Текст книги "Вогнесміх (1988)"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 38 страниц)

Дівчина мовчки одв’язала від пояса вірьовку, розкрутила, кинула один кінець Саві. Він судорожно вчепився в нього.

Рятівниця напружилася, впираючись в купину. Зловісно чавкнула трясовина, піддалася.

Пес підстрибував від нетерпіння поряд, бив хвостом об землю.

Ще зусилля!

Ще!

Повільно, надто повільно відпустило болото свою жертву. Тримаючись за руку дівчини, виповз з багнюки Сава, весь обвішаний мертвими птахами. Опираючись на рушницю, став на купину. Ще не вірячи своєму рятунку, дивився на небо, на дівчину.

– Дякую, дякую, – пробурмотів він. – Якби не ви…

– Дякуйте йому, – холодно відповіла дівчина, стріпнувши чорною гривою волосся, розсипаного по плечах, і показала на спанієля. – Я проходила неподалік… Він кинувся до мене, схопив за брюки, Я зрозуміла, що біда. Розумний пес…

Вона гидливо глянула на здобич Сави. Одвернулася. Зробила знак рукою – ходімо! І, не оглядаючись, пішла до стіни очерету, стрибаючи з купини на купину.

Сава хутенько вкинув транзистора в брудний рюкзак, подався за нею, на ходу бридливо оббираючи багнюку. Важко дихав, усе ще не спроможний отямитися від пережитого потрясіння. Щось вирувало в ньому, обпадало, обгорало назавжди, щось прояснялося, висвітлювалося, прозорішало. В серці спліталися радість і якась дивна печаль. Запитати? Признатися? Адже домовлявся з Грицем, що завітає до його родичів, познайомиться, привітає. От і «познайомився», «привітав»! Боже, як бридко, недобре, нечисто! Навіщо, навіщо він поїхав на полювання? Чому не продумав усе як слід? Чому піддався хлоп’ячому азарту, гуртовому інстинкту?

Дівчина йшла стрімко, легко, не обертаючись. Байдужа, холодна. Розсувала очерет та рогіз, дивлячись лише вперед.

Мисливець винувато шкандибав за нею, опираючись на рушницю. Поруч дріботів пес.

Тиша. Шепіт очеретів. Співи птахів. Спокій.

І ось стіна ситнику та очерету залишилася позаду. Купини й болото поволі перейшли в галявини, порослі оксамитними травами та барвистими квітами. Розмаїті метелики пурхали над ними, подібні до рухливих незабудок або білих гвоздик, що раптом одірвалися від материнських стебел. Вірний радісно завищав, побіг вистрибом між травами, толочачи квіти.

З’явилися кущі. Узлісся. Дівчина заглибилася в ліс. Сава побачив стовп з написом: «ПОЛЮВАННЯ СУВОРО ЗАБОРОНЕНО. ЗАПОВІДНИК «НАДІЯ».

Хлопець на хвилину зупинився біля стовпа, щось хотів сказати дівчині, котра стрімко віддалялася, простягнув до неї руки… і знову опустив їх, мовчки кинувся доганяти її.

Ліс щасливо вирував пташиним гомоном, святкуючи вічну феєрію радості. Промені сонця пронизували густе віття дубів, беріз, хвойних дерев, і хлопцеві здавалося, що ті світлові тремтливі нитки сплітають докупи тріпотливе зело, повітря, квіти, хмарини в небі і пташиний спів у казковий, дивний килим.

Між деревами заворушилося щось велике, незграбне. Гавкнув пес.

– Вірний, мовчати! – наказав Сава.

Велично вийшов назустріч дівчині лось, довірливо витягнув губи до неї. Вона зірвала пучок трави, подала. Лось прийняв гостинця, почав задумливо жувати. Чорні очі тварини були вологі, глибокі й ніжні. Дівчина ласкаво погладила лося біля вуха, поцілувала в ніс. Сава дивився на все те чудо здалека, роззявивши рота. Знав, що лосі легко приручаються, що кожна тварина відчуває ласку и прагне до неї, але ось тут, тепер, картина повної гармонії між людиною й твариною, повної довіри жителя лісу до мислячої істоти вразила його до глибини душі.

Дівчина оглянулась, мовчки кивнула: ходімо далі. Лось тихенько рушив у кущі.

Мовчки йшли ще кілька хвилин. Відкрилася галявина. Довкола неї було багато ясел для годівлі тварин, кормушок, копиць сіна. На протилежнім боці біліли стіни будиночка, над дахом вирізнявся флюгер, антена телевізора. Над хащею лісу виднілася пожежна вишка.

Дівчина підвела Саву до невеличкого ставочка: в нього впадав, весело дзюркочучи, пустотливий потічок, прозорий і чистий.

– Помийтесь, – сухо сказала вона і рушила до будиночка.

Над нею закружляли горлиці, галки. Сідали на плечі, на голову, радісно гомоніли, вуркотіли… Поважно зашкутильгав від сарайчика молодий лелека з перев’язаною ногою. Дівчина зупинилася, схилилася над ним, щось зашепотіла. Птах стріпнув кілька разів крильми.

Сава з болем і ніжністю дивився на неї. Одвернувся, повільно занурився в ставочок, що виявився достатньо глибоким. Гидливо почав полоскатися, щоб хоч трохи одмити вбрання. Ще раз глянув услід своїй рятівниці. Вона вже підходила до ґаночка, з даху зірвалася хмара білих голубів, закружляла над дівчиною.

Сава зітхнув, прополоскав у воді вбитих качок. Вода в ставку скаламутилася. Хлопець важко вибрів на берег, кинув свою здобич на купку, з огидою здер з себе вбрання. Наблизився поранений лелека, здивовано схилив голову, глянув одним оком на мертвих птахів.

Хлопець з розгону стрибнув у воду, проплив кілька кругів. Знову вийшов на берег, намагався викрутити мокре шмаття, щоб хоч трохи просушити. До нього непомітно підійшла дівчина, тримаючи в руці пакуночок. Він випростався – високий, статурний, широкоплечий – поглянув на неї, як побитий пес. Темно-сині очі докірливо різонули сумління, але він не одвів свого погляду. Запитав:

– Дк вас звати?

– Христиною, – відповіла вона і подала пакунок. – Переодягніться.

«Вона… вона, – холодком пройняло серце. – Що ж робити? Сказати чи ні?»

Він розгорнув газетний папір, побачив чорний спортивний костюм. Запитливо глянув на неї,

– Дякую, – сказав ніяково. – Я не забуду вашої щедрості. Я зумію віддячити…

– Забудьте про те, – суворо мовила вона. – Оце шмаття візьмете? А ні – я поперу, приведу до ладу… і пришлю, якщо залишите адресу…

– Не треба, – спалахнув він. – Можна викинути.

Він хутко одягнувся. Дівчина задумливо дивилася на верхів’я дерев, ніби поруч нікого й не було. Біля неї повільно походжав лелека, щось тихенько стрекотів.

Сава підійшов до дівчини, помовчав. Спанієль теж дивився на неї, помахував хвостом.

– Як мені дякувати?

Вона заперечливо похитала головою. Зробила знак – пора йти. Сава рушив за нею. Вона зупинилася, вказала на купку качок.

– Заберіть… здобич.

Він неохоче начепив на себе вбитих птахів, взяв згорток з мокрим вбранням.

Рушили. Пірнули під прохолоду вікових дубів, під покривало золотавих сосон, задумливих берез, тремтливих осик.

– Тук-тук! Тук-тук! – старанно довбав десь кору дятел.

Застрибала поміж чагарями косуля з дитинчатами. Христина йшла лісовою стежиною, ніби не торкалася землі, велично, спокійно, задумливо.

Калейдоскоп кольорів і звуків. Неповторна, незбагненна, вічно нова, вічно юна пісня лісу. Чи то казка, чи то сон?!

Обірвалося диво! Ревище, гуркіт оглушили Саву. Вони підійшли до асфальту. Хлопець отямився, глянув на дівчину. Вона стояла біля стовпа з дощечкою. А на ній напис: «ЗАПОВІДНИК «НАДІЯ».

Повз них з гуркотом проносилися машини, дорога дихала спекою і бензином.

– Мені пора, – сказала Христина. Погляд у неї був відсутній. – Щасливо…

– А як же… – хотів утримати її Сава.

Вона не оглянулась, не зупинилася. Розтанула в гущавині чагарів. Як привид, мов тінь. Ніби казка.

Марево кущів, віття променистих зайчиків поглинало її повільно-повільно, але невблаганно. Сава розгублено дивився їй вслід, намагався щось крикнути, зупинити, та вуста були безмовні, руки не сміли звестися, ноги не рухалися з місця.

І ось її нема. Ніби й не було. Ліс мовчазний і спокійний.

Хлопець важко зітхнув, глянув на асфальт. З піснями й реготом наблизився автобус. З його віконець звисали гірлянди убитих птахів. Машина зупинилася, відчинилися дверцята.

– Сідай, мисливцю!

Він втиснувся в тісний салон півторатонки. Назустріч йому потягнулися жадібні руки й очі, мацаючи, оцінюючи здобич. Нелюдські, дивні очі!

– Ого!

– Везе ж людині!

– Молоток!

– Ну й дає!

– Ох і кадр!

– Де добув?

– Ха-ха! Так він тобі й сказав!

Пливуть, пливуть назустріч казкові краєвиди – ліси, переліски, озера, плеса Дніпра, луки.

Сава дивився на все те – і не бачив. Довкола йому підморгували, щось показували, кривлялися, та він не чув ні слова. Перед внутрішнім зором повільно, мов у невагомості, пливла понад луками, понад квітами Христина, дівчина із заповідника, синьоока мавка з суворим, замисленим обличчям… а вгорі, понад нею, радісна хмаринка білих голубів.

– Стій! Зупинись! – крикнув Сава.

Шофер пригальмував автобус. Здивовано глянув на хлопця.

– Чого тобі? Заканудило чи закортіло в те місце, куди царі пішки ходять?

Мисливці смачно зареготали. Сава протиснувся до виходу.

– Відчини. Вийду…

– Що-небудь забув?

– Треба.

Він вистрибнув на обочину.

– Їдь. Я залишуся.

– Гей! Качок забув! – крикнули з машини.

– Беріть собі! – махнув рукою Сава і рушив убік, в чагарі.

З автобуса долинуло:

– Ну й дає!

– Шизик!

– Псих – не інакше!

Автобус помчав далі, затих. Сава у якомусь відчайдушному пориві заглибився в ліс, почав продиратися крізь густе віття соснової посадки, ніби хотів тими шорсткими пальцями зелених друзів змести з свого лиця, з душі якесь омерзіння, незриму павутину, що сповивала його й душила. Зупинився на галявині біля вікової сосни, притиснувся розпашілим чолом до шорсткої кори. Трохи непокоївся. Глянувши на рушницю, нахмурився. Рішуче розмахнувся і, вдаривши нею об стовбур дерева, відбив приклад. Решту закинув у кущі чортополоху, і полегшено зітхнув, ніби той удар підводив рису під його остаточним рішенням.

На душі прояснилося. Він широко розкрив обійми навстріч небу, сонцю, лісу, рушив уперед.

Потім побіг весело, як колись у дитинстві, танцюючи на ходу й підстрибуючи. І побігли разом з ним дерева, трави, квіти й луки, озера й потічки в радісних, щасливих перегонах. І відчув Сава? що вони простили йому недавнє затемнення душі і знову прийняли його оновлену душу в своє щедре, щире братерське коло.

***

Василь Гук повільно ступив у кабінет директора.

– Слухаю вас, Іване Явтуховичу.

Директор знизу вгору зиркнув на худе темне обличчя егеряявидублене вітрами й сонцем, на довгі козацькі вуса, що надавали йому похмурого й навіть суворого виразу. Єлейно посміхнувся, жестом запросив сідати.

– Ніколи мені спочивати, – скупо сказав Гук. – Навіщо знадобився? Може, складемо акта на вельможного браконьєра?

– Що ти, що ти? – злякано виставив перед ним долоні директор. – Це діло вичерпане. Так, так… вичерпане. Штраф переказано на рахунок заповідника… Ім’я, правда, інше, не гоже плямувати поважного чоловіка через дрібниці…

– Поважний? – іронічно перепитав єгер. – Чим же це він поважний? Простісінький злочинець. А те, що високо сидить, то тепер не такі, як він, летять за вітром… як полова у віялці! Чи ти, Іване Явтуховичу, сліпий, не бачиш, куди треба ниньки йти?

– Тихо, тихенько! – зацитькував Гука директор. – Хе-хе! Ти, брат Василь Іванович, дуже круто береш! Я розумію – святий гнів з приводу неподобства. Але ж переперчив, переперчив! Треба міру знати. Те, що в газетах пишеться, – одне, а життя – то інше! Сьогодні віють міністрів та інших вельмож, а завтра – вони нас перевіють! Хе-хе! Мудрий не буде поспішати. А тобі ж уже, боже ти мій, незабаром вік завершується! Та й до того ж… хіба зміниш одразу душу тієї чи іншої людини? Рептилія в кожного з нас ще ричить. І в мені, і в тобі, Василю Івановичу! Хе-хе!

– Не знаю, як ваша душа, – нахмурився Гук, – а моя – не ричить, Іване Явтуховичу. Вона болить і плаче, коли дехто намагається зробити з державного, породного заповідника своє мисливське угіддя. Та ще коли цей «дехто» не просто грубий браконьєр, а людина, котра сама повинна оберігати закон.

– Добре, добре! – замахав руками директор. – Все правильно, але є випадки, коли… А втім, я не про те. Тут я радився з деякими вищестоячими товаришами… хе-хе! Вирішили нагородити тебе премією.

– Яка в цьому потреба? – здивувався Гук.

– Нагородити солідною премією… оскільки ти звільняєшся з роботи, а заслуг у тебе багато.

– Он як? – уважно й гостро зиркнув на директора єгер. – Позбавитися хочете від небажаного свідка?

– Що ти, що ти? Залишишся почесним, так би мовити, членом товариства захисту природи. На засіданнях виступатимеш всяких. Та й навіщо тобі так тяжко працювати? Вже чверть віку як на пенсії, а все працюєш, працюєш. Людина ж не машина, та й машині треба давати відпочинок. Наказ уже підписаний. Так що…

– Я не піду з роботи, – твердо сказав єгер.

– Тобто як? – оторопів директор, і в щілинках-очах блиснула сталь. – Справа вирішена. Ти вже не будеш отримувати зарплатні.

– Ну й чудово! – сухо мовив Гук. – Працюватиму так. За вдячність тварин, котрих врятую від смерті. Мені досить і пенсії. А лісових друзів напризволяще не покину…

Рішуче ступив до дверей. З гуркотом вачинив їх.

– Ну й чортяка, – похитав головою директор. – Завжди обідню зіпсує. І чого йому треба?

Двері знову відчинилися. До кабінету зайшов високий стрункий хлопець з пильником, накинутим на плечі, з невеликим чемоданчиком в руці.

– Дозвольте?

– Зайдіть. Хто ви?

– Сава Корінь. Я з Києва. Працював після армії в міліції. Вирішив перейти до вас, у заповідник. Закінчив лісотехнічний технікум. Ось документи. Мене направили до вас єгерем.

Директор неуважно пробіг очима по паперах,

– Чудово, чудово! Я залишаю це в себе. Ви з’явилися вчасно. Старий єгер якраз звільняється.

– Хотілося б познайомитися, ввійти в курс справи, – сказав Сава.

– От і познайомтеся з ним, – посміхнувся директор. – Крутий стариган. Та нічого, справу знає. Ідіть до нього, скажете, що я послав.

– Як його звати?

– Василь Іванович Гук. Старий партизан, заслужена людина. Фанатик у справі захисту природи. Аж надто переживає за кожен випадок… порушення…

– Гук? – перепитав Сава. – Це його сини працюють у Києві? Борис і Григорій? І син Юрій – космонавт? Той, що в Москві?

– Космонавт? – вражено протягнув директор, – Такого космонавта… наче нема.

– Не було, – усміхнувся Сава. – А тепер є. Сьогодні вночі передали по радіо, по телебаченню. Космобіолог, кандидат біологічних наук Юрій Васильович Гук…

– Є, є в нього такий синок, – збліднувши від хвилювання, сказав директор. – Ич, яка закарлюка вийшла. А я за справами всякими радіо не слухаю. Дивись, куди Юрко добрався! Треба йти привітати старого. Він, мабуть, теж не знає. Ходімо разом…

– Незручно якось.

– Чого там. Колективне привітання. Ви ж принесли радісну вість!

***

Образа – як ніж!

Пронизала серце. Заболіла душа.

Старий Гук вийшов з кабінету директора, зачинив облуплені двері, ніби відрізавши себе від принизливої розмови, від нещирої посмішки, від фальші й неприродності ситуації, в якій треба кричати на весь світ, обурюватися, вимагати або – плюнути, стриматися, спокійно оцінити все і впевнено вести справедливий, людяний бій за те, що ти вважаєш єдино правильним. Гай-гай, тільки де ж взяти сили й снаги для цього поєдинку, коли тобі вже вісімдесят шостий рік і розгубилася енергія та життєвий шал по численних стежечках минулого.

Він зійшов з високого ґанку, ступив у зачарований світ дубового лісу, постояв трохи поміж чагарями, глибоко вдихаючи повітря, насичене запахом грибів і ніжної прілості падаючого листя. Піднявши погляд вгору, задивився на сині клапті неба в прогалинах між деревами. Це принесло спокій. Єгер зусиллям волі відігнав тінь образи, ніби неприємного нічного кажана. Рушив додому.

Минувши узлісся, ступив у вузеньку сільську вуличку. Тихо чалапав поміж густим живоплотом дерези, наче брів у золотаво-зеленому мареві, а поруч неодступно пливла його тінь, схожа на спогади про минуле життя, від яких уже годі спекатися.

Десь на другому кутку лунали співи – там святкували ьесілля. Горпинин Іван – молодий тракторист – брав зоотехнічну Валю. Гарна пара, хай щастить! Та чи зуміють вони зберегти почуття, що нині пов’язало їх ніжними нитками? Чи пройдуть довгі гони життя разом? Сучасні молодята більше подібні до однорічного бадилля, аніж до вікових дерев: швидко ростуть, хутко зріють, швидесенько захоплюються. А ще прудкіше розходяться, мов два перекотиполя у широкому степу…

Та чи має він право судити про когось, а тим більше засуджувати? Може, є в сучасних юнаків та дівчат щось своє, неповторне, про що старше покоління й не догадується? Щось незбагненне. Можливо, інший плин життя, інші уподобання вимагають інших традицій, звичаїв, почуттів?

Сам собі усміхнувся – ой ні! Бо й самі вони караються тією поверховістю, тією непевністю почуттів, тими стрибками від закоханості до зневаги або навіть обридження. Він звідав радість і нерушиму вартість вірності й щирості, бо прожив із своєю Яринкою більше піввіку, ніби випив спільну побратимську чару. Всяке було в ній – гіркота й солодощі, терпкість і пахощі казки, – проте випили вони її дружно й охоче – одним подихом.

У серці гостро кольнуло. Старий Гук схопився рукою за груди, глибоко зітхнув. Не вистачало повітря. Він одійшов убік, в гущавину дерези, схопився за стовбур вишні, притулився щокою до гілки. Знеможено прошепотів:

– Нічого, нічого, Василю… Це ж просто втома… Минеться…

І знав, що вже не минеться. Знав, що наступає те, супроти чого не можна зарадити. Він звільна ліг на густий килим трави, випростався, з-під примружених повік дивлячись у безмірне дивоколо, що напинало понад світом сине вітрило. Земля хиталася, пливла у сонячному мареві. І плив разом з нею він. У високості вималювалися прозорою тінню велетенські ходики, мотався від обрію до обрію – сюди й туди – золотавий маятник: цок-цок! цок-цок! цок-цок!

«Все мине! Так-так! Все мине. Так-так!» – промовляв небесний годинник.

Єгер заплющив очі. Ой, мабуть, таки нічого не мине. Все йде тут, поруч, невідступно. Болісні спогади дитинства блискавично прокручуються перед оком свідомості невидимим проектором, і туга за втраченим, незребленим хлюпає в серце, тривожить. Гудуть, гомонять голоси, виринає з пам’яті давно минуле, нагадує, що вже не вперто йому довелося пити з келиха образи й зневаги.

Перед заплющеними очима виникають розмаїті обличчя. Трактористи, хлібороби, зоотехнік, голова колгоспу, доярки, бригадири. Знову прийшли супутники давніх тридцятих років, щось нагадують, щось вимагають. Ось і молодий хлопець – агроном, його тоді прислали до їхнього села піднімати сільське господарство. Ерудований, самовпевнений, нещодавно закінчив академію, готує дисертацію, хвалиться, що трохи попрацює тут, щоб дати їм – селюкам – новий поштовх, а разом з тим зібрати матеріали для наукової праці…

Що ж, це добре! Досвідчений хлібороб Василь Гук радіє новій людині, хай береться до діла, хай вивчає душу землі. Та чи можна це зробити наскоком? Так зарозуміло, зверхньо, авантюрно?

Чимось одразу не сподобався молодий агроном досвідченому сіячеві: і скептичною посмішечкою, що завжди блукала на пещеному вродливому обличчі, і підкреслено модним костюмом, таким недоречним поряд з засмальцьованими робами трактористів і куфайкою Гука, і нарешті своїм всезнайством та верхоглядством. На другий день після приїзду до села він виступав перед хліборобами в клубі, розповідав про нові ідеї в агрономії, в садівництві, про науковий метод господарювання, що, мовляв, іде на зміну архаїчному, допотопному. Леле! Як він стріляв у психіку селян вражаючими категоріями, всепланетними масштабами, космічними образами!

– Сільське господарство треба зробити таким же чітко діючим, як годинниковий механізм, як конвейєр заводу. Досить дідівського бурмотіння – як бог дасть, що скаже догода, от якби опади! Ні в бога, ні в природи ми не стайемо просити дарунків. Ми їх вирвемо силою.

Люди переглядалися, усміхалися, проте не перечили, приголомшені аргументацією, ерудицією агронома. Лише вісімдесятилітній музика Онопрій, крекнувши, прошепотів на вухо Гукові:

– От чеше! Мов на цимбалах грає. Якби по його– на вербі груші б росли, а на осиці – кислиці!

Василь кивав, уважно слухав, а на чолі в нього залягала сумна, глибока зморшка. Проте він жодного слова спротиву не мовив, доки агроном бомбив людей своїми ідеями про всебічну механізацію, хімізацію та електрифікацію, про висушування боліт та поливне господарство, про гігантські водоймища, про повернення рік з півночі на південь або з півдня на північ, про керування погодою і повне загнуздання природи, котра слухняно ляже до ніг людині. Доповідач завершив бадьорою впевненою фразою:

– Ми перевернемо землю, ми змусимо її дати все, що треба!

Він переможно глянув у зал, сів до президії, запитливо глянув на голову колгоспу. Той, схиливши втомлене повновиде обличчя до столу, уважно малював на папірці чортиків. Аудиторія невиразно мовчала. Василь Гук підвівся поміж принишклими селянами сажневим зростом, пригладив сивіючі козацькі вуса і сумовито сказав:

– Зажди, запальний хлопче! Не поспішай перевертати землю. Вже багато було на ній всяких перевертнів… чи, даруй, перевертальщиків, бий їх грім небесний, і дровець вони таки чимало наламали!..

Люди схвально сміялися, агроном побагровів, кинувся, мов ужалений кропивою, до трибуни.

– Що ви хотіли сказати своєю безвідповідальною інсинуацією?

– Не знаю, що то за слово ти, хлопче, вживаєш, – цензурне чи, мо’, нецензурне, – але я тобі мовлю те, що думаю! Я тебе слухав, послухай ти й мене – дурного! Ми, хлопче, досвідчені, старі горобці, нас на м’якині не проведеш. Говорити легко – ти спробуй перти плуга! Так прудко, як оце ти мовив, можна лише вітри пустити, а не природу загнуздати…

Колгоспники аж за животи бралися від реготу, голова затуляв обличчя газетою, агроном мінився від люті, а Гук вів своє:

– І акушер, і баба-повитуха вам скаже: скільки не тужся, а як дитини в лоні нема, то нічого й не народиш. Хіба лише те, про що в товаристві не гоже казати. Все повинне визріти – інакше буде недоносок. Трактор – прегарно, але не поспішаймо зводити з світу коней. Висушування болота – гарна штука, та задумаймося, що буде після такого осушування? Чи не пожалкуємо ми про необдумане рішення? Всяке нове діло треба спочатку випробувати, дослідити, а вже тоді думати: вводити його на зміну старому чи, може, й підождати? Тож, хлопче, не поспішай, як голий… купатися! І ще одне затям навіки: земля не любить балакунів. Земля– мовчазна!..

Люди тихим гомоном схвалювали Гукові олова, а молодий агроном, вже опанувавши собою, набрав незалежного зверхнього вигляду і, прикривши долонею рота, удавав, буцімто він позіхає.

– Ну й ще одне, – завершив свій виступ Василь. – Ти тут багато чого сказав про те, що ми силою вирвемо у природи те, що нам треба, що ми – загнуздаємо її. Я знаю земельку таки добре, віддаю їй все життя, а тому маю право запевнити: не гнуздати її, засупонювати чи запрягати треба, а – любити, любити природу, як рідну матінку. Ой, як вона потребує нашої любові й шани! Одняти від неї те, що ми потребуємо, що вимагає наш шлунок, тіло, господарство, можна! Силою одняти. Одначе відняти – все ’дно що пограбувати на великій дорозі. Можна носити вкрадене вбрання, можна їсти пограбований у сусіди харч, та чи довговічне, чи праведне таке життя? І чим воно скінчиться? Карою, хлопче. Не кидай на мене пекучим оком, не думай про мене, як звикли тепер казати, що я – пережиток минулого. Я за те, щоб і механізація, і всяка інша «ація», проте на першому місці – любов до землі, до нашої єдиної, рідної матері. Інакше вона відплатить жорстоко й безжально…

– Це психологія Калитки! – крикнув агроном. – Тепер вік науки, а не всякої там любові та прадавніх забобонів. Індустріалізація сільського господарства, а не обожнення землі – ось запорука успіху!

– Нічого ти не втямив, – похитав головою Гук. – Закрита для тебе душа землі. На тому й скінчимо.

Після того вечора не злюбив Гука молодий агроном. Завжди зчіплювався з ним на будь-яких нарадах, на рознарядках, на засіданнях правління. Ранньої весни пащекував, висміював старого бригадира за те, що той вимагав, не гаючись, садити картоплю.

– На чому ви грунтуєтесь? – іронізував агроном, – Природні прикмети? Колір неба? Цвірінькання горобців? Чи поведінка свині в сажку? Ха-ха-ха! Чи крижі у вас крутить? Так у нас, Василю Івановичу, є досконаліші прилади, ніж заднє місце, котрим старі люди сідають на землю, щоб визначати її теплоту. Ха-ха! А, окрім того, є керівні органи, які користуються науковими рекомендаціями. А ми ще не маємо наказу садити картоплю.

– Якщо ми не посадимо картоплю в наступні чотири дні, – стримано переконував бригадир, – то спроможні будемо це зробити лише за три тижні, у травні, бо незабаром вдарять приморозки і доведеться чекати. Отож колгосп втратить тисячі пудів бульби. Повірте моєму досвідові…

– Ах, Василю Івановичу, – скептично відказав агроном, – плаче за вами древнє знахарство. З вас вийшов би чудовий шаман, а не сучасний господар землі.

– Ну це вже занадто, – не витримав голова колгоспу, котрий був присутній при цій розмові, і навіть молоді трактористи несхвально загомоніли, осудливо позираючи на агронома.

Такої образи Гук не міг витримати. Мовчки повернувся спиною до самодура і пішов додому. Болісно роздумував, карався сумнівами: може, справді він химерний дивак, уламок давно минулих звичаїв? Може, віднині доля його – піч, самотина та розмови з дружиною про город, кочерги та домашнє господарство? Ой ні, ні! Земля всевладно тягла до себе, кликала, гукала. Не можна вступатися з дороги, коли хочеш відстояти щось рідне, близьке й дороге. Наступні десятиліття показали, настільки вікова мудрість старих скептиків була прозорливішою за верхоглядство зарозумілих молодиків, сп’янілих від вседозволеності та відчуття влади. Висушували ріки, болота, руйнувалися храми й будівлі – взірці мистецького смаку народу, тихцем сіялися зерна зневаги до прабатьківських традицій, пісень та заповітів, спустошувалася нива душі у нових поколінь, а на те місце не завжди насаджувалося щось путнє й тривке, а часто – цілком чужинське, суєтне, порожне, марне, мертвотне. Але скільки треба було прожити, перенести, передумати, перехворіти, щоб нарешті похопитися і обернути погляд на забуті, зневажені, а часто й навіки сплюндровані вартості…

Ой, далеко відійшли ті тривожні дні. Ніби вічність промайнула. А разом з тим – ось воно, поряд, ніби вчора. Не сказав тоді Василь дружині про сварку з агрономом, не хотів бентежити її. Заліз на піч, поскаржившись на ревматичні болі в попереці, дрімав, снуючи нитку спогадів. Прокинувся, як завжди, о четвертій. За вікнами сіріло. Співали півні. Ярина почула, шаснула до печі, прошепотіла:

– Збираєшся куди, чи що?

– У поле піду. Погомоню з землицею.

– Поїси?

– Хіба що кисляку чашку.

Ярина заторохтіла глечиками, Василь почав одягатися. Із світлиці виглянуло заспане обличчя старшого синка Івасика, великі сині оченята глянули на батька благально й хитренько.

– Татку!

– Гов! Чого тобі? Чом не спиш?

– Чув – би йдете гомоніти з землею?

– Гм. – Батько перезирнувся з матір’ю. – А тобі що до того?

– Хтів би чути, як гомонять із землею. Ніколи не чув. Татку, візьміть мене з собою.

– Дуже хочеш? – всміхнувся Василь, розчісуючи гребінцем пишні вуса біля дзеркала, вмазаного в стіну біля мисника.

– Ой дуже!

– А школа, уроки? Тобі ж у школу?

– Я торбу візьму з собою. Прямо з поля – до школи.

– То вже візьми, візьми, – кивнула Ярина. – Хай дитя привчається до землі. Мо’, полюбить?

– Збирайся, – махнув рукою батько.

Син скрикнув від радощів, миттю склав книги й зошити в торбу, сяк-так сполоснув личко і нап’яв на вихрасту голову кашкета.

– Готовий!

– Поїж, невгамовний, – ласкаво пожурила мати, наливаючи ївасикові молока і підсовуючи великий окраєць хліба. – Хлібець, правда, вже черственький. Сьогодні буде свіженький, пахучий. Прийдеш зі школи – борщику поїси, кашки з молоком.

Івась похапцем кусав окрайця, запивав молоком, давився. Батько усміхався, сварився пальцем.

– Не глитай, як гусак. Їж повагом. Встигнемо.

Вони вийшли з хати в ніжне передсвітання. Блякли зорі в дивоколі, над лісом вставала перлиста заграва сходу. Ярина, проводжаючи їх, виглянула з сінешніх дверей, зиркнула на обрій.

– Славна погода буде.

– Весна в повній силі, – згодився Василь. – Ну, малий хліборобе, гайда за мною. Побачимо, як ти родичаєшся з земелькою.

Рушили стежиною поміж деревами старого саду. Химерними привидами стояли вишні та яблуні, простягаючи в передсвітанкове небо віти, сповнені весняної снаги й життєвості: ось-ось затріпочуть буйнощами квітування, радісного воскресіння. Плакучі верби лоскітно торкалися Івасикового обличчя ніжними косами, що вже набрякали клейкими бруньками, і хлопчикові ті пестощі здавалися таємничими, живими.

– Еге ж верба чує, що ми йдемо? – довірливо прошепотів хлопчик, поспішаючи за батьком.

– Чує, – згодився Василь. – І вишня чує, і яблуня. І все, все, що живе й зростає. Читав я нещодавно в журналі одному, що рослини навіть відрізняють хорошого чоловіка від поганого. Як любиш рослину, з добрим настроєм її садиш чи поливаєш – вона краще росте, радіє, а як байдужий або ненависний – у такого чоловіка вона нидіє, гине, нікчемніє.

– А як рослина відчуває? – здивувався син. – Чим? У неї ж очок нема? І вух нема…

– Те ще треба вивчити, синку. Вчені пишуть, що в людині є здатність виділяти з себе… ніби промені, подібні до радіохвиль. Хороші думки у людини – хороші й промені, добрі, приємні. А злі мислі – то й хвилі ворожі, недобрі, неприємні. А рослини – вони ж сонячні діти, і добре відчувають, де сонячна людина, а де гидка, мізерна. Кожним листочком своїм, кожною квіточкою відчувають. Затямив?

– Угу. – Івась замовк, оцінюючи батькову відповідь.

– А ще заміть собі, – вів далі Василь, – що й рослини діють на людину. Хоч як тобі сумно або тоскно, піди в ліс, піди на луки, в степ – і заспокоїшся. Чому б то? Бо жива довкола нас природа. Жива й чутлива. Недарма її з давніх-давен народ матір’ю називає…

Вони вийшли з саду, переступили перелаз, опинилися на царині, за селом. Ліворуч, над дніпровською долиною, жеврів схід, ніби розпукувалася в небі таємнича троянда – феєрична, казкова. Василь Іванович зупинився, глибоко вдихнув прохолодне солодке повітря, напоєне свіжістю й незбагненним духом землі.

– П’янить, – прошепотів Гук. – Сильніше від вина.

– Ви щось мовили, татку?

– То я до себе.

Високо в небі пролетів крук. Протяжно каркнув. Гук поглянув на нього, кивнув синові.

– Примічай – летить крук, гукаючи, на південь – бути добрій погоді. Кричить, летючи на північ, – негода.

Рушили польовою стежиною поміж озиминою, що густим вруном вкривала землю обабіч. Гук інколи зупинявся, нахилявся, пестливо торкаючись пальцями смарагдових наростів, щось бурмотів.

У високості запалахкотіли вогнисті свічки – то сонячні стріли пронизали смугасті хмарини в небі. Потім поважно Викотилося над обрієм імлисто-червоне колесо, попливло над землею.

– Ой-йой! – скрикнув від несподіванки хлопчик. – А то що таке?