Текст книги "Вогнесміх (1988)"

Автор книги: Олесь Бердник

Нотатки Русалії

«…На аеродромі в Порт-Морсбі мене зустрів доктор Боголо. Радісний, натхненний. Щасливий тим, що контакти наших народів стали історичною реальністю, отримавши в минулому зачаття від подвигу Маклая. Розповів, що повідомив старійшин плем’я фору про мій наступний приїзд, про наміри знайти панацею супроти хвороби кур у. Виявляється, ця проблема непроста: недуга вважається свящешюю і на її лікування накладено табу з давніх давен. Жертви хвороби «сміху» буцімто належать богам веселощів: це – їхня їжа. Доктору Боголо довелося самому побувати там, куди я прямую, і грунтовно розмовляти з вождем та хранителем традицій. На щастя, багато в них вже мають європейську освіту і вважають, що нора обережно усувати деспотичність архаїчних заборон, зокрема, для зцілення такої зловісної та екзотичної хвороби.

Мені тривожно. Чи зумію впоратися з таким складним завданням? Рекомендація видатного вченого доктора Боголо багато важить, на мене дивитимуться крізь призму його авторитету. Треба зібрати всі сили, всю інтуїцію, не допускати жодної тіні зверхності, місіонерства, винятковості. Треба пам’ятати, що матиму справу з прадавнім таємничим народом. Ми пишаємося досягненнями науки й техніки, але ці люди мають свої вартості, тайни і скарби духу, придатні для дальшої еволюції. Думається, що розповсюджена в світі думка про «дикість», «відсталість» аборигенів Океанії, Полінезії, Мікронезії – то давня антидуховна диверсія расистів, ким би вони не були – ученими, філософами, соціологами чи антропологами. Після знайомства з такими представниками папуаського народу, як Боголо, я навіть гадаю, що тимчасово «відтиснуті» за грань «сучасної цивілізації» племена – то резерв, своєрідне депоеволюційного психогенофонду, який треба берегти. Всім відомо, що британці зробили з Тасманією. Людство втратило абсолютно все, що зберігали жителі цього острова. Зарозумілість у ставленні до «відсталих» представників роду людського приводить до того, що ми навіки втрачаємо унікальніпсихоелементи давнини, релікти прапсихосфери. Треба їх розколапсуватиі зробити каталізаторами нових віянь та пошуків. Пошли мені, доле, достатньо сил, щоб я бодай трохи прислужилася тому народові, котрий так шанобливо освятив життєву дію мого преславного земляка Маклая!

У нашому консульстві познайомилася з представником міністерства охорони здоров’я Папуа. Маленька жвава жіночка літ тридцяти, вчилася в Лондоні, Парижі, завершувала освіту в Москві; з нею – двадцятишестилітній атлетичний хлопець, трохи подібний до Боголо, теж навчався в університеті імені Патріса Лумумби. Обоє – психіатри, психоаналітики, добре знають російську мову. Я розпитувала їх, що відомо дотепер про причини недуги куру, які методи застосовуються сучасною й народною медициною для зцілення. Інформація вельми убога: практично нічого не робиться. Кілька французьких та австралійських лікарів-ентузіастів пробували вилікувати хворих сильнодіючими психотропними препаратами, але безуспішно. Справа в тім, що недуга нападає на окремих людей в дні свят і веселощів, і поява індивідів, котрі починають буквально корчитися від сміху, руйнуючи урочистий настрій святкуючих, вважається недобрим знаком, їх ізолюють від племені та роду в джунглях, де вони й конають від реготу. Лікарі практично не могли здійснити своєї рятівної дії: по-перше, через обструкцію родичів, по-друге, тому, що хворі втрачали будь-яку комунікабельність і не допускали до себе психіатрів.

Після бесіди я майже всю ніч не спала, перебираючи в свідомості можливі варіанти психічної патології. Цікавий вже той факт, що майже сто відсотків захворювань припадає на дні свят і урочистостей. Отже, можна припустити, що «каталізатором» хвороби є загальний настрій веселощів. Адже ми знаємо, що сміх– заразний. Можна викликати регіт навіть штучно гигикаючи. Можна довести людей буквально до знесилення, якщо збудити в них «бацилу» сміху. Але в нас так чи інакше люди відключаються, вичерпавши певний резерв сміхотливості. А тут, в племені фору, відбувається своєрідна «ланцюгова реакція сміху», ядерний вибух реготу, що повністю паралізує організм, приводить до коми.

Зажди, зажди, Русаліє! А що ж відбувається далі? Недужих одділяють від здорових, залишають на самоті, позбавляють психопідтримки рідних та друзів, обривають канали комунікації на всіх рівнях. А в них же домінує родова психологія. Людини поза родом, поза плем’ям – нема. Вона – нуль.

Холодок повзе поза спиною. Невже я намацала причину? Тоді й зцілення – справа гранично проста. Але тихо, треба про все ще й ще раз подумати, всебічно перевіряючи на місці. Не поспішати з висновками. Якби мені тепер поговорити з дідусем Василем. Або з Заквітчаним. Вони б підказали мені правильне рішення. Проте геть сумніви! Вірю, що все буде гаразд, не може бути, щоб сміх – дивовижний дарунок радості – став довговічним ворогом життя…

Доктор Боголо вибачався, що не може сам супроводжувати мене до місця призначення: він готується їхати до Києва, де завершується формування евристичної, футурологічної ЕОМ «Резев». Зі мною поїде молодий лікар-психіатр, котрого я зустріла в нашому консульстві. Звати його Роала. Вертоліт доставить нас до певного населеного пункту, а далі доведеться добиратися пішки аж до володінь плем’я фору. Я ще не знаю, в чому річ, але старійшини категорично заперечують проти польотів літаків та вертольотів над їхніми землями. Не пояснюється, яка причина такого рішення. Можливо, оберігається унікальна психосфера усамітнених родів? Введення нових, могутніх інформаційних подразнень та чинників може докорінно міняти весь стрій мислення та чуття, навіть формувати нову космогонію і деформуватипрадавню. Так це чи ні?

Скільки таємниць очікують мандрівників у терра інкогніто ноосфери та психосфери! Ми ще тільки робимо перші кроки в ту казкову країну. Страхаємося, ахкаємо, ухкаємо, ніби несміливий купальщик, котрий торкає ногою холодну воду восени, роздумуючи – стрибати в ріку чи ні? Досвід показує, що основні проблеми дальшої еволюції людини, а тим більше її метаморфозу, лежать в царині психосфери. Психодинаміка життя стукає в серце, вже не обійдешся механічними моделями буття. Ми прямуємо у прийдешнє, тягнучи за собою довжелезні шлейфи, цілі хвости психічних нагромаджень. І які ж вони нерівноцінні!

Заквітчаний підтвердив мої інтуїтивні відчуття, що людина розривається між полюсами двох основних психопланет ноосфери – Звіра і Квітки. Я назвала їх планетами Фрейда і Лотоса. Вся гуща віків, весь рев рептилій, гарчання хижаків, підступність паразитів, весь жах доісторичних монстрів концентрується на «планеті Фрейда», в лабіринтах підсвідомості. Сукупно це творить страхітливий вузол історичної безвиході. На іншому полюсі нагромаджується могутній заряд квітковості: ніжність, краса, любов, жертовність в ім’я життя, героїчні подвиги, пошуки правди, творчість і натхненна праця, – і все це тче універсум небувалої «Планети Лотоса», тканину нового життя. Наш вік підвів людство до каменя на перехресті, де пломенять слова: «направо підеш… прямо підеш… наліво підеш…» Радісно, що наша країна чесно й щиро обирає шлях не «праворуч», не «ліворуч», а – прямо, де спопеляється весь баласт «планети Фрейда», всі «перли» буржуазного лабіринту, в центрі якого всім одне завершення – паща звіролюдини, Мінотавра.

Але ж іще тягнуться за нами пасма «планети Фрейда», і як же тяжко їх обривати! Треба розкочегарювати такий потужний пломінь самоочищення, щоб все звіряче спопелилося дощенту, до останнього атома буржуазності, бо інакше – як нам ступити на райдужний міст «Планети Лотоса»? Ричання звіра в душі навіть на високих щаблях розумності може кинути людину в безодню інволюції.

А втім – що означає «спопелити»? Повністю знищити? Хіба це можливо? Повне знищення будь-чого – нонсенс, протиприродність. Заквітчаний якось говорив мені, що в хаотичних вихорах стихій твориться водночас і консонанс (співзвуччя) і дисонанс (безладність), котрі пізніше й стають антагоністами у герці Квітки й Звіра. Але сила консонансу ( краси) така, що вона втягує в свій ареал трансформації навіть потворність і змушує поклонятися собі. Ось чому звір – спочатку такий потворний у прадавні епохи рептилій – поступово сублімується, гармонізується, і на рівні вищих теплокровних набуває естетичних форм прекрасного, а на рівні вищих приматів – людини – вже стоїть на порозі синтезу – великого об’єднання вічних антагоністів – Квітки й Звіра. Це те, що пращури називали Епохою Прирученого Дракона, котру передбачили в своїх видіннях утопісти та мрійники…

Ми вже в дорозі. Смішно писати слово «дорога». Тут навіть стежки не видно. Гори, джунглі, хмари кровососів, парко, крики незнайомих тварин і спів екзотичних птахів. Роала одразу трансформувався з європейського денді в аборигена, котрого на певній відстані не відрізниш від провідників: всі вони тепер у своєму традиційному вбранні, а точніше – майже без жодного вбрання. Як вони вписуються у предковічну стихійність тутешньої природи, у її дику красу. Проте я себе відчуваю тут незатишно. Цікаво, екзотично, але не моє!

Я в міцних туристських черевиках, шортах, в легкій куртці. На голові тропічний шлем, подарований батеньком. І все-таки парко, душно. Йдемо в темпі, наскільки дозволяє рельєф: бувають більш-менш рівні площини понад бурхливими гірськими річечками, вільні від хащів, а інколи заходимо в такі архігустючі зарості, що доводиться буквально прорубувати вузький прохід у сплетіннях ліан та бамбуку. Як вони орієнтуються у цьому буйстві зеленого хаосу? Інколи мені шибає до голови думка: чи не перебільшував Заквітчаний рівень чутливості та розумності флори? Чи бував він у тропіках, там, де рослинний світ творить буйні лабіринти, нещадні до всього живого, якщо воно не пристосується до цієї реальності?

Провідники не звертають на мене жодної уваги. Я не відчула бодай найменшої некоректності, загостреної зацікавленості. Якась дивовижна тонкість душі, шанування особи, котра майже повністю відрізняється від їхнього узвичаєного психотипу. Нам треба повчитися цьому благородству природної етики! А втім, чому природної? Може, це спадок прадавньої духовної культури?!

Йдемо вже тиждень. Хащі, скелі, ріки. Я дуже втомилася. Роала помітив це, попросив провідників збавити темп.

Ночами запалюємо вогнище, його підтримують до ранку, щоб відлякувати хижаків. Нині ночївка була на високій скелі біля водоспаду. Ритмічний шум потоку заспокоював, дихати легко. В небі урочисто палахкотіли яскраві сузір’я. Один з провідників – сивий папуас – дивлячись у зоряне дивоколо, почав щось виспівувати протяжним речитативом. Я попросила Роалу перекладати. Те, що почула, вразило.

Провідник співав про далеке минуле свого народу. В тій пісні було закладено космогонічний міф, розповідалося, як прабатьки форуприпливли з невидимої зоряної домівки на металевих пірогах. Давня батьківщина загинула в світовій пожежі, і лише окремим щасливцям володар долі допоміг врятуватися. На земних островах вони побачили прекрасних жінок, прабабок сучасних фору. І брали їх до себе, у затишні піроги. Прабабки народили хлопчиків із очима, в яких іскрилася зоряна стежка. А коли діти виросли і їм сповнилася пора зрілості, прабатьки зібрали їх докупи у будинку страждань. Хлопчикам дарувалася нова душа, інше серце, зоряна свідомість. Давня душа забиралася, і тому вона кричала, покидаючи тіло. За рік діти поверталися до матерів, але ті не впізнавали їх: обличчя, мова, звичаї – все було інше. Прабабки зі страхом передавали вість від роду до роду, що прабатьки ввійшли в тіла дітей, що їх тепер ніхто ніколи не побачить. І направду, сталося так. Нащадки вже не бачили зоряних пірог, а юнаки, котрі побували в будинку страждань, стали вождями та мудрецями родів. Вони твердили, що настане пора великого повернення до зоряної домівки, і тоді спопеляться земні тіла, а прекрасні тіла прабатьків знову постануть у силі й величі.

Навіть у спрощеному перекладі Роала космогонічний переказ вразив мене. Дивуюся тим, що легенди про прибуття людських пращурів з неба відомі всім без винятку народам планети. Це – знаменний факт. Безумовно, треба знайти тотожну й коректну розгадку символічних переказів. На перший погляд все можна пояснити так, що якась могутня космічна раса потерпіла катастрофу, залишки мислячих істот знайшли притулок на Землі. Тут вони постали перед дилемою: виродитися, щезнути з книги буття або передати свої геноми, свою психоінформацію жителям цієї планети, щоб хоч таким чином зберегти надію на відродження материнської цивілізації в далекому прийдешньому. Безумовно, то був ризикований крок. Можливо, навіть неетичний з точки зору космічного права. По-перше, узурпувалося право земних приматів на суверенний, унікальний розвиток; по-друге, власні комплекси вводилися в ноосферу, сповнену безліччю несумісностей. Згармонізувати два потоки еволюції – хто міг дати гарантію в благополучному завершенні майже безнадійного задуму?

Що в цих міркуваннях має раціональне зерно, а що – лише фантастичні домисли? Хто дасть однозначну відповідь? Можливо, такої відповіді нема навіть у безмежжі, і її варто шукати там, куди вказав ще мудрий Сократ: «Пізнай самого себе…»

Я ледь-ледь не залишилася навіки у джунглях Папуа. Ще й досі моторошно, як згадаю. Роала мені повідомив, що за добу ми прибуваємо до визначеного місця, і я втратила пильність. На одному з привалів відійшла з галявини у хащі на кілька кроків, а там захопилася гігантським барвистим метеликом. Він поволі перелітав з листка на листок, з квітки на квітку. Я, мов зачарована, йшла за ним, щоб поближче розглянути. Нарешті він пурхнув угору і пропав за густим віттям. Сонце сховалося за хмари, і в хащах попливли сутінки. Я метнулася назад, та незабаром переконалася, що втратила орієнтацію. Почала гукати – відповіді не було. Стало незатишно й страшно. Який ідіотизм – дозволяти собі отаку недисциплінованість в чужому краю, де ти зовсім не вмієш орієнтуватися. Прагнеш допомогти людям, а сама чиниш, ніби безпомічне дитя!

Відчай розростався в грудях, думка гарячково шукала виходу. Та що я могла зробити? Від крику захрипла, бігти кудись – марна справа, бо відчуття координації повністю втрачено. І тоді я, притулившись до стовбура багатовікового евкаліпта, відтворила в душі цілковитий спокій і зосередженість. Послала думку в рідний край, майже наяву побачила прадіда Василя. Він сидів на ослінчику біля печі в своїй землянці, тримаючи в руках кобзу, дивився на полум’я, що танцювало па соснових, смолистих полінах. Відзначила я й заморожені вікна, покриті крижаними квітами. Здивувалася, а потім згадала, що у нас тепер зима. Прадід наспівував пісню: знову про вічну?ить, але слова були інші.

 
Час летить, миготить,
В’ється в танці обманнім, мов змій.
Полюбить вічну мить
Ти зумій, любий друже, зумій…
Поміж віт різних літ
Вічну мить віднайди, розгадай,
Вічний цвіт-живопліт
Серед праху Землі розгадай.
 

Відчуття видіння було таке реальне, що я ледве не кинулася обнімати прадіда. Він повернув обличчя в мій бік і тривожно, задумливо глянув прямо в очі. А потім видиво розтануло.

Я замислилася: може, в цій пісні мені якийсь натяк? Може, десь у власному житті треба намацати визначальну мить, котра має врятувати мене? Де ж вона, в чому?

Пригадався мій нічний гість, мій принц з бровами, «мов ліси захмарні», і цілий потік болю та тривоги пронизав мене. Невже я не побачу його? Покликала юнака в таємничу дорогу, а сама розгубилася в чужинецьких лісах.

Десь у верховітті крикнула птиця. Я здригнулася від несподіванки, але ланцюжок асоціацій потягнув мене до далекого волинського села, і я почула хрипкий, трохи іронічний голос Кари: «Ргусалія! Дід Ргадько!» Ніби свіжий вітер дихнув з рідного краю, спалахнули в сутінках язички полум’я. Чи то вогнисті пелюстки квітки-цариці? З хащів зеленого дива замерехтіли смарагдові очі Заквітчаного, тугий струмінь ледь видимих світлячків, розгортаючись спіраллю, почав ткати обриси людського тіла. Я впізнала Радісну Істоту, мого вічного співбесідника й друга, щасливо скрикнула.

– Мій друже, це ти? Чи я марю?

– Ти розбудила мене від зимової дрімоти своєю тривогою. Я медитував у кроні правічного дуба, – приязно озвався він. – Ходімо, я виведу тебе до друзів. – Він дав знак іти за ним. Я поспішила за хмаринкою світлячків, допитуючись на ходу:

– Як ти міг опинится тут?

– Ти забула, Русалко, що квітка– єдина. Хто злився з нею – той скрізь і всюди. Її тіло – то моє тіло. І навпаки.

– А я боялася, що чужі джунглі ковтнуть мене, що я не пройду квіткової стежки до кінця.

– Хто ступив на шлях квітки – того цариця краси не залишить в біді, де б він не був. Іди, неси радість і втіху блукаючим. І не забудь – тебе чекають у Гімалаях. Там – твій завершальний герць. Поєдинок краси. Не страхайся, я з тобою…

Він розтанув так же раптово, як і з’явився. А я побачила себе на краю галявини, де палахкотіло багаття. Роала і провідники, узрівши мене, щиро зраділи, почали танцювати біля вогню, і ця їхня дитяча радість так схвилювала мене, що я щасливо заплакала. Живе, живе в душах людських сутність єдиної квітки, котра незримим вогнем сплавляє докупи рідні серця, в яких би краях вони не народилися.

Радість! Повний успіх! Інтуїція не підвела мене. Вперше хворі на куруне вмерли, а всі одужали, хоч і виснажені та знесилені. Але все по порядку.

Два місяці я вивчала звичаї плем’я, знайомилася з людьми, розпитувала про екзотичну недугу. Старий вождь, величний і мудрий Гоала, дуже приязно зустрів мене, поселив у окремій хатинці, звелів старійшинам втаємничити у всі перекази, що стосувалися хвороби куру. До речі, патріарх вчився в юні роки у коледжі (десь в Європі), але, повернувшись додому, свято оберігав ізоляцію співвітчизників. На моє запитання, чому це зроблено, вождь відповів, що так зване «нове» завжди можна вивчити, а так зване «старе», якщо його знехтувати, навіки пропадає. І хто скаже, чи завтра не пожалкують люди, котрі бездумно винищили іскри прадавньої мудрості?!

Наближалося традиційне свято, у дні якого спостерігалися приступи «сміхової хвороби». Я вже майже остаточно переконалася, що основна причина смерті від куру– свавільна ізоляція недужих від родини, від плем’я, від урочистої й веселої юрби. Я припустила, що окремі люди надто емоційно сприймають стихію радості й сміху, всотуючи надмір енергії веселощів, відчуваючи щось подібне до наркотичної ейфорії. Відділені від родини, залишені напризволяще в джунглях, вони одноосібно неспроможні асимілювати той наркотичний заряд сміху, що стає руйнівним для психіки. Я зрозуміла, що треба залишати хворих у середовищі рідних людей, у гущі святкування й веселощів. Більше того, треба їх оточувати кільцем посиленої радості та урочистості, вводячи в індуктивний потік спорідненої енергії. Таким чином надмір наркотичного сміху буде перейнято рідними людьми і психосудома розрядиться.

Я обережно виклала свою точку зору вождеві. Він кілька днів роздумував, радився з старійшинами. Мій план було схвалено. Всім родам перед святами повідомлено про веління «прабатьків»: недужих на куруне виганяти до джунглів, а оточувати гуртами танцюючих людей, включаючись у найбуйніші судоми сміху хворих.

Безсила описати феєричні урочистості свят. Слова бліді для змалювання екзотичного видовища. Та й не для цього я сюди прибула. Головне: я спостерігала зародження й протікання всього процесу куру. У роду вождя, де я знаходилася, захворіло два п’ятнадцятилітні юнаки. Вони почали корчитися від сміху десь на другій годині після початку урочистостей, коли місцеві химерники почали веселити людей. Раптове замішання, розгубленість. Ще діяла стара програма табу. Але потім почувся наказ вождя, і довкола юнаків, що знемагали в судомах сміху, закружляла танцююча спіраль воїнів та веселунів. Весь рід сміявся й співав, ніби взявши бідолашних хлопців у дружні, щирі обійми. Я з подивом спостерігала, як поволі судоми зм’якшувалися, корчі відпускали тіла, а сміх недужих вливався у потік природних веселощів всього плем’я. Я співала й танцювала разом з усіма. І ці щирі люди, ці діти природи обнімали мене й цілували, ян найріднішу істоту. Якої ще треба нагороди?

Мій прадіде Василю, мій друже Заквітчаний і ти, далекий принце зоряної ночі, порадійте разом зі мною, бо хіба є більша радість від тої, котра звільняє душу від муки й страждань?

Прощаюся з новими друзями, готуюся до мандрів на батьківщину. Та моя радість затьмарена. Повідомлено, що вождь Гоала покидає цей світ, прощається з родом. Передали його прохання – відвідати хатину вождя. Мені було дивно й тривожно – прощатися з людиною, котра ще жива. Проте так велить давня традиція. Смерть для синів фору– особливе мистецтво, де кожен крок мав бути осмислений і вивірений. Я несміливо вступила в прохолодне приміщення хатини і побачила вогненні очі вождя. Вій лежав на барвистій циновці і усміхався. Я почула кілька слів подяки за велике благо, послане через мене його дітям. Запитала вождя, чому він вмирає так радісно.

– Нове народження радує мене, – тихо відповів Гоала.

– Європейці вважають смерть повним знищенням. Лише діла – добрі чи злі – залишаються знаками успіхів чи невдач. Деякі східні й західні вчення вважають, що тонка суть людини переходить згодом в нове тіло. – Я просила тлумача якнайпростіше передати мою думку і завершила запитанням: – Ви, певно, прихильник останнього світогляду?

Вождь ласкаво всміхнувся мені і ледь чутно відповів:

– Лише ущербна наука, доню, бачить в природному метаморфозі остаточне знищення. Містика теж вигадує барвисті фантоми, щоб втішити вмираючого. Прагнення життєвого потоку вічне. Видимі зміни – лише перепади напруги і течії ріки життя. Ми бачимо світ лише до обріїв зору, все, що далі, вважається небуттям. Смерть – табу для багатьох народів. Коло за тим обрієм наповнено бездонням вигадок. Я знаю, що там– клекоче та ж сама життєва ріка, бо куди ж їй подітися – тій краплі, що зветься чуттям і думкою? Вся біда, доню, в страху перед обрієм смерті. Наші прабатьки лишили дивний заповіт: полюбіте всеможливість смерті, прагніть до її обрію з радістю, тоді вона зачне з тої любові нове, прекрасне буття. Все інше – виростає з такого прагнення…

Я дивилася в його урочисте обличчя і бачила за ним таємничі хвилі вічного моря життя. Бо лише вічна течія може породити такий нездоланний оптимізм. І згадалися мені воїни революції, героїчні солдати Вітчизняної війни, козаки й дружинники прадавніх визвольних походів. Хіба вони мертві? Той, хто не відділяє себе й свій розум та чуття від єдиного дерева народу, той пливе життєносною хвилею у полум’яному потоці космічної естафети.

Прощай сивий друже! Я навіки збережу твій мудрий заповіт вічного, надвмирущого оптимізму!»

…Вдарили барабани. Чи застугоніла земля? Приглушена, насичена певністю й урочистістю, мелодія сповнила простір. Кожна клітина тіла палахкотить і радіє, відгукуючись на переможний ритм вогню. Гриць щасливо повторює в думці магнетичні слова старого наставника Догало: «Ти – дитя вогню. Всюди, куди не глянеш, пісня творящого полум’я. У небі – священне багаття зірок, у сонці – жар єдиного володаря життя, під землею – грізний пломінь перестороги і розплати, в тілі – ніжний вогонь любові. Відкинь страх і сумніви: синам єдиного полум’я стежка відкрита крізь найпекучіші сфери. Вогонь не карається вогнем, не спопеляється. Стань багряною пелюсткою променистості і співай пісню вічного згорання!»

Що це з ним діється – сон чи направду?

Райдужні скелі довкола, зарості екзотичних дерев, кільце величних, суворих старійшин – хранителів тайни вогню. І він, дитя далекої України, тримаючись за руку ветхого папуаса, наближається до сліпучо-білого кола, що дихає пекельним жаром. А за ним – ціла вервечка чорношкірих юних хлопців, претендентів на посвячення в культ вогню.

Столітній Догало насторожено прийняв гостя з чужих країв, котрий мав з собою символічний знак довіри, вручений доктором Боголо. Півгодини він дивився на нього, ніби пропікаючи струменями очей. Гриць відчував себе незатишно перед тим духовним прожектором, та потім щиро відкрив навстіж свою душу, згадуючи все найкраще, що зберігалося в пам’яті, в мріях і намірах. І суворе обличчя Догало поволі опромінювалося виразом подиву й радості, здавалося, навіть глибокі зморшки на чолі розправляються, повертаючи патріархові молодечу натхненність. Він згодився – вперше в своєму довгому житті – зробити виняток для чужинецького юнака, посвятивши його в таємницю вогнеходіння. Сорок днів тривала підготовка: очищення тіла, що полягало в повному утриманні від їжі, в щоденному ритуальному обмиванні, очищення розуму, який змушений перебудовувати своє ставлення до ланцюжка страхів, заборон, умовних засторог, котрі поділяли буття на холодне – гаряче, приємне – гидке, годяще – негодяще, прийнятне – заборонене і так до безконечності; нарешті, очищення чуття, при якому вимагалася концентрація лише на прекрасному – вогонь, сонце, квіти, райдуга, небо, зірки, камінь, пісок, хмари.

Хлопець вже неодноразово тренувався вдома з утриманням від їжі, тому запропонований Догало піст не був обтяжливий. Перші дні молоде тіло вимагало насичення, та через тиждень прийшли легкість, спокій, крилата радість. Він повністю віддався осмисленню того, що мало відбутися, – дружньому контакту із стихією, що в звичайних умовах руйнує, нищить, калічить. Що відбувається з тілом вогнехідця, коли він ступає в полум’яне коло? Яка трансформація допомагає перетворити пекельну жару в температуру, прийнятну для живого тіла? Миттєвий бар’єр захисту чи якась енергетична інверсія, відведення пломінного потоку в іншомірність? Гриць кілька днів ламав голову над цими проблемами, а потім збагнув, що інтелектуальні викрутаси ні до чого: тут має діяти психоенергетика іншого рівня, і введення її до дії – справа глибоких, що не пробуджених генетичних потенцій, ключ до яких інтуїтивно чи випадково знайшли колись пращури цих мудрих і спокійних людей.

…Райдужні хвилі підхоплюють Гриця і несуть на своїх веселих гребенях у радісне коло танцю. Здається, що тіло знає, пам’ятає справіку химерний ритм і поєднується з ним природно, легко, щасливо. Аналітичний розум відтиснуто десь на край сприйняття, і він навіть жартує над своїм господарем: з тобою просто граються, Грицю, все це – колективний гіпноз, прекрасне циркове видовище. Яке ж це полум’я – прохолодна шовкова трава, всіяна золотими квіточками кульбаби, це – батьківське подвір’я, встелене пружним килимом споришу. Грайливо видзвонюють цимбали, рокочуть струни бандури, гордовито вибиває свої перестуки бубон, а хлопці та дівчата вигуцують каблуками на подвір’ї хвацький гопак.

У центрі сліпучого кола виникає зеленкувата постать Заквітчаного, усміхається Грицеві. І хлопець не дивується, сприймає видіння, як звичайнісіньку річ. Радісний підморгує йому, і в ритми вогненної хвилі, що несе кільце вогнехідців по шаленій спіралі, вплітаються його тихі, але проникаючі в тяму слова: «Вітаю тебе, брате! Гарно пройшов стежку пошуку. Навіть зумів об’єднати образи чужинської Меланезії та коханого краю в творчому синтезі. Тепер для тебе відкриті всі брами, бо в серці власному віднайшов заповітного ключа. Радуйся, друже! І не забувай, що там, де за тобою сумують рідні ліси та ріки, чекає полум’яна птаха. Пора запалити радісне коло на батьківській землі…»

***

Русалія у захмарній гірській долині. Мовчазні провідники зникли, її зустрічає високий чоловік, огорнутий білим плащем. Голова простоволоса, довга чорна борода хвилями спадає на груди, очі здаються бездонними прірвами, з яких зяє простір тривожної мудрості. Скільки йому літ? Чи, може, для нього відсутнє поняття часу? Дівчина відзначає дивний блакитний колір шкіри на сбличчі й руках, ніжне енергетичне сяйво довкола голови, подібне до «вогнів Ельма» під час грози.

– Нам передали твоє бажання, – почулися слова чорнобородого, – збагнути суть вчення драконоборців. Ми згодилися прийняти тебе, прихильника флори,

– Мене вразила ідея ворожості до квітки. Невже це серйозна філософська течія?

– Слова «серйозність», «філософія» – не для нас, – спокійно відповів чоловік, – Хіба серйозні вітер або сонце? Чи філософствують гори або хмари? Так зрозумій суть нашої групи шукачів. Мене звуть Дао, в древній етимології це означає путь. Ходімо до нашого притулку, тебе чекають.

Над глибокою прірвою пливли ніжно-фіолетові тумани. Блакитно-перлисте небо над зубцями гір пломеніло відблисками невидимого сонця. Дихати було легко, у скронях поколювало, здавалося, що вся суєтність і клекіт світу лишилися десь у потойбіччі, у маренні. Самоцвітні скелі мерехтіли матовими іскрами. Дао пройшов широкою терасою, провівши гостю до входу у лабіринт коридорів, потім, взявши її за руку, кілька хвилин обережно ступав у повній темряві. З шерхотом відсунувся чорний камінь, за ним відкрилася освітлена печера. Русалія побачила кільце сидячих людей – чоловіків і жінок. Молодші мали тільки напоясники, старші, як і Дао, загорнуті в білі гіматії. З склепіння притулку лилося м’яке сяйво, подібне до сонячного, здавалося, що саме каміння промінилося.

Присутні уважно оглядали постать дівчини: вона мала на собі індійське сарі, тримаючись впевнено й спокійно. Одразу ж відзначила вогняний погляд широкоплечого юнака з чорною гривою волосся, що сягало нижче плечей, і пушком бороди та вусів. Подумала, що це, напевне, легендарний Космоандр, про якого їй розповідав тато. Глянувши на Дао, зрозуміла, що інтуїція підказала їй правильно. Юна дівчинка мовчки постелила біля входу білий килимок, жестом запросила сідати. Русалія опустилася на діл, завмерши в позі лотоса, як і всі інші.

– Воїни Шіви, – сказав Дао, – ви вже знаєте про гостю з далекої північної країни. Вона – прихильник флори, квітки, і хоче знати протилежну концепцію. Ми чекаємо твоїх запитань, смілива дівчино. Говори.

Русалія на мить зосередилася, і великий спокій зійшов на неї. Щезають відстані, тане простір і час. Друзі зійшлися на перехресті Чумацького шляху, діляться досвідом путі, визначають вартості добутого. Щирість – ось її метод. Радість прокладе мости понад всі упередження й протиріччя.

– Ви називаєте себе «воїнами Шіви». Ми знаємо, що в образі Шіви синтезуються сили цілковитої руйнації і нового творення. Чи так я мислю?

– Так, – кивнув Дао. – В основному – правильно.

– Чи є ваша течія релігією?

– Ти волієш свої сумніви розв’язати в межах відомих слів і понять, – сказав Дао, – Сфера логосу безмежна, як безмежний всесвіт. Ми обмацуємо лише шкаралупу слів. Що таке «релігія»? Як і йога – це слово означає «зв’язок». Люди містифікували це поняття, вважаючи, що вони «зв’язуються» з Вищим, з Парабраманом. Ми – поза всякими релігіями, оскільки всі вони узурповані силами мороку. Шіва для нас – не бог, не вчитель, не ідол. Це – сам дух Життя, котрий, сміючись, формує і руйнує світи, знаючи про свою надвмиручість.