Текст книги "Вогнесміх (1988)"
Автор книги: Олесь Бердник
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 38 страниц)
– Тихо, тихо, товариство! Починаємо репетицію!
Коло розпалося, утворивши своєрідний амфітеатр. Хлопець провів рукою довкола себе, ніби запрошував до уваги весь зоряний виднокрай, і почав декламувати – просто й щиро:
І шановні глядачі,
І актори-сміхачі,
Всі із кореня одного —
Мають радощів ключі.
Бо у тому наша суть —
Серце сміхом сколихнуть,
І село ото недаром
Сміянами здавна звуть!
Ще, напевне, ген колись
Жартуни тут завелись —
Щирі, сонячні завзяті,
Що таким лиш попадись, —
То й посиплеться з нікчем
Вся мізерія дощем,
А веселощі заграють
Райдугою диво-тем!..
А дівчина у вінку з осінніх кленових листків та калинових китиць натхненно підхопила:
Сміх – велетенський міх,
Всесвіт схожий до нього,
Сміх– не для потіх,
А для вогню святого!
Палить усю марноту,
Всі розриває ґрати,
Вільність дарує ту,
Що дозволяє літати!
– Чуєш, Грицю, чуєш? – крутився, як дзига, редактор. – Тут не лише Василь Іванович мислить категоріями самосміху, тут всі вони вже вбиваються у гумористичні крила. Ну й молодці! Ну й сміяни!
Дівчина проникливо промовляла до глядачів, і присутні у доброзичливій тиші прислухалися до її щирого голосу:
Смійся сам над собою,
Зоряний чоловіче,
Стривоженою порою
Глянь сам собі у вічі.
Хай гомеричний регіт
Змете марноту й образи,
Хай твої колеги
Сміються з тобою разом,
Тоді вже в тобі, людино,
Нічого смішного не буде,
А лише політ орлиний
І подих на повні груди!
– Ну як? – пошепки запитав Сміян, схиляючись до гостей. – Зацікавлює?
– Геніально! – закивав головою Товкач. – Чудово!
– Ну, це вступ. А далі – самокритика! Весела, щира, непідробна. Можете використати для часопису, якщо ідея самосміху проб’є дорогу.
– Неодмінно, – радів редактор, – Це буде фурор!
Грицеві зненацька захотілося встати і залишитися на самоті. Він не знав, звідки воно прийшло – оте химерне, несподіване бажання, але порив був такий сильний, що він, прихилившись до Товкача, торкнувся його руки:
– Я прогуляюся трохи.
– Ти що? Це ж лише починається.
– Мені треба пройтися. Пізніше поясню. Повірте, Саливоне Оверковичу…
– Гм… Може, занедужав? А втім, не дивно, ще рана як слід не зажила. Ну, йди, іди, кочегаре! Я сам поки що послухаю. А жаль! Треба було магнітофона захопити. А втім, буде концерт, тоді й запишемо. Валяй, Грицю, спочинь десь над берегом, заспокойся. Тільки вчасно повертайся.
Василь Іванович, почувши ту розмову, взяв Гриця за руку, одвів у сутінки. Тихо мовив:
– Не витримав? Розумію. Твоя душа тепер хоче іншого сміху, беззвучного. Як мерехтіння місяця на воді. То Русалія десь поблизу, ти відчув її поклик. Не дивуйся нічому, спробуй знайти її. Прямуй берегом аж до Зеленої Гатки. Прислухайся. І хай доля приведе тебе туди, куди суджено.
Гриць обняв старого, поцілував у пергаментну щоку, відчувши лоскіт довгих вусів.
– Дякую вам за все.
Хутко рушив понад берегом, не оглядаючись. Позаду лунав радісний сміх, звучали пісні, передзвін цимбалів, але все те було ніби в іншому світі.
Для Гриця існувало тільки оце диво: срібне коло місяця, заспокійливе і разом з тим хвилююче, зоряний шлях угорі і такий же – внизу, у плині річища, темні лози на кручі, Він зняв черевики, потихеньку брів у прохолодній воді, прислухався до ніжного плюскоту хвилі,
І знову згадався Радісний. Почувся тихий голос дивного юнака (чи, може, то жебоніла вода в річищі?): «Щасливої мандрівки на гірській стежині…»
Гірська стежина? Чому так сказано? Може, тому, що гори постають не лише на поверхні планети, а у глибинах душі? Й хто скаже, які з них вищі? Куди ж він прямує тепер, куди хоче вибратися? Чи не блукає в звивинах віковічного лабіринту, де очікує свої жертви Мінотавр, ким би він не був – голосом звіра у власній душі чи приманкою жіночності, марнолюбства, величі?
Шукати радості, плекати радість. Як це зробити? Як? Концепція сміху, жартома висловлена старим Сміяном, цікава, парадоксальна, та хіба жартома розгорнеш страхітливу гору трагедій, що нависає над Землею? Хіба збагнуть оновлюючу суть радості жадібні й войовничі хижаки з мілітарних концернів Заходу? Все вони знають: і про високе покликання краси, котра мала б врятувати світ, як про те говорили Достоєвський і Реріх, і про нетлінність гуманістичних ідеалів давнини й сучасності. Все знають, все тримають під своїми замками, знають вартість золотих скарбів людського духу, але люто повстають супроти полум’яних дарунків розуму, бо давно вже затьмарилися ненавистю. Чи можливо оновити їх багаттям сміху й радості? Чи не дитячі міркування все це?
Так, роздумуючи, наливаючись спокоєм і умиротвореністю, він брів під склепінням мерехтливого дивокола, забувши про все, забувши, куди він іде й навіщо, аж доки перед ним не почала виростати стіна плакучих верб, що перетинала річище. Почувся шум водоспаду. «Певно, Зелена Гатка», – подумав Гриць. Зупинився, прислухаючись до мелодійного співу потоку. Що ж далі, де шукати Русалію? І як підійти до неї вночі, без попереднього знайомства? А як знати, що це вона? Раптом цей намір – розшукати дівчину вночі у хащах Зеленої Гатки, зустрітися з нею у безлюдді – здався йому божевіллям. Він уже хотів повертати назад, та зупинився, почувши тихий, далекий голос. Йому подумалося навіть, що то якийсь рибалка ввімкнув магнітофон із записом пісень Ніни Матвієнко: мелодія й слова зливалися з довколишнім світом, як притаманне всьому, що оточувало хлопця, – зіркам, річищу, верболозу, мерехтливому ряхтінню іскор у примхливій течії. Гриць пройшов ще трохи вперед, знову прислухався. Голос линув від Зеленої Гатки.
Тримаючи в руках черевики, він намацував поміж камінням босими підошвами місцини, куди можна безпечно ступити, старався, щоб не тріщали сухі гілки. Тіні верб від місця повільно хиталися, сріблисті пасма поміж ними несподівано творили таке відчуття, ніби земля втікає з-під ніг, і Грицю доводилося навіть зупинятися, щоб відігнати ту химеру. Усміхався до себе: хочемо якогось метаморфозу, а насилу долаємо суб’єктивну містифікацію. Голос погучнішав, можна було розібрати слова пісні. Мелодія пісні сягала небезпечних висот, з яких міг би зірватися навіть голос колоратурного сопрано, а потім раптово падала до тембру баритона, збурюючи в серці хвилювання й тривогу. Це нагадало Грицеві чаклунську співачку з Південної Америки, унікальну Іму Сумак. В поєднанні з дивними словами пісня гіпнотизувала, заворожувала. Хлопець збагнув, уже без жодних сумнівів, що нічна стежина, зоряний пошук привели його туди, куди треба: до таємничої онуки діда Сміяна. Як же бути? Як підійти? Чи не жахнеться вона?
Між кущами спалахнув малесенький язичок полум’я. В його світлі вирізнилася темна дівоча постать, що схилилася над вогнем, як прадавня жриця, і почала ніжно приказувати:
Багаття загорілося веселіше, затріщало. Гриць сахнувся мимохіть назад, щоб його не помітили. Дівчина, не покидаючи місця, спокійно промовила:
– Виходь до вогнища. Навіщо ховатися в сутінках?
Юнакове серце сильно забилося. Він непевно рушив уперед, зупинився перед багаттям, що було розведене посеред чистої піщаної латки, оточеної високими плакучими вербами та лозами. Так і тримав у руках черевики, не знаючи, куди їх подіти. А поглядом уже прикипів до нічної співачки, яка теж незмигно дивилася на нього. Чорні хвилі волосся вкривали її плечі й груди, стан огортав плащ, а очі несподівано пломеніли золотою прозорістю у мерехтінні вогняних язиків. «Справді, русалка!» – додумалося хлопцеві, містичний острах морозом війнув у душу. Дівчина поворухнулася, почувся милозвучний голос:
– «Мої брови – ліси захмарні!..»
Гриць з моторошним подивом згадав, що це ж вона цитує фразу з вірша поета, який ще ніде не публікувався. Відьма, чи що?
– Сідай до вогню, мандрівнику, – озвалася знову дівчина, – і нічому не дивуйся. Хіба в таку ніч можна впускати до серця сумніви?
Він присів навпроти неї, простягнув руки до вогню. І відчув, що це найприродніше поєднання – хлопець, дівчина і багаття між ними. Щось глибинне, древнє, найтаємничіше пробудилося в душі, нічна мандрівка вже не здавалася химерною. Гриць впевненіше глянув на дівчину, і вона підбадьорливо осміхнулася.
– Кого шукаєш?
– Тебе! – Хлопець відповів так, ніби кидався з кручі у воду, затамувавши подих, беззастережно.
– Звідки ти знаєш, хто я, щоб мене шукати?
– Якби я знав, хто ти, я б тебе не шукав.
– Он як? – здивувалася дівчина.
– А хіба ти не відаєш цього? – Гриць відчув хвилю натхнення, в грудях затепліла жарина. – Ми шукаємо лише таємницю. Хто шукає те, що відоме?
– Гарно сказав, – задумливо мовила дівчина, підкидаючи до багаття сухі галузки. – А все-таки хоча б моє ім’я ти знаєш?
– Ти – Русалія.
– Гостював у діда Василя? – тихенько засміялася вона, немов по той бік вогнища проспівали ніжні дзвіночки. – Це він тебе послав сюди?
– Сам пішов. Він тільки порадив мені, де краще знайти тебе.
– Навіщо мене шукати?
– Бо ти – таємниця.
– Ти колекціонуєш таємниці? Навіщо вони тобі? – Русалія знову засміялася, ті звуки лоскотали душу Грицеві.
Він обережно відповів:
– Таємниця й поняття «навіщо» несумісні. – Відчуваючи, що наближається до якоїсь небезпечної межі в химерному нічному знайомстві, хлопець щиро глянув їй в очі. – В мені відсутнє розуміння того, чому я пішов шукати тебе.
Дівчина легенько зітхнула. Опустила погляд вниз, спостерігаючи за танцюючими язичками вогню. Гриць знову порушив мовчання:
– А чому ти не питаєш, як мене звати?
– Бо знаю, – спокійно сказала Русалія, незмигно дивлячись у багаття. – Твоє ім’я Григорій. Гриць…
– Як ти могла про це довідатись? – ледве не скрикнув Гриць.
– А в мені є циганська кров. – Дівчина жартома стріпнула пишними кучерями. – Та ще й індійська. Суцільна екзотика й містика. Хіба не так?
– То ти, може, й думки мої читаєш?
– А хіба це так важко?. – Знаєш, хто я?
– Ти й сам цього не знаєш, – заперечила Русалія.
– Як то?
– Бо ти ще в пошуку. Ти недавно вийшов у мандри. Тяжка, небезпечна стежка твоя. Проте обійти її неможливо. – Дівчина промовляла ніби в забутті, обнявши руками коліна. – Єдине запитання: чи вистачить у тебе снаги й волі? Відповідь – у тобі.
Хлопець не знав, що говорити їй далі, про що розмовляти. Розпитувати банальні речі – де вона працює, ким, до чого прагне? Куди має їхати, де вони ще можуть зустрітися? Все це було таким тривіальним порівняно з таємницею їхньої зустрічі, що він мовчав, кружляючи думкою у різних варіантах подальшої розмови. Русалія ніби відчула його стан, дружньо запитала:
– Що привело тебе сюди, до нашого села? Згадай не останню, грубу причину, а глибшу… віддалену…
Гриць здивувався. Що означає таке запитання? Чому треба згадувати щось віддалене, а не реальну причину – відрядження з часопису? Та подив хутко розтанув, і він з холодком в душі згадав, що причина й справді прихована не в химеричній ідеї Товкача – шукати джерела сміху в народній гущі. Він ступив на цю стежину ще там, на Клухорі, коли зустрів таємничого юнака. Радісний захопив його стихією пошуку дива, сміху й натхненності. Саме той незбагненний випадок був поштовхом, що привів його до часопису, а потім і сюди.
– Згадав? – Русалія уважно спостерігала за мінливим обличчям хлопця, ніби читаючи в ньому.
– Мені здається, що я згадав. Думаю, тобі цікаво буде послухати майже фантастичну оповідь. Ще ніхто не чув її з моїх вуст, бо все це дуже неймовірно. Може, я помиляюся, та, скоріше всього, одна моя дивна зустріч була причиною того, що я тепер бесідую з тобою.
І Гриць розповів Русалії про свою пригоду на Клухорі, про повість, почуту з вуст майже казкової істоти. На завершення сказав:
– Правду мовлячи, ще й досі я не певен, чи було це наяву, чи мені примарилося. Так чи інакше, а саме тоді почався метаморфоз, що змушує мене шукати суть радості й сміху…
Русалія вислухала його мовчки, навіть не ворухнувшись. Очі були заплющені, але хлопцеві здавалося, що вона дивиться на нього всім обличчям, всім тілом, вимірюючи тим чаклунським зором всю його приховану сутність. Коли Гриць замовк, дівчина легко встала з плоского каменя, на якому сиділа, і мовила:
– Назбираємо ще хмизу…
І пішла в кущі верболозу. Він, потай дивуючись такому раптовому переходу від романтичного зосередження до буденності, теж рушив до зарості, при світлі місяця ламав сухі галузки, складав на купку. Глянувши вгору, в бездонну зоряну криницю, щасливо розпростер руки, ніби хотів обійняти іскристу глибину всесвіту. Що це з ним діється? Сниться чи насправді?
Повернувся до вогнища. Русалія вже сиділа на камені, підкидаючи хмиз у багаття: вогонь знову весело затріщав, заспівав.
– А чому в тебе таке дивне ім’я – Русалія? – несподівано запитав Гриць.
– Хіба дід Василь не розповів?
– Незручно питати.
– Дивна історія, – задумливо відповіла дівчина. – Моїх родичів постріляли німецькі окупанти в сорок першому. Бабусі пощастило заховатися в якійсь криївці. Звали її Радунею. Радуня – сонячне ім’я, правда? Вона була вагітна, носила в лоні мою матусю. Врятували її піонери-партизани, котрі ховалися в сміянських лісах.
– Це ті… котрі загинули? – пошепки запитав хлопець.
– Так. Їм побудовано меморіал. Їм і їхньому вчителеві. Вони переправили її до Василя Сміяна, який за наказом підпілля згодився бути старостою в селі. Пізніше його вислідили, хату спалили, невістку Сміяна і мою бабусю схопили, а сам прадід Василь чудом врятувався. Радуню допитував гестапівець, а потім звелів розстріляти. Вона кинулася у Дніпро, течія понесла її вниз і викинула на берег. Там і знайшов її старий Сміян, заховав у криївці поміж лозами. Там і розродилася вона. Дівчинку прадід назвав Русалією, бо справді вона була дніпровським дитям. А бабуся померла. Олена, дідусева невістка, удочерила маму, виховала, дала освіту. Навчаючись у Московському літературному інституті, матінка зустріла індійця, мого майбутнього батенька, покохала його. Ну а далі… Далі, я гадаю, все ясно й так: народилася я, і мене теж назвали Русалією на честь мами.
– Цілий роман, – прошепотів Гриць. – Письменники шукають сюжетів. Кожна людина – то найхимерніша детективна історія, тільки зумій її побачити, розкрити, розшукати, докопатися.
– Це правда. До речі, ти знаєш прадавні перекази про русалок?
– Як і всі. Дівчата-утоплениці стають річковими русалками, місячними ночами виходять з води, і якщо їм хтось трапиться на шляху – особливо чоловік або хлопець, вони його залоскочуть до смерті. І тягнуть на дно…
– Це – загальнорозповсюджена версія, – кивнула Русалія. – І ніхто не хоче подумати, чому вона така невмотивована.
– А в чому це виявляється?
– Просте запитання: чому треба лоскотати свою жертву? Що за химера? А якщо людина не боїться лоскоту?
– Гм. Справді, дивно. Я не думав…
– Отож-бо. Маловідома легенда розповідає, що люди, яким пощастило зустрінути русалок, справді радісно сміються, а потім безслідно щезають. І сміються не тому, що їх лоскочуть, а тому, що їм відкривається щось напрочуд прекрасне, небувале, таємниче, казкове. Людину охоплює дитяча радість, і вона, сміючись, віддано йде за русалками у казковий світ.
– Прекрасно! – захоплено озвався Гриць. – Як це чудово! А хто ж тоді русалки, хто ці легендарні дівчата?
– Може, не самі лише дівчата, – понизивши голос до шепоту, відказала Русалія. – Легенда оповідає, що то з’являються рахмани…
– Рахмани? Хто це?
– Хіба ти не читав казок про рахманів? Це – давні, прадавні люди. Наші прапрапращури. Невмирущі. Вони жили нібито ще тоді, як на Землі було вічне літо, а на небі сяяло два сонця. А потім одне сонце погасло, світ охолов, і рахмани перейшли в сферу казки. Це недалеко, поруч з нами, але добратися туди важко і доступно лише тим, хто опроміниться радістю, веселощами, вогнем самовідданості.
– Чудово, – зрадів Гриць. – Мій брат Юрій, космонавт, теж вважає, що колись у Системі було двоє сонць. Навіть тепер заплановано експеримент на орбіті, щоб розшукати темного супутника Сонця, що колись був яскравою зорею.
– Он як! – задумливо мовила Русалія. – Дивне мереживо долі. Дуже дивне. Але слухай далі. Чому ми не бачимо рахманів? Чому лише релікти в словах залишилися від тієї сонячної епохи – рахманна земля, рахта – сонячне свято і так далі?
– Тобі б погомоніти з моєю сестрицею Марійкою, – мовив Гриць. – Вона мені колись цілий вечір про таємницю прадавніх коренів говорила. Вважає, що має бути археологія мови, яка відкриє багато темних місць у нашій історії…
– От бач, не лише я думаю про це. То чому ж сутність цього поняття загубилася у віках приниження, поклоніння вигаданим почварам? Хтось був зацікавлений в тому, щоб ми вкрилися запоною суму. Сміх і радість стали гріхом, людину змусили стати на коліна перед небесним тираном, а які вже веселощі, яке творче натхнення, коли творець стоїть на колінах? Проте інколи плівка роз’єднання розривається, і людина заглядає в щілину сусіднього світу, де панують радість і вічне літо. І тоді вона щасливо сміється і кидається туди, щоб навіки щезнути з нашої сфери. Кажуть: русалки залоскотали нещасливця. Бо чули сміх, бачили кільце дивних, казкових істот у величних вбраннях, відзначили, що людина щезла. А далі – працює земна, сіра уява. А русалки-рахмани – то вісники світу радості, а не якісь там утоплені. Хіба, може, утоплені в річці нашого забуття, в річці легенди. І знаєш, що інколи допомагає побачити рахманів, полум’яних істот? Велика туга! Бо туга – то жадоба радості. А хто сильно жадає чогось – той і отримує. Русалки замикають шукача казки у хороводне коло, і людина п’є струмок сміху-радості. І зникає з того світу, де ще так багато ненависті.
– Гарна легенда, – зітхнув Гриць. – Тільки ні втікати з цього світу не гоже… навіть у світи радості. Це – дезертирство з поля бою.
– Є воїни, – заперечила Русалія, – а є й діти, є тонкі, чутливі душі, народжені не для герцю. Пам’ятаєш у Лєрмонтова: «Они родились не для мира, а мир был создан не для них». І навіть бійці… навіть найвідважніші воїни хіба не мріють про мир, спокій і радість? Хіба не мріють, щоб навіки відкинути бойовий меч?
– Як далеко ще йти до цього.
– Кожна стежка завершується. Але початок її в нашому серці. І не пройти її без світла вогнесміху.
– Як ти сказала? – підхопився хлопець. – Вогнесміх? Дивне визначення: вогонь і сміх. Ти якось поєднуєш ці поняття?
– Безумовно. Аякже? Сміх і вогонь – суттєво подібні, рідні. Ось глянь, як радісно, легко вогонь прагне у тайну, танцює на видимих речах, оцінює їх, спопеляє ілюзорне, забирає суттєве з собою і летить далі, далі – у диво, у небувалість. Так і правдивий сміх – грайливо вирізьблює, виявляє мізерне, ганебне, відстале, брудне, убоге, потворне, закликає до оновлення, до полум’яного Преображення. І вогонь і сміх – зброя радості. Хочеш, я оповім тобі легенду?
– Хочу.
– Легенда про те, як було сотворено світ. Не боги його формували, не демони, а прекрасні титани – Радість, Сміх і Щирість. У захопленій грі вони запалили в безмірності сонце й зорі, а на Землі посіяли квіти, як ніжні, доступні людям відображення далеких світил…
– Ти вважаєш, що квіти – то відображення зірок? – радісно перебив її Гриць. – Мій братан Юрко ще в дитинстві так говорив батькові. Який дивний збіг відчуттів!
– Це не збіг, – серйозно заперечила дівчина. – Це відчуття правди буття. Дітям особливо відкрито потаємну сутність речей. Слухай же далі. Радісно жили першолюди-рахмани у світі, де панували сміх, радість і щирість. Та породження хаосу – Морок зі своїми супутниками Злобою й Обманом – вирішили зіпсувати щасливе творення. Особливо постарався Обман. Він умів набирати вигляду Сміху, Радості й Щирості. І люди вірили їм, приймаючи дарунки Обману у красивому вияві, отруювалися Злобою і затемнювалися Мороком. І Радість уже безсила була вилікувати обманутих, сум покотив над світом, самота проникла в серця, почувся жорстокий регіт замість дружнього сміху, їдуча насмішка замість щирих веселощів. Повернеться Епоха Радості лише тоді, коли віддані шукачі вогню Преображення знайдуть зерна прадавнього Сміху, посіють їх знову по всій планеті, у всіх серцях…
– Шукачі вогню Преображення, – мов луна, відгукнувся Гриць. – Що це означає для тебе? Який вогонь?
– Глянь на оце багаття. Воно й миті не має спочинку, його не зупиниш, не введеш у форму, не законсервуєш, не опишеш. Будь-який опис – лише відгомін реальності. Вогонь багатоликий, позавимірний. Від оцього полум’я, плазму якого ми спостерігаємо, до вогню духу, від життєвого горіння до сяйва сонця й зірок. Вогонь Преображення – та сила, що вела нас від кристала, від першоатома до мислячої істоти. Колись ми формувалися всесвітом стихійно, впродовж мільярдів літ. Тепер – естафету передано нам: чи збагнемо, чи підхопимо її? Чи просто погріємось біля багаття життя, понасолоджуемося, погарцюємо у материнській світлиці, та ще й спалимо її під захоплені крики бенкетуючих?! Треба свідомо оволодіти вогнем самотворення. Чи багато людей мислять про це?
– Достатньо, Русаліє, – серйозно сказав Гриць. – Особливо наша молодь. Навіть той дивний юнак, котрого я зустрів на Клухорі, говорив, що ми здійснили своєрідний кесарів розтин світу для народження радісних істот, бо нормальне, еволюційне народження неможливе в умовах буржуазного світу. До речі, чому ти промовчала, коли я оповів тобі про свою пригоду? Може, не повірила, гадаєш, що я містифікував тебе?
Дівчина підвелася, обійшла вогнище, зупинившись біля Гриця. Він теж встав, відчуваючи тривогу й тремтіння в тілі. Вона сягала йому лише до плеча і дивилася знизу вгору пильно і якось відчужено, ніби бачила за ним щось незриме. Не відповідаючи на його запитання, сказала:
– Хочеш пройти крізь вогняне кільце?
– Що це таке – вогняне кільце?
– Побачиш сам. Умій діяти без запитань. Допоможи мені зібрати побільше хмизу.
За чверть години вони вдвох наламали велику купу сухого гілля. Русалія почала викладати довкола багаття велике коло з того хмизу, скупо кинувши хлопцеві:
– Допоможи. Щоб було суцільне коло…
– А потім?
– Побачиш.
Він, зрозумівши задум, хутко почав вивершувати кільце з галуззя, схвильовано міркуючи над тим, що мала на меті Русалія, готуючи свій сюрприз. Яка нетутешня, дивна дівчина! Чи вона завжди така, чи це на неї діє чаклунська ніч, місячне світло, незвичність їхньої зустрічі, казковість ситуації? Глянувши вгору, на мерехтливу смугу Чумацького Шляху, Гриць похитав головою, ніби хотів розірвати павутину сну. Хіба таке може бути? Це сниться, не інакше. І відображення темних верб у тихих водах, і співучий водоспад, що танцює на камінні річкової гатки, і миготливі зірки у схвильованому потоці.
– Запалюй! – рішуче сказала Русалія.
– Що?
– Вогняне кільце. Палаючі галузки перенось у хмиз, щоб загорілося одночасно все!
Він слухняно виконав її веління. Коло хмизу почало палахкотіти. Гриць вискочив з нього, задихаючись від диму. Русалія простягла руки до багряного кільця, що набирало сили, і заспівала тим же дивним багатомірним голосом, який він чув раніше, – від тембру баритона до запаморочливих висот сопрано.
Гриць відчував, як у нього ворушиться волосся на голові від таємничих слів і чаклунської мелодії закляття. Звідкіля вона з’явилася, дивна дівчина-жриця? Де навчилася химерних звичаїв? Може, в снах, у мандрах по інших світах і просторах?
Русалія рішучим жестом скинула з себе плащ і залишилася лише в купальному костюмі, що мерехтів у променях вогнища золотавими іскрами. Потім, зненацька перескочивши стіну багаття, опинилася в багряному колі. Хлопець задерев’янів від хвилювання й тривоги. Що вона діє, для чого?
– Вогонь з’єднує душі, вогонь роз’єднує! – владно промовила дівчина, і голос її ніби вібрував у хвилях пломеню – то затихаючи, то гучнішаючи. – Хочеш іти разом зі мною – ввійди до полум’яного кільця, скупайся в ньому!..
Вона закружляла в палаючому кільці, що потужнішало, вставало стіною, закривало її танцюючу бронзову постать. Підняла вгору тонкі руки, ніби прагнула полетіти до далеких зірок. Гриць наблизився до багаття, воно дихнуло нестерпним жаром. Він відсахнувся, закрив очі. Сльози мимоволі потекли по щоках, сліпили зір.
– Русаліє! Як же ти? Як ти можеш, Русаліє?! Все це так несподівано! – загукав він, кашляючи від диму, що роз’їдав легені. – Русаліє, це ж небезпечно!
Багаття сміялося, співало, але дівчина не відповідала. Хлопець з жахом відзначив, що вона зникла. Оббіг коло, плаща на піску також не було.
– Русаліє! Ру-у-са-а-аліє! – закричав Гриць, повертаючись в різні боки.
– Є! Є! Є! Є! – насмішкувато відгукнулися верболози, і луна покотилася над річищем.
– Зустрінемося в огні! – почулося здалека. – Зустрінемося в полум’яному колі!
– Русаліє, стій! Я піду за тобою, чуєш? Я пройду крізь вогонь!
Тиша. Мовчання. Байдужий місяць у зоряному полі. Таємничі тіні плакучих верб.
Гриць затамував подих, прислухався. Жодного звуку не долинало з гущавини Зеленої Гатки, тільки, пригасаючи, тріщало вогнище та лунко стугоніло серце в грудях. Хлопець знеможено сів на камінь, втупився в мінливі багряні жарини. Що ж далі? Бігти за нею, шукати її в хатині діда Сміяна? Тривожити людей уночі? А вранці? Як йому дивитися в очі Русалії при світлі сонця? Пішов назустріч диву, знайшов його наперекір всяким випадковостям і логіці, а потім… злякався ступити в полум’яне коло.
Він відчув пекучий біль у животі, там, де пройшла бандитська куля. Встав з каменя, понишпорив у кущах, знайшов поміж камінням чималий клапоть з травою. Полегшено зітхнувши, горілиць ліг на прохолодну постіль, занурився поглядом у зоряну глибінь. Місяць почав падати до заходу, небо тепліло, десь далеко співали півні. Біль вщухав, і Гриць заплющив очі, відчувши приємну млість у розслабленому тілі.
Йому здавалося, що промайнула тільки мить, та коли знову отямився від забуття й глянув перед собою, жовтіючі віти верболозу вже купалися в ранкових променях сонця. Жахнувся, скочив на ноги. Проспав! Ганебно проспав! Думав лише хвилинку спочити, подумати, а проспав, як останній ледацюга. А вона ж має сьогодні від’їжджати. Треба поспішати, треба встигнути…
Вибравшись з хащів Зеленої Гатки, він взувся і підбігцем рушив до села. Хвилин за сорок був уже біля Будинку культури. Там побачив Товкача, який стояв біля знайомої «Волги», що нею вони прибули до Сміянів. З віконечка виглядало рудоброве обличчя Федька, він щось розповідав шефу, сміявся.
– Пригоди шукав? – докірливо озвався Товкач, уздрівши пом’ятого й занепокоєного Гриця. – А я вже хвилювався: думаю, де та що? Спасибі, старий Сміян заспокоїв, каже, що хлопець іде своєю стежиною. Так і сказав: своєю стежиною! Я не питав його, що це означає, але догадався, що тут замішана спідничка, а ти вже нещодавно йшов такою стежиною… кх, кх!
– Як ви можете, Саливоне Оверковичу?
– А що – хіба ні? Вся біда від жінок. Хоч я й люблю це сім’я, поважаю його і схиляюся перед ним, але таки, враг би їх не побрав, небезпечна ця субстанція жіноча. Ну то що?
– Як то що? – огризнувся хлопець.
– Познайомився з відьмою? З Русалією?
– Таке скажете.
– Гм… Щось у тебе не витанцювалося? Ге? Ти наче щось загубив. Даремно вчора залишив мене. Там таке було! У мене блокнот розпух від записів. Я домовився, що приїдемо на концерт, запишемо на магнітофон. Та що з тобою? Ти сам не свій.
– Русалія пропала, – зітхнув Гриць.
– Куди пропала? – здивувався редактор. – Як то може бути? Ану, гайда до старого Сміяна.
Товкач звелів Федьку їхати на край села. Біля Сміянового двора зупинилися. Поміж деревами саду з’явився кобзар, Гриць, відчинивши хвіртку, поспішив до нього. Той іронічно усміхнувся Грицеві, кивнув у відповідь на привітання.
– Де Русалія? Чи все гаразд у неї? – несміливо запитав Гриць.
– З нею – гаразд, – дивно відповів дід, – а з тобою?
– Я хочу бачити її. Де вона?
– Нема. Вона раненько виїхала.
– Куди? – скрикнув хлопець.
– Про те не велено казати. Ось залишила тобі зошит. Попросила передати такі слова: «Зустрінемось у вогняному колі». І все.
Хлопець схопив товстий блокнот.
– Що це?
– Розбирайся сам, – розвів руками кобзар. – Навіть сни люди стараються розгадати, а це ж реальна річ у реальному світі. Шукай, синку, шукай. Мені пора. Там все знайдеш – у тому зошиті…
Гриць хотів ще зупинити діда, але стримався. Сни… Люди розгадують сни. І це теж сон. Сім чобіт… дерев’яних чобіт… кочерга, щоб вогонь палав… і циганка, яка виглядала з-за Гете… вона дуже подібна до Русалії. Сім світів пройти, сім чобіт стоптати, доки пощастить розшукати її…
Від хвіртки настирливо сигналила машина. Хлопець поволі побрів до асфальту, ніби тримав на плечах нестерпний тягар.
***
Юрій Гук одривається від роботи з бортовим комп’ютером, здивовано переглядає цифри і формули на екрані дисплея. Знову й знову відтворює весь процес спостережень за Сонцем. Задумливо дивиться в ілюмінатор, на сріблясті вихори в атмосфері планети, усміхаючись власним думкам. «Що ж, цього треба було чекати. Віки спресувалися в секунди, і тепер головне – втриматися над штормовою хвилею нової інформації…»
– Петре! – покликав він.
Чуров відхилився від гамма-телескопа, з яким працював, повільно підплив до Юрія. Зацікавлено схилився до пульта комп’ютера, розглядаючи розгорнуті сторінки блокнота з формулами й висновками геліодосліджень. Зиркнув на схвильоване обличчя Гука і похитав головою.
– Оце так штука! Підтверджуються найпарадоксальніші припущення. Леонід буде щасливий.
– Викликай Центр. Позачерговий сеанс зв’язку.
– Яка терміновість? – поцікавився командир корабля Марусишин, випливаючи з секції санвузла, де він приймав душ. – Що там видало нам сонечко?
– Купа сюрпризів, – відповів Юрій, – треба негайно передати Леонідові, Це не рутинна інформація, а вирішальна. Вона має безпосередню дотичність до головного експерименту.
– Он як! Викликаю Землю.
Прозвучали позивні. Спалахнув екран бортового телевізійного комплексу. З’явилося обличчя літнього чоловіка з невеликою сивою борідкою, то був один з теоретиків космонавтики, відомий учений.
Гук привітався. Той поцікавився:
– Позачерговий сеанс? Що трапилося? НЛО? Приятельці?
– Інформація надзвичайно цікава, генералові буде приємно узнати, що його гіпотеза отримує солідне підтвердження. Бортовий комплекс уже передає результати геліодосліджень, ви там розберетеся самі. А я висловлю деякі свої міркування. Ось програв трохи на своєму комп’ютері, і дещо проясняється.
– Що там таке? – захвилювався учений. – Не тягни…
– Класична модель Сонця, як плазмової кулі з термоядерними процесами синтезу в надрах, не підтверджується новими даними. По-перше, точно визначено, що світило не має жодної сплюснутості біля полюсів. Це спостерігали й раніше, проте спекулятивно намагалися пояснити недостатньою точністю досліджень. Тепер цей факт треба осмислити якнайсерйозніше: чому Сонце (а напевне й інші зірки) не підкоряється законам небесної механіки?
