Текст книги "Вогнесміх (1988)"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 38 страниц)

– Я зрозумів ваш план, – сухо відповів учитель. – Він заслуговує похвали і добрих слів з огляду на ваш благородний задум. Проте ви анітрохи не збагнули, про що я розповідав. І це не дивно. У вас просто інший вектор мислення, а отже – діяння. Наші шляхи не можуть доповнити один одного. Ми йдемо в різні космоси, мадам. Вас ще цікавить люциферіанський світ «райдуги», мерехтіння барв, затиснутих у вузьку щілину «видимості». Поза оком для вас – океан пітьми, котрою у всі віки лякали єретиків та дітей. Для моїх вихованців у тій безвидній безодні розкрилися нові континенти та острови. Діти стануть їхніми деміургами. А ви жалієте їх, волієте стягнути з неба радості на землю кривавої історії.

– Це ж їхня материнська планета…

– То й що? Хіба правдиві шукачі мають триматися за материнське сарі? Дивоколо зоресвіту відкриває перед розумом і почуттям надмірну домівку, а ми боїмося відірватися від споглядання камінчиків на дитячому майданчику розваг. Те, про що ви мені розповіли, чудово й похвально. Ви справді зможете повертати людям радість і можливість нормального життєдіяння в земній сфері. Більше того, ви зможете формувати нові, пластичні, динамічні тіла, виявляючи приховану потенцію генетичних глибин. Ви навіть здатні виростити універсальну істоту для життя на інших планетах, для перебування в неземних атмосферах тощо. Все це я розумію. Проте наша стежка – інша. Ми маємо намір розірвати обмеження форми і вийти на рівень вічної мінливості. Я не самотній у своєму задумі, є багато шукачів, котрі суверенно досягають в цьому напрямі вражаючих результатів. Але про це – мовчання. Можливо, ми об’єднаємо наші зусилля в недалекому майбутньому. Пробачте, мадам Мішо, за різку одповідь, прийміть мою вдячність за людяну пропозицію. Проте на цьому покінчимо. За кілька днів ви відбудете звідси. Ми попрощаємося і вже ніколи не зустрінемося. Хіба що у позаформності, коли наші стежки зіллються в синтезі. Та поки що це лише слова, риторика. Довіряю вашій коректності, мадам, нагадуючи, що жодна людина ва межами острова не повинна знати про наш експеримент.

– Учителю, про це можна й не нагадувати.

– Прекрасно. Дякую. А тепер – спочивайте, думайте. І до грядущої щасливої зустрічі…

***

Цілий день, а потім і безсонну ніч Жанна була під враженням почутого. Розумом вона визнавала титанічність задуму учителя, але жіноче серце протестувало, бунтувало, обурювалося раціональним планом вихователя – насильно подарувати групі дітей світ, цілком відмінний від світу їхніх батьків. Саме раціональний план – не зважаючи на його трансцендентність неймовірність, небувалість. Істина теж може бути деспотична, і тоді вона стає власним антиподом. Чи дозволяє так чинити право?Не людське право – умовне, відносне, історично обмежене, а – глибинне, духовне, одвічне, еволюційне? Якщо душа самостійно не обрала власного напрямку польоту, чи буде вона щаслива павіть при успішному завершенні експерименту? Навряд! Збагнувши пізніше, гно райська країна відкрилася їм по волі наставника, а не в результаті вільного виберу суверенної душі, чи полюблять той новий Едем зоряні птахи? Чи подякують учителям за таку «гуманну» сваволю? Душа може бути щаслива навіть в умовах тривожних, буряних, катастрофічних, якщо вона відчуває повну тотожність між своїм вибором і тим, що відбувається на дорозі пошуку. Навряд чи це відчують тутешні вихованці. Вони виростають у міфічному паршнеу, у екзотичній духовній оранжереї.

Так міркуючи, Жанна надвечір другого дня прогулювалася берегом, де недавно Космоандр чудоподібно врятував її від смерті. І тут зненацька зустрілася з ним.

Юнак з’явився перед нею несподівано, ніби виник з повітря поміж двома скелями. Жінка навіть оторопіла, побачивши його, і відчула тривожний холодок поза спиною. Потроху заспокоїлася, рушила назустріч. Космоандрові очі були втоплені десь у простір, але обличчя, все тіло очікувало її, – вона це ясно бачила. Він мовчав, прислухаючись до її подиху, до шелесту кроків. Потім, відчувши, що жінка зупинилася, тихо сказав:

– Дивна, я хотів тебе чути, відчувати.

– Я теж шукала тебе, – прошепотіла вона.

– Шукала? – здивувався юнак. – Хіба ти мене загубила? Ми ж знайшли одне одного і тепер полетимо разом у Зоряну Домівку.

У неї перехопило подих від хвилювання й солодкого болю в грудях. Він покохав її, він любить, цей бідний юнак з легенди божевільного вчителя, котрий одняв у сліпих дітей цілу цивілізацію батьків, подарувавши натомість міфічну химеру, безнадійну мрію про політ у нікуди. Пекучий жаль пронизав серце Жанни, шаленство обурення сколихнуло почуття. Треба щось робити, щось придумати. Треба відкрити для нещасної істоти двері лабіринту, з якого сам він ніколи не вибереться.

– Космоандре… Космоандре, – ніжно промовляла вона, торкаючись його руки. І не знала, як сказати йому страшну правду, що придумати для рятунку.

– Твоє сонечко хвилюється, – турботливо мовив юнак, зосереджено прислухаючись до її стану. – Мелодія спокою порушена. Що з тобою відбулося?

– Завтра я прощаюся з тобою, Космоандре.

– Прощаєшся? Що таке – прощатися?

– Я повертаюся до свого світу. А ти лишаєшся тут.

– Чому? Хіба ти не бажаєш летіти зі мною? Хіба ми знайшли одне одного не навіки?

Така ніжність і розгубленість звучали в голосі юнака, що сльози виступили на очах Жанни. Вона рішуче сказала, ніби кидаючись у холодну воду:

– Космоандре, тебе і всіх вас одурено.

– Одурено? – перепитав юнак. – Дивна, ти вживаєш слова, у яких відсутній смисл. Що означає – одурити?

– Приховати правду, Космоандре.

– Як це можливо – приховати правду, Дивна? Правда ж не річ, котру можна присипати піском або втопити у воді. Але й річ можна знайти, якщо гостро зосередитися на ній. А правда завжди сяє, вона, як сонце… вона і є сонце… сонце нашої дії, мислі, чуття.

Жанна подивувалася його аргументацією, зрозумівши, що недооцінила монолітності виховання цих дітей. Учитель, безумовно, передбачив можливість сумнівів і духовних конфліктів, давши для таких випадків ббДай міфічну, але все-таки зброю. Вона трохи розгублено промовила:

– Космоандре, я спробую тобі пояснити. Річ у тім, що на цій планеті… на цій Землі, де всі ми живемо…

– Ти кажеш про Гніздо Радості?

– Ні, ні, я кажу про всю планету…

– Про зоряну домівку?

– Ні, Космоандре. Бачиш, ти навіть не знаєш, що твоє Гніздо Радості – лише малесенький острів на… як би тобі пояснити?.. на великій, дуже великій кулі, котра плаває у зоряній домівці, як ти гарно говориш. А на цій кулі… на цій великій планеті є багато таких островів, як цей, де ми тепер, як це ваше Гніздо Радості.

– Ти так уявляєш? – здивувався юнак, тривожно зсунувши брови докупи в зусиллі збагнути те, що почув.

– Я не уявляю. Я знаю.

– Знати й уявляти – одне й те ж, – заперечив юнак. – Ти справді дивна. Хто ж нас обдурив, поясни? І як це можливо? Якщо на морі буря і мені радісно слухати її пісні, а моя подруга Квіточка тривожиться від цієї мелодії і бажає тиші та спокою, – хіба я обдурюю її, твердячи, що мені приємно й радісно?

Жанна зрозуміла, що учитель сформував психічний стрій своїх учнів, як цільний, багатомірний духовний калейдоскоп, всі візерунки якого правомірні, позбавлені протиріч, антагонізмів, тому й поняття обману для такого розуму позбавлене глузду. Воно просто химера, абстракція, котру навіть неможливо втиснути у моноліт цільної мови.

– Якщо ти навіть відчуваєш, – вів далі задумливо юнак, – що, окрім нашого Гнізда Радості, є ще багато таких гнізд і всі вони сплетені у одне гніздо, котре ти назвала планетою, а вона плаває у зоряному потопі, куди нам треба летіти, то хіба від цього щось міняється? Хіба ти не зможеш полетіти зі мною у сферу великої радості? Крила твої ще не викохані, але я поможу тобі… Учитель допоможе…

– Ти не дослухав, Космоандре, – зітхнула Жанна, розгублено дивлячись на буййобарвність заходу, ніби шукала в тих райдужних переливах аргументів для пояснення. – Події не можна пояснювати, як кому захочеться. Є події однозначні. Наприклад, якби ти не врятував мене, я б втонула у морі. Навіки зникла, померла…

– Куди можна зникнути? – здивувався Космоандр, і на його мінливому обличчі заграла усмішка. – Ми, буває, граємося в години розваги, і тоді силою думки та чуття міняємо вияв, а інші намагаються розпізнати того, хто міняється, в іншій подобі. Отже, можна змінитися, але зникнути, щезнути… Як можна щезнути? Куди? Зоряна домівка ж єдина?

– Хай так, – відповіла Жанна, збентежена його суперлогічною аргументацією. – Тканина життя, з якої ми сотворені, справді залишається, але форми розпадаються. Тієї форми, в яку відлита я, яку ти врятував, уже не було б… Розумієш? Це називається вмерти. Тіло розпадається, і наші сучасні знання безсилі повернути його до життя.

Космоандр мовчав, осмислюючи почуте, і жінка поспішала сказати основне, заради чого розпочала небезпечну розмову:

– Космоандре, учитель відкрив вам лише один бік життя. Той, який мав би принести вам радість, блаженство, мрію про політ. Але правдиве буття набагато складніше. Вислухай мене і не перебивай. В інших гніздах… тільки не радості, друже, далеко не радості… на інших островах – малих і велетенських – живуть безліч людей. Таких, як і ви. Всі ви народилися там.

– Що означає – народитися? – знову перебив її мову юнак. – Я ж казав тобі – ми вилупилися з яєць Зоряних Птахів…

– Це і був обман, – рішуче сказала Жанна. – Тут знову потрібне однозначне пояснення, різні точки зору не поможуть. Такі істоти, як ми з тобою, народжуються матір’ю, тобто жінкою… з допомогою батька – чоловіка. Дитя виростає в лоні матері, потім – виходить на світ, сюди, де сяє сонце, де хвилюється море, де шумлять дерева, співають птахи. Всі ви також народилися з лона матерів. У всіх вас є батьки. Але трапилося лихо, друже… Як би тобі це сказати? Всі ви… і ти зокрема… народилися неповноцінними…

– Не… повно… цінними… – Юнак поволі повторив поняття, ніби членив його по смислу. – Неповний – я розумію. Це означає – незавершений, такий, що не доріс до викінченості. А що таке ціна?

– Космоандре, – вже дратуючись, промовила Жанна, – ціна – те саме, що й повнота, викінченість. Це – умовне поняття. Не заважай мені висловити все, що я маю сказати. Ти і твої друзі – народилися сліпими.

– Що таке – сліпий?

– У кожної нормальної дитини є здатність бачити. Це – почуття. Таке, як слух, нюх, дотик, смак. Тільки бачення дає змогу відчувати особливу суть світу. Ось, наприклад, тепер я бачукольори заходу сонця, а ти їх не бачиш.

– Кольори? – перепитав юнак. – Може, ти називаєш цим словом розмаїті пісенні акорди сонця? Я чую, відчуваю їх. Вони радісні й урочисті.

– Можливо, ти відчуваєшїх якось інакше, але не бачиш, Космоандре.

– Яка різниця?

– Бачить цілком інший орган чуття. Око. Ось воно, – Жанна ніжно торкнулася пальцем довгих вій юнака. – В тебе воно відкрите, але ти – не бачиш. При народженні щось сталося, і окотвоє не діє, не бачить. Це було страшне нещастя для твоїх батьків. І вони звернулися до учителя з проханням, щоб він виховував тебе, аби ти не відчував себе нещасним. І тоді учитель розробив план…

– Все зрозуміло, – підхопив юнак щасливо. – Учитель влаштував Гніздо Радості і допомагає нам опановувати майстерністю польоту. Ти знову розповідаєш мені про своєвідчуття реальності. Не бачу різниці.

– Різниця в тім, – різко заперечила жінка, – що я бачу, а ти – не бачиш. Сліпота – страшне лихо. Для сліпого закрито цілий безмежний світ. Учитель зумів трохи полегшити вашу долю, але дати вам радість видючостівін не може. А я – можу, Космоандре! Чуєш? Я можу зробити це просто й легко. І ти станеш завершеною людиною. Повноцінною. Якщо тепер ти радісний і щасливий, то після такої зміни ти… ти…

– Ви не дотримали слова, мадам, – почувся неподалік суворий голос, і жінка здригнулася від остраху. – Ви брутально вдерлися в душу чистої істоти. Я глибоко розчарований.

За кілька кроків від них стояв учитель – зосереджений, весь у білому, і тільки чорні вогненні очі видавали душевне сум’яття й тривогу. Жінка розгубилася, не знаючи, що говорити, як діяти.

– Учителю, що відбувається? – спантеличено запитав Космоандр. – Дивна сказала, що нас одурено, пояснивши, що це означає прикриття певної сторони реальності. Я намагався, щоб Дивна збагнула умовність цих речей. Проте вона заявила про нашу неповноцінність, про те, що ми – сліпі, позбавлені якогось особливого органу… найціннішого… і що вона може повернути його. Чи це правда, учителю?

– Правда в тому, Космоандре, – спокійно відповів сивий патріарх, хоч голос його й видавав хвилювання, – що ця птаха з іншого гнізда. У неї інші відчуття, інші прагнення. Все те, про що вона тобі говорила, для неї – істина. Наміри в неї добрі, але вона не збагнула нашої мети. На цьому покінчимо, Космоандре. Ти вільний. Іди до Квіточки й друзів. А ви, мадам, ви більше не зустрінетеся з моїми вихованцями. Завтра покинете острів. Пробачте за різкий тон, але, як каже прадавня мудрість, у кожному гнізді свої порядки. Збережіть вдячність за рятунок і не жадайте більшого. Ваш гіпертрофований альтруїзм може накоїти лиха. Сплетіння карми сягають таких глибин, що навіть архати остерігаються торкатися їх.

– Але ж ви… торкнулися тих сплетінь? – Жанна відчайдушно шукала пояснення для себе і для нього, чому вона зважилася на такий крок. – Ви докорінно змінили течію карми цих дітей.

– Звідки ви це знаєте? – урочисто мовив учитель. – З мого боку не було жодного натиску. На кожному кроці діяла добра воля. І це був знак того, що сама природа ставить мій експеримент. А ви – грубо вдираєтеся в течію подій. Вам є над чим подумати, мадам Мішо.

– Я дала вам слово не оприлюднювати інформацію про ваш експеримент, – затялася вона. Оглянувшись, побачила, що Космоандра уже нема, і одразу посмутніла. – Невже ви страхаєтеся, учителю, що мої щирі слова можуть зупинити політ вашого Зорептаха? Невже такі випадковості небезпечні для запланованого експерименту? Для метаморфозу? Тоді треба боятися безлічі несподіванок. Хіба ви передбачите їх? І потім… Природі супротивні всілякі оранжереї. Зоряні птахи мають бути готові до найшаленіших ураганів та смерчів. А ви затуляєте вихованця від маленького вітру правди.

– Все має бути своєчасно, – сказав учитель. – Звідки ви знаєте про мої наміри? Ви просто зловжили моїм довір’ям. Лоно матері – теж оранжерея, парник, але найбільший геній чи святий мас перебути в нім до урочої пори, коли вже можна вийти у світ небезпеки і пригоди.

– І все-таки я не згодна з вами. Мені жаль, що ви не прийняли пропозиції – повернути дітям зір…

– Мадам, ви просто закохалися в Космоандра…

– Як ви можете? – Жанна спалахнула, змішалася. – Як вам могло таке прийти в голову?

– Це правда, мадам. Ваше обличчя – відкрита книга. І це – природно. Навіщо губитися від правди? Адже ви самі жадали відкрити юнакові правду? Кохання – прекрасне почуття, проте воно має з’єднувати істот для спільного шляху. У вас і Космоандра не лише різні шляхи, а й різні світи. Зрозумійте це, мадам, і зробіть тверезі висновки. А тепер – ходімо до вілли. Забудемо про цю дискусію. Мені й так доведеться вирівнювати те, що ви необачно зігнули.

***

За два тижні Жанна Мішо дісталася Пондишері, де її радісними сльозами зустріли співробітники генургійної клініки: всі вважали, що вона загинула при катастрофі «Клеопатри», і несподіваний рятунок шанованої всіма господині лікарського комплексу був щасливим сюрпризом, для друзів і знайомих. Вона дотримала слова і не розповідала подробиць про своє перебування на острові для сліпих дітей, а на розпитування відповідала скупо й однозначно: хвилі викинули її на пустельний острівець, потім – несподіване судно, рятунок. Поступово пристрасті затихли, цікавість прохолола. Все ввійшло в узвичаєне річище повсякденних експериментів, операцій, наукових пошуків.

Та ночами недавнє минуле воскресало, бентежило уяву, збурювало почуття. В напівдрімоті Жанна знову розмовляла з Космоандром, тривожно заглядала в його всеохопні очі, де завмер, закрижанів Всесвіт, і кликала йоуд у світ напруги й вічного пошуку, де він відчує біль і радість ока, де для нього відкриється безодня світозарності, променистості, веселковості. А юнак задумливо прислухався до її слів і все не міг зрозуміти, чого вона хоче, чому не бажає разом з ним готуватися до польоту у зоресвіт…

А потім з’являвся учитель, і голос його був, як грім гірського обвалу. Він картав її за убогість уяви, котра воліє все втиснути в тисячолітні форми, страхаючись розірвати павутину узвичаєності.

Жанна прокидалася в тривозі, в неспокої, металася в ліжку, відчуваючи, що пережита нею пригода ніколине залишиться для неї лише епізодом, що учитель і його учні ввійшли в її душу, в психіку, у найпотаємніші глибини єства міцно, навіки, і треба щось робити. І вже знала, що не може не діяти. Ще там, від’їжджаючи з острова, Жанна вже підсвідомо готувалася до рішучої акції. Учитель ніби знав про це, тому що до причалу ніхто, окрім нього, не з’явився, і жінка даремно оглядала пустельний берег в пошуках знайомої постаті. Вона стримано подякувала сивому патріархові за рятунок і гостинність, а він мовчки кивнув і торкнувся її чола благословляючим жестом. А коли судно відчалило, крикнув одне лише слово:

– Забудьте!

Вона не відповіла. Крізь плівку мимовільних сліз вбирала обриси казкової вілли, дерев, барвистих скель. Знала, що тут, па пустельному острові, в ній відбулося якесь духовне зачаття, і вона вагітна новою істотою, котру треба виплекати, виносити і народити. Вилучити її з себе уже неможливо.

На шляху в Папаете вона, ніби мимохіть, цікавилася будовою корабля, капітанською рубкою, навігаційними приладами. Удавано наївно розпитувала капітана, як визначаються географічні координати, і молодий чоловік, зачарований небуденною красою жінки, охоче продемонстрував їй своє вміння, простодушно назвавши цифри довготи і широти. Ту інформацію вона запам’ятала міцно й назавжди. І тепер у її свідомості зрів, насичувався подробицями авантюрний план. Жанна знала, що її задум є своєрідним піратством, але нічого не могла з собою подіяти.

Вона зафрахтувала першокласну яхту з надійною командою і, не вдаючись в подробиці, повідомила співробітникам клініки, що буде відсутньою два-три місяці. Капітанові назвала координати, надавши йому право обирати найнадійніший і найбезпечніший шлях. Відпливали з невеликої гавані поблизу Пондишері вночі, під сяйвом урочистої ілюмінації зоряного дивокола. Дихав легкий передсвітанковий легіт, і вітрила яхти тріпотіли окрилено, щасливо, ніби поривалися в таємничі простори океану. Жанна стояла на носі корабля, задумливо поринувши поглядом у небесну глибінь, перебираючи в пам’яті все те, що вона мала здійснити. Була спокійна, жалю й каяття не відчувала. Знала, що дорога, котру обрала тепер, єдина. Іншої не існувало.

Можливість невдачі? Небезпека далекого плавання? Такі страхи не бентежили серця. Вона відчувала лише одне веління: врятувати птаха, котрий борсається в полоні, не розуміючи своєї приреченості. Підготовка проведена ідеально – у неї першокласне судно, два безшумні електрогелікоптери, рятівні шлюпки, надійна команда. Все інше залежатиме від погоди, долі, від тієї сили, котру на Сході називають кармою, і ще від її власного уміння розбудити душу, замуровану в темницю інтелектуально-чуттєвого стереотипу. А ще – від її любові. Чи достатньо полум’я її пекучого почуття, щоб розтопити кригу нерозуміння?

***

За сорок днів шхуна «Апсара», подолавши тисячі кілометрів морського шляху, витримавши два шторми, наблизилася до потрібного квадрата в Тихому Океані. Був штиль, води спокійно й урочисто переливалися в мінливих барвах світанку. Острів вирізнявся на обрії зубцями рожевих скель та грядою високих пальм. Над ним поволі пливли кораблики хмар.

Жанна, дивлячись на острів, відчувала хвилювання й невимовну тривогу, вела сама в собі напружений діалог. Чи правомірний її вчинок, чи виправданий він нетлінними вартостями життя? Хто може з певністю підтримати її або переконливо заперечити задум, котрий виклекочує в глибині серця, ніби невідоме вариво в тиглі середньовічного алхіміка? Що народиться з того кипіння – чисте золото радості чи несподіваний вибух таємничих елементів, який рознесе в шмаття й того, хто покликав їх до життя?

Та, поза всіма сумнівами, понад душевним сум’яттям і хитанням, жінка розуміла, що вороття назад немає, що її веде сила, могутніша від розумових, інтелектуальних рішень, і що та сила, можливо, є волею цілості, про яку нагадував учитель з Гнізда Радості, твердячи про одність буття чоловіка й жінки. Можливо, тепер діє не вона, не її волюнтарне рішення, а стихія єдності Вищого рівня, єдності, що зачалася при зустрічі Жанни з Космоандром.

Вона перемовилася з капітаном – літнім сивим індусом, небагатослівним і незворушним, домовилася про план дій. Він не розпитував подробиць у вродливої господині, а лише порадив завершити справи, пов’язані з цим островом, за тиждень, бо незабаром штиль зміниться періодом бур і негоди. Було спущено шлюпку, в неї, окрім Жаяни, сіло два моряки – молоді, сильні бенгальці, котрі завеслували до берега. За годину вони наблизилися до мети мандрівки. Жінка зійшла на берег, звелівши морякам дрейфувати в шлюпці за смугою рифів.

Острів бУв пустельний, тихий. Поміж грядою скель – ні душі. Жінка нервово ходила понад берегом, де ще недавно казковий юнак рятував її від неминучої смерті, і напружено роздумувала про те, як має діяти, коли несподівано зустріне учителя. Що йому говорити, як виправдати свої наміри? Переконувати, звертатися до серця, до кайсвятіших струн душі? Він поцікавиться, чому вона не ввійшла в контакт з ним, а обрала стежку авантюри?

А, даремні всі ці копання в душі. Недостойна гра. Хіба суть в тім, щоб виправдати себе перед власним сумлінням або перед умовною мораллю світу? Головне знати, що ти діяв монолітно щодо волі власного духу, понад всяким вибором, котрий завжди знаходить найхимерніші пояснення своєї «правоти». Вибір – це ще непевність, це ще оцінка. Свобода – нерушима дія, для якої будь-який вибір виключається. Цілковита судженість. Парадоксально? Може. Але в цій парадоксальності – велика правда.

Жанна інтуїтивно відчувала, що в ін має з’явитися тут, де вони вперше торкнулися серцями. Якщо карма звела їх на спільній стежині і вони належать одній долі, то задумане здійсниться понад всякими перешкодами і опором людей чи стихій.

Вона відчувала, як холодні дрижаки потрясають тіло, хоч довкола було парке повітря тропіків. Загорнувшись у плащ, сіла в заглибину скель, слухала пронизливі крики чайок, котрі змагалися за кращу здобич край берега. Думала про ймовірність того, що має статися. Яка закономірність такої ймовірності, ким вона може бути визначена? Чи ймовірна поява самого життя у всеосяжному царстві космічного холоду та мільйонноградусного буяння вогняних океанів зірок? Який відсоток можливості реалізується в таємничому процесі зародження віт’альності, і хто гарантуєстабільність існування екзотичної форми буття матері? А може, природа полюбляє саме неймовірні рішення, казкові результати тих чи інших процесів? Може, природі «нецікаво» добувати тривіальні плоди з своєї динаміки і вона радієнесподіваним знахідкам? Чи не є такою радістюсаме життя?І оскільки життя є екзотичним утвором творящого випадку, то воло в своєму плині освячує теж несподівані явища та події, котрі діаметрально протилежні законам математичної ймовірності.

Згадала дивний історичний факт саме такої унікальної неймовірності. На острові, де височів грандіозний вулкан Кракатау, було місто, де жили тисячі людей. Була там і в’язниця. Туди рідко садили людей. Одного разу до пожиттєвого ув’язнення засудили молодого хлопця, котрий випадково став убивцею. Минали роки, і ось раптово загримотів вулкан, вибухнув. Острів розлетівся на друзки, сртиі тисяч людей загинуло. Практично загинули всі – йоги, володарі, ремісники, жерці, судді. Врятувався лише засуджений юнак, камера якого уціліла на скелі – одна камера з усієї в’язниці, яка теж пішла під воду.

Жанна нервово засміялася, уявляючи цю подію. Справді, чим можна пояснити такий «жарт» вищої сили, чи природи, чи якоїсь шаленої, надлюдської ймовірності? У які математичні моделі вміститься «можливість» такої події? Може, сама стихія життя підказує нам, щоб шукачі діяли й творили парадоксально, божевільно, всупереч узвичаєності традицій, бо саме там відкривається щось несподіване, те, що дарує нові сили й можливості.

Минав день. Берег був пустельний. Жанна знемагала від дум. Перед заходом сонця дала знак морякам наблизитись до берега. Повернулася до шхуни мовчазна й відлюдна, бночі майже не спала.

На світанку, ще до сходу сонця, знову була в схованці біля скель. Готувалася до безнадійного чатування. Та не минуло й години, як перед нею раптово виникла йогопостать.

Вона затремтіла, відчувши дивну слабість у всьому тілі. Знала, що Космоандр з’явився не випадково, що він якось побачивїї.

– Дивна, – озвався він, обнімаючи її невидючим поглядом, сповненим аквамариновим полум’ям, – ти прилетіла до мене?

– Так, мій друже, – прошепотіла вона, – я не могла жити без тебе.

– Я теж думав про тебе. Думав і ждав. Ти ввійшла в моє серце, в моє сонце.

– Ти відчув, що я тут?

– Відчув, – просто сказав юнак. – Але першою відчула тебе Квіточка, моя подруга.

– Як? – жахнулася Жанна. – Вона знає, що я хочу забрати тебе?

– Знає, – спокійно-зосереджено підтвердив Космоандр, ступаючи їй назустріч. – І гуру теж знає.

– Чому ж він дозволив тобі прийти сюди? – помертвілими вустами запитала Жанна.

– Він сказав, що ти мовила правду.

– Учитель так сказав?

– Так. Він повідомив нас, що настає пора ураганів. Що птахи мають випробувати свої крила. І Зорептах, тобто я, має вистояти супроти бурі перший.

– Що означає – вистояти супроти бурі?

– Хто скаже? – задумливо мовив юнак. – Це результат зустрічі птаха й негоди.

– Невже моя поява і є така негода?

– Він казав, що негода – радість для сміливого птаха. Чому тебе це бентежить? Я завжди любив грім грози над океаном. Ти збудила в мені громовицю – тривожну й радісну!

– Ти підеш зі мною? Довіришся мені?

– Переконай мене, Дивна. Підхопи мене на вихор нового пошуку, щоб крила мої відчули рідну стихію.

– Як переконати тебе, Космоандре?

– Знайди в собі таку силу, як її раніше знаходив у собі учитель.

– Я вже казала тобі про мимовільний обман, до якого вдався гуру, щоб дати вам інше щастя, поза щастям бачення, котре недоступне сліпим.

– Дивна, учитель відкрив нам суть того, що ти повідомила. Ти казала правду і разом з тим неправду.

– Як це можливо?

– Дуже просто. У птахів життєвого потоку є безліч чуттів. Одні чуття є в одних, інші – в інших. Хіба щастя в тому, щоб захопити всі можливі чуття собі? Головне – виявити в повноті те, що в тебе є, що в тебе розкриваємся. Ти казала про неповноцінність. Це химерне поняття – визнання власної слабості. Неповноцінний той, хто мириться з умовним ступенем буття. Той, хто спить. А хто пробудився, тому відкрито шляхи до повноти осягнення радості. Учитель казав, що більїність людей, маючи око, маючи те, що ти називаєш баченням, насправді сліпі, вони дивляться не видячи. А можна бачити, навіть втративши орган, котрий передавав цю можливість. Чи правильно пояснив нам учитель? Відповідай щиро і правдиво, Дивна?

Вона з мукою дивилася на його променисте обличчя, збентежена такою граничною відвертістю. Готувалася до авантюрного вчинку, а тепер стала перед фактом чесної духовної гри. Учитель пропонує їй протиставити його шляху, його намірам – свої можливості, власну певність і силу, віру в правду переконань. Як їй знайти необхідні слова? Та хіба в самих словах суть того, що просить Космоандр? Хіба логіка тут допоможе, де діють сили таємничих чуттів?

Юнак чекав, прислухаючись до її схвильованого подиху, і тихий вітерець грався з його синьо-чорним волоссям. Вона стрімко наблизилася до нього, охопила гарячими долонями руку Космоандра.

– Що я можу сказати тобі в словах, мій друже? Ти володієш іншим розумінням достовірності, котре поза мовою. Я знову повторю лиш одне: птах радості не втратить свого щастя, коли йому відкриється ще один шлях пізнання. І цей шлях – бачення світла й кольорів – такий принадний, широкий і неосяжний, що ради нього можна звідати найжорстокіші бурі. Дарма шукати визначань для переконливості, ти збагнеш це лише тоді, коли відкриється око!Чуєш? Моя любов хай переконає тзбе, що я кажу правду. Учитель твій щирий, але моя щирість не менша. Може, ми разом з ним творимо для тзбе спільний шлях. І від обопільних зусиль він стане ща прекрасніший.

– Любов, – повторив Космоандр, ніби пробуючи слово на слух. – Любов… Ти любиш мене?

– Більше від життя, – щиро шепнула Жанна. – Поза тобою світ мені здається порожнім І марним.

– Це теж слово – любов?

– Це ураган. Це – вихор чуття. Мука й радість!

– Мука? – здивувався Космоандр. – Тяжке слово. Тривожне. Радість – крилата, громова, а мука – щось потаємне, нестійке, ненадійне. Невже я викликав до дії таке відчуття?

– Ти не збагнеш, доки не відчуєш. Любов – це бажання такої цілості, коли зникає світ і є лише він і вона! І в одній миті – безмежжя радості. Не муч. мене, не вимагай передати в марних словах те, що приховане в інших виявах.

Вона не стримала себе і припала до його грудей, ніби прорвавши якесь коло остороги, Космоандр похитнувся від її несподіваного пориву, але жадібно обвяв жіночий стан сильними руками. Кожна клітина його вибухла нодум’явшш протуберанцями, охопила все тіло багаттям. Почуття нап’ялися, мов тятива бойового лука. Вів радісно закричав у захваті, не в силі вмістити таємничий сплеск емещій, і той крик прокотився над пустельники пісками, мов поклик птаха, визволеного з клітки.

– Дивна, – задихаючись, мовив юнак, і голос його вібрував, ніби звуки співучої сопілки. – Дивна, я йду до спільного польоту з тобою. Я відчув поклик, що переважає все інше, відчуте до сього дня. Роби зі мною те, що хочеш, відкрий мені стежку до нового чуття.

У грудях Жанни прокотився холодок гордощів за свою перемогу. І почувся застережливий шепіт тривоги. Не поспішати! Не злякати ніжного птаха кохання! Вона підвела обличчя від його грудей, глянула знизу вгору в тривожні, розгублені очі юнака.

– Ти остаточно зважився?

– Так!

– Твоє рішення завдасть болю друзям, Квіточці, учителю…

– Вони не дали мені звідати такого шаленства бурі, як ти. В тобі – вражаюча сила, Дивна. Одним доторком ти пробудила мене до небувалої радості. Я хочу знати той світ і принести друзям тайну нової стежки.

– Як дати їм знати, що ти відбуваєш зі мною?