355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Олесь Бердник » Вогнесміх (1988) » Текст книги (страница 24)
Вогнесміх (1988)
  • Текст добавлен: 8 октября 2016, 16:39

Текст книги "Вогнесміх (1988)"


Автор книги: Олесь Бердник



сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 38 страниц)

***

Минуло п’ять літ. І ось я знову схиляюся до сторінок цих прадавніх, майже забутих роздумів. Ціла вічність клекоче в моїй душі. Хіба передаси її статичними знаками літер?

З’явився той, про кого казав Заквітчаний. Суджений супутник. Він схитнувся перед полум’яним колом, йому ще треба пройти багато стежок, доки вогоньприйме нас у спільне кільце.

Мій шлях на Папуа. Там чекає мене давня загадка, що тривожить душу, вимагає вирішення: чому вмирають від сміху, від радості люди?

Боголо допоміг добути дозвіл – побувати в джунглях Папуа, познайомитися з життям його співвітчизників. Відчуваю, що ця поїздка буде вирішальна в житті. Що, як – не знаю! Певна лиш того, що наближається моя зоряна година.

Нічна пригода – казкова. Полум’яні очі пропекли моє серце, але ступити на стежину тривіальної, буденної розв’язки? Нізащо!

Краще хай мрія залишиться вічно живим спогадом, ніж потоне в болоті сірої звичайності.

Прощай, відчайдушний хлопче! Якщо ти той– вірю, що збагнеш кожне слово моє і проломиш мури неможливості.

До зустрічі… До зустрічі в полум яному колі.

Не забувай – Заквітчаний уже здійснив пролом у легенду Ти зустрічав його на гірській стежині.

Шлях відкрито тому, хто не зупиняється…



Книга друга
Вічний початок





 
Хто ти, Людино? Що ти, Людино?
Скільки віків! Скільки замків!
Духу і серця твого бригантина
Рветься крізь марево кар і гріхів.
Боги й пороги! Межі й мережі!
Всього було і донині ще є.
Та в зореноснім грізнім Безмежжі
Сонце твоє небувале встає.
Здрастуй, Людино, Сонця Дитино!
Крила здійми у надзоряний Дім.
Ти – не билина! Ти – не крижина!
Хмара з дощем, блискавиця і грім!
Змучену Землю палко і ніжно
В серце візьми і сльозою обмий.
Доки з тобою Мати-Вітчизна —
Доти і вічний шлях вогняний.
Не забудь, не забудь, що Людина – то Зоряний Птах,
Не спини свій політ на покритих плодами полях,
То – лиш мить для спочинку. А далі – ізнову у Путь.
Лине пісня від зір. Пісню Вічної Матері чуть…
 






ЧАСТИНА
ПЕРША
Резонанс еволюції



 
Я блукаю поглядом по шибі,
В білих заморожених лісах,
У озерах сплять замерзлі риби,
На крижаних вітах сонний птах.
Все завмерло – люди і тварини,
В небі дим із комина спинивсь…
Сплю і я край мерзлої картини,
На правічну казку задививсь.
Як же мертве видиво розбити?
Та розгадка знайдена давно:
Треба ту картину розтопити —
Хукати скоріше на вікно.
 

Після ознайомлення з щоденником Русалії Гриць був сам не свій. Кілька днів підряд перечитував її записи, намагаючись проникнути в прихований зміст її фраз, роздумів. Що це? Фантасмагорія, цікава вигадка, містифікація? В ім’я чого? Для кого?

А що ж тоді його кавказька зустріч? Чи не надто неймовірна узгодженість?

Він знову їздив у Сміяни, зустрічався з прадідом Русалії. Той дивився на хлопця доброзичливо й сумовито, на всі запитання відповідав докірливим похитуванням голови. Зрештою зронив:

– Там все сказано, синку. Якщо її слова тобі нічого не відкрили, то що додам я?

– Я готовий летіти за нею! – спалахнув Гриць, підхоплюючись з лавки. – Тільки як? Куди? Де її шукати?

– Ти вже її знайшов, – задумливо мовив старий кобзар, – Суть у тім, щоб утримати птаху. Силою таку не втримаєш. Вона сама прилетить туди, де має бути нова зустріч.

– Я відчуваю, що повинен їхати за нею. Як це зробити?

– Оцього не відаю. Переконаний: якщо зустріч нероздільна з твоєю любов’ю, то вона стане реальністю.

Гриць попрощався з прадідом, окрилений неясною надією. В Києві зустрівся з братом Борисом, напав на нього з вимогою познайомити з доктором Боголо.

– Нащо він тобі? – здивувався Борис, відсторонюючи на хвилину папери з графіками та схемами, які він уважно розглядав. – Що за дивна похапливість? Це несерйозно, брате.

Гриць, ніяковіючи й плутаючись, розповів про зустріч з Русалією, про те, що вона раптово виїхала на Папуа для лікарської практики, що він не зможе чекати так довго, що сама доля підказує використати можливість поїздки, оскільки тут присутній вчений з Папуа, а Борис з ним в тісній дружбі, і отже…

Старший брат зупинив бурхливий потік слововиверження, поплескав Гриця по плечу і поблажливо усміхнувся:

– До чого тут «отже»? Повна відсутність логіки. Тебе ще не навчила попередня пригода? За дівочими очима готовий летіти у безодню. Ти забув, що реальне життя – не казка!

– Казка! Казка, брате! – крикнув Гриць. – Ти не бачив Русалії. Якби бачив, якби знав усе, що знаю я, то…

– Бачу, бачу, – зітхнув Борис, протираючи окуляри. – Може, щось там і є небуденне, але ще більше – фантазії, романтики й звичайнісінької закоханості. Ну, ну, не витріщай на мене страшнющих очей. Те, що ти задумав, – фантасмагорія. Так наче це в Ірпінь підскочити. Близький світ – Папуа!

– А Маклай?

– Що Маклай?

– Він рвався туди, на край світу, ради науки, а це ж…

– Гм. Для тебе дівчина значніше науки?

– Аякже! Аякже, брате! А хіба для тебе не так?

– Гм, гм! – розгублено заморгав очима Борис. – Он воно як! А як у тебе з роботою?

– Звільнився остаточно.

– А в журналі?

– Обіцяв Товкач взяти в штат.

– А суд?

– Днями виступлю свідком. І тоді – вільний. З Товкачем домовлюся.

– Зажди, зажди, божевільний. Я тобі ще нічого не обіцяю. Боголо тепер нема в Києві. Він полетів на батьківщину. Днями я буду в Москві, має бути сеанс зв’язку з Юрієм для серйозного обміну інформацією. Із столиці зв’яжуся з Папуа, викличу Боголо. Дізнаюся, які можливості поїздки, куди поділася твоя пташка. Спокійніше, лобуряко, я ж не дівчина, що ти мене цілуєш. Ще ж нічого не зроблено. Ти зі свого боку пошукай можливостей. Чому б не поговорити з Товкачем? Він дядько впливовий, літературна братія чгсто мандрує в чужі краї. А раптом допоможе? А я попереджу Боголо про можливий твій приїзд.


***

Піднімаючись ескалатором нагору в метро «Більшовик», Гриць зустрів Інну. Дівчина радісно кинулася до нього, в її сумних очах блиснули іскорки пожвавлення. Хлопець уважно вдивлявся в помарнілі щоки, в передчасні зморшки на чолі: видно було, що дівчина пережила глибокий струс душі. І ще він з подивом відзначив, що їнна – майже двійник Русалії. Такий же загадковий погляд, крилаті брови, водоспад волосся. Чому такий рідкісний збіг – дві майже тотожні дівчини зустрічаються одному шукачеві на короткому відрізку шляху? Чи це лише дзеркальні відображення тієї ж сутності, яку він так палко прагне бачити? І одразу ж згадалися сни: перший – після поєдинку, коли він був поранений і марив у лікарні: танцююча дівчина, дрімаючі чоловіки, гіпнотичний ритм музики, шарф, який він підпалив сірником, знищивши і оманливу танцюристку, і саме сновидіння, а другий – вже в Сміянах, на березі річища; молодий Гете, циганка, котра виглядала з-за його плеча, семеро чобіт, вставлених один в один, і жартівлива пісня, сповнена загадкового змісту. І там і там – дівчата східного типу, подібні одна до одної. Перша приманює сама, кличе, містифікує, а друга – визирає з-за моноліта мудрості (адже Гете може бути символом великого пошуку й знання), і знайти її можна лише великим подвигом, зносивши сім чобіт у семи світах. Те, що суджене, те, що правдиве, – так просто не дається в руки, легко не проростає в серце…

Він дружелюбно привітав Інну, стримався від розпитувань, очікуючи, щоб вона сама розповіла про себе. Дівчина спостерегла той глибокий спокій хлопця і чомусь посмутніла.

– Мене залишили на волі, – зітхнула вона. – Хоч я й просила, щоб до моєї особи не проявляли ніякого послаблення. Заслужила найсуворішого вироку. Якби не ти, хто зна, чи отямилася б? Взяли підписку про невиїзд. Днями буде суд – ти знаєш? Слідчий запевнив, що мені дадуть умовно. Та хіба в цьому справа? Щасливий випадок, що ти залишився живий. А якби загинув? Я б стала убивцею. Та що я кажу! Я стала нею. У моїм сумлінні я співучасник дикого злочину. Нічим це не можна виправдати. Сон, сон… Якийсь кошмар. Я ж знаю свою душу – вона прагне романтики, радості, незвичайних пригод і пошуків. А потрапила в таку павутину! І хіба я одна? Як пояснити, чому це трапляється? Невже в нашій душі живе такий мізерний звір? Захопившись модою, комфортом, насолодою від наркотиків і алкоголю, модерною музикою і вседозволеністю, він нахабніє й починає диктувати душі, серцю… А вони – тихі, ніжні – не сміють перечити ричанню тої підсвідомої потвори!..

Гриць слухав той хаотичний виплеск дівочого сумління і чомусь радів. Може, тому, що бачив початок рятівного процесу, котрий почався в душі Інни. І ще, мабуть, тому, що зненацька в серці утвердилося остаточне рішення: він будь-що поїде вслід за Русалією. Не має значення, що подумає брат чи Товкач, що скажуть батьки, що, зрештою, бурмотітиме логіка в надрах власного інтелекту: його кличе щось таке, чому нема відповідників у звичних, відомих формах вчинків і рішень. Там, у польоті до неї, у казковому «піди туди – не знаю куди» розшукається нова логіка, новий глузд і розуміння своїх вчинків. Правдива мудрість не може визначатися тільки заздалегідь обгрунтованими програмами. Інакше вона стане сонним автоматизмом.

Заспокоївши Інну, хлопець сказав, що радий за неї. Розповів, що має працювати в гумористичному часописі. Запрошував заходити в гості, твердив, що їй будуть раді. Та вона жіночою інтуїцією відчула те, про що Гриць і не заікнувся. З очей хлюпнула печаль, на чоло набігла хмарка задуми, але рукостискання її було міцне й дружне. Попрощавшись, вона ступила на східці ескалатора, не оглядаючись. І хлопець знову згадав вогник сірника, що безжально спопеляє розкішний шарф…

Товкач зустрів Гриця радісним вигуком і докором:

– Кочегаре, як тобі не совісно? Я ж тебе чекаю, як прадавні євреї манни з неба, а ти десь повіявся. Знаю, внаю, – амури! Сердечні діла влаштовуєш? Далася тобі та циганочка. Ну, ну, не насуплюйся. Треба приступати до роботи. А у мене, братику, млинець не спікся. Підгорів млинець. Я розповів членам редколегії про поїздку, про новий струмінь сміху, котрий нам вдихнув народ, про задум нової назви – «Самосміх» – з самокритичним першим номером. Похвалили ідею, самовисміювання підтримали, але… розпочинати з себе не рекомен-ду-ва-ли! Який же там авторитет буде в часопису, – сказали мені, – редколегія котрого почне гумористичним стриптизом займатися? Несерйозний буде такий журнал! Так що, кочегаре, нова назва поки що не пройде. «Хроном» були ми, «Хроном» і залишимося! Поки що! Головне, – сказали колеги, – не те, чи ми «Хроном» називаємось чи, може, скажімо, «Голоблею», а щоб нас шанували, любили – і побоювалися! Бо якщо тільки регіт та зубоскальство, то мерзотники осідлають нашу критику і любесенько загортатимуть у сторінки «Хрону» ковбасу для закусону під «сто грамів для трьох». Охо-хо-хо! Тяжка ноша сміху, кочегаре, ой тяжка! Інколи мрію: скоріше б зіграти в ящик, скласти на грудях руки й насупитися, тайком радіючи, що вже не треба надривати кишки людям і собі. Хе-хе! Жартую, звичайно. Хто ступив на гумористичну стежку, тому повороту до серйозності нема! Навіть на тім світі доведеться чортів веселити. А чого – я не заперечую. Рогаті сміятимуться, менше шуруватимуть багаття, грішникам полегшення. Ба, та ти, я бачу, сумненький! Чого б то? Про радість з новими знайомими гомонів, а заразився печаллю? Нелогічно, кочегаре, нелогічно…

Гриць терпляче дослухав до кінця теревені Товкача, а потім розповів про свої наміри, відверто й щиро сказавши, що від поїздки на Папуа залежить його доля, щастя, що, може, його намір у когось викликатиме лише скептичну посмішку, але, знаючи Саливона Оверковича як людину великодушну й мудру, котра на всяких таких ситуаціях зуби з’їла і може збагнути всю складність і незвичайність його задуму, він просить…

Товкач перебив Грицеве мекання й бекання рішучим жестом:

– Не будь гімназистом, кочегаре! Їй-богу, гумор – то одне, а патока – цілком інше. Навіщо так багато розпатякування? За такою дівкою можна, братику, не лише на Папуа летіти, а в Туманність Андромеди! Хіба не так? Згадай Івана Єфремова: у нього герої проривають час і простір, щоб кохатися з червоношкірими красунями планети, що кружляє біля Епсилон Тукана. Хе-хе! Така наша чоловіча планида! – Товкач удавано занепокоєно пошкрябав лисину. – Вічно мчатися за жіночою спідницею, а потім переконатися, що там всього-на-всього відьма в ступі! Ну, ну! Я не про твою Русалію. Твоя, безумовно, поза всякими сумнівами. Так от, не треба додаткових психологічних викрутасів, я тебе люблю і все, що можна, зроблю. А може старий, лисий Товкач досить багато. До речі, я вже цікавився твоєю відьмочкою, дуже хвалять її спеціалісти. Кажуть, Русалія Чандра – геніальний інтуїтивіст в царині психіатрії та психології. Учений з великими перспективами. Нетрадиційні умовиводи, надзвичайна комунікабельність з хворими. Ти, правда, це й сам відчув, хе-хе! Так от, слухай далі. Я оце подумав, і блиснула в мене геніальна ідея. Днями в Полінезію відлетіла наша антропологічна експедиція для вивчення тамошніх звичаїв та іншої мури в царині етнографії тощо. Там вони розіб’ються на групи: частина в Індонезію, дехто на Папуа, ще хтось на якісь там острови. Я погомоню з компетентними людьми, можна буде тебе пристебнути навздогін до цієї експедиції і зорієнтувати на Папуа. О, ясно?

– А як? З якими повноваженнями?

– Ага! Загорілося? Ич, припекло! Повноваження йому подавай. Розшукати Аеліту в джунглях Нової Гвінеї – хіба маленьке повноваження? Капітана Гранта ціла банда розшукувала на чолі з лордом, а ти– сам, однісінький. Жартую, жартую. Так слухай… Ти будеш представником нашого часопису, але не липовим. Чуєш? Ганяйся там за своєю коханою, зустрічайся, милуйся чи кам’яній, тремти, але роби й нашу кровну справу. Знайомся з гумором тих країв, вивчай їхні сатиричні традиції, всі нюанси сміху й веселощів. Та ти сам знаєш, що і як! До речі, ти ж знаєш, що твоя Русалія Чандра поїхала вивчати екзотичну хворобу, при якій від сміху вмирають люди. Чув?

– Знаю, знаю…

– Та це ж і до нашої парафії відноситься. А що – треба й з цього боку підійти. Хе-хе! А хіба наші бюрократи від гумору та сатири не врізують дуба? Ще й як! Може, й там всякі полінезійські бюрократи не можуть перенести сміху. Отака проста розгадка. Хе-хе! Жартую. Отож домовилися: я гомоню з компенентними людьми, а ти – будь готовий, як піонер! Хоч ти ще й не заслужив такого славного відрядження, але благословляю. З бандитами ти справився, отож за твою емоційну сферу можна не боятися, в аборигенок не закохаєшся, оскільки твій об’єкт притягує тебе непереможно, англійську мову, здаться, знаєш пристойно…

– В дорозі ще надолужу…

– Тоді – готуйся! Що? Сумніваєшся? Клянуся «Хроном» – ти зустрінешся із своєю циганкою на Папуа. Ага, ледве не забув: я тобі, ти – мені! Захопи мені гарненьку мартишку, мавпочку, як будеш вертатися назад. Сувенір. Хе-хе! Жартую. Нащо вона мені? Досить глянути в дзеркало – і маєш безплатного шимпанзе. Хіба неправда? Але жарти по боку, маю до тебе сурйозне прохання: дізнайся все, що можна, про отих самих «вогнеходців», чи як там їх називають. Не міфи, кочегаре, а суворі факти. Якщо щось серйозне і варте уваги – хай вчені публікують. А якщо містифікація – в «Хрін» помістимо. Чудово – хіба не так? Ось тобі й спецзавдання. З Боголо зустрінешся, він все зробить, аби ти потрапив куди слід. Цей учений і Русалію опікає, то й тебе не залишить напризволяще. Може, й сам по вогню походиш? А що – можна буде таку прес-конференцію провернути, що аж завидки всіх візьмуть. Ага, ти ж іще суду не відбув. Підганяй діла, а я тим часом прокручу в ОВІРі та в інших місцях. Ну, кочегаре, хіба думали ми, що із сміху отаке серйозне діло вигорить?


***

На станції «Мир» – час відпочинку. Чуров і Марусишин сплять, а Юрій не може навіть задрімати всупереч суворій інструкції: навала нової інформації, яку вони здобули в двотижневому польоті, розпирає свідомість, вимагає осмислення. І тривога, тривога, тривога! Останнє відкриття, інтегрований підсумок якого здійснила ЕОМ кілька годин тому, хоч він теоретично й був готовий до нього, потрясло й збентежило: чи стане тривожна вість для мислячих істот сигналом до глобального пробудження?

Юрій поглянув в ілюмінатор. Станція пропливала над затемненою Західною півкулею, видно було мерехтіння щупалець нью-йоркського спрута, далеку заграву Чікаго, ланцюжки прибережних міст та промислових комплексів. Внизу – Атлантика. Незабаром Європа, а потім – рідний край. Черговий зв’язок з Космоцентром. Нині його чекає розмова з братами: повідомлено, що для бесіди приїхали Іван і Борис. Брата-кібернетика він сам кликав, а чому прилетів землелюб, що його зацікавило? Той чорноземний мовчун так просто від ріллі не одірветься.

А свідомість розгортає свою паралельну стрічку, і на сторінки блокнота лягають похапливі рядки:

«Настала пора термінового перегляду більшості «очевидних» істин. Ми загіпнотизовані об’єктивним потоком наукової інформації і потрапили в полон тунелю, котрий запланували в перші дні народження позитивної науки, дитячого матеріалізму. Інструмент діалектики, якою вчені клянуться й божаться, насправді не став для багатьох дослідників скальпелем пізнання, і «очевидізм» застилає обрій досліджень. Наука заповнена безліччю міфів і аксіом, прийнятих апріорі. Це було б не страшно, хай би люди бавилися тими чи іншими уподобаннями, бо силою істину не нав’яжеш, але… Але тепер, коли планета, а може, й цілий космічний регіон постали перед загрозою катастрофи, ми не маємо права на псевдонаукову гру. Кожне твердження, гіпотеза, кожна ідея повинні перевірятися суворо й безкомпромісно. Не зручні теоретичні жупели, до яких легко можна підганяти ті чи інші факти, а безстрашні висновки пробуджених мандрівників Космосу. Ми не в затишній домівці, під кришталевим склепінням деміурга, як гадали древні, а під ураганом таємничої реальності, що несе планету у безодню.

Багато вчених вважають свою справу такою ж рутиною, як випікання хліба, чи пошиття одягу, або копання силосної ями. Мають за своє перемішування грішного з праведним якусь зарплатню та чергові наукові звання – і гаразд! Та це страшна помилка! Кожен правдивий учений – вартовий на фок-мачті земного корабля. Ні день, ні година, ні навіть найменша мить не мають бути віддані марнотратству адтимислепня в той час, коли на обрії вимальовуються грізні пороги. Тому перегляд всього інформаційного багажа назрів, як рятівна дія перед катастрофою на кораблі, або ще точніше – на аеростаті: весь баласт має полетіти вниз…

Леле, скільки такого інформаційного сміття в наших бібліотеках та інших інформтеках? Як захаращена планетна ноосфера! Чи можливо пробитися крізь мури псевдознань і оптильйони рядків порожніх, ідіотичних, сміттєвих, марновірних, містичних, поверхових, брехливих містифікаційних текстів до дверейправдивого пізнання?

Згадати хоча б гумористичні факти недавнього минулого: довгі століття багато вчених вважали, що у мухи вісім ніг. Так сказав Арістотель, так і відпечатано було в умах сотень поколінь. Досить було спіймати муху й порахувати кінцівки, котрих всього шість, і все стало б на свої місця, і не довелося б сміятися над власним консерватизмом і рабським схилянням перед «авторитетами». Але ортодокси вважали неможливим сумніватися в правоті «геніїв»! Або ще й досі побутує (навіть на рівні серйозної науки) віра в те, що сонях обертається за Сонцем. В цього навіть роблять далекосяжні висновки. А правда – проста й звичайна, її знає кожен селянин. Сонях дивиться лише на схід, зустрічаючи ранкове сонце. Це теж дивовижний феномен, котрий вимагає роздумів і висновків, але вже цілком інших, ніж раніше. І вже не містифікація «сонячної динаміки» квітки буде водієм ученого, а факт кореляції голівки соняшника з потоком космоенергетики, яка обмиває планету в результаті її обертання. Не сонце цікавить дивну квітку, а вся зоряна ріка!

Отак можна перебирати тисячі загальноприйнятих «істин», переглядати їх, відкидати стереотипи і пусті твердження, псевдонаукові забобони й ортодоксальні риштування, за якими нема жодних будівель, «аксіоми», прийняті по інерції.

Якщо врахувати, що наука йде «по писаному», то стане ясно, що багато наших зусиль витрачаються для марності, для тупикових тунелей, для честолюбних прославлень, котрі вельми дорого нам коштуватимуть і, як каже народ, згодом вилізуть боком.

Один з експериментів, проведених нами на станції «Мир», підтвердив підозру, що так званий «променевий тиск» – науковий міф XIX–XX віків. Нас загіпнотизувала «вертушка Лебедєва», де у вакуумі під тиском сонячних променів обертається млиночок. Але кожен міг би відзначити, що рухатися млиночок починає у бік затемненого крила, отже, тут ми маємо справу з реактивним рухом: нагрівається зачорнена поверхня, молекули вириваються з металу, а далі – виникає ефект відштовхування. «Тиском променів» тут і не пахне, бо якби так було, млиночок мав би обертатися у бік дзеркального крила, адже там кванти радіації повністю відбиваються. А на основі цієї містифікації побудовано безліч наукових та фантастичних проектів: споряджалися фотонні кораблі до далеких світів, творилися сонячні вітрила, які під «вітром» променів світила мандрували у просторі. А виявляється, що все це – пшик! Більше того, відсутні самі фотони як корпускули. Таємниця квантів радіації виявляється незмірно глибшою, ніж гадали. Відсутній сам рух світла, котрий нібито переносить енергію джерела радіації, відсутня й «константа» – 300 000 км/с, і означає вона зовсім не те, що ми гадали, а динаміку нашого людського світоконструювання. Це – ефект кореляції космічної динаміки і психодинаміки спостерігача. Ми поки що перебуваємо в полоні саме цієї «константної» шкаралупи, котра не дає змоги рухатися швидше. Поки що!А як тільки збагнемо самообмеження, як тільки переступимо променевий бар’єр, так і оволодіємо вищого динамікою, при якій далекі метагалактики будуть на відстані простягнутої руки.

Доведеться переглянути містифікаційні гіпотези про «термояд», що буцімто вирує у надрах Сонця й зірок. Доведеться по-новому розглянути парадокс самого життя, мислення, слова, історії, часу й простору. Діалектичний матеріалізм достатній для найнесподіваніших відкриттів і висновків.

Наше прагнення до нагромадження енергопотужностей може виявитися самогубством. Проникнення в тканину універсуму повинне бути спокійним, природнім, простим. Насилля – то збурення цілості, то бандитизм у безмежжі…

І тут ми підходимо до грізної й прекрасної загадки вакууму, того таємничого НІЩО, про котре тисячоліттями натякали мудреці й філософи, символізуючи його фантастичними, міфічними, містичними образами. Двадцятий вік збагнув, що загадка вселенської порожнечі – то загадка самого Буття у всій його глибинній стихійності та масштабності.

Відкриті нами віртуальні ниті вакууму – то лише перше торкання до нового всеосяжного гнозису грядущого. Холодок творчої тривоги пронизує серце, проте ця тривога – радісна. Для байдужого погляду космічна пустеля мертва. Та для птахів невпинного наукового пошуку – це всеосяжне, всеможливе поле, де нашим спадкоємцям належить сіяти зерна дерзновенних мрій і казкових прагнень.

Головне – осмислити проблему вакууму якнайглибше. Адже наука сучасності лише торкається піни космічного океану, шкаралупи вселенських явищ. Основні відкриття – за порогом. Ми тільки ставимо ногу на той поріг.

Земне життя – зародок, ембріон вакуумного яйця. Відома нам біосфера і її мислячі істоти – основа прийдешнього зростання, розквітання, проломлювання очевидних, зримих бар’єрів, мурів для прориву до нових орбіт ще не усвідомлюваного буття.

Як тяжко доведеться вводити нові поняття у ноосферу планети. Консерватизм мільйонноліть жахливий, і це – закономірно. Шкаралупа яйця повинна бути достатньо міцна, щоб викохати птаха, достойного всеосяжності.

І все-таки… все-таки… Чому така страхітлива інерція дсевдопізнання? Де її корені? Чи не в самій динаміці вихору, що створюється Чорною Дірою? Тоді нові щаблі пізнання, оволодіння небувалими обріями буттєвості є подолання драматичного «космоспаду», рятунок від зоряних порогів. Оволодівши знанням вакуумного океану, ми станемо його моряками, плавцями, жителями, і тоді – жодні зорекрути нас не злякають, люди народяться радісними журавлями часу й простору…

Нао звинуватять у казковості, ненауковості, в суперфантастичності. Проте все те – відлуння давніх страхів і упереджень. Практично вже відома нам інформація про світобудову дає змогу достатньо зрозуміти найглибшу спорідненість видимого світу, і зокрема біосфери, з вакуумною безоднею. Ми живемо в цій таємничій субстанції, пливемо в її глибинах, насичуємося нею. Речовина, що тче нашу тілесність, лише ледь помітний пунктир на хвилях зоряної пустелі. Кожен рух, вся енергетика космосу, вся галактична й метагалактична динаміка збуджуються таємничим життям світлоносного вакууму. Справді світлоносного, бо відоме нам світло – лише радісне, творче тремтіння того, що ми невігласно звемо «порожнечею».

Що ж далі? Які підходи до цієї легендарної тайни? Безумовно, наскоком таку твердиню не візьмеш! Це завдання для збратаного людства, для об’єднаної науки грядущого.

Нова мегафізика повинна осмислити космічну структуру вакууму, як основну підвалину буття: речовинні, видимі форми підпорядковані вакуумним структурам, ареалам, що формують ще не усвідомлені пізнанням тіла Мегасвіту. Відкриття «спокійних» нейтрино й фотонів – лише перші кроки в такому ознайомленні з материнським тілом Всесвіту…

Відкинути страх вчорашнього дня, не боятися порушити частоколи догм і ортодоксальних катехізисів, котрих достатньо не лише у віруючих різних релігій, а й у безлічі прагматичних відгілків світової науки.

Взяти хоч би й ідею «розбігання» Всесвіту після вибуху первісної сингулярності, котра являла собою позавимірну точку з нульовим радіусом, а згодом – має знову повернутися до першостану. Всесвіт, що має тепер діаметр біля сорока мільярдів світових літ, після колосальних періодів розширення збіжиться в цятку, де щезне час, простір і будь-які міри. Де еталондля всіх цих теоретичних метаморфоз? Порівняно з чим– нульовий радіус? Порівняно з чим – мільярди світлових літ? З мірами Землі? Але ж Земля входить в цілість Всесвіту, котрий не має еталона!Бо де для Всесвіту первісна міра?Ми потрапили в зачароване коло, ми кусаємо власний хвіст. Чи не буде наше тривожне відкриття тим ударом, що поверне земну свідомість до переосмислення всіх марних інформаційних нагромаджень і поставить нас перед вибором: задихнутися під обвалом власних міфів або викохати крила розуму й полетіти до нового обрію свободи. Космос ставить нас на край прірви, як дорослі птахи своє пташеня на край гнізда: пересиль страх і стрибай! Ти повинен полетіти, бо інакше – розіб’єшся!..»

Гарячкові записи Юрія Гука перебив сигнал чергового зв’язку. Спалахнув екран. Пробуджуючись, солодко позіхнули Чуров і Марусишин. Почувся голос генерала – керівника польоту:

– Вітання, «Соколи»!

Після взаємних привітань Юрій запитав, чи все готово для «летючого симпозіуму», бо інтегральні дані бортової ЕОМ дуже серйозні і вимагають всебічної перевірки на Землі. Генерал відповів, що керівна група Космоцентру готова для діалогу, що брати Юрія, Борис та Іван, теж присутні. Їхні усміхнені лиця з’явилися поряд з керівником польоту. Юрій зрадів, кілька хвилин розпитував про батьків та близьких. Потім рішуче обірвав інтимну розмову.

– Пора до справи. Інформація надто серйозна. Звичайно, це наша суб’єктивна думка, але все, що ми тепер знаємо, вимагає переосмислення всього комплексу космічних планів.

– Підтверджується твоя гіпотеза? – запитав генерал.

– Так. З високим ступенем достовірності. Записи ЕОМ передаються на Землю, а тепер – коротко про те, що нам відкрилося в результаті комплексних досліджень.

– Ми слухаємо…

– Перше: рентген-телескопи і гравідатчики визначили локалізацію другої компоненти сонячної пари – Чорної Діри; ми її умовно назвали Тартаром, вважаючи, що прадавня ідея Тартару, страхітливої безодні, яка проковтнула предковічних богів і титанів, зловіщої бездонної ями, з якої нема виходу, породжена саме реальністю сколапсованої зірки. Об’єкт знайдено в напрямку сузір’я Геркулеса. Звичайний телескоп його не може відзначити, він оточений потужною спіраллю високоенергетичних часток і хмарою водню.

Друге: підтверджено також наявність гігантської Чорної Діри в центрі Галактики.

Третє: нейтрино-датчики підтверджують припущення про спіральну структуру «моря Дірака» – вакуумного тла віртуальних часток, в яке занурено наш Космос. Поки що висновок однозначний: в нашому регіоні наявний суперпотужний вихор, котрий формує часово-просторову спіраль псевдоконтинууму…

– Чому псевдоконтинууму? – нетерпляче перебив генерал, нахмурившись. – Поясни свою думку.

– Я гадаю, що всеохопний принцип спінарності (обертання всіх тіл – від корпускул до квазарів) є результат космоситуації – падіння в Чорну Діру. Ми буквально «провалилися» з «нормального» Всесвіту у гравітаційну лійку-спіраль і поступово наближаємося до її центру, до Тартару, котрий – це треба визнати з усією серйозністю! – поглине Сонячну Систему, якщо розум не знайде виходу з пастки. Вакуумна космічна тканина, що оточує нас, а також всі тіла, об’єкти, котрі з нею поєднані, підпорядкована закономірностям згаданого спірального падіння, а звідси – гносеологічна цільність, яку ми намагаємося знайти для світобудови в філософських та астрофізичних схемах, завжди буде спотворена, деформована впливом Чорної Діри. Воістину – князь пітьми, що сприяє деградації будь-якої істини! Просте порівняння: спокійна вода точно відображає зірки в небі, схвильована – деформує їх. Всяка спроба відтворити істинну цільність, континуальність того, що відбивається у вируючій воді, марна: ми завжди матимемо інформацію, далеку від реальності. Те саме й тут: наш космічний регіон, висловлюючись образною мовою, звихрено, скручено в тугу спіраль, і на вето інформацію, що приходить до нас, накладено печать цієї деформації.

їз Землі долинув схвильований гомін, заперечливі репліки:

– Надто скороспілі висновки!

– Це космічний апокаліпсис!

– Гук забуває «бритву Оккама» – не нагромаджувати зайвих сутностей. Можливо, всі ці факти спокійно ляжуть у традиційний космогенез!

– Спокійно, товариші й панове! – розсудливо озвався генерал. – Бачте, як вас зачепило! Певно, питання справді надто серйозне. Ми не можемо прикласти до нього мірку буденності. Уявіть, що все уже підтверджено і Гук повністю правий: ми – Земля, планети, Сонце – падаємо в Чорну Діру! Хіба доречно буде тоді займатися схоластичними міркуваннями? Коли в домі пожежа – єдине прийнятне рішення: гасити полум’я і виносити цінні речі!..

– Саме це я й хотів сказати, – згодився Юрій. – В своїх тезах, котрі готую, я відзначаю саме оцей стержневий момент: необхідність відсікати зайву інформацію, будь-який експеримент, що не входить в актуальне завдання – збагнути своє космічне становище, визначити ступінь загрози і знайти шляхи її відвернення. Буду щасливий, якщо наші прогнози не підтвердяться. Проте політика страуса не для серйозної науки. Мені здається, що інтенсифікація науки й техніки в напрямку космізаца теж є свідоцтво грізності моменту, бо, окрім свідомого знання конкретних учених, є ще й колективне підсвідоме (чи позасвідоме) знання ноосфери, котре, безумовно, стукає в наші серця, в наші розуми…


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю