Текст книги "Вогнесміх (1988)"
Автор книги: Олесь Бердник
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 38 страниц)
– Вони подібні до зірочок, – шепотів хлопчик. – Татку, як гарно! Луки – ніби небо. Воно захотіло погратися із землею і зійшло сюди, на луки. А щоб не спопелити своїм вогнем людей і трав – зірки стали квіточками.
Василя інколи тривожила буйна фантазія сина, і він оповідав про те Ярині, а мати лише ласкаво всміхалася, заспокоюючи чоловіка.
– Людиною путньою буде синочок, бо відчуває все, як одне: і небо, і землю, й людей. Не здійме він своєї руки на живе, жалітиме його, як власне серце.
Проте мрії Юрасика набирали інколи небезпечної форми, і тоді навіть мати непокоїлася. Одного разу Ярина прала рядна та полотно біля ставка, а Юрчик сидів на березі під вербою і дивився в прозору воду. Там віддзеркалювалося блакитне небо, пухнасті білі хмарини, сліпуче кружало сонця.
– Мамцю, мамцю, – зненацька обізвався синок.
– Що тобі, Юрасику?
– От якби піти в той світ?
– В який? – злякалася мати.
– А в той, що ось там видко. – Юрасик показав у воду. – Глянь – там хмарки пливуть, і сонечко грається… і лелека он полетів…
– Дурненький, – полегшено засміялася Ярина. – То ж відбиток у воді. Як пірнеш туди – то втонеш.
– Та я знаю, що втонеш, – невдоволено сказав малий. – Це тому, що так звикли. А якщо дуже, дужезахотіти, дуже, дуже повірити, що там світ, тоді не втонеш, а помандруєш туди. Там дуже чарівно…
– Дурниці кажеш, синочку. Хоч у школі про теє не згадуй, а то сміятимуться.
– А в казках же люди йдуть під воду і там знаходять царства… і людей, королів і принцес.
– То ж в казках.
– А хіба казка – неправда?
Важко було відповідати на такі щирі, безпосередні запитання. Сказати, що казка – вигадка, брехня, небувалість? Зруйнувати світ дитячої мрії? Втиснути одразу психіку хлопчика в суворі закони буденності? Ні Василь, ні Ярина не сміли того робити, бо відчували – щось в Юрасикові зріє незвичайне, щось неповторне, таке, що має дати дивний плід у майбутті.
У сороковому році народилася дівчинка. Назвали Марійкою. Сірооке грайливе дитя. Братики билися за право доглядати й тішити сестричку, хоч старшому з них – Івасикові – вже сповнилося п’ятнадцять літ і ходив він у восьмий клас. Ярина стала ще кращою, і здавалося, що в її худеньке тіло вливається цілий океан енергії, – так багато вона працювала, порала, встигала. В колгоспі, на власному городі, біля дітей, у хаті. Варила їсти, вишивала сорочки, прала, доглядала, годувала Марійку, порала курей, свиню, корову, кролів. А вечорами читала науково-популярні брошури і романи про кохання. Вона дуже любила читати про зірки, про далекі планети; може, від неї ця любов перейшла до Юрасика?
А в сорок першому гримнула війна.
Події розгорталися невблаганно, навально, несподівано. Фронт котився до Дніпра, і Гук вирішив перебратися подалі від річкової долини, в гущавину лісів, у глухе сільце, де проживала його старша сестра Галька. Її хатинка стояла на краю села, в бору, взимку жодна жива душа не протоптувала стежки до неї, лише бродячі коти полюбляли стару «відьму», як її дражнили діти, бо вона давала притулок всякій бездомній, безпритульній живності, ділячись з нею останнім шматком хліба чи тарілкою борщу.
Тут сім’ю Гука застала окупація. Село було малесеньке, німці сюди не заглядали, тому ніхто не видав Василя, і він деякий час спокійно працював у лісництві, доглядаючи питомник. Та в сорок другому його запримітив поліцай з рідного села, котрий брав участь у каральній експедиції проти партизанів. Гук вирішив щезнути, щоб подалі від гріха. Діти з Яринкою залишилися у сестри, а сам він переховувався в болотах та нетрях, збудувавши там землянку. Згодом до нього приєдналося кілька блукаючих червоноармійців, вони утворили маленький партизанський загін. Ходили на операції в сусідні райони, спалили кілька поліцейських комендатур, пустили на Дніпрі з десяток барж на дно, підірвали військовий транспорт.
Інколи – зрідка – Василь навідувався до сім’ї, приносив дітям трофейний шоколад, втішав свою душу короткими зустрічами. Він знав, що треба стріляти, воювати, але душа його прагнула праці, тиші над полями й лісами, пахощів достиглого жита й квітів на дніпровських луках.
Відгриміла війна. Кров’ю небувалою, мукою нечуваною, стогоном світовим. Здригнулася планета від жаху перед звірством новітніх орд, котрі втратили найменшу подобу людяності. І почався ще один світанок – тривожний, тремтливий, сподіваний, непевний…
Повернувся з Європи старший син Івась, котрий пішов в армію добровольцем, коли радянські війська звільнили придніпрянські села. На грудях у нього блищала Зірка Героя. Ярина ридала від щастя, хотіла, щоб синок був при ній, але Іван вирішив піти батьковим шляхом, дав згоду очолити великий колгосп, який треба було піднімати з руїн та бідності.
Гукова сім’я знову переїхала до рідного села Плоти, в дніпровську долину. На місці дворища, як і в інших сімей, стояло згарище, задимлений комин, город заріс чортополохом, сад здичавів. Довелося все починати спочатку, бо від господарства лишилася тільки кішка Мурза: вона навела під розваленою піччю купу кошенят. Тигристі звірята дико верещали, не давалися до рук, люто поблискуючи фосфоричними очима-ліхтариками з свого притулку.
Усі дружно взялися до праці: за’тиждень викопали землянку, змурували піч, – можна було зимувати. Верталися люди, демобілізовані солдати починали господарювати, колгосп ожив.
Проте Гук перейшов працювати в лісництво, ніби буремні роки війни щось змінили в пьому. Захотілося самотності, спілкування з деревами, квітами, звірями, птахами. І коли їхні ліси ввійшли в новостворений заповідник «Надія», він став працювати в ньому єгерем.
У сорок шостому році народився ще один хлопчик – Борис, Виростав тихим, спокійним, задумливим. Не прагнув гурту, товариства. Усамітнювався в бур’янах, в дерезі, читав книжки, про щось думав, розмовляючи сам з собою. Вчився з першого до десятого класу лише на п’ятірки, схоплював шкільну премудрість па льоту, вражаючи вчителів дивовижною інтуїцією та кмітливістю. Інколи здавалося, що Бориско все знає, а навчання в школі або прочитання кпижки лише відновлює колись забуте, здуває з нього пил часу.
Юрасик одслужив два роки в армії, а повернувшись додому, вступив до університету на астрономічний відділ математичного факультету, разом з тим студіюючи біологію.
– Що за химерне уподобання? – дивувався батько, коли син інколи приїжджав у гості. – Щось одне б – зорі чи біологію. А то одна нога на землі, друга – в небесах. Дивися – розчахнешся!
– Чого там! – сміявся Юрасик, обнімаючи батька за широкі плечі. – То в тобі прадавній забобон, батьку, заговорив. Нема такого розділення у всесвіті – небо й земля. Наша планета – лише мініатюрний кораблик у небесному океані. Небо в кожній нашій клітині, в кожному листочку. Пам’ятаєш, як я бігав дитям по луках і кричав: «Квіточки, ніби зірки!»
– Авжеж, пам’ятаю, – похитував сивою головою Гук. – Уже тоді ти був якийсь не такий…
– Такий, такий, татку! Я збагнув – без знання неба не можна, як треба, і на землі господарювати. Сонце, зорі, далекі галактики, комети й туманності – все це не десь, у небувалості, а довкола нас, у нашому єстві, в крові, в душі, в характері, в пристрастях і мріях. Нас несуть у далечінь вихори безмежності, невже не ясно? І моя найбільша мрія – відкрити таємницю життя, свідомості, муки й радості людської. Історія наша реалізується тут, на землі, але початок, причина – у космосі, там, де сяють вогняні самоцвіти, батьку, що віками манили до себе наших пращурів.
– Ну, дивися, – зітхав Гук, – Велику дорогу обрав. Чим більша, чим крутіша гора, котру хочеш подолати, тим більший опір, тим грізніша небезпека.
– Знаю, – тихо відповідав Юрасик. – Та поглянь на маму нашу, татку. – Хіба її гора менша? А твоя?
І було це слово синове таким щирим і праведним, що Василь міцно притис Юрася до грудей і тихо мовив:
– Мабуть, синку, ти вже не скажеш мені кращого слова, як оце нині. Іди на свою кам’яну дорогу, шукай, копай. Очі материнські йтимуть за тобою, як у тій пісні…
Ой, діти, діти! Радосте й болю мій! Щастя велике приютити гостя з таємниці, ввести в життя, виростити, дати ймення, розум і долю… але й горе та неспокій, хвилювання та вічне горіння. Якби можна було самотужки виліпити для вас дорогу в прийдешнє, батьки змурували б твердий і надійний гостинець, що дарував би здійснений всіх дитячих мрій і надій. Але марні такі сподівання! Навіть погоду не передбачиш на достатньо довгий період. А життєві бурі вриваються в плин життя раптово, жорстоко, безжально! Так сталося з Іваном, котрий пішов батьківським шляхом, віддавши серце своє землі та її болям, сподіванням. Особисті невдачі, тяжка доля, підступ удаваних друзів. Згодом все обернулося на краще, але хто розгладить невигойні шрами на серці, в душі?
Втім, інакше й бути не може. Навіть у природі після штилів та спокійних днів гримлять громовиці, бурани, оновлюють світ прагненням до змін, до перетворень.
Довгі роки не було вже дітей у подружжя Гуків, ніби замулилося життєдайне джерело, перестали плодоносити віття родового дерева. Та зненацька пробудилаоя давня юна любов у Ярині, засяяли сині озерця очей, зарум’яніли вуста й щоки, і відчув Василь, що в сорокасемилітній дружині живе, як і раніше, ніжна принцеса з сонячним віночком у руках, улюблене дівчисько, котре вічно чекає його над яром, поміж заквітчаних трав. І народилася від тієї осінньої любові дівчинка, Христинка. Думали, що вона не виживе: була тонесенька, мовчазна, заглиблена в себе. Дивилася на маму, на братів, сестру, на світ великими синіми очима, мовби не бачила їх. Ярина упадала біля неї, як чайка степова біля чаєняток, повивала її ніжністю, любов’ю, щоб утримати летючий дух у суворому земному краю, в немічному тільці. І таки одвоювала тендітне створіння у небуття, дівчинка поповніла, почала сміятися, гратися, налилася барвами життя.
А в шістдесятому році прийшов ще один гість – хлопчик. Назвали його Грицем. Цей став мізинчиком, останнім дитям.
…Старий єгер поворухнувся, звівся на лікті, поволеньки сів на траві. Прислухався до серця. Ніби відпустило, біль відійшов у глибину, зачаївся. Може, змилувалася кирпата, вирішила дати ще якусь чисницю, щоб пройшоз Гук крок-другий битою дорогою життя. Навіщо б то? Для чого? Хіба щоб попрощатися з рідними, любими? Негоже завершувати свій віковий шлях у дерезі. Треба дочалапати до хати і, якщо не покращає, повідомити дітям, хай зійдуться докупи та порадують батька, котрий відпливає у вирій. Іван близесенько – той хутко відгукнеться. Марія теж – вона вчителює в сусідньому селі. Христинка тут, при батьках, Борис і Гриць відгукнуться, приїдуть з Києва за день. А Юрасик – той далеко, в Москві. Навіть невідомо, чим він там займається, мовчить про теє. Нічого, почує, що з батьком зле – примчить.
Василь Гук звівся на ноги, тримаючись за стовбур вишні, постояв. У тілі пливла млість, але свідомість була ясна, серце вспокоїлося. Він повагом вишкандибав з дерези на вулицю, подибав додому. Йшов усміхаючись. Дивувався сам собі. Здавалося, що все довкола – лише куліси якоїсь вистави: і недуга його, і острахи, й клопоти. Сонце котиться в блакитному полі, як і завжди, співають пташки, буяють квіти. Все гаразд, все добре! Навіщо ж стільки хвилювання з приводу того, що втомлений мандрівник захотів спочити від довголітніх блукань?
Підійшовши до обійстя, побачив, що Ярина вибирає огірочки в корзину, зігнувшись біля гудини. Він постояв біля перелазу, мовчав, дивлячись на її сухеньку постать. Скільки ж це їй? Вже сповнюється сімдесят три. Боже мій! А йому вісімдесят шостий! Промайнули, пробігли роки, мов зграя щебетливих птахів…
У небі загриміло. На обрії клубочилися темні хмари. Гук схвально зиркнув туди.
– Дав би бог дощу. Земля суха…
Дружина уздріла чоловіка, ясно усміхнулася йому. Біля очей запромінилися зморшки.
– Огірочки збираю, Василечку. Христині в сторожку однесу. А то вона на одних ягідках сидить.
Старий єгер зітхнув, подумав: «Сказати про серце чи не треба? Мабуть, таки не треба. Хай не хвилюється. Промовчу…»
А вголос промовив, посмикуючи сивий вус:
– Вигнали мене, Яринко, з роботи. Як шолудивого пса.
– Як? За що? – сполошилася дружина.
– Невгодний комусь там… Важне цабе спіймав на гарячому. Він тут браконьєрству вав. Вітьку вбив. Та я тобі казав…
– Темний народ, – сказала Ярина, поклавши суху долоню на чоловікову руку. – Ти – спокійніше. Вже пора й тобі відпочити. Хай молодші впрягаються. Достаток у нас є, пенсії вистачить, а я – на городі щось викохаю. А звіряток любити та захищати – хто тобі завадить?
– Гарно сказала, – щасливо всміхнувся Гук дружині, і серце в нього розтануло. – Я так і сказав Явтуховичу.
Зненацька від воріт почувся настирливий сигнал машини. Потім у хвіртку зайшло двоє – молоді ще хлопці у капелюхах, у легких плащах. Побачили старе подружжя, замахали руками.
– Хто це? – здивувався Гук. – Щось незнайоме.
Рушив до гостей поруч з Яриною, ступаючи поміж огірками, помідорами, картоплинням. З-за прибулих сяяла усміхом фізіономія директора заповідника.
– Василю Івановичу! – вигукували гості, перебиваючи один одного. – Вітаємо, від всього серця вітаємо!
– Та з чим? – здивувався Гук.
– Хіба ви не знаєте?
– Ні слухом ні духом, – переглянулися єгер з дружиною.
– Ваш син Юрій у небі літає. Весь світ гримить!
– Світ гримить, – здивувався Гук, – а ми й не відаємо.
– У небі, – усміхнулася мати. – Як святий. Раптом в її очах майнула тривога, – Мабуть, це… небезпечно?
– Що ви, що ви? – запевнив прибулий. – Стопроцентна гарантія. Тепер супутники дуже надійні. Там цілий будинок на орбіті кружляє. У них є все, навіть душ, квіти. Так що не турбуйтеся. Спасибі вам за сина. Післязавтра в районі мітинг.
– Який мітинг? – не зрозумів Гук.
– На честь Юрія, звичайно. Вас захопимо. Ні, ні, й не думайте відмовлятися. Всі чекають, жадають побачити вас. Батьки героя. Потім поїдемо в Київ, у Москву, в Зоряне містечко. Слава на весь світ… Школу ім’ям Юрія назвемо. Завтра приїдуть кореспонденти, ви їм все про сина розповісте. А тепер ще раз вітаємо, бувайте здоровенькі. До побачення! Та не забудьте – післязавтра мітинг. Готуйтеся!..
Побігли до воріт, замахали руками. Чорна машина рушила, дихнула синім димком, пропала за деревами.
– Вискочили, мов голий з кропиви, – засміялася Ярина, – а пропали, як корова язиком злизала.
Директор улесливо захихикав.
– І я вас вітаю, Василю Йвановичу… і вас, Ярино Юр’ївно! Вітаю, так би мовити, з подвигом.
– А нас за що вітати? – похмуро запитав Гук, дивлячись собі під ноги.
– А хто його таким виростив? – сплеснув руками директор. – Ви! Батьки героя!
– Який там герой! – махнув рукою єгер. – Звичайний шибеник був. Як і всі діти. Були й трійки, і вчителі скаржилися на нього. І бився з хлопцями…
– Хе-хе! А все ж – світова знаменитість.
– Випадок, – зітхнув Гук.
– Дай бог всім такі випадки. От я й вирішив, що… при такому випадку… замнемо нашу бесіду… Вважайте, що її не було. Хе-хе! Працюйте спокійно. Навіть зарплатню можна збільшити. Є така можливість!
– Дурниці все це! – закипів Гук. – Все вирішено. Я буду отримувати тільки пенсію, мені досить. А працюватиму так, безплатно, добровільно, доки сил вистачить. Старий уже, ослаб, молодих треба. Тільки не думай, Явтуховичу, що можна буде дозвіл давати всяким там… Горло перегризу, трупом ляжу. Затямив?
– Хе-хе! Навіщо ж хвилюватися? Хіба ми не спільну справу робимо? Все буде добренько. Хай буде по-вашому! Та ось, до речі, прислали нам нового єгеря. Молодого. Я до вас його привів. Навчайте, введіть у курс діла.
Сава, котрий тримався оддалік, почувши, що йдеться про нього, підійшов до старого єгеря, подав руку.
– Сава… Прізвище – Корінь.
Гук привітався з ним, гостро глянув у очі.
– Прізвище гарне, надійне. А сюди як? Сам чи накравшій?
– Сам. Охотою.
– Це – гарно.
– Ну ви бесідуйте, а я піду до себе, – озвався директор, – Ще раз вітаю. Ну діла!
Жваво рушив до хвіртки, з подивом похитуючи головою і щось бурмочучи. Гук задумливо глянув йому вслід, потім жестом запросив хлопця до хати. Поряд з Савою дріботів спанієль.
– Твій пес? – поцікавився єгер.
– Мій. Мудра істота.
Гук сів за столик під тінню плакучої верби, запросив хлопця. Ярина зупинилася поряд.
– Може, молочка? Борщику?
– Дякую, – ніяково сказав Сава. – Я ситий. У районі обідав.
– Ти не соромся. У нас просто…
Ярина пішла до хати. Єгер уважно глянув на хлопця.
– То, кажеш, сам?
– Сам.
– Чому так вирішив? Що потягло тебе?
– Полював я тут недавно, приїхали ми з групою мисливців. На болотах, за Каранню, я настріляв купу качок. Відчуваю, що гидку справу роблю, а якась шаленість, азарт, древня засліпленість заглушили сумління. Мабуть, у багатьох воно так, бо всяка культурна людина має розуміти: відсутня жодна економічна потреба вбивати качок, гусей, всіх диких птахів і тварин. А бачте – кривавий інстинкт, жадоба здобичі все ще прихована десь в глибині. Так от… Провалився я там у трясовину. Був би мені каюк, та Вірний… це пес мій, ось цей спанієль, привів до мене дівчину із заповідника. Чорнява така, тоненька. Врятувала вона мене. Прощався вже я з життям, у небо дивився, на білі хмарини, на блакитну далину… а поряд – мертві птахи, в багнюці. І став я гидкий сам собі. Адже вони тільки що літали у вільному просторі, раділи, були щасливі, а я їх… Для спорту… Мерзота все це! Ну, врятувала вона мене, привела до ставочка, дала переодягнутися, вивела до асфальту. І зникла, як у казці… Вірите чи ні – в той день я народився наново, І глибоко збагнув, що вбивати тварин, віднімати у них радість – підло, мерзотно, огидно. Треба їх полюбити… і тоді вони, як у казці, прийдуть до нас друзями, допоможуть і нам стати кращими. Та дівчина – вона вже вміє так…
У старого єгеря біля очей запромінилися ласкаві морщинки.
– Говори, говори, синку…
– А що говорити? Треба діяти. Віддавати, а не брати, захищати, а не ґвалтувати, тоді весь світ стане заповідним.
Вузлувата рука Гука лягла на лікоть хлопця.
– Дякуй долі за той день, Саво, – глухо мовив єгер. – Той день вартий всього життя. Житимеш у нас, кімната €. Все покажу, розповім…
– Зустріти б ту дівчину, – задумливо мовив Сава. – По-моєму, вона вам доводиться…
– І по-моєму, доводиться, – засміявшись, перебив його Гук. – Христиною звуть її. Хочеш – можеш прогулятися до неї. Вона в сторожці, біля пожежної вишки. Там наш опорний пункт, невеличка лабораторія. Вона полюбляє самотину, отож і стала відлюдником. Відвідай її, скажи про Юрася, бо вона не дуже полюбляє радіо та телевізор. Заодно пройдеш з нею по наших угіддях, познайомишся – що й як…
– А я знайду?
– Простіше простого. Стежка виведе, я тобі покажу. Гей, Ярино, тобі не треба йти до сторожки. Корзину віднесе Сава.
***
Христина сиділа в своїй кімнатці біля невеликого столика, переглядала гербарії, складала. На конвертах надписувала каліграфічним почерком: КИЇВ, ІНСТИТУТ БОТАНІКИ. Завершивши роботу, задивилася у вікно.
Біля ставочка поважно ходив лелека з перев’язаною погою. Підстрибував, вимахував крилами.
У воді віддзеркалювалася стіна лісових велетів – сосон, дубів.
Горлички на вітах під вікном бурмотіли щось своє, заповітне. В небі купчилися хмари, відчувалося передгроззя.
Христина встала з-за столу, підійшла до дзеркала, що висіло на стіні. Розплела чорну косу, розчесала буйне волосся, неуважно дивлячись десь вбік, знову заплелася. Рушила до дверей.
Вийшовши на ґаночок, глибоко вдихнула повітря, насичене озоном. Потішилася, дивлячись на кумедні стрибки лелеки,
– Готуйся, готуйся, Ахмеде! Незабаром і ти полетиш!
Розтирала в долонях хліб, розкидала крихти. Налетіли голуби, горобці, почали клювати. З десяток птахів сіло їй на голову, на плечі. Вона рушила в лісову хащу, птахи відстали. Скісні промені сонця пробивалися крізь гущавину, мерехтіли, грали на обличчі. Вона заглибилася в себе, відсторонена, задумана. Поволі вийшла до колишнього порубу, де дівчата-піонерки прополювали молоді посадки сосни. Вони побачили Христину, радісно щебечучи, підбігли до неї.
– Тьотю Христино, а ми скоро закінчимо прополку. Сосонки зітхнуть привільніше. Правда?
– Правда, дівчаточка, – усміхнулася Христина, пестячи їх. – Допомогти деревцю вирости – як це гарно! А потім прийти до нього в гості…
– Тут буде густий ліс, – мрійливо сказала одна дівчинка, – Ми проведемо в ньому випускний вечір.
Христина зітхнула, ще раз поцілувала всіх дівчаток.
– Ну – біжіть, кінчайте справу.
Рушила далі лісовою дорогою, заглибилася в хащу. Гірко всміхаючись, прошепотіла:
– Випускний вечір… У мене теж був випускний вечір.
Мерехтливі сонячні плями закружляли перед її очима. Чи то сонце відбивається в сльозах? Чом вона плаче, за чим? Хіба не досить мук і терзань позаду?
А спогади вперто рвуться у незагоєну душу, і не зупиниш їх, не закриєш для них двері. Кружляють, радіють танцюючі пари у вихорі вальсу.
Вечір. Святкова зала в школі. Веселий урочистий гомін. Музика.
І вона в білому платті захоплено танцює з молодим білявим льотчиком. Він зачаровано прикипів поглядом до обличчя дівчини, зазирає в її сині-пресині очі.
– Як звати вас?
– Христина я…
– А я – Олег.
– Віщий Олег, – засміялася Христина, танцюючи. – «Князь тихо на череп коня наступил…»
– «Так вот где таилась погибель моя», – серйозно підхопив льотчик, і його повні вуста здригнулися.
– Про що ви? – нахмурилася дівчина, і в її очах поселилася тривога,
– Про це не скажеш, – у самозабутті шепотів Олег, – Це сильніше, ніж політ в небі. Як тільки я побачив вас, мені здалося, що я падаю в палаючому літаку і ніщо не зупинить падіння… Страшно й солодко!..
Христина танцювала, заплющивши очі. Мовчала. Та на її обличчі пливла усмішка щастя. Вона мовби прислухалася до чогось нечутного.
А потім… потім зорі в небі. Зграйки дівчат-десятикласниць і хлопців, місяць між деревами. Білим привидом Христина в гущавині лісу і Олег поруч – тихий, зосереджений.
Вона зупинилася раптом, зазирнула в його очі.
– Невже ця ніч закінчиться? Олег, невже це минеться?
– Ні, Христинко! – палко відповів льотчик, простягаючи руки до неї. – Це буде вічно!
Вона відступила, засміялася. І не зрозуміти – весело їй чи сумно?
– Вічно? Вічно… А як ти збережеш втікаючу мить?
– У серці, Христинко. Дай обняти тебе…
– Дожени, – сміється вона. – Спіймай! Побігла між деревами. Олег – за нею.
І летіла дівчина, мов предковічний птах, і летіла її душа у передчутті дива, і плив човник місяця поміж вітами, кружляли сріблисті хмари в небі. Похитувалися над ними півторатисячолітні дуби, простягаючи вузлуваті титанічні віття, ніби руки древніх пращурів.
Христина налетіла на білокору березу, зупинилася, важко дихаючи. Сповзла на траву, дивилася у зоряну криницю.
Обличчя Олега схилилося над нею.
– Не закривай зірок, – прошепотіла вона тривожно. – Або стань сам кращим, ніж вони. Сам стань зорею…
– Стану… Я буду, – шепотів Олег, обнімаючи її. Багряні хмари у небі. І далекий стогін…
Христина отямилася від спогадів, тупо дивлячись поперед себе. Гірко всміхнулася.
– Минуле… Навіщо переслідуєш? Ти ж лише тінь, привид.
– Здрастуй, Христинко!
Дівчина здригнулася. До неї підійшов ладний чорнявий парубок в шкіряній курточці. В його карих очах світилося захоплення й жадоба. Поряд на лісовій дорозі пофиркувала машина «бобик».
– А, це ти, Сергійку? Добридень. Звідки?
– Шефа одвіз на рибалку. А тепер – вільний весь день. Сідай – покатаю!
– Дякую, Сергійку. Я так. Пішки,
– Гидуєш? – жалісливо посміхнувся хлопець. Потім схопив її за руки, притягнув до себе, закричав у обличчя: – Ти відьма! Причарувала мене! Як дурень, блукаю по світу, не знаю – навіщо живу! Будь моєю, Христино!
Дівчина безвільно опустила руки в його обіймах, закрижаніла.
– Пусти, Сергію, – холодно мовила вона. – Я не буду твоєю. Я не буду нічиєю. Ніхто нікому не може належати. Чуєш, Сергію? Пусти…
– Не пущу! – шалено кричав хлопець, цілуючи її обличчя, шию, губи. – Ти моя, моя!
Христина сильно ляснула його по щоці. Він одскочив, оторопів.
– Прости, – тихо, з болем сказала вона.
– Підла, підла ти! – ніби ковтаючи якийсь клубок у горлі, забурмотів хлопець. – Корчиш неприступпу. А того, свого байстрюка, од вітру принесла у подолі? Га? Від святого духа?
Христину ніби батогом стьобнули по очах. Сяйнула блискавиця, сповнила жахом єство. Сльози заслали очі. Вона побігла геть від нього, в гущавину, світ за очі.
– Христинко! Зачекай! Прости! Я не те хотів сказати… Постій, Христинко!..
Не бачачи нічого, не чуючи, дівчина бігла поміж деревами і чагарями, задихаючись від ридання, що рвалося з глибини душі. Опинилася серед піщаних горбів, усіяних кількарічною посадкою сосни. Піднялася на високу сипучу дюну. Звідси видно було Дніпро, кручі Правобережжя, зелені луки. На верхів’ї горба, під віковою сосною, приютилася маленька могилка з кам’яною плитою, а на ній – фотографія усміхненого хлопчика, ясноокого, кучерявого.
Христина підбігла до могилки, впала на камінь. Задихнулася від плачу. Із-за сосни грайливо вибігло оленятко, здивовано зупинилося. Ткнулося носом в руку Христини. Вона підвела голову, побачила звірятко, крізь сльози усміхнулася йому. Ставши на коліна біля могильного горбика, почала витирати пилюку з плити, із заглибини, де була поміщена фотографія. Заворожено дивилася на личко сина, і до її внутрішнього слуху ніби долинав його дзвінкий, тривояший голос:
– Мамочко, а чому раптом ніч надворі? Все кругом потемніло.
Яскравий прямокутник дверей. А в ньому темна постать хлопчика. За ним – сяюче сонце, білі хмари у синьому небі. Христина вхопила дитя в обійми, повернула до сонця, безумно дивиться в його широко розплюй щепі очі.
– Це нічого, синочку! Все буде добре! Потерпи…
– Мамочко, я хочу бачити сонечко!
– Ти побачиш, синочку! Ти побачиш…
А потім… білі привиди лікарів, тіні на скляних дверях. Світ померк для неї, розтанув. Тільки нескінченна тужлива нота очікування.
Маленьке тільце борсалося в постелі, ніби безпомічне звірятко, кинуте в хвилі бурхливого потоку. Очі були прикриті пов’язкою. Хлопчик метався, тягнувся рученятами до бинтів. Христина м’яко відводила його пальці, тамуючи біль в душі, прислухалася до гарячкового шепоту:
– Мамочко, зніми пов’язку… Я хочу бачити сонечко…
– Зажди, мій ласкавий, мій єдиний… Вава загоїться. Ти побачиш сонечко.
– Мамусю, чому так гаряче в голівці? Я лечу кудись. Мамо, матусю… Тримай мене… Не пускай…
Не втримала, не втримала! Лишилися тільки спогади. І кам’яна плита на вершині піщаного горба.
Христина погладила камінь долонями, мовби хотіла передати синкові у таємничий вирій краплю материнської любові й тепла. Поцілувала могилку, підвелася з землі і рушила вниз.
Тихо йшла мимо озера, захованого в гущавині. Тут було глухо, пустельно. Лілеї цнотливо красувалися на спокійному дзеркалі води. Вона проминула кущі терну і раптом злякано скрикнула. Перед нею на гіллі дуба два дебелі браконьєри підвісили щойно вбиту косулю і вже почали її білувати, здираючи шкуру. На галявині палахкотіло багаття. Христина одразу відзначила: це ті самі злочинці, котрих затримав батько із поважним браконьєром. Вона, шаленіючи, кинулася до них.
– Мерзотники, що ви робите?!
Браконьєри на мить отетеріли. Потім побачили, що Христина сама, перезирнулися. Почали усміхатися. Один з них – червонопикий, носатий – підморгнув дівчині.
– Привєт, красавиця! Гуків пагінець. Як там поживає предок?
– Бандити! – задихнулася від ненависті Христина. – Як вас земля тримає?
– Вєрно! – видихнув червонопикий і зареготав. Другий підтримав його. – Вєрно! З трудом носить нас матінка-земля. Го-го-го! Може, ти нас піддержиш на собі? Га? Ого-го! Га-га-га!
Христина задерев’яніла. Не чула гидких слів, а лише бачила оскалені пащі, масні губи, волохаті пальці, що стискували закривавлені ножі, якими білували косулю.
Її схопили за руки. Вона кричала, виривалася, кусалася, як дика кішка. Злочинці пошматували на ній плаття, захекавшись, прив’язали до сосни. Лаючись, відійшли до косулі, завершили білування, одрізали кілька соковитих шматків. Всілися біля вогню, смажили м’ясо, вдоволено іржали.
Темним, страшним поглядом дивилася на них Христина, ніби хотіла спопелити мерзотників, а з ними і все зло в світі. Вони хлебтали з бутля самогон, жадібно рвали зубами напівсире м’ясо.
– Невдалий в тебе ниньки моціон, – реготнув чорвонопикий. – Ой невдалий, дівонько!
– Нікуди не годиться, – згодився другий браконьєр, підморгуючи маленькими свинячими очицями і смачно чавкаючи.
– Широкий світ, – просторікував червонопикий, – а ти вибрала шлях найнебезпечніший. Ти наткнулася на двох мирних хлопців. Ми тобі не заважали… мирно… га-га!.. мирно збиралися покуштувати м’ясця цієї симпатичної кізоньки… го-го! Ні, ти тільки глянь на неї! Грім! Гроза! Спопелить! Ай-я-яй! Навіщо ж так грізно дивитися на нас? За що? Кізонька була – і нема! І ми – ось є, а ось – нема! Все марнота і міраж! Точно кажу. А ти – палаєш! Гориш! Все минає, як сказав… ну, чорт з ним! Це не має значення, хто сказав! Але сказав правильно, мудро. Все проходить. «Будуть внуки потом, все опять повторится сначала!» Чудддова пісня! Заспіваємо, кореш?
– Заспіваємо, – згодився другий браконьєр.
– А втім – не треба. Ми спочатку з нею потолкуємо. Як ти гадаєш, про що ми з нею… ха-ха!.. похрюкаємо? Ти не догадуєшся, дівонько? «На призывный звук гитары выйди, милая моя!» Ось ми насичуємось, п’яні, веселі, задоволені, проте – не зовсім, не зовсім. Для повноти щастя… ик!.. ти повинна утішити нас, полюбити. Га-га-га!
Усе розпливалося перед очима Христини, в свідомості лупав далекий дзвін. А вона відчула, що сидить біля вогника свічки, за вікнами ніч, і на столі – розгорнутий лист. Вона шепоче останні слова: «Завжди згадую ту чаклунську ніч. Хочу бути з тобою завжди, завжди. Твій Олег…»
А далі йшла вона під кронами жовтіючих дерев. Падали золотисті листки беріз, ткали на землі розмаїтий килим. Христина на ходу читала такі любі, такі жадані рядки: «Як тільки випаде вільна година, ми зустрінемося. І тоді – навіки разом. Якби ти могла приїхати – то був би сюрприз. Але ж ти не зможеш…»
– Зможу… Зможу, коханий, – шепотіла Христина. – Я все зможу.
Тихо дзвеніли мотори літака. Христина дивилася в ілюмінатор на білу-пребілу країну чаклунських хмар, що пливли внизу.
Опісля вона розмовляла з черговим біля прохідної містечка. Молодий, хвацький сержант з цікавістю дивився на неї.
– Кого вам?
– Олега… Іванова…
– Він у польоті. Прийдіть трохи пізніше. Години за три. Погуляйте в парку.
Христина пішла до парку. Осінні каштани роняли на асфальт блискучі коричневі плоди. Під старими в’язами відставники грали в шахи. Няньки й матері з колясками прогулювалися алеями.
Дівчина присіла на лавці поряд з молодою білявою жінкою, котра колихала на руках дитя, яке солодко спало, інколи посмоктуючи пусту шку. З другого боку сиділа ветха бабуся, в’язала рукавички.