Текст книги "Вогнесміх (1988)"

Автор книги: Олесь Бердник

***

Снилася середньовічна корчма, десь на перехресті доріг. Довкола дубового столу, вишмульгуваного, витертого тисячами ліктів та долонь, зібрався гурт веселих студентів у барвистих убраннях різних епох: там були і гоголівські бурсаки, і сучасні хлопці та дівчата в джинсах та спортивних куртках, німецькі й англійські школярі у характерних для середніх віків кашкетах. Веселий корчмар, вихором літаючи від столу до столу, наливав усім пива у високі дерев’яні кухлі. Та не в тім була химерність сновидіння: поруч з Грицем сидів молодий Гете, порушуючи тим всі часові й причинні параметри. Хлопець розумів умовність сновидіння, але сприймав присутність великого поета й мислителя природно й без подиву. І було в нього знання, що Гете – учень Фауста, чорнокнижника й мудреця. Знали також присутні про те, що нипі поет іменинник, і готували йому сюрприз. А, окрім того, ніби хотіли перевірити, чи справді Гете такий розумний і проникливий, як про нього мовлять. А молодий олімпієць, не звертаючи уваги пі на кого, схилявся до вуха прегарної дівчини, подібної до циганки, і вона тихенько сміялася з його тихої мови, але погляд її залишався печальним.

Студенти згромадилися довкола Гете, поставили перед ним велетенський дерев’яний чобіт, виструганий з суцільного дубового стовбура, на якому навіть де-не-де кора залишилася. З велетенської халяви бородатий молодик, посміхаючись, почав витягати ще чобіт за чоботом, які були вкладені один в один, ніби в матрьонщі, А в останньому чоботі стриміла залізна кочерга. Бородань схилився перед Гете в жартівливому поклоні й сказав:

– Глибокоповажний метре! Вітаємо з днем янгола (хоч, може, ви й не вірите в ці попівські атрибути!), вітаємо з вступом до академії таємничого вчителя Фауста і презентуємо вам скромний подарунок. Але одна умова: розгадати символ подарунка і тієї пісні, яку ви зараз почуєте. Інакше він не може належати вам і тому юнакові з двадцятого століття, котрий сидить поруч з вами. І ще одне: ніхто не повірить, що ви учень знаменитого мага й мудреця, якщо ви не втямите суті сувеніра. Браття, починаймо!

Гриць здивувався: це ж він сидів поруч Гете, отже, й до нього химерний подарунок якось стосується? А тим часом студенти гримнули величальну пісню:

 
Що таке людина?
Чобіт, кочерга!
Розуму жарина
І душі нога,
Сонячна дитина,
Бабонька-яга,
Тайни насінина!
Йога-га-га-га!

Дерев’яний чобіт?
А чому то так?
В дерев’янім гробі
Відплива мертв’як,
На спокійнім лобі
Таємниці знак,
Суттєву особу
Не пожре черв’як!

Сім чобіт із древа
Для семи світів,
Кочерга сталева,
Щоб огонь горів.
Духу королева,
Мати всіх синів,
Таємнича мова
Із найглибших снів!

Кочерги тримайся,
Вигрібай золу,
Із вогнем братайся,
Не скоряйся злу…
Духу білий гайстер
Іскорку малу
Виростить на майстра
В пломіннім валу!

Дерева зернина
В землю теж ляга,
Буде у дитини
Взутою нога,
Нова є стежина,
Нова кочерга
В сонячного сина…
Йога-га-га-га!
 

Гриць спостеріг, що Гете слухає жартівливу пісню студентів, іронічно посміхаючись, а юна циганка дивилася на бороданя з тривогою, ніби боялася, що в цій загадці якийсь підступ. І справді, з-за спини студентів визирнула хитра пика Мефістофеля, підморгнула Грицеві і зникла. Гете, діждавшись тиші, добув з дерев’яного чобота кочергу і, постукуючи нею по дубовій халяві, весело сказав:

– Дякую, браття, за віншування. Воно мені дороге ще й тим, що надходить з усіх віків, отже – невмируще! А загадка ваша, побратими, аж надто легка для мене. Інша справа – мій сусіда. Чи розгадав він символ – то його справа, а моє слово таке: чобіт – символ вічної путі, вічного руху. Сім чобіт – то сім світів, сім барв у єдиній веселці Буття. Всюди належить проникнути людині – синові сонця! А кочерга – то вічний розум, кочегар полум’яного духу. Чому дерев’яний чобіт? – Тут Гете вперше зиркнув іронічно на Гриця, котрий сидів плече в плече з ним. – На цей один пункт хай відповідає мій сусіда, це більше стосується його. Отже, браття, коли зносиш сім чобіт – добудеш істину. Така моя відповідь!

Захоплені студенти весело залементували, обняли іменинника, і всі дружно знову підхопили приспів:

 
Нова є стежина,
Нова кочерга
В сонячного сина!
Йога-га-га-га!
 

У тій круговерті зникло десь обличчя дівчини, а Грицеві дуже кортіло ще раз побачити її. Він усвідомлював, що все це мариться у сновидінні, але глибинне почуття вимагало: треба її побачити, про щось запитати, а передусім – про чобіт. Чому він дерев’яний, і як торкається ця загадка його, Григорія Гука?

Марево розтануло, почулося хлюпання річкової хвилі. Гриць розплющив очі. Біля нього сидів Товкач і, весело наспівуючи пісеньку, щось занотовував у записнику. Побачивши, що юнак пробудився з дрімоти, підморгнув йому.

– Що, кочегаре, зморила природа-матінка? Вона це вміє. Я теж придушив комарика хвилин сто вісімдесят. д ти „трішечки довше. Дрихнемо ми з тобою в робочий час, доведеться самодогану виносити. Ну як – приснилося щось цікаве? Га?

Гриць засміявся. Яка точна кореляція сну й дійсності. Те жартівливе звертання «кочегаре» миттю нагадало сон, химерну символіку. Він розповів про видіння Товкачеві. Той з недовір’ям глянув на хлопця, хмикнув.

– А не брешеш? Отаке приснилося? Та це ж ціла сцена для комедії. Чаклунська комедія з участю Гете, Мефістофеля, істот різних епох і сфер. Ну ти даєш! Та це ж цікавий вертеп можна написати – «на ура» піде!

– Дарую вам! – махнув рукою Гриць. – Якщо подобається. Мене цікавить символіка сновидіння. Чому таке приверзлося? Один символ – екзотеричний, відкритий – Гете сам відгадав, а що означає дерев’яний чобіт? Саме цей символ я маю відгадати…

– Позбав, позбав мене від розгадування снів, – виставив перед собою руки редактор. – Ти накрутив, ти й розкручуй. По-моєму, всі химерії в сновидінні – лише жартівлива гра підсвідомості. Там, у глибині людського єства, тисячі звірят живуть, треба ж і їм погратися, коли господар спить. От вони й бавляться мотлохом, який ти назбирав, читаючи книги, зустрічаючись із людьми, вивчаючи світ. Що – не подобається така гіпотеза? Ну, я не Фрейд і навіть не простий психоаналітик. То не моя парафія. Вставаймо, братику, та ходімо до правління колгоспу, там уже люди збиратимуться після роботи, то ми з ними погомонимо. Та й вигін провідаємо, де має бути репетиція, якщо капосні дівчата та отой дід не набрехали…

Сонце вже схилялося до обрію. Дніпровське плесо виблискувало багрянцем за темно-зеленою смугою лугу, вкритою там і сям копицями сіна. Товкач і Гриць привели себе в порядок, обтрусивши пісок та сухе листя з вбрання, і рушили до центру села. З поля поверталися гурти корів, здіймаючи хмару куряви на піщаних обочинах дороги. Зустрічні люди з цікавістю поглядали на незнайомих. Біля правління колгоспу, що розміщалося в Будинку культури, вже юрмилися люди. Кілька старших селян, поміж ними й знайомий вусатий дід, сиділо на паперті старовинної церкви, яка височіла через дорогу навпроти поміж старезних осокорів. Вони щось гомоніли, сміялися. З гурту колгоспників вигулькнула сміхотлива молодиця, гукнула Товкачеві:

– То як – познайомилися з Дивилом?

Редактор пізнав жіночку, котра містифікувала його на полі, і розсердився.

– І вам не совісно? Жарти жартами, а навіщо ж з людей дурників робити?

– Як то? – здивувалася молодиця. – Кого ж я одурила?

– Так Дивило ж давно вмер! То ви що – нас на цвинтар спроваджуєте? Може, воно й смішно, але ж ми туди не поспішаємо. Хе-хе, таки не поспішаємо.

– Тю на вас! – залилася сміхом жіночка. – Чого це ви ховаєте людину живцем? Та ось же Дивило сидить, живий-живісінький, власною персоною, та ще й люльку цмолить. Сміян Василь Іванович, шановний наш довгожитель і кобзар.

– Не може бути! – розгубився редактор. – Саме оцей-го дідуган і сказав нам, що Дивило зіграв у ящик. Так і висловився – «зіграв у ящик»!

Гучний регіт був відповіддю на ту тираду Товкача. Сміялися всі – чоловіки, жінки, діти. Сміявся й сам дід Сміян, переморгуючись зі своїми співбесідниками. І був їхній сміх такий дружній і відвертий та щирий, що Товкач з Грицем теж не втримали і засміялися. До редактора підійшов ще молодий чоловік – обпалений вітрами, вибілений сонцем, з сивіючою кучмою волосся, поблискуючи хитруватими очима, простягнув жилаву руку і сказав:

– Голова колгоспу Микола Сміян!

– Теж Сміян? – удавано злякався редактор.

– Атож, – в тон йому відповів голова. – Тут половина Сміянів. Бо ж село таке. А про вас ми знаємо і радо вітаємо дорогих гостей з шанованого народом «Хрону». А те, що наші люди пожартували трішечки над вами, то хіба ви сюди не для цього приїхали?

– А так, таки так! – згодився Товкач, чухаючи потилицю, і знову люди довкола засміялися. – То що ж, знаменитий Дивило живий, і самодіяльність покаже своє уміння на вигоні під зорями? Містифікації вже не буде?

– А то залежно від того, якими очима ви будете дивитися довкола себе, – озвався старий Сміян, наближаючись до гостей, – Ви, наскільки я розумію, бажаєте випити з природної криниці сміху, щоб не висмоктувати з пальця тем і сюжетів. Чи не так?

– Вгадали, – задоволено кивнув редактор. – Хотілося б погомоніти з людьми, що для них означає сміх, яке його значення в житті трударя, наскільки допомагає гумор і сатира у звільненні від нікчемності. Послухати вашу самодіяльність, відчути стихійну течію жартівливої ріки…

– Залюбки, залюбки, – привітно мовиз голова. – Будьте як дома, кожен житель Сміянів відкриє вам двері до своєї світлиці. Чи так мовлю, сміянівці?

– Так, так! – загомоніли люди. – Будьте гостями!

– Ну а основним вашим гідом, – підморгнув голова, – буде все-таки Василь Іванович. Хоч він вас і поморочив трішечки. Чи, може, ви ображені на нього?

– Все стало на місце, – задоволено відгукнувся Товкач, – Яка ж образа там, де сміх?

– Тоді прошу до моєї світлиці, – обняв гостей за плечі Василь Іванович, – бо ж після дороги треба чим-небудь окропити душу чи заморити черв’яка. А ввечері – проведу вас до вигону.

Незабаром Товкач з Грицем вже були на обійсті старого Сміяна, проте, на превеликий подив, старий кобзар і жартівник повів їх не до обмальованого квітами будиночка, а до піщаної кручі, з якої у барвистому обрамленні виноградних лоз та кручених паничів привітно поблискували величенькі вікна землянки. Гриць згадав, що молодичка на полі натякнула їм про землянку, в якій, мовляв, ще з давніх літ живе Дивило. Не стримавпшсь, він запитав, милуючись заростями винограду:

– То оце ваша світлиця?

– Вгадав, хлопче, – підморгнув вусом Сміян. – Може, не подобається?

– Навпаки. Дуже романтично. Я б теж не заперечив, щоб жити ось так.

– А хто ж заважає? – усміхнувся дід.

– Вихор життя, – довірливо відповів Гриць, відчувши раптову симпатію до кобзаря і вже нутром своїм знаючи, що той розуміє кожне його слово, кожне відчуття. – Часто буває так, що ми знаємо своє покликання, бачимо стежку, по якій маємо йти, а вихор несе, несе… А ти все запевняєш себе: ось завтра вискочу з потоку, ось ще трішечки поплаваю, а потім…

– Правду кажеш, хлопче. І той хитрий голос – найстрашніший ворог шукача. Послухаєш його – назіки в полоні зостанешся.

– А будиночок цей теж ваш?

– Атож. Тільки ж я полюбляю оці мої хороми. Тісніший контакт з матінкою-природою, з землею. Тиша, спокій… І менше палива взимку трачу. А в світлиці онуки мої живуть, коли провідують діда, а тепер – правнучка Русалія гостює. Улюблене моє дитя. Ви сміхом цікавитесь? Так у неї є навіть своя космогонія сміху, куди мені до неї! У мене так – традиційний гумор, інколи зубоскальство, а в неї – щось казкове, романтичне.

– Он як! – похопився редактор, нашорошивши вуха. – То, може, ми її запросимо? Га? Познайомимось?

– Не вийде, – засміявся Василь Іванович. – Вона в мене пташка химерна, не сяде на простягнуту долоню. Вона розмовлятиме лише з тим, хто має заповітного ключика. Так і каже: хто має ключика. А до чого? – питаю її. А вона: хто мудрий – догадається. Шалена дівка, але хороша. Ну, гостоньки, пригинайтеся, щоб гулі не набити на лобі. Особливо ти, хлопче, вимахало тебе височенько, отакі каланчі і в нашому роду були,

Грицеве серце тьохнуло тривожно-солодко. Є Русалія, є! Але що йому до того? На що він сподівається? Хто вона така? Може, звичайнісінька задавака, модерна дівиця, котра самозакохано поринула у вигаданий світ власної винятковості, а як поглянути відкритим оком… Та цур йому, що це він борсається у химерах, як муха в павутині?

Гості вступили до невеличких сіней, потім у кімнату. Пів-приміщення займала велика піч, чисто вибілена, по кутках і на сволоці було розвішано кільканадцять пучків розмаїтих запахущих трав і квітів, в кутку стояв грубо збитий стіл з дубових дощок. Ще вузька залізна койка, застелена гуцульським коцом, і бандура на стіні. Етажерка з сотнею книг. І все. Два великі вікна пропускали достатньо світла, на стінах багрянилися променисті зайчики призахідного сонця. Було в землянці охайно, велично, спокійно. І Товкач і Гриць відчули особливу атмосферу приміщення, редактор навіть прицмокнув від задоволення.

– М-да. Чудово. Справді, тут можна жити, Дивний спокій охоплює. Ніби в дитинство вернувся…

Дід Сміян понишпорив у суднику, поставив на стіл велику сковороду з печеним лящем, миску з червонобокими яблуками та соковитими грушами, нарізав товстих скибок хліба.

– Призволяйтеся, – запросив він. – Чим багаті, тим і раді. Я сам вживаю лише фрукти, а для гостей – ось це. Смачна рибка, ось покуштуйте. А я тим часом, щоб ви себе почували як вдома, заграю що-небудь та заспіваю.

– Ви чаклун, – втішно потер долоні редактор, сідаючи до столу. – А я саме хотів зважитися попросити торкнути струни цього вічного дива– бандури… А ви догадалися.

– Ну то сідайте ж та вшануйте пригощення. – Сміян зняв бандуру з стіни, сів на лаві. Взяв кілька акордів. Помовчав, ніби прислухаючись до нечутних звуків. Потім його пальці забігали по струнах, добуваючи з них па диво багатоголосу інтродукцію, а проникливий глухуватий, вже хрипкий голос заспівав хвилюючий, тривожний речитатив:

 
Розлітаються миті, мов листя осіннє,
Кожна мить – цілий світ!
А у серці мовчазне одвічне квиління:
Як затримати той політ?
Як спинити розлуку, наповнену болем,
Той розрив пуповини душі?
Тіні пам’яті тонуть у життєвому полі,
Б’ють у серце думок гармаші…
Охопить
Вічну мить
Ти зумій, любий друже, зумій!
Не летить
Диво-мить,
То летить дум розгублений рій!
Смій налить
В ніжну мить
Всеохопності вічний напій,
Не біжить
Вічна мить,
То біжить дух стривожений твій!
 

Грицеві здалося, що то до нього звернено слова приспіву чаклунської імпровізації, хоч старий Сміян і дивився десь убік, у незримий світ уяви. І спалахнули перед ним крижані верхів’я Клухору, почувся дружній сміх Радісного, а потім зненацька виник у свідомості велетенський дерев’яний чобіт з кочергою всередині, занепокоєне обличчя молодої циганки, котра виглядала з-за Гете. Що за дивина, чому така чарівницька дія дідового співу? А може, він відьмак, характерник? А старий кобзар співав далі:

 
Давня казка усіх в павутину сповила,
Ніби зла ворожба,
Тане мить, тане мить, опускаються крила…
Ох, навіщо життя боротьба?
Понад Всесвітом плачуть обірвані струни,
Кобза серця мовчить…
Шепчуть привиди пам’яті, котяться луни:
– Де ти, де ти, загублена мить?..
 

«Як це здорово, – подумав Гриць, все ще не зважуючись приступити до вечері, – як це правдиво: випустити веління миті – то загубити шлях до вічності. Я вже й сам збагнув це. А кобзар мені нагадує. І Радісний говорив те саме. І мій досвід з бандитами показав мені, що вирішальна мить – все! Поза нею – навіть роки й віки, проведені в ліні, нехіті, байдужості, – нічого не варті. Мить дорівнює всесвітові. Як прекрасно. Недарма я поїхав сюди…»

Сміян повісив бандуру на стіну, докірливо похитав головою.

– Еге, горді гості! Нічого не зачепили на столі. Не шануєте господаря.

– Гріх їсти під таку пісню, – винувато одказаз Товкач, – А ось тепер – уважимо й рибку, і яблучка. Грицю, покажи доброму господареві, що ми вміємо не лише теревені правити та музику слухати, а й…

Редактор впився зубами в ляща, а дід Сміян, зазираючи прозорими очима в саму душу Грицеві, сказав:

– Ну а тепер, доки ви будете розправлятися з добродієм лящем, поговоримо про сміх. Це ж основне, за чим ви їхали? Еге?

Товкач, смачно плямкаючи, закивав головою:

– Слушно зауважили! Як-то кажуть бюрократи – перейдемо до сміху.

– Гм, – покрутив головою старий кобзар. – Я оце подумав, шановний редакторе, таке: чому ти чи твої колеги повинні все життя сміятися над іншими? Та ще й за гроші? Га?

– Не втямив того, що ви кажете? – збентежився Товкач.

– Як то не втямив? Ти привласнив собі право оцінювати тих чи інших громадян (поганих там чи химерних) в іронічному, гумористичному або сатиричному ключі. А хто ти такий? Боженька? Папа римський, що переконаний в своїй непогрішимості? Та й боженька, наскільки я знаю святе письмо, каявся, що вчинив не так, як треба. Правда, він не лише критикував своїх підопічних, а перетопив їх, мов цуценят, але це вже подробиці…

– А ви ж смієтесь над іншими? – готовий був образитися редактор. – От і нас в оману ввели.

– Я – інша справа. Я не сміюся, я показую людині її приховану суть. Як би сказати це популярніше? Я – містифікую! Люди колись навіть прозвали мене Брехлом. А я просто вигадник, химерник. Я вигадую ситуацію, а твоє діло – вірити чи ні! Все залежить від твого рівня гумору і чутливості. Згодну що є такий вимір – рівень гумору? Високий рівень – добра людина, а низький – мізерна! Ніби шкала сміху…

– Гм, це вже щось цікаве…

– Отож-бо, що цікаве. Сміх, чоловіче, то запорука поступу. Ти знаєш, чому допотопні страховиська, всякі там рептилії вимерли?

– А чому? – перезирнувся з Грицем Товкач, чекаючи якогось жарту.

– Від сміху.

– Ви що – серйозно? – здивувався Товкач.

– Їй-право! – запевнив Сміяи. – А ти хіба б не сміявся, якби був отакий: тіло – тридцять метрів у довжину, я голова, мов кулачок. Це ж можна вмерти від реготу! Без кінця їси, їси, їси, вирощуєш гору м’яса, яку так тяжко пересувати, а тоді– перекинувся й здох! Або взяти тиранозавра: плекаєш зубища, мов паколи, клацаєш ними, погрожуєш, все довкола страхається тебе, а ти в якусь мить задер ноги – і амба! Ось тобі й зуби, і.лють – нащо вони? Смішно. Хтось тим рептиліям підсунув дзеркало (мабуть, прительці!), ну й почали ящери реготатися самі пад собою і реготали доти, доки не полускали від сміху.

Товкач хитро примружив очі, хмикнув.

– У цьому щось є…

– Є, в, – запевнив дід. – Я веду до того, що сучасні ящери, котрих ви в своєму «Хроні» пропечатуєто, теж луснуть зі сміху (інакше кажучи, видохнуть), коли виїм дзеркала підсунете під ніс, щоб їм було смішно із самих себе.

– Ух ти! – зрадів Товкач. – Це геніально!

– А ти ж думав як? Тільки суть в тім, щоб не ви сміялися над тими ящерами, а вони самі над собою почали сміятися. Коли над тобою сміються, ти лютуєш, ображаєшся, впадаєш в амбіцію, законсервовуєшсвою ящерність. А вже як у тобі щось сколихнулося і ти регочешся сам над собою – тоді рептилії хана! Тоді ти на правильному шляху і почалося самолікування. Тоді твоє сміхачне єство перемагає ображену нікчему в собі, ящера, тиранозавра, скорпіона…

– Чуєш, кочегаре, – аж підскочив редактор за столом, – чуєш, яка петрушка виходить? Така ніби проста поправочка, а які висновки. Парадоксально, але чудово: смійся сам над собою! Ленін що говорив? Не лише критика, а передусім – самокритика. Ми як слід цього не второпали, можливо, навіть прийняли вельми амбіційно, інколи недовірливо, – хто, де й коли з охотою себе критикуватиме? А якщо повернути отак несподівано: глянь на себе в дзеркало гумору. Розпізнай в собі допотопну тварюку, подивися на неї, як читач журналу «Хрін», як глядач на вечорі гумору й сатири. Ого! Самоочищення! Більшість дітей не люблять умиватися, але ж згодом це стає звичкою, потребою і радістю. Так і самосміх. О, навіть назва нова виникає – «Самосміх»! Або – «Смійся сам над собою». Геніально!

– Ну, редакторе, завівся ти! – добродушно покивав головою Сміян. – Тепер уже не стримаєш. Розкручуй, розкручуй маховик. Може, щось і вийде. Та попервах – посмійтесь самі над собою. Вся редакція, редколегія. Хе-хе-хе! Уявляєте, яка гумористична бомба? Звернення до читачів: починаємо нову сторінку в історії сміху. Весь перший номер – само сміх ачкий, самокритичний. І пропозиція до всіх громадян, читачів: смійтеся над собою, одкидайте мізерію вчорашнього дня, оновляйтесь!

Гриць слухав той діалог трішечки скептично: невже дід Сміян і редактор серйозно вірять, що люди здатні до такого психологічного самороздягання? Буває, навіть незначний доторк до самолюбства виводить людину з себе, а якщо копнути глибше…

– Бачу, бачу, хлопче, – озвався старий кобзар, пильно глянувши на Гриця, – ти прийняв мою думку прямолінійно й консервативно. Це означає, що і в тобі ще ричить ящер. Хіба не так?

– Я думаю про інше, – здивований проникливістю старого, ніяково відповів хлопець, – я думаю про інфантильність таких задумів. Щоб весело й легко звільнятися від смішних рис та звичок у собі, треба дуже високо піднятися духовно. А це – справа багатьох віків.

– Не будь песимістом, кочегаре! – весело поплескав по спині Гриця редактор. – Василь Іванович підкинув нам задумку, а вже наша справа – розгорнути цю ідею, довести до втілення в життя. Привчити читачів наших, так як дітей привчають умиватися, до аутогумористики. Ха-ха-ха! Новий термін у психології, психоаналітиці і в нашій, сміхоробній справі. Є аутотренінг, а тепер буде ще й аутогумористика. Вранці встаєш, зупиняєшся перед дзеркалом… і починаєш сміятися над собою. Найдошкульніше! Так уже себе батькуєш, так витіпаєш, пропісочиш, щоб живого місця не було, щоб аж у боці кололо від самосміху. А тоді – на роботу. І запевняю– після такого сміховмивання в трамваях, тролейбусах, на вулицях не почуєш жодної образи, жодного скандалу. Всі опромінені, ввічливі, гарні, як квіточки навесні.

Гриць не стримався від сміху, уявивши, як ханиги, любителі «третім – будеш?» обмінюються букетами квітів, зустрічаючись у під’їздах будинків, не розливають «чорнило» в склянки, а пропонують один одному провести десятихвилинну філософську бесіду або обмінятися новими матеріалами про шкідливий вплив алкоголю на інтелектуальну діяльність. Або бюрократи: входить до кабінету відвідувач, а йому поспішають назустріч, обнімають, як найкращого друга, починають самокритично оповідати про свої найсмішніші риси, які ще недавно проявлялися, а тепер – відпали, як на гадюці стара шкіра. Весело регочучись, колишній бюрократ миттю вирішує справу, і відвідувач, почоломкавшись із господарем кабінету, запрошує його до себе в гості на веселу всчоринку.

– Річ у тім, хлопці, – ніби прочитавши думки Гриця, озвався знову кобзар, – що сміх – то ще не розгадане явище. Ось воно на поверхні, сміються всі – від дітей до тиранів, але який же то різний сміх. Гегель був геніальний філософ, проте сміх він ставив дуже низько. Комедія для нього – виродження творчості. Я ж гадаю, що комедія – то найвищий творчий пік. То – ознака здоров’я. Гомеричний регіт олімпійців, що потрясає небо, – це ж чудовий образ! Як там у Тютчева? «Ты скажешь, ветренная Геба, кормя Зевесова орла, громокипящий кубок с неба, смеясь, на землю пролила!» Яке дивовижне поєднання образів – сміх, гроза, веселощі, радість у природі…

– Ну, Василю Йвановичу, – розвів руками редактор, – ви нам цілком нові пласти гумористики відкриваєте…

– Які там нові! Про що ви говорите? Та сміх, гумор – древніші за життя!

– Як то може бути? – здивувався Товкач, очікуючи ще якогось жарту.

– А так. Що таке життя? Вчені мучаться, шукають розгадки. А відповідь проста, найпростіша: життя – то сміх.

– Ух ти! І як ви собі це уявляєте?

– А дуже просто. Згадайте прадавні зображення Сонця не лише у наших пращурів слов’ян, а у всіх сонцепоклонників. Всюди Ярило, чи Геліос, чи Сурья, як би ті чи інші племена не називали світило, зображувався усміхненим, веселим. Отже, все на світі породжене сміхом, радістю Сонця: я маю на оці все те, що прекрасне, веселе. Бо дещо сотворене сміхом моторошним, гидким. Радісний сміх Сонця й зірок сотворив прекрасні форми. Наприклад, квіти – це усміх нашого світила на планеті. Погляньте, які дивні усмішки Ярила: ніжно-блакитні, золотисті, рожеві, як світанкове небо, біло-цнотливі… А злорадне хихотіння в природі – то паразити: блощиці, комари, всяка мухва, гнус, нужа – тваринна й людська. Вся ця нечисть боїться Сонця – ви звернули увагу? Бо Сонце та його промені – то щирий, відкритий сміх, який пронизує простір радісним потоком сили, засіває вселенську ниву творчими зернами нового життя, закликає до очищення й польоту. Ось що таке сміх, редакторе, і ти, молодий хлопче. А ви все зводите до «Хрону»! Чому? Бо звикли брати лише образливий, найнижчий аспект сміху, його зворотний, так би мовити, бік, чорний хід, вбиральню, асенізаційну яму. Хех-хе! Не ображайтесь на старого, я кажу вам відверті й щирі речі. Той сміх, котрий ви культивуєте, в основному – лушпайки, огризки, покидьки гумору. Сміх – то радість! Коли людина радісна, тоді й хрінїй буде до діла. Маракуйте, маракуйте, хлопці! А тепер – годі. Вже вечір наступа, пора нам збиратися. Я вас проведу до вигону, подивитесь там на витівки наших сміхачів, може, щось втішне або цікаве відшукаєте.

Старий Сміян встав з-за столу, почав прибирати об’їдки. А Товкач аж підстрибував од захвату:

– Ну спасибі! Ну удружили! Одразу – такий успіх. І заголовок вималювався, і тема для першого оновленого номера – грандіозна! «Самосміх»!

– Не пройде! – під’юдив його Гриць.

– Проб’ємо! Ти що? Це ж стільки веселої енергії ввіллє в трудящу масу: зберемо редколегію – і розкрутимо! А тепер – риссю до вигону! Я хочу бачити тутешніх гумористів.

Редактор вийшов надвір, а Гриць несміливо наблизився до старого, котрий складав миски та склянки в судник, і, покашлюючи, промовив:

– Я б хотів… кх, кх…

Сміян, ласкаво всміхнувшись, поклав долоню на плече хлопця.

– Чого закашлявся, ніби маєш намір у коханні освідчуватись? Твоя думка на твоїм обличчі написана. Що – зацікавився Русалією? Чи її космогонією сміху? Ха-ха! Що – вгадав я?

Гриць закивав головою, щоки в нього запаленіли. Василь Іванович знизав плечима:

– Дивина, та й годі. Давненько таких парубків цнотливих не стрічав. Це мій онук Микола ось так червонів. Тепер хлоп’ята інші, на ходу підметки рвуть. Та ти не ніяковій, це добре, це гарно, що в тебе серце ніжне. Козацьке серце! Козаки уміли і дівчат ніжно любити, і з ворогами рубатися. Ну а про Русалію… що ж тобі сказати? Тут її нема, подалася десь у нетрі лісові, чи на луки, чи, може, до своїх лілей водяних. Вона день і ніч пропадає на природі, у хаті її важко застати.

– То як же бути? – з надією запитав Гриць, стиснувши руки старого, і був цей порив хлопця такий щирий, що кобзар засміявся від задоволення. – Я дуже, дуже… хотів би її зустріти.

– Гай-гай, хлопче! Ти даремно так хвилюєшся. Клекоче ще в тобі романтичний водокрут. Не бачивши дівчини, вже ідеалізуєш її, малюєш казкову царівну. А при зустрічі жахнутися можеш. Розчаруєшся… А ті розчарування потім нагромаджуються і стають твоїм переконанням, і вже для тебе жінки, дівчата здаватимуться диявольським поріддям. Що – хіба не так? Правду кажу. Звідки церковний погляд на жінку, як на поріддя Сатани? В Новому Завіті читаємо, що в Христа улюблені учениці були жінки, навіть першою побачила воскреслого учителя Марія, а не хтось з учнів, і першими пророчицями, наставниками було багато жінок. А пізніше, коли церква набрала, так би мовити, державної сили, відбувся різкий крен у погляді на жінку. Попи, жерці, котрі мали комплекси неповноцінності, негативний досвід спілкування з прекрасною статтю, свій особистий досвід абсолютизували, освятили, зробили догмою. Результати такого бузувірства, такої зневаги материнства страшні, ти історію знаєш. Та й донині відлуння тих давніх комплексів бентежить нас.

– Я так не думаю про жінок, – палко відповів Гриць, – Хоч і був у мене гіркий досвід, а я схиляюся перед жінкою, як перед святинею. І з вашою онукою хотів би зустрітися не тому, що… Я не можу сказати, чому, але душа мені велить, кличе, веде… Ви б могли мені показати її фотографію?

– Нащо? – примружився кобзар. – Гадаю, що краще одразу зустріти.

– То коли ж? Де?

– Що ж тобі сказати, мій любий хлопче? Моя майже вікова інтуїція підказує, що вам обом судилася зустріч незвичайна. Просто так, на вечірці, штучно, заздалегідь приготувавшись, – це тривіально. Думаю, що ви вже зустрілися.

– Як це?

– Колись збагнеш. А тепер – поспішімо на вигін. Твій редактор уже хвилюється надворі, аж підскакує від нетерпіння. А щоб дати тобі надію – натякну: Русалія має незабаром поїхати з села і тепер прощається з своїми улюбленими місцями. Сьогодні буде ясна ніч, місячна, зоряна. Це – її пора. В таку ніч Русалія буває біля своїх укоханих лілей, біля Зеленої Гатки. Більше нічого не скажу. Хай далі поведе тебе доля. Ходімо, синку.

***

Коли старий Сміян привів гостей до вигону, вже сутінки котилися на дніпровську долину зі сходу. Захід ще багрянився останніми барвами вечора. У дивоколі розквітали перші зірки, з-за стіни лісу виглядав густо-червойий місяць. На витрамбуваному, вигуцаному, витоптаному вигоні над крутим берегом річища вже весело кружляли танцюючі пари, їм хвацько пригравали троїсті музики: цимбали, сопілка, бубон. Василь Іванович всадовив Товкача з Грицем під плакучими вербами, кивнув у бік танцюючої молоді:

– Звідси добре видно буде. Як у театрі.

Якийсь парубок пішов навприсядки, на ходу приспівуючи прадавню небувальщину:

 
Де ж на світі тая правдонька була?
Що куриця та й бика привела,
А бичок-третячок
Та й наніс яєчок!
А безрукий ті яєчка забрав,
Голопузому за пазуху запхав,
Голопузий їх підкинув їжаку,
Їжачиха їх побулькала в ріку!
А безногий ішов
Та яєчка знайшов!
І попер у болото, на покіс,
Журавлеві довгоногому під ніс!
На покосі випасалися лини,
І надибали яєчка ті вони,
Повсідалися, висиджують линят,
А за три дні кожен має сто телят!
 

– Ух ти! – прошепотів Гриць, вихоплюючи записника. – Ще не чув такого варіанту. Ну й дають!

– Оце так! – сміявся редактор. – Тут не просто химерія небувальщини, тут – ціла концепція народного самовисміювання. Мовляв, не всьому, що вам говориться, довіряйте.

– А може, навпаки, – пошепки заперечив Гриць, – може, стверджується, що в світі все може бути, навіть найхимерніше.

– Ну це ти вже загнув! – стенографуючи щось у записнику, радо промовляв редактор. – Це тебе вже на парадокси потягло після бесіди з Василем Івановичем.

Столітній кобзар прислухався до їхньої розмови, усміхався в довгі вуса, приглядаючись з тим до юнацької круговерті на вигоні. Ось на кручу вийшло двоє: парубок і дівчина. Піднявши руки, загукали: