Текст книги "Вогнесміх (1988)"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 38 страниц)

Учні та вчителі спочатку розгубилися, не розуміючи, до чого веде свою річ голова колгоспу, чому він так дивно повернув тему бесіди, але слово за слово – і схвильований монолог Івана Васильовича захопив присутніх. Він з докором зауважив, що більшість сучасників жадібно поглинає книги про зоряний всесвіт, фантастичні повісті про мандри до інших світів, але мало хто цікавиться книгами про грунт, про землю, про її минуле й грядуще, а проблема землі – це ж проблема нашого життя і всього, що пов’язане з ним. Гук нагадав про еллінські міфи, де постійно шанобливо згадувалася Ґея-Земля, як Праматір Сущого, та, що породила титанів, богів і людей. Але потім вона якось щезає з пам’яті поколінь, на історичну сцену виходять інші персонажі: боги, герої. Та боги творять свої культи – жорстокі й марнолюбні, вони забувають Праматір, а люди навіть храму Ґеї не мають, хоч живуть у її єдиному для всіх храмі, їдять її плоть, п’ють її воду, дихають її повітрям.

– Чи не нагадують вам, діти, – запитував Іван Васильович, – ці міфічні реалії сучасну ситуацію? Чи не спостерігаєте ви довкола себе, а може й в собі, якесь охолодження до землі, збайдужіння, нехіть до спілкування з нею і праці на ній? Така психологія – велике лихо для сучасного й прийдешнього. І справа не лише в тому, що інколи нікому працювати на полях, що тисячі людей вважають звання хлібороба непрестижним. Горе в тому, що людина розриває пуповину з тим лоном, котре одне лише й може дати нам смисл і силу для дії. Хто зневажив свою планетарну матір, що він може сотворити в інших сферах буття? Відверто кажучи, така людина – зрадник. Чого-небудь путнього від нього чекати марно.

Пращури залишили нам гарні казки про яйце-райце, в якому приховано неймовірні багатства. Хто оволодіє ним – не знатиме горя й нестатків. Те яйце-райце – Земля. Її грунт. Її життєдайна потенція. «Лежить Гася, простяглася, як устане – неба дістане!» Відома всім вам загадка. Відповідь на неї лише одна: Земля. Ґея, Га, Гоя, Гая, – така назва нашої спільної матері в древніх і багатьох сучасних мовах. Слово «гоїти» – тобто лікувати, зцілювати – походить від «Гої» – Землі, бо найпершими ліками при пораненні було прикладення жмені грунту до враженого місця. Землею клялися, з’їдаючи шматочок її, і ніхто не смів би порушити такої клятви. Бо куди подітися зраднику від лиця Землі, коли він всюди з нею, на ній?

Іван Гук розповів слухачам про те, які дивовижні визначення давали прабатьки Землі. Непорочна Діва, Наречена Урана-Неба, Зоря Світанку, Невтішна Вдова Озіріса, змучена Мати. Хто сіє й вирощує квіти і всю красу буття? Хто годує живі істоти? Хто хоронить їх? Хто дає тіло й затишок, хто склеплює очі, коли втома знеможе? Хто дарує сновидіння й мрії? Хто породжує грози й тишу? Хто є лоно народжуюче й приймаюче в себе? Хто дає форму для мислі й слова? Хто дає енергію для польоту? Хто чекає синів з мандрів у далеких світах? Космонавти добре знають про вражаючий магнетизм земної сфери, який вони відчули, поринаючи в зоряний океан.

У піснях, легендах і переказах народів небо, зорі, безмір світів завжди були полем могутньої думки, простором прагнення й всеосяжної мрії. Але повнотадається Ґеєю – Матір’ю, близькою й рідною, з якої людина виходить, по якій вона йде. Це – джерело дивовинше: ніби звичне, непоказне, навіть інколи сіре, але в кожній цяточці своїй воно тримає безодні скарбів. Кожна кузька, метелик, травинка, іскра роси, павутинка, дерево, струмок, квіточка, птах, камінь – все, все приховує такі глибини краси й таємниці, що жодні космічні безодні не можуть зрівнятися з тим скарбом. Більш того – зоряний всесвіт може виявитися лише проекцією того світу, що в нас під ногами і в нашій душі: проекцією на екрані часу и простору, на екрані порожнечі. Це лише продовження нашої Матері, поле якої нам треба буде засіяти зернами мрій і творчості. Скрізь, куди б не ступила нога людська, куди б не сягнув розум, мисляча істота знайде себе, дух Матері-Землі і знову повернеться до рідного лона, щоб там взяти нову силу і нове розуміння буття…

Золушка – ось правдивий смисл і значення Ґеї. Пам’ятаєте цю казку? Мудрі люди сотворили її. Попелюшка-Золушка насправді принцеса, але сліпці бачать її в сірому вбранні повсякденності, прикриту золою, прахом, зневагою байдужих людей. Але в хвилини осяяння, святковості вона вибухає калейдоскопом, світлограєм краси.

Тисячоліття релігії й містики накинули на Землю покривало зневаги, помикання, люті, озлоблення, мізерності, прокляття, ворожості. Її терзали, нищили, експлуатували, засмічували, – хоч кожним подихом, кожною пульсацією серця, кожною краплиною крові залежали від неї, без неї не могли й хвилини прожити, як вироджені пани, що б’ють і катують слуг, а без них не вміють навіть ґудзика застебнути. Прагнучи до бога, ангелів, до неба, творили своїх кумирів з барв Землі, з її образів, з її веселкових скарбів. Уявляли рай, едем, країну блаженства – лише як оскоплену красу Землі. Все це показує, наскільки сильно вторглася ворожа, руйнівна думка в психіку людства, думка, що зуміла вселити багатьом людям ненависть до Матері.

Ви, діти, захоплюєтесь космічними польотами, і це – чудово! Але що таке ота зоряна безодня без Материнської Колиски, в якій ми здобуваємо снагу, розум, життя? Прагнучи у безмірність, маємо пам’ятати, що силу для польоту дало нам батьківське, материнське гніздо, а в ньому – вся потуга, всі радощі росту й відкриттів. Те гніздо – наша матінка, наша радість, надія, діти! Хай найскрутніші часи сумніву, роздуму й випробування не затьмарять у душах ваших просте і ясне розуміння правди: доки ви з Матір’ю-Землею – перемога суджена. Відсахнетесь від рідного лона – ніхто в цілій безмежності не врятує вас.

– Ну а Юрко… що ж сказати про мого брата? Він сам про себе вже сказав достатньо. Пригляньтесь уважно до себе, до своїх товаришів, і там ви побачите прекрасні зерна, котрі можуть і повинні сягнути того, що здійснив Юрій Гук та його соратники. Сягнути – і перевершити!

Слухали голову у цілковитій тиші. Магнетизм його виступу був настільки глибокий, що коли він замовк, якусь хвилину присутні мовчали. Потім десятикласниця Віра Гармаш підвелася в останніх рядах і, дивлячись полум’яно-чорними очима в обличчя гостя, продекламувала:

 
Земле, моя всеплодющая мати,
Сили, що в твоїй живе глибині,
Краплю, щоб в бою міцніше стояти,
Дай і мені!..
 

Після того були виступи вчителів, учнів, пронизані розумінням необхідності працювати на землі, любити її, примножувати багатства рідного краю, були чудові думки про те, що сучасне покоління вже повертається до розуміння необхідності синтезу небесного й земного, що йайполум’яніші мрії мусять мати земний п’єдестал. Розчулене серце голови з радістю сприймало всі ті запевнення й обіцянки, але, попрощавшись з школою, Іван Васильович поніс у глибинах душі не потік тих слів, а розпечені жаринки, що порснули з чорних очей юної Гармашівни. Він поспішав у поле, намагався спекатися того відчуття переглядання паперів, директив, газет, але понад всією тою марнотою мерехтіли іскристі зіниці, чувся схвильований, грудний голос.

Виїхавши за село, він попросив шофера зупинити машину посеред поля, звелів повернутися назад: Сам пішов у напрямку прадавньої могили, ступаючи по м’якій ріллі. Інколи нахилявся, брав у долоню жменю чорнозему, м’яв його, прислухаючись до ледь вловимого потоку життєвості, що випромінювався пластичною, м’якою дрібкою землі. «Що це з тобою сталося, Івасю? – запитував сам себе. – Куди тебе заносить свавільне серце? Чи не пора вже навіть спопелити подібні думки? Сіяти у власне серце жарини грядущого пожару? Чи мудро це?..»

Підійшов до могили, оточеної кільцем ріллі. З осінніх бур’янів підіймалися в прозору блакить три білі берізки, струшували на землю жовтогарячі листочки. Він погладив ніжну кору, постояв біля них, притулившись щокою. Глянув у дивоколо, усміхнувся сумовито. «Любий мій братику, навіть звідти, де ти тепер літаєш, не розпізнати таємниці того, що стукає в грудях. Ти пориваєшся до зір, я плекаю красу земної матері, але, мабуть, ми робимо з тобою одне й те ж: біжимо до розгадки власного серця. Ой, яке воно бездонне! Не наповнити його ні зоряним знанням, ні найтяжчим трудом чи творчістю. Щось у ньому є таке, куди вхід заказано навіть найглибшій мудрості. Блискавичний погляд ніжних очей руйнує всі розумові заборола й табу…»

Він поволі вийшов на могилу. Оглянувся. Глибоко вдихнув прохолодне повітря. Десь далеко гули трактори, біля села діти запускали в небо паперового змія. «Ось тобі й майбутні космонавти», – усміхнувся Іван.

Біля ніг почулося жалісне пищання, поскімлювання. Він розгорнув бур’ян, побачив між ним ще сліпе лисенятко. Воно тикалося носом у долоню Гука, жадібно шукаючи материнського соска. До Іванового серця підкотився теплий клубок жалю: що ж це з тобою, дитятко, де твоя матінка?

Він понишпорив на схилах могили, знайшов нору. Довкола отвору непорушно лежало ще кілька лисенят – мертвих. Над ними вже кружляли великі зелені мухи. Напевне, мати лисиця загинула і виводок залишився напризволяще. Він повернувся до живого лисеняти, взяв його на руки. Згадав, що в кишені куртки є бутерброд з сиром. Розгорнувши пакета, пожував кусень сиру. Виплюнувши на долоню жуйку, ткнув лисенятко носом у пригощений. Воно жадібно почало поглинати той харч, постогнуючи в перервах між ковтками.

Ця пригода з немічним створінням обрушила на Івана обвал спогадів минулого. Скільки залишалося в дні страхітливої війни безпорадних сиріт – малих і старих? Скільки з них склепили очі, не діждавшись рятунку, навіть простої ласки доторку рідної руки, заспокійливого слова?! Самотня могила, а на ній – безпорадне звірятко! Який вражаючий символ.

Пливуть, пливуть спогади. Переїзд з батьками в перші дні війни. Ліси, безмежні нетрі. Окупація. Чужі солдати. Зрадники-поліцаї. Все це дико, незбагненно, ніби в кошмарі. Тривожні дні, очікування визволителів. А потім – сорок третій, коли танки з червоними зорями на броні вихором влетіли у село. Яка радість панувала тоді, хоч більшість хат було спалено, знищено. Героїчна хвиля наступу підхопила Івася і він пішов добровольцем на фронт. За кілька місяців оволодів майстерністю водія танка і пірнув у полум’я боїв та походів. Страшні атаки, коли тяжко було визначити поміж диму її вибухів, чи ти що живий, чи вже здіймаєшся в небо на потужному чорно-багряному вихорі, що височіє над палаючим танком, коли від пекельного жару одвалюється клаптями шкіра на обличчі й руках, коли нема виходу з моторошного кільця, крім одного: добути перемогу або згоріти живцем у сталевому гробі!

Перед останнім штурмом Берліна він був тяжко поранений. Одужував кілька місяців у госпіталі. Перед виходом звідти йому вручили Зірку Героя і демобілізували: служити в армії далі було неможливо, біля серця засів осколок, і кожен день міг бути катастрофічним. Спокій, відсутність тяжких подразнень, легка праця, – так сказали лікарі, Івась тоді засміявся, прочитавши такий висновок. Спокій? Який спокій, коли країна лежить під руїнами? Коли земля стогне під попелом пожарів і просить вірних рук і щирих сердець?

Він повернувся додому. Недовго втішався радістю зустрічі, обіймами молодої дружини Зіни (з нею він зустрічався ще в дні окупації, і дівчина чекала його, ігноруючи залицяння фронтовиків, які поверталися до рідного села). Після весілля Зіна заявила, що хоче жити в місті, що її родичі обіцяють для Івана прекрасне місце, перспективне, престижне й заробітне. Вона так і сказала: «заробітне». Івася різонуло те слово, та він одразу забув прикре враження, бо весь світ йому заступали сині очі, русяві кучері, стрункий стан.

«Ти Герой. Ти заслужив. Перед тобою всі шляхи відкриті. Романтика землі – це гарно, але в книгах. А в житті? Поглянь на господарство, на житла, на людей. Що ти робитимеш на землі, чого досягнеш?»

Так шепотіла Зіна в нічних сутінках, ніжно погладжуючи глибокий шрам під лопаткою чоловіка. Переконувала. Тішила честолюбство. «Любиш землю – то оволодій знанням про неї. Вступи до сільгоспакадемії, заверши освіту. Тоді ти більше принесеш користі і землі й людям…»

І він здався. Вирушив з дружиною до Києва. Батько мовчав, не розраював, не відтворював, але його пильний погляд пік жариною душу. Чулися його давні слова, аж із далекого дитинства: «Тільки не зачерствій серцем. Земля розмовляє в тиші». Може, тому й мовчить батько? Може, то в його мовчанні чується мова землі?

їхали на підводі до районного центру. Іван думав, мовчав, не відповідав на радісні репліки Зіни, котра скрикувала, милуючись то озером, що виринало зненацька з-за чагарів, то мальовничим гайком, то грайливим потічком…

У селах, через які вони проїжджали, ще було непривітно, убого, незатишно. Голопузі, худенькі діти, захоплено поглядаючи на блискучу Зірку Героя, бігли за підводою.

Ранкові тумани пливли понад запущеними полями, а Івану здавалося, що то не тумани, а дим. І полум’я. І гуркіт танків. Ах, чому це не вічний гуркіт тракторів, що орють весняну ниву?

У районі він зустрівся з фронтовим товаришем, який тепер працював секретарем райкому. Похвалився йому, що їде до столиці. Той не сказав нічого, запросив на вечірню зустріч, щоб згадати спільні фронтові ночі й дні, щоб пом’янути добрим словом друзів, котрі не повернулися з пекла війни. Співали бойові пісні, згадували тяжкі походи, бої. Секретар відкрив альбом, показував пожовклі фотографії довоєнних товаришів. Агрономи, вчителі, зоотехніки, парторги, трактористи, механізатори. Як багато друзів було в секретаря. Але, показуючи ті зображення, господар альбому тяжко зітхав, додаючи коротко й страшно: «Загинув… Загинув… Згорів у танку… Розстріляний німцями… Загинув під Берліном… Помер у полоні.» Загинув…»

Сутінки болю налягали на серце Івана, померкла радість зустрічі. Знову заглянули в його очі, в Душу голопузі й худі малюки поміж убогими землянками. Він різко закрив альбом, мовчки глянув у обличчя секретареві. Той теж був мовчазний і задумливий. Вони розуміли один одного без слів. Того ж вечора Гук домовився з фронтовим другом, що очолить найвідсталіший у районі колгосп в селі Горяни.

Вночі спалахнула гостра суперечка з дружиною, коли вони повернулися з вечірки до готелю. «Де ми будемо жити? Що мені робити поміж тими руїнами? Навіщо було мріяти про чудове життя й майбутнє навчання в місті? Лише для того, щоб знову пірнути в багнюку й убогість?» Він був глибоко розчарований глухотою її душі, нерозумінням того, що обов’язок людськості – понад все! На кого залишати дітей та осиротілих жінок? Хто підніме господарство з руїн, якщо не ми? Ради кого кипів бій? І хіба герць завершено? Може, тепер починається найголовніша фаза поєдинку?

Вони виїхали в Горяни. Поселилися в землянці, бо майже всі хати були знищені. Зіна кілька днів мовчала, не розмовляла з Іваном. Люди зустріли Героя насторожено. Придивлялися, оцінювали, мовчали. Весняного ранку він очолив загін сіячів. Сходило сонце, птахи кружляли над полями. Він ішов повагом по ріллі, щедро сіючи в землю теплі зерна. І згадував у ці хвилини билинний образ Минули Селяниновича. Навіть Святогор загруз у землю, пробуючи підняти «тягу земну», котру Микула легко й звично носив щоденно за плечима. Он як високо, винятково оцінювали Пращури значення оратая й сіяча! Ось поруч з ним ідуть підлітки, жінки, діди, кидаючи ярові зерна у паруючий грунт. Вони – вірні діти прадавнього Микули. Доля світу в їхніх руках.

То був день Іванового воскресіння. Дальші роки – ніби листки календаря, що хурделицею полетіли за вітром часу.

Перший урожай. Тих днів Іван не зміг би забути за сотці років. Сонячне море повного колосся, журавлині рядки косарів. Щось було в цій картині таке прадавнє, таке глибинне й рідне, що сльози розчулення підступали до очей. Він виминав з колосків золотисті зернята, закохано дивився на них і відчував у тих вогнистих краплинках пульс грозовиць, що вирували літніми днями понад рідним краєм, ніжну щедрість дощів, шалену життєвість сонця, мовчазну самовідданість землі.

З попелищ вставали хати, господарські будівлі. Діти пішли в школу. Залунали весільні пісні над селами. Іван відчував, що його частка праці й безсонних ночей теж увійшла животворним потічком у ту просту людську радість повернення до мирного життя.

Вони жили в землянці. Іван повертався пізно, щасливий, втомлений. Зіна зустрічала його невдоволеним буркотінням: «Чи довго будемо жити кротами? Вже багато простих колгоспників перейшло в хати, живуть по-людському. А ти голова, Герой, Невже не заслужив того, що мають уже доярки та конюхи?»

В останню чергу, – таке було рішення Івана. І він дотримувався його суворо, нерушимо, як на фронті.

Минали тяжкі дні реконструкції, зимові місяці. Навесні дружина породила сина. І почала вимагати переїзду в місто. Тут, мовляв, нема навіть елементарної медичної допомоги, відсутні умови для нормального людського життя. Іван переконував її: все буде згодом, все це потрібне не лише їм, а кожному трудареві, отже, його обов’язок – осягнути такі умови, зробити їх нормою повсякденності. Хіба в місті комфорт і зручності падають з неба? Тепер головне – хліб, хліб. І праця, невтомна праця. Все інше – випливатиме з цього.

Наступив тяжкий рік. Засуха спопелила ниви. Люди працювали на межі можливого. Було багато нарікань, часто доводилося гасити вогнища озлоблення й невдоволення. І нерідко – у власній сім’ї.

Минуло кілька років. Іванова сім’я перейшла у небагату хату. Зіна вибухнула диким скандалом: «Ти досягнув небувалих врожаїв, про твій колгосп пишуть у центральних газетах, елеватори тріщать від твого хліба, а ми живемо злиденніше всіх! Який же глузд у твоїй праці? Навіщо вона? Що ти добув мені, синові? Блискучу Зірку Героя? І це все? Ти смішний з своєю самовідданістю. Я піду від тебе. Я втомилася від такого життя. Це не життя, а плакат!»

Грозової ночі Зіна з сином покинула обійстя, попрямувала до райцентру. Це був злобний спектакль, але розіграний вміло й садистично. Іван догнав дружину в полі, силою посадив у кабіну машини. Вона виривалася, кричала, і шофер – молодий хлопець – з нерозумінням і острахом поглядав на спотворене обличчя молодої дружини голови. Поверталися назад у мерехтінні небесних громовиць. А в серці Івана вирувала пожежа.

Вдома він заспокоїв Зіну, пообіцяв незабаром переїхати до міста, як тільки колгосп стане повністю на ноги.

Та після тієї страшної ночі дитя занедужало. І за два тижні пневмонія спопелила худеньке тільце. «Татку, не відпускай мене! – шепотіли пересохлі вуста. – Татку, я хочу бути з тобою…»

Не втримав. Не заступив мороку, що всевладно забирав сина до себе.

Дружина закрижаніла. Одного дня вона покинула його і переїхала в Київ, розірвавши шлюб. Він залишився самотнім у порожній хатині. Довгі ночі й дні, наче в безмежній пустелі. Відчай, марні думи, скупі сльози, яких ніхто не бачив. І холодне рішення – ніколи не пов’язувати свою долю з іншими долями. Віддати себе, свою працю й снагу людям, а глибини інтимного залишити небувалому, неіснуючому, снам і маренням підсвідомого.

Минали роки.

Село хорошіло. Колгосп став мільйонером. Зводилися обабіч заасфальтованих вулиць світлі котеджі. Виросли будівлі нової школи, лікарні, Палацу культури, торгового центру. Все це радувало, але й сум закрадався до серця. Покидали село десятикласники, поривалися в місто, на заводи, до науки, у вир калейдоскопічного сьогодення. І розумів Іван, що таке прагнення, така міграція трудящої сили, хоч і повсюдна, але тривожна, позаприродна. З чим вона пов’язана? З скороспілістю серця та розуму, з верхоглядством, з невмінням молоді та її батьків глибоко й далекосяжно збагнути смисл життя і покликання людини? Ой, не лише це! Вищі інстанції, ті, від Кого залежали перспективи розвитку села та його прийдешнього, нехтували інтересами сільських трударів. Розмов, виступів у газетах та часописах було достатньо, і нагороди сипалися щедрою рукою на груди невтомних хліборобів, але повсякденне життя в селах було бездуховне, нецікаве, позбавлене минулих творчих традицій і залишене напризволяще перед викликом новітньої, космічної ери.

Поміж безкрайніми нивами хліба, по широкій автостраді хвацько в’їжджали до рідного села на власних авто «аргонавти», котрі прагнули здобути в містах «золоте руно» комфорту, слави, добробуту, і хизувалися перед рідними та знайомими своєю псевдокультурністю, зверхністю, і підсміювалися над тими ровесниками, які залишалися біля корів, за кермом трактора, які не могли розірвати прадавнього коріння, зануреного в землю. І не розуміли верхогляди, що саме ті чорноземні ентузіасти та диваки, які не могли або не хотіли подолати земне тяжіння, є підвалинами навіть иайкосмічніших досягнень країни, бо кожен день життя будь-якої людини опирається на терпіння й самовідданість хлібороба, садівника, пасічника, доярки; правда, про те всякий міг прочитати в газетах, в книгах, почути на мітингах, але те вважалося гарним тоном, фразою, яку можна промовити без особливих емоцій, без хвилювання, – не більше.

Модерні хлопці та дівчата, котрі приїжджали в гості до батьків, зустрічаючи на вулиці голову колгоспу, запиленого, втомленого, одягнутого в незмінну зелену штормівку, іронічно перезиралися, замовкали. Чи, може, йому здавалося?

Він втомився, постарів. Часто залишав Зірку Героя на вихідному костюмі, в шафі, ніби не бажав показувати довколишнім людям своєї виключності, винятковості. Та інкбли в сновидіння Івана вривалися громи далеких воєнних літ, снилися товариші, котрі не повернулися з поля бою. Вони докірливо дивилися в його очі, мовчали, але в тому мовчанні чулася вимога: не можна забувати роки, що були вирішальні не лише для долі Вітчизни, а, напевне, і всієї планети! Спалахував огонь спогадів, палив серце, ятрив рани душі. Давав знати себе осколок під серцем. Він відчиняв шафу, знімав Зірку Героя з костюма і прикручував її до своєї буденної сорочки. І тоді з якоюсь натхненною, буйною силою кидався до повсякденної праці, метався по полях, плив у вирі господарських турбот. І забувався біль особистої нездачі. Було для кого діяти й жити, його праця дарувала радість тисячам людей, це давало сили й снагу йти далі, не згинатися, витримувати пожежу в душі. Він комусь потрібен – отже, він живе!

…Хвиля спогадів затихла, опала, відкотилася з бездоння минулого. Він отямився, підвів обличчя. Лисеня, вилизавши жуйку з долоні, знову пищало, скімлило, тикалося холодним носом у руку, вимагаючи турботи. Іван зітхнув, лагідно схилився над ним.

– Що ж з тобою робити, дитинко? Доведеться забрати додому. Не кидати ж тебе, сироту, самотнім на цій Могилі? Як ти гадаєш, можу я вчинити таку мерзоту?

Лисеня полізло до його грудей, заповзло в пазуху, закублилося там. Він щасливо, по-дитячому засміявся. І раптом насторожився. Хтось, потріскуючи сухими бур’янами, наблизився до нього, зупинився. Він оглянувся. За його спиною стояла Віра. Темно-русими косами грався вітер, чорні зорі очей сумовито й тривожено дивилися на Івана…

***

Борис Гук писав Марії:

«Моя люба сестро, ти знаєш про новий напрямок у роботі нашого Кіберцентру. Я вже писав тобі про доктора Боголо, про нашу з ним переписку, про дивовижні перспективи наукової революції в сфері інформатики, а відтак – усіх відгілків світової науки. Готується специфічний комп’ютерний еврістичний центр «Резев» (Резонанс Еволюції), який допоможе людям здійснити прорив у нові, небувалі обрії пізнання, наблизити прийдешнє, інтенсифікувати його прихід. І це не порожне фантазування, не марення футурологів, не казки утопістів, а справа суворої науки. Проте, щоб досягти правдивого успіху, а не самовихвалятися на симпозіумах та шпальтах часописів, вражаючи легковірних читачів запаморочливими прогнозами, треба виконати титанічну роботу. Для евристичного центру необхідно добути океан інформації. «Резев», як я тобі повідомляв, працюватиме на засадах альтернативної математики. Скоріше всього, це навіть не математика, а принципово новий метод моделювання й ототожнення реальності. Щоб тобі стало ясно, я наведу приклад. В сучасні інформаційні машини вводиться певна закодована програма, що відображена з допомогою традиційного математичного інструментарію. Моделювання проводиться достатньо широко й всебічно, але математичний млин діє уніфікаційно, знівельовує міріади особливостей істот, речей, явищ, подій. Спроби передбачити, прогнозувати прийдешнє грунтуються передусім на статистичних даних, а отже – опираються на число. Така-то кількість людей, машин, ось така потужність енергостанцій, ось які перспективи розвитку, інтенсивність зростання врожайності, експонента технічної революції, тенденції в різних напрямках науки, медицини, генетики, біології, мікроелектроніки і тому подібне. Але динаміка життя втікає від таких програм і обчислень, а отже, й прогнозування може й має бути надзвичайно приблизним.

У альтернативній інформатиці та математиці ми візьмемо за основу живу модель реальності, повну тотожність – динамічну й еволюціонізуючу. Всі тенденції розвитку та життєвості ми хочемо взяти не узагальнено, не опосередковано, а індивідуалізовано, максимально тотожно, об’єктивно. Мікросхеми евристичного центру вбиратимуть в свої динамічні модулі образи людей, тварин, краєвиди, плин рік і грозову стихійність неба, енцефалограми вчених, сіячів, педагогів, дітей і закоханих, песимістів і романтиків, атеїстів і віруючих, їхні пульси, їхні ігри та сновидіння, еволюційну експоненту космогенезу й антропогенезу, ідеологічне протистояння минулого й сучасності, проблеми мілітаризму та грандіозної битви за мирний розвиток планети, що її веде наша країна, фрагменти життєвих фільмів з розмаїтих процесів у біосфері – від діяльності людини до найменшої комашини чи амеби, бо майбутня реальність твориться сукупною динамікою всього сущого. Я тобі даю лише натяки, але ти збагнеш, що такий скрупульозний підхід до створення алгоритму для «Резонансу Еволюції» дасть змогу отримати нетривіальні, важливі результати в прогнозуванні реалій XXI віку. Ми маємо намір визначити тенденції розвитку суспільства приблизно на сто років уперед, отримати хоча б фрагменти динамічної дійсності 2080–2090 років. Я не обмовлююсь: сучасники, справді, матимуть можливість пережити конкретні події майбутнього. Точність того, що буде переживатися, залежить від майстерності фундаторів «Резев’а» та повноти інформації, яку ми введемо в евристичний центр.

Ми вже ввійшли в контакт з тисячами фахівців різних галузей науки, суспільного життя, сільського господарства, промисловості, з школярами, студентами, медиками, хворими, спортсменами, романтиками, релігійними діячами, йогами, містиками, політичними діячами тощо. В програму треба буде ввести не закодовані тексти їхніх думок та переконань, а живе слово, динамічні записи думки, чуттєві імпульси, сигнали підсвідомості, образну структуру сновидінь.

Я тобі так багато пишу, щоб ти зрозуміла, в чому суть мого прохання. До Юрася я вже звернувся, і він обіцяв дати максимальну інформацію по розвитку космонавтики, космогонії, прогностики зоряних польотів та освоєння Сонячної Системи, перспективи астробіології та життя людини в інших світах. Обіцяв допомогти і Ванько, визначивши тенденції та перспективи сільського господарства. Використаю я й утопії нашої Христинки, хоч вони й не обгрунтовані науково. А до тебе – особливе прохання: не просто перспективи школи, навчання в прийдешньому, актуальні проблеми виховання, тенденції можливих змін у педагогіці. Мене та моїх колег цікавить усе, що стосується дитиниу найглибшому розумінні цього хвилюючого явища. Здається, що в дитячому світі, окрім фізичної акселерації, яку весь світ відзначив, відбувається, наростає ще й акселерація духовна, розумова, психологічна. Чи не здається тобі, Марійко, що XXI вік може нам піднести сюрпризи, подібні до своєрідних дитячих революцій, повстань супроти деспотії дорослих? Адже недарма вже віки наростає, переходить з покоління в покоління проблема «батьків і дітей». Від цього не відмахнешся. Та ми й не маємо права цього робити. Живу динаміку буття, якщо вона нагромаджується в мільйонах дитячих душ, неможливо штучно одвести у запасні річища чи вичерпати у заздалегідь приготовлених алгоритмах суспільного життя. Все це треба уважно вивчати і, якщо треба, вчитися навіть у дітей. Тоді реалії грядущого постануть перед нами не спотворені, тоді «Резонанс Еволюції» спроможний дати сучасникам пунктири можливих метаморфоз.

Чи згодна ти з моєю пропозицією?

Чекаю, сподіваюся… Чи розмовляла ти з своїми вихованцями про політ Юрася? Мені мої співробітники не дають спокою: розкажи та розкажи про брата. Їй-богу, як діти! Ха, вирвалося це слово, і сам засміявся. Сказав: «Як діти». А що це означає – погано чи добре? Мабуть, таки добре. Бо цікавість їхня світла, щира, романтична, а це– запорука правдивості й небуденності сприйняття. Обнімаю, цілую.

Твій брат Борис».

Схвильована Марія, повернувшись з школи, де вона проводила бесіду з учнями про політ Юрія Гука, відповідаючи на десятки розмаїтих запитань, одразу ж сіла до столу, щоб не затримувати відповіді Борисові.

«Дорогий братику, ти, можливо, торкнувся однієї з найважливіших проблем сучасної педагогіки. Чутливі вчителі вже давно хвилювали свої серця тими питаннями, які ти зачепив. Я рада, що ваша група вводитиме цей пункт у алгоритм прогнозування прийдешнього. Без вирішення перспектив дитячого виховання, без вивчення специфіки світосприймання юних поколінь будь-яка футурологічна «модель буде плоскою і немічною.

Не вмію фантазувати. Нав’язувати своє бачення прийдешнього не стану. Я – лише проста, звичайна вчителька. Але так люблю дітей, так хвилююся за їхнє майбуття, що певна! фраза «діти – наша надія» – не лише плакатний лозунг, а сутність нашого суспільства. Без вирішення їхніх доль всякий глузд зникає з цього світу.

Ти знаєш, братику, я так глибоко занурювалася у вирішення проблем педагогіки й виховання, що інколи ставила перед свідомістю й сумлінням найпарадоксальніші кросворди, які й досі не розв’язані мною. Наприклад, свого часу до мене прийшла думка про те, що діти не є істотами, котрі ще не стали дорослими, що вони – цілком суверенне, неповторне, чисте і радісне людство, що вони – пришельці з якоїсь чарівної планети любові та щасливої гри. Я згадувала історичні реалії страхітливого минулого. І дорослі мені здавалися лише зіпсованими дітьми. Жерці, фараони, царі, феодали, корчмарі, жорстокі вчителі, п’яні батьки, закривавлені лицарі, воєводи, диктатори, бюрократи – всі, всі щоденно, довіку атакували мандрівників з таємничої країни дітей, перевдягали їх у лахміття воєвод, рабів, вояків, катів, кріпаків, володарів, змушуючи їх грати мерзотний спектакль тисячоліть, більше того, дорослі привчали їх вірити у необхідність такої п’єси, у її нормальність, природність. Пам’ятаєш, як про це сильно писав Толстой, нещадно здираючи Лахміття ілюзорності та цинізму з містифікаційних спектаклів церковних ієрархів! Те ж саме можна було бачити в будь-якій ділянці суспільного життя всіх народів та епох. І наша революція – то було – я вірю! – повстання на захист дитини супроти жахливої драми історичної реальності. Звичайно, кожен з нас знайомий з глибинними закономірностями соціального розвитку, з класовими критеріями, але мені близький саме такий образ: наша революція – то вибух стихійної сили вічної дитинив нашій душі, котра хоче звільнити планету від мізерії, знущання, від казарм, в’язниць, розпусти, забобонів, від брехливих жерців та набундючених владик, від продажних політиків і пихатих псевдовчених. Дитя воліє повернути світові прекрасний образ чистоти й вічної гри, творчої гри…