355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Олексій Волков » Переможець отримає все » Текст книги (страница 7)
Переможець отримає все
  • Текст добавлен: 7 апреля 2017, 22:00

Текст книги "Переможець отримає все"


Автор книги: Олексій Волков



сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 28 страниц)

X

У Тужирі все було спокійно. Надто спокійно. Ніхто не подивився на нього якось інакше. Павлович, з яким побачився зовсім випадково біля складів, – той якраз виходив із машини – ледве кивнув головою на його вітання. Так, наче не було жодних розмов, жодних пропозицій.

Солідні люди. Сказали: думай – і не чіпають. Не стоять над душею. Щоправда, нічого не говорилося про терміни. Скільки часу відведено йому на роздуми?

Оформивши новеньку «сімку», Віктор вирушив назад. Затримуватися тут не хотілося.

Можливо, «контора» Павловича до цієї авантюри и не причетна. Схоже на те. Хтось примазався. Хтось зі сторони або якихось вищих щаблів прикордонної «драбини». Що вони задумали?

Попри все бажання, Віктор не міг збагнути сенсу того, що йому пропонувалося. Що виходить? У машині лежить купа грошей, які начебто даруються водієві, але одразу ж їх намагатимуться забрати. Самі гроші, за логікою, тут ні до чого й призначені, щоб стимулювати «аса» на подвиги. Тоді напрошується думка про щось інше.

Наприклад, у машині міститься ще щось. І провозитимуть саме це. Але… Знову не в’язалося. Все й возять. Мислиме й немислиме. Через митницю й без пригод. Адже все схоплено. Навіщо тоді так складно? Тим паче, отой прилизаний навіть не прохопився, що машину, на якій доведеться тікати, потрібно комусь потім здавати. Передбачається навіть, що водій тікатиме, покинувши машину, – і про таке йшлося. До того ж вони мусять розуміти, що під час подібної гонитви можливо все. Загинути може не тільки водій, а й машина. Зовсім. Просто згоріти. І тоді те, що перевозиться, пропаде. Гроші також. Нелогічно. Отже, задум не в цьому. Не тут має ставитися акцент.

Раптом йому набридло їхати. А взявши машину, Віктор так поспішав, що не встиг і поїсти. Потрібно зробити це хоч тут, на своїй території. «Де зневага, біда і бруд». Проте готують смачно. Тому в найближчому райцентрі він зупинився біля кафе й замовив обід. Дівчина в фартушку приязно всміхнулася і, записавши замовлення, відійшла. А він зняв куртку, перекинув її через спинку стільця й налив собі мінеральної води.

Увесь задум цього «турне» мав би полягати в чомусь іншому. Біс із ним, із сенсом. А якщо поглянути ще з іншого боку? Щойно водій з грошима поїде – одразу спробують їх відібрати. Тобто якщо він на машині – його треба спинити. Або так, як намагалися недавно ті хлопці, або, скажімо, якийсь даішник піднесе жезл. У будь-якому разі, якщо зупинитися – на тому кінець. Заберуть гроші, а можливо, як казали, – і не тільки. Отже, треба тікати будь-що. Закрутиться переслідування. І все тоді залежатиме від класу машин, водіїв і кинутих з того боку сил. Якщо, припустімо, його переслідуватимуть цілком серйозно зо п'ять міліцейських машин із відповідним стеженням, шансів майже ніяких. Можуть просто перегородити дорогу, і ніде не подінешся. Але тоді що виграють ті, хто його наймав? Нічого. Його візьмуть одразу. Чи може, в тому й увесь сенс? Просто підставити когось під щось. Потрібен цап-відбувайло. Потрібно, щоб когось на чомусь узяли. Тільки навіщо в такому разі ас? Навіщо заохочувати його великими грошима на такі «подвиги»? А раптом справді втече? Що тоді? Купа грошей на вітер і провал операції. Все-таки втекти можна. Навкруги ліси, гірська місцевість. Відірватися, вискочити з машини… Звісно, шанси є завжди. Варто було перевіряти його водійські навички з такими пригодами, щоб віддати потім комусь у руки?

А на столі перед ним уже розставляли нечисленні страви.

– Пиво безалкогольне є у вас? – наче згадавши, запитав дівчину Віктор.

– Звісно. Яке ви бажаєте? «Сармат», «Балтика», «Львівське»…

– «Балтика». Бажано холодне.

– Зараз, – вона всміхнулася явно приязніше, ніж годилося для звичайного клієнта.

…Отже, напевно, це також не те. Наймають крутого водія, якому доведеться працювати більш ніж на совість. Розпочнеться гонитва. Напевно, все-таки ловитимуть його не менти. Просто якась протилежна сторона. І що? Він і зараз, поклавши руку на серце, не мав найменшого бажання брати в цьому участь, проте доволі жваво уявляв собі ревіння моторів, вищання гальм, заноси на віражах і всі інші атрибути перегонів. А може, у ньому самому – у цьому процесі – й криється якийсь сенс? Може, потрібно, щоб хтось когось переслідував і це тривало якомога довше?

Тоді це якийсь маневр для відвернення уваги. Чому ні? Їм треба щось прокрутити. Щось таке, що здійснити інакше, безпечніше, немає як. А конкуренти пасуть. Також не сплять. І ось проїжджає він. Його намагаються спинити – безрезультатно, не на того натрапили. Заварюється неабияка колотнеча. Всі сили кидаються проти нього. А тим часом ті, хто його найняв, тихенько, без перешкод…

Або ж розрахунок якраз на те, що він таки втече. Тоді їм узагалі лафа – втік і «оте» буцімто забрав із собою. Так і сховати щось можна. Хтось щось солідне хоче привласнити. І каже всім іншим, хто також на це претендує, що ось такий-то забрав і везе. Ловіть! І вони ловитимуть, адже йдеться не про дріб’язок. І якщо йому вдасться втекти – все шито-крито. Але тоді… Тоді решта життя – це життя втікача. У будь-якому разі – не заздрить він тому, хто наважиться.

Пиво поставили перед ним на стіл, а сама офіціантка схилилася, забираючи спорожнілу тарілочку з-під салату. Чорна синтетична блузка без рукавів і білий фартушок. Гарні руки – не схожі на її, але також гарні. Віктор ковзнув по дівчині поглядом. Просто так – оті руки чомусь кинулися в очі. Але вона зрозуміла по-своєму. Знову всміхнулася й запитала:

– Може, ще чогось хочете?

– Коли пообідаю – кави.

– Я вам гарну каву зроблю. На свій смак, гаразд?

– Гаразд, дякую.

– А звір ваш не кусається?

– Якщо не чіпати – жоден звір не вкусить.

– О… серйозний звір…

Він не відповів.

…Це припущення здавалося найлогічнішим. Принаймні, нічого іншого на думку не спадало. Отже, з усього судячи, заварювалася якась крута оборудка, від якої краще триматися якомога далі. А якщо відмовитися? Чи не доведеться так само зникати й жити з очікуванням смертельної небезпеки: навіщо їм живий свідок?!

Гірка посмішка з’явилася на його обличчі несамохіть. От чого Віктор не може, то це зникнути. Обличчя Зоряни постало перед очима. А вже потім – весь образ. Вона стояла в темній сукні, як завжди, без рукавів – по-літньому. Тканина якась така, наче зібрана на тонесеньку резинку, тому здається грубішою. Але не ховає обрисів. Те, що є в неї, не можна сховати ніяким одягом. Сукня ледь відкриває коліна й рухається в такт її крокам, а стукіт підборів по бруківці не може заглушити звуку, який він чув завжди, – як треться одяг об її тіло. Хай би в чому була. Він треться, випромінюючи не лише звук, а й запах – ненав'язливий аромат парфумів, напевно, не надто дорогих, але таких немає більше ні в кого.

Куди ж можна від цього зникнути?

* * *

Одного зимового вечора йому було важко як ніколи. Хоч і не сталося нічого особливого. Дрібниці. Їхав до Німеччини на автохаус, а повернувся, не діставшись навіть кордону. Справа відклалася на тиждень. Тиждень вимушеної бездіяльності – всього й клопоту.

Хата ще не вистигла так щоб зовсім і, збираючись розпалити грубку, Віктор присів на низенький табурет навпроти топки, підкидаючи в неї дрова. Проте вогонь так і не спалахнув. Ним оволодів сум. Такого не траплялося давно. Життя минало, і він, відокремлений від світу, в якому для нього не знаходилося місця, звик проводити його тут. Зі стіни дивилися великі й водночас величні очі Зоряни. Дивилися щодня, щохвилини. Сама ж Зоряна жила в тому, іншому, світі, куди Віктор, як сам вважав, давно забув дорогу.

Іноді на нього накочувалося бажання покинути все це й поїхати кудись далеко-далеко, можливо, навіть за кордон. Але завжди такі поривання зникали не пізніше наступного дня. Опинитися за сотні кілометрів від неї… Від цього жінка, яку кохаєш, віддаленішою не стане, адже до неї й так прірва. Що таке кількасот кілометрів порівняно з прірвою? Однаково вони не допоможуть забути її. А по-друге… Ні, це божевілля. Щодня, щоночі, навіть щогодини в його уяві поставала одна й та сама картина. Стукіт у двері. На порозі – вона. Змерзла і тремтить, якщо це зима, як зараз. Або збуджена та гаряча, з відкритими плечима, якщо це літо. Та в обох випадках її губи, єдині й незрівнянні, промовляють одні й ті самі слова: «Я прийшла…» Звісно, такого не станеться ніколи. Але якщо забратися за сотні кілометрів – як тоді думати про це? Як можна чути – бодай у власній уяві – ці найбажаніші слова, якщо самому втекти до якоїсь Німеччини чи Іспанії? Чи навіть Росії. Куди ж тоді вона прийде?

Як був, у самій лише теплій сорочці поверх футболки, Віктор вийшов з хати. Ледь помітний вітерець облизував примерзлі верхівки кучугур. Він пішов навмання догори схилом і, коли сад залишився позаду, присів на дровиняку, частина якої стирчала з-під снігу. Тут, на пагорбі, вітер був сильнішим і чувся тілом. Очевидно, саме цього й не вистачало в хаті. Він спер голову на руки, а лікті на коліна, й застиг.

Кроки почулися десь збоку. Легкі й швидкі. І Віктор продовжував сидіти, відчуваючи їх наближення. Кроки зупинилися, і тоді він повільно підняв голову. Зовсім близько, лише за якихось п’ятнадцять метрів, стояв лис – мешканець навколишніх байраків, порослих кущами, і дивився. Звір застиг з розставленими у кроці лапами й повернутими до нього вухами. Хвіст його торкався снігу, й силует доволі різко вимальовувався на білому тлі. Вітер гнав по небу сіруваті хмари, які час від часу відкривали повний місяць, і тоді внизу, на землі, з’являлися нові тіні. Срібне сяйво з'явилося знову, і Віктор побачив, як блиснули в ньому очі дикого звіра. Щось таємниче, містичне було в цій картині. Напевно, воно й не давало відвести погляду від його морди.

Вони завмерли обоє. І несподівано Віктор відчув якусь спорідненість із цією істотою. Він також був сам серед снігів, також виживав у навколишньому світі, добуваючи, як міг, їжу ні для кого більше – лише для себе, також мав звичку уникати людей, котрі натомість дивилися на нього косо й недоброзичливо. Та одразу ж зрозумів і те, що різнило їх. Стільки ознак схожості й лише одна відмінність, зате яка… Ні, не про звичку ходити на чотирьох і їсти сире м’ясо йшлося. От якби уявити, що це створіння тихенько увійшло в її дім, підповзло непомітно по килиму і притулилося, потерлося об її ноги. Можливо, Зоряна і злякалася б у перший момент. А потім обов'язково б схилилася й погладила пухнастого звіра, який насмілився на такий вчинок. Погладила б, запустивши пальці в м’яке хутро. Напевно, їй би сподобалося. А от якби те саме зробив він… Уявити таке майже неможливо. Навряд чи для неї існувало щось неприємніше.

Лис рушив далі. Не втік, просто пішов своєю дорогою, тільки ще раз блиснули очі в місячному сяйві. Містика скінчилася. Якби можна було стати перевертнем, він не вагався б жодної хвилини й погодився б обертатися хоч і на цього звіра щоночі, аби мати щастя відчути, як вона торкається, запускає пальці в його хутро. Та, на жаль, цей світ робив неможливими дива й набагато простіші.

Віктор знав, що не засне тепер довго, тому й не квапився лягати. Дрова так і лежали у відчиненій топці, перед якою він застиг знову, не підозрюючи, яких бід можна зараз уникнути, одним лише рухом запальнички, піднесеної до наскладаної купки патиків. Хоча, навряд чи вона спалахнула б, якби навіть господар і розумів таку перспективу, адже був людиною, звичною не відмовлятися від протистояння з власною долею, завжди прикрою й немилосердною.

Сніг зарипів під вікнами грубо й водночас боязко. Не здригнулося серце, уявляючи знову ту тихо вимовлену фразу «Я прийшла»… Такі кроки не могли належати найкращій, найгарнішій у світі жінці. Вони невпевнено пройшли, порипіли під іншим вікном, а потім повернулися. Місяць ще продовжував блимати час від часу поміж хмарами, заливаючи срібним сяйвом усе навколо. Тому Віктор ясно побачив, як хтось наблизився обличчям до скла, намагаючись роздивитися кімнату. Схоже, це йому не вдалося, бо непроханий гість склав руки навколо очей, притуляючись до скла й відмежовуючись від цього сяйва.

– Ні чорта не видно…

Кроки прорипіли далі. Зайда був не сам. Усе стихло. А потім Віктор почув торкання чогось до дверей, якийсь брязкіт. Метал заскрипів. Двері намагалися відчинити проти волі господаря. У хаті стояла темрява, а з труби не йшов дим, отже, очевидно, для них він був у від'їзді. Отакої. На тлі всіх існуючих проблем дожитися ще й до банальних грабіжників. Клацнуло доволі дзвінко, й лише тоді Віктору спало на думку, що зовсім не варто було дозволяти нічним візитерам псувати замок, адже лагодити доведеться потім самому. Підвестися б раніше… Та було пізно. Вони вже вдиралися до хати. Вистежили, що поїхав, і прийшли пошукати, може, де гроші сховані – адже переганяє чоловік машини, продає. Чого б їм не бути? І нечутно ступивши в куток до одвірка, Віктор помилково вважав, що обрав найкращу позицію. А ще за мить до цього рука його майнула на поличку етажерки й десантний штик-ніж, привезений з Литви, сховався десь у ній – наче пропав.

Двері тихо рипнули, і промені кількох ліхтарів ковзнули до кімнати, а нічні прибульці, закривши прочиненими дверима господаря, який стояв у кутку, увійшли.

– Обана… – промовив один із них. – Я балдію…

Навіть бачачи, що в хаті нікого немає, вони говорили боязко, упівголоса, наче заходили не до помешкання самотньої та нещасної людини, а в лігво того вишкіреного хижака. Кроки заглибилися до кімнати. А від наступних кількох слів, кинутих злодіями, Віктор здригнувся, зрозумівши все одразу. Рука його сама штовхнула двері.

На їх рипіння обернулися всі троє. Чималі хлопці в куртках і шапках – словом, одягнуті по-зимовому. Той, кого Віктор упізнав навіть у такому вбранні, тримав у руках молот на довгому держакові. Інший – металевий витягач цвяхів, а третій – лома. Вони здригнулися від несподіванки і, випереджаючи той момент, коли промені всіх трьох ліхтарів ударять йому в очі, Віктор клацнув вимикачем, запалюючи світло. Це була мить їхньої нерішучості, та сама, якої аж ніяк не можна було втрачати, і він зробив другу помилку, не напавши на них одразу…

– Чого тобі треба, придурку, – запитав Віктор того, хто, здавалося, найбільше принишк, затиснувши в руках важкого молота.

Очевидно, ситуація настільки збентежила непроханих гостей, що той, кому адресувалося запитання, спромігся на цілковито ідіотську, майже дитячу відмовку:

– Чого це я придурок?

– Жінку маєш найкращу у світі, а тягаєшся з ким попало, – пояснив Віктор. – То як тебе називати?

Заціпеніння у хлопців минало – це було помітно, принаймні, з того, як змінювався вираз обличчя всіх трьох, а особливо того, хто, на думку Віктора, справді був несповна. І намагаючись передбачити їхні дії, аби зустріти першого так, щоб той гарантовано не зміг підвестися, Віктор помилився втретє. Сталося зовсім не те, на що він чекав. Так, очі невдахи з молотом справді ладні були спопелити господаря помешкання, а от руки з важкою зброєю… Це був лише початковий рух, коли Віктор одночасно зрозумів усі свої прорахунки – і невигідність позиції, і неправильність припущень, і те, що тепер має за це поплатитися. Чоловік із перекривленим обличчям уже заносив молота, коли Віктор кинувся вперед, на всіх трьох одразу. Лише так ще залишався шанс, пожертвувавши собою, завадити йому зробити те, для чого прийшов. Це був якийсь незрозумілий кидок ногами вперед між двома ближніми з метою дістати дальнього, перш ніж він…

Віктор таки дістав його, коли важка зброя вже опускалася на ціль – гранітну плиту, вбудовану в стіну. Рух молота змінився, і залізо гупнуло в місце з’єднання плити з нерівною штукатуркою стін. А Віктор, не відчувши згарячу удару іншого інструмента у власну скроню, опинився на підлозі під тією самою стіною. Але наступний удар чимось важким у плече струсонув його відчутно. Одразу оніміла рука. Він навіть не зрозумів, чому майже одночасно вдарився потилицею об стіну. І втративши на мить орієнтацію, програвши якусь дорогоцінну секунду, наступної вже бачив занесений угору молот, який – міг присягнутися – знову ж таки цілив не в нього! Це схиблене одоробло у шапці, маючи Зоряну справжню, невідомо як дізналося про цю, іншу, та збиралося відібрати у нього і її! Не в змозі працювати пошкодженою рукою, Віктор таки зумів рухом ноги підбити чобіт ворога. Це виявилася опорна нога супротивника, тому траєкторія важелезної залізяки знову змінилася, і молот вгатився просто Вікторові в гомілку, якраз нижче коліна, оскільки той лежав на підлозі. Крик вирвався сам, не питаючи дозволу. Це була мить больового шоку. Але й ворог, утративши рівновагу, впав на коліна, не випускаючи зброї.

Неймовірним зусиллям Віктору вдалося спертися на здорове коліно, затуляючись плечем від удару ломом. М’язи якось стримали цей потужний удар, та щойно вістря лома за інерцією довбануло в підлогу, він усе-таки розлігся перед ними під стіною. Напевно, всім трьом здалося, що це фінал, коли тіло непоступливого господаря ворухнулося востаннє, ніби вже неконтрольовано. Непритомне тіло вже застигало в тому останньому русі, але рука лежачого ніби випадково ковзнула півколом, ледь зачепивши по штанях тих двох, які стояли найближче. А потім увесь він, наче отримавши інерцію від руху власної руки, скривився й таки витягнув з-під себе нерухому стопу та опинився в попередній позиції на одному коліні. Тільки тепер у його руці блищав зазубрений з одного боку ніж. Обидва глянули на свої ноги одночасно. Штанини розрізані, наче бритвою, а по ногах юшить кров. Зойки, що вирвалися в обох, свідчили про розгубленість. Але й люті не поменшало. І той, із молотом, озвірівши, замахнувся втретє. Поранена нога його зігнулася в коліні, та це не зменшило сили удару.

Останньої миті Віктор лише затулив голову здоровим плечем, адже відхилитися не міг. Бік його торкався каменя, з якого дивилася вона. Зоряна. Та Зоряна, яка належала йому і яку хотіли відібрати. Та, яку він не міг нікому дати скривдити.

Це був не удар. Нападник просто щосили з відстані трьох кроків запустив молота, цілячи у Віктора. Звісно, до пораненого хижака, який захищає лігво, небезпечно підходити ближче. Залізо зачепило бік, поваливши Віктора на якусь мить зовсім на плиту, але одразу, вирівнявши положення, він знову націлив вістря штик-ножа на ворогів.

Їхні ноги були закривавленими, до того ж двоє вже втратили зброю. І тут із сіней боязко зазирнув четвертий. Матюки й прокльони лунали в хаті ще якусь хвилину, поки вони чим попало замотували ноги просто по розрізаних штанинах. Потім стало тихо. Вони пішли.

Від болю темніло в очах, і Віктор розумів, що зараз знепритомніє. Не втримавшись, він таки осів просто на зламану ногу. Крик вдалося стримати, але в очах одразу розлилася цілковита темрява.

Віктор не уявляв, скільки часу пролежав непритомний, а коли почав щось розуміти, то вже знав, що мусить будь-що зробити кілька нагальних справ. Насамперед він роздер простирадло і, діставшись грубки, прив'язав до поламаної ноги рівну палицю, якою розгортав вугілля. В голові щоразу паморочилося, а очі періодично переставали бачити. Якоїсь миті стало зовсім зле, і він виблював. Після цього довго лежав нерухомо, тамуючи блювоту. Потім, долізши до вікна й відчинивши одну стулку, викинув чимдалі штик-ніж. Відпочивати довелося кілька хвилин. Віктор примушував себе розплющувати очі. Страшенно крутилося в голові і знову нудило, а все тіло била пропасниця. Нога чимдалі більше наливалася важким і нестерпно боліла навіть у спокої. При найменшій же спробі рухів хотілося кричати, але він тільки стогнав.

Залишалося зробити найважче й найважливіше. Від удару молота гранітна плита відстала від стіни й навіть рухалася, а по самій плиті пішла тріщина. Розхитати її, коли не маєш чим упертися в підлогу, виявилося надзвичайно важко. При кожній новій спробі все пливло перед очима. Одна рука була наче не своя, хоч і рухалася. Нарешті плита випала з ніші й лягла просто на нього, притиснувши до підлоги тепер уже здорову ногу. Віктор вивільнив її та по сантиметрах сунув важкий камінь у напрямку старої, ще «рідної» для цієї хатини, шафи, не вірячи, що зуміє це зробити. Далі можна буде рятувати себе. Але спочатку це. Плиту треба засунути під шафу, обличчям донизу. І лише потім, якщо він ще дихатиме, то знайде мобільний і викличе швидку допомогу. Побачивши зламані двері і його в такому стані, медики викличуть міліцію – хотітиме він того чи ні. А ті вже гулятимуть, де захочуть, обдивлятимуться замки, місце події і знаряддя злочину – Віктор сподівався, що недовго. Кому він потрібен… Її не повинен бачити ніхто. Ніхто не зверне уваги на брудну, вимащену цементом плиту під шафою. Ім'я найкращої у світі жінки, найгарніше ім’я, не повинні товкти язиками.

Коли він отримав змогу натиснути на кнопку мобільного, ніч надворі вже закінчувалася. А ніч у його свідомості настала одразу після цього.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю