Текст книги "Вогнесміх (1988)"

Автор книги: Олесь Бердник

Космонавти всілися за спільним столом, керівник польоту, лукаво усміхаючись, поставив у центр дружнього кола кілька пляшок шампанського. Юрій з подивом зиркнув на нього.

– Що це таке?

– Як то що? – удавано серйозно запитав прославлений космонавт. – На коня треба випити? Щоб ви там, «Соколи», не спотикалися на небесних вибоїнах, як міфічний Фаетон! Як ти гадаєш, Юрій Побідоносець? Народну традицію треба підтримати?

– Але ж…

– Не бійся, контрабандою сюди ніхто алкоголю нз Пронесе, – задоволено зареготав генерал-майор. – А тим більше я – керівник польоту. Знаєш, що в пляшках?

– А що? – заінтриговано запитав Юрій.

– Джерельна вода. З-під дніпровської кручі. Чиста, як дівоча сльоза. От я й захопив її, щоб ви, «Соколи», ковтнули материнської водиці, щоб не захоплювалися лише космічними чарами, а й пам’ятали про земельку, де народилися, де ганяли голопузими малюками.

– Спасибі, спасибі, – розчулився Юрій, обнімаючи генерала. – Чудовий подарунок на прощання.

Розкоркували пляшки. Всі з насолодою випили по келиху чудодійної рідини. Генерал уважно глянув на задумане обличчя Юрія і посмішка щезла на його вустах.

– А тепер розкажи, як почуваєш себе перед польотом. Ми тут майже всі горобці стріляні, обкатані, так би мовити, на космічних трасах, а ти – вперше стрибаєш у простір. У нас традиція – перед польотом обмінюватися найштимнігним, найсокровеннішим. Що відчуваєш в цю мить? Який настрій, думки? З чим летиш у зоряну світлицю?

Юрій трохи помовчав, зосереджено дивлячись в очі керівника. Пригладив сивіюче волосся, ніби втишував плавними порухами долоні розбурханий біг думок.

– Ніколи не вгадаєте, про що я подумав тепер. Одна частка моєї свідомості слухає те, що ви тут мовите, відповідає на ваші жарти, а інша – глибинна – раптом згадала прадавню індійську легенду, скоріше – міф…

– Он як? Це загальновідомий міф?

– Навряд. Я прочитав його в рукописному манускрипті, як був у гостях в індійських космобіологіз. З часом враження від прочитаного забулося, а тепер раптово зміст легенди виплив у свідомості.

– Розкажи. Це має бути щось цікаве, оскільки згадалося в таку мить.

– Розкажи, розкажи, – підхопили космонавти і вчені.

– Міф коротенький, і суть його читається дуже прозоро. Слухайте. Мабуть, усі присутні знайомі з міфами Стародавньої Індії. Один з основних мотивів східної теогонії– боротьба девів (богів) з асурами (демонами). Як ви згадуєте, боротьба тривала довго-довго, тисячі, міріади циклів. Перемога усміхалася то асурам, то девам, і володарями трьох світів періодично ставали або демони, або боги. Проте щастя зрештою випало на долю девам, бо їм на допомогу у критичний час приходив сам пломенистий Шіва, а то й Велика Богиня Калі громила полчища асурів. Традиція повідомляє, що давно вже деви остаточно перемогли асурів, відтіснивши їх у глибини підземних світів, а самі оволоділи течією буття трьох проявлених світів – земного, надземного і світозарного. Проте втаємничений манускрипт, про який я вам згадав, твердить цілком протилежне. Він перегукується з традиціями прадавніх гностиків, і сказано там таке: наш світ опановано силами мороку, демонічними полчищами. Головний маг асурів винайшов у критичну мить хитромудре рішення для остаточної розв’язки вікового конфлікту. Було викуване велетенське зоряне дзеркало, що відображало внутрішню сутність того, хто дивився в нього, і ущільнювало її, перетворювало в тілесну форму, відчужувало від господаря. Асури тихцем залишили магічне дзеркало на горі Меру. І стали очікувати. Деви зацікавилися небаченим утвором і почали заглядати в нього. І вже не могли відірватися, їхні щільні, відчужені образи попливли у світ, населяючи сфери сонними істотами, розділеними з власними господарями, з девами, котрі ще досі не можуть вирватися з полону демонічного дзеркала, Асури таким чином добули вирішальну перемогу і відтоді панують над проявленими сферами, визискуючи людей, тобто дрімаючих девів, п’ючи їхню психоенергію замість амріти. Оце і весь міф, браття.

Генерал помовчав, глянув у відчинене вікно, де мерехтіли великі ясні зірки, похитав головою.

– Серйозний міф. Нетрадиційний. І розшифрування його, безумовно, не однозначне.

– Ну, перш за все, – промовив Петро Чуров, соратник Юрія, присадкуватий космонавт з чорними меткими очима, – тут розкривається «закон дзеркала» як основний вакон щільного буття. Тобто наша свідомість полонена лавиною відчужених форм, і ці форми нами вважаються суверенно існуючими, бо ми неспроможні відчути, побачити взаємозв’язок всіх розділених часток світобудови.

– І не дивно, – підхопив Юрій. – Згадайте, під тиском яких історичних стереотипів ми перебуваємо. Що там казати: ще досі мільйони людей – у полоні прадавніх забобонів, у тенетах містики. А сама наука – хіба її фундамент цільний? Він же змурований з найхимерніших мозаїчних шматків. Хіба наші константи, закони, міри, весь арсенал пізнання не грунтується на засадах приблизності, релятивності, умовності? Віками, тисячоліттями старанно формувалася ідея самотності людини, покинутості, загубленості, гріховності, відчуженості від Великого Космічного Цілого. Оце й було кування «Дзеркала Асурів», що донині сліпить очі сучасникам.

– Хто ж його кував? – запитливо глянув на Юрія генерал. – Що за демонічні сили?

– Хіба так далеко треба ходити? Та в кожному з нас затаєні ці асури. Гляньте, яке ричання здійнялося довкола, як тільки Вітчизна ступила на стежку перебудови! Думаю, що демонічне дзеркало усунути не просто, хоч ми й пробили в ньому велику діру. Але це лише початок. Попереду – вражаюча праця. Розкріпачити думку людства, показати йому, що воно – дитя Безмірності, що йому належить народитися у зоряне буття… Друзі, хіба це не достойна естафета, котру ми беремо у наших батьків?

– Обнімемось, браття, – сказав генерал, схвально кивнувши у відповідь на слова Гука. – Летіте, «Соколи», ми чекаємо незвичайних відкриттів. Тепер така пора, що кожен день може принести буквально магічні можливості для людей. Уже те, що ми мріємо про такі масштабні космічні трансформації, саме по собі є фактом красномовним. Древня мудрість каже: хто куди йде – той там і буде. Захід планує «космічні війни» та експлуатацію Далеких світів, а ми – творення нових світил, гармонійних планет. Ми певні, що сама сутність Природи-Матері з нами, з тими, хто її захищає. А тепер – заспіваємо нашу пісню. На прощання… Хай ця пісня береже, захистить вас, «Соколи», там, у небесному полі.

Керівник польоту заспівав хрипким голосом, присутні дружно підхопили, і сувора мелодія пісні виплеснулася у вікно, попливла над будинками Байконура, над принишклим степом.

 
В океані, в грізнім океані
Шаленіють гори водяні,
Ми давно вже вийшли на світанні
В мандри таємничі і страшні.
В таємничі, бо і хто ж нам скаже,
У якім піску якого дна
Жде віки нас у полоні вражім
Суджена перлина осяйна?
А страшні ті мандри, бо з походу
Не усі повернуться домів,
Лиш одну ми маєм нагороду —
Поцілунок рідних матерів,
Маємо одне благословення —
Роздобуть Таємний Живоцвіт,
Маємо одне лише уміння —
Серця неспокійного політ.
Гримають стихії, мов потвори,
Гупають у днище корабля,
Скаженіє неосяжне море,
Щезла за туманами Земля.
Та даремно шаленіють води
Й буря на вітрила наляга, —
Капітан із палуби не сходить,
Щиро усміхається юнга.
 

– Щиро усміхається юнга, – тихо повторив Юрій, коли пісня замовкла. – Прекрасні слова. Юнг багато підростає, є кому підхопити естафету.

– А тепер – спочивати, – підвівся з місця генерал, – Я радий, що ви в бойовому настрої, «Соколи». До ранку. На світанку – старт!

***

Передстартові клопоти позаду. Задраєно входи до космічного корабля. «Соколи», одягнені в скафандри, напівлежать у кріслах, прислухаються до стартових команд з керівного пульту.

– Як настрій, «Соколи»? – долинає голос генерала.

– Як у породіллі, – жартує Юрій.

–Чудово! – радіє керівник польоту. – Тоді можна ждати чарівної дитинки. Бажаємо всім вам народити прегарне немовля, або ні – хай воно одразу заговорить, закричить. Щоб вся Земля втішалася ним. Чуєте? Щасливої путі! Тримайтеся, «Соколи»!

– Спасибі, друзі! До зустрічі!

Далекі голоси операторів, які відлічують секунди стартової готовності. Тиша. «Ніби в печері самітника», – подумалося Гукові. І напружений голос: «Пуск!». І грозовий обвал. Шлюзи вогненної сили відкрилися, могутній вихор клекоче, прагне у простір, несе громаддя корабля у безмір’я.

Ціла гора навалюється на груди, на голову, руки стократ важніють, тяжко дихати: все це Юрієві давно відоме, все пережите в дні тренувань, але тепер його свідомість заглиблена у зовсім інший образний світ. Дивним чином – поза органами зору, поза аналітичними здатностями мозку він побачив, відчувЗемлю, всю материнську планету, як гігантську живу сферу, довкола котрої вібрують, звиваються, кодихаються, наче водорості у воді, міріади щупалець, пружних шнурів, ниток, змієвидних мацаків; і вся ця мережа сповивав корабель і все, що в ньому,’– тіла, кожен орган у них, кожну клітинку й атом. Щоб вирватися у простір, треба порвати к: о ж н у нитку, розімкнути кожне щупальце, відштовхнути тисячі мацаків. Це й означає – здолати гравітаційну мережу. Але звідки в його свідомості виникає дивна образна структура? Може, сон наяву, може, наші позасвідомі глибини формують певну міфічну структуру, котру ще лише належить розгадати? Бо сучасні наукові концепції про суть гравітадії ще плавають у відкритому океані, не причаливши до берега розуміння; цілий спектр припущень – від розуміння тяжіння, як функції ввинутого довкола щільних структур простору, – до спроби пронизати весь речовинний світ потоками гравітонів. А реальність – сміється. Вона кожної миті демонструє деспотичну силу гравітації, дає змогу навіть користуватися її енергетичними дарунками, проте уподібнюється міфічному Протеєві, втікаючи від дослідників, які пробують схопити таємничого птаха в обійми.

– «Соколи», як почуваєте себе? – крізь шелест і вібрацію долинає голос керівника польоту.

– Нормально! – спокійно обзивається Петро Чуров, який лежить правобіч Юрія.

– Все гаразд, – додає командир корабля Дмитро Марусинтин. – Відчуваємо себе, як у обіймах тещі: впевнено й надійно!

Він, скосивши очі, підморгує Юрієві. На Землі сміються. Чути, як генерал коментує відповідь командира: «Жартують, отже, все в порядку».

– А ти, новонароджений «Сокіл»? – турботливо запитує керівник польоту, – Як ведеться? Чому мовчиш?

– Я не мовчу. Я кричу, тільки ви не чуєте.

– Що? Допікає перевантаження?

– Не більше, ніж на тренуванні. Я не про те. Гравітаційний стрес розкриває несподівані відчуття. Потім, потім…

– Тоді – щасливого стрибка у невагомість!

Потужний гул двигунів. Мерехтіння автоматичних інформаційних пристроїв: відділяються відпрацьовані ступені ракет-носіїв. І раптова тиша. Ніби занурення в океан мовчання. Обірвалися зненацька нитки таємничої мережі, безліч щупалець звиваються в чорній безодні, але вони вже безсилі: корабель і тіла на ньому проходять крізь них, ніби поміж юрбищем привидів, фантомів. Це – свобода, свобода!

– Вийшли на орбіту, – спокійно доповідає Марусишин. – Всі параметри близькі до розрахованих.

– Бачимо, – відгукується Земля. – Готуйтеся до стиковки, вас нетерпляче ждуть на станції «Мир». Як новонароджений? Нормально?

– Яка ж це норма? – усміхається Гук. – Ураган нових відчуттів!..

– Химери чи щось варте уваги? – цікавиться генерал.

– Ну хоча б таке: я гостро відчув закономірність у енергопереходах – спочатку витрачається шалена потужність, щоб досягти космічної швидкості, а потім – інерційний політ, Вже без затрати жодного ерга.

– Ну? – нетерпляче перепитує керівник польоту.

– Знаю, що це вже школярське знання, але хіба ми думали над універсальністю такої закономірності? Енергонапруга певного рівня, прикладена для реалізації того чи іншого рішення, дає змогу опанувати це рішення, цей стан уже позаенергетично, безкоштовно. Супутник практично може бігати довкола планети вічно. Тривіально, але розуміння цього закону дасть несподівані можливості.

– Цікаво, цікаво, – озвався генерал, і космонавти чули, як на Землі жваво загомоніли.

А Юрій Гук, вже розсупонившись від обіймів крісла, підплив до ілюмінатора і, дивлячись на чорно-оксамитне небо, всіяне цвяшками зірок, схвильовано сказав:

– Справді, нове народження. Вихід у космічне поле – поза всякою рутиною. До цього не звикнеш…

– Послухай, друже, – долинув голос керівника польоту, – тут хлопці зацікавилися твоєю ідеєю. Це, справді, путня думка. Принцип енергопереходу, стрибка від певної оптимальної напруги до всеохопності, можна використати в багатьох напрямках. Можна подумати про створення надпровідних енергокілець, в яких при осягненні певної потужності силовий потік генеруватиметься сам собою.

– Перпетуум-мобіле? – пожартував Юрій.

– Навпаки – підключення до енергопотоку вищого ієрархічного рівня. Хіба не те саме з ланцюгового реакцією в шматку плутонію чи урану? Критична маса збуджує до дії дрімаючу силу цілості. Може, й зірки, сонця використовують цей же закон ієрархічного енергопереходу. Як це у древніх мудреців: «Проведи канаву до океану – і матимеш його воду у себе вдома». І тоді в надрах нашого світила не термоядерна піч, як ми гадаємо, а річище для прийому безмірної енергії Мегабуття.

– Може, так, а може, й інакше, – задумливо озвався Юрій, переглядаючись з друзями. – Але цей гіпотетичний закон, про який ми бесідуємо, найкраще було б застосувати до самої людини. Стрибок від біологічного самообмеження до вогняної всеохопності!

– Чудово! Але про це – пізніше. Готуйтеся до стиковки з «Миром». Спостерігайте. Параметри орбіти майже тотожні розрахованим. Станція має бути в межах видимості.

– Єсть готуватися! – сказав Марусишин.

***

Уже позаду зустріч з друзями на орбіті, святкування успішної стиковки. А потім – прощання, бо попередній екіпаж «Миру» відбув на Землю після піврічного чергування у зоряному вирії. Вже змонтовано додаткові астрофізичні пристрої, аналізатори, телескопи довкола станції, і почалася напружена щоденна праця космічних «Соколів», І вітання друзів, і коментарі наукового та позанаукового світу й журналістської братії вже в минулому. В пам’яті – тривожні, широко розплющені очі дружини, щебетливий голосок Волошки, одинадцятирічної донечки: «Татку, а небо там таке, як ти уявляв?» – «Це уявити неможливо, Волошечко, це – поза уявою». – «А що ти відчуваєш, татку, коли дивишся на зорі?» – «Відчуваю, що нам тут доведеться жити, звичайно, не цьому поколінню, а наступним…» – «Здорово як! – відгукується дівчинка. – Невже можна буде просто так вийти з корабля, і плавати поміж зорями, і літати від світу до світу?» – «Людині все буде доступно, Волошко, хіба хтось міг би Ще сто років тому уявити те, що я бачу тепер?» – «А Ціолковський же уявив?» – «Ах ти моя мавко поліська! Спіймала мене на слові. Правду кажеш, що в кожну епоху є чутливі душі, котрі передбачають нову ступінь народження. Головне – не відкинути, зрозуміти, виплекати небувалі органи чуття, здатні сприйняти таємничий голос казки».

А дружина, вірна супутниця Соломія, задумлива мрійниця з хащів Полісся, мовчить. Дивиться – не змигне.

– Чому мовчиш, Соломіє?

– Ти сам казав – найглибший контакт у мовчанні.

– Дякую. Дякую, що згадала саме про це.

– Ти задоволений, Юрку? Ти осягаєш те, що хотів?

– Людині не суджено задоволення, Соломійко. Кожен крок пошуку розкриває ще більшу безодню перед розумом. Я відчуваю зоряну глибінь дуже тривожно, не однозначно. Ось тепер, коли розмовляю з тобою, простір мені ввижається велетенським озимим полем, котре нам треба засіяти. Це – наше безмірне тіло, що завмерло, задрімало в очікуванні дива, і те всеосяжне тіло треба сповнити духом розуму й чуття. Щоб Всесвіт став живий і теплий у кожній своїй цяточці.

– Говори, говори, Юрку, – долинає шепіт Землі.

І прозорі материнські очі дружини вимагають все нових і нових потоків мрії, небувалості, казковості. Може, сучасні покоління вже не можуть жити без фантастичних джерел, може, казка є живлючим напоєм крилатих душ і без тої животворної ріки згасне вогнище людськості на планеті?

– А інколи, Соломійко, – веде річ Юрій, – здається мені космічна безмежність шкурою титанічного дракона, метагалактичного змія, і вкрита вона зоряними лускітками, мерехтливими іскорками світів, і тіло того монстра ззивається, вібрує, прагне у далечінь, у глибінь гіперсвітів, про які ми. й не догадуємось, бо загубилися, потонули в спіралях зоряного чудиська.

Очі Соломії темніють, там плавають іскорки сміху.

– Це ти вигадав, щоб налякати мене? Казка для дорослих?

– А мені подобається, – щебече Волошка, тулячись до матері, і Гук бачить, як ласкаво посміхаються оператори Космоцеитру, милуючись дівчинкою-дюймовочкою. – Ми на спіш і зоряного змія, а він пливе у якомусь ще глибшому світі. Ой, здорово! А коли наука осідлає галактичного дракона, тоді можна буде вивчати і той новий, глибший світ.

– Чуєш, Соломійко? Казка пращурів стає реальністю для нових птахів. Навіть божевільні мрії їх не лякають, найстрашніші табу не зупинять в польоті.

– Чую, Юрку. І радію разом з тобою.

Тиша. Мовчання. В’ються кільця Зоряного Дива, заворожують, магнетично тягнуть до себе. Може, зоряна глибінь без нас уже не здатна бути, розкриватися, рости? Може, ми – це ферменти галактичного росту, бо каталізують космотворчий процес, надають йому смислу, мети і спрямування?

Чутливі антени спрямовані у далечінь, невтомно працюють аналізатори й датчики, в надрах бортових ЕОМ нагромаджується нова, не прочитана ще інформація, кожна крапля може виявитися імпульсом, що переповнить келих вчорашнього дня, і над світом спалахне іскрограй небувалого світовідчуття й прозріння.

Юрій відривається від своїх дум, поглядає на товаришів. Дмитро зосереджено заповнює листки щоденника, Петро ворожить біля нейтринного телескопа. Гук знову припадає до ілюмінатора, милується Землею, що велично пливе внизу. Внизу? – усміхається Юрій. – А може, вгорі? Чи в мені? Дивний стрибок у новий стан міняє все – сприйняття, координати, константи, розуміння. Ми ще тримаємося за старі, звичні стереотипи, визначення, але в них уже нема смислу, як нема смислу рибі, котра вийшла на сушу, вважати себе рибою. Вона вже щось інше.

Пропливає під кораблем Атлантика, Європа, Альпи, Дунай, Карпати. З’являється в блакитній імлі тоненька ниточка Дніпра.

– Вітаю тебе, рідний краю, – шепоче Юрій. – Добридень, сивий батьку Дніпре! Десь тут, на твоїх берегах, заповідник «Надія», мої рідні, любі. Батьку, матінко, чи відчуваєте, що я над вами лечу, що думаю про вас? Сестрице Христино, як поживають твої звірята? Вітаю тебе! Вітаю кожну квіточку на твоїх луках і галявинах. Брате Іване, чи не забув, як навчав мене любові до Землі, до її щедрого, вічного лона? Марійко, обнімаю твоїх вихованців – романтиків прийдешнього дня. Чуєте мене? де ти нині, бунтівливий, неспокійний Грицю? Куди несе тебе буряна душа й гаряче серце? Борисе, чи відірвешся бодай на мить від своїх комп’ютерів, щоб привітати брата у високості? Спільна у нас стежина, хоч і долі різні. Вітання, вітання всім вам і друзям вашим!..

***

Поблискує бронзовий маятник старовинних ходиків, ніби розпліскує промінь ранкового сонця на іскристі бризки. Тік-так! Тік-так! Тік-так!

Ярина спостерігає те мерехтіння, пораючись біля печі, покивує головою, згоджуючись з твердженням годинника. Нагадуй, нагадуй, щоб не забували! Вже мало тих крапель лишилося в чаші життєвій, вже чується гомін іншої річки, і треба завершити свої справи, щоб нічого не лишалося на потім.

Вона лагідно глянула на чоловіка, який ще й досі спав. Його обличчя було спокійне й величне, подиху майже не відчувалося. Ніби відчувши, що на нього дивляться, Василь розплющив очі. Здивувався:

– Що це зі мною, Яринко? Сонце проспав? Еге, мабуть, на смітник пора.

Скочив з ліжка, почав хутко одягатися, натягувати чоботи. Хлюпнув пригорщу води в обличчя, розчесав вуса біля дзеркала. Ярина ліпила на столі пиріжки з свіжовчиненого тіста, відблиски з печі грали на її усміхненому обличчі.

– Нічого, Васильку. Відпочив – і добренько! Цілий же вік на ногах.

– Як то нічого? Сьогодні ж приїдуть за нами, забирати на мітинг.

– Хай приїжджають, – вдоволено сказала дружина, – пиріжечками їх вгощу, наливочкою. А їхати в район – ні, ні! Не ті літа! Якось негарно виставлятись на люди. Юрко там літає, мотається в небі, трудиться, а ми його славу перейматимемо.

– І я за те, щоб не їхати, – крекнув Василь, натягаючи піджака на широкі, маслакуваті плечі, – Приїдуть – не одкараскаєшся. Державна справа! Мабуть, доведеться помучитись. А варто було б до Бездонної криниці пройтися. Туди звірина ниньки ходить воду пити, а стінки круті, треба підходи прокопати.

– А Сава? Ти йому скажи. Він і зробить.

– Треба ж дорогу показати. Хіба що хай Христина проведе? Сьогодні ж твій день народження, вона обіцяла бути.

– День народження, – зітхнула мати, – а дітки розлетілися в світи. Юрко в небі, Гриця понесло в якусь командировку, а Борис навряд чи одірветься од своєї машинерії, та й Іван не покине господарства в осінню годину, там же горить усе. А Марійка як не забуде, то одцроситься. Ну та нічого, аби вони були щасливі, а мені для себе що – більше треба? Христинка тут, то й досить. Та ще цей – Сава. Як він тобі?

– Відкрита душа, – мовив Гук. – До пуття хлопець.

– Славне обличчя, – згодилася мати. – Очі ясні, мов у криницю дивишся. Таким очам можна вірити. Ой леле! Я забула тобі сон розказати. Дивний сон мені приснився ниньки. Ніби повторення того самого, що тоді – на Херсонщині. Згадуєш?

– Атож. Той мені врізався, мов розпечений шворінь. Тільки ти ж тоді не доказала його…

– Так треба було, Василечку. А тепер відчуваю – пора розказати, бо ж недарма він знову повторився. Не зовсім так, але дуже подібний. Ніби я знову молода, як тоді в лісі, коли ми зустрілися з тобою… і навіть корзинка та сама, з ягодами. Тільки ліс обривається кручею, а внизу хлюпає море, скільки не глянь – все вода й вода. Раптом з’явився ти, теж молодий, веселий, взяв мене за руку і кажеш: «Ходімо!»

– Ну що ж, – усміхнувся Гук, обнімаючи дружину за плечі, – все так і було. Взяв і повів.

– Зажди, не перебивай. Далі все було так, як і в тому сні, – попливли ми на човні, потім буря, я допомагала тобі, а згодом – ти мене підтримав. А потім – берег, чорний, страшний, безвидний. Скелі гострі, тумани понад ними. І небо якесь сіре. Думаю, як же далі йти, де тут дорога? А все-таки – пішли. Було слизько, тяжко. Ми зривалися і знову йшли. В одному місці я не втрималася, посковзнулася, і ти не підхопив мене. Гостра скеля пробила мої груди, і я відчула, що вмираю. Потім – бачу себе збоку: стою на верхів’ї гори, вимахую руками, як птах, і відчуваю, що можу летіти.

– Я часто в снах літаю, – озвався Василь. – Ще й недавно таке відчував.

– Еге ж. Вимахую руками й кричу тобі (а ти внизу стоїш): «Василечку, у небі так гарно, летімо до сонця!» А ти розгублено питаєш: «А де ж добути крила?» – «Вони у тебе за спиною!» – крикнула я. І ти стрибнув зі скелі і теж полетів, та колом, колом набираєш висоту і все ближче, ближче до мене. А потім я кинулася зі сну…

– Що ж, – задумливо мовив Василь, – гарний сон, хоч і тривожний. Ми й дітки – то ж одне. А вони – он як високо літають. Юрко в небі, а інші пташенята в своєму ділі добренні крила зростили. Умремо, Яринко, а й тоді наш політ не припиниться…

– Гарно сказав, Василечку, – одвітила Ярина, витягаючи з печі велику сковороду з першими пиріжками. – Тільки серце моє чує, що сон цей віщий. Ось спробуй одненького, з грибочками…

– Добре було б Саву запросити.

За вікном просигналила машина. Гук виглянув надвір.

– Якийсь хлопчина поспішає. Хто б то міг бути? Мо’, вже на мітинг пора їхати? Так рано ще.

У двері постукали. Зайшов молодий хлопець у спортивній куртці, несміливо глянув на Гука, потім на Ярину, кашлянув.

– Здрастуйте.

– Добридень, сипку, – привіталася мати. – Ти до Василя Івановича?

– Ні, я До вас… якщо ви мама Юрія Васильовича…

– Це я, – наполохалась Ярина. – Що з ним?

Вона вхопилася рукою за груди. Хлопець заспокійливо сказав:

– Що ви, що ви! Все гаразд. Юрій Васильович жалкує, що не може прибути на іменини, і просив передати ось це…

– Не забув-таки, – щасливо прошепотіла мати, витираючи сльози, і заметушилася біля столу. Хлопець відкрив «дипломата», почав щось діставати з нього.

– Та ти сідай, синку. Ось пиріжечків свіжих покуштуй.

– Ні, ні. Я повинен одразу ж назад. Візьміть, це портативний магнітофон, в ньому касета з записом голосу Юрія Васильовича. Святкове привітання. Натиснути кнопочку ось тут…

Мати обережно взяла подарунок, показала чорну коробочку Гукові, похитала головою.

– Ич ти! Що придумали. Голос передають у подарунок. Дякую, синку. Передай, що я думаю про нього щохвилини. Передай, що чекаємо його…

– Передам. Вітаю і я вас. До побачення.

– А пиріжечок, пиріжечок! Свіжесенький.

– Дякую, візьму кілька, в дорозі поїм. Запах який, ніби до мами в гості приїхав, на Брянщину.

– Прощавай, синку! Хай доля береже тебе!..

***

Христина вибігла на ґанок, ніби пірнула в сонячний світанковий потік. Простягла руки до багряного кола, що пульсувало в прогалинах між деревами, завмерла. Приймала долонями, грудьми, обличчям, кожною клітиною тіла краплі незримого дарунка, а на заміну віддавала себе світові, простору, деревам, квітам, ніжному ранковому леготу.

Отямилася від забуття. Пішла до ставочка, пірнула з розгону у прохолодну воду. Захоплено ухнула, вилітаючи на поверхню, здійняла хмару бризок. Пропливла коло-друге, вийшла на берег. Розпустивши буйну косу, витиснула з неї воду. Глянула в небо, ніби прислухалася до нечуткого голосу.

– Юрасю, – тихо мовила вона, – якби ти бачив мене тепер – зрадів би. Моя радість повертається, чуєш? Ще несмілива, ще боязка, але вже – радість! Побажай мені щастя, Юрасю, з неба. Може, зоряне побажання надійніше, ніж земне?

З чагарів поважно вийшла лосиха з лосенятами. Зупинилася, задумливо дивлячись на Христину.

Через галявину проскакав заєць. Потім ще один. Зчинили ігрище під соснами.

Десь неподалік хрокнув вепр. Заверещали поросята.

До Христини підійшов лелека – тихо, нечутно, потерся головою об її коліно, поглянув сумовитим оком знизу вгору.

– Чого тобі, Ахмеде?

Птах заклекотів заклично, задерши вгору голову. Застрибав по галявині і, піднявшись у повітря, полетів колами над сторожкою, над ставочком, понад деревами, нібж прощався з тим краєм, де його приютили в годину біди.

– Молодець, Ахмеде! – радісно закричала Христина. – Таки зважився? Иу її прекрасно! Пора така у нас – крилата! Може, і я вслід за тобою зважуся полетіти. Передавай вітання пірамідам. Чекаю тебе весною! Чуєш, Ахме-е-еде?!

***

Іван Гук попросив директора школи, щоб він зібрав для бесіди не лише учнів старших класів, а всіх – навіть наймолодших. «Маленята розуміють найскладніші проблеми, – запевнив він, – тільки розуміння їхнє особливе, і – може бути – глибше, ніж у нас, дорослих. Що ми знаємо про психіку дитини? Власні дитячі враження у нас самих давно вже поховані під купами дорослого мотлоху. А жаль!»

Актовий зал Горянської середньої школи радісно вирував. Не лише учні, а й учителі, всі жителі села Горяни були приємно вражені, коли радіо й телебачення принесло вість: довкола Землі кружляє новий супутник, а в ньому астробіолог Юрій Гук; і знаючі люди роз’яснили, що Іван Васильович, місцевий голова колгоспу, Герой Радянського Союзу, – рідний брат космонавта. Як же можна було втриматися від спокуси – послухати слово старшого брата про знаменитого вченого, ідеї котрого обговорює нині цілий світ?!

Іван Васильович з’явився на великий шкільний збір просто з поля, де колгоспники готувалися до прийдешньої весни, орючи землю на зяб. Учні й учителі, а особливо дівчата, якось по-новому дивилися на голову колгоспу, ніби вперше бачили його. Перемовлялися, нишком оцінювали кремезну постать, прозорі, мов лісові кринички, очі, сиву кучму волосся. І раптом вражено відзначили, що він, далебі, гарний, – цей відлюдькуватий ведмідь, котрий не буває ні на весіллях, ні на будь-яких бенкетах, а знає лише контору колгоспу, поле, районні наради і тишу своєї хатки, де вже більше чверть віку проживає самотнім.

Проста байова сорочка, зелена штормівка, з-під борта якої виблискує Зірка Героя. Все давно відоме всім, кожному жителю Горянів, та сьогодні заяложене, буденне сприйняття розривається, ніби тонка плівка, накинута на очі, і з-під неї вирізняється щось глибинне, дивне, особливе, на що не звертали уваги.

Сава Гаврилович, директор школи, жестом попросив тиші і хотів відрекомендувати гостя, та Іван Васильович попередив його і сказав таке;

– Дорогі діти, шановні вчителі! Я знаю, що ви запросили мене сьогодні як брата нового космонавта Юрія Гука, щоб я розповів вам про його життя, про його уподобання, ідеї, коротше кажучи, ви чекаєте незвичайної розповіді, особливих фактів. Мушу розчарувати вас, а точніше – мушу звернути вашу увагу на те, що кожна людина унікальна, а тому не треба нехтувати цією особливістю кожного трудівника, вирізняючи заслуги чи геніальність навіть дуже видатних людей. Я певен, що більшість присутніх здатні на героїчні подвиги, на особливі вчинки, на творчу працю. Справа лише в тому, щоб збагнути своє покликання, сконцентрувати волю для осягнення мети і підготувати умови для цього. Так просто – і разом з тим дуже непросто. Згадую те, що всі ви, діти, знаєте лише з книг, кіно, телебачення, розповіді вчителів: немислимо тяжкі роки довоєнних літ, коли наша країна закладала підвалини індустрії та нової агротехніки. Всього там було – голоду й холоду, жорстоких смертей і мук, злочинів, падінь і помилок. Це й не дивно, бо всі темні сили світу націлювали на нас свої жала, щоб отруїти, знищити, стерти з лиця Землі. А потім страхітливий потоп орд, що ринувся на Вітчизну з Європи, небувалі жертви, які ми змушені були покласти на олтар Перемоги, післявоєнні роки відбудови й реконструкції, пошуків і боротьби. Для вас усе, що я сказав, лише інформація, котра часто навіть не зачіпає емоцій, але для того, хто пройшов шляхами боїв і тяжкої праці, – це він сам, це його товариші, котрі не повернулися додому з поля герцю, це криваві сльози матерів, які втратили синів, це сила і молодість нашого покоління, що лягли в основу нових будівель, шкіл, палаців культури чи спорту, космодромів, звідки стартують у небо космічні кораблі. Чуєте? Космічні кораблі злітають у зоряне видноколо з долонь наших батьків, котрі сіють і збирають буйні врожаї на рідних полях. Затямте це глибоко й навіки! Хочете знати про Юрія Гука? Придивіться до себе, до своїх друзів, товаришів; ви побачите тисячі Гуків, Гагаріних, Поповичів. Хочете знати, де коріння наших космічних успіхів? Помилуйтесь руками й обличчям ваших матерів та батьків, коли вони схиляються у трудящому поклоні перед землею. Там – розгадка нашої сили.