Текст книги "Вогнесміх (1988)"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 38 страниц)

Інквізитор насуплено дивився на одухотворене обличчя в’язня. Мовчав. Пергаментні щоки сіпалися. Нарешті він підвівся.

– Жаль…

– Чого тобі жаль?

– Я втрачаю сильну людину, котра могла б допомогти в муруванні нових шляхів. Ти втрачаєш ниву життя, куди б міг посіяти творчі зерна.

– Я вже посіяв. Досить того, що зроблено.

– Тебе забудуть! Плебеї йдуть за тим, хто сильний. І живий.

– Жорстокість – не сила, а насилля, – відповів Джордано, глянувши на вогники зірок у вікні. – Глянь, які елегійні світлячки, оці далекі зорі. Вони нікого не жахають, не змушують. А яка сила впродовж віків! Як могутньо вони кличуть дух людини до себе, в лоно тайни. А ви своїми вогнищами і карами й страхами грядущого небесного трибуналу нікого не обігріли, не об’єднали, не втішили. Мені особисто байдуже – пам’ятатиме хтось мене чи забуде. Хто полюбить мене, той буде нерозлучний з моєю душею у всіх світах, у всіх віках. Не пам’ять потрібна людині – пам’ять легковажних поколінь! – а супутники пошуку й польоту. Як йастане пора лебедю летіти у вирій – поклик вожака досягне слуху птахів на всіх озерах і ріках.

– Поезія, – втомлено сказав інквізитор. – Це гарно» щоб привернути увагу дитячих душ. Але вести їх треба» до реальності, котра дуже сувора. Ви, мрійники, вічнб обманюєте душі Адамових дітей нездійсненними прагненнями. Це – великий гріх!

– Гріх? – гірко запитав Джордано. – Ти говориш про гріх, посилаючи на вогнище людину, яка несе в душі лише любов?!

Палке слово в’язня лишилося без відповіді. Інквізитор, заплющивши очі, стояв перед Джордано, мовчав. Здавалося, вслухався у свої потаємні думи. Зрештою важко розліпив вуста:

– Є казки у різних народів. Там шукач, вирушаючи в путь, бачить на перехресті камінь, на якому висічено слова…

– «Ліворуч підеш – коня втратиш» – усміхнувся Джордано, – праворуч – в полон потрапиш…»

– «А прямо – з конем загинеш!» – докінчив інквізитор. – Мудра думка. Кожен – рано чи пізно – читає на камені своєї долі оці тривожні слова. Ти догадуєшся, що хочу сказати?

– Пропонуєш вибір?

– Дивлячись який… Найпростіше пожертвувати коня або перебути певний час в полоні, маючи надію жити й діяти далі. Всі жахаються прямого шляху, де все гине – кінь і шукач…

– Але там казка обіцяє рішення, – іронічно зауважив в’язень.

– Так, – кивнув інквізитор. – І я пропоную тобі такий шлях, де все гине… і все залишається. І навіть більше…

– Не втямлю.

– Поясню. Це моя остання спроба врятувати тебе, брате Джордано. Вирок трибуналу залишиться у архівах священної канцелярії, ти підеш на волю, і ніхто ніде не зачепить тебе пальцем, якщо…

– Якщо…

– Ти забудеш ім’я – Джордано Бруно, – твердо відкарбував інквізитор. – Ноланець[2]2
  Нола– містечко в Італії, де народився Д. Бруно.


[Закрыть]повинен загинути, ми викреслимо його з анналів історії. Якщо ти правду мовив і тобі байдужа думка інших людей, якщо ти цінуєш лише істину – то згодишся! Матимеш нове ім’я, прагнутимеш будь-яких ідеалів, писатимеш нові книги, навіть сміливіші за попередні, але розпрощаєшся зі старим образом, з ветхим ім’ям. Тут – непросте рішення! Якщо ти не софіст – то згодишся, що це чесйа пропозиція.

– Але хто тобі сказав, – суворо одвітив Джордано, – хто тебе переконав у тому, що я повинен вибирати Один з трьох шляхів, вказаних на камені? В цьому й біда людей, що для них завжди готуються визначені десь, кимось стежки. І все, що з ними трапляється, теж хтось передбачив. Навіть той «прямий» шлях, приготовлений для героїв та ентузіастів, є найвитонченішйй полон. Ти кажеш про вибір?Я відкидаю вибірвзагалі. Який вибір може бути у зерна, кинутого в землю? Великий Мандрівник залишив прекрасне застереження: «Якщо зерно, впавши в землю, не вмре, то самотнім залишиться, а якщо вмре – великий врожай народить». Мудрі слова! Те, що ти пропонуєш, – хитрощі змія. Я не волію жодного вибору, мені нема діла до того, що станеться з моїми книгами та ідеями, з моїм ім’ям. Те, що живе, – житиме, те, що тлінне, – зітліє. А я лечу за вожаком, за лебедем Тайни.

– Ти – божевільний! – жорстко сказав інквізитор. – Я ще раз збагнув неминучість того, що ти маєш загинути, щоб зберегти міць організму церковного.

– Нарешті! – насмішкувато підхопив Джордано. – Для цього хіба треба було приходити до в’язниці?

– Хай діється воля невблаганності, – майже пошепки озвався інквізитор, – Запам’ятай у своїх далеких овітах (якщо в тебе збережетьоя пам’ять), що я зробив усе, аби врятувати тебе. Прощай, брате Джордано!

В’язень не відповів. Інквізитор узяв біля дверей смолоскип. Йа стінах затанцювали тіні. Гримнули двері. Джордано навіть не оглянувся на той скрегітливий звук, тепер його очі, свідомість, почуття були повністю в полоні далекої, величної течії зоряної ріки, котра потроху блякла, насичувалася прозорістю світанку.

Приходив дивний спокій. Не байдужість, не втома духу, а елегійне всерозуміння неминучості того, що малб статися. Для інквізитора, для суддів неминучість є невблаганність, кара, жорстокий присуд. Віками люди будують хатку, щоб захиститися в ній від безмежності, бо в хатці, в храмі, в імперіях, в царствах, в фоліантах догм і канонів вони відчувають себе затишно, звично і можуть панувати над іншими. А вийшовши в безмірність, вони гублять себе і називають це смертю. Тіло – теж хатка, що мурувалася великим скульптором – натурою, природою. В ній – приємно, звично, проте вона теж став в’язницею, якщо за неї триматися. Пташеня мусить вийти з яйця або загинути! Який же тут вибір? Це – неминучість. І разом з тим – свобода! Ось воно: неминучість – свобода! Голос, веління життя, котре розгортав свої віти, листя і квіти далі, вище і глибше. Не боротися з тим велінням, а радісно прийняти тривогу казкового народження.

Джордано навіть не повернувся, коли до його камери на світанку ввійшло товпище чорних привидів. Це була не люди» Вони лишалися тут, у ветхих руїнах його колишньоґо світу, а він болісно бив ще юними крильми об кришталеву сферу, воліючи прорватися з тісноти шаленої суєтності у спокій безвидності, у волю великої пітьми, де жодна барва і проміть не вразить квітки духу. На нього натягли балахон ганьби, обмальований постатями чортів і демонів: це – знаки їхнього безсилля, плювки вслід лебедю, який навіки відлітає з болотяного світу. Губи зімкнули дерев’яними защіпками, щоб єретик не міг промовити жодного слова. Тирани більше всього на світі жахаються слова-логоса, але яка вражаюча наївність і убогість розуміння! Хіба можна втримати катуванням і страхом те, що є підвалиною буття? Логос – нетлінна, пломінна реальність, вона виявляє себе не лише в звуку, котрий можна заглушити, не лише в письмі, яке можна спопелити. Вона повсюдна – і в далеких зорях, у пелюстках квітів, у сміхові дітей, які невпинною лавою пливуть з країни Тайни крізь лона земних матерів, благословляю вас, діти! Настане час – ви збагнете мої думи і цю мою останню мученицьку мить!

Його вели поміж юрмовищем, поміж лютих, глумливих криків та проклять. Він не чув нічого, окрім гуркоту кришталевої сфери, що рушилася вгорі і гострими уламками болісно ранила крила новонародженої сутності. Зупинився на помості, під яким було накладено пуки хмизу и дров. Побачив жовте обличчя інквізитора поміж групою інших суддів священного трибуналу. Вони жадібно давилися в його очі, намагаючись узріти бодай іскру вагання чи сумніву. Бідні тіні! Які мізерні вартості хвилюють вас. Над вами безмірні скарби всісвіту, а ви, мов скорпіони, жалите самі себе, зчепившись у лютому клубку ненависті. Й приніс вам дорогоцінну перлину з таємничого краю, але ви так полюбили своє багно, що люто відкинули руку даючого, прирікши себе на вічну безкрилість.

Хтось простягнув йому хреста до вуст. Джордано рішуче відсторонився, підвів очі до неба і вже не дивився на юрбу. Спалахнув огонь. Дихнуло палючим жаром. Зійшло сонце над покрівлями будинків, і здавалося, що це його промені спопеляють тіло, розривають на частки, несуть у небуття. Нестерпний біль пронизав єство. Джордано застогнав, але защіпки на губах зупинила крик, що рвався з глибини розтерзаної плоті.

Сонце, вогонь, світло жорстокого дня! Ви повстали на мене ніби всесильне божество на безсилого метелика! Й нічого не можу протиставити вам, окрім терпіння й прокляття! Але я не прокляну ні сонця, ні дня, ні світла! Я пошлю всім і всьому прощальне вітання… Бо світло– лише одколоте вістря від моноліту єдності, вістря для стріли ненависті.

О, як мені тяжко! Матінко, утри мої сльози, скропи прохолодною водою спалені вуста! Де ви, друзі з далеких світів, де ви, крилаті генії розуму?

Світло, світло! Невже такі страшні шляхи з твого світу У країну радості? Чи може кожна душа витерпіти оцю прірву муки?

– Вийди! Вийди! Вийди! – прогримів у свідомості наказ. – Ти вільний! Вийди з тіла болю і муки!

Джордано рішуче відкинув той голос. Пірнув у полум’яний вихор і одчайдушно випив келих останнього болю, і крило глибокої пітьми, майнувши в безмір’ї, прикрило його від жорстокого світу, погасивши свідомість.

***

На пульті телезв’язку зажеврів сигнал «надзвичайної терміновості». Почувся мелодійний комп’ютерний голос:

– Крон – член Координаційної Ради Ґеї – викликав Боривітра – лікаря-психолога Верхнедніпровського Пси-центру.

Боривітер, високий худорлявий чоловік, який нервово проходжався відкритою терасою біля дверей кімнати зв’язку, почувши виклик, полегшено зітхнув.

– Нарешті! – Він метнувся до пульта, натиснув клавішу обопільного бачення, пригладив сивого їжачка над зморшкуватим чолом.

Просторовий куб стереозв’язку сповнився бузковою млою, потім незримий промінь описав пунктиром погруддя людини – своєрідний негатив. Ще мить – авторегулятори встановили оптимальну ступінь тотожності, і Боривітер цобачив заклопотане обличчя Крона– відомого всій планеті антрополога, члена Координаційної Ради Землі. Губи вченого були Суворо стиснуті, під насупленими бровами поблискували гнівні іскри.

– Вітаю, Боривітре! – Крон кивнув. – Я вже знаю про лихо.

– Було послано екстравиклик.

– Знаю. Рада збиралаоя на термінове засідання. Як Радан?

– Він житиме, – обережно сказав Боривітер.

– Житиме? – спалахнув Крон. – Ще не вистачало почути, що Радан – найкращий психоаналітик і педагог планети – «не житиме»! Що означає твоє обережне тлумачення?

– Трапилося непередбачене. – Боривітер скорбно нахмурився, важко зітхнув, але сміливо витримав гострий погляд Крона. – Актуальна свідомість Радана заколапсувалася, і ми втратили будь-який контроль над його пси-центром.

– Що це означає об’єктивно?

– Боюся, що це повний розрив з актуальною сферою сучасності, з ноосферою нашого віку. Своєрідне зациклення на психореальності тієї епохи, яку Радан досліджував. Колапс настільки глибокий, що втягнув у свою сферу фізичні центри: все тіло в нього сильно попечене. Проте ми вжили заходів, регенерація буде проведена в найближчі години.

– Що консиліум?

– Утримався від остаточного рішення. Рекомендація! регенерація фізіологічних функцій, спокій, очікування повернення свідомості.

– Він щось говорить?

– Марення. Уривки фраз. Якісь химерні цитати.

– Про що?

– Дивна апологія філософського поняття Пітьми, парадоксальні міркування про роль Світла. Ось послухай уривок…

Боривітер ввімкнув кристалофон на пульті. Почувся стогін, важкий подих, болісні фрази:

– Світло… дитя ночі й дня… Я кохав тебе, я величав тебе… як першороджену квітку Великої Матері… Зоряні діаманти було принесено… до колиски юного принца… О, як мені тяжко! Матусю, ти все віддала йому… де ж відбулося падіння? Звідки з’явилася байдужість світла… при якому зло і жорстокість чинять злочин?..

– Досить! – різко озвався Крон.

Боривітер вимкнув кристалофон. Запала тиша.

– Жодного слова з актуальної сфери, – зітхнув лікар.

– Чув, – сказав Крон. – І все ж таки – що кажуть лікарі?

– Перше: чекати…

– А друге?

– Підключити психокод Радана з Планетарного Інформаторію.

– Психовідтворення? – жваво перепитав Крон.

– Так.

– Ні в якому разі, – Голос вченого був суворий і вимогливий. – Ні при яких умовах. Це винятковий крок, прийнятний лише при втраті будь-яких надій. Ми можемо отримати не Радана, а його психоробота. Ти сам добре знаєш…

– Так, – згодився Боривітер. – Тоді що?

– Покладемось на аутовідтворення, на натуру, – роздумливо сказав Крон. – Хто його доглядає?

– Ґея. Улюблена учениця.

– Але ж вони, здається, розійшлися? Гейя, наскільки мені відомо, пішла стежкою «гейців», а Радан – оптимальний «раєць»… Тут потрібна повна психосумісність.

– Все складніше. – Боривітер усміхнувся, і зморшки на його чолі розійшлися. – Між ними ще в школі першого циклу виникла симпатія. Будемо відверті, це була любов, глибоке кохання. Та учитель суворо стримував себе, холодно відсторонив ученицю. Вона тяжко переживала відсторонення, ситуація наклала відбиток на вибір шляху, наукових уподобань. Але й він і вона (я це знаю вірогідно) психічно були поруч, в цілковитій сумісності. Коли сталася катастрофа, Ґея перша з’явилася в наш пси-центр і почала доглядати Радана. Вважаю, кращої кандидатури нема.

– Хай буде так, – Очі Крона потепліли. – Я нетерпляче ждатиму добрих вістей. Ще хочу додати: життя і повна свідомість Радана (я повторюю – повна свідомість) мають для Ґеї першорядне значення. Останніми днями трапилися події, до яких експеримент Радана має найтісніший дотик.

– Що таке? Я з клопотами пропустив останні вісті.

– Йодробиці знатимеш з повідомлення Координаційної Ради. Скажу коротко: група підлітків з «Республіки Дітей» втекла за межі Системи.

– Як?!

– А ось так! Вони зуміли обійти всі контрольні пункти. Втеча здійснена за найкращими взірцями древніх детективів.

– Але куди вони подалися? Саме тепер, коли Ґея обговорює проблему «Розлому планетарної психошкаралупи», коли найкращий педагог Радан ризикує життям, досліджуючи небезпеку новітнього ескапізму, втечі в інші часи й простори…

– Саме тепер! – згодився Крон. – Це закономірно й симптоматично. Ми, дорослі, надто консервативні й неповороткі. Доки ми гадаємо та приміряємося, як вийти за межі психошкаралупи, успадкованої від порочної ноосфери тисячоліть, діти просто гупають по цій шкаралупі будь-якою підходящою палицею. Планеті буде продемонстровано заповіт втікачів. Це звернення до всіх дорослих, до батьків. Гірка наука, проте її доведеться врахувати. Ми ще повернемося до цієї теми. Пам’ятай – я щохвилини чекатиму доброї вісті. Радан має очолити дослідницьку групу по проблемі втікачів.

– Ми зробимо все, – сказав лікар. – Проте більше і всього я вірю в любов…

– Я теж! – усміхнувся Крон, привітально піднявши долоню до чола.

Його зображення хутко тануло.

Запала тиша. Почулися пронизливі крики дніпровських чайок.

***.

Свідомість билася в колі дивних образів: вони приходили неждано, поза причинами й водіннями, – приходили й зникали, ніби сліди в імлі. Уява малювала себе хлоп’ям, котре гралося камінчиками на березі моря. Хвиля м’яко накочувалася на берег, лишаючи піну, цілувала дитячі ноги і втікала в прозору глибінь. Дитячі пальці перебирали розмаїті крем’яхи, обточені віковими пестощами моря, а допитливий погляд відзначав особливості знахідок. Ось непоказний сірий камінець, а скільки в ньому потаємної краси: при пильному розгляді поміж чорними цятками іскряться срібні зірочки, зникають, знову спалахують. А ось темно-коричневий овал: на ньому ще темнішими барвами малюється туга спіраль, а за нею – ледь помітне плетиво незримих на перший погляд ліній. Сині камінчики, червоні, чорні. Білі, мов хмари улітку. Зелені, як хвиля тривожного моря. Кожен камінчик – неповторний світ.

Приходить радість осяяння: якщо прості камінчики такі невичерпно, глибинно багаті, то люди незмірно багатші, вищі й осяжніші. А багатство живої душі вже не належить їй одній – воно має розквітнути для інших! Хлоп’я щасливо сміється: в цьому суть живого – рости, квітнути, дарувати свої плоди істотам і світам.

Свідомість відзначає над собою ніжний блаватний простір – на ньому виникають і щезають сузір’я, ніби іскри на хвилях моря. Вони сплітаються у химерні поєднання, схожі на старовинні письмена. І здається, що від них лине шепіт, нечутний поклик. Туди, до них! Підняти руки й воліти польоту. Воля понесе тебе вгору, до ласкавих сузір’їв.

Хлопчик встає і прагне до неба. Та не встигав полетіти, бо зривається буря і чорні хмари ковтають сузір’я одне за одним. Небо стає низьким і сірим, ніби запилена стеля в’язниці. Море котить грізні, непривітні хвилі. Холодно й самотньо на березі, лише камінчики, назбирані при сяйві сузір’їв, випромінюють тепло і заклично іскряться. Спалахує думка: треба з тих камінчиків збудувати палац; в ньому збережеться ласка спокійного моря, поклик зірок, щастя малої дитини. І прийдуть до палацу шукачі в час негоди, і кожен відшукає те, чого жадає душа.

Хлоп’я хутко кладе основу. Самоцвітно блискають різнобарвні крем’яхи, райдужно переливаються, і раптом починають рости. І вже не треба торкатися до них руками: свідомість лише малює в просторі обриси палацуг і він піднімається над землею – величний, прозорий, гармонійний, наче втілена в самоцвіт дитяча мрія.

Хто ж буде жити в цій оселі? Ніби у відповідь на запит в храмі з’являється сірий птах – соловейко. Він сідає при вході і починає співати. Соловейко – символ вічно невмирущого слова, кому ти співаєш свій поклик любові?

Довкіл загриміла буря. Посилювалася, гнала до палацу смолисто-чорні хмари, і вже ті імлисті вихори сплітаються у образи драконів і змій, роззявляють пащі, щоб поглинути будівлю. Сяють блискавиці, гуркочуть громи. Полум’я охоплює храм звідусіль, та несподівано виникає понад ним прозоре склепіння, і палючі вогні безсило лижуть отруйними жалами захист, стікаючи брудними шиплячими краплями на землю. А соловейко не вгаває, і ніби в ритмі з тим щасливим тьохканням росте п’ядь за п’яддю дитячий храм, побудований з камінчиків хлоп’ячої мрії…

Свідомість спочиває. Перемога? Тепер палац прониже запону туманів і об’єднає землю й зоряний простір?

Та змовкає соловейко. Над незавершеним храмом в тривожному небі з’являється летюча потвора: металезий череп в уборі Марса – бога війни. З очних ям і поміж вишкіреними зубами палахкотять багряні вогні. Магнетичні очі шукають постать хлоп’яти, який будує храм казки. Свідомість знає, що не можна дивитися в очі потворі, бо тоді – біда! Хлоп’я тулиться до стіни, тримаючи в холонучих долонях маленького сірого птаха.

А з неба – громовий, металевий голос:

– Бруно, на палю! Бруно, на палю! Бруно, на палю!

Тричі повторюється наказ. Безвільність сповиває душу, і вже дитя хоче глянути, в очі монстра, віддатися магнетичному покликові, але зненацька хмари розтають, на небі вимальовуються прадавні сузір’я, означені мерехтливими вогнистими лініями. Вирізняються постаті Близнюків, Кентавра-Стрільця, Бика, Діви, Змії, Русалки, Геракла і безліч інших. Вони оживають і тиснуть на потвору в уборі Марса, замкнувши його в тісне войовниче кільце. Чорна потвора тане перед натиском небесних сил, зменшується, перетворюється в чорну цятку, щезає навіки.

І вже панує спокій. У безвість котяться громи. Вогнисті постаті сузір’їв спадають на землю прозорими туманами, лягають іскрами-росами на трави, на квіти, на людей і вспокоєний світ. Тиша, всеосяжна тиша огортав свідомість.

***

З мовчання знову чути спів соловейка. І шепіт листя. Ласкава прохолода, ніби подих вітру. Людина розплющила очі. Недавні образи танули за порогом тями. Пам’ять була вільна, як чисто вибілена світлиця, з якої винесено всі речі. Хто я? І де я?

Погляд вгору вирізнив іскринки зірок, імлисту смугу Молочного Шляху. Це породило тривогу – неясну, затуманену.

Людина ворухнулася. Вона лежала горілиць на чомусь м’якому – майже нечутному на дотик. Десь поруч прошелестіли кроки. Поміж зірками (як дивно!) з’явилося юне дівоче личко з білою шапочкою на голові; під убором не вміщалися чорні коси, вони були звинуті в тугий вузол. Прозоро-карі очі з-під тривожно піднятих брів пломеніли радістю й неспокоєм.

– Радане!

Людина уважно вслухалася в інтонацію дівочого голосу.

– Хто ти?

Почувши те запитання, промовлене древньою латиною, дівчина якусь хвилю розгублено мовчала. Потім запитала:

– Ти розмовляєш лише латиною?

– Як і ти. У тебе прекрасна вимова, – відповіла людина. – Але я можу перейти на іншу. Англійську, французьку. Яку ти знаєш?

– Хай буде латина, – крізь сльози мовила дівчина, – Але, Радане, невже ти не впізнав мене?

– Як ти мене назвала?

– Радая. Твоє ім’я – Радан!

– Де я? – спантеличено запитав хворий. – Ти якась просвітлена й одухотворена. Таких людей я не стрічав. Хіба що в мрії. Це мені мариться. Далекі світи, добрі генії. Ось я бачу над собою прекрасну галактичну стежку. Все життя мріяв по ній полетіти… І навіть далі, за неї… в глибину невідомого… Я потрапив у інший світ, дівчинко? Яка це планета? Біля якої зірки?

– Гейя, Радане! Це – наша рідна Земля.

– Гейя? – з подивом перепитав хворий. – А яка це країна? Хто мене приютив? Який рік нині?

– Двадцять перший вік, Радане. Дві тисячі вісімдесят п’ятий рік!

– Двадцять перший вік, – прошепотів той, кого дівчина назвала Раданом. – Чотириста вісімдесят п’ять років. Де ж я був усі ці віки?

– Радане! – відчайдушно покликала дівчина. – Я тобі все поясню, ти тільки не хвилюйся.

– Я вперше чую ім’я Радан. Хоч воно й співзвучне моєму. Завжди! Як моє ім’я? Джордано… Джордано!!!

Людина рвучко підвелася на лікті, очі її розплющилися широко-широко, ніби вдивлялися в щось невидиме й жахливе. Здавалося, ураган прорвався в свідомість хворого і сколихнув спокій душі. По обличчю прокотилася судорога болю. Дівчина не стрималася, охопила голову Радана руками, притисла до своїх грудей і палко зашепотіла, ніби древня жриця, тамуючи сльози й відчай:

– Не треба, Радане! Не втікай туди, в світи твоїх марень і смерті! Радане, Радане, вернися! Це ж я, Гейя, твоя учениця!

Та людина вже не відповідала. Тяма знову втекла від навали жорстоких вражень, залишивши безвільне тіло під сяйвом ласкавих, байдужих зірок. Лише рука хворого не випускала дівочої руки, мов жадала зберегти місточок над прірвою забуття. Та ще над безпам’яттю, над безтямністю не вмовкала пісня соловейка – співця величної зоряної ночі…

***

– Він отямився. – Боривітрові важко було дивитися у вимогливі очі Крона. – Хотів би порадувати тебе.

– Але… – перехопив Крон.

– Для радості мало причин. Психіка Радана не вийшла з колапсу. Він вважає себе Джордано, говорить латиною, жодного слова на Прамові, якою розмовляємо ми. Він не впізнав дівчини, отже…

– Він не «вважає» себе Джордано, а є ним, – перебив мову лікаря Крон. Задумливо потираючи чоло, додав: – Небезпечна ситуація. Схоже на повну «одержимість», як цей стан колись називали. Не просто психоколапс, а саме – одержимість.

– Що порадиш?

– Як ми й домовилися, хай буде повністю під доглядом Гейї. Дівчина має пам’ятати, що біля неї знаменитий вчений середньовіччя Джордано Бруно… в тілі Радана…

– Їй важко буде вести себе природно.

– Розумію. Відчайдушна ситуація. Та я гадаю, що все обернеться на благо. Ми ж лише торкаємося вод океану психіки біля берега. Треба сміливо йти назустріч тайні.

– Згоден. – Боривітер пригладив неслухняний вихор. – Аналізи показують, що психонервова структура хворого нормальна. Отже, все залежатиме від волі й свідомості Радана-Джордано. Чи зуміє він здолати безодню між двома антагоністичними станами свідомості? Тут потрібне потрясіння, тотожне тому, яке пережив Бруно тоді… на майдані Квітів…

– Тяжка дилема, – згодився Крон. – Хай поки що любов введе його в плин подій. Хай Гейя розповість йому все, що сталося, відверто, без жодного зм’якшення. Історію планети від загибелі Джордано до наших днів. Я певен, що психіка Радана-Джордано впорається з ситуацією. Тут можна стати свідками небувалого експерименту: міст над часом, над віками.

– Ти бажаєш дослідити принцип перевтілення?

– Так. Колись його трактували в термінах містичних психоштампів. Тепер нам треба зрозуміти закономірність естафети особистої свідомості, використавши інформаційний рівень сучасності. Я ще раз повторю своє прохання: коли Гейї пощастить повернута в сучасність свідомість Радана – повідомте одразу мене.

– Розумію.

– Передай Гейї, що вона вільна діяти так, як їй підкаже любов. І ще – інтуїція… Вона не обмежена часом, але Рада чекатиме добрих вістей щодня, щохвилини.

…

Все, що описано вище, я відчував особисто, як учасник подій середньовіччя і грядущого двадцять першого віку. Більше того – я відчував усе це не як глядач в кінотеатрі чи біля телевізора. Не відчужено, не збоку. Переживання було багатомірне й всепроникне. Відчай Джордано і сум’яття інквізитора, стихійність юрби біля ганебного вогнища в Римі і занепокоєння вченого двадцять першого віку, тривожну любов ще не народженої нині дівчини Гейї – все це і багато іншого моя свідомість і почуття відзначали, як своє, іманентне, притаманне втаємниченим глибинам єства. Переконаний, що те ж саме відчували й всі інші люди, котрі сиділи в конференц-залі Кіберцентру. Після того, як чари чаклунського видіння розвіялися і присутні повернулися до звичного стану, кілька хвилин в приміщенні панувала тиша тривоги і якоїсь непевності, незручності. Вчені, гості переглядалися, всміхалися. Потім конференц-зал завирував:

– Містифікація!

– Кінотрюк!

Але понад скептичними вигуками проривалися репліки:

– Панове, не поспішаймо з висновками!

– Нехай містер Гук пояснить, що відбулося? Що за історичні екскурси та ремінісценції?

Біля фіолетового куба пристрою «Резев» з’явилася чорна кучма доктора Боголо. Він підняв руку, заспокоюючи аудиторію.

– Друзі, панове! Творці «Резева» самі не можуть передбачити можливостей, що виникають в надрах альтернативної ЕОМ при пошуках варіантів спілкування з прийдешнім. Тому не чекайте раціональних пояснень. Можливо, «Резев» творить з нашого алгоритму певні історичні персоналії, щоб символізувати проблеми, які нас бентежать.

Не встиг Боголо завершити думку, як фіолетовий куб знову почав ширитися, грані його розтанули, щезли. Яскраве світло сонячного дня осяяло підвищення і весь конференц-зал. В ореолі променистих зайчиків з’явилася постать прегарної жінки – юної, одухотвореної. Довга еллінська сукня гармонійно облягала стрункий стан, великі прозоро-карі очі дивилися на присутніх весело, щасливо й трохи задерикувато. Чи то мені здалося? У всякому разі, очікуючи якихось технологічних феноменів, присутні раптом побачили таке приємне екзотичне явище, що всяка напруженість критичного упередження розтанула, змінюючись настроєм веселого подиву, тим більше, що всі ми впізнали Гейю, учасницю попереднього видіння. Почувся мелодійний голос, і мені здалося, що то був голос самої весни, щедрого квітучого травня, котрий вирував за стінами Кіберцентру:

– Вітання вам, діди, прабатьки й пращури! Нащадки з двадцять першого віку щасливі ступити вам назустріч по мосту Резонансу Еволюції…

Присутніх ніби прорвало:

– Це реальність чи нас містифікують?

– Хто ви, прекрасна дівчино?

– Фантасмагорія!

Дівчина слухала всі ті вигуки, грайливо схиливши голову з розкішною чорною косою, трохи лукаво усміхаючись.

– Я чула тільки що вибачливі пояснення доктора Боголо. Навіть творці континуального моста побоюються вірити в те, що вони відкрили, і сміливо ступити в огненну ріку прийдешнього, – докірливо мовила вбна. – Я не примара, не утвір фантазії ЕОМ. Я жива, як і ви. Ім’я моє Гейя. Основний фах – континуальність, тобто нерозривна єдність внутрішнього й зовнішнього космосів. Це один з основних напрямків гнозису кінця двадцять першого віку. Ваші теперішні успіхи лягли основою наших осягнень. Тому сприймайте з довірою й законною гордістю феноменальний факт прориву часово-просторових обмежень.

Крига настороженості танула, почулися запитання:

– Що означали фрагменти видінь, які ми бачили спочатку?

– То уривки реальних подій нашого віку, котрі ми розів’ємо в наступних контактах.

– В чому суть експерименту вченого Радана?

– Коротко поясню. Ми осягнули космічну могутність, засіяли життям Місяць, Марс, деякі супутники великих планет. Оволоділи штучним фотосинтезом і продовжили життя до кількох віків. Ми впритул підійшли до метаморфозу людини для життя в будь-яких сферах – вакуумі, атмосфері інших йланет, у інших енергосферах, ми володіємо важелями космотворення… Але основним для нас, як і для вашого віку, є людинознавство. Душа Людини, її глибина, її призначення. Хоч Ґея і збратана, але діють ще антагоністичні сили, що отримали естафету з минулого. В наші дні юні жителі планети захопилися мандрами в часі, в чому зловісну роль зіграв ПСІЛ – психоілюзіон. Цей винахід безвідповідальні люди розповсюдили поміж певними групами юнацтва і дорослих романтиків. Душі, схильні до ескапізму, до втечі від труднощів актуальності, захопилися можливістю мандрів у минулому або у внгаданих світах. Це тривожить Координаційну Раду Ґеї, і вона доручила Радану – великому педагогові – проаналізувати глибину психонебезпеки. Тут сталася трагедія, свідками якої ви стали. Проте заспокою вас: небезпека подолана і Радан очолив еволюційну групу «Розлом планетарної шкаралупи».

– Чарівна Гейя, – прозвучало нове запитання, – яким саме чином ви потрапили у фокус нашого пошуку? Це випадок?

– Я один з учасників зустрічного пошуку, – сказала Гейя. – Ви про все дізнаєтеся з регулярних сеансів зв’язку. Нам для першого контакту лишилося десять хвилин, Поспішайте ставити найважливіші запитання…

І тоді зал прорвало:

– Який рік прийдешнього здійснив прорив у часі?

– Резонансну атаку почали ви, а остаточний пролом відбувся дев’ятого травня дві тисячі вісімдесят п’ятого року. Для мене це – сьогодні. Наш Інститут Людини, де відбувається контакт, розташовано на дніпровській кручі південніше Києва двадцятого віку.

– Отже, людству пощастило уникнути катастрофи?

– Безумовно! – радісно ствердила Гейя. – Інакше я б не говорила тут з вами.

– Що допомогло здійснити замирення протилежних систем, зберегти цілість світу й людства?

– Ваш оптимізм, дорогі прабатьки, нерушима воля народів до миру. Пам’ятайте – Земля збратана і єдина. Ще є протиріччя, пошуки, незгоди, альтернативні експерименти, але основа братерства надійна. Хай цей еволюційний факт прийдешнього додасть вам певності у тривожні дні кінця двадцятого віку.

– Чи відкрито заселені планети в космосі?

– Так. Але реальність виявилася глибшою, ніж гадалося. Люди давно контактували з багатомірним життям, проте були обмежені упередженнями й забобонами. Спілка понад часом незабаром відкриє вам те, що я маю на увазі. Ви ступили в континуум прийдешнього, ми – простягнули руки до вас. Це те, що великий фантаст Іван Єфремов назвав Ерою Збратаних Рук. Радуйтесь, друзі! А тепер… завершуються час, відведений для першого контакту. Друзі Воголо й Гук, слово до вас…