
в його полон, дрімаємо в ілюзії звичності
та затишку, і тоді глибінь Тайни лякав
нас своєю незбагненністю, і ми населяємо
її хворобливими образами свого страху
й марновірства.
В цьому найбільший полон розуму.
Щоб звільнитися з павутини ложної очевидності,
треба відкрити своє серце
назустріч Тайні й сміливо ринутися в
океан Пітьми. Таким синам Велика Матір
дарує крила волі й шлях до вічного вирію.
Іскри видимих світів – зорі, планети
й цикли людського буття – лише віхи
нездоланного, блискавичного польоту
духу й розуму до вічно сущої Тайни…
 

АНІ – СИН ЗІРНИЦІ

(З усної традиції Сходу)


ЧАСТИНА
ПЕРША
Радісна істота




 
Що сильніш – мале а чи велике?
Що могутніш – предмет чи слова?
Куля убиває чоловіка,
А від слова серце ожива…
Як же розібрати ті мережі,
Що важніше – день чи темна ніч?
Все єдино в зорянім безмежжі:
Слово – річ, і всі предмети – річ.
З речі-слова вийшла річ-Людина,
Зоресвіт – і духу океан.
У руках Людини і зернина,
І космічний всеосяжний лан…
 

…Хто б міг передбачити, що звичайний «дикий» похід Гриця Гука на Кавказ стане початком карколомної одіссеї. Він пізніше сам дивувався – було це з ним а чи приснилося десь на короткому привалі, привиділося під палючим кавказьким сонцем. Чому, чому це сталося з ним?

Правда, Гриць вельми кохався в фантастиці, пригодах, футурології, в казках, у найхимерніших, найбожевільніших наукових гіпотезах, хоч працював лише звичайним таксистом у одному з таксомоторних парків Києва. Може, саме така закоханість у мрію, в романтику й стала зародком тієї фантасмагорії? Бо як і хто міг би раціонально пояснити феєричну пригоду, що розривала всі межі здорового глузду?

Проте що таке славнозвісний тверезий чи здоровий глузд? Де провести кордон між глуздом і безглуздям? Багато Грицевих знайомих вважали ідіотизмом навіть те, що він покинув останній курс факультету журналістики КДУ ім. Т. Г. Шевченка, перейшов на заочне відділення в політехнічний інститут, а разом з тим став працювати «шефом» (перед цим він скінчив курси водіїв і мав досить пристойний стаж шоферування на власному драндулеті, зліпленому з покидьків, і на вантажних машинах у студентських будівельних загонах). Дома, в селі, підсміювалися, бо звикли до його романтичних витівок’ще з дитинства. Знайомі дівчата, котрі накидали оком на майбутнього журналіста, розчаровано одсахнулися, товариші-студенти охололи. Нові знайомства зав’язувалися туго, бо водії таксопарку підозріло поглядали на новичка, вбачаючи в його переході з КДУ до керма машини щось химерне, патологічне, а отже – насторожуюче.

А він знав своє. Давно вже намислив збагнути життя й можливість його творчого розкриття у майбутній книзі не з абстрактних роздумів та зовнішніх спостережень, а зсередини, з самого вузла подій, про які хотілося знати й писати.

Мріяв створити роман під назвою «Таксист». Саме про такого хлопця, як сам, котрий кинув КДУ, пішов працювати таксистом і так далі й тому подібне. А далі – що життя покаже. Стосунки між людьми, їхні прагнення, а головне – ріку різних доль тих людей, котрі лише на хвильку вривалися в його долю і в салон його машини, черкаючи по свідомості водія, мов метеори, і щезали в глибинах буттєвого моря. Хотілося виявити закономірності таких нібито випадкових зустрічей, їхній взаємовплив і значення такого потоку для долі самого героя книги – таксиста…

Рік минув без особливих пригод. Спочатку Гриць навіть розчарувався одноманітністю рутинної роботи, стереотипністю поведінки пасажирів («Вам куди?» – «Мені на Русанівку». – «З вас півтора карбованця». – «Візьміть здачу». – «Шеф, дуй до «Наталки»). Але згодом сірий змій повсякденності став менш помітним, і хлопець почав відчувати живий пульс та нерв чужого життя, нотуючи найцікавіше у творчому записнику.

А потім – ота сама феєрична зустріч…

Грицю дали відпустку в червні, і він вирішив самостійно, без провідників, пройти через Кавказ древнім Сухумським трактом. Погода стояла безхмарна, синоптики не передвіщали грози. Спочатку Гук хотів захопити супутника, навіть агітував знайомих і товаришів, описуючи привабливість диких гір, але всі старання були даремні; в£Ї віддавали перевагу організованому відпочинку на березі Чорного моря, на затишних пляжах річок або де-небудь в Карпатах, на обладнаній турбазі. І тоді Гриць махнув рукою й навіть зрадів: навіщо йому хтось випадковий, з ким треба спілкуватися, розмовляти, та ще – не приведи боже – терпіти всілякі примхи. Цього достатньо п на роботі, а тепер краще побути цілий місяць в спілкуванні з небом, горами й тишею.

Так він вирішив, так і зробив.

Дістався до Теберди, пожив там три дні, звикаючи до розрідженого гірського повітря, трохи засмаг, а потім, накупивши всяких припасів, згромадив здоровенного рюкзака на плечі й рушив до Клухорського перевалу.

Під вечір він уже був недалечко від крижаного сідла Клухора В небі мерехтіли прозоро-діамантові верхів’я, повітря було прохолодне й сухе. В кам’яних долонях прадавнього вулкана дрімало синьо-зелене озеро, з нього витікав потужний потік, гнівно-пінисто котився до квітучих долин. Гриць зупинився над ним, намета не ставив; хотілося відпочивати під зорями.

Він лежав у спальному мішку, а над ним нечутними акордами грав на зоряному органі космічний Бах кришталево урочисту мелодію. Гори прислухалися до вічної симфонії, всотуючи крижаними локаторами таємничі хорали полум’яного дивокола.

Спав Гриць чи не спав – важко було навіть визначити, ніч минула, як одна мить. На світанку він встав бадьорий, вспокоений, урочистий. Напився з прозорого потоку, обмився крижаною водою і рушив далі – до перевалу.

Внизу спали хмари. Над ними прокидалися, стрічаючи сонце, снігові вершини. Світило зненацька розірвало сивий серпанок туману і кинуло щедрі барви на кам’яні громаддя Кавказу. Хлопець зняв рюкзака і стояв захоплений. Сюди не долинали звуки долин, тут царювала вічність. Тиша, спокій. Цього не передаси словами, подумалося Грицеві, будь-який художник теж безсилий тотожно відобразити цю красу. Треба, щоб живий дух людини й природи злилися воєдино, стали в нероздільності. Якусь хвилю він відчував такий стан все проникнення: щезало тіло, пам’ять про минуле, про мету походу, забулося власне ім’я… Якийсь невидимий потік полум’ям пронизував єство, розкривав таємничі глибини, тривожив, манив, закликав… Що це було? Що з ним сталося?

Хвиля прокотилася, обпалила, дихнула казкою. Згасла…

І раптом Гриць побачив його.

Спочатку він навіть не міг збагнути, хто це й чому він тут.

Праворуч Гриця біля великого каменя бовваніла постать чоловіка. Ось вона заворушилася, ступила кілька кроків назустріч, наблизилась. На перший погляд невідомий здавався юнаком сімнадцяти-вісімнадцяти років. Великі сірі очі дивилися на Гука ласкаво, з усмішкою. На юнакові були сині шорти… і більше нічого, нічогісінько! Худорлявий торс мерехтів під променями ранкового сонця райдужними іскрами – здавалося, ніби він весь покритий світанковою росою.

«Божевільний, – подумалося чомусь Грицеві, – Але чому тут, на такій висоті?»

Вуста незнайомця здригнулися, на обличчі майнув вираз іронії, проте слова його були привітні й дружелюбні:

– Доброго ранку, друже. Дивовижний краєвид – чи не так? Такого внизу не побачиш!..

– Здрастуйте, – відповів Гриць. – Правда ваша, я вже милувався всім цим… але, пробачте…

– Вас хвилює мій вигляд?

– Та ні, – розгубився Гук, – але мені здалося… що вам потрібна допомога…

– Не потребую, – відгукнувся весело незнайомець, стріпнувши довгими чорними кучерями. – Я не божевільний, як ви подумали… ні, ні, вибачень не треба! Я й не потерпілий. Такий же мандрівник, як і ви. «Дикун». Люблю самотність, красиві місця, де можна заглибитися в себе, подумати…

– Ви тут ночували?

– Майже. Милувався зоряною ніччю, народженням світанку, сходом сонця. Мене цікавлять всі ці процеси, як одне ціле, як мить, що повертається до спостерігача різними гранями своєї глибинності…

– Гм, – відізвався Гриць, дивуючись незвичним висловам химерного співбесідника. – А де ж ваш… намет… Спальний мішок?

– Мені такі речі зайві, – усміхнувся юнак.

– Он як! Тоді ви стоїк. Але такий гарт може привести до недуги, інвалідства…

– Мені таке не загрожує…

– Не розумію…

– Бачу – ви здивовані. Не вірите. Що ж, доведеться дещо розповісти. Якби де-небудь у долині, ви б не почули цього. А тут, на перехресті гірських стежок… хай так буде. Вас зачарувало диво гір, душа розкрита назустріч небувалому, можливо, дещо ввійде у глибини вашого єства, запам’ятається…

– Але хто ви? Скільки вам років?

– Звичайна людина. Ваш сучасник. Мені від останнього народження сорок літ…

– Жартуєте? І що означає – від останнього народження? Якісь байки про метемпсихоз, перевтілення?

– Та ні, мої твердження цілком серйозні. Дуже далекі від східних ідей про мандрування душі. Але про це згодом. Говорити варто лише про оцього індивіда, що перебуває поряд з вами. Ви, певно, хочете знати моє прізвище? Для нашої бесіди це не має жодного значення. Колись мене звали Григорієм… Грицем…

– Моє ім’я також Гриць, – озвався Гук.

– Приємний збіг…

– Ви українець?

– Так. Киянин. Проте чи не пора в путь? Сонечко пригріває. Я допоможу нав’ючити рюкзака. Ого, скільки бебехів напхали ви сюди! Мені такого лахміття вже не потрібно. Шорти одягаю лише для так званої пристойності…

– А що ви їсте? – з недовір’ям запитав Гук.

– А ви що? – весело парирував запитання юдак.

– Як то що? Хліб, консерви, овочі, плоди… Все це ось тут, у рюкзаку…

– Відповідь не по суті, – усміхнувся незнайомець. – Можна сказати простіше: ви харчуєтеся світлом. Пам’ятаєте слова Тімірязєва: ми – діти Сонця. Енергія життя – то енергія променя. Це школярська істина. Ви добуваєте цю енергію з плодів, м’яса, убиваючи при цьому міріади живих істот, клітин… а я – засвоюю потрібну мені силу з першоджерела…

– Гм. Мені здається, ви містифікуєте. Правда, десь я читав про це. Згадав… Ціолковський в книзі «Грезы о Земле и небе» пише про таких ефірних істот, котрі живляться лише світлом… живуть навіть у вакуумі…

– От бачте!

– Але ж це неможливо. Це – протиприродно!

– Ви питали про це у природи? – іронічно озвався юнак.

– Це ж і так ясно, – сердито буркнув Гриць. – Флора в прадавності пішла шляхом автотрофності, тобто поглинає світло безпосередньо… а ми – люди, тварини, вся фауна – гетеротрофи, одбираємо цю енергію вже від рослинного царства…

– От ви й розібралися самі, – підхопив незнайомець. – Люди – визискувачі флори. Люди й весь легіоп великих і малих тварин. Цим давно бідкалися визначні вчені. Наприклад, Вернадський ще в довоєнні роки серйозно поставив питання про грядущий перехід людства до автотрофності, до безпосереднього засвоєння енергії світла. Він вважав, а з ним і такі велети думки, як Ціолковський, Чижевський, що лише автотрофній людині пощастить освоїти Космос…

– Гм. Може, й так. Це, справді, прекрасно, цікаво. Проте це ж справа далекого прийдешнього?

– Щоб щось зробити в прийдешньому, треба задуматися про це в сучасності. І не лише задуматися, а експериментувати, діяти. І потім… що таке минуле, сучасне, прийдешнє?.. Ці фази часу – лише слова, що прикривають наше неуцтво. Те, що може статися у вічності, давно сталося. Ви розумієте це? Вся справа в тому, щоб дорости до рівня того чи іншого щабля, взяти нектар з тої чи іншої квітки космічного поля. Вирощуй крила, лети… і бери! А що стосується неможливості світлової енергетики для людини – тут я заперечу рішуче. Бо перед вами – живий факт. Я сам.

– Гм. Або мені це сниться… або ви жартуєте…

Юнак засміявся, і в його глибоких, трохи божевільних очах замерехтіли вогняні зірочки.

– Відчуваю ваші думки. Нащо делікатничати? Ви ж справді думаєте – перед вами юродивий, псих, шизик, ян тепер кажуть сучасні дотепники. Але погляньте на мене… Навіть побіжний погляд підтвердить певну аномалію. Хіба не так?

Справді, тіло юнака було незвичне, покрите ледь помітною імлистою плівкою, що веселково іскрилася в променях сонця. Широкі груди, запалий живіт. І весь він – немовби вібруючий язик полум’я, що набрав форми людини. Від нього линули якісь хвилі певності, вспокоєності… і ще щось хвилююче, бажане… ніби томління, очікування радості, яка приходить у снах або в рідкісні хвилини закоханості. Дуже дивна істота! Але чому він босий? Невже ходить без взуття по гірських стежинах?

– Ви дивитеся на мої ноги? – озвався юнак. – Черевиків не ношу. Ну, цього можна досягти тренуванням. Проте погляньте – мої підошви ніжніші від ваших. І жодної подряпини. Хоч я й не вельми часто буваю в горах…

– Не інтригуйте ж мене. Відкрийте свою таємницю.

– Насправді таємниця відсутня. Її кожен носить у собі. Але мало хто хотів би її відкрити. Так, так, не дивуйтеся. Рушимо в путь, я оповім найголовніше, нічого не приховуючи. Може, пригодиться. А не вам – то друзям…

Вони почали спускатися з перевалу. Минули гігантські валуни, нагромадження химеричних скель, покритих сіро-зеленими мохами. Між ними жовтіли людські кості, там і сям з-під землі виглядали іржаві деталі німецьких гвинтівок, відстріляні обойми. Колись тут кипів жорстокий бій, гітлерівці хотіли прорватися Сухумським трактом до моря, а на їхньому шляху встали мужні захисники, слабо озброєні, але з повним розумінням важливості й вирішальності миті. Кожен камінь стріляв, кожна скеля підпливала кров’ю. Все минуло… Знову мудра тиша над горами, жовті кості, дязний незнайомець… і Гриць Гук поруч з ним…

Він ступав обережно, з-під черевиків сипалася галька, а юнак легко йшов гірською стежиною – крутою й небезпечною, – і Гукові здавалося, ніби він пливе над землею, як імлиста літня хмаринка.

Вони вийшли на достатньо широку древню дорогу, утоптану мільйонами мандрівників. Правобіч від них гримів у кам’яній ущелині зеленкуватий потік, акомпануючи казковій оповіді химерного незнайомця.

– Кілька років тому я працював у Київському інституті кібернетики. Мій фах – математика. Любов до цієї науки передав мені батько-педагог. З малих літ я полюбив чаклунський світ числа, точного виміру, бездоганного експерименту. Любив уроки фізики, хімії, зачаровано слухав, як мій батько веде учнів казковими стежинами числа, міри й ваги до запаморочливих вершин наукових абстракцій. А подальше знайомство з історією науки остаточно переконало мене у всесиллі науки, пізнання, в непереможності розуму, озброєного арсеналом сучасної технології.

Це дитяче враження визначило мій життєвий шлях. Я вступив до університету, обрав долю кібернетика. Ця наука владно вторгалася у свідомість людства, в техніку, в побут, обіцяла чудеса в пізнанні світу та його найглибших закономірностей, намагалася моделювати процеси творчості та інтуїції, затьмарювала ореол поетів і шахістів. Я теж захопився магічним дарунком науки, можливістю збагнути всі закономірності природи, відкрити для людей еру всемогутності, використовуючи для цього мислячих помічників – кіберів, антропоїдів-кіборгів, інтегрованих з людського мозку й технічних органів чуттів багатомірні комп’ютерні системи, що перейняли б на себе основні тягарі рутинної інтелектуальної роботи… Ну та ви все це, безумовно, знаєте, деталізувати я не буду…

Коли я навчався на останньому курсі університету доля приготувала для мене перший удар. Помер мій батько. Я застав його ще при свідомості, але то вже була агонія. Ракова пухлина роз’їдала легені, найдорожчі ліки не допомагали, дві операції лише прискорили невблаганність.

Батькове ліжко стояло біля відчиненого вікна, він любив дивитися на схід сонця, коли рожеві промені пронизували буйну крону саду, а світляні зайчики грайливо бігали по його схудлому обличчю. Коли я приїхав, був саме такий чарівний ранок. Батькове лице набуло іконописної аскетичності, в запалих очах світився таємний сум. А я дивився на рідну, найближчу істоту і розумів, що вона йде від мене назавжди, тане на моїх очах, мов хмаринка, і нема в світі сили, здатної зупинити оцю страшну невблаганність. Сльози, скарги, жалі, знання всіх земних учених, старання найкращих лікарів – все даремно, даремно, даремно!

Саме тоді до моєї душі прокрався сумнів у всесиллі науки. Думки були суворі й безкомпромісні. Що мені до того, думав я, коли всемогутня наука прийдешнього знайде еліксир невмирущості? Що від того моєму батькові? І що до того мільйонам невідомих людей, котрі щодня агонізують, простягаючи руки до безмовного бога або в пустелю потойбічного небуття?

Батька не стало. Залишилася епізодична пам’ять близьких і маленький зелений горбок над його прахом. І кущик бузини, посаджений якоюсь бабусею. Згадую бадьорий некролог, протараторений ученицею дев’ятого класу Оксаною на цвинтарі: «Пам’ять про чудового учителя й наставника навіки збережеться в наших серцях!» «О наївна дівчинко, – з гіркотою думав я, – ти вже завтра заливатимешся від сміху, слухаючи дотепи своїх друзів, ти вже післязавтра млітимеш в обіймах якогось палкого юнака, і навіть на ум тобі не спаде скорботне обличчя покійного математика, котрий так любив водити вас лабіринтами знання…»

Що ж, так повинно бути! Так буде. А втім – ілюзія розвіялася. Я замкнувся у собі, дух розпочав скорботну працю самоаналізу, пробуючи розсікти й пізнати загадку життя й смерті…

Отримавши диплома, я поступив працювати в Інститут кібернетики, закінчив аспірантуру, легко захистив дисертацію. Мені пророкували славне майбуття. Я працював у відділі видатного вченого, де конструювалися найновіші моделі логічних машин. Перспективи, прожекти! Безсмертні кіборги, еврістичні механтропи, що мають самопрограмуватися, невразливі кіберкосмонавти, що летять до далеких зірок, штучні серця, штучні вундеркінди, котрі відкривають для людей найпотаємніші глибини матерії, композитори й поети, що перевершать Баха й Моцарта та розвінчають ірраціональність творчого натхнення, відкривши його тривіальну основу. Еге ж, багато було розмов, вигуків, інтерв’ю, заяв, статей, монографій, авторитетних тверджень. А скільки було замахів на моделювання процесу мислення та інтуїції! І все-таки я залишався байдужим до тих слів. Щось у мені змінилося, якісно трансформувалося…

Якось я йшов вулицями Києва, довкола пливла юрма, котився гомін. Все було, як завжди. І зненацька я відчув, збагнув те, що вже давно гніздилося в підсвідомості. Мій погляд зупинився на вітрині універмагу. Там стояли манекени: модерні хлопці й дівчата з пап’є-маше. Вічні посмішки, завчені мертві жести. Жахлива статика, неможливість будь-що змінити. Все буде вічно так, як звелів модельєр!

І я збагнув, що наука потрапила в таку ж саму пастку: статичність програми первісного імпульсу. Ми повинні завершувати заданий імпульс певного алгоритму до його вичерпання, хоча й знаємо, що він напевне веде нас в нікуди. Побачивши, що ми опинилися в науковому чи технологічному тупику, ми творимо інший алгоритм, включаємо іншу програму, знову йдемо за черговим імпульсом до його вичерпання і знову вічна казка: «У попа була собака». Ми зобов’язані користуватися результатами експерименту, поставленого з допомогою того чи іншого пристрою, хоч цей пристрій і дає нам сигнали, змодельовані архаїчним, відносним рівнем знання, а точніше – незнання. Подумайте самі над такою проблемою: всі наші прилади імітують органи чуттів. Вважається, що це – нормально. Але ж органи чуттів – очі, вуха, ніс і все інше – лише рецептори фізичної людини для орієнтування в дуже обмежених умовах планетарної біосфери, для погоні за здобиччю чи втечі від хижаків, для визначення приємних чи неприємних, потрібних чи непотрібних речей, явищ, подій, істот, для реакції на температуру, голод і так далі. І ось на цьому спеціалізованому фундаменті звіролюдини ми зводимо твердиню абстрактної науки, що намагається пізнати Безмірність тобто – невичерпність! Відром ми зажадали виміряти Океан! А наиосновніше – ми абсолютизуємо ветхі почуття і вже не прагнемо їх трансмутувати, а навпаки – консервуємо, аоо по їхній же подобі творимо юрби кібернетичних, механічних виродків-пристроїв. А інтуїтивно-чуттєва сфера, полонена раціональним аналізом, поступово деградує, відкриваючи стежку людині-манекену, людині – пожирателю енергії, інформації, їжі, розваг, ідей тощо…

Юнак замовк. Назустріч ішла група туристів. Чулися транзисторна музика, сміх, зухвала пісня: «Дай вечерять, бабка, дай вечерять, любка, дай вечерять, ты моя сизая голубка!»

– Ось, – усміхнувся юнак Грицеві. – Ходячі кібери. Навіщо їх конструювати? Їх мільйони. Суцільний стереотип мислення, відчуття, поведінки. І знаєте, хто зацікавлений у тому, щоб це було вічно так? Світ буржуа. В цьому їхня остання ставка – підігрування найганебнішим звичкам, традиціям, жаданням. Взірці – в кіно, в часописах, що передаються підпільно, в магнітофонних шлягерах, що з легкої руки сліпих або безвідповідальних працівників псевдокультури заповнюють телевізію й радіо, у сірому потоці книг, створених людьми, орієнтованими на відмираючі архаїчні тенденції, в забобонних традиціях… І нічого свого… крім амбіції та зневаги до всього вітчизняного, народного, правічного…


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю